Атлантида

15

Біля входу до складу зброї Костас витяг зі свого пояса ще один прилад — жовту коробку розміром із мобільний телефон. Коли він розкрив її, Джек і Катя побачили тьмяно-зелений рідкокристалічний дисплей.

— СГП, система глобального позиціонування, — оголосив він. — Вона нам допоможе.

— Але чи спрацює вона в цьому місці? — спитала Катя.

На екрані з’явився рядок цифр.

— Цей прилад — наша розробка, поєднання підводної акустичної системи глобального позиціонування та навігаційного комп’ютера, — повідомив Джек. — Усередині субмарини ми не можемо випускати акустичних хвиль, тож доступу до системи позиціонування в нас немає. Замість цього ми завантажили технічні характеристики субмарин цього класу з бази даних ММУ та узгодили їх із низкою орієнтирів СГП, які дістали за допомогою поверхневих маяків, випущених біля субмарини під час нашого вранішнього плавання з «Акваподами». Комп’ютер надасть нам можливість пересуватися всередині так, наче ми використовуємо СГП.

— Є! — вигукнув Костас. — Уранці я зафіксував точку, де сходи зникають під субмариною. Це ліворуч від торпедного відсіку. Азимут двісті сорок один градус від нашого нинішнього положення, зсув сім цілих шість десятих метри за горизонталлю та плюс два метри за вертикаллю. Отже, ми за стелажами зі зброєю, перед баластним баком лівого борту.

Костас почав шукати прохід між рядами полиць. Катя простягла руку й торкнулася його плеча:

— Перед тим як ми вирушимо звідси, подивися на це.

Вона вказала на центральний прохід, на місце поруч із тим, де вони, охоплені смертельним жахом, були лише кілька хвилин тому.

— Прохід має залишатися відкритим, щоб система автоматичної подачі могла вільно подавати боєприпаси до пускових установок. Але це не так.

Вони мусили помітити це відразу, однак були настільки зайняті пасткою, яку підготував для них замполіт, що просто не оглянули приміщення.

— Дві скрині, одна стоїть на іншій. — Костас обережно наблизився до скринь та спробував за них зазирнути.

— Там ще дві, а за ними ще, — повідомив він, повернувшись назад. — Разом шість, розмір приблизно чотири метри на півтора. Мабуть, їх спустили шахтою і перетягли проходом за допомогою тросів для торпед.

— У цих скринях зберігалися боєприпаси? — спитав Джек.

Костас обтрусив зі скафандра білий наліт і відповів:

— Вони закороткі для торпеди чи ракети й водночас заширокі, щоб можна було подавати їх на пускові установки. Ми могли б відкрити одну та подивитися, але в нас немає на це ані обладнання, ані часу.

— Тут є якісь позначки. — Катя навпочіпки присіла перед нижньою скринею й енергійно стирала з неї білий наліт. З’явилася металева поверхня з двома групами викарбуваних цифр.

— Кодування радянського Міністерства оборони. — Вона вказала на верхню групу символів. — Так, це зброя.

Рука жінки пересунулася на нижню групу цифр.

— Електро… — промовила вона. — Електрохімприбор.

Всі троє подумали про одне.

— Цю річ виготовлено об’єднанням «Електрохімприбор», — швидко сказала Катя, — також відомим під назвою «Завод 418», головним місцем збирання радянського термоядерного озброєння.

Костас притулився до стелажу з торпедами:

— Мати Божа! То це ядерна зброя! Розміри кожної з цих скриньок приблизно дорівнюють розмірам ядерної боєголовки!

— Якщо бути точними, це боєголовки до ракет СС-Н-20 «Осетер», — Катя встала й повернулася обличчям до чоловіків. — Кожна з них у п'ять разів потужніша, ніж бомба, скинута на Хіросіму. Тут шість скринь, у кожній по десять боєголовок. — Вона помовчала, дивлячись на них. — Влада доклала чималих зусиль, аби дотримати втрату субмарини у таємниці. Після зникнення «Казбека» сталося декілька загадкових зникнень людей, головним чином тих, що працювали в Севастополі та були пов’язані з портом нашого підводного човна. Тепер мені здається, що це була чистка в дусі сталінської епохи. То були бурхливі часи, і багато подій минулося непоміченими.

— Ти хочеш сказати, що ці боєголовки викрадені? — недовірливо спитав Костас.

— Афганська війна 80-х років стала величезним розчаруванням для радянського військового апарату, — відповіла Катя. — Флот почав розпадатися, кораблі ставали на прикіл, а їхні екіпажі ледарювали. Зарплатня була мізерною, а подекуди її взагалі не було. Гадаю, в останні роки існування Радянського Союзу західні спецслужби здобули більше інформації, ніж за роки холодної війни в цілому.

— А як усе це пов’язано з Антоновим? — поцікавився Костас.

— Він був людиною, яку треба було утримувати на короткому налигачі: давши йому більше волі, можна було наразитися на великі прикрощі. Він ненавидів гласність і перебудову та почав зневажати режим за зближення із Заходом. Схоже, цей рейс був його останнім виразом непокори.

— Якщо режим уже не міг ударити по Заходу, цю місію мав узяти на себе сам Антонов, — пробурмотів Костас.

— А його екіпаж пішов би за ним куди завгодно, особливо якщо їм пообіцяли великі гроші.

— І куди він віз цей вантаж?

— До Саддама Хусейна в Ірак, до афганських талібів, на службу сирійському Хамазові, нарешті, до Північної Кореї. Не забувайте, то був 1991 рік.

— Мабуть, існував якийсь посередник, — сказав Джек.

— Стерв’ятники почали кружляти над Радянським Союзом ще до його краху, — сумовито промовила Катя.

— Я недооцінив нашого приятеля замполіта, — тихо сказав Костас. — Можливо, він і був фанатиком, але також не виключено, що він порятував людство від жахливої катастрофи.

— Однак наразі прикрощі не скінчилися, — випростався Джек. — Десь має існувати невдоволений покупець, той, хто багато років спостерігав і чекав. А нинішні потенційні клієнти гірші, ніж колишні: вони терористи, якими рухає виключно ненависть.

Блакитне сяйво аварійної системи освітлення субмарини майже не розсіювало мороку у віддаленому кутку торпедного відсіку. Перед тим як заглибитися в лабіринт стелажів із озброєнням, щоб спробувати добутися до координат, зазначених на приладі, Костас перемкнув головний ліхтар на повну потужність. Джек і Катя трималися за його спиною. Їхні скафандри набували дедалі більш «неземного» відтінку: пробираючись повз полиці, вони щоразу терлися об укриті нальотом поверхні. Нарешті, подолавши останній прохід, учені зупинились у вузькому приміщенні, обшитому металевими ґратами.

Костас обома руками схопився за один із метрових прутів.

— Раз, два, три!

Він щосили смикнув, і за мить ґрати зі скреготом піддалися, дощем розсипаючи білий наліт. Джек допоміг відсунути їх убік. Відкрився отвір, достатньо великий, щоб у нього могла пролізти людина. Костас так і зробив. Уже за декілька секунд супутникам було видно лише його голову в шоломі.

— Я стою на підлозі над самим днищем, — повідомив він. — Спуститися далі означатиме ступити до токсичної суміші.

Він достав із кишені СГП.

Джек відсунувся вбік, щоб дати Каті змогу підійти до отвору. Тепер усі три ліхтарі світили на миготливий зелений дисплей.

— Вийшло! — Костас подивився на обшивку, розташовану за сорок сантиметрів від нього. — Я у п’ятьох метрах над точкою, де сходи зникають під корпусом човна. Ми близькі до мети.

— А який вигляд має ця обшивка? — спитав Джек.

— Нам відверто поталанило. Майже повсюди «Казбек» має подвійну оболонку, внутрішню обшивку та зовнішній гідродинамічний корпус, розділені двадцятьма сантиметрами ґуми. Це створює кращу акустичну ізоляцію та надає місце для баластних баків. Але біля носа оболонка стає одинарною, бо корпус на кінцях має менший діаметр, і виникає потреба збільшити розміри внутрішніх відсіків за рахунок зовнішніх стін.

Катя нахилилася вперед:

— Я не зовсім розумію одну річ.

— Яку саме?

— Між нами та скелею розташований шар надміцного металу завтовшки у двадцять сантиметрів. Як ми проб’ємо його?

Костас подивився на жінку знизу вгору. Після розмінування торпед він так і не опустив захисної маски шолома, й обличчя його вкрив, наче фарба, білий наліт, на якому виблискували доріжки поту.

— Посилення потоку світла шляхом стимульованого випромінювання.

— Лазер? — помовчавши, спитала Катя.

— Точно.

У цю мить десь поруч із ними почувся брязкіт металу. Перед тим як вийти зі складу зброї, Костас рацією переказав Енді та Бенові орієнтири шляху до торпедного відсіку, і тепер за спинами дослідників з’явилися чоловіки у скафандрах із наплічними мішками.

— Нам потрібен більший отвір, — сказав Костас. — Потім переходьте до мене.

Джек і Катя відірвали ще два фрагменти ґратів, і техніки перелізли на настил днища. Розташувавшись у тісному просторі, вони розкрили свої мішки й почали збирати лазерний апарат.

За допомогою рулетки Костас крейдою накреслив на обшивці корпусу коло діаметром із метр і відійшов убік, щоб техніки могли наблизитися до цього місця з увімкненим апаратом. Він був схожий на зменшену модель місяцехода. Від головного блока пристрою, що був розміром із системний блок звичайного комп’ютера, наче відбігали членисті лапи. Поки Бен утримував апарат відповідно до радіоорієнтира, Енді розташовував лапи по обведеному крейдою колу. Востаннє оглянувши пристрій, він повернув вимикач, і до корпусу приклеїлися присоски. Водночас із кожного шарнірного з’єднання висунулися металеві прути, що мали перетворити апарат на єдине негнучке тіло.

Бен витягнув з обох боків апарата телескопічні труби, спрямувавши один кінець на середину накресленого кола, а інший — на темряву під ґратами настилу. Ліворуч від апарата стояла відкрита згори трибічна скриня приблизно з метр завдовжки. Над трубою був розташований прилад на зразок мікроскопа, а під нею — держак і гачок.

Ще раз переконавшись, що з апаратурою все гаразд, Бен підімкнув кабель, який чоловіки тягли за собою з ДСРВ. Рідкокристалічний екран за апаратом показав набори якихось цифр і символів, потім на ньому з’явилася панель на кшталт робочого стола звичайного комп’ютера.

— Непогано, хлопці, — промовив Костас. — А тепер цій крихітці час братися до справи.

Дивлячись то на екран, то на клавіатуру, він задав комп’ютерові низку команд. Виконавши всі необхідні операції, грек нахилився вперед і притулився оком до видошукача, а за допомогою двох невеличких важелів скоригував положення труби лазера.

Менш ніж через п’ять хвилин після підключення енергії він обернувся й сказав Джекові:

— Ми готові.

— Починай.

Костас узявся за держак із курком. Коли він натиснув на нього, електронно-променева трубка над клавіатурою почала виблискувати бурштиновим кольором.

— Шістдесят секунд, — промовив Костас.

Світло стало зеленим.

— Ну, з Богом, — сказав Костас.

— Скільки часу нам на все це знадобиться? — поцікавився Джек.

— Дві хвилини. Ми могли б прорізати корпус лазером, наче масло ножем, але це вичерпало б усі акумулятори ДСРВ. Навіть те, що ми робитимемо зараз, розрядить акумулятори так, що я сумніваюся в самостійному поверненні на «Сіквест». — Коли Костас подивився на Катю, його обличчя видавало стримуване збудження. — Ти дивишся на напівпровідниковий лазер дальньої інфрачервоної ділянки спектра, що працює на герметизованому газі, — повідомив він. — Підключи цю крихітку до двох семисотамперних срібно-цинкових акумуляторів ДСРВ, і ти дістанеш десятикіловатний промінь діаметром десять цілих шість десятих мікрона. Якби в цю мить нас бачили інопланетяни, вони б напевне тричі подумали, чи варто на нас нападати.

Джек крякнув, видаючи нетерпіння, а Костас поглянув на таймер і клацнув вимикачем на клавіатурі.

— Видошукач являє собою пристрій для позиціонування, що дозволяє нам вистрілювати променем перпендикулярно до орієнтира на корпусі, — вів далі він. — Наразі лазер пропікає в корпусі діру діаметром один сантиметр. Я тільки-но ввів однобічний клапан, що дозволить нам прорізувати метал та одночасно стримувати потік морської води.

— Лише теоретично, — зауважив Джек.

— А що поганого у прохолодному душі?

Модуль почав видавати підозрілий низький звук. Костас повернувся на своє місце за екраном і здійснив діагностику обладнання. Декілька секунд посидівши нерухомо, він поклав праву руку на держак:

— Апарат автоматично зупинився за п’ять міліметрів до завершення свердління. Я поновлюю його роботу.

Він натиснув на курок. За деякий час зелене світло раптом змінилося виблисками бурштинового. Костас подививсь у видошукач. Піт із його чола крапав на трубу. Нарешті він відкинувся назад і розслабився:

— Пробка утримує воду. Ми пробили цю штукенцію.

Потім Костас відійшов, поступившись Бенові місцем за панеллю управління. Вони разом завершили підготовку обладнання, що перебувало у відкритій скрині ліворуч від апарата. Всередині блищало зеленим сяйвом павутиння ліній, і це дещо нагадувало декорації мініатюрного театру.

— Вен має більший досвід, — пояснив грек. — Компоненти цього програмного забезпечення з’явилися нещодавно, тому в мене не було змоги погратися з ними перед тим, як ми вилетіли на розкопки.

— Ти хочеш сказати, що не працював з ним раніше?

— Колись треба починати.

Катя на мить заплющила очі. Попри всі високі технології і військовий стиль планування, іноді їй здавалося, що операції ММУ, в тому числі й розмінування пасток на торпедах, завершуються вдало лише завдяки талану та молитвам.

— Тепер наше малятко покаже нам дещо не менш цікаве. Це один із найскладніших лазерів, створених у світі. Спостерігайте за цією скринею.

Тьмяне зелене світло перетворилося на мерехтіння крихітних частинок, які щосекундно пульсували. Кожна хвиля залишала по собі дедалі складніше зображення, а лінії поступово набували завершеності. Приблизно за хвилину зображення стало тривимірним. Здавалося, хтось поклав усередину палаючу зелену замазку, створивши мініатюрний грот.

— Це ж голограма! — вигукнула Катя.

— Точно, — не залишаючи свого місця, підтвердив Костас. — Другий етап передбачав проходження лазера малої енергії крізь отвір в обшивці. Цей пристрій відтворює зображення у вигляді голограми у скрині. Лазер можна наладнати таким чином, що він відбиватиметься лише від матеріалу із заданою густиною, в нашому випадку від пухирчастого базальту вулкана.

— Ми використовуємо цей пристрій, щоб копіювати старовинні речі, — повідомив Джек Каті. — Відбитки передаються до високоінтенсивного інфрачервоного лазера, здатного різати буквально будь-який матеріал із точністю в один мікрон, що менше, ніж частинка пилу.

— Саме він створив синтетичну полімерну копію золотого диска із затонулого мінойського корабля?

Джек кивнув.

— Також ММУ розробив обладнання, потрібне для відтворення мармурів Парфенону в Афінах.

Костас схилився над пультом управління:

— Гаразд, Бене, максимальна роздільна здатність.

Пульсуюча зелена хвиля стала чіткішою. Уже можна було побачити пухирчасті базальтові брили, стіну лави, що сформувалася за багато тисячоліть до того, як на цих берегах з’явилися перші людиноподібні істоти.

Катя першою розпізнала щось у нижній частині зображення.

— Я бачу сходинки! — вигукнула вона.

Учені спостерігали, як горизонтальні лінії набувають характерного вигляду. Останні сходинки, що вели іззовні, перейшли у п'ятиметровий завширшки майданчик, над яким нависав кам’яний піддашок.

Бен закінчував підрахунок спалахів лазера:

— Дев’яносто сім… Дев’яносто вісім… Дев’яносто дев’ять… Сто. Максимальної роздільної здатності досягнено.

Очі всіх присутніх зупинилися на темній плямі посередині зображення. Те, що спочатку здавалося непрозорою габою, перетворилося на прямокутну нішу чотири метри заввишки і три завширшки. Розташована біля задньої стіни платформи, за сходами, вона, безперечно, була видовбана у скелі.

Коли сканер відсунувся, нішу стало видно краще. У центрі, від підлоги до стелі, був вертикальний розріз, а вздовж верхнього та нижнього краю — горизонтальні. Кожну секцію було оздоблено характерним U-подібним зображенням бичачих рогів.

Костас присвиснув, а Катя нахилилася вперед, аби все докладно розглядіти. Тим часом Джек сунув руку до нагрудної кишені, витяг звідти зім’ятий папірець і тихо прочитав із запропонованого Діленом перекладу:

— «Великі золоті двері фортеці».

Костас перевів погляд на друга й побачив у його очах знайомий вогник збудження.

— Не впевнений на сто відсотків, що це золото, — промовив Джек, — але можу сказати одне: ми знайшли браму, яка веде до Атлантиди.