Дженні

Розділ восьмий Як підманули старенького джентльмена

Друзі рухалися залюдненою торговою вулицею до місця призначення не вільною ходою, підстрибом, риссю і навіть не бігом, але низкою коротких швидких перебіжок, своєрідними тире від точки до точки, і знову Пітер дечого навчився про життя і звички міських приблудних котів, у яких немає друзів і які мусять дбати про себе самі.

Бо, як пояснила Дженні і як він сам дуже добре тепер бачив, у кам’яному й ворожому місті, сповненому різних видів рухомих транспортних засобів, людей, велосипедів, вантажівок, візків, екіпажів, які заледве зважали одне на одного, не кажучи вже про щось таке низеньке і близьке до землі, як кіт, — щоб втрапити в халепу, варто було просто необережно пройтися чи навіть пробігтися.

— Ніколи не залишай свого притулку, — так пояснила йому це Дженні, — доки не маєш іншого, куди подасися за будь-яких неприємностей. І тоді найкраще перебігати, не затримуючись по дорозі. Звісно, коли місцевість знайома й тобі відомі всі закутки, куди можна заховатися у разі чого, можна дозволити собі бути більш розпруженим. Але коли пересуваєшся незнайомою територією, завжди дбай про безпеку.

Так вони й робили, прокладаючи собі шлях від точки до точки, від прикриття до прикриття маленькими перебіжками, які Пітеру здавалися дуже захопливими й веселими, доки досягли воріт подвір’я доків, де все виявилося саме так, як розповідала Дженні. Великі залізні ворота на подвір’я стояли широко відчиненими. Товарний потяг заходив досередини, лиш останній вагон та гальмівна фура не зайшли у ворота, хоч потяг уже зупинився, аж таким довгим він виявився. І тут їм більше не потрібно було перебігати, бо товарні вагони, цистерни та вагони-холодильники забезпечували їм гарне прикриття, і вони могли досить швидко пересуватися під ними.

Хижка розташовувалася в глибині доків із наземної сторони складів. Це був маленький дерев’яний однокімнатний будиночок з дверима, що виходили прямо на вулицю, двома вікнами, по одному з кожного боку, в яких кілька шибок були вибиті й завішані ганчірками, а замість димаря з бляшаного даху стирчала крива труба.

Незважаючи на похмуре оточення мотків канату і тросів, старих іржавих рейок та залишків деревини, побита погодою та перехняблена хижа виглядала милою і навіть схожою на дім. По обидва боки від дверей на землі стояли два довгі зелені ящики з землею і в них росли яскраво-червоні герані. Коли Пітер та Дженні наблизилися, то відчули апетитний запах смаженої печінки, що линув із розчинених дверей.

— Він удома, готує ланч, — зауважила Дженні. — Перше, що ми зробимо, це дамо йому знати, що ми тут, — і вона одразу жалібно занявчала.

За мить старенький чоловік, одягнений у потертий одяг, із заплямованими та неохайними вусами, з’явився на порозі з пательнею у руці.

— Йой! — вигукнув він. — Чи це не Смугаста Кішечка повернулася, щоб провідати старого Вілла Ґрімза! І сьогодні привела з собою друзяку. Ідіть сюди, киць, киць, киць!

Пітер звернув увагу, що давно не стрижене сніжно-біле волосся спускалося чоловікові майже до плечей, нестримно густі сиві брови обрамлювали найлагідніші блакитні очі, які Пітеру доводилося бачити. У цих очах світилася велика доброта й великий сум. Його щоки з сивою щетиною розчервонілися від пічного жару, а руки були вузлуваті, покручені й брудні.

Пітер подумав: «Як дивно. Він старий. Так, дуже старий — і все-таки схожий на маленького хлопчика. Він справді видається не старшим, ніж я. Напевно, він мені сподобається».

З дружнім виразом обличчя сторож відклав пательню, нахилився і сказав:

— Тепер ти, красеню! Ходи сюди, дай-но я на тебе подивлюся.

Пітер хотів підійти прямо до нього, хоч його одяг і руки були брудні, але Дженні перестерегла його.

— Ні, Пітере! Дозволь мені впоратися з цим. Якщо підійдеш зараз, то молока не отримаєш, — і сказавши це, вона знову почала жалібно нявчати таким голосом, у якому Пітер розпізнав фальш і забагато пафосу.

Але, напевно, це зачепило потрібну струну в серці старого містера Ґрімза, бо він сказав:

— Молока хоште, га? Нікуди не йдіть, зараз я троха винесу, — він обернувся і зник у хижі.

— Ага! — переможно сказала Дженні. — Бачиш? Я розчула слово «молоко». Решту не зрозуміла.

— Я зрозумів, — сказав Пітер. — Він сказав не йти, він зараз трохи принесе.

Дженні дивилася на Пітера, немов не могла повірити власним вухам:

— Пітере! Ти хочеш сказати, що розумієш все, що він каже?

— Звісно, що розумію. Чому ні? Він говорив простою англійською. Якби він розмовляв французькою чи німецькою, то я не розібрав би й слова, хоч тато говорить, що наступного року я почну вчити французьку…

— Оце так! — сказала Дженні, сіла й кілька разів кліпнула очима. — Це потрібно обміркувати. Я ніколи б у таке не повірила. Тоді ти справді маленький хлопчик…

— Але ж я казав тобі, що був ним, — наполягав Пітер.

— Звісно, що ти казав, — зазначила Дженні, — і я повірила тобі, хоч і не до кінця. Але зараз маю незаперечний доказ. Бо якби ти був котом, то не зміг би повністю зрозуміти його мову, і я мушу сказати…

Але що саме Дженні збиралася сказати, ніхто так і не дізнався, бо Ґрімз повернувся до дверей із великою мискою в одній руці й пляшкою молока в другій.

— Ось вам, — сказав він і покликав їх. — Ходіть, кицьки. Гарне свіженьке молоко…

Він щедро відлив молока у мисочку і показав їм.

У Пітера так пересохло в горлі, що він ледь утримався, щоб не стрибнути до молока, але лише витягнув шию й жалібно нявкнув.

Дженні сказала:

— Побачимо, чи змусимо ми його винести молоко надвір. Якщо це можливо, я волію не заходити в людське житло.

Вони вдвох почали бігати вперед-назад біля дверей з піднятими вгору хвостами, тицяючись і відчайдушно нявкочучи. Але містер Ґрімз сказав:

— Якщо хочете молока, то заходьте, кішечки. Я збираюся чаювати.

Пітер переклав Дженні:

— Він каже, якщо хочемо молока, то маємо зайти всередину.

Вона зітхнула і здалася:

— Ох, добре… ходімо тоді, — обережно переступивши поріг і кілька разів понюшкувавши повітря, вона повела Пітера за собою.

Щойно містер Ґрімз зачинив за ними двері й поставив мисочку з молоком на підлогу, Пітер з радісним криком, що переходив у муркотіння, кинувся до нього і спробував відсьорбнути. Наступної миті він чхав, кашляв і задихався від молока, що залило ніс, очі та легені.

— О-о-е! — гукнув містер Ґрімз, коли Пітер відступив від мисочки. — Легше…

Дженні промовила:

— От лихо, — і намагалася не засміятися. — Не хотіла нічого казати, але я боялася, що станеться щось подібне. Бідолашний Пітере… звісно, ти не можеш отак пити. Сьорбають коні, а ми маємо хлебтати.

— Уф-ік-чхИИ! — чхав і викашлював Пітер рештки молока із легенів і ніздрів і зі сльозами, що досі бігли йому з очей, благав: — Покажи мені, як це допити, будь даска, Джедді, я ніколи не продував…

Дженні присіла біля мисочки, її голова нахилилась до молока. Потім її маленький рожевий язичок замелькав з надзвичайною швидкістю.

Звісно, містер Ґрімз зовсім не зрозумів, що відбувається, і лише засміявся:

— Го, го, го! Маєш урок гарних манер від своєї дівчини, га, Сніжку? З кожним може таке трапитися. Тепер твоя черга.

Але коли Пітер спробував попити молока з миски, йому знову не пощастило. Цього разу рідина розбризкалася на підлогу навколо посудини і ні краплі не потрапило до пересохлого рота. Він майже зневірився, коли Дженні, яка зблизька спостерігала за ним, вигукнула:

— О! Тепер я зрозуміла! Тобі потрібно спершу закручувати язика, а вже тоді хлебтати. Ми не ведемо ним вгору й навколо, а закручуємо язика, коли він внизу.

— Це не має жодного сенсу, — запротестував Пітер. — Якщо його закрутити, то він стає схожим на ложку, окрім того, що все виливається на підлогу. Якщо закрутити його внизу під молоком, то він нічого не втримає. Я певен, що не зможу цьому навчитися. Наші язики просто так не викручуються.

— Ваші, може, й ні, а котячі саме так, — відповіла Дженні, — і ким би ти не був раніше, зараз ти кіт, тож спробуй. Уяви, що твій язик закручується, і побачиш, що станеться.

Тож Пітер знову підійшов до мисочки і, стараючись закручувати язика донизу, почав хлебтати, і майже одразу, на його превеликий подив, його язик зігнувся так як треба, немов він усе життя пив молоко по-котячому, і прохолодні солодкі краплини потрапляли йому до рота і лилися в горло. Він пив і ніяк не міг напитися, але несподівано згадав, що Дженні говорила про те, що коти мають бути не жадібні, а ділитися з іншими, тож засоромився і, хоч повністю ще не втамував спрагу, відступив від мисочки і ввічливо запропонував Дженні:

— Будь ласка, хочеш іще?..

Дженні винагородила його своєю найщирішою усмішкою і відповіла:

— Це так мило з твого боку, Пітере! Я не проти, — і з цим вона повернулася до мисочки і принадилася до нього, даючи Пітерові можливість роззирнутися і побачити, куди він потрапив.

Хижа була вмебльована дуже просто: у глибині стояло дерев’яне ліжко із зім’ятими ковдрами, кілька полиць із необхідними речами, облізлий та пошарпаний стіл біля стіни, на ньому радіоприймач та будильник із розбитим склом, і поруч розхитаний дерев’яний стілець, у якого ззаду повипадала більшість планок. Просто в центрі кімнати стояла замаслена, заставлена горщиками піч, приєднана до іржавої труби, що підіймалася на дах. Тієї миті у печі палав вогонь, на ній висвистував чайник із вм’ятиною, а решту її поверхні містер Ґрімз використовував, щоб приготувати печінку, яку він збирався з’їсти з чаєм.

Усі меблі у хижці, як помітив Пітер, були злиденними й обдертими, і все-таки кімната виглядала так радісно й мило, немов якийсь палац, бо скрізь, де знайшлося місце, виступ, полиця чи вільний простір, стояли горщики з квітами; це були різноманітні герані, від сніжно-білих до темно-малинових, деякі кольору яблуневих пуп’янків, рожево-білі, а інші — усіх відтінків рожевого, що переходив у лососевий, червоно-коричневий, та всіх відтінків червоного — від цегляного до кривавого й кольору призахідного сонця. І вони заполонювали хижку своїм ароматом, що перебивав навіть запах смаженої печінки.

Чекаючи, доки Дженні доп’є молоко, Пітер почав думати про містера Ґрімза: ким він був, яке прожив життя, що з ним сталося, чому він змушений доживати віку в маленькій убогій халупі й куди поділася його родина. Пітер любив грати в таку гру: спостерігати за людьми й намагатися відгадати, ким вони були раніше, але про містера Ґрімза нічого не спадало йому на думку, окрім того, що він дуже старий, самотній і, здавалося, зовсім не мав рідних, бо на стінах не висіло жодної фотографії.

Пітер також згадав, як Дженні розповідала, що містер Ґрімз пропонував їй притулок і місяцями намагався переконати залишитися жити в нього і раптом, не знати й чому, йому стало важко і дуже сумно на серці. Пітер почав відчайдушно митися, щоб дізнатися, чи це поліпшить його самопочуття, як стверджувала Дженні. Він справді відчув якусь розраду, але зняти камінь із серця повністю не вдалось.

— Миєшся, га? — дружньо зауважив містер Ґрімз. — Можливо, зачекав би троха. — Він підійшов до полиці, дістав хліба й відрізав собі кілька шматків, тоді налив чаю і дістав печінку з пательні, кинувши її на свою надтріснуту тарілку. — Не часто я п’ю чай у товаристві. Можу поділитися печінкою з друзями. Ділися і з тобою поділяться — це мій девіз.

І з цими словами він узяв ніж, розділив шматок печінки навпіл і почав кришити одну з половинок на дуже дрібні шматочки.

— Він збирається дати нам печінку, — захоплено повідомив Пітер Дженні. Раніше, коли він жив вдома, няня іноді примушувала його їсти печінку, щоб упевнитися, що хлопець отримує достатньо вітамінів, але він особливо її не любив, та зараз запах і вигляд печінки, а особливо приготування, кинули його в гарячкове очікування неземної насолоди.

У Дженні на мордочці грала задоволена усмішка, коли вона походжала біля столу, де нарізалася печінка, усім своїм виглядом немов промовляючи: «Бачиш, я ж казала тобі, що все буде гаразд».

Нарешті порції були готові. Містер Ґрімз розділив їх на дві рівні купки з кожного боку тарілки і поставив посуд на підлогу. Пітер та Дженні одразу ж зручно прилаштувалися й без подальших церемоній почали наминати смакоту.

Собі ж містер Ґрімз налив чаю, намазав скибочку хліба маргарином, сів за стіл з ножем і виделкою й почав смачно наминати те, що залишилося від печінки, час від часу перериваючись на побіжні коментарі, почасти не звертаючись ні до кого, а частково звертаючись до своїх гостей.

Розмазуючи шматок печінки й відправляючи його до рота, він промовляв:

— Це небагато, але, як я кажу, чим багаті, тим і раді. Зара не часто трапляється мені шматок свіженького мняса, але ж, закладаюся, ви обидва собі міркуєте: «Як він її дістав?» — він похитав головою і вів далі: — О, ну, розумієте, старий Білл Ґрімз досі має кількох друзів.

Містер Тевкіз, м’ясник, говорить мені: «Як ся маєте, містере Ґрімзе? Я приберіг для Вас гарний шматок свіжої англійської баранячої печінки, бо я був подумав, що у Вашому раціоні не надто багато м’ясних страв».

Я йому відповів: «Дуже дякую, сподіваюся, що зможу одного дня прислужитися й Вам».

Тоді він сказав мені: «Ну, коли вже про це зайшла мова, містере Ґрімзе, у мене є одне маленьке прохання. Мій племінник дуже непокоїться, чи зможе він потрапити в доки, щоб поговорити з бригадиром щодо роботи, і я кажу йому: „Містер Ґрімз, сторож, може стати у пригоді“. — Га, містере Ґрімзе?».

І я йому відповідаю: «Quid pro quo, що означає, послуга за послугу! Quid pro quo, містере Тевкізе, і дуже вам дякую». І ось ми сидимо тут і наминаємо печінку, як королі в Букінгемському палаці.

Тут спокійно, зручно, котики, ніхто не турбуватиме тебе тижнями, якщо немає потреби перенести вантаж, розвантажити чи прибрати корабель. Не без того, щоб часом не ставало трохи самотньо, але, гадаю, втрьох ми знайдемо, про що погомоніти.

Ми жили б тут як у Бога за пазухою, якщо ви любите квіти. Але ж я ніколи не зустрічав жодної кицьки, яка не любила би квітів. Ви завжди їх нюхаєте, крутитеся навколо, обережно, щоб не пошкодити, зачіпаєте їх лапками.

Тут він підвівся, підійшов до полиці й зняв банку з джемом. Поскріб по дну ножем, але як не старався, нітрохи джему не залишилося на кінчику його ножа — банка, очевидно, була зовсім порожня.

— Ну добре, — сказав містер Ґрімз, нітрохи не засмутившись, — Бог дав, Бог і взяв. Але не бійтеся, що за вами двома погано доглядатимуть. Старий Білл Ґрімз подбає про вас. Каша з молоком вранці. А іноді, коли корабель приходить із Аргентини, шматок справжньої яловичини. Ходитимете зі мною до доків та складів — яких тільки там немає ящиків, тюків та пакетів! Я не знаю, чи є таке місце на планеті, звідки нічого не прибуло до нас. Індія, Китай, Південна Африка, Австралія і Нью-Йорк…

Він тоскно обдивився крихітну кімнатку й продовжив:

— Зараз я пересуну ліжко в той куток, тож ви матимете й собі ліжко на подушці з чогось м’якенького, і тоді ніхто з нас не заважатиме один одному заходити й виходити, тож, може, ви подумаєте залишитися в мене на якийсь час. Я пропоную небагато, але це буде гарний дім для всіх нас, ласкаво прошу.

Ласуючи поживною і смачною печінкою, напившись донесхочу молока, в теплі й добрі Пітер відчував, що найбільше за все хоче зостатися в містера Ґрімза і щоб він за ним доглядав. Пітер був не проти, що сам містер Ґрімз бруднуватий, що в хижці так бідно, все потріскане й обшарпане, насправді йому це навіть подобалося, бо не було небезпеки щось пошкодити. Вдома він завжди мусив бути обережним із меблями чи з тими антикварними дрібничками…

— Що він каже? — запитала його Дженні, закінчивши їсти й почавши вилизувати праву лапку і потім обережно потираючи вуса, рот і мордочку.

Пітер переповів їй слова містера Ґрімза так, як запам’ятав, але з наголосом на тому, що їх запрошують залишитися та оселитися в його хижці. Дженні припинила митися, зазначивши:

— Бачиш. Як я й казала. Мені одразу не сподобалося, коли він зачинив за нами двері…

— Але він такий милий і добрий… — заперечив Пітер.

— Спочатку вони всі такі, — відповіла Дженні. — Повір мені, Пітере, я знаю. Ти мусиш мені повірити. Ми чекатимемо нагоди. Коли вона випаде, роби так, як я скажу. Зараз починай митися, немов ми збираємося залишатися тут.

Пітеру навіть на думку не спадало не послухатися Дженні, бо він уже був настільки зобов’язаний їй за мудрість, доброту, щедрість, а також свій порятунок, тож також почав мити мордочку й вуса, й містер Ґрімз радо відзначив:

— Оце вже мені подобається, котенятка, всідайтеся гарненько й помийтеся.

Він зібрав увесь посуд, поклав його у відро і попрямував із ним надвір.

— Води в переліку наших зручностей немає, — пояснив він їм, — але кран недалеко, тож не проблема. Зараз помиємо посуд.

Він дуже обережно зачинив за собою двері й вийшов лише на кілька хвилин, а невдовзі повернувся з відром води й поставив його на піч. Але цього разу защіпка на дверях зачинилася не повністю. Пітер цього не зауважив, але Дженні помітила. Вона обійшла його довкола і сказала:

— Приготуйся.

Пітер хотів був прошепотіти «Приготуватися до чого?», коли це сталося. Порив вітру на фут розчинив двері.

— Зараз! — закричала Дженні. — За мною! — вона стрілою майнула у щілину, відстовбурчивши хвоста та зіщуливши вуха.

Пітер був настільки наляканий, що, навіть не усвідомивши, що він робить, підвівся й побіг за нею через двері й надвір, немов тікав від смертельної небезпеки.

За собою він почув, як містер Ґрімз гукає:

— Агов! Ні, ні! Не йдіть, кішечки. Поверніться! Наступного разу я віддам вам усю печінку! Кицю! Сніжку! Поверніться!

Хоч як швидко Пітер помчав за Дженні, він все-таки зміг обернутися і глянути через плече. Містер Ґрімз стояв на порозі своєї хижі з коробками червоної герані обабіч дверей і безпомічно махав руками.

Він виглядав таким старим і самотнім з його сивим волоссям, опалими вусами й понурими плечима.

— Ох, котенята, — гукнув він іще раз, — не йдіть, будь ласка!

Потім Дженні з Пітером пірнула під велику купу бочок із нафтою, і містер Ґрімз зник із поля зору, а невдовзі стало й нечутно його крику, бо проминаючи барабани, купи зеленої деревини, злитки міді та олова, вони опинилися у здичавілій місцевості поміж сталевих рейок, де знайти того, хто сам цього не хотів, було неможливо.

— Молодець, Пітере!

Але чомусь Пітер відчував, що вони, чи навіть особисто він, зовсім не молодці.