Дженні

Розділ тринадцятий Містер Стрейчен рятує докази

БУЛЬК! Пітер пірнув під воду!

Навколо все вирувало й кипіло шумовинням і піною; від могутніх обертів ґвинта «Графині» одразу ж під поверхнею йшли хвилі й утворювалися вири. А ще вода була страшенно холодна.

Пітер відчув, що його самого затягує в потужний вир. Він занурився у воду, полетів сторчголов, потім різко випірнув на поверхню, але до того, як встиг хапнути повітря, його знову потягнуло у зелені глибини. Його груди розривало від нестачі повітря, Пітер боровся з усіх сил, намагаючись виринути на поверхню, гріб усіма чотирма лапами, і нарешті вигулькнув над водою, достатньо далеко від корабля, щоб більше не боротися з вирами й хвилями, які утворював його двигун. Водоверті зникли, біла піна розтанула, і він плив на поверхні холодного, солоного, зеленого і гладенького, як скло, моря.

На відстані, можливо, в п’ятдесят чи шістдесят ярдів він побачив маленьку цятку, що рухалася у воді, й спробував був закричати: «Дженні! Не бійся! Тримайся. Це я, Пітер. Я вже пливу», — але лише набрав повен рот жахливої на смак солоної води і після цього вирішив закрити рота і зосередитися на тому, щоб якнайшвидше дістатися до неї.

Пітерові здалося, що він почув від неї слабкий крик у відповідь. Виявилося, Пітер запросто може тримати голову над водою, піднявши підборіддя, і так швидко, як лише можливо, кіт поплив у її напрямку.

Що робити, коли він допливе до Дженні, Пітер не знав чи принаймні не думав про це. Напевно, моряк мав рацію і остання річ, яку зробить капітан Сурліс, це розверне «Графиню» чи зупинить її, втрачаючи дорогоцінний час, лише для того, щоб виловити з води двох приблудних котів, які самовільно пробралися на борт. Але зрештою, як би там не було, вони спробують врятуватися разом, він і така добра і лагідна кішечка, яка спершу врятувала Пітерові життя, а потім так віддано його навчала. Вони могли б разом поплисти до материка, що так привабливо зеленів удалині, а якщо їм не вдасться його досягнути — ну тоді, зрештою, вони втішать одне одного в останні хвилини і не розлучатимуться.

Пітер наполовину скоротив відстань між ними. А потім з жахом помітив, що Дженні з великим зусиллям повертається в його напрямку. Її маленька голівка, тепер гладка й мокра, заледве трималася над поверхнею, вона пливла, але дуже погано. Потім він навіть почув, як Дженні щось ледь шепоче йому:

— Пітере, повертайся! Не треба було цього робити. Я більше не втримаюся. Прощавай, Пітере, любий…

І з цими словами Дженні зникла під водою. Вона вигулькнула ще раз, і тепер Пітер був досить близько, щоб розгледіти відчай у її погляді до того, як її знову затягнуло під воду. Пітер подвоїв зусилля, так завзято працюючи лапами, що збивав довкола себе піну, а його груди стрілою розтинали морську поверхню. З неймовірними зусиллями він доплив до того місця, де бачив її востаннє, але Дженні там більше не було. Йому вже здалося, що він втратив Дженні назавжди, але саме цієї миті кінчик її хвоста з’явився над поверхнею, як сигнальний буй. Наступної миті Пітер поводився більше як людина, ніж як кіт, він пірнув під воду з широко розплющеними очима, обережно схопив Дженні зубами за шкірку на загривку і швидко виринув разом із нею на поверхню.

Сповільнившись і просто рухаючи лапами під водою, йому вдалося тримати свою і її голову над поверхнею моря. Дженні була слабка й частково непритомна, і тепер він розумів, що немає й мови про те, щоб доплисти до материка за дві чи три милі звідти. Насправді зараз нагальне питання полягало в тому, на скільки вистачить його сил, щоб тримати їх обох над поверхнею моря. Бо лише цієї миті Пітер зрозумів, як він втомився після боротьби з тим велетенським щуром, як удари об ящики зранили його і ще більше виснажили. Вперше Пітер почав сумніватися в тому, чи зможуть вони врятуватися, і в якусь мить слабкості навіть подумав, чи не легше було би просто здатися і пліч-о-пліч з Дженні Болдрін назавжди зануритися під хвилі, чи варто боротися, пливти і намагатися перевірити стару приказку: «Поки дихаю, сподіваюся».

Досі Пітер навіть не дивися на «Графиню Грінок», бо бачити корабель, що віддаляється і так жорстоко покидає їх напризволяще, було би нестерпно боляче. Але зараз, знаючи, що залишилися лічені хвилини до тієї миті, як його сили, що танули ще швидше від зусиль на підтримку Дженні, зовсім вичерпуються, Пітер почав плавати маленьким колом і дозволив собі один відчайдушний погляд, щоб дізнатися, як далеко запливла «Графиня» відтоді, як він стрибнув із палуби в море.

На своє превелике здивування і радість, Пітер побачив, що корабель завмер нерухомо не більш ніж за сотню ярдів від них, і лише чорний дим валував із труби. «Графиня» повернулась до них широким боком, її корпус, як стіна, підіймався з гладенької поверхні води. Вона виглядала більшою, ніж «Королева Мері», яку він бачив на картинці, й удвічі прекраснішою. А в десять разів прекраснішою була рятувальна шлюпка з вісьмома працьовитими моряками під командою боцмана Анґуса та з містером Стрейченом на носі, уже на півдорозі між іржавим бортом «Графині» та ним із Дженні. Щоправда, вміння гребти цієї команди шокувало, бо, здається, не було хоч двох гребців, що занурювали б, тягли чи діставали весла з води одночасно. Шлюпка тривожно розгойдувалась на поверхні ідеально спокійного моря, загрожуючи будь-якої миті скинути обох, Анґуса та містера Стрейчена, за борт. Тим не менш, вона рухалася вперед і переконливо демонструвала, що дива трапляються. Тож «Графиня Ґрінок» розвернулася, зупинилася, спустила шлюпку, й вони були майже врятовані.

За кілька секунд завдяки крикам Анґуса і містерові Стрейчену, що з носа показував напрям, шлюпка підійшла до друзів. Виявляється, у містера Стрейчена в руках була довга жердина з сіткою на кінці. Перехилившись через борт, він помістив сітку під Пітером та Дженні та з переможним криком «Дістав їх!» витяг обох із води і поклав на дно шлюпки, де Пітер слабко рухався, намагаючись звільнити ноги від сітки і відчуваючи, що от-от заплаче від полегшення і вдячності, а Дженні Болдрін зовсім не ворушилася.

— Усім приготуватися! — репетував Анґус. — Тримайте весла! Правий борт, лівий борт! Зараз ЗАНУРЮЄМО Й ТЯГНЕМО.

Усі моряки занурювали весла у воду й витягали їх із води так, як їм заманеться, але якимось чином, незважаючи на це, шлюпка, ледь не перекинувшись, змогла розвернутися й почала безладно рухатися до «Графині», що очікувала на неї.

На носі містер Стрейчен присів і, приязно дивлячись на Пітера та досі нерухому Дженні, пробурмотів:

— Та се чудо, диво природи. Вони ніц не зможуть заперечити на сю розповідь у Ґлазґо в «Короні та Чортополосі», — і він почав репетирувати… — Не видержавши стояти осторонь, доки його любка гине в безжальному морі, хоробрий жилавий кіт, переступивши через природну огиду до води, здійснив здоровенний стрибок і поплив, щоб врррррятувати своє справжнє коханнє…

Містер Бокс, тесля, роблячи помах веслом, пирснув і зазначив:

— Не боїшся, що влетить від старого, коли він прокинеться. Чекайте, вийде зі своєї каюти Сурліс і побачить, що Стрейчен зупинив корабель, пустив на пси час, вугілля і гроші, не спитавши його дозволу. О, чую, він поб’є увесь посуд, ага.

Моряк-відлюдник сказав:

— Йой, шо правда, то правда, але ж не пощастить, якщо смугасточка випустить дух, і хоч я повністю підтримую містера Стрейчена і готовий об’єднати зусилля для ефективного порррррятунку. Все-таки результати рахуються, хоч я боюся, що одна кішка таки втопилася.

Пітер відчайдушно боявся того ж, бо Дженні лежала на дні шлюпки нерухома, як мокра ганчірочка, й нічого, здається, не ворушилося під її гострими ребрами.

Було очевидно, що містер Бокс має рацію і на «Графині Ґрінок» їх зустрінуть не надто приязно. Бо біля трапа, який спустили, щоб дати команді можливість повернутися на борт зі шлюпки перед тим, як її витягнуть із води за допомогою шлюпбалок, стояв капітан Сурліс, схожий на величезну грозову хмару. Його твідовий костюм кольору солі з перцем був щільно застібнутий на всі ґудзики, фіолетовий галстук войовничо обвивав горло, як ошийник сенбернара, а гірчичний капелюх трілбі стирчав прямісінько на маківці. Маленькі очі мружилися від люті, а крихітний рот зійшовся у найменшу цятку, яку можна лишень уявити. Усі його численні підборіддя тремтіли.

Настрій капітана аж ніяк не покращився від того розгардіяшу, який наробила команда, затягуючи шлюпку на борт, ледь не протаранивши човном «Графиню» і зламавши у процесі весло, але за допомогою криків Анґуса з цим нарешті вдалося впоратися.

Містер Стрейчен схопив Пітера і тримав під пахвою. Під пахвою другої руки перший помічник ніс непритомну Дженні з опущеною вниз головою. З неї скрапувала цівка води. Він подряпався вгору сходами трапу і на борту «Графині» зустрівся з капітаном.

Сповнений довго стримуваного гніву, капітан Сурліс зробив протяжний глибокий вдих перед тим, як заговорити. Цілком можливо, гучний лютий крик мав вирвати під порки димаря, обвалити бізань-щоглу й підняти містера Стрейчена до Кембрійських вершин, що створювали цій морській драмі віддалене тло.

Замість цього в капітана вихопився тоненький високий пронизливий писк:

— Ну, МІСТЕРЕ Стрейчене! Чи не розважите мене своєю розповіддю? Чому ви дали наказ зупинити мій корабель і займаєтесь веслуванням на морі, доки містер Макданкелд жене котли для плавання…

На жаль, містер Стрейчен для пояснення цього випадку обрав байку, яку він, прибувши до Глазго, збирався розповісти у своєму улюбленому пабі «Корона та Чортополох». Ознайомивши капітана Сурліса з подіями, що передували падінню Дженні за борт, він розпочав свою промову:

— Не видержавши стояти осторонь, доки його любка гине в жорстокому морі… — І зрештою він виснував: — за таких обставин видавалося правильним зупинитися, спустити шлюпку й вийти на порятунок.

Капітан Сурліс знову вдихнув сорок кубічних ярдів повітря і пропищав:

— Святий Ендрю, містере Стрейчене, ЗАРАДИ ЧОГО? Заради двох паршивих приблудних коті…

Містер Стрейчен виструнчився:

— Доказ, сер, одного з див природи. Хто повірить, що кіт зневажив безпеку й комфорт цього судна, щоб приєднатися до своєї подруги в безжальному морі? Але ось вони обоє, і хто посперечається з таким доказом?

— Доказ! ДОКАЗ! — пропищав капітан Сурліс, хоч того об’єму кисню, який він захопив, вистачило би принаймні щоб розколоти «Графиню» навпіл, — ДОКАЗ! Ти, безголовий дурню! Який це доказ, якщо одна кішка здохла, а друга напівздохла? Рудий базіко, та хоч вистави їх на ринковій площі на карнавалі Майклмас, ніхто не повірить твоєму безглуздому пашталаканню…

Пітеру здавалося, що його серце розірветься від горя після слів капітана про те, що Дженні мертва. Затиснутий під рукою містера Стрейчена, він бачив спантеличений вираз, який з’явився на обличчі помічника, коли той намагався осмислити аргументи капітана:

— Але, сер, — заперечив містер Стрейчен, — який переконливіший доказ я маю надати, коли ось у них перед очима ці двоє, яких виловили з моря, — ті самі коти, про яких вони ще почують оповідку.

— Містере Стрейчене! МІСТЕРЕ! — видушив капітан Сурліс в останньому вибухові обурення, гніву й люті, який призвів до того, що його голос піднявся до схожого на трель туркотіння. — Ви зобов’язані виконувати мої накази. З цієї лихої для вас години ви йдете зі своєї посади, звільняєтесь від усіх обов’язків. А ще ви викинете дохлу кішку за борт. Як на мене, то й другий кіт хай стрибає за нею. Коли ми прибудемо до Ґлазґо, ви передасте мені документи і приготуєтесь попрощатися з цим ремеслом. Ви звільнені.

Після наказу кинути бідолашну Дженні за борт Пітер випручався з рук містера Стрейчена, стрибнув на палубу і приготуватися битися, щоб запобігти цьому, не усвідомлюючи, що попри все містер Стрейчен не має наміру слухатися капітана. Тієї миті першого помічника менше непокоїло те, що його звільнили з роботи, ніж сумніви Сурліса в правдивості доказу найдивовижнішої історії, яка трапилася за його пам’яті.

Віддавши наказ, капітан Сурліс розвернувся на підборах і попрямував до своєї каюти, звідки потім долинув дзенькіт розбитого скла, що тривав досить довго. Якщо точно, то чотири хвилини сорок п’ять секунд, бо містер Бокс засік час на годиннику зі шкіряним ремінцем, який носив у кишені штанів. Оскільки Мелі того дня ще не прибрав посуд ні після ланчу, ні після сніданку, в капітана було більше боєприпасів, ніж зазвичай і, схоже, він страшенно розлютився.

Мотор «Графині Ґрінок» гуркотів, здригався і стуготів. Вона несамовито крутила ґвинтом, а стовп брудного чорного диму виривався в повітря і розпластувався над кораблем, як парасоля. «Графиня» знову повернула тупий ніс на північ і продовжила шлях до своєї кінцевої мети.

Містер Стрейчен, досі тримаючи Дженні під пахвою, повернувся до своєї каюти, а Пітер ішов услід за ним, готовий стрибнути йому на спину, укусити й паралізувати його, як це він зробив зі щуром, якщо помітить, що перший помічник намагається викинути тіло кішки за борт. Однак містер Стрейчен був розгублений і потребував часу на роздуми. Разом із тим він не мав наміру позбуватися доказу, що б там не казав капітан. Якщо його і так звільнили, то яка різниця, що він робить?

Тож із Пітером назирці містер Стрейчен увійшов до своєї каюти, пожбурив тіло Дженні Болдрін на килимок у кутку і сів за стіл, намагаючись зібратися з думками. І раптом він збагнув, як все це несправедливо: норовливість капітана Сурліса і те, що його звільнили. Й оскільки містер Стрейчен був ще молодий, а в такому віці все сприймається дуже близько до серця, він поклав голову на руки і дозволив собі щиро посумувати.

А Пітер справді тужив за своєю гарною, доброю і любою подругою, і сльози потекли йому з очей, коли він сидів над нею, колись такою живою, незалежною, жвавою, повною жаги до пригод, а зараз крихітною і спокійною, і дивився, що солона морська вода зробила з її хутром.

Пітер подумав, щоб віддати шану своїй втраченій подрузі, він востаннє її помиє.

Він почав із голови, з кінчика носа, мив і мив і в кожен свій рух вкладав любов, скорботу і тугу тієї жахливої самотності, яка настає, коли помирає кохана людина. Пітер сумував за Дженні, жадав її товариства і потребував його більше, ніж коли вона була жива.

Сіль на її хутрі жалила язик, безперервний рух голови додався до інших зусиль, яких йому довелося докладати цього дня, і Пітер відчув таку слабкість, що ледь все не покинув. Йому хотілося заплющити очі, відповзти геть і спати довіку, але він піймав ритм миття, своєрідний вічний рух, немов продовжуючи її мити, він може повернути її до життя.

Запала темрява. В інших каютах неповороткої «Графині» увімкнули світло, але містер Стрейчен продовжував лежати, схиливши голову на руки, а Пітер все мив і мив.

Пітер масажував плечі й шию Дженні, худенькі кістляві груди, під якими ховалось серце, сухорляві боки й довгі кінцівки, м’яку білу мордочку, очі й за вухами, рух за рухом в певному гіпнотичному ритмі, який, він відчував, що не міг облишити, навіть якби хотів це зробити.

Мив, мив, мив. У темряві каюти не чулося жодного звуку, окрім рівного дихання містера Стрейчена і руху язика Пітера шубкою Дженні.

Аж раптом хтось чхнув.

Пітеру здалося, що його серце зараз зупиниться. Але хлопець був певен, що це чхнув не він, а для містера Стрейчена це було б занадто тихо.

Сподіваючись, але не сміючи вірити, Пітер подвоїв свої зусилля, розпушуючи, вискоблюючи хутро, масажуючи плечі Дженні, її груди, які тепер трохи тремтіли. До нього долинуло ще два досить виразні чхання, і Дженні слабким голосом покликала:

— Пітере… Ти тут? Я жива чи мертва?

З радісним криком, що рознісся каютою і примусив містера Стрейчена підвести голову, Пітер вигукнув:

— Дженні! Люба Дженні! Ти жива! О, я такий радий. Дженні, вони всі думали, що ти померла, але я знав, що це не так, цього не могло статися!

Містер Стрейчен підвівся з-за столу і увімкнув у каюті світло. На килимку, де він поклав бездиханне тіло, сиділа Дженні. Вона кліпала на світло, чхнула ще кілька разів, щоб прочистити легені від залишків солоної води, і навіть змогла, похитуючись, на мить підвестися на лапи і кілька разів себе лизнути. А біля неї метушився великий білий кіт, досі намагаючись її вилизувати.

З дивним звуком, що вирвався з його горла, містер Стрейчен нахилився до Дженні, погладив її і сказав:

— За все срібло Національного банку Шотландії я не повірив би в се. Се останнє диво й файне завершення цієї оповідки. А зараз чи зможуть вони не повірити в доказ, що в них перед очима? — він схопив Дженні на руки і вибіг із нею з каюти, а Пітер поквапився слідом.

По коридору, вниз сходами, через люк вантажного відділення, вгору залізними сходами і на місток біг містер Стрейчен із Дженні, міцно притиснутою до його широких грудей. Вона лежала там спокійно, бо була занадто слабка, щоб пручатися такому близькому контакту з людиною.

— Капітане! Капітане Сурлісе, подивіться сюди, — немов між ними нічого не сталося.

І коли капітан вийшов зі своєї каюти, готовий ще раз вибухнути від люті, містер Стрейчен урочисто простягнув йому Дженні, яка все пручалася, протестувала та крутила головою, намагаючись знайти Пітера, який стояв прямо біля ніг першого помічника. І голосом, яким сповіщають волю Провидіння, містер Стрейчен мовив:

— Шо Ви скажете на сей доказ? Воскресла завдяки ласці й піклуванню свого друга в моїй каюті перед моїми очима. Хто ше скаже, що сього не було. Осьо Вам доказ! Насправді цілих два, бо він також…

Дивно, але капітан Сурліс зрозумів, що більше не сердиться на містера Стрейчена. Бо, очевидно, перший помічник просто не міг осягнути того простого факту, що задовго після того, як це сталося, сам об’єкт не буває, чи рідко буває доказом того, що щось справді сталося.

А ще якимось дивом звістка про те, що Дженні ожила, облетіла корабель, і люди зібралися на передньому вантажному відділенні просто під містком, схожим на шматок шоколадного торта. Коли містер Стрейчен вийшов і показав їм Дженні, всі дуже зраділи, і кожен раптом відчув, що йому відлягло від серця, моряки почали ляскати один одного по спині й гукати: «Ну і ну» і «Осьо чудеса!», — немов із ними самими сталося щось дивовижне.

Моряк-відлюдник запропонував тричі гукнути «Гіп-гіп ура!» на честь білого кота, містер Бокс підтримав пропозицію, і всі охоче прокричали ура на честь Пітера, який ще ніколи у своєму житті не почувався таким гордим і щасливим.

Капітан пробачив містеру Стрейчену і більше не згадував про те, щоб той забирав свої документи і покидав корабель, а коли всі розійшлись, перший помічник наказав Мелі відкрити банку згущеного молока і дати Дженні велику тарілку. Потім містер Стрейчен поклав її спати у своє ліжко і знову заступив до виконання обов’язків на містку «Графині» з Пітером, який радісно муркотів біля його ніг. Саме там знайшов їх Карлайлський провідник, коли піднявся на борт, щоб скерувати корабель у порт.