Дженні

Розділ шістнадцятий Загублені у хмарах

Минув якийсь час. Скільки — Пітер не міг сказати. Він чув, як на віддалі годинник пробив шосту, а потім ще один годинник і ще, немов з якоїсь причини йому було чутно, як майже всі годинники на світі проголошували час. Але чи це вечір, чи ранок важко було визначити, бо шок від несподіваного нападу й утечі настільки на нього вплинув, що йому повністю забило памороки.

Однак зараз здатність мислити почала до нього повертатися. Котра не була би зараз година, похмура мряка, туман і дощ досі залишалися непроникними. Пітерові нічого не залишалося, окрім як чекати там, де він був, доки з’явиться можливість визначити, куди саме він потрапив у своєму шаленому нападі паніки.

Тієї миті Пітер почув слабкий поклик, любий, добре знайомий голос линув із темряви, очевидно, звідкись трохи знизу від нього. Він гукнув:

— Дженні! Дженні, де ти? З тобою все гаразд?

Вона відповіла одразу ж, і хоч Пітер не міг її бачити, він почув тремтіння від полегшення в її голосі:

— Пітере! О, я така рада, що зараз заплачу. Я до смерті боялася, що вони тебе спіймали. Ти певен, що не поранений?

— Зі мною все гаразд, — відповів Пітер, — окрім того, що я страшенно злякався. Але де ти? І якщо вже мова про це, то де я? Я хочу до тебе.

Якусь мить Дженні мовчала, а тоді крізь туман долинув її напружений голос:

— Не ворушися, Пітере. Ми на вежах підвісного мосту. Думаю, досить високо.

— На вежах, — здивовано повторив Пітер. — Чому я не пам’ятаю нічого, окрім того, що біг, так, а за мить, я, здається, летів… Я кажу, так захопливо…

— Пітере, — зараз голос Дженні здавався трохи сумним. — Чи пробачиш ти мені за це? Я нічим не могла зарадити. Трапляється, що коти не думають, — і потім, ще до того, як він встиг відповісти, вона продовжила: — Це все моя провина, я була така роздратована через розмову з тією дурною мальтійкою з усіма її вигадками про турків, лицарів святого Йоана та лорда Нельсона. Звісно, вона не з Мальти. Намагалася замилити мені очі. Просто короткошерстих сірих кішок називають мальтійськими. А ще як вона говорила про тебе! Але навіть так, я мала відчути запах тих псів задовго до того, як вони підійшли досить близько, щоб застати нас зненацька, і ми могли зарадити цьому. Крім того, останні кілька днів я сама не своя. О, Пітере, мені шкода за всі ті турботи, яких я тобі завдала.

— Турботи… — здивовано повторив Пітер. — Але Дженні, ти не маєш…

— Пітере, — гукнула вона цього разу голосом, сповненим відчаю, — ти не знаєш, що я накоїла. Все це моя провина.

Пітер не розумів, навіть не здогадувався, що саме Дженні має на увазі, окрім того, що її щось непокоїло і вона йому про це не розповідала. Коли ж вона не захотіла більше нічого пояснювати, він подумав, що краще й самому промовчати, тож просто влаштувався зручніше на вузькому похилому шматку сталі й так і завмер там, тремтячи від холоду.

Приблизно за годину дощ припинився, повіяв вітер, і туман навколо Пітера, пронизаний жовтими променями сонця, почав закручуватися у вихори й рідіти, краятися на шматки, майже дозволяючи йому щось побачити, а потім знову закриваючи огляд. Потім над головою з’явилося блакитне небо, останні клапті туману розвіялися, і Пітер зміг побачити все. Дженні не помилилась. Вони сиділи на баштах підвісного мосту на вулиці Кларка.

І справді вони залізли дуже високо, майже на саму верхівку. Дженні на кілька ярдів нижче за нього розтягнулася на одному з висхідних прогонів сусідньої башти, паралельної тій, на якій сидів Пітер. Під ними, мов на мапі, розкинулося все Ґлазґо, перев’язане сірою стрічкою річки Клайд та позначене огидними латками Центрального вокзалу та станції Сент-Еноха, з яких, немов спагеті з пакета, витиналися лінії залізничних полотен.

Тут, подумав Пітер, ідеальний пункт для огляду цього великого сірого міста з висоти пташиного польоту, або, якщо говорити більш сучасною мовою, з висоти польоту аероплана. На схід лежав приємний для ока смарагдовий самоцвіт парку Ґлазґо Ґрін, на захід розширювалася річка до корабелень і доків, між якими він міг навіть розрізнити пошарпані, але такі милі обриси «Графині Ґрінок». Пітер помітив, що чорний дим валить із її тонкої труби, а це означало, що «Графиня» готова вирушати. Перед його очима немов розкинулася сторінка географічної книги. Ось сині гори й озера в тумані півночі, і він був певен, що може бачити, як поміж ними здіймається знаменитий Бен Ломонд.[18]

На свій подив, Пітер зрозумів, що висота не викликає в нього тремтіння чи страху, і він може насолоджуватися краєвидом, доки не намагається рухатися. Коли ж кіт поворушився й спробував спуститися хоча б на рівень Дженні, то зрозумів, що має з цим певні труднощі. Він зрозумів, що не може ні піднятися нагору, ні спуститися вниз.

Пітер гукнув своїй подрузі:

— Дженні, зі мною все гаразд. Але як ми звідси спустимося? Я певен, що собаки вже пішли. Якщо ти підеш першою, я спробую піти за тобою.

Він сподівався, що, можливо, якщо побачить, як це робить Дженні, то зможе зібратися з духом чи наслідувати їй, як і в багатьох інших речах.

До того, як Дженні відповіла, минув якийсь час, і протягом цієї мовчанки він бачив, як вона дивиться на нього з глибоким відчаєм в погляді. Зрештою вона гукнула:

— Пітере, мені шкода, але я не можу. Іноді з котами таке трапляється. Ми залазимо на висоту й не можемо спуститися — навіть з дерев чи телеграфних стовпів, де можна зачепитися кігтями. Що вже говорити про цей жахливий слизький метал! Я просто не можу цього уявити. Це так жахливо. Не зважай на мене, Пітере. Намагайся спуститися.

— Я не кинув би тебе, навіть якби міг це зробити, Дженні, — відповів Пітер, — але я не можу. Я розумію, що ти маєш на увазі. Зі мною те саме. Я не можу поворухнутися й на дюйм. Що тепер з нами буде?

Дженні похмуро подивилася на нього й відвела очі:

— Ми застрягли. Ми залишимося тут, доки помремо з голоду або упадемо і розіб’ємося на шматки. O, я й хотіла б померти, я така непутяща. Я не переймаюся за себе, але лишень подумаю, як занапастила тебе, мій бідолашний Пітере…

Пітера занепокоїла не так та небезпечна ситуація, у якій вони опинилися, як сама Дженні. Цілком очевидно, це була не та давня, хоробра, впевнена в собі кішка, з якою він познайомився, котра знаходила вихід із будь-якої складної ситуації і могла дати правильну відповідь на будь-яке питання. Очевидно, щось глибоко її непокоїло і позбавило сміливості та здатності міркувати й діяти в надзвичайних ситуаціях. Пітер навіть уявити не міг, що це могло бути, але оскільки так уже сталося, він відчув, що має перейняти керівництво на себе й спробувати принаймні хоч підтримати її, як вона часто підтримувала його.

Він сказав:

— Та ну. Принаймні ми досі живі, а ще ми разом, і це найголовніше.

Дженні відразу ж відповіла йому слабкою усмішкою і з лагідним муркотінням промовила:

— Я люблю тебе за це, Пітере.

— І, крім того, — рішуче продовжив Пітер, — рано чи пізно нас хтось обов’язково помітить і спустить униз.

Крик відчаю вихопився у Дженні з горла:

— Люди! О Пітере, ти не знаєш їх так, як знаю їх я…

— Ні, знаю, — наполягав Пітер. — Принаймні я бачив фотографії у газетах, на яких збирався натовп, пожежники залізали драбиною нагору й знімали котів із дерев…

— Із дерев, можливо, — відповіла Дженні, — але вони ніколи не полізуть аж сюди…

— Ну, — сказав Пітер, хоч він зовсім не був певен, що хтось допоможе їм, навіть якщо їх і помітять, — я спробую хоча б привернути чиюсь увагу, — і, вдихнувши повні легені повітря, він почав голосно, як сирена, кричати. Дженні час від часу йому допомагала, хоч і не надто вірила, що це щось дасть.

І справді, здавалося, її песимізм був цілком виправданий. Далеко внизу прокидалося заклопотане місто. На вулицях ожив рух, від якого до їхніх хитких сідал піднімався далекий приглушений рев, що перекривав крики про порятунок. Мостом між Портленд-стріт та станцією Сент-Енох безперервним потоком снували пішоходи. Натовпи рухалися вздовж набережної та на велелюдних бічних вулицях. Але ніхто не глянув у небо чи на верхівки башт. Ніхто за увесь день.

Протягом наступної ночі Пітер підбадьорював Дженні, втішав її, намагаючись підняти їй настрій.

Але наступного ранку і він, і Дженні помітно ослабли. Від крику в них майже пропали голоси, і Пітер відчував, що стискав балку не так міцно й надійно, як раніше. Тим не менше, він не хотів здаватися і сказав Дженні:

— Слухай, ми маємо спробувати. Я піду першим, а ти подивишся і підеш за мною.

Але Дженні застогнала:

— Ні! Ні! Я не можу, не можу, не можу. Краще нехай мене розірвуть собаки. Я не зможу спуститися з такої висоти. Я навіть не намагатимусь…

Пітер зрозумів, що нічого не вдієш, доведеться залишатися тут до кінця. Він заплющив очі, щоб трохи відпочити і щонайдовше зберегти свої сили.

Він, напевне, заснув, бо за багато годин опісля його несподівано розбудили незрозумілі крики й гамір унизу, ревіння двигунів, сирени й калатання дзвонів. На південному березі річки на площі біля входу на міст зібрався натовп, люди юрмилися біля вантажівок та поліцейських автомобілів, що виблискували латунню. Різна техніка та устаткування ще прибували, пожежні машини летіли вздовж Портленд Плейс, як і поліцейські фургони та вантажівки служб, що забезпечували обслуговування електромереж, телефонних ліній та мостів.

— Дженні! Дженні! — загукав Пітер. — Подивися вниз. Подивися, що відбувається.

Вона подивилася й мляво відповіла йому:

— Що там? Напевно, якийсь нещасний випадок на дорозі. Яка різниця?

Але потім Дженні придивилася уважніше і помітила білі плями облич в темній масі великого натовпу задерті вгору, пальці вказують на них, люди метушаться, поліцейські намагаються звільнити місце біля опори мосту, з якої здіймалися дві сталеві вежі, переносилися драбини, встановлювалася апаратура.

— Ось бачиш! — вигукнув Пітер. — Це все для нас. О, я кажу, ми важливі! Дивися, здається, всі вони зібралися, щоб нас рятувати…

Дженні ворухнулася на сідалі й глянула на нього благоговійним поглядом.

— О, Пітере, — сказала вона, — ти такий дивовижний. Це все завдяки тобі. Якби не ти, ми б тут загинули, і все через мене…

Пітер насолоджувався захопленням Дженні, хоч і відчував, що вона перегинає палицю, бо він нічого не зробив, а лише сподівався, що їх зрештою врятують. Однак перед тим, як він встиг щось відповісти, почулося ревіння і маленький аероплан вилетів просто на них із хмар. Здавалося, аероплан ось-ось вріжеться в їхні башти, але він знову рвонув угору, а з фюзеляжу висунувся юнак, спрямувавши на них якусь коробку. Наступної миті все зникло.

Дженні скрикнула:

— О! Що це було?

— Напевно, нас фотографували для газет, — пояснив Пітер, страшенно потішений.

— От лишенько, — сказала Дженні, — а я така перелякана якраз тоді, коли потрібно виглядати якнайкраще. Думаєш, він ще повернеться?

І обережно, щоб не втратити рівновагу, вона почала митися.

Але Пітер був занадто захоплений рятувальною операцією, щоб витратити на миття хоч хвильку.

Спершу спробували машини електриків та телефоністів, але їхні вишки виявилися не досить довгими, щоб дотягнутися до Пітера та Дженні, навіть коли висунулися на всю свою довжину.

З гамором і криками вагони технічного обслуговування прибрали геть, і наступною підступила драбина пожежників. Вони підняли свою найвищу рятувальну драбину й водяну башту та послали двох пожежників; сонце гарно виблискувало на їхніх латунних шоломах і пряжках, так само й у кремезного червонощокого констебля в синій уніформі, який їх супроводжував.

Але і пожежники, й констебль застрягли на добрих двадцять футів нижче за Пітера та Дженні, бо їхнє обладнання до них не діставало. Дженні вже майже впала у відчай, коли Пітер, якого все це справді дуже розважало, показав їй, що в натовпі досі проводяться приготування до подальших дій.

Цього разу двоє чоловіків із обслуговування мостів взулися в альпіністські черевики, прихопили з собою гаки, страхувальні мотузки, розсувні ремені, рукавиці, шоломи, мішки та канати. Зрештою підготувавшись, вони одночасно поставили ноги на балки подвійних сталевих стовпів, і, немов за сигналом, почали сходження під акомпанемент ріденьких підбадьорливих вигуків.

Спочатку передував один, а потім другий. Невдовзі особливо азартні роззяви з натовпу почали вигукувати підбадьорливі фрази і закладатися. «Давай, Білле! Ти візьмеш його, Теме! Ставлю на те, що Білл долізе до білого кота швидше, ніж Тем до меншенької кицьки. Три до двох, що Тем спуститься першим. Браво, Теме! Добре ліз, Білле! Ура!».

— Ми врятовані! — радісно гукнув Пітер до Дженні. — Цього разу їм це вдасться.

— Ой лихо, ой лишенько, — лементувала Дженні. — Мені здається, я почну кусатися і дряпатися, коли вони нарешті долізуть, хоч я й не хочу цього робити. Саме тому коти й мають кепську славу, і ми нічого не можемо з цим вдіяти. Зараз я просто клубок нервів та істерики, хай той дурний аероплан летить, хай всі побачать, як я вчеплюся Темові у волосся. Ні, ні, Ні! Відпустіть! Я НЕ ПІДУ! Шшшшш!

Тем з’явився на перекладині коло неї, пристебнувся ременем безпеки, щоб звільнити руки, зняв Дженні з сідала, доки вона гарчала, сіпалася, дряпалася і билася, і засунув до свого мішка.

Пітер хотів був крикнути їй:

— Будь сміливою, Дженні! — коли Білл взяв його за шкірку, засунув до мішка, й вони почали спускатися.

У мішку було жахливо, темно й душно, а ще це нудотне відчуття спуску, але Пітер більше хвилювався за бідолашну Дженні, ніж за власні незручності. Однак невдовзі все закінчилося, й усе голосніші радісні вигуки давали зрозуміти, що вони наближаються до землі, а потім нарешті з криками й вітаннями його випустили з мішка, і він побачив Дженні, що тремтіла на руках у Тема, а самого Пітера тримав Білл. Поліцейські, пожежники та городяни товпилися навколо, чоловіки усміхалися, жінки лепетали: «О, гарненькі. Ця маленька така мила. Цілу ніч пробули нагорі, бідолашки. Цікаво, чиї вони…».

Пітеру подобалося би бути в центрі уваги, якби він не так хвилювався за Дженні, яка, навіть зараз, у безпеці, мала жалюгідний і нещасний вираз мордочки. Знову прийшов фотограф, щоб зробити більше світлин, і репортер запитав Тема і Білла, що вони відчували, коли на висоті сотень футів ризикували своїм життям заради двох приблудних котів. Тем сказав:

— Та я не боявся, але ж ця кішка мене подряпала.

А Білл чесно проголосив:

— Нічого.

Інцидент було вичерпано. Пожежники склали драбини й спустили водяну башту, фургони комунальних служб згортали свої платформи, і зі скреготом, ревом та гудінням моторів, калатаючи у дзвінки та увімкнувши сирени, вантажівки почали від’їжджати, задкуючи і рушаючи під численні поради вуличних роззяв.

Тем та Білл після того, як їх сфотографували з урятованими тваринами, опустили Дженні та Пітера на землю, де ті намагалися трималися ближче до кам’яної опори, щоб їх не затоптали, залізли у свій фургон і від’їхали геть. Натовп почав танути так само швидко, як і зібрався. Увесь захват щез, і люди поверталися до своїх справ. Час від часу хтось зупинявся, гладив Пітера по голові або чесав Дженні під підборіддям і промовляв: «Краще тепер почуваєтесь, га, киці?». Або: «Пощастило, що вас звідти спустили, старий…».

А потім всі розійшлися. Коли небезпека минула, ніхто не здогадався запропонувати їм чогось поїсти, попити чи прихистити їх, і за кілька хвилин тисячний натовп зник, і хіба випадкові перехожі прямували мостом — прийшовши пізніше і навіть не знаючи, що сталося, не звертали уваги на двох котів, що присіли під аркою. Тож Пітер і Дженні були залишені самі на себе.

— Господи, — сказав Пітер, — але це було запаморочливо.

Однак у Дженні вирвалося довге глибоке зітхання. Вона виглядала нещасним маленьким клубочком хутра, що важко обіперся об кам’яну опору саме там, де й за дві ночі до їхньої жахливої пригоди.

— Дженні, — спитав Пітер, — невже ти не рада, що все закінчилось так добре, нас врятували і все таке?

Дженні звела на нього свої великі вологі очі, і Пітер помітив, що вони знову наповнені слізьми; тієї миті вона була винятково привабливою.

— О Пітере, — простогнала Дженні. — Я ніколи у своєму житті не була жалюгіднішою і нещаснішою. Я припустилася таких помилок…

— Дженні, люба! — Пітер підійшов до неї і сів поряд, так близько, що його бік заспокійливо торкався її боку. — Що сталося? Може, розкажеш мені? Щось засмучує і турбує тебе вже досить давно.

Дженні двічі швиденько лизнула себе і підсунулася до нього ближче.

— Я не знаю, що б я робила без тебе, Пітере. Ти так мене підтримуєш. Це правда. Я маю сказати тобі дещо важливе: я змінила свою думку, але почувалася такою дурепою. Тому й не говорила тобі. Але я думала про це увесь час, і після всього, що сталося, я не можу більше це приховувати…

— Так, Дженні, — ластився Пітер, гадки не маючи, про що саме вона говорить. — Що…

— Обіцяєш, що не розлютишся на мене?

— Я обіцяю, Дженні.

— Пітере, — сказала Дженні. — Я хочу повернутися до Лондона й жити з містером Ґрімзом, — а потім, підсунувшись ближче до нього, вона почала тихенько плакати.