Дженні

Розділ двадцять другий Вибір Дженні

Пітер був такий приголомшений подіями на М’явз: зникненням його батьків і згодом втратою Дженні, яка віднайшла свою родину, — що одразу не пішов до притулку на Кавендиш Сквер, 38, у зруйноване бомбою обійстя, де жили приблудні коти цих околиць, а безцільно блукав площею.

Він бачив, як діти грають у класики на доріжці в парку, стрибаючи на одній нозі по намальованих крейдою квадратах, і йому подумалося, що нещодавно він сам грався з ними. Пітер навіть упізнав кількох своїх приятелів і подумав, що вони сказали б, якби дізналися, що він несподівано перетворився на кота.

Пітер помітив містера Віґґо, констебля, який, засунувши великі пальці в петлі для ременю, говорив із якоюсь служницею. Йому згадалося, що містер Віґґо стояв точнісінько так, розмовляючи з ним та нянею, коли вони приходили в парк: «Ну, доброго ранку, містере Браун. Як ся маєте сьогодні в такий чудовий день, місіс Мак-Інніс?», — саме так звали його няню. Пітер розумів: якщо містер Віґґо помітить його зараз, то переслідуватиме, бо ні собакам, ні котам не дозволялось вештатись всередині парку. Навряд чи констеблю колись спало б на думку, що великий білий кіт, який зараз переходить алею, це Пітер Браун, якому він колись бажав доброго ранку.

Щоб запобігти цій катастрофі, Пітер пірнув під кущ і ховався, доки містер Віґґо пройшов далі алеєю. Але лише те, що йому доводиться ховатися від поліцейського, змушувало Пітера ще гостріше відчувати своє тяжке становище й самотність.

Горобці цвірінькали в кущах, стрибали і щось дзьобали на вулиці. Таксі виїжджали з-за рогу і водії сигналили клаксонами. З Оксфорд-стріт долинав звук жвавого руху. Хоч уже перевалило за полудень, сонце досі світило, дерева в парку вабили око свіжою зеленню, а повітря пахло весною. В Лондоні буяв травень, але не для Пітера.

Він думав про Дженні, яка тепер може щасливо й безпечно жити з Бафф та родиною Пенні, яку вона так любила. Вони дбатимуть про неї, відтепер Дженні матиме зручного кошика, щоб спати, свіже молоко, щоб пити, смачну їжу, їй ніколи не доведеться ні про що турбуватися. І Пітер подумав, чи не буде краще, якщо він просто зникне з її життя і ніколи не піде до того зруйнованого помешкання. Тоді вона більше не муситиме турбуватися про нього.

Що більше він про це міркував, то більше йому хотілося так учинити заради Дженні. Потрібно лише обернутися, побігти, а потім звернути з площі Кавендиш у місто, як він уже вчинив одного разу, і місто проковтне його назавжди. Спершу Дженні засмутиться, коли він не з’явиться на зустріч у котячому притулку, але щасливе життя з Бафф допоможе їй, як і його матері, пережити втрату. Що станеться з ним самим не так важливо, доки в Дженні все добре.

З нещодавно віднайденою певністю у своїх силах й усім Пітер був певен, що якось виживе.

Незважаючи на муки самотності й тугу від того, що він більше ніколи не побачить Дженні, Пітер фантазував про жертву, яку він вирішив принести, і його приваблювала власна шляхетність, затьмарюючи інші почуття.

Врятувало Пітера від цього необачного кроку те, що він вчасно згадав про свою обіцянку. А ще він згадав, що, коли був людиною, нічого не ранило його більше, ніж недотримане слово. Одного разу мати пообіцяла провести його День народження з ним. А потім останньої миті щось їй завадило цієї обіцянки дотримати. Біль, якого вона завдала йому тоді, був настільки гострим, що лише від згадки про нього Пітер скулився під кущем, а потім йому довелося струснутися, щоб відігнати його геть. Тоді, швиденько зібравшись, щоб не піддатися спокусі, він повернув до будинку номер 38 на Кавендиш Сквер і, визначивши місце, де знизу дверей розхиталася дошка, проліз усередину.

Дженні вже чекала на нього там.

Пітер був такий радий її бачити, що йому хотілося підбігти й розцілувати її. Тож він так і зробив, не зважаючи на приблудних кішок усіх розмірів, порід і кольорів, які сиділи й лежали в дивних закутках, вигинах і на вішаках вигорілого будинку, він рушив уперед, торкнувся до носа своєї подруги і почав мити її мордочку, а Дженні в цей час сказала зі сміхом:

— Та ну! Я вже думала, ти ніколи не прийдеш. Пробула тут кілька годин. Почала хвилюватися, що з тобою щось сталося…

— Але Дженні, — сказав Пітер, — я не міг і подумати, що ти прийдеш так швидко.

— Го! — пирхнула вона. — Чи ти не знаєш, як я поводжуся, коли зачинена у приміщенні, й налаштована звідти вибратися… Ну! Хай там як, а ти тут, тож мусиш з усіма познайомитися. Тут зібралися справді цікаві коти. Я поговорила з ними, доки чекала на тебе. Дивись, ми почнемо знизу і пройдемося навколо. Це Гектор, його ім’я йому трохи не пасує. Колись він належав шахтареві і опускався справді глибоко в шахту. Пізніше ти можеш розпитати його про все докладніше.

Гектор був лимонно-жовтим котом у невиразну білу смужку з дещо кислим виразом морди, і, як помітив Пітер, був не надто охайним. Але він був настільки задоволений тим, як Дженні його відрекомендувала, що привітав Пітера цілою промовою, яка дала йому можливість обдивитися те місце, де він опинився.

Будинок був спустошений вибухом бомби, яку скинули на нього під час війни, і там мало що залишилося, крім чотирьох стін і кількох великих балок, перекинутих від краю до краю. Однак сходи, що вели на другий поверх, були кам’яні й збереглися, так само, як і кам’яний сходовий майданчик, що досі чіплявся до однієї зі стін. Цей сходовий майданчик заполонили коти. Кілька з них гарно вмостилися на сходах, де з підвищення могли спостерігати своїми великими зеленими чи жовтими очима за всім, що відбувається унизу.

Але справді найкращі місця були на руїнах фундаменту. Деякі зі стін і перегородок підвалу ще стояли, зарослі бур’янами й фіолетовими волошками, утворюючи кутки, прикриті ще й згори: оце пощастило, адже будинок не мав даху, і, коли дощило, мешканці цих кутків мали сховок. Там ще залишились внутрішні стіни, що перетиналися із залишками старого фундаменту, утворюючи щось схоже на маленькі квартирки, де кожен мав за спиною хоч шматок стіни чи куток, у якому можна згорнутися клубочком, а для приблудних котів це дуже важливо.

Але Гектор завершив розповідати, як йому приємно познайомитися з таким видатним мандрівним котом, як Пітер (Дженні, напевно, багато набрехала за його відсутності), і Дженні одразу ж продовжила:

— Ну, а зараз дозволь мені познайомити тебе з Мікі Рілі, якого викинули на вулицю ще кошеням. Він ніколи не мав дому. Якщо тобі потрібно дізнатися щось про Лондон і найкращі місця, щоб поживитися, запитай Мікі. Він знає тут усе…

Мікі, кремезний темний кіт із тигровими смужками й неймовірно великою квадратною головою, розтанув від похвали й, вигнувшись дугою, промовив:

— Ну все, все. Буду радий відповісти на ваші запитання. Як сказала Дженні Болдрін, небагато залишилося на світі такого, чого я не бачив чи не робив. Хоча зазначу, я ніколи не подорожував до Ґлазґо на кораблі і не падав за борт. Хотів би я про це колись почути.

«Яка ж чудова моя Дженні, — подумав Пітер, — вона завжди говорить правильні речі змушує усіх гарно почуватися і муркотіти».

— Це Ебоні, — вела далі Дженні, представляючи Пітера худорлявій, вугільно-чорній кішці. — Чи вона не гарна? Ні плями білого, жодної шерстинки. Це досить велика рідкість, знаєш. Ебоні належала старій вдові, продавчині тютюну на Едджвер Роуд. Коли та померла, ніхто не прихистив бідолашну кішку. А ще Ебоні була віддана тій жінці. Вісім років. Думаєш, хазяйка залишила для неї якусь провізію? Ебоні довелося важко на вулиці, правда ж, люба?

Ебоні показала кінчик рожевого язичка в центрі вугільно-чорної мордочки і, засоромившись, швиденько кілька разів лизнула себе. Вона була така втішена, що навіть не знала, чи встати, чи лягти.

— А це, — Дженні вказала на смугастого кота з білою мордою і вусами, котрий чомусь нагадував Святого Миколая — Дж. Паунз Ендрюз, на долю якого випало немало випробувань. Він починав у м’ясній крамниці, яка невдовзі закрилася, потім влаштувався на роботу до кравця, і той прогорів, жив у пансіоні, де трапилася пожежа, й у приватному будинку, в який, єдиний з усього району, влучила бомба. Ну, ти ж знаєш, як поширюються чутки і якими сміховинно забобонними бувають люди стосовно котів. Через погані чутки ніхто, буквально ніхто, не хотів мати справу з Паунзом, хоч скільки мишей він приносив. Відтоді цей кіт дбає про себе сам, хоч він і заслуговує на краще, бо все це зовсім не його провина…

— О, і, звісно, — продовжила Дженні. — Про неї неможливо забути. Цю милу сіру дівчинку звуть Лімпі. У неї видалось нелегке життя. Сирота. Ніколи не знала своєї матері. Загубила її під час повені, ще до того, як у неї розплющилися очі. Сільська кішка, знаєш. Як вона вижила, Бог його зна. А потім ще й потрапила лапою в пастку. Переїхала до міста і навчилася тут жити. Якщо ми говоримо про справжню відчайдушну хоробрість… ну…

Лімпі лягла на бік і почала енергійно митися.

І правда. Пітер помітив, що пальці на її лівій лапці зламані. Але в нього не стало часу затриматися на цій трагедії, бо Дженні уже радісно обернулася до двох наступних кішок:

— А ось наші дві любі сестрички Путці і Мутці. З континенту. Здається, вони казали, з Відня. Пережили справжнє горе. Прибули сюди в 1938 році з біженцями. Їхній будинок знищило в сорок четвертому. Бомба. На щастя, Путці і Мутці в той час гуляли в іншому районі. Коли вони повернулися, на місці їхнього будинку не залишилося нічого, лише вирва. Вони не знайшли навіть маленьких шматочків своїх людей. І після цього ніхто й не подумав взяти їх до себе. Дивовижно, як вони так добре влаштувалися в Лондоні. Я маю на увазі, вони ж іноземки, зовсім не знали наших звичаїв. Любі, гадаю, ви справді неперевершені…

Путці й Мутці, які були парою звичайних короткошерстих смугасточок, однакових на вигляд і на вирази мордочок, з тією хіба різницею, що одна видалась трохи повновидіша за другу, щиро замуркотіли і Путці сказала:

— Ох, насправді це дрібниці. Що нам залишалося робити? Кожен старається, як може, хіба ні?

Отак Пітер перезнайомився з ними всіма, включно з Тіґґо, чорним напівперсом із білою мордою, який мав дім, однак подався в приблуди, бо йому це подобалося і він волів жити так, аніж у комфорті, і Смілі, великим милим сіро-білим котом, що належав чоловікові, який одружився з жінкою, що ненавиділа котів.

Наприкінці рекомендацій Дженні та її перелічень досягнень, випробовувань, негараздів та чеснот кожного мешканця покинутого будинку, там не лишилося жодного кота, який би її не обожнював. Отак Пітер дізнався, що існують різні способи здобути житло і притулок на ніч на вулицях Лондона, і що приваблива натура й гарно підвішений язик можуть виявитися такими ж цінними, як і гострі пазурі та швидка лапа.

Невдовзі їх поселили за взаємною згодою усіх мешканців обійстя в найкращому номері на першому поверсі зруйнованої будівлі у відокремленій маленькій криївці між сходами, що вели до підвалу, й кутком цегляної стіни. Сходи заростали м’яким мохом, який слугував гарною підстилкою, і вони були прикриті з трьох боків залишками цегляної стіни з виступом над головою на випадок дощу. Досі там мешкали дві віденські сестри. Ебоні та Лімпі наполягли, щоб Пітер та Дженні взяли це помешкання собі.

Вечерю довелося обирати з багатьох дарунків, які їм принесли. Решту ж розділили так, щоб кожному щось дісталося. Мікі Рілі приніс кістку, Дж. Паунз Ендрюз — мишу для ігор, ще не надто зашмигану, Лімпі — рибну голову, а Тіґґо притягнув із найближчого сміттєвого баку половину лобстера.

Після трапези розпочалася вечірка з миттям та розмовами, потім ті приблуди, яким подобалися нічні мандри, вирушили на полювання через дірку в забитих дверях. Інші ще трохи порозмовляли, обмінюючись досвідом, а потім розбрелися по закутках на спочинок.

У будинок без даху світив місяць-молодик, його сріблястий диск наповнював дім м’яким світлом, що гостро видовжувало кути руїн і відбивалося в холодних озерах смарагдів і топазів очей тих котів, які досі не спали і блимали в темряві..

Пітер, притиснувшись до свого шматка стіни, почув, як з найближчої Церкви Всіх Душ годинник вибиває одинадцяту. На його серце ліг тягар, бо він знав, що будь-якої миті Дженні може залишити його і повернутися до своїх людей. Вона ж, здається, збиралася залишатися там, де була, і коли його подруга не поривалася йти і не згадувала про це й словом, Пітер сам, не витримавши більше підозр, звернувся до цієї теми:

— Дженні, — сказав він, — ти не… я хочу сказати, чи не маєш ти повертатися до Бафф та родини Пенні? Напевно, Бафф сумуватиме за тобою, коли лягатиме спати!..

Якусь мить Дженні не відповідала. Відтак вона підняла свою гладеньку голову, і Пітер побачив, як м’яке місячне світло заливає її білу шию та мордочку і як сяють її очі. Тоді вона промовила дивним голосом:

— Пітере, я жила самотою занадто довго, щоб повертатися до людей. Я більше не піду до них. Я прийшла до тебе, щоб залишитися. Ти не заперечуєш?

Як же це схоже на Дженні, обернути все саме так. Чи не заперечує він, щоб вона залишилася! Твердженням, що задовго була вільною кішкою, щоб повернутися до осілого життя, прикрити ту величезну жертву, на яку вона йшла заради нього.

Бо Пітер не сумнівався, якби Пенні зрозуміли, що вони з Дженні разом і прийняли його з нею, вона радо залишилася б із дівчинкою, яка була її першою і єдиною любов’ю серед людських істот. Те, що Дженні говорила так просто і без всякого пафосу, насправді означало: вона покинула все миле серцю заради нього.

І Пітер був глибоко зворушений цією жертвою. Але оскільки в душі він досі залишався хлопчиком, то не міг не думати про горе і розчарування, яке мала би відчувати Бафф, дівчинка з каштановим волоссям і милим обличчям.

Вголос він сказав:

— Дженні, люба. Без тебе було так самотньо. Все змінилося, і я вже подумав був, що так воно залишиться назавжди, і не знав, що вдіяти. Але чи не завдасть це болю бідолашній Бафф? Вона була така щаслива, знову тебе відшукати. Дженні, чому хтось завжди має бути нещасним?

Пітер побачив блиск у очах Дженні перед тим, як вона відвернулася й кілька разів себе лизнула. Для неї це була така емоційна мить, що її очі сяяли яскравіше за місяць, який в них відбивався. Пригладивши хутро, вона промовила:

— Бафф більше не дитина, Пітере, і я їй уже не потрібна так, як була потрібна раніше. Їй уже майже п’ятнадцять. Люди також змінюються, і коли вони стають старші, змінюється і їхнє ставлення до певних речей. Бафф плакатиме, коли я не повернуся, але вона це переживе, бо зараз у неї є інші зацікавлення, і, понад усе, дівчина пам’ятатиме, що одного разу я повернулася і зрозуміла, що вона покинула мене не навмисно. А напевно, — додала Дженні з химерною і дещо моторошною мудрістю, яку вона іноді виявляла, — останні три роки найбільше Бафф тужила, бо думала, що я вважаю її зрадницею. Так я й думала, бо була дурна, до того, як з’явився ти і навчив мене, якими можуть бути люди насправді..

Дженні довго вилизувала себе, а потім зігнулася дугою й завершила:

— Ну, в будь-якому разі, з цим покінчено. І зараз ми знову разом. Але, о Пітере, ти трохи мене налякав. Я так боялася, що ти можеш заради мене утнути якусь дурницю і не дотримати обіцянки прийти сюди на зустріч. Ніколи, ніколи не роби так, мій друже…

Пітер вирішив, не розповідати, що він мало не зробив заради Дженні. Замість цього він лише глибоко зітхнув. Тепер Пітер почувався дуже щасливим. Вони з Дженні лежали пліч-о-пліч і невдовзі заснули. Коли ж диск місяця зник із відкритого даху, м’яке світло зійшло з поруйнованого будинку, і всі його руїни й коти, які спали між ними, зникли в нічній темряві.