Дженні

Розділ двадцятий «Еліта» площі Кавендиш

Отже, вони нарешті опинилися на площі Кавендиш, і Пітер не міг дочекатися, коли потрапить на вулицю М’явз. Ось вони, знайомі околиці неподалік від дому: маленький овальний парк, оточений високими зеленими кущами живоплоту, так близько посадженими одне біля одного, що ніхто, окрім котів, не міг потрапити до парку іншим шляхом, ніж через залізні ворота на півночі.

Як і в усіх маленьких парках, тут були няньки з дитячими візочками, діти вільно гралися, убезпечені від руху авто на вулицях. З трьох боків навколо парку Пітер упізнавав сонні поважні будинки; навіть будинок, зруйнований бомбою, що приховував свої рани й порожнини за неторканими зовнішніми стінами, виглядав елегантно, його забиті двері й вікна створювали враження, наче будинок просто заплющив очі й не хотів, щоб його турбували.

Ось навпроти цього будинку стояв містер Віґґо, поліцейський констебль, високий і респектабельний, у круглому синьому шоломі, темно-синьому плащі й сліпуче-білих рукавичках. Містер Леґґ, поштар, виходив із будинку номер 29, фургон доставки щойно завернув за ріг. Пітерові здавалося, що будь-якої миті він може побачити шотландську няню в синьо-білому накрохмаленому капелюшку ґленґаррі з темно-синіми стрічками, яка заходить до парку з боку М’явз, можливо, навіть із ним самим за руку, хоч він й упирається, бо так не любить, щоб із ним панькалися.

Ось воно. Трохи далі пройти, і він побачить свій дім, який залишив уже, здається, так давно. Він сказав Дженні:

— Поквапся, Дженні. Ходімо. Ми майже прийшли.

Але хоч їй і не хотілося цього робити, Дженні довелося застерегти Пітера і трохи остудити його запал, бо тут зрештою нова територія, де вони чужинці, і тому їм краще поводитися ввічливо, дбати про манери, спершу познайомитися з постійними мешканцями, відповісти на питання і послухати, що їм скажуть. А вже впевнившись, що прийняті почесними членами цієї спільноти, вони можуть іти туди, куди їм заманеться. Якщо ж просто так пробігти через район з численним котячим населенням і не зупинитися, щоб ввічливо привітатися, то можна втрапити в халепу.

— Це займе лише трохи більше часу, Пітере, — сказала Дженні. — Але всі дуже засмутяться, якщо ми не зупинимося й не познайомимося. Пам’ятай, ми тут чужинці. Ходімо, мовчки йди за мною, обійдемо площу з правого боку й побачимо, що вони скажуть. Ми налаштуємося на них.

Пітер не зрозумів повністю, що означають останні слова Дженні, доки вони не підійшли до будинку номер 2А, де жив двірник, у якого також були ключі від маленьких садків. І тут Пітер вперше познайомився з дивами котячого спілкування за допомогою вусів. Це було схоже на радіотрансляцію. Співрозмовник щось думає — і за мить ти знаєш, що він говорить чи збирається сказати, у будь-якому разі інформація надходить через вуса або через вібрацію волосинок навколо очей. Потім ти думаєш відповідь, і вона надходить до співрозмовника. Це працює лише на коротких відстанях, і потрібно бути справді близько до кота, з яким розмовляєш, але такий спосіб спілкування справді існує.

Тим часом двірника не було вдома, але був його кіт, який сидів за вікном. Пітер із задоволенням упізнав великого чорного кота з білою латкою на грудях і величезними зеленими очима, якого він так часто бачив, коли жив біля площі. І потім він усвідомив, що кіт за вікном щось передає їм, бо зачинений за склом і його неможливо почути, але Пітерові було ясно як Божий день, що кіт говорить:

— Мене звати містер Блек. Коротко Блекі. Я тут головний. Ви приблудні чи домашні кішки з іншого району, що навідалися до нас у гості?

Пітер відчув, як Дженні ввічливо відповіла:

— Приблудні, сер.

— Гм! — великі круглі очі дивилися на них через скло віконної шибки, коли містер Блек передав наступне запитання:

— Просто проходите повз чи думаєте тут зупинитися?

Пітер більше не міг стримуватися і, зовсім забувши те, що раніше говорила йому Дженні, послав на власних частотах:

— О, але я живу тут. Отам, на М’явз. Ви не пам’ятаєте мене? Пітер Браун з будинку номер 1А. Мій батько — полковник Браун і…

Містер Блек урвав його. Він дивився на Пітера дуже підозріло.

— Пітер Браун, га? Я тебе не пригадую, а я знаю всіх котів у тутешніх околицях. Не пам’ятаю, щоб Брауни тримали кота. У них був хлопчик, але він зник. Слухай, мій кмітливий друже, якщо ти хочеш утвердитися в цих околицях за допомогою фальшивих претензій, дозволь мені сказати тобі…

Але, на щастя, тут втрутилася метка Дженні:

— Вибачте, будь ласка, сер, це уява мого друга. Така гра. Він завжди в неї грає.

— Ах, так, — сказав містер Блек. — Ну, ми не сноби, але зараз тут і так повно приблудних котів.

— Ми щойно повернулися з Ґлазґо, — немов між іншим зазначила Дженні, як здалося Пітерові, трохи недоречно, хоч він розумів, що вона знає, куди хилить і як зацікавити інших котів.

Містер Блек справді зацікавився.

— Ґлазґо! Та невже? Я знав котів звідти. Як ви повернулися?

Пітер трохи оговтався від своєї помилки і відчув, що може відповісти на це питання. Він гордо промовив:

— Кораблем, — і продовжив, використавши фразу, яку він вивчив він моряків на борту «Графині». — «Графиня Ґрінок». Ґлазґо — Лондон.

Здавалося, містер Блек вражений.

— Ну і ну, — сказав він. — Корабельні коти. Тоді ви двоє, напевно, самі знайдете дорогу. Колись я належав моряку, ну, майже моряку, напевно, більше матросу. Він працював на поромі, що курсував між Девонпортом і Торкроссом. Ви знаєте, що пором працює за допомогою кабеля, що пролягає під водою з одного берега до другого?

Дженні ввічливо зізналася, що вона цього не знала й ніколи не чула про такі надзвичайні речі!

— Ну, було таке, — наполягав містер Блек. — Я не думаю, що це можна назвати прямо мореплавством, але, виявляється, в нас є щось спільне, тож, гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо ви залишитеся. Будинок номер 38, у який влучила бомба, — там майже всі живуть. Скажете їм, що я дозволив вам залишитися. Раджу вам дотримуватися правил цих околиць, або вас обох виженуть. Правило перше, яке потрібно пам’ятати: не перекидайте вночі смітники. Мешканці цього не люблять і скаржаться містеру Клеґґу. Він — мій хазяїн. Він головний у цьому парку та на площі. І ніяких бійок! Це також заважає мешканцям. Якщо мусите битися, ідіть на Віґмор-стріт чи Манчестер-сквер. Там постійно хтось б’ється. Ми ж намагаємося, щоб у наших околицях було тихо. У будинку під номером 52 живуть дві жалісливі старі діви, які дадуть вам молока, якщо гарненько попросите. Як ви казали, вас звуть?

— Дженні Болдрін, — відповіла Дженні. — Я частково шотландка, а мого друга звати Пітер і…

— Добре, — урвав її містер Блек. — Шануйтеся тоді… — і він почав енергійно митися.

— Ось, — задоволено сказала Дженні, коли вони повільно відійшли. — Бачиш? Тепер ми знаємо, куди піти в разі чого. Вітання вам, любі. Довгого життя й здоров’я вам обом.

Останні дві фрази вона адресувала двом сірим кішкам зі смугастими хвостами і позначками у вигляді ліри на головах, які грілися на сонці у вікні підвалу будинку номер 5 і, як завжди, коли Пітер жив у цих околицях, милися, кліпали очима, муркотіли і стежили поглядами за людьми, які проходили повз.

Їхня відповідь на ввічливе привітання Дженні, яка долинула через вікно, була тихою і сонною і часто важко було визначити, хто саме з них говорить.

— Я Чін.

— Я Чілла.

— Ми двійнята.

— Нас ніколи не випускають із будинку.

— Ви говорили з містером Блеком?

Оскільки це було перше запитання, адресоване до них і, схоже, вони запитували їх обох, Пітер вирішив відповісти і сказав:

— Так, ми говорили з ним. Він був дуже люб’язним і дозволив нам залишитися.

Якщо гмикання можна було ретранслювати, то це те, що долинуло до вусів Пітера й Дженні.

— Гм! Ну! Як ми кажемо, куди докотилася ця котяча спільнота! Ці околиці були зовсім іншими, коли ми сюди переїхали. Це був елітний район.

— Пам’ятайте: не перекидати сміття…

— Приблуди!

— Довгого життя й гарного здоров’я вам обом, — ввічливо пробуркотіла Дженні, доки вони перебували в полі зору, а потім додала: — Тупі сноби..!

З будинку номер 5 долинула вібрація низького і сердитого гарчання.

— Довгого життя, гарного здоров’я і всього найкращого, — сказав Пітер, як його навчили, рудій кішці зі світло-зеленими очима, що присіла за залізними перилами навпроти будинку номер 11, акуратно склавши хвоста навколо себе. Він знав, що це кішка місіс Боббіт, двірнички. Він часто бачив її тут і навіть гладив. Але тепер Пітер підійшов до рудої і вони торкнулися носами.

Кішка зазначила:

— Гарно говориш, юначе. У наші дні так приємно зустріти гарно вихованого кота. Правильно тебе навчили. Пам’ятай, нічого так не допоможе тобі у цьому світі, як гарні манери. Сьогодні вранці щось я дуже розійшлася і викинула би тебе звідси за шкірку, але ти ж такий вихований. Мене звуть Ваззі. Гадаю, ви вже бачили містера Блека?

Дженні повідомила їхні імена. Вона сяяла від гордості за ту похвалу, яку Пітер заробив від рудої кицьки.

Ваззі звернулася до Дженні:

— Дженні Болдрін, так? Це шотландці. Але подивившись на тебе, скажеш більше. Гарний родовід. Напевно, єгиптяни — це видно з твоїх вух. У такій мішанині ніхто й не скаже, де все почалося. Після того, як облаштуєтесь, поверніться і розкажіть мені про себе…

— ОСЬ, — впевнено підсумувала Дженні Болдрін, — це наймиліша кішка, яку я БУДЬ-КОЛИ зустрічала. Я мушу з нею поговорити, — вона виглядала такою задоволеною і щасливою, що Пітер справді зрадів, бо йому хоч трохи вдалося відволікти її увагу від бідолашного містера Ґрімза.

Прямуючи далі, вони відчули лагідний поклик від когось, хто вітав їх, бажав довгого життя й молока на кожну трапезу. Глянувши вгору, Пітер і Дженні побачити черепахову кішку у вікні будинку номер 8.

— Зупиніться на хвилинку, — благала вона. — Мені так нудно. Ви схожі на мандрівників, які багато де побували. («Хіба не так?» — подумав про себе Пітер). Моє ім’я Гедвіґ. У мене є все, чого душа забажає, але я дуже нещаслива. Я належу бездітному подружжю.

— О Господи, — співчувала Дженні. — Це може перетворитися на справжнісіньке пекло.

— Так, — сказала Гедвіґ, — повірте мені. Носяться зі мною весь день. Перевертають і носять на руках просто як немовля. І квокчуть ото наді мною, а я не можу випростати ні голови, ні хвоста. У мене є кошик з синьою стрічкою, і місця спеціально для, щоб гострити кігтики, й іграшки, ціла шухляда, у якій повнісінько речей. І мене вже від всього нудить. Я гарно могла подбати про себе сама, коли вони мене підібрали. Якби ж я могла вибратися хоч на декілька хвилин. Я пішла б до зруйнованого бомбою будинку. Помираю, так хочеться почути, як воно в дорозі.

— Бачиш, — зазначила Дженні, звертаючись до Пітера, коли вони прямували до центру площі, — це не лише вершки та покришена печінка…

Вони пішли далі й зустріли приголомшливого рожевого родовитого перса, який говорив лише про шоу-бізнес і блакитні стрічки;[21] довгошерстого сіряка на ім’я містер Сілвер, який запевнив їх, що належати холостякові — це найкраще чого можна бажати від життя; трьох різнокольорових смугасточок, які жили з двома старими дівами і запевняли, якщо не надто любити пригоди, то найкраще належати двом пристаркуватим сестрам-служницям, бо тут ніколи нічого не змінюється і не відбувається, тож можна нічого не боятися і ні про що не хвилюватися.

Отак Пітер у супроводі Дженні Болдрін обійшов навколо площі Кавендиш і перезнайомився з усіма друзями та сусідами, які жили там, і його прийняли за свого, як і хотіла Дженні, і от нарешті, завершивши з усім цим, він ступив на вулицю, що вела до М’явз.

Дивно, але зараз він більше не квапився і навіть на мить зупинився при вході до вузької вулички М’явз. Хоч Пітер і був зараз котом і розумів їх краще, ніж будь-коли, думка про те, що невдовзі він побачить маму і тата дуже його тішила. Він сказав Дженні Болдрін:

— Ми зробили це, Дженні. Он там наш будинок… Дженні знову засумувала, бо вона дуже полюбила Пітера. Вона відповіла:

— Так, Пітере. Можливо, лише кілька кроків залишилося до того місця, де нам доведеться розлучитися.

— О, Дженні! — вигукнув Пітер. — Люба Дженні! Невже ти не розумієш: що б не сталося, я ніколи не залишу тебе? Ніколи, ніколи, ніколи!

Дженні передбачила події навіть краще, ніж сама усвідомлювала. Окрім того, що на крихітній вузькій вуличці М’явз усе обернулося зовсім не так, як вона гадала…