Дженні

Розділ чотирнадцятий Докази містера Стрейчена спричиняють ускладнення

До того, як «Графиня Ґрінок» причалила на початку вулиці Ворроха у Ґлазґо, Дженні трохи відійшла від своєї пригоди і, на думку Пітера, виглядала краще, ніж будь-коли. Морське повітря, чіткий розпорядок дня, відсутність хвилювань про те, де знайти їжу, гарно на неї вплинули.

Дженні покруглішала так, що ребра й боки більше не виглядали такими жахливо худими й запалими, мордочка стала повнішою, що якось збалансувало розмір її вух і надало їй приємнішого вигляду і, звісно, завдяки щоденному миттю, шубка Дженні була в кращому стані, ніж будь-коли: м’яка, оксамитова, з гарним блиском.

Якби Пітера запитали зараз, він, напевно, назвав би її красунею з цими трохи розкосими східними очима, аристократичною поставою голови від вух до мордочки, ніжно-рожевим трикутником носика, що пасував до відповідного напівпрозоро-рожевого кольору вух. Якщо раніше голова Дженні здавалася надто маленькою, порівняно з тілом, то зараз набула кращих пропорцій відносно тулуба, і коли кішка сиділа струнко, а хвіст елегантно обкручувався довкола неї, вона виглядала не лише мило та гарно, але й вишукано та шляхетно і вражала ошатною грацією подовжених ліній своєї постаті.

Дженні готувала Пітера до їхнього прибуття в Ґлазґо, доки корабель заходив у затоку Ферт-оф-Клайд і завертав у річку Клайд, пропливаючи повз похмурі цегляні будинки Ґуроку та Ґріноку, розкидані на південному березі, й округлі зелені пагорби, що здіймалися з півночі. Пітер і Дженні мали спокійно лежати разом, доки «Графиня» розганялася і готувала трапи. Потім серед переполоху, яким завжди супроводжувалося розвантаження судна, вони вигодять мить, коли ніхто на них не дивитиметься на них чи на трап, вислизнуть на берег і втечуть. Пітерові було трохи шкода залишати корабель і всіх на борту, але перспектива побачити нові місця й пережити нові захопливі пригоди перебивала всі жалі, і, коли річка звузилася і вони минали великі заводи на її березі, відомі гавані й велике сіре місто постало поблизу, він вже заледве міг заспокоїтися і десять разів запитував Дженні, коли вони зможуть прослизнути на берег непоміченими.

У містера Стрейчена, однак, були щодо них інші плани, бо перед тим, як «Графиня» наблизилася до доків на відстань пострілу, він на кілька хвилин спустився з містка, схопив Пітера і Дженні і зачинив їх у своїй каюті, тож їм довелося спостерігати за всім процесом прибуття, який виконувала команда у звичному неефективному і метушливому стилі, з позиції дещо обмеженого огляду біля ілюмінатора.

Однак вони змогли розгледіти, що лишень від пристані до «Графині» було приладнано трап, як капітан Сурліс стрибнув на нього і миттю вибіг на берег, змушуючи трап прогинатися, підстрибувати і порипувати під його вагою. Щойно опинившись на березі, він одразу ж упіймав таксі, застрибнув до нього, внаслідок чого машину перекосило на один бік, і квапливо від’їхав, навіть не озирнувшись на «Графиню Ґрінок» і щось чи когось на її борту.

— Що тепер робити? — дратувався Пітер. — Ми не зможемо вибратися звідси, якщо містер Стрейчен увесь час триматиме нас під замок…

Але Дженні була незворушною. Вона сказала:

— Він не зможе тримати нас під замком вічно. Хай там як, ми колись звідси втечемо. Хотіла б я почути про людину, яка втримала кота в кімнаті, якщо він сам не хотів там залишатися. І, крім того, не думаю, що він хоче нас тут ув’язнити. Він поводиться так, немов щось задумав. У будь-якому разі, незабаром ми про все дізнаємося та знайдемо спосіб утекти. Мені так не терпиться побачити своїх родичів!

Невдовзі після того, як удари годинника сповістили про шосту годину вечора, містер Стрейчен передав свої обов’язки містеру Карлюку, проминув корму й увійшов до каюти так швидко, що не залишив жодного шансу ні Пітерові, ні Дженні прослизнути в нього поміж ніг. Крім того, оскільки вони навіть не думали тікати одне без одного, їм потрібно було чекати ліпшої нагоди.

Він привітав їх словами:

— Осьо ви де, мацурики. Гадаю, ви не проти невеликої подорожі на берег, щойно я одягну свою куртку. Зупинимося в «Короні та Чортополосі» на пінту темного, а опісля я покажу вас місус, якій ви сподобаєтесь, особливо після того, як я розповім подробиці нашого знайомства.

Пітер швиденько переклав Дженні все сказане, і тепер маленька смугасточка виглядала замисленою, але не занадто занепокоєною.

— Якщо люди тебе не б’ють і не жбурляють у тебе якимось речами, вони завжди хочуть забрати тебе додому. Звісно, з нами ЦЕ не спрацює. Нам слід якнайшвидше забратися звідси.

Однак схоже на те, що зробити це буде нелегко. Містер Стрейчен одягнув свою куртку з ремінцем на спині, що мала більш сухопутний крій, насунув синього капелюха на свої руді кучері, взяв шкіряну валізу в ліву руку, засунув Пітера і Дженні під пахву правої руки, вийшов на трап, гукнув таксі й наказав відвести його до шинку, який називається «Корона та Чортополох» на вулиці Стобкросс біля Квінз Док, Північна Затока, і заліз у машину, міцно тримаючи обох котів.

Дженні до цього вже бувала в шинках, бо вважала їх плідними місцями для обжинків, особливо незадовго до закриття, коли відвідувачі добрішали і охоче дарували великі шматки їдла, але Пітер лише заглядав досередини ззовні. І тепер, сидячи разом із Дженні на довгому гладенькому шинквасі з червоного дерева в залі шинку «Корона та Чортополох», він дуже цікавився всім тим, що бачив, чув і відчував нюхом, що він завжди уявляв, зазираючи через двері всередину.

Велике, галасливе, затишне місце в коричневих тонах із коричневими столами, стільцями та обшивкою стін, із довгастим дзеркалом за баром, у якому відображались різноманітні пляшки. Ручки пивних кранів були схожі на важелі машинерії «Графині», а купки круглих електричних ламп над головою світили м’яким жовтим світлом. У кімнаті було повно чоловіків, одягнених в грубий робочий одяг, чи морський, чи береговий, які займали всі столи та місце перед баром. У глибині кімнати, звісно, розташовувалася гра в дартс.

Дженні скривилась, але Пітерові сподобався теплий затишний запах пива, людей, одягу і їжі, що готувалася на кухні. Тут було так людно, що чоловік і жінка, миловидна літня пані, у якої волосся росло з найнесподіваніших місць на обличчі, разом працювали за баром. Одягнений у вельветовий жилет чоловік із засуканими рукавами, спохмурнів від присутності на шинквасі двох котів, але жінці вони здавались милими. Тому щоразу проходячи повз, вона лоскотала їх під підборіддями. Кімната була стильно декорована гарною кольоровою рекламою пива, елю, стауту,[10] портеру,[11] а також календарями та літографіями кораблів, наданими великими пароплавними компаніями. Дженні ще не випадало нагоди дати сигнал для втечі, оскільки двері зачинили, щоб втримати приємне парне тепло, а небезпека потрапити комусь під ноги, якби спробувати тікати в ті короткі миті, коли двері то відчинялися, то зачинялися, — була занадто великою.

Містер Стрейчен з пінтою темного пива в руці й ще однією біля ліктя стояв біля маленького гостроносого чоловічка у твідовій фуражці, робітника на фабриці, а поруч із ним прилаштувався кремезний докер зі бейджиком, досі прикріпленим до підтяжок, а поруч примостилися торговець, кілька моряків із міноносця та звичайні роззяви-любителі пива.

Гостроносий мав дати знак починати, якого чекав містер Стрейчен. Вказуючи на Пітера і Дженні, гостроносий сказав:

— Тіки глянь, яка гарна пара котів. Здається мені, ти притягнув їх не просто так…

— О так, — підтвердив містер Стрейчен, а тоді додав трохи голосніше: — А зараз скажи по правді, чи бачиш ти в цих котах хоч щось незвичайне?

Природно, таке питання спровокувало кремезного докера та торговця обернутися, щоб також роздивитися Пітера і Дженні. Так само вчинили й ті, хто сидів за найближчими столиками. Заскочений робітник відповів:

— Ні, я маю сказати напевно, чи порівняти цих двох, бо мені здається, що осього білого можна назвати гарним представником свого виду. Що ти маєш на увазі?

— Чи повірите ви, — запитав містер Стрейчен ще голосніше, привертаючи увагу практично всіх відвідувачів пабу, хіба окрім тих, які спостерігали за грою в дартс, — якщо я скажу вам, що ця пара… — і тут, не чекаючи подальших коментарів від аудиторії, містер Стрейчен розповів усю історію Пітера й Дженні, звісно, так, як він це бачив і відчував.

Містер Стрейчен розповів, як їх знайшли в коморі «Графині Ґрінок» із впольованими мишами та щурами, яких вони пропонували, як оплату за проїзд. Про розмір щура, якого здолав Пітер. Про нещасний випадок, який трапився з Дженні, і як Пітер зовсім не по-котячому шугонув за борт, щоб не покидати її. Про споряджену рятувальну шлюпку з командою, як Дженні дістали з води мертвою, і про її остаточне воскресіння, спричинене піклуванням Пітера.

Містер Стрейчен розповідав досить майстерно. Це лестило Пітерові, і він зрозумів, що йому подобається і сама оповідка, і те, що всі зацікавлено позирали на нього. Пітер хотів би доповнити кілька деталей, але загалом він відчував, що перший помічник впорався і віддав їм належне. Правду кажучи, Дженні також була зовсім не проти побути центром загальної уваги і трохи похизувалася, помившись і покрутивши головою з боку в бік, щоб ті відвідувачі, що були вглибині кімнати і зараз витягували шиї, щоб щось побачити, краще її розгледіли. Тим часом містер Стрейчен пишно завершив оповідку:

— …се служить неперевершеним доказом вірності, любові та відданості, що набагато перевершує почуття обов’язку в царстві тварин, доказ який ви бачите на шинквасі на власні очі…

Гостроносий робітник у капелюсі ковтнув пива, витер рота тильною стороною долоні і сказав лише одне слово:

— Триндиш!

— Га? — перепитав містер Стрейчен. — Не можу повірити, що розчув правильно.

— О так, все правильно, — відказав гостроносий, який, на думку Пітера, мав дуже неприємне обличчя і близько посаджені недовірливі очі. — Я сказав: «Триндиш!», до чого радо додам «Дуриш!» і «Брешеш!». А ще скажу, що ніколи не чув такої брехні та вигадок за все своє життя…

Кілька роззяв гигикнули, але один із них сказав:

— Я чув і дивніші історії, і, як він же сказав, ось перед вами докази…

Така підтримка — це все, чого потребував містер Стрейчен, щоб відновити свою впевненість, яку так жахливо розхитав ще капітан Сурліс. Він випростався на увесь зріст і загорлав:

— Триндиш, брешеш, га? Якщо не можеш повірити своїм очам, то повір моїм словам, бо я був на тій рятувальній шлюпці, що боролася за їхні життя на морі…

Гостроносий обернувся і з неприємною глузливою посмішкою нахилився до Дженні та Пітера, немов уважно їх перевіряв.

Дженні несподівано обернулася, присіла на шин-квасі, спрямувавши голову до дверей, і дуже тихо прошепотіла:

— Пітере, я не розумію, про що вони говорять, але бачу ознаки того, що невдовзі буде бійка. Що б вони не виробляли, не злазь із шинквасу, доки це триватиме. Чекай, доки з’явиться констебль, а потім іди за мною.

Гостроносий, завершивши свій огляд, обернувся до містера Стрейчена знову і промовив:

— Я оглянув твоїх котів і не зміг знайти на них жодних доказів, ні написів від руки, ні дрібним шрифтом, що таке-то й таке-то сталося з ними такого-то дня. Коли щось таке з’явиться, я попрошу пробачення за те, що сказав: «Триндиш».

Містер Стрейчен засумував. Йому немов сипали сіль на рану. Капітан дуже його засмутив і похитнув віру в себе, а тепер цей огидний робітник нищив його найкращу оповідку та ще й із доказами.

— Ну, нічого, — спокійно зітхнув він, — можливо, це покращить тобі зір.

З цими словами містер Стрейчен обережно вилив ще некуштовану пінту темного пива на голову гостроносого.

Кремезний докер біля нього, той, що з бейджиком, обернувся до містера Стрейчена і м’яко йому дорікнув:

— Та ну. Не треба було так робити малому Джоку, який тебе не дістане. Тримай своє назад, — і без подальших розмов вилив своє пиво на містера Стрейчена, і одночасно гостроносий поцілив першому помічникові в живіт.

Незнайомець, який від початку був на боці містера Стрейчена, тепер потягнувся до докера, але мимохіть зачепив двох моряків, які через це розхлюпали свій ґроґ. Містер Стрейчен, націлившись відплатити Джокові, ударив замість нього торговця, який упав на найближчий стіл, розливши там усі напої.

І наступної миті, на превеликий жах Пітера, всі в барі, здається, товклися з усіма, бармен перехилився через шинквас з дерев’яною лопаткою в руці, шукаючи голів, щоб по них влупити, а шинкарка на повні груди репетувала: «Убивають!».

— Швидко вставай! — попередила Дженні. — Не дай їм зіштовхнути себе з шинквасу, бо затопчуть до смерті. Вже залишилося недовго.

Удари сипалися все швидше й швидше, крики, скрипи стільців і столів, що перекидалися й тріскали. Пітер і Дженні ухилялися то туди, то сюди, уникаючи помахів рук, не спрямованих ні на кого конкретно. Половина кімнати билася за містера Стрейчена, а інша — називала себе воїнами гостроносого. Перевага в битві була спершу в одних, а потім у других. Хтось кинув пляшку так, що через вікно вона вилетіла аж на вулицю. А потім двері раптом розчинилися і зайшов найбільший констебль, якого Пітер лише бачив, у супроводі меншого констебля, який зупинився при розчинених дверях.

— Гальо, гальо, гальо, гальо, — прогримів перший констебль. — Шо тут таке?

Його голос і слова мали надзвичайний ефект, просто як у казковій пантомімі, яку колись бачив Пітер: чарівник промовляв магічні слова, махав чарівною паличкою — і всі завмирали на місці у тій позі і з тим виразом обличчя, із яким були доти.

Більше п’яти секунд у шинку ніхто не рухався. Хтось стояв із руками, заведеними назад, інші — наполовину присівши, хтось — з пальцями, досі запущеними у волосся супротивника, й останнє, що запам’ятав Пітер, був Джок, отой гостроносий, що наполовину заліз на містера Стрейчена і висів на ньому, як мавпа на палиці, коли Дженні скомандувала:

— Зараз!

Вони блискавично зістрибнули з шинквасу на підлогу, шмигнули у двері й разом щодуху помчали вниз вулицею.