Дженні

Розділ сімнадцятий Каяття Дженні

Пітер поглянув на Дженні, немов не міг повірити своїм вухам.

— Дженні! Ти справді цього хочеш? Ми можемо повернутися і жити з містером Ґрімзом? О, я в захваті.

Дженні припинила плакати і притулилася головою до Пітерового боку, так він не міг побачити її засмученої і присоромленої мордочки.

— О, Пітере, — тихо й лагідно промовила вона, — значить, ти не гніваєшся на мене?

— Гніваюся на тебе, Дженні? Звісно, ні. Мені страшенно подобається містер Ґрімз, він такий життєрадісний, веселий, добрий, і всі ті квіти в його будиночку такі гарні, і так мило співає його чайник на плиті, він пропонував поділитися з нами усім, що має. І крім того, він, здається, такий безмежно самотній…

— Пітере, не треба… — простогнала Дженні, перебиваючи його. — Я не витримаю цього. Це було на моїй совісті відтоді, як ми залишили його. Я вчинила жахливу річ. Літні люди завжди гостріше відчувають самотність, ніж будь-хто інший на світі. Я ніколи не забуду, як він дивився, стоячи там на порозі, гукаючи нас і благаючи повернутися. Це мало не розбило мені серце…

— Але, Дженні, — сказав Пітер, — ти ж гнівалася на мене, коли я казав те саме після того, як ми втекли. Пам’ятаєш, я говорив, що почуваюся негідником…

— Мій Пітере, звісно, я пам’ятаю, — сказала Дженні, досі ховаючи свою мордочку від нього, — я сердилася, бо ти мав рацію, і я розуміла, що це саме так. Я поводилася підло, огидно, бездушно, жорстоко, я була сповнена ненависті. А ти був милим, добрим, щирим і хотів вчинити правильно, і, звісно, це змушувало мене почуватися ще гірше. Саме тому я змусила тебе попливти зі мною до Ґлазґо…

Почуваючись дещо спантеличеним, Пітер сказав:

— Але я думав, ти хотіла побачити своїх родичів і місця, де народилася і…

Дженні рвучко підняла голову і сказала:

— Та ну їх, моїх родичів. Ти бачив, які вони, коли ми натрапили на одну з них. І, гадаю, у мене тут їх буквально тисячі, і їм стільки ж діла до мене, як мені до них. Але мені здавалося, якщо ми вирушимо у маленьку подорож, це відволіче тебе від містера Ґрімза і того, як я з ним вчинила, а ще я справді сподівалася, що це допоможе мені його забути. Я тікала від думки, яка я негідниця.

Вона нахилилася трохи ближче до Пітера і продовжила:

— І, звісно, мені не вдалося від цього втекти. Де б я не була, куди б не пішла, чи спускалася вниз до комори з тобою, чи нагорі на баці у темряві чекала на щура, він поставав переді мною знову і знову, я бачила вираз його обличчя, коли він благав нас повернутися, навіть посеред найбільшого гамору до мене долинали його благання, і я згадувала, як повелася і як відплатила за його гостинність. Тоді я намагалася переконати себе, що причина, чому я так учинила з містером Ґрімзом, у тому, що колись так зі мною повелася Бафф. Тоді у моїх вухах відлунювали твої слова, що вона не могла так вчинити зі мною, що щось мало статися і все це була не її провина. Тоді я почувалася ще гірше, бо, можливо, ти мав рацію, а я увесь час помилялася. Можливо, Бафф повернулася, шукала мене вже наступного дня після моєї втечі й плакала, коли не знайшла…

Пітеру було шкода Дженні, але він також відчував полегшення, бо це було немов повернення старої Дженні, яка любила говорити-балакати, все пояснювати. А ще він був страшенно радий почути, що вона хотіла повернутися до містера Ґрімза.

— А потім, — продовжила Дженні, глибоко зітхнувши на повні груди й похапцем лизнувши собі бік, — я впала за борт і думала, що це покарання за всі мої гріхи. Мені здавалося я заслужила на такий кінець, тож у воді не старалася виплисти, бо знала, що корабель за жодних обставин не повернеться, щоб мене підібрати. Потім ТИ прийшов мене рятувати і це було просто нестерпно, бо я стала причиною і твоєї загибелі. Після цього я нічого не пам’ятаю, доки отямилася в каюті містера Стрейчена і ти мив мене. Саме там і тоді я вирішила повернутися і жити з містером Ґрімзом, намагатися принести йому радість і розрадити в його самотності, бо знала, що доки це не здійсниться, не мати мені в житті ні секунди спокою.

— Знаю, — сказав Пітер. — Я сам багато думав про нього.

— І потім мені стало соромно перед тобою, Пітере, — продовжила Дженні, — так соромно, що я не знала, коли, де і як почати з тобою розмову про наше повернення. Коли ми застрягли там нагорі, я подумала: якщо ми все-таки спустимося живі, то я одразу ж тобі скажу і тоді, можливо, більше не втягуватиму тебе у такі жахливі пригоди та небезпеки…

Пітер урвав її:

— Так, але ми завжди вибираємося сухими з води.

— Колись не виберемося, — похмуро відказала Дженні. — У людей є така, на їхню думку, дотепна приказка, що коти мають дев’ять життів, що, звісно, повна маячня. До якоїсь миті у своєму житті ти уникаєш небезпеки, а вже наступного разу тебе накриє з головою. Я не хочу цього наступного разу. Якщо ми знайдемо якийсь спосіб знову повернутися до Лондона…

— Дженні! — захоплено гукнув Пітер, — чому б нам не повернутися до Лондона просто зараз, якщо ще не надто пізно?

— Що ти маєш на увазі, Пітере?

— «Графиня Ґрінок». Я бачив її з вежі. Сьогодні вранці вона була ще тут, з її труби валив густий дим, як і того дня, коли ми вирушали з Лондона. Вона готується до рейсу. Можливо, якщо ми поквапимося, то зможемо заскочити на борт перш ніж корабель відпливе.

Дженні голосно зітхнула і на мить притулилася до Пітера.

— О Господи, — сказала вона. — ТАК добре мати когось поруч, хто знає, що робити.

Тоді вона скочила на ноги.

— Ходімо, Пітере, побігли. Корабель може відплисти щосекунди.

Вони мчали, нехтуючи звичайними котячими правилами, не переймаючись тим, щоб ховатися чи перебігати з точки до точки, мчали, перестрибуючи через перепони не тільки з котячою швидкістю та спритністю, але з чимось більшим, чимось, що полегшує біг, коли великий камінь спав з душі.

Під залізницею і мостами Ґеорґа V вони проминули парохідну пристань, де пасажири стояли в черзі на пороми до Ґрінока, Ґурока, Інверері та Ардрешейґа,[19] вниз по залюдненій Брумілоу бігли повз кораблі, що завантажували товари для різноманітних цікавих місць, але зараз Пітер і Дженні не затрималися тут ні на секунду, бо знали, якщо чорний дим валить із її труби, «Графиня» може відплисти просто зараз.

Вони летіли набережною вздовж річки Клайд, вулицями Чіпсайд і Піккаділлі, а за сто ярдів попереду «Графиня Ґрінок» випускала хмару вугільного диму. За мить він змінився струменем білої пари, що закрутилася над її трубою, як перо над капелюхом, — і друзі почули гудок до відплиття.

— О, — закричав Пітер, — вона відпливає. Швидше, швидше, Дженні. Залишилося ще трохи.

І вони обоє, прищуливши вуха, випрямили хвости і зі швидкістю світла долали ярди, що залишилися, немов білий і темно-коричневий промінь. Як же вони бігли!

І вони, безперечно, запізнилися б, якби команда «Графині» не затрималася в останню мить через проблеми з трапом.

Викликали містера Бокса, теслю, з набором усіх інструментів, а саме: молотків, зубил, полозків, пилок, гайкових ключів, дрилів, свердел, храповиків і важелів. Він червонів, штовхав, піднімав важелем, колупався, то божачись, то згадуючи всіх чортів, і не міг зовсім нічого вдіяти з тим трапом. Здалося, немов «Графиня» або так назавжди і залишиться припасована до набережної трапом, або їй доведеться відплисти з трапом, що стримітиме збоку.

Тут містер Бокс повністю втратив терпець, підвівся з колін, на які він став, пиляючи, відточуючи і підіймаючи, та люто вгатив горопашний трап, який образу ж відреагував на такі дії і почав хитатися, показуючи, що саме цього йому й хотілося увесь цей час. Хоч згодом виявилося, що містер Бокс добряче пошкодив собі черевика й пальця.

— Готово, хлопці! — закричав він до чорноробів, що чекали в доці. — Забираймося!

І саме в цю мить Пітер і Дженні підбігли до пристані й застрибнули на трап. Між бортом корабля й кінцем трапу вже була відстань у декілька ярдів, але швидкість, до якої розігналися Пітер та Дженні дозволила їм перелетіти через цей розрив, як парі пухнастих птахів, і приземлитися на груди містера Бокса, збивши його з ніг і поваливши на спину, оскільки він і так непевно стояв на одній нозі.

— Та щоб мені! — загорлав містер Бокс, — та щоб мені! ВОНИ повернулися!

І справді вони повернулися на залізну палубу любої, занехаяної, смердючої «Графині». Тут нічогісінько не змінилося, в якомусь розумінні це було немов повернутися додому. З каюти капітана Сурліса долинало дзеленькання розбитого скла і череп’яного посуду. Містер Стрейчен стояв на вахті на містку, його синій кашкет добряче з’їхав на потилицю, тож гарно було видно синці під очима. З кубрика на кормі долинали скорботні завивання Мелі, що затягнув прощальну пісню перед відплиттям. Містер Карлюк з’явився зі своєї каюти, пальці його правої руки були зведені разом як пістолет, а ліва рука крутила уявний аркан.

А команда під керівництвом Анґуса, форварда, що ревів не гірше парової лебідки, вчиняла повний безлад, зв’язуючи не ті канати й мотузки, хапаючись за інші й також не ті, вимикаючи, коли потрібно вмикати, спотикаючись через ланцюги. Вони майже спустили якір і дозволили «Графині» потрапити у відплив, внаслідок чого вона ледь не зачепила екскурсійний катер, який прямував до острова Мен, що змусило капітана цього катера кучеряво висловити свої враження з цього приводу. І все-таки несамовито гудучи, огорнений чорним димом, з майже повним хаосом на борту корабель зміг відчалити, повернутися в річку Клайд і взяти курс до відкритого моря.

Пітер і Дженні не затримувалися на палубі й одразу ж попрямували на корму, щоб побачитися з Мелі, який привітав їх радісним криком, після чого пробив дірку в непочатій банці згущеного молока, відрізав трохи м’яса від холодної баранячої ноги й запросив друзів пообідати зі словами:

— Йой, то ви якраз вчосно, га? Й голодні, добряче, ага. Плоту за проїзд принесли, нє? — і він заревів від сміху. — Скіко щорів та мошей за квиток? Думаю, всьо файно. Ше баранини? Скіко у вас влізе? Нате ше…

І він відрізав їм іще м’яса, а потім, все ще регочучи, несподівано віддав їм і кістку, яку вони із задоволенням погризли, і це вперше друзі гарно поїли відтоді, як залишили корабель.

Подорож назад до Лондона минула без пригод, здебільшого вони їли, спали, відпочивали, грілися на сонечку, оскільки роботи в них було небагато. До Ґлазґо чутка щодо котячого терору на борту «Графині», безсумнівно, поширилася між поодинокими вижитими гризунами й щуряче та мишаче населення повністю залишило судно та всіляко його уникало.

Містер Стрейчен, який, очевидно, почувався винним і шкодував про свої вчинки щодо Пітера й Дженні, як і про те, чим це все завершилося, всіляко їх уникав. Здавалося, він боявся, що хтось може дізнатися від цих двох, де, як і чому він заробив свої синці під очима, але містер Карлюк дуже приязно ставився до них обох, чухав їх під підборіддями, гладив голови. Пітер і Дженні проводили години в його каюті, спостерігаючи, як другий помічник пише нове оповідання для «Історій про вершників Дикого Заходу», яке він назвав «Файні посиденьки у Роджера з Кролячої ущелини». Роджер стріляв у своїх ворогів через плече, дивлячись у дзеркало, щоб застати їх зненацька. Пітер докладно пояснив це Дженні, коли містер Карлюк розігрував всю сцену, і вона була вражена не менше за нього.

Час пролетів непомітно, і вони вже обійшли Hopс Фореленд з Бродстейрз[20] та Марґейт по лівому борту, пропливли повз Мишачий маяк, назва якого, звичайно, особливо приваблювала Пітера й Дженні, які все дивилися й дивилися, як він блимав, і невдовзі завернули в гирло Темзи та почали підніматися вгору річкою. Цього разу Пітер і Дженні вирішили не ризикувати, і, коли залишалося три години до кінцевої зупинки, разом заховалися під вугільним складом, близько до моторного відсіку, де ніхто не міг їх знайти. Вони ще довго залишалися там після того, як «Графиня» пришвартувалася в Лондоні, й о п’ятій годині пополудні, коли нікого не було на палубі, прослизнули на берег через трап, який, як завжди, ніхто не охороняв і знову опинилися на суходолі. Тремтячи від захвату й передчуття омріяної зустрічі, вони попрямували шляхом, яким прийшли сюди від самотньої, пропахлої геранями, хижки містера Ґрімза…