Дженні

Розділ десятий Ціна двох квитків до Ґлазґо

Досвід та знання кораблів Дженні стали їй у пригоді на борту. Вона знову перебігала від точки до точки, щоб не зіткнутися з людьми, доки корабель не відплив. Бо хоч вона сама могла заховатися в тіні по закутках, але доводилося хвилюватися за помітну сніжно-білу шубу Пітера. Але за запахами, інстинктами та згадками про інші пароплави, на яких вона служила, Дженні невдовзі провела Пітера до вузьких східців, що вели до маленької їдальні, а звідти на камбуз.

Уже давно минув час чаювання, вся команда та екіпаж були на палубі, зайняті перенесенням вантажу та приготуваннями до відплиття, тож Дженні розраховувала, що ця частина палуби буде безлюдною. Виявилося, вона мала рацію. На камбузі не горів вогонь і не було жодних явних ознак присутності кока чи його помічника. Також всі двері були відчинені, що допомогло Дженні визначити, яка це команда, і вона провела Пітера через камбуз, а потім через комору до маленького льоху, де зберігалися продукти першої необхідності, що швидко псуються. У глибині цієї кімнати були двері та вузькі залізні сходи, що спускалися до іншого проходу, з одного боку якого розташовувалося холодильне приміщення, а з другого — великий склад бакалії, де навалом зберігалися мішки з борошном, бобами і сушеним горохом, банки консервованих фруктів та овочів, коробки з печивом, чаєм, кавою тощо.

Решітчасті двері до цієї комори також виявилися широко відчиненими. Було темно, але електричне світло, що горіло в коридорі, давало досить освітлення. Тож із їхнім гострим зором вони невдовзі призвичаїлися знаходити шлях поміж ящиків, коробок і бочок, неначе при денному світлі. І в тій коморі за банкою консервованих помідорів Пітер побачив і пропустив свою першу мишу, виявивши фатальний прорахунок їхнього плану. Йому це ніколи не спадало на думку, а Дженні була надто зайнята, щоб подумати і взяти це до уваги, адже хоч Пітер виглядав і саме вчився поводитися, як кіт, однак нічогісінько не тямив у такій складній та клопіткій роботі, як полювання на мишей.

Насправді лише завдяки вдалій затримці через те, що останньої миті прибуло більше вантажу й «Графиня Ґрінок» не відплила тієї ночі й навіть наступної, їм вдалося виправити цю ваду принаймні частково. Бо якими б забобонними не були моряки, кіт, що зовсім не годен ловити докучливих гризунів, викликав би мало симпатії на борту судна. Прикре відкриття постало тоді, коли Дженні звернула його увагу на тихеньке шкряботіння, звук, немов хтось щось гризе на протилежному боці комори.

— Шшш! Миша! Вона за коробкою з печивом. Побачимо, як ти її зловиш.

Пітер зосереджено вглядався крізь морок — і справді, одразу ж біля великої жерстяної банки, на якій було написано «ГАНТЛІ ТА ПАЛМЕР», сиділа миша, довготелесий сірий гризун із жадібною мордою, зухвалими вусами та чорними очима-намистинками.

Пітеру так праглося показати Дженні, на що він здатен, якщо йому дати шанс, що він, заледве налаштувавшись на початок полювання чи зупинившись, щоб розрахувати дистанцію, врахувати перешкоди та можливі шляхи, відкрито побіг до миші. Не зупинившись ні на хвилину, щоб продумати план, він вистрибнув у повітря одним надзвичайним стрибком, широко розставивши лапи і роззявивши пащу, щоб піймати мишу зубами.

Звісно, коли Пітер приземлився, то ніякої миші там уже не було.

Його зуби клацнули в повітрі, нічого не виявилося в нього під лапами і на додачу, неправильно розрахувавши дистанцію чи, точніше, зовсім її не розрахувавши, він сильно вдарився головою об кут бляшанки і через усе це почувався повним йолопом.

Але, рятуючись, миша припустилася фатальної помилки, бо не кинулася назад за бляшанку. Замість цього, піддавшись паніці, вона запищала й побігла в протилежний бік. Наступної миті Дженні, немов хутряна блискавка, здійнялася в повітря; її передні лапи з виставленими пазурами ще в повітрі рухалися з боку в бік у низці коротких, різких, приголомшливих рухів. Щойно Дженні приземлилася, вона спіймала мишу, збила її спершу в один бік, потім у другий, запаморочену й спантеличену, потім здійняла мишу в повітря, трохи прибила, доки миша падала донизу, і нарешті схопила її до рота, і все це сталося, доки Пітер відновив рівновагу й оговтався від свого падіння.

— От лихо, — сказала Дженні, кидаючи мишу. — Я про це не подумала. Звісно, ти не знаєш, як це робити. Звідки тобі знати? Але нам довелося б солоно, якби нас тут піймали до того, як ти хоч чомусь навчився. І я не знаю, скільки в нас часу. Все одно…

Пітер нарешті відновив здатність говорити й люто та принижено закричав:

— Господи, — сказав він, — чи є хоч щось, що я можу? Чи ВСЬОГО потрібно навчатися?

— Тут допоможе лише практика, — пояснила Дженні. — Навіть нам доводиться постійно практикуватися. Це, хоч я і ненавиджу цей вираз, ноу-хау. Як і все інше. Ти виявляєш, що щось правильно, а щось — ні. Правильно ловити їх лапами, а не зубами, і, звісно, потрібно готуватися. Дивися, я покажу тобі, що саме маю на увазі…

Тут вона відступила кілька кроків від мертвої миші, а тоді почала повільно коливати задніми лапами з боку в бік, поступово підвищуючи швидкість і скорочуючи коливання.

— Ти маєш почати з цього, — пояснила вона. — Ми робимо це не для розваги і не коли нервуємося, а щоб практикуватися. Починати з місця набагато важче і не так точно, ніж із рухливої позиції. Спробуй це зараз і побачиш, наскільки так легше.

Спершу Пітер трохи незграбно розхитував задніми лапами, але невдовзі він почав вловлювати ритм — це було майже як «Один — ставай, два — готуйсь, ТРИ — руш» у бігові, навіть краще, бо він зрозумів, що Дженні говорила правду і трохи руху дало йому можливість рвонути зі старту, як стріла.

Наступне, чого Пітер мав навчитися, це рухати передніми лапами в повітрі та приземлятися, крутячи ними то ліворуч, то праворуч із неймовірною швидкістю. Це завдання було набагато складнішим, ніж здавалось, бо він не міг використовувати передні лапи для приземлення і мав вчасно виставити задню частину свого тіла, швидко крутячи передньою.

З другою мишею він схибив на волосину через надмірне хвилювання, але Дженні похвалила Пітерову роботу лапами і стрибок, розкритикувавши лише розрахунок дистанції та поспіх.

— Рідко пропустиш мишу, якщо почекаєш трохи довше, — пояснила вона, — бо у миші вистачає клепки зосередитися лише на чомусь одному, і вона продовжуватиме робити те, що почала, доки її не потурбувати, а якщо її потурбувати, миша просто сидітиме там і тремтітиме, тож насправді часу повно…

Але третю мишу Пітер зловив і вбив на раз-два-три. Дженні зазначила, що вона й сама не впоралася б краще, і коли Пітер подарував їй свою першу здобич, вона прийняла подарунок і з’їла її з явним задоволенням. Але інших мишей вони вирішили зберегти, бо Дженні сказала, що коли настане час їхнього викриття, краще мати зразки своєї роботи.

Решту часу Пітер практикувався і полював, а Дженні радила йому тримати мишу живою і на льоту так довго, як лише можливо. Не для того, щоб її помучити, але щоб відточувати навички й точність та призвичаїти м’язи швидко реагувати на найменший рух.

Другої ночі перед відплиттям Пітер прокинувся від тривожного відчуття. У коморі з’явився новий неприємний запах, такий, від якого його навіть трохи нудило. І раптом він помітив, як у дальньому кутку засвітилися два злі червоні ока.

Доки Пітер встиг хоч ворухнутися, він вусами відчув, що Дженні також прокинулася, і, вперше використовуючи цей спосіб спілкування з ним, вона попередила, щоб він не видавав ані звуку:

— Пацюк! Це серйозно, Пітере, і дуже небезпечно. Цьому я не можу тебе навчити чи якось допомогти з цим. Тобі доведеться просто спостерігати за мною і старатися самому навчитися якнайкраще. І запам’ятай, що б зараз не сталося, не рухайся, не видавай ані звуку, навіть якщо дуже захочеш. Пам’ятай про це. А зараз я йду.

У тьмяному світлі Пітер спостерігав, як Дженні підкрадається до щура, його серце калатало в грудях, бо це дуже відрізнялося від радісного, майже легковажного полювання на мишей. Те, як Дженні рухалася, вся її поза свідчили про надзвичайну зосередженість: постава, розташування голови, витягнутої вперед, блиск в очах і повільні, плавні, відточені рухи її тіла. Вона випромінювала обачність, уважність і смертоносний азарт, якого Пітер ще досі ніколи не бачив. Його горло пересохло, а шкіра та вуса нервово сіпалися. Але він старався застигнути, як вона його просила, щоб найменший його рух не накликав на неї біду.

Недобрі червоні очі світилися, як дві розжарені вуглини, і Пітер чув, як щур огидно нюшкує повітря і шкряботить своїми кігтями об кам’яну долівку комори. Дженні розпласталася по підлозі і на животі повзла вздовж полиць. Вона зупинилася, на якусь мить витягнулася й завмерла, поглядом приміряючись до здобичі, розраховуючи, розраховуючи…

Потім дюйм за дюймом вона почала згортатися у маленький клубок вкритих хутром сталевих м’язів, готуючись до стрибка. Вона зробила лише два помахи задніми лапами, один ліворуч, один праворуч, і потім здійнялася в повітря, націлившись на щура з флангу.

Але хоч якою швидкою була Дженні, пацюк, здається, був ще швидшим, бо його голова обернулася з-за спини — і Пітер захотів крикнути своїй подрузі: «Дженні! СТЕРЕЖИСЬ!», — але вчасно згадав її наказ не випускати й пари з вуст і задавив у собі цей крик.

А потім він побачив те, що здалося йому дивом: уже перебуваючи в повітрі, Дженні помітила блискавичний рух пацюка, і, прискорившись, уникнула його гострих, як бритва, зубів, перевернулася в повітрі (так роблять пірнальники у воду з висоти в басейні Вемблі, яких Пітер бачив одного літа), приземлилася просто щурові на спину й одразу ж занурила зуби йому в загривок.

Потім якусь мить жахливо стукало, ляскало, вищало й рипіло, клацало зубами, доки пацюк відчайдушно відбивався і намагався втекти. Дженні билася не на життя, а на смерть, її щелепи все глибше й глибше занурювалися в спину щура, доки почулося різке клацання, паралізований щур обм’як, а за кілька хвилин все закінчилося.

Збуджена Дженні відступила від нього, ледь тремтячи всім тілом, і сказала:

— Паскудні заразні тварюки! Мабуть, більше за них я ненавиджу тільки людей… Усі вони брудні й переносять хвороби, і якщо дозволиш їм себе вкусити, то захворієш, бо їхні зуби отруйні й іноді коти від цього помирають. Завжди боюся цього…

Пітер щиро промовив:

— Дженні, я думаю, що ти найхоробріша й найдивовижніша людина, я маю на увазі, кішка, яку я колись зустрічав. Ніхто не зміг би зробити це так, як зробила ти.

Цього разу Дженні не стала пишатися чи хизуватися перед Пітером, бо хвилювалася за нього, адже це саме вона втягнула його в цю пригоду. Вона сказала:

— Отак, Пітере. Ми не можемо практикуватися на щурах, як ми робили це на мишах, бо це занадто небезпечно. Одна помилка і — ну, я не хочу, щоб це сталося. Я можу показати тобі, як викручуватися в повітрі, бо ти маєш знати, як це робиться, щоб уникнути їхніх різаків. Але стрибок, відстань, час і, понад усе, точне розташування того місця, куди вгризатися в їхню шию ззаду — ну, коли настане час, ти маєш робити це на сто відсотків точно.

Якщо візьмеш їх зависоко, вони можуть вирватися чи навіть скинути тебе. Деякі з них дуже великі й важать майже стільки, скільки й ти, а якщо ти схопиш їх за спину надто низько, вони можуть обернутися й укусити тебе.

— Але як же я тоді вчитимусь? — запитав Пітер.

— Дозволь якийсь час мені мати з ними справу, — відповіла Дженні, — й уважно спостерігай щоразу, як я їх убиватиму. Чомусь навчишся. А тоді, коли настане час тобі самому битися зі щуром, ти або зробиш це правильно й ніколи більше не забудеш, як це робиться, або… — Дженні не закінчила речення і почала замість цього відчайдушно митися, а Пітер відчув, як дрижаки пробігли його спиною…

Їх зрештою знайшли за сім годин після відплиття, у цей час «Графиня Ґрінок» повільно повзла за течією широкою Темзою. Коли кок, ямайський чорношкірий дивної трикутної форми на ім’я Мелі, зайшов до комори по солонину, замість паспортів та квитків вони показали йому вісьмох мишей і трьох щурів. Трьох мишей з усієї здобичі зловив Пітер, він так пишався ними, аж йому хотілося, щоб на них, як автограф на книзі, було зазначено його ім’я. Можливо, так: «Зловлено Пітером Брауном, Комора „Графині Ґрінок“, 15 квітня 1949 року».

Мелі широко всміхнувся, підсиливши свій трикутний ефект, бо чоло в нього було вужчим за підборіддя і сказав:

— Біс із ним, добре. Файно заплатили за проїзд. Я сьо скажу капітану, — і з цим він пішов на місток, забравши екземпляри здобичі Пітера та Дженні з собою. Це був такий корабель, де кок запросто міг піти на місток до капітана, коли мав потребу перемовитися з ним слівцем. Там він розповів про те, що знайшов двох «зайців» у коморі й додав:

— Хай йому грець, вони заплатили за квиток. Подивіться на сьо! — і він розгорнув фартух, показавши плоди їхньої праці.

Капітан, рідкісний огрядний шотландець на ім’я Сурліс, подивився в фартух, ковтнув нудоту й суворо наказав Мелі викинути це сміття за борт і повертатися на камбуз. Капітан був у поганому настрої, бо він ненавидів море і все пов’язане з ним, і з цієї причини почувався щасливим лише в порту чи десь поблизу або ж ідучи в гирлі річки з землею у межах досяжності з обох боків.

Він виявляв свою дивну позицію щодо моря навіть у тому, що відмовлявся одягатися як капітан корабля, і командував «Графинею Ґрінок» у твідовому костюмі кольору солі з перцем із золотим ланцюжком від годинника, що простягався його велетенським пузом, та в м’якому фетровому капелюсі кольору гірчиці або, як їх називають, трилбі з закрученими вгору полями.

Однак, коли Мелі вже виходив, капітан постановив: оскільки коти проникли на борт й вочевидь збиралися відпрацьовувати свій проїзд, то вони можуть залишитися. Але одного треба перенести на бак, бо команда скаржиться на щурів.

Однак Мелі не надто поспішав виконувати наказ, Він вештався судном, розповідав історію про котів і показував усім зустрічним трофеї. Тому повернувся до комори вже з делегацією, що складалася з містера Стрейчена, першого помічника, містера Кар-люка, другого помічника, головного інженера Макданкелда і боцмана, якого називали просто Анґус.

Вони швиденько провели нараду, основну думку якої Пітер швидко переклав Дженні, і перед тим, як друзі встигли отямитися, їх вперше розлучили. Дженні послали жити з командою, а Пітера, на прохання містера Стрейчена, до капітанських приміщень.

Дженні встигла лише гукнути Пітеру:

— Не хвилюйся, ми знайдемо спосіб знову зійтися. Старайся. А якщо трапиться щур, не вагайся і не грайся. Вбивай!

Після цього боцман узяв її за шкірку й виніс геть.