Дженні

Розділ дванадцятий Коти за бортом!

Використовуючи гладенькі стінки великого пакунка як тренувальний майданчик, Пітер опановував подвійний стрибок чи, точніше, подвійний підйом, і після довгих годин тренувань під наставництвом Дженні він раптом навчився це робити. Однієї миті він зісковзував донизу й падав, намагаючись видряпатися на перпендикулярну поверхню, а наступної, за допомогою блискавичного руху задніми ногами, що підтримали з боків тіло і дали йому додатковий поштовх, все вдалося, і після цього він назавжди навчився це робити.

Дженні була дуже ним задоволена, бо, як вона пояснювала, цей трюк з видряпуванням на ідеально рівну поверхню без тріщин та нерівностей, де ніде зачепитися хоч пальцем, був властивий для котів, але його неможливо повністю пояснити, показати чи цьому навчити. Єдине, що вона могла порадити йому: «Уяви, що ти дряпаєшся нагору, Пітере. Просто знай, що здатен на це, і ти зможеш».

Ну, того разу «Графиня» трохи крутнулася на хвилях, і це допомогло Пітерові, додавши йому певності. А наступного разу він був такий переконаний, що здатен це зробити, що йому справді вдалося.

Дженні виявляла чудеса терплячості, навчаючи Пітера контролювати своє тіло в повітрі, бо вона стверджувала, що це одне з найважливіших умінь для кота. З її допомогою він навчився викручуватися у стрибкові так, щоб, уже відірвавшись від землі, змінювати напрям руху, майже, як у польоті. Пітерові подобалося це відчуття сили й свободи, яке переповнювало його, коли він перевертався на льоту, як акробат чи стрибун у воду з висоти, тому цей трюк він виконував найчастіше. Йому також довелося вчитися падати з будь-якої висоти і викручуватися у падінні так, щоб завжди приземлятися на лапи. Невдовзі з допомогою Дженні він так натренувався, що став справжнім майстром і стрибав із висоти не більше ярда від землі і все-таки блискавично перевертався й нечутно ставав лапами на палубу.

Однак не весь їхній вільний час було присвячено важкій праці та навчанню. Були й години відпочинку, коли Пітер та Дженні лежали пліч-о-пліч на кришці люка судна, і Пітер розпитував Дженні про все на світі, наприклад, чому вона завжди воліє залізти на висоту й звідти дивитися вниз. Вона розповіла про інстинкти, які збереглися з часів сивої давнини: мільйони років тому коти, безперечно, були такої форми й розміру й мали вчитися боронитися, щоб вижити. Щоб уникнути небезпек, які чигали на них на землі від створінь, що повзали, підкрадалися і топтали, коти обирали місце для життя у високих кам’яних печерах або на гілках дерев, де могли дивитися вниз і бачити все, що до них наближається.

Саме тому, пояснила Дженні, коти полюбляють відпочивати в коробках чи шухлядах, бо вони повністю оточені з усіх боків високими стінами, немов у глибокій печері, і тоді почуваються безпечно, розпружено й можуть спокійно спати.

Чи ж Пітер запитував таке: «Дженні, чому, коли ти задоволена, щаслива й розслаблена, ти так дивно висовуєш і ховаєш кігтики? Якщо згадати наш дім, маю на увазі часи, коли ми жили на складі, я помітив, що ти рухаєш лапками вгору-вниз, немов застеляєш ліжко. Я ніколи не роблю цього, хоч і муркочу, коли почуваюся щасливим.»

Коли Пітер запитав це, Дженні боком лежала на кришці люка. Вона підвела голову й дуже лагідно поглянула на нього, перед тим, як відповісти.

— Я знаю, Пітере. І це ще один доказ того, що, всупереч своїм образу й подобі, ти насправді людина і, можливо, залишишся нею назавжди. Але, напевно, я можу це тобі пояснити. Пітере, скажи мені щось приємне.

Пітер сказав те єдине, що спало йому на гадку:

— О Дженні, як мені хотілося б повністю бути котом, бо тоді я міг би бути більше схожим на тебе…

Радісна усмішка осяяла мордочку киці. Її горло завібрувало від муркотіння, а білі лапки повільно почати рухатися: кігтики то втягувалися, то витягувалися, немов вона місила тісто.

— Бачиш? — сказала вона Пітерові. — Це пов’язано з відчуттям щастя. Такі рухи повертають нас у ті часи, коли ми були кошенятами і нас виховували наші матері. Спершу ми нічого не бачимо, лише відчуваємо, бо народжуємося сліпі й наші очі розплющуються лише за кілька тижнів. Але ми прокладаємо собі шлях до грудей матінки, запорпуючись у її м’яке, запашне хутро, щоб знайти її молоко, і гребемо лапками вгору-вниз, щоб звільнити живильне джерело від перепон. А потім, досягнувши її грудей, ми відчуваємо, як у наші горла тече тепле й ситне молоко. Воно втамовує голод і спрагу, заспокоює наші страхи та здійснює бажання, і, о Пітере, ми такі благословенні й щасливі в ці миті, такі захищені й умиротворені…. ну, просто щасливі. Ми ніколи не забуваємо цих митей із нашими матерями. Вони залишаються з нами на решту життя. І пізніше, в дорослому віці, почуваючись щасливими, ми так само рухаємо лапами й кігтями на згадку про часи нашого першого справжнього щастя. І це все. Це все, що я можу про це сказати..

Пітер відчув, що після такої зворушливої розповіді йому потрібно кілька секунд енергійно помитися. Потім він обернувся туди, де Дженні також умивалася, і ласкаво потерся щокою об її підборіддя і вздовж мордочки, що сказало їй набагато більше, ніж всі слова.

Протягом довгих днів неквапливої подорожі, особливо, коли корабель на кілька діб застряг у Дартмутській гавані в густому, як гороховий суп, тумані, вони проводили тренувальні бої, щоб Пітер навчився дбати про себе, коли втрапить у халепу. Ще вони займалися кошачими видами спорту та грали в одну-дві гри, які Дженні пам’ятала та могла навчити Пітера, проводили години, катаючись, гаркаючи, плюючись, переплівшись між собою в ігрових борюканнях, підстерігаючи одне одного в засідках, бавлячись у хованки й вистрибки, переслідуючи одне одного по трапах і проходах нижньої палуби, їхні подушечки дивно цокотіли по залізній підлозі старезної «Графині», немов підкови двох маленьких коней, що припустилися галопом.

І знову Пітер мусив засвоїти, що існують прийоми й суворі правила, які визначають перебіг і гри, й більш серйозних з’ясувань стосунків між котами. Але йому довелося цього вчитися й репетирувати все з Дженні, щоб набути відчуття ритму, неодмінного складника цих забав.

Дженні навчала Пітера:

— Я рухаюся отак, щоб тебе атакувати, можливо, щоб перехопити хвоста або підрізати одну з твоїх лап. Підійми свою ліву лапу і будь готовий блокувати удар. Отак. Це змусить мене двічі подумати перед тим, як підійти. Ні, ні, Пітере, не відводь від мене погляду лише тому, що я зупинилися. Будь напоготові, доки я напружена. Але ти маєш відчути, коли я зміню свої наміри і трохи розпружуся. Ти можеш опустити ліву лапу, але пильнуй. Отак! Я відвернулася на мить — тепер МИЙСЯ! Це все зупиняє. Я не можу нічого зробити, окрім як також митися, доки ти не завершиш, і це означає, що наступний хід за тобою і це твоя перевага.

Найскладніше для Пітера було визначати на око позу та здобути відчуття того, коли безпечно розпружитися і відпочити, як зруйнувати плани іншого кота, почавши митися, як принаджувати й відволікати супротивника, вдаючи, що дивишся убік, а потім розпочинати атаку в ту частку секунди, коли інший кіт втратив рівновагу й не готовий до цього, одночасно не порушувати купи правил, які часто не мали для нього жодного сенсу.

Нічого з цього Пітер не вмів робити інстинктивно, бо був людиною, і мав учитися всьому, безконечно повторюючи за Дженні. Його часто дивувала її терплячість, коли вона повторювала знову й знову: «Пригнися, Пітере. Зараз швидко сідай і дивися вбік… МИЙСЯ! Доки миєшся, краєм ока стеж за ситуацією. Я чекаю нагоди стрибнути на тебе, щойно ти припиниш митися. Тоді обернися і приготуйся. Ось я йду. Відступай. Тримай мене передніми лапами і бий задніми. Сильніше… сильніше. Ні, залишайся на місці, Пітере. Я відступаю для другої спроби. Притисни підборіддя донизу, щоб я не дістала до твого горла. Бий. Тепер відкотися і сядь, лапа напоготові. Якщо я блимну очима чи відступлю назад, МИЙСЯ. А тепер вдавай, що чимось зацікавився. Отак. Якщо зробиш це достатньо правдоподібно, то примусиш мене на це обернутися, тоді стрибай!»

У Дженні була своя система оцінки цих баталій: стільки-то балів за удари, стільки-то — за нокдаун і викручування, стільки-то — за перерви й миття, за погоні й засідки, за хутро, що вилетіло пучками і яке підраховували після завершення бою, за кількість ударів у відповідь, за блефи й утечі, фінти й ухиляння, з бонусами за позицію та контроль і плюс сотня балів щоразу, як хтось хапав когось за горло.

І поступово, спочатку майже непомітно, розрив між ними скоротився, і невдовзі Пітер зрозумів, що він регулярно перемагає Дженні на тренувальному майданчику, який вони влаштували між ящиками та коробками у передньому трюмі. І коли стало очевидно, що це справді так і Пітер перемагає Дженні майже щоразу, не було нікого, хто б пишався і радів із цього більше, ніж сама Дженні.

— Незабаром, — сказала вона, — ти станеш справжнім котом.

І все-таки, коли сталася трагедія, виявилося: добре, що Пітер не зовсім справжній кіт.

Усе почалося, коли Пітер піймав свого першого щура. «Графиня Ґрінок» розтинала Ірландське море між островом Мен та узбережжям Камберленду так близько до берега, що можна було розгледіти вершини Камберлендських гір, які сяяли на сонці. Океан видався спокійним та гладеньким, як скло, і єдиною хмаркою в небі була чорна хмара диму з «Графині», яку зустрічним вітром гнало за кораблем. Тому «Графиня» чимось нагадувала неохайну стару, яка ховалася від сонця під чорною бавовняною парасолькою. Вони були на шляху між Ліверпулем та портом Карлайл на шотландському кордоні, і капітан Сурліс квапився потрапити туди до сутінків. Саме тому «Графиня» йшла на всіх парах, випускаючи хмари вугільного диму і тремтячи від вібрування своїх перевантажених двигунів.

Пітер призначав Дженні зустріч на юті після шести ударів годинника раннього полудня чи о третій годині, бо він швидко навчився визначати корабельний час з ударів годинника на оглядовому майданчику на містку. Третя година завжди була часом повної свободи на борту «Графині», бо капітан Сурліс ішов до своєї каюти подрімати по обіді, містер Карлюк, відірваний від свого останнього літературного твору, який називався «Бандит Золотої ущелини», стояв на вахті на містку, а усі інші займалися своїми хобі, байдикували або вилежувалися на сонці. І оскільки рука містера Стрейчена, першого помічника, ще боліла від накладеного капітаном шва, його манекен без діла нидів у кутку, а рудоволосий помічник розповідав теслі, містерові Боксу, епізод, що стався з ним у Ґібралтарі під час війни, і як доказ правдивості своєї історії демонстрував мідяк часів королеви Вікторії, який врятував його під час цієї пригоди.

Дженні вже дрімала на лагідному весняному сонці, присівши на вершечку кормового поруччя. Вона любила там сидіти, бо це було страшенно високо і звідти їй відкривався гарний огляд на увесь корабель. А ще це підкреслювало її хоробрість, бо буквально кожен на кораблі віщував, що одного дня її щось зіб’є чи вона сама шубовсне звідти в море. Звісно, важко було знайти більш самовпевнену та холоднокровну кішку, ніж Дженні Болдрін.

Пітер прокинувся за десять хвилин до третьої. Він виявив, що тепер може прокидатися тоді, коли сам забажає. Він почав старанно вмиватися язичком. Потім Пітер потягнувся та почимчикував з погрібної комори, яку він мав стерегти від шкідників. Досі тут водилися лише миші, і Пітер легко давав їм раду.

Він мав почути щурячий запах задовго до того, як побачив самого щура, але хоч Пітерові відчуття були по-котячому гострими, він досі мав людську натуру й замислився про те, що неодмінно мусить розповісти Дженні про кочегара, який так захоплювався Вінстоном Черчиллем, що витатуював його зображення з сигарою в себе на грудях. Тож він нічого не помітив. Коли ж Пітер побачив щура, то перебував у дуже кепській позиції.

Тварюка була розміром майже з фокстер’єра й загнана в кут у невеличкому заглибленні, утвореному в купі дерев’яних ящиків з консервованими бобами, де посередині забрали кілька коробок. А що був день, то Пітер особливо не ховався, і щур помітив його тієї ж миті, коли Пітер помітив щура. Пацюк верескнув від люті й показав довгі жовті зуби. Пітер знав: ці зуби такі брудні, що єдина подряпина від них може отруїти його до смерті. І вперше він по-справжньому зрозумів, що люди мають на увазі під виразом «битися, як щур, загнаний у кут» чи, точніше, ось-ось мав зрозуміти. Бо, незважаючи на те, що Дженні попереджала його ніколи не йти на щура, якщо той не на відкритому просторі, він мав це зробити, щоб довести, що чогось вартий.

Його здивувало, що зараз, у мить небезпеки, він не думав про уроки, які засвоїв, чи про те, що бачив і чув під час полювань своєї подруги, чи про розповіді Дженні. Його свідомість була надзвичайно спокійною й чистою, майже немов він завжди був готовий до цього поєдинку і лише чекав на нього. План дій сам склався у нього в голові. Лише набагато пізніше Пітер усвідомив, що це результат дисципліни, пізнання, терплячості й практики, які він здобув завдяки Дженні.

Його стрибок, як здавалося, прямо на ворога, виявився неправильним маневром, і щур піднявся на задніх лапах, щоб зустрітися із ним, злісно на нього напираючи. Але Пітер не просто так практикувався залізати на гладенькі стіни, стрибаючи з місця. На частку секунди швидше, ніж рухався щур, Пітерові передні й задні лапи на мить торкнулися одного з ящиків і йому вдалося відштовхнутися й підстрибнути трохи вище. А саме так, що мерехтливі різці гризуна, як два ятагани, свиснули в нього між лап, на волосину схибивши.

Додатковий поштовх угору дав Пітерові силу та швидкість розвернутися не на половину, а повністю, і впасти гризунові на спину, щоб занурити свої зуби глибоко в його хребет одразу за вухами.

На одну жахливу мить Пітерові здалося, що його можуть подолати, так сильно рвонувся пацюк. Щур так відчайдушно крутився туди-сюди, що Пітера періщило об найближчі ящики. Він відчував, що з кожною миттю слабшає і тремтить і вже не певен, чи йому вдасться втриматися. Але якщо він відпустить пацюка, цей велетень обернеться до нього й розірве на шматки.

Пітер відчайдушно зціпив зуби, куснув раз, двічі, тричі, доки нарешті відчув, як щур раптом завмер. Шарпання припинилося. Гризун ще двічі вдарив задніми лапами і після цього затих. Він більше не рухався. Пітер розчепив свою зболену щелепу і квапливо сів, щоб помитися. Він страшенно тремтів і потребував заспокоєння.

Однак, незважаючи ні на що, коли корабельний годинник пробив шість разів, Пітер вийшов на корму, несучи у пащі щура чи, скоріше, тягнучи його, бо той був таким велетенським, якщо тримати його посередині тулуба, голова і хвіст волочилися по палубі. Пацюк був такий важезний, що Пітер заледве міг його підняти. Але, звісно, він все-таки подужав виволочити свою здобич, бо просто мав показати її Дженні й усім, хто трапиться на шляху.

Містер Бокс помітив Пітера першим і загорлав:

— Блімі, глянь-но! Сніжок піймав слона.

Містер Стрейчен також зарепетував, бо Пітер підійшов до нього занадто близько і проволочив щура по його черевикові. Від цього перший помічник підскочив як ужалений. На крик збіглося кілька палубних матросів. Їхні крики розбудили Дженні Болдрін.

Вона не думала, що так міцно засне, але спокійне море й тепле післяобіднє сонце приспали її краще, ніж вона сподівалася, а раптові крики так різко розбудили її. І щойно Дженні розплющила очі, її погляд потрапив на Пітера зі щуром у зубах, але вона не могла розгледіти, чи то щур ніс Пітера, чи навпаки. Спросоння вона не могла збагнути, чи щур живий, чи мертвий, чи, може, Пітер досі б’ється з ним. Звук кроків, що наближалися, спантеличив її ще більше, і Дженні підскочила від непевності й страху за Пітера.

Однак на вузькому поруччі корабля не було куди відстрибнути, і з жахливим криком, широко розчепіривши лапи і перекинувшись через себе у повітрі, Дженні впала в море і її змело білою солоною водою з-під ґвинта.

— Кішка за бортом! — закричав один із палубних матросів і зареготав.

— Прощавай, любко, — сказав містер Бокс. — Нашо вона туди залізла?

Містер Стрейчен зирив із відкритим ротом.

Моряк, колишній відлюдник, звернувся до Пітера:

— Загинула твоя мила, Сніжку. Шоб оце капітан Сурліс розвертав своє корито рррятувати тету приблуду.

Але Пітера вже й слід прохолов. Лише біла смуга хутра кинула щура, підлетіла до перил і зістрибнула з них у море за Дженні.