Дженні

Розділ шостий Дженні

— Моє ім’я, — промовила смугасточка, — як я тобі вже казала, Дженні. Дженні Болдрін. Знаєш, ми шотландці, — з гордістю додала вона. — Моя мати народилася в Ґлазґо, і я також.

Я кажу «напів» шотландці, бо якщо копнути глибше, ми походимо з континенту. Я маю на увазі, що ми прийшли з Африки через Іспанію. Кілька котів із нашої родинної гілки були корабельними котами на суднах Армади. Предка моєї матері викинули на березі Шотландії, і отак ми потрапили туди. Цікаво, правда?

— О так, — відповів Пітер. — Я читав, як Дрейк переміг Іспанську Армаду і шторм потопив усі галеони. Але я не знав, що там були коти…

— Авжеж! — сказала Дженні Болдрін. — Ну, їх там були десятки. Насправді наш рід набагато древніший, ми кафірські коти, знаєш, із Африки-Нубїї, Абісинії, певна, ти колись чув про ці місця. Якийсь Юлій Цезар завіз представників нашого роду до Британії у 55–54 роках до нашої ери. Але це була не наша гілка родини. За дві тисячі років до цього ми населяли Єгипет, де, як ти, безсумнівно, читав, коти були священними. Багато людей намагалися стати святими чи поводитися як святі, а ми справді були священними, мали свої храми, вівтарі та жерців, які за нами доглядали. Думаю, ти помітив, що в мене маленька голова. Єгипетська риса. А ще, звісно, оце.

І Дженні перекинулася на спину, тримаючи лапи так, щоб Пітер міг побачити її ступні.

— Чому вони чорні? — Запитав Пітер, вказуючи кивком на її подушечки. Потім він глянув на свої і зазначив: — Мої рожеві.

— Звичайно, — сказала потішена Дженні. — Чорні подушечки — це також ознака єгипетської породи. Ти коли-небудь бачив рельєф гробниці Амон-Ра у Британському музеї, де зображено священну кішку? Кажуть, що я схожа на неї.

— Я був у Британському музеї з нянею, — відповів Пітер, — але я не думаю, що я колись…

— Ну добре, забудь, — продовжувала Дженні. — Насправді це не важливо, особливо зараз, коли ти той, ким сам себе вважаєш. Хоч, мушу сказати, втішно знати, звідки походиш, тим паче в такі часи, коли, здається, все повстало проти тебе. Якщо ти знаєш щось про своїх предків, хто вони були і що робили, ти так просто не здаєшся, особливо, коли відомо, що колись вони були священними і люди приходили просити їхньої ласки. Все-таки… — тут Дженні Болдрін примовкла і чотири рази швидко лизнула кінчик свого хвоста.

Пітер так боявся, що вона не продовжить, що трохи її підштовхнув.

— Так, а опісля народилася ти…

— О, — сказала Дженні, припинивши митися і продовжуючи свою розповідь, — ми прибули до Лондона з Ґлазґо на потязі у кошикові: моя мати, брати, сестри і я. Ми подорожували вночі, тож я роздивилася небагато, бо увесь час була в кошику, та й мої очі тоді ще не розплющилися. Це мій найперший спогад.

Нас було п’ятеро — двоє котів і три кішечки, і ми оселилися в підвалі пансіону на Блумзбері. Моя мати належала друкареві, який працював у Ґлазґо і повернувся до Лондона. Я не знаю, чи зрозуміло висловлююся…

— О так, — сказав Пітер, — дуже зрозуміло!

— Наша мати була мудрою і доброю. Вона годувала, мила, карала і вчила нас стільки, скільки вважала за потрібне. Вона пишалася нашою родиною та нашим походженням. Вона казала, що де б ми не були, наша гідність і походження зроблять честь тим, хто за нами доглядатиме. Мати не вірила, що жити в пансіоні чи належати друкареві було нижче її гідності. А як вважаєш ти?

Пітер дещо розгубився через це несподіване запитання, але відповів, що він також так думає, особливо, якщо ті люди були добрими.

— Точно, — промовила Дженні, схоже, з полегшенням. — Наша мати казала, що хтось із нас буде лише котом бакалійника або належатиме сажотрусу чи хатній робітниці, тоді як інші підуть жити в багатий дім у Мейфері чи навіть у палаці. Важливо те, що наші господарі люди, а ми — ті, ким ми є, і якщо між нами панує любов і повага, нічого бажати чогось ліпшого.

Одного дня, коли мені було сім місяців, це сталося. До нашого будинку прийшли люди і забрали мене.

Як же мені пощастило, чи принаймні в той час я так думала. Я почала жити з родиною у будинку біля Кенсінґтон-Гай-стріт: батько, мати і маленька дівчинка. Там я виросла і прожила три роки, не знаючи ні горя ні біди.

Пітер запитав:

— Якою була ця маленька дівчинка?

Дженні примовкла, і сльози знову набігли їй на очі, але цього разу не стала приховувати цього, миючись.

— Вона була милою, — відповіла Дженні. Її голос полагіднішав від згадки про когось дуже хорошого і вродливого, а її блискучі очі дивилися кудись у минуле. — У неї було довге кучеряве каштанове волосся і таке гарненьке личко. Ніжний голосок, що ніколи не різав мені вуха. Її звали Елізабет, але всі називали її просто Бафф, їй було десять років. Я так її любила, що навіть сама згадка про неї змушувала мене муркотіти.

Ми були не багаті, але досить забезпечені. Я мала свій кошик із подушкою, і мені дозволяли спати в кімнаті Бафф. Пенні, так було їхнє прізвище, стежили, щоб мені перепадало м’ясо з їхнього столу, а коли не було м’яса, я їла рибу і пила стільки молока, скільки лише могла. Коли пополудні Бафф поверталася додому зі школи, я чекала біля дверей, щоб застрибнути їй на руки і потертися своєю щокою об її щоку, а потім витягнутися вздовж її плечей, немов хутро.

Пітеру було сумно слухати цю історію, бо саме так йому хотілося, щоб було в його власному домі. Він хотів мати милу і дружню кицю, яка чекала б, доки він повернеться зі школи, щоб стрибала йому на плече, терлася об нього й муркотіла, а він гладив би її. А ще, щоб ця киця належала тільки йому.

Розповідаючи про ці добрі часи, Дженні зітхнула. Вранці, коли служниця приходила, щоб розсунути штори, маленька киця застрибувала на ліжко, муркочучи, вітаючись і просячи Бафф погратися в гру, яку любили вони обидві. Дівчинка рухала пальцями однієї руки під ковдрою, а Дженні спостерігала за цими загадковими та манливими рухами й зрештою стрибала туди, завжди обережно ховаючи свої кігтики, а Бафф реготала і кричала від захоплення. Це був чудовий початок дня.

— О, а на Різдво та Новий рік, — продовжувала Дженні, — прибували коробки, перев’язані стрічками, і мені дозволяли залазити в них, коли виймали подарунки, а весь будинок наповнювався ароматом смачної їжі. На мій день народження, який, якщо не помиляюся, був 22 квітня, мені завжди дарували іграшки й подарунки, і Бафф влаштовувала мені вечірку. Звісно, мене розпещували, але я це обожнювала. Хто б не обожнював?

Це найщасливіші роки в моєму житті. Я була з Бафф чи її батьками щохвилини, коли вони залишалися вдома, і любила їх усім серцем. Я навіть трохи навчилася розуміти їхню мову, хоч вона дуже складна, різка й немелодійна. Зараз я вже майже все забула, але тоді за словами, виразами їхніх облич і звучанням голосу, я завжди знала, чи вони задоволені, чи незадоволені і чого від мене хочуть.

Одного дня на початку травня, приблизно два роки тому, я помітила, що всі, здається, дуже зайняті й на чомусь зосередженні, а в будинку відбувалося щось дивне.

— От лихо, — сказав Пітер, засмучуючись. — Я боявся, що щось станеться. Все було занадто гарно…

Дженні кивнула.

— Так. Здається, так воно завжди. Я ходила будинком, зазираючи в їхні обличчя й намагаючись з’ясувати, що відбувається. І потім одного ранку з горища почали спускати до будинку скрині, сумки, валізи, портпледи, полотняні мішки, коробки, ящики, діжки з соломою та тирсою, й чоловіки в робочому одязі, фартухах та кашкетах прийшли, щоб їх спакувати і, звісно, після цього я здогадалася. Вони збиралися переїжджати. Однак куди саме: до іншого будинку в цьому місті, в інше місто чи країну, я навіть не здогадувалася.

Доки сам не станеш котом, Пітере, і не пройдеш через усе це, ніколи не зрозумієш, що означає сидіти день за днем, доки все, що тобі знайоме й дороге: меблі, речі на камінах і столах, зникає в ящиках, і ти не знаєш…

— Не знаєш чого? — запитав Пітер.

— Чи збираються вони взяти тебе з собою.

— О, але, звісно, тебе візьмуть! — вигукнув Пітер, міркуючи, як би він сам вчинив за схожих обставин, маючи таку милу кішечку, як Дженні Болдрін. — Ніхто й не подумав би виїхати і просто тебе залишити, навіть…

Він замовк посеред речення, бо Дженні різко відвернулася й оскаженіло почала митися. Її відчайдушні рухи краяли Пітерові серце і краще за всі слова розповіли, як сильно вона страждала. Він вигукнув:

— О, бідолашна Дженні Болдрін! Мені так шкода. Цього не може бути! Хто здатен на таку жорстокість? Розкажи мені, що трапилось.

Дженні припинила митися. Її очі здавалися трохи затуманеними, і вона виглядала худорлявіше і кістлявіше, ніж завжди.

— Пробач мені, Пітере. Гадаю, я краще трохи перепочину. Нелегко згадувати ті щасливі дні. Ходімо. Пройдешся зі мною, трохи ознайомишся з місцем, маю тобі показати усі входи й виходи, а ще мій таємний лаз, а потім я зможу розповісти тобі решту історії, що трапилася зі мною того фатального травня.

Пітер був страшенно розчарований цією перервою, але не хотів, щоб Дженні про це здогадалася; він так співчував її трагедії, хоч і не міг уявити, щоб такі добрі та чуйні люди, як Пенні, могли просто поїхати і залишити її. Але він змовчав і, коли Дженні зістрибнула з ліжка, пішов услід за нею. Він почувався вже набагато сильнішим, і йому нескладно було бігти поряд із Дженні, коли вона прослизнула між дошками в глибині складського приміщення і повернула ліворуч у коридор.

Вони прокралися довгим темним коридором, обабіч якого розташовувалися складські приміщення, такі ж, як те, яке вони щойно залишили. Вони завернули в кілька переходів, спустилися сходами і повернули за ріг, де була кімната, залита світлом електричної лампочки, що на дроті звисала зі стелі. Це була велетенська зала зі стелею, втричі вищою, ніж у їхньому меблевому складі, і вщент заповнена не лише різноманітними речами, а й місцинами.

Там був блискучий палац, поруч із ним дикі простори шотландських гір із велетенськими каменями і валунами та грізними деревами, що здіймали до неба свої руки-віти. А ще там було синє море з горами на віддалі, трельяжний[4] сад з решітками, хатка під солом’яним дахом, шатро арабських кочівників, похмурі джунглі з переплетеними ліанами, залізнична станція, руїни грецького храму…

Пітер вигукнув:

— Та я знаю, що це. Це театральні декорації, схожі на ті, які використовують у різдвяній пантомімі. Гадаю, тут їх зберігають.

— Воно так називається? — сказала Дженні Болдрін. — Я не знала, але мені здалося, що це може тебе зацікавити. Я часто приходжу сюди, коли відчуваю, що мені потрібно розвіятися. Пройдімо туди і сядьмо на отой камінь у Гайленд, бо це нагадує мені, звідки ми родом, принаймні саме так описувала нашу Батьківщину моя мати.

Звісно, насправді сісти на камінь було неможливо, оскільки він був лише надзвичайно майстерно намальований на декораціях, але коли, закрутивши хвости навколо себе, Дженні та Пітер вмостилися біля каменя, то відчули, немов перенеслися в ту частину Шотландії, про яку так часто розповідала Пітерова няня. Коли вони влаштувалися, Пітер промовив:

— Дженні, люба… Гадаєш, зараз ти можеш продовжити?..

Дженні на мить заплющила очі, немов намагаючись ще раз повернутися до тих болісних спогадів. Потім вона розплющила їх знову, зітхнула й продовжила свою розповідь:

— Це був великий будинок, — сказала вона, — і, здавалося, минула вічність, доки все спакували й підготували для переїзду.

Я тинялася скрізь, принюхувалася, непокоїлася і намагалася відчути — ти ж знаєш, як ми можемо іноді збирати інформацію по краплині на кінчики наших вусів (Пітер цього не знав, але не хотів перебивати, тож не відповів, і Дженні розповідала далі) — але марно. Я не могла вловити ані найменшого натяку, куди вони переїжджають чи навіть коли це станеться, хоч знала, що станеться невдовзі, бо вже кілька днів родина не спала у будинку й усі ліжка були розібрані та спаковані. Місіс Пенні з Бафф приходили вдень пакуватися й, звісно, годували мене.

Увечері вони відносили мій кошик у кімнату для шиття під самим дахом і залишали мене там із блюдцями молока й води на ніч. Кімната для шиття була зовсім порожньою. Там не було навіть моїх іграшок. Мене це не особливо б і хвилювало, якби я не так засмучувалася і переймалася через цю невідомість. Звісно, я розуміла, що, напевно, Пенні зупинилися у друзів чи в готелі, куди не могли мене взяти, доки новий будинок, де б він не був, не готовий. Але, з іншого боку, як я могла бути певною, що вони не збираються кудись далеко, наприклад, на інший континент, а мене не візьмуть із собою?

Пітер знав про переїзди. Військові завжди пакували свої речі і вирушали то до Індії, то до Австралії чи Африки. І він подумав, що також розуміє те занепокоєння, яке мусила відчувати Дженні. Бо пам’ятав безкінечні ночі жаху й раптові напади паніки, коли нізвідки зринала думка: «А що як мама не повернеться до мене? Раптом я прокинуся вранці, а її немає?». І потім він лежав у темряві, нажаханий, із широко розплющеними очима, тривожно вслухаючись, щоб вловити звук повороту ключа у вхідних дверях і кроки в коридорі, коли мама минала його кімнату. І лише почувши ці кроки (а дуже часто це траплялося далеко за північ), він міг заснути тривожним неспокійним сном.

Голос Дженні відірвав його від спогадів.

— Одного ранку, — сумно сказала вона, — вони не прийшли; вони більше ніколи не прийшли. Я більше їх не бачила. Ні мою любу Бафф, ні місіс Пенні, ні містера Пенні. Вони поїхали і безсердечно покинули мене.

Пітер зойкнув від співчуття:

— О, бідолашна Дженні Болдрін! — але потім він додав: — Я не можу в це повірити. Напевно, з ними щось сталося…

— Я теж хотіла б так думати, — промовила Дженні, — але коли підростеш — я маю на увазі після того, як трохи побудеш котом, — ти зрозумієш, що люди завжди так чинять. Вони тримають нас, доки їм зручно і це не завдає надто багато клопоту, а потім, навіть коли не з нашої вини виникають якісь труднощі, вони залишають нас голодувати.

— О, Дженні, — скрикнув Пітер знову, нажаханий такою жорстокістю. — Я ніколи не піду й не залишу тебе…

— Ти, можливо, — сказала Дженні, — але люди так роблять, і ВОНИ зробили це. Я пам’ятаю той ранок. Спершу я не могла в це повірити, коли надійшов час і вони не прийшли. Я дивилася у вікно, вслухалася у звуки від дверей. Минав час. Я почала кричати, сподіваючись, що, можливо, якимось чином вони прослизнули до будинку, а я цього не помітила.

Я кричала до хрипоти. Підбігала до дверей. Відчайдушно намагалася їх відчинити, але там була дверна ручка замість засувки, з якою я могла би впоратися. Минув ранок, потім обід, а потім і вечір. Я не спала, і всю ніч проходила підлогою порожньої кімнати для шиття, без надії сподіваючись, що вони повернуться наступного дня.

Вранці сталося щось іще жахливіше. Вони не прийшли, але прийшли вантажники. З вікна я бачила їхній фургон перед будинком. Увесь день вони ходили туди-сюди, виносячи меблі, ящики та бочки. По обіді все було завантажено і перев’язано мотузками. Вони залізли на переднє сидіння й від’їхали. І цього вечора мені не залишили ні молока, ні води, ні їжі.

— Бідолашна Дженні! — сказав Пітер. — Ти була страшенно голодна?

— Мені боліло не в животі, Пітере, — відповіла Дженні, — боліло в серці. Від туги, відчаю й самотності я хотіла померти. Я бажала, щоб моя Бафф обійняла мене, пригорнула до себе, як вона робила це раніше, виявляючи свою любов.

А потім несподівано і з жахом я усвідомила, що зненавиділа її. Я хотіла кусати, дряпати, дерти, вбити її за те, що вона мене покинула. Так, я навчилася ненавидіти, Пітере, і це гірше, ніж хворіти, голодувати, чи помирати від спраги та болю. Ненависть замінила всю любов, яку я почувала до Бафф. У мене не залишалося надії вибратися з тієї кімнати живою, але я присяглася, якщо мені це вдасться, я ніколи не довірятиму жодній людській істоті, не полюблю її і не житиму з жодною з них.

А потім одного ранку, коли я вже була напівмертва, прийшов порятунок. Я почула, як хтось відчинив двері, почулися кроки. Я знала, що це не їхні кроки, але все-таки я сподівалася, що помилилася і вони повернулися, і була вже готова зустріти їх муркотінням і навіть застрибнути Бафф на плече, щоб показати, що я її пробачаю. О, я поклала б лапи на її обличчя і цілувала, цілувала б її, якби вона лише повернулася, якби вона не забула мене.

Пітер сказав:

— Я так хотів би, щоб вона повернулася, Дженні…

— Звісно, це була не вона, — продовжила Дженні. — Це були якісь інші люди, дві жінки: напевно, прийшли прибрати в будинку. Одна з них співчутливо зойкнула й узяла мене на руки. Але я була така слабка, змучена голодом і майже збожеволіла від туги, тож не знала, що роблю. Я вкусила її. Вона відкинула мене, і я була така налякана, що звідки й узялися сили вибігти в двері й чкурнути вниз сходами. Чи, точніше, у мене з’явилася сила спуститися вниз сходами і не зупинятися, доки я не вибігла через вхідні двері. Так почалася…

— Що? — запитав Пітер.

— Моя незалежність від людських істот, я більше ніколи не просила їхніх ласк, шипіла й гарчала щоразу, коли хтось намагався нахилитися й погладити мене чи взяти на руки, ніколи знову не ступала на поріг їхнього житла, щоб з ними жити.

Пітер хотів показати, як йому шкода, що все сталося саме так, але він не знав, що сказати, бо родина справді так безсердечно її покинула, що він відчував сором за таких людських істот. Натомість він підвівся, наблизився до неї й кілька разів лизнув у щоку.

Дженні переможно всміхнулася й трохи помуркотіла.

— Це дуже мило, — сказала вона, — але зараз мені справді подобається життя приблудної кішки. Так, це життя жорстоке, іноді мені буває нелегко, але принаймні більше ніхто мене не скривдить. Я маю на увазі всередині, там, куди ніяк не дістати і де ніколи не заживає. За останні два роки я стільки всього перебачила і перепробувала. Кілька місяців тому я знайшла це місце. Воно чудове, бо люди рідко сюди заходять. Ходімо, покажу тобі свій таємний вхід…

Вони облишили декорацію, що зображала Гайленд, проминули піраміди та Сфінкса, дах пентхаусу в Нью-Йорку, вітальню в Мейфер і замок на Рейні та вийшли у довгі, темні, затхлі коридори.

Але ще до того, як завернути за ріг тієї частини складу, де оселилася Дженні, вона зупинилася, загрозливо загарчала, і Пітер побачив, що її хвіст збільшився удвічі. Він зупинився біля неї й почув голоси, кроки, скреготіння й удари і хотів був визирнути з-за рогу, щоб подивитися, що там, коли Дженні прошепотіла:

— Пригнися, Пітере! Якщо вони нас помітять, це кінець. Це наш дім! Вони його виносять. Здається, твій приятель Наполеон повернувся по ліжко.

Пітер відчув, що може її збентежити, розповівши, що Наполеон помер більше ста років тому, та й яка різниця, ліжко, як і все інше зі складу, виносили чи на продаж, чи на якусь виставку.

— Шкода, — сказала Дженні. — Гарне було помешкання. Мені тут дуже подобалося, особливо на ліжку твого друга. Ох, ну нічого, завжди можна знайти щось інше.

— Та ми можемо затишно облаштуватися в десятках інших тутешніх сховищ, — сказав Пітер.

— Не вийде. Не тут, — рішуче сказала Дженні. — Щойно з’являються люди, це все, і якщо ти досить розумний, то підеш. Коли вантажники витягнуть ті речі на світло, вони помітять свідчення нашої присутності. Твою і мою шерсть. Рештки мишей. Потім буде буча, галас і велике полювання на нас: вони увімкнуть світло, скрізь кружлятиме пил і ходитимуть чоловіки з палицями. Ні, довірся мені, Пітере, я знаю. Щойно вони завершать, ми використаємо мій запасний вихід. Надворі ще день, і ми встигнемо знайти місце, щоб переночувати. Тримайся подалі від них, доки я не дам знати.

Пітер зробив так, як вона йому наказала, бо він дуже добре розумів, що Дженні досвідченіша і знає, про що каже.

А, крім того, через увесь той пил навколо, миття, розмови і те, що, оббігши мало не увесь Лондон, він нічого не пив, Пітер відчув жахливу спрагу, і йому раптом здалося, якщо він найближчим часом не втамує її, то загине.