Дженні

Розділ п’ятий Вагаєшся — мийся!

— Коли ти вагаєшся, сумніваєшся щодо будь-чого — мийся! Це правило номер один, — сказала Дженні. Вона виструнчено і досить манірно сиділа, обгорнувши хвіст довкола лап, біля бильця великого ліжка під ініціалами Наполеона й Короною, майже як шкільна вчителька. Було зрозуміло, що роль вчительки й шаноблива увага Пітера їй до вподоби, бо вона мала задоволений вираз мордочки і її очі знову яскраво сяяли.

У світі, що лежав за темним і похмурим складом, сонце досягло полуденного зеніту, і косий промінь, пробиваючись крізь вікно, як театральний прожектор, освітлював голову й плечі Дженні, доки вона читала свою лекцію.

— Якщо ти припустився будь-якої помилки і хтось тебе лає — мийся, — говорила вона. — Якщо ти послизнувся і впав, а хтось із тебе сміється — мийся. Якщо ти з кимось сперечаєшся і пахне бійкою — щоб зібратися з думками, починай митися. Пам’ятай: жоден кіт не чіпатиме іншого кота, доки той миється.

Це наше перше правило гарного тону в товаристві, і ти також маєш його дотримуватися.

Яка б не була ситуація, які б труднощі тебе не спіткали, ти не помилишся, якщо помиєшся. Якщо ти заходиш до кімнати, де повно незнайомців, які збентежені твоєю появою, сядь поміж них і починай митися. Вони заспокояться і будуть дивитися на тебе. Якийсь галас тебе налякав, ти підстрибнув і знаєш, що хтось помітив, як ти злякався, — негайно починай митися.

Якщо хтось тебе кличе, ти не хочеш підходити, але й не бажаєш доводити ситуацію до прямої образи — мийся. Якщо ти кудись вирушив і раптом не можеш пригадати, куди саме хотів іти, — сядь і трохи помийся. Воно згадається. Щось тебе скривдило? Змий кривду. Втомився гратися з кимось, хто був досить люб’язним, щоб виділити для тебе час і сили, і хочеш влаштувати перерву, але й не образити свого товариша, — починай митися.

О, це десятки випадків! Двері зачинені, ти обурений, бо ніхто не відчинить їх тобі, — трохи помийся і забудь про це. Хтось пестить іншого кота чи собаку в одній кімнаті з тобою і тобі це набридло — збайдужій: мийся. Сумно — змий журбу. Якщо тебе взяв хтось неприємний або хтось, хто недобре пахне, — одразу ж підкреслено змий його доторки там, де він може бачити, що ти це робиш. Переповнюють емоції — мийся: це допоможе знову опанувати себе. Щоразу, будь-як, будь-яким чином, з будь-якою метою, де б ти не був, чому б ти не хотів очиститися чи викроїти мить, щоб усе обміркувати, — МИЙСЯ!

— А ще, — глибоко зітхнувши, завершила Дженні, — ти миєшся, щоб бути чистим і зберігати чистоту.

— Лишенько! — вигукнув стурбований Пітер. — Не знаю, як я зможу все запам’ятати.

— Тобі насправді не потрібно нічого запам’ятовувати, — пояснила Дженні. — Усе, що ти маєш знати, це правило номер один — МИЙСЯ!

Пітер, як і всі хлопці, був не проти чистоти, але не занадто, бо це питання миття могло зайняти весь його час.

— Це правда. Я пам’ятаю: здається, ви завжди миєтесь, — відповів він Дженні. — Я маю на увазі, усі коти, яких я бачив, але я не розумію, навіщо. Навіщо коти витрачають на це стільки часу?

Дженні якусь мить поміркувала над його питанням і відповіла:

— Тому що приємно бути чистим.

— Ну, як не крути, я ніколи не зможу цього зробити, — зазначив Пітер, — бо я ніяк не дотягнуся до певних місць. Зараз я кіт і не маю рук. Та навіть коли я був хлопчиком, няня мила мені спинку…

— Дурниці, — сказала Дженні. — Перше, що ти маєш знати: на котові немає й дюйма, якого він не міг би дістати. Якби ти справді був одним із нас, ти знав би, що я кажу правду. Зараз дивись на мене. Ми почнемо зі спини. Я зроблю це першою, а потім ти спробуєш повторити.

І з цими словами, сівши вертикально, вона повернула голову за плече і з незвичайною легкістю та грацією, маленькими короткими рухами язика, тримаючи підборіддя близько до тіла, почала мити навколо лівої лопатки, поступово збільшуючи охоплення і довжину плавних рухів голови, доки жорсткий рожевий язичок гладенько проходив по верхній частині хребта.

— О, я ніколи так не зможу, — забідкався Пітер, — бо я не можу розвернути голову так далеко, як ти. Я ніколи не бачу, що відбувається за мною, доки не обернуся.

— Спробуй, — це все, що відповіла Дженні.

Пітер спробував і з подивом зрозумів, що хоч хлопчиком він не був спроможний так повернути голову праворуч чи ліворуч, щоб подивитися через плечі, зараз він здатен це зробити. Тоді він висолопив язика і провів головою маленькими колами так, як це робила Дженні, і помив своє ліве плече.

— О, браво! Чудово! — захоплено вигукнула Дженні. — Ось, бачиш! Молодець, Пітере. Зараз обернися ще трохи — це ти лише спочатку неповороткий — і спускайся по хребту.

І справді, Пітер дотягнувся вниз по хребту від шиї аж до середини спини. Йому так це подобалося, що він намагався митися і муркотіти одночасно, і йому це вдалося.

— А зараз, — наказувала Дженні, — щоб дотягнутися до решти, ти можеш полегшити собі це завдання отак: вигнися й опустися трохи нижче, щоб ти напівсидів, напівлежав. Ось так! Обіприся на праву передню лапку і підтягни ліву трохи ближче, щоб вона не заважала. Ось… Зараз, бачиш, ти так зручно вигнутий, що можеш усе дістати. Домий спину зліва і задню лапу й обертайся на іншу сторону.

Пітер зробив так і з’ясував, що з невеликим зусиллям може дотягнутися своїм жвавим язичком до усього хребта і кінцівок. Він навіть спробував дотягнутися з цієї позиції до хвоста, але виявив, що його важче піймати. Хвіст сіпнувся вбік.

Дженні усміхалася.

— Спробуй втримати його лапою. Правою. Тобі досі потрібно на щось опиратися. Отак. Ми дотягнемося до його нижньої частини пізніше.

Пітер так захопився тим, чого навчився, що вилизував би і вилизував свою спину і боки, якби Дженні не сказала:

— Усе, досить. Ще багато залишилося. Зараз ти маєш помити собі перед, живіт і лапи.

Передні кінцівки й лапи далися Пітерові легко, бо вони були в зоні досяжності, але коли він потягнувся до грудей, це виявилося складніше.

— Спробуй спершу лягти, — запропонувала Дженні. — За якийсь час ти достатньо натренуєшся і зможеш помити собі груди сидячи, просто трохи далі висолоплюючи язика і нижче нахиляючи голову. Але легше це зробити, якщо лежати на боці. Отак, — і вона показала, як її настанови виглядають на практиці, й невдовзі Пітер зрозумів, що він може помити хутро на грудях під своїм підборіддям.

— Але я не можу дотягнутися до середини живота, — пожалівся він. І справді, як лишень він не викручувався, дотягнутися до низу живота не вдавалося.

Дженні усміхнулася:

— «Не можу» мишу не зловить, — процитувала вона. — Це трохи складніше. Зараз дивися на мене. Коли лежатимеш на боці, ти цього не зробиш. Сядь і обіприся на хвоста. Отак, підтягни хвоста під себе. Можеш обпертися на одну зі своїх передніх лап або на обидві. Зараз, бачиш, ти зігнувся так, що можеш дотягнутися до живота. Ти навчишся, коли повправляєшся.

Пітеру поза здалася більш незручною, ніж інші, й він кілька разів падав, але невдовзі натренувався, і те, що завдяки знанням, досвіду й наставництву Дженні кожна частина його тіла стала доступною, переповнювало втіхою. І, звичайно, схвалення Дженні змушувало його пишатися собою.

Він так швидко навчався, що вона вирішила подивитися, чи зможе він додуматися до чогось сам.

— А як тобі дотягнутися до внутрішньої частини стегон задніх лап? — запитала вона.

— O, це легко, — вигукнув Пітер. Але насправді це виявилось не так. Що більше він намагався, напружувався й викручувався, то далі, здається, відсовувалися його задні ноги. Він повертався спершу праворуч, потім ліворуч і зрештою так заплутався у своїх лапах та хвості, що гепнувся, і Дженні довелося кілька разів себе лизнути, щоб втриматися від сміху.

— Я не можу… Я маю на увазі, я не розумію, як, — простогнав Пітер, — немає якогось способу…

Дженні одразу ж пошкодувала. Вона сподівалася, що Пітер не помітив її сміху.

— О, вибач, — промовила вона. — 3 мого боку це нечесно. Спосіб є, але це найскладніша поза, і її потрібно знати. Коли моя матінка намагалася показати мені, це забрало найбільше часу. Тобі щось говорить вислів «бараняча нога»? Думаю, ти бачив це десятки разів, — і вона прибрала дивної пози, коли її права задня лапа стриміла в повітрі біля голови, майже як у акробата, якого Пітер бачив у цирку. Він був певен, що ніколи не зможе цього зробити.

Пітер спробував наслідувати Дженні, але лише закрутився вузлом. Дженні врятувала його ще раз.

— Так, — сказала вона, — спробуймо зробити це крок за кроком. Якщо зробиш це раз, то назавжди запам’ятаєш, як це робиться. А зараз. Один — обіприся на хвіст.

Пітер обіперся.

— Два — вистав ліву передню лапу, — Пітер виставив.

— Три — зігни спину.

Пітеру вдалося і це, він скрутився літерою С.

— Чотири — повністю витягни ліву задню лапу. Це вбереже тебе від падіння на другий бік і забезпечить рівновагу.

Коли Пітер спробував, все спрацювало саме так, як говорила Дженні.

— П’ять — розмахнися правою ногою від стегна. Тоді ти зрозумієш, як зробити так, щоб стопа вказувала прямісінько вгору. Так, отак, але права передня лапа назовні, а не всередину.

Цього разу все пішло краще. Пітер майже зробив це.

— Шість — ЗАРАЗ ти навчився. Тримайся, обіпершись на праву передню лапу. ТАК!

Пітер почувався так, наче зараз закричить від радості. Він сидів у позі «бараняча нога», його задня лапа опинилася біля його щоки, і він міг дотягнутися до внутрішньої поверхні. Здавалося, немов він справді зігнувся, як акробат. Шкода, що тут немає няні, щоб їй показати.

Якщо викрутитися і трохи обернутися, то знизу не залишалося жодного місця, до якого він не міг би дотягнутися, і Пітер помив спершу один бік, а потім, без жодних настанов від Дженні, зміг змінити позу, виставивши вгору ліву лапу, що викликало в Дженні захват:

— О, ти розумний! — Сказала вона. — У мене зайняло багато часу навчитися працювати з лівою стороною. Це залежить від того, чи ти шульга, але ти одразу ж зрозумів. Зараз залишилася лише задня частина шиї, вуха та мордочка.

Намагаючись заробити ще похвалу, Пітер майже став зизооким, висолоплюючи язика і тягнучись ним назад і догори, і, звісно, це не спрацювало. Зрештою він вигукнув:

— От лишенько, ЦЕ, напевно, найскладніше з усього.

— Навпаки, — усміхнулася Дженні, — найпростіше. Намочи передню лапку.

Пітер так і зробив.

— Тепер три над вухами і ззаду на шиї.

Тепер Пітер розреготався з себе.

— Який же я дурний, — сказав він. — Це саме так, як я вмивався, коли був людиною. Хіба я ще користувався віхтиком і няня спостерігала за мною, щоб упевнитися, що я помив за вухами.

— Ну, — сказала Дженні, — зараз за тобою спостерігаю я…

Тож Пітер завершив купання, намочивши збоку, а потім посеред подушечки одну лапку, потім другу, і помив вуха, потім обидві щоки, шию ззаду, свої вуса, навіть трохи під підборіддям і довкола носа та очей.

Помившись повністю від голови до п’ят, він зрозумів, що почувається дуже затишно та комфортно. Це було трохи інше відчуття, ніж коли його помила Дженні, й він якимось чином пригадав ті дні раннього дитинства, коли мама його пригортала до себе.

Цього разу він відчував сяйво своєї шкіри, міцність м’язів, немов кожен із них був розім’ятий і розтягнутий. В останніх променях сонця, що просочувалося до складу з вікна, Пітер міг розгледіти, як його хутро сяяло від такого лікування, яким гладеньким і м’яким, немов шовк, воно було.

Пітер відчув солодку дрімоту. Його очі почали заплющуватися, і, немов на віддалі пролунав голос Дженні:

— Добре перепочити після того, як помився. Я завжди так роблю. Ти це заслужив. Я трохи посплю з тобою, а коли ми прокинемося, можливо, розповім тобі свою історію, як і обіцяла.

Перед тим, як заснути, Пітер відчув, що Дженні згорнулася поблизу, притуляючись до нього спиною, від чого йому стало так тепло й безпечно, і наступної миті він поринув у солодкий міцний сон без сновидінь.

Коли він прокинувся, Дженні потягалася й позіхала поруч, і він приєднався, повторюючи її рухи: спершу якнайдалі виставивши передні лапи і розтягаючись назад, потім вигинаючи спину перевернутою дугою.

— Отак, — сказала Дженні, коли закінчила. — Як ти зараз почуваєшся?

— Набагато краще, — відповів Пітер, і він справді почувався, як новий хлопчик чи, скоріше, кіт. Потім він додав, бо не забув, що вона обіцяла. — А зараз чи не розкажеш ти про себе? Будь ласочка, Дженні, мені буде дуже цікаво це почути…

Смугасточка не могла втриматися від короткого муркотіння у відповідь на Пітерову щиру нетерплячку, але після цього одразу ж посерйознішала.

— Боже, — сказала вона, — не думала, що колись розповім комусь цю історію. Але оскільки ти справді цього хочеш, тоді добре.

І вона почала.