Дженні

Розділ п'ятнадцятий Убивці

дедалі більше Пітер усвідомлював, що Дженні Болдрін змінилася. Вона вже не була радісною й балакучою кішечкою, як колись, але часто сумувала, довго мовчала й кілька разів Пітер застав її зі скляним поглядом: вона немов завмерла в якомусь внутрішньому спогляданні. Одного разу він вставив свої традиційні п’ять копійок у її розмірковування, і хоч сама Дженні промовчала, раптове викручування її хвоста дали Пітерові розуміння, що краще не дошукуватися причини. Пітер списував це на шок, який вона пережила, коли впала за борт «Графині» і ледь не потонула.

Не те, щоб її поведінка змінилася. Вона ставала більш лагідною і приязною, і якось це було пов’язано з тим, що він дізнавався більше потрібних речей, щоб мати змогу бути вільним котом без господаря, і менше звертатися до своїх хлоп’ячих спогадів. Безсумнівно, Дженні захоплювалася ним, особливо відтоді, як він урятував їй життя. Пітер, усвідомивши небезпеку свого нового захопливого життя, охоче вчився у своєї маленької розумної напарниці, яка так добре вміла дбати про себе без допомоги людини.

Пітера розчарувало їхнє життя у Ґлазґо. Він очікував бозна-чого від міста, якому надавала чарів його віддаленість, то Дженні — ні, бо вона вже давно зрозуміла, що бідні нетрі, заводські райони і доки схожі в усіх містах, і Пітер вже також це зрозумів із досвіду.

Одна справа — прибути в нове місто, село чи країну з батьками, які винаймуть вікторію,[12] фіакра, баруш[13] чи таксі, й вирушити до цікавих пам’яток: парків із красивими монументами, що присвячені відомим героям та науковцям, головних вулиць, де повно магазинів із яскравими вітринами, житлових районів із гарними віллами та велетенськими пишними готелями, музеями, арт-галереями, виставками, церквами й визначними руїнами, своєрідними Стрендом,[14] Корсо[15] чи Молом,[16]

де виступають музичні групи. Й зовсім інше — бути самотнім, без копійки в кишені, їжі чи друзів у чужому місті. У місті, де потрібно якось вижити, у якого своє життя. А особливо це важко тоді, коли ти, як Дженні, не хочеш платити своєю свободою за їжу, притулок і дім.

За таких обставин доводиться триматися подалі від більш привабливих районів міста, де приблудним кішкам загрожують жорстокі штурхани, удари і навіть імовірність смерті в газовій камері. А обмежуватися непривабливими районами міста, де жителям є про що подумати і чим зайнятися, окрім мордування горопашних представників тваринного світу.

Доки вони йшли вздовж річки Клайд, запахи, звуки, будівлі, підйомники, крани, купи мотузок і кабелю та милі залізничного полотна були дуже схожі на доки, склади і бідні квартали обабіч Темзи в Лондоні.

Дженні навчила його зривати кришки зі сміттєвих баків, щоб дістатися до решток їжі серед сміття. Для цього доводилося ставати на задні лапи й носом штовхати вгору обідок сміттєвого баку. Дженні пояснила: весь фокус полягав у тому, щоб не кидати цю справу після першої невдалої спроби, а шукати під обідком сміттєвої урни місця, де кришка припасована найслабше і зрушить на перший удар. Коли ж кришка почне хитатися, потрібно лише достатньо терпіння й енергійності, щоб її зірвати.

Невдовзі Пітер призвичаївся це робити, бо хлопчиком він мав гарне міцне тіло і став вдатним котом — довготелесим, сухорлявим з боків і сильним та потужним у плечах. Також із часом він навчився з першого погляду визначати приблудних котів за маленькою смужкою витертого хутра на переніссі.

Щойно кришку зірвано, кілька разів нюхнувши, можна було скласти список вмісту баку і його придатність до споживання. Тоді вони лапами порпалися у смітті, або ж, якщо їстівне лежало занадто глибоко, Дженні розробила кмітливий план для двох котів, що працювали разом. Вони з Пітером мали підскочити й разом причепитися з одного боку урни, так близько один від одного, як лише можливо, і зазвичай їхньої спільної ваги вистачало, щоб перекинути бак та з жахливим шумом і брязкотом висипати його вміст на землю.

Також вони навчилися полювати біля м’ясної, рибної та овочевої крамниць. А ще на вулицях за ресторанами та готелями, коли великі фургони з гуртових складів приїжджали постачати продукти, була можливість вихопити рештки, що падали між фургоном і магазином, і з’їсти їх. Тепер вони харчувалися не лише шматками м’яса та риби, гризли старі кістки, але також наминали шматки фруктів, овочів, печиво, хліб, несвіжу вівсянку — все, що можна було пережувати, ковтнути і перетравити.

І тут Пітер зрозумів, що це значить — перебирати їжею і скаржитися, коли няня не зрізала увесь жир із баранини, відмовлятися їсти шпинат, бо в ньому траплялося трохи зерна, чи куняти над тонко нарізаними бананами в каші з молоком і цукром, і зовсім інша річ — ніколи не наїдатися досхочу і не знати, коли чи де поїси наступного разу. Звичайно, коли Пітер перетворився на кота, його смаки змінилися, але, як наголошувала Дженні, пещена домашня кішка, яка загубилася в місті, він скоро помре з голоду, якщо не навчиться їсти все, що трапляється їй на шляху.

Вони їли стару моркву і цибулю, шкірки дині, сиру цвітну капусту і черствий хліб, скоринки, варену ріпу й качани капусти, загадкові залишки від коктейльних вечірок, крихти печива від чаювань, шматки шкіри тріски і голови та хвости копчених оселедців, яловичу щетину, баранячі кості, які варили, доки ті не побіліли, вилизували жир із банок тушкованої яловичини і навчилися опускатися на набережну, де іноземні кораблі з Швеції, Норвегії, Фінляндії, Іспанії та Португалії викидали за борт свої недоїдки, і змагалися з галасливими й розлюченими чайками за шматочки та огризки, що плавали поблизу кам’яних сходів, виловлюючи їх із води лапами.

Так само, як і в Лондоні, це було важке та небезпечне, хоч і сповнене пригод життя, яке рідко давало якісь послаблення чи вигоди. Порівняно з цими блуканнями вгору-вниз по річці Клайд, вздовж магістралі Брумілав, районом Андерстон і набережною Кастом Гаус, а потім і через великий залізний міст Ґлазґо до південної частини міста, життя на борту «Графині Ґрінок» видавалося просто царським. Ґлазґо було промисловим містом, і дим та сажа, осідаючи на землю, потрапляли на їхнє хутро та шкіру, тож стежити за чистотою було важко. А ще майже постійно дощило, і вони ніяк не могли знайти місце, щоб обсохнути.

Дженні таке життя наче влаштовувало. Вона не скаржилася. Також кішка не надто шукала зустрічей зі своєю родиною, доки одного разу вони випадково не натрапили на сіру, пошрамовану мальтійську смугасточку, яка виявилася її далекою родичкою.

Почалася одна з тих холодних, пронизливих, мряковитих злив, якими знамените це шотландське місто. Пітер з Дженні намагалися знайти місцину, щоб трохи обсохнути, під однією з арок мосту через Клайд, коли їх сполохав низький гортанний рик і недоброзичливий голос промовив:

— Остерігайтеся. Ви вдерлися до чужого володіння!

— О, благаю, вибачте, — ввічливо відповіла Дженні, — ми не хотіли.

Зазвичай, коли вони мали справу з іншими котами, Пітер тримав язика за зубами, щоб не бовкнути зайвого, як він обіцяв Дженні. Він побачив, що говорила пошарпана негодою темно-сіра мальтійська кішка з яскраво-жовтими очима, шрамами від битв на вухах та носі й, звісно, добре відомим йому знаком мисливиці на сміття на переніссі. Вона не виглядала особливо великою чи грізною, і вони разом із Дженні могли її запросто прогнати, але Дженні завжди наполягала на ввічливості та запопадливості стосовно інших котів, хоча часто це здавалося зайвим. Під цим мостом було досить місця для сотень чи тисяч котів, але оскільки сіра дісталася сюди першою, за законом, ця територія належала їй, особливо, якщо вона сама так вирішила. Це все здавалося Пітерові безглуздим, але він знав, що Дженні також наполягала б на цьому праві, якби вони опинилися під мостом першими, і всі ці правила — частина котячого життя.

— Ми, звісно, одразу ж підемо, — сказала Дженні. — Я просто шукаю своїх родичів. Моє ім’я — Дженні Болдрін, а це мій друг Пітер. Ми Болдріни по лінії батька, звісно, чисті шотландці у кількох поколіннях, гірці. З материного боку ми майже на сто відсотків каффірські коти. Мабуть, ви про це здогадалася. Знаєте, звичайний маршрут. Центральна Африка, Єгипет, Марокко, Іспанія, потім Арманда.

Сіра, здається, була не надто вражена. Вона сказала:

— Ми походимо з Босфору, але задовго до того, як його обложили турки. Ми вже були на Мальті, коли туди прийшли лицарі ордену святого Йоана.[17] Наша родина дісталася до Шотландії на кораблі одного з капітанів Нельсона після облоги Мальти. Між нами є віддалений зв’язок, можливо, по лінії Болдрінів. Звідки, кажете, ви прибули?

— Ну, — відповіла Дженні, — ми з Лондона, але моя мати походила з Мулла. І, звісно, ви знаєте, що Болдріни — це ґлазґівські коти…

Мальтійська кішка зневажливо пхикнула:

— Лондон, га? Що є в тому Лондоні, чого немає тут у нас, та ще й вдвічі кращого?

Пітер не зміг не втрутитися:

— Ну, по-перше, Лондон набагато більший і…

— Розмір не має значення, — перебила його мальтійська кішка і додала: — Закладуся, у вас немає таких корабелень, як у нас. Нам не потрібні лондонські коти, щоб вони тут нами керували…

— Я й не хотів ніким керувати… — почав заперечувати Пітер, але Дженні його перебила, зазначивши:

— Звісно, Ґлазґо — найгарніше місто, і я дуже рада, що народилася тут. Ви знаєте, де мешкають інші наші родичі?

Мальтійська кішка презирливо глянула на них:

— Не можу сказати, щоб я дуже цим переймалася. Вони скрізь, і багато з них зовсім себе не поважають. Є гілка, яка відбула до Единбурґу, але, звісно, МИ не маємо справи ні з ким на східному березі. Провінціали, що з них взяти. Чому ви виїхали звідси? Не надто гарно для вас, напевно.

— О ні, — відповіла Дженні. — Мене забрали в кошику. А тоді, звісно, коли вже забрали, то я звикла, що усе… ну, інакше. Але хотілося повернутися…

— … і похизуватися, — неприємно завершила мальтійська кішка. — Кажуть, ось до чого дійшла родина. Наша гілка завжди вважала Ґлазґо досить гарним, щоб залишатися тут…

Дженні сказала:

— Ну, я думаю, ми краще підемо…

— Не зважайте, — сказала мальтійська кішка, але навіть без натяку на люб’язність, — можете залишатися. Я сама вже збиралася йти. Зрештою у своєму Лондоні ви принаймні не позбулися гарних манер, а це вже щось, хоча я не можу сказати того ж самого про вашого друга. Вдалого вам дня, — і з цими словами вона підвелася й пішла собі.

І якраз вчасно, бо хвіст Дженні страшенно викручувався й сіпався…

— О! — вигукнула вона, — яка неприємна особа. Якщо всі мої родичі такі, то я не хочу більше їх бачити. І ти чув це: «Що є в тому Лондоні, чого немає у нас, ще й вдвічі кращого?». І вона ще сміє називати когось провінціялом. Звісно, вона не справжня шотландка, у неї є італійська кров. Справжні шотландці добрі й гостинні, щойно вони познайомляться з тобою…

Слова «добрі» й «гостинні» змусили Пітера засумувати. Бо, правду кажучи, він скучив за привітною компанією дивакуватої команди «Графині Ґрінок». Хоч він навчився дбати про себе та й Дженні завжди була поруч, Пітер розумів, що йому чогось бракує і коти не повинні жити так, як живуть вони. І, крім того, було холодно, мокро й вогко, і хоч вони сховалися під аркою велетенського мосту, де дощ тієї миті не міг їх дістати, однак вітер заносив туди вологу, їм не пощастило, і вони не їли останні дванадцять годин. Дивувало те, що Пітер почав думати не про дім, матір, батька і няню, але про те, як добре було б комусь належати. Комусь, у кого знайшлося б для нього гарне, затишне місце біля каміна. Хто гладив би його по голові, чухав спинку й чесав під підборіддям, а ще щоб регулярно його годував і дозволяв поспати на подушці. Пітер подумав про когось, хто любив би його і кого любив би він.

— Дженні! Я хочу… О, я хочу комусь належати…

Ці слова вихопилися в нього проти волі, незважаючи на те, що він знав, як Дженні ставиться до людей і не хоче мати з ними справи. Дивно, але вона не розсердилася на нього, лише подивилася довгим пронизливим поглядом. Вона відкрила була рота, немов збиралася заговорити, але потім передумала, закрила його, не видавши ні звуку.

Підбадьорений такою реакцією, Пітер уже майже вимовив: «Дженні, як гадаєш, ти могла би спробувати ще раз…», коли без жодного попередження, гавкоту, гарчання чи розбризкування слини, з мороку кам’яно-залізної опори мості вискочили три пси і побігли до них перш ніж вони змогли хоч поворухнутися.

Почулося клацання зубів і пронизливий крик Дженні:

— Пітере! Біжи! Це вбивці…

І Дженні майнула уперед, а гігантський пітбуль мчав за нею. Наступної миті жах і паніка огорнули самого Пітера, бо він помітив, як два інші пси кинулися до нього. Ще довго після цього Пітер згадував те страхітливе враження, яке справили на нього їхні масивні груди і маленькі, довгі, схожі на зміїні, голови з короткими вухами і розкосими очима, які тепер палали, забачивши здобич. Розтулені писки, висолоплені язики, білі блискучі шаблеподібні зуби і жахливий звук їхніх кроків та кігтів, що шкреблися об камінь. А потім Пітер зірвався з місця, він біг, рятуючи своє життя, навколо кам’яної опори, на якій було встановлено високу сталеву башту підвісного мосту.

Пітер не знав, що сталося з Дженні. Запанікувавши, він навіть не думав про це, але розумів, що її попередження було намаганням його врятувати. Бо якщо собаки зловлять їх, то знищать так само швидко і професійно, як вони з Дженні убивають своїх щурів та мишей. Захват, виверт, удар — і все скінчено.

Ніколи Пітер не чув жахливішого звуку, ніж оте хрипке горлове гарчання, вбивчий рик, який наближався з кожним кроком довгоногих, могутніх тварин, які гналися за ним. Ривок — і щось торкнулося однієї з його задніх лап, але він зміг уникнути того, щоб його схопили. Пітер відчув страхітливе дихання, коли вони наблизилися.

А після цього він нічого не пам’ятав, окрім того, що піднімався вгору, вище, вище, вище, просто в повітря. Огорнений панікою, Пітер ворушив лапами, які торкалися каменю й заліза, спершу шорсткого, а потім слизького й вузлуватого, похилого, перехрещеного й заклепаного — плетіння заліза, що піднімалося до хмар; він швидко відштовхувався лапами і рухався вперед і вгору, все вище й вище, тож уже здавалося, не ліз, а летів угору.

Пітера настільки оповили туман і дощ, що він не міг розгледіти нічого внизу, ні наступні кілька ярдів вище, хоч і продовжував рухатися, адже страх штовхав його далі й не дозволяв зупинитися. Доки поступово він почав розуміти, що жахливе гарчання і гавкіт більше не стоять у вухах, не чутно звуку переслідування, ні, якщо це має значення, жодного іншого звуку, крім приглушеного відстанню гудіння кораблів і далекого-далекого реву дорожнього руху.

Лише тоді Пітер посмів сповільнитися, щоб прислухатися. Задля безпеки він ще кілька разів спазматично стрибнув угору, і потім нарешті спинився перепочити, тремтячи від голови до п’ят. За ним більше ніхто не гнався, не було видно собак, не було видно зовсім нічого.

Схоже, Пітер потрапив у щось подібне до відрізка з кількох коротких брусків клепаної сталі, які зиґзаґами виходили з туману і зникали у ще густішому тумані нагорі. Над ним гув пронизливий вітер, який, здавалося, хотів його обскубти. Пітер зрозумів, що не має навіть найменшого уявлення про те, де на землі, на небі чи, можливо, десь між ними перебуває — чи як він туди дістався. Тож він міцніше притиснувся до сталевого кута і зачепився там усіма чотирма лапами.