Дженні

Розділ третій Імператорське ліжко

Розплющивши очі, Пітер знав, що зараз день і що він не помер. Він також якось розумів, що зараз він перебуває не в тому місці, де впав минулого вечора.

Він пам’ятав, що там був рекламний щит, вулична поштова скринька і довга низька стіна, але зараз не помічав нічого схожого. Натомість зрозумів, що лежить на м’якому матраці неосяжного ліжка з червоним шовковим покривалом і велетенським балдахіном з овалом, літерою N і короною над нею, а від овалу спускалися згортки жовтого шовку; і літера, і корона видалися Пітерові немов знайомими.

Але цієї миті Пітера цікавила лише неймовірна зручність ліжка, в якому сухо й тепло, хоч усе його тіло боліло, і він міркував, як дістався сюди і де він, власне, є.

Повністю розплющивши очі, він помітив, що опинився в темній кімнаті з високою стелею, куди світло потрапляло через невелике брудне вікно на одну шибку — насправді це більше нагадувало склад, ніж кімнату, через відсутність дверей і те, що приміщення було до стелі завалене різноманітними меблями, більшість із яких вкривали запилюжені простирадла, хоч подекуди запинала поспадали, відкриваючи позолочену парчову оббивку крісел та диванів. Усе навколо було вкрите павутинням й пахло пліснявою та пилом.

Пітер згадав усі жахи минулої ночі: переслідування, голосні звуки, паніку, страхітливі побої, яких він зазнав від рудого кота, і понад усе, своє тяжке становище. Якимось таємничим чином він перетворився на кота, і няня помилково викинула його на вулицю — як же вона могла знати, що він насправді Пітер? — тож, можливо, він більше ніколи не побачить маму і тата, дім, шотландську няню з Ґлазґо, яка хоч і не любила котів, але була його улюбленою нянею і добре до нього ставилася, принаймні якщо врахувати, що вона доросла. І все-таки гарно було відчувати під собою ліжко з шовковим покривалом, тож він не зміг опиратися бажанню потягнутися, хоч це виявилося досить боляче, а, потягнувшись, здивовано виявив, що в його горлі увімкнувся і почав деренчати маленький моторчик.

Десь позаду лагідний голос промовив:

— Ох, так краще. Я рада, що ти живий. Я вже почала в цьому сумніватися. Але ж, скажу, ти такий бруднющий!

Від цих слів Пітер остовпів, бо спогади про зустріч із рудим котом були ще свіжими; коли ж обернувся, то побачив ту, що говорила: вона зручно вмостилася коло нього, підібгавши під себе лапки, а її хвіст елегантно обгорнувся довкола. Це була худенька сіро-смугаста кицька з частково білою мордочкою і шиєю, що надавало їй милого і ніжного вигляду, який доповнював жвавий і добросердний вираз її блискучих сіро-зелених очей із золотими вкрапленнями.

Пітер звернув увагу, що вона дуже худенька, сама шкіра та кістки, і все-таки у її кістлявості була якась м’якість і ошатна грація, тож це її не псувало. А ще вона була дуже чистенькою, особливо білий клапоть на грудях, який сяяв, як хутро горностая, і це (разом із її заувагою) змусило Пітера вперше згадати про власний вигляд. Вона має рацію. Він брудний.

Його хутро заяложене, вимазане кров’ю, упереміш із багном та вугільним пилом. Поглянувши на нього тієї миті, ніхто б не здогадався, що це сніжно-білий кіт.

Пітер відповів смугасточці:

— Вибачте. Я піду, щойно зможу. Не знаю, як я сюди потрапив. Думав, що помру на вулиці.

— Ти запросто міг там померти, — сказала вона. — Я знайшла тебе і перенесла сюди. Не думаю, що ти вже одужав. Сиди спокійно, я тебе помию. Можливо, після цього ти почуватимешся трохи краще.

Хоч Пітер прибрав подобу білого кота, він досі міркував і відчував, як хлопчик, і перспектива митися цієї миті не надто його втішала, особливо якщо митися доведеться не руками, а язиком худющої кістлявої смугастої кицьки, хай вона й мала гарненьку білу мордочку та добрий, лагідний погляд. Чого він насправді бажав, так це випростатися на шовковій поверхні зручного ліжка і спати, спати.

Але Пітер пам’ятав, що потрібно бути ввічливим, тож відповів:

— Ні, дякую, не хочу вас турбувати. Не думаю, що мені це допоможе…

Та смугасточка лагідно його урвала:

— Шшшш! Звісно, допоможе. А ще я майстер цієї справи.

Вона простягнула свою кістляву напівбілу лапку і поклала її на нього, лагідно, але впевнено прихиливши Пітера донизу. А потім довгим плавним рухом голови й рожевого язичка почала мити його, починаючи від носа, рухаючись до вух, вниз по шиї та щоках.

І після цього щось дивне сталося з Пітером. Хоч його вилизувала лише жалюгідна худюща приблудна кішка, рухаючи своїм жорстким язиком, хутром та шкірою, це змусило Пітера пригадати своє раннє дитинство, коли мама тримала його на руках, міцно пригортаючи до себе. Це був один із його найперших спогадів.

Він лише починав ходити, впав та забився. Мама підняла його, міцно притисла до себе так, що він міг заховатися у неї на шиї під підборіддям. Лагідна рука погладила забите місце, і вона сказала: «Мама зробить так, що тобі стане краще. Зараз більше не болить!»

І справді більше не боліло. Увесь біль зник, і Пітер пам’ятав лише відчуття безпеки, комфорту та задоволення.

Те саме відчуття тепла й безпеки огорнуло його, доки маленький жорсткий язичок вилизував розірване вухо, опускався вниз по довгих глибоких борознах від кігтів у шкірі на його плечі та боці, та з кожним рухом її язика, здавалося, немов біль якимось магічним чином випаровується.

Увесь біль також зник із його зболених м’язів, коли її завзятий язичок пройшовся навколо і під його животом, відновлюючи і розпружуючи їх, і найсолодший сон почав огортати Пітера. Після усіх тих жахіть, що з ним відбулися, було так добре відчувати, що про тебе дбають. Він майже сподівався почути, як вона каже: «Бачиш, мама зробить так, що тобі стане краще. Ось! Зараз більше не болить…».

Але вона нічого не сказала. Вона лише продовжувала вилизувати його в чудовому заспокійливому ритмі, і невдовзі Пітер відчув, що його голова сонно хилиться в такт її рухам і маленький моторчик задоволення вмикається у його горлі. Він став клювати носом і швидко заснув.

Він прокинувся набагато пізніше, бо світло, що сочилося крізь брудне віконце, здавалося зовсім інакшим; сонце мало високо стояти в небі, бо промінь, що пробивався крізь чисту цятку у шибці, засвітив маленьке яскраве озерце на червоному шовковому покривалі величезного ліжка.

Пітер застрибнув усередину озерця і побачив, що виглядає майже пристойно. Вугільна пилюка та багнюка здебільшого вимилася, його біле хутро було сухим і пухнастим і знову прикривало від доступу повітря жахливі шрами й подряпини на його тілі. Він відчував, що його розірване вухо досі лежить, але воно більше не боліло й було зовсім сухе та чисте.

Смугаста кішка зникла. Пітер спробував встати й потягнутися, але зрозумів, що його ноги дивно трусяться і він не може нормально це зробити. Він усвідомив, що заслаб від голоду і втрати крові, і якщо невдовзі не знайде чогось перехопити, то напевно загине. Коли це він востаннє їв? Здається, вічність минула від учора чи позавчора, коли няня дала йому яйце і трохи зелені, невелике фруктове желе і склянку молока на підобідок. Згадка про це викликала в нього запаморочення. Коли він знову поїсть?

Одразу після цього він почув м’які співочі звуки, немов музичний поклик: «Ерррр, пурррроу, уррр-ррп», — які йому здалися надзвичайно приємними і захопливими. Він обернувся в напрямку, звідки лунав цей звук і одразу ж помітив смугасточку, яка стрибала між щаблями вглибині складу. Вона несла щось у роті.

За мить вона застрибнула на ліжко біля нього і поклала свою здобич.

— Ага, — сказала вона, — так краще. Сон зміцнив тебе. Хочеш мишку? Я щойно піймала її у проході біля підйомника. Ще свіжа. Я не проти поділитися з тобою. Не люблю їсти сама. На. Ти перший.

— О, н-ні. Ні-ні, дякую, — сказав нажаханий Пітер. — Тільки н-не миша. Я не можу…

— Чому? — здивовано запитала смугасточка і дещо обурено додала, — щось не так з мишею?

Вона була такою доброю, і Пітер був такий радий знову її бачити, що найбільше у світі боявся її образити.

— З мишею все гаразд, я певен. Це… ну, я просто ніколи не куштував мишей.

— Ніколи не куштував мишей?

Смугасточка так широко розплющила свої зелені очі, що плями золота в них майже засліпили Пітера.

— Ну, я теж ніколи! Не їла жодної миші! Ти з пещених домашніх котів, яких тримають на колінах! Гадаю, тебе годували нарізаною печінкою і котячою їжею з банки. Можеш не розповідати. Я теж смакувала їх досхочу свого часу. Ну, коли ти сам у місті і ніхто не забезпечить тебе благодійними тарілками з кремом і ласими об’їдками, ти скоро навчишся урізноманітнювати свої смаки. І зараз саме час почати. Тож давай-но, мій друже, скуштуй мишу. Тобі потрібно поновити сили.

І з цими словами вона лапкою підсунула мишу до нього і стала над Пітером, спостерігаючи за ним. У її поведінці була тиха наполегливість і лагідна рішучість, які змусили Пітера на мить злякатися, що вона може розсердитися, якщо він не зробить так, як вона сказала. І до того ж, його вчили, що коли з тобі щось дають, відмовлятися негоже.

— Починай з голови, — наполягала смугасточка.

Пітер заплющив очі й обережно відкусив трохи.

На його превеликий подив, це було неймовірно смачно.

Так смачно, що, незчувшись, Пітер з’їв усю мишу від кінчика носа до кінчика хвоста. І лише тоді пошкодував про свою миттєву жадобу. Він, напевно, з’їв тижневий раціон своєї благодійниці. Адже, глянувши на її худе тіло і на ребра, що стирчали крізь хутро, можна було сказати, що вона сама вже давно добре не їла.

Але, здавалося, кішка не надто цим переймалася. Навпаки, вона виглядала цілком задоволеною і, усміхаючись йому, сказала:

— Непогано, правда? Хвости й вуса, але ж ти був голодний!

Пітер сказав:

— Вибач, боюся, я з’їв твій обід.

Смугасточка мило всміхнулася:

— Забудь про це, друже. Там, де я спіймала цю, є ще багато.

Але хоч якими милими були усмішка та голос, все-таки Пітер зрозумів, що це не так, і що вона щедро і граційно зробила для нього велику жертву.

Тепер вона допитливо його розглядала, і Пітерові майже здалося, що вона очікує чогось від нього, але він не розумів, чого саме, тож просто тихо лежав, насолоджуючись відчуттям ситості.

Смугасточка відкрила рота, немов збиралася щось сказати, але потім передумала, обернулася і двічі похапцем лизнула собі спину.

Пітер почувався так, немов щось, чого він повністю не розумів, пролягло між ними, якась незручність. Щоб приховати своє занепокоєння цим, він запитав:

— Де я? Я маю на увазі, де ми?

— О, — відповіла смугасточка, — я тут живу. Тимчасово, звісно. Ти знаєш, як це в нас, а якщо не знаєш, то скоро дізнаєшся. Хоч, мушу сказати, вже минули місяці відтоді, як мене турбували. Я знаю потаємний вхід. Це склад, де зберігають меблі для людей. Я обрала цю кімнату, бо мені подобається ліжко. Тут є ще багато інших.

Пітер пригадав, що він вивчав у школі про корону та літеру N, і не зміг втриматися, щоб не похизуватись. Він сказав:

— Це ліжко, напевно, належало Наполеону. Отам його ініціали й корона. Він був видатним імператором.

Смугасточку, здається, це мало вразило. Вона лише зазначила:

— Справді? Напевно, він був велетенським, раз мав ліжко такого розміру. Хай там як, мушу сказати, воно зручне, хоч не думаю, що він повернеться по нього, бо вже три місяці сюди ніхто не приходив. Ти можеш залишатися тут, скільки захочеш. Я так розумію, тебе вигнали. Хто тебе так побив? Коли вчора ввечері я тебе знайшла на вулиці й притягла сюди, ти був напівмертвим.

Пітер розповів смугасточці про свою зустріч із рудим котом у сховищі для зерна, і, коли він закінчив, вона кивнула і промовила:

— От лишенько! Так, це мав бути Демпсі. Він найкращий боєць у доках від Воппінґу до Лаймгауз Річ. Усі приблуди тремтять перед Демпсі. А в тебе, мабуть, залізні нерви, якщо ти з ним сперечався! Я захоплююся тобою, хоч це було нерозумно.

Жоден домашній улюбленець не вистоїть у вуличній бійці, особливо проти такого чемпіона, як Демпсі.

Пітер відчув, що йому подобається захоплення смугасточки, він аж запишався від її слів. Хоч і пошкодував, що хоч раз не дав Демпсі здачі, щоб той його запам’ятав, і подумав, що одного дня таки всипле йому. Але потім Пітер пригадав останні слова рудого кота: «І не повертайся. Тому що наступного разу я, напевно, тебе вб’ю», — і відчув легке запаморочення, особливо коли пригадав могутні й блискавичні удари тих жахливих лап, що так швидко забили йому памороки і залишили лежати відкритим для останнього удару, який лише чудом його не прикінчив. Напевно, краще він буде триматися подалі від Демпсі, але смугасточці він сказав:

— О, не такий він і страшний. Якби ж я не так втомився від втечі.

Смугасточка загадково усміхнулася:

— Від чого ти тікав, хлопче?

До того, як він встиг відповісти, вона сказала:

— Не зважай, я знаю, як це. Коли ти вперше залишаєшся сам, усе лякає. Не думай, кожен би тікав. Тут нічого соромитися. До речі, як тебе звуть?

Пітер сказав їй. Вона відповіла:

— Гм… Мене звати Дженні. Я хотіла б почути твою історію. Можеш розповісти?

Пітерові дуже хотілося все їй розповісти. Але раптом він трохи злякався, бо не був певен, як це прозвучить, чи смугасточка повірить йому і як на все зреагує. Напевно, їй ця історія видасться дуже дивною.