Дженні

Розділ двадцять п’ятий Пошуки

Усю ніч Пітер з тяжким серцем сидів на тротуарі і спостерігав за будинком Бафф на вулиці М’явз. Здавалось, Дженні там немає, але він не міг упевнитися в цьому до наступного дня.

У будинку ввімкнули світло: спершу на нижніх поверхах, потім на верхніх поверхах. Одного разу він побачив каштанову голову Бафф у вікні, у жовтому світлі лампи, але, здається, Дженні не вибиралася їй на плечі.

Тоді одне за одним вікна згасли не лише в будинку Пенні, але на всій вулиці М’явз, доки освітлення залишилося лише від вуличної лампи на розі й місяця угорі. Пітер почав кликати Дженні, спершу тихенько, тоді голосніше, з усім нещастям і скорботою, що були в нього на серці, але не отримав від неї жодної відповіді, жодного натяку на її присутність не надходило на його чутливі вуса й шерсть.

Єдиним результатом його криків стало те, що на М’явз розчинилося вікно і хтось закричав:

— Цить, кицько! Замовкни! Іди геть!

Після цього Пітер більше не посмів кричати, бо згадав, що говорив містер Блек про умови їхнього перебування в околицях, які залежать від того, наскільки тихо вони поводитимуться і не турбувати мешканців. А він мусив залишитися тут просто на випадок, якщо Дженні гнівається на нього і ще є надія побачити її чи дізнатися щось про неї завтра.

Це було довге самотнє безсонне чатування на тротуарі, але воно зрештою минуло з приходом молочара. Темрява почала розсіюватися зі сходу: спершу небо посіріло, тоді стало перлово-рожевим, і невдовзі зійшло сонце й залило все денним світлом.

Однак ще багато сумних нудних годин довелося чекати, доки М’явз прокинулася, починаючи новий день.

Зрештою двері будинку номер 2 відчинилися й джентльмен із чорним шкіряним дипломатом у руках та респектабельним гомбурзьким капелюхом на голові з’явився на вулиці й попрямував до площі. Пітер припустив, що це батько Бафф іде на роботу. У будь-якому разі він небагато дізнався б від нього, але невдовзі двері відчинилися знову, і цього разу вийшла Бафф разом із матір’ю. Вона несла портфель, книжки і ланч.

Побачивши її, Пітер забув про все на світі й кинувся через вулицю, волаючи:

— Бафф! Бафф, будь ласка, почекай! Ти бачила Дженні? Ти знаєш, де вона? Я жахливо завинив перед нею і мушу знайти її, щоб вибачитися.

Але, звісно, Бафф не могла зрозуміти ні слова з того, що він казав. Усе, що вона бачила, це великого брудного білого кота, що перебігав через вулицю й жалісно нявкав. На мить він видався їй знайомим, немов вона бачила його десь до цього, і вона придивилася до Пітера, коли проходила повз, наче намагаючись щось пригадати.

А потім Пітер почув, як Бафф сказала своїй матері:

— Мамо, як ти думаєш, чому Дженні пішла після того, як знайшла мене? Гадаєш, вона повернеться? Уже стільки днів минуло…

Він почув, як її мати відповіла:

— Бафф, ти певна, що то була Дженні? Після усіх цих років… Це могла бути інша кішка, схожа на Дженні.

— О, мамо… В усьому світі Дженні така єдина, — і тут її голос стих, бо вони з матір’ю відійшли далі, а коли вони завернули за ріг площі, їх вже не було чутно. Пітерове серце стало таким холодним і важким, як бруківка, на якій він сидів, а в його вухах лунала остання фраза Бафф:

— У всьому світі Дженні така єдина.

Пітер переконався в правдивості цих слів, коли втратив її, можливо, назавжди.

Більше не було потреби чекати чи виглядати чогось на М’явз. І, крім того, глибоко в серці Пітер знав, що навіть гніваючись на нього Дженні відповіла б на його поклик, якби була там.

Але де шукати тепер? Тим часом, запанікувавши, Дженні могла повернутися до котячого помешкання, тож Пітер завернув за ріг, протиснувся під зламаною дошкою, у поспіху заледве не відірвавши собі вухо, але, звісно, її там не було. Він був би радий навіть вислуховувати докори двох сестер лише тому, що вони останніми розмовляли з Дженні, але вони пішли і там сиділо лише кілька незнайомих котів, оскільки більшість мешканців котячого помешкання подалися у своїх справах.

І тут його осяяло, що він має шукати в іншому місці й, напевно, далеко звідси, бо Дженні залишила ці околиці, які завдали їй стільки горя.

Пітер подумав, що повернеться й пошукає у доках, бо, найімовірніше, Дженні подалася саме туди. Він ішов і вдень, і вночі. Й оскільки його розум був зайнятий пошуками, Пітер навіть не усвідомив, яким досвідченим і вправним лондонським котом він став завдяки навчанням і тренуванням Дженні. Сигнали, звуки і несподівані крики більше його не лякали, він навчився автоматично уникати неприємностей, міг за потреби миттєво зникнути й заховатися. Де б він не опинявся, Пітер завжди інстинктивно визначав безпечні місця, куди можна заховатися в разі небезпеки, щось, під що є змога заповзти чи куди видряпатися. Але, звісно, він робив усе це несвідомо. Потім Пітер почав бачити Дженні у кожній смугасточці, що згорнулася на виході з крамниці, милася у вікні, перестрибувала через огорожу чи робила таємні запаси.

Туга за Дженні завжди жила в його серці, й щоразу, коли Пітер завертав за ріг, його серце оживало в надії, що він наближається до своєї втраченої подруги. І якщо йому на очі потрапляв хоч хтось у тигрову смужку, неважливо, якого розміру, форми чи кольору, Пітер страждав спершу від надії віднайти Дженні, а потім від розчарування, що це не вона.

Потім у Пітера чомусь з’являлася сильна віра, що, напевно, зараз він знайде її просто за цим рогом, тож він мчав туди на повній швидкості, щоб глянути. Там нікого не було, лише якісь діти гралися в стічній канаві, чи, може, жінки стояли в черзі до місцевої рибної ятки або крамниці солодощів, чи, можливо, лише пес облегшувався на вулиці. Тоді Пітерові почало здаватися, що він пропустив її, що вона була тут, але, напевно, щойно завернула за наступний ріг, і, якщо він бігтиме щодуху, то, можливо, наздожене її.

Така поведінка, звісно, невдовзі призвела до виснаження, особливо тому, що він не зупинявся поїсти чи попити. Пітер пив і їв, хіба коли проходив повз калюжі брудної води, що досі залишалися після минулого дощу в деяких заглибинах на вулиці, чи щось їстівне траплялося на шляху протягом цього безладного пошуку, на який його підштовхували муки совісті. Він занедбав себе також, не зупиняючись, щоб помитися чи почиститися, і невдовзі його біле хутро втратило блиск, стало забрьоханим і брудним, рожева шкіра назбирала бруд і почала свербіти. Тож невдовзі Пітер перетворився на смердючого, жалюгідного приблудного кота, що блукав уздовж лондонських заток та річки Темзи.

І все-таки він біг далі, ніч перетворювалася на день, а день на ніч. Він спав тоді, коли більше не міг іти через утому. Коли йому випадала нагода поспати, завжди виринала згадка про милу й незабутню мордочку Дженні з білою шиєю, ніжно-рожевим носом, блискучими вологими лагідними очима, її особливу манірність, усмішку, про те, як вона швиденько поглядала на нього, щоб переконатися, що з ним усе гаразд, про її граційні рухи, коли вона милася, її життєрадісну поставу. І він згадував про її маленькі слабкості до своєї родини й родоводу, її бажання покрасуватися перед Пітером, і водночас про її силу, впевненість, натреновані лапи та спокійні впевнені рухи, коли вона виходила полювати чи втрапляла в якусь небезпеку. І це штовхало його бігти далі на пошуки.

Діставшись доків, він згадав ще одне місце, де можна пошукати, і попрямував до хижі містера Ґрімза, сподіваючись, що Дженні могла повернутися туди посумувати за своїм втраченим другом чи віддати шану старому.

І знову був сірий холодний дощовий день, коли Пітер далеко за полудень прослизнув під вантажні вагони. Так само колись вони з Дженні нарешті підійшли до хижі з жерстяним дахом, з якого стирчав кривий димар.

Але, на жаль, там вже все змінилося. З вікон і з ящиків біля дверей зникли герані. Хижа виглядала бруднішою, похмурішою і ще більш перехнябленою, ніж завжди. Коли Пітер наблизився й зазирнув усередину крізь напіврозчинені двері, він побачив жалюгідного маленького чоловічка з підлими очима в брудній шийній хустці, який сидів на ліжку з пляшкою джину біля рота. І все навколо смерділо джином, потом і брудом. І, звісно, ж там не було й сліду Дженні.

Чоловік прибрав пляшку від рота, оскільки та спорожніла, і пожбурив її до дверей, де вона розбилася на друзки майже там, де сидів Пітер. Ще дюйм-два — і вона влучила б у нього. Пітер і хотів, щоб вона влучила. Він силоміць відтягнув себе звідти.

З останньою надією він подався до затоки на сході лондонських доків, де стояла на якорі «Графиня Грінок». Звісно, о звісно, Дженні мала б піти саме туди. Найжахливіше в його муках було те, що кожного разу, коли йому спадало на думку, де може бути Дженні, він одразу ж вірив, що саме там вона є. А потім Пітер гарячково намагався дістатися туди, а дорогою його уява малювала картину, де саме він знайде Дженні, як вона виглядатиме, що він їй скаже і що вона відповість. І невдовзі він переконував себе, що так воно і є насправді і що варто лише прискорити кроки і якнайшвидше дістатися до «Графині», щоб переконатися, все як раніше: містер Стрейчен протинає манекена шпагою, містер Карлюк, виставивши пальці, стріляє уявними пістолетами в уявних поганців та індіанців, з каюти капітана Сурліса долинає звук розтрощеного посуду, а Дженні вмостилася на своєму улюбленому місці, на шафці для сигнальних прапорів на задній палубі.

«Графиня» справді стояла в порту, як звичайно недбало прикручена до свого доку, але, окрім жалобного співу, що чувся з десь зсередини судна, на борту не було жодних ознак життя. Усі члени команди, вочевидь, зійшли на берег, не залишивши на кораблі жодної охорони, окрім кока Мелі.

Мелі сидів на стільці на палубі перед трапом, наспівуючи блюз, сліпуче чорний, круглощокий. Але нічого не могло сховатися від його гострого меткого погляду, і, коли Пітер вистромив свою голову з-за трапа й обдивився палубу, Мелі одразу ж припинив співати і загукав:

— Прувіт, Сніжку! Прувіт тобі. Я тобе знаю. Я знаю тобе. Я ніколи нікого не забоваю. Де ти був, агов? Де твоя дівчона? Агов, чи ти шукаєш свою дівчону, друже? Вона не пруходила. Чому б вам обом не повернутися? У нас тут знову повно мишей та пацюків.

Пітер був настільки приголомшений новиною про те, що Дженні немає на кораблі, що якусь мить просто стояв, завмерши від відчаю. Він був такий певний, що Дженні на кораблі, що це справді останнє місце, куди вона може податися, що тепер міг лише мовчки тужливо дивитися на Мелі.

Дивовижно, але, здається, здоровань Мелі зрозумів його. Він підвівся зі стільця, похитав головою й промовив:

— Не дивився на мене так, великий Сніжку. Кажу ж, я не бачив твоєї дівчони. Агов, де ти її загубив? Можливо, вона прийде пізніше… — він поклацав язиком, пройшов по трапу і покликав:

— Киць-киць, Сніжку! Си повертаєш до роботи, агов? Я добре плотитиму за щурів та мишей. Смажене ягня в неділю і… Згущене молоко. Що скажеш, Сніжку? Схоже, ти голодний…

Зараз Пітер злякався, що Мелі може схопити його, занести на борт «Графині» й замкнути в коморі. Тому перш ніж кок наблизився, він обернувся й кинувся навтьоки. Пітер біг, а сльози туги й розчарування знову заливали йому очі. Кіт мчав так швидко, як лише міг, але це тривало недовго, бо відтоді, як він щось їв, минуло вже багато часу. Пітер дуже охляв і йому навіть здалося, що він, можливо, трохи збожеволів, бо йому почали являтися видіння.

Це набирало дивних форм: наприклад, Пітер опинявся в якомусь місці і йому здавалося, що колись він тут уже був, звісно, разом із Дженні. Під впливом своєї уяви Пітер навіть починав говорити до Дженні, але згодом виявляв, що її там немає, і це незнайома вулиця в нетрях Лондона.

Однієї пізньої ночі Пітер тинявся в похмурих околицях велетенських складів, складських майданчиків та будівель біля затоки десь в районі Воппінґу, досі виглядаючи й розшукуючи свою втрачену подругу. Раптом біля великого рекламного щита із зображенням м’ясних консерв «Бовріл», недалеко від вуличної поштової скриньки, його знову оповило відчуття того, що все це він уже десь бачив. Напевно, він уже бував тут, але через виснаження не міг згадати, коли.

Пітер почувався хворим та слабким і був певен, що це ще одне його видіння. Але за якусь мить його втішило сильне відчуття, що Дженні десь неподалік, яке дарувало йому небачену втіху.

Протягом довгих днів і ночей пошуків Дженні Пітер перебачив стільки поганих снів і нічних жахіть, що привітав це солодке втішне марення. Ось він тягнеться вздовж вицвілої непривітної почорнілої цегляної стіни складу. Невдовзі тут буде отвір чи дірка, розміром із тарілку, за фут чи два над тротуаром. І решітка над отвором так проіржавіла на тримачах, що відпала, тож, за бажання з дірки можна було вилізти… чи залізти в неї.

Так, це був гарний сон, бо, напевно, ось вона, така знайома дірка з металевими підкладками й виступами, на яких колись трималися кріплення.

Пітер був певен, за таким сном потрібно йти, тож він із зусиллям підстрибнув угору й заліз у лаз. О так, справді не далі, ніж за три фути ходу залізною трубою було проіржавіле місце, менша дірка, що вела в темний тунель ліворуч, саме так, як він пам’ятав.

Так добре, так втішно більше не почуватися загубленим і безладним, чи принаймні знати, де ти є і яким шляхом іти далі в цьому доброзичливому, привітному маренні. Ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч, і якщо цей сон справді намагається його втішити, напевно, там має бути сховище з тьмяним світлом від брудного віконця на одну шибку біля стелі буде забите червоними й позолоченими меблями, вкритими запилюженим простирадлами. А в самому центрі стоятиме величезне ліжко з червоним шовковим покривалом на ньому й високим навісом. З одного боку навісу спускатимуться складки жовтого шовку, припасовані вгорі до великого овального медальйону з єдиною прописною літерою «Н» й короною над нею…

Солодкий гарний сон, подумалося Пітерові, бо кімната була саме такою, якою він її запам’ятав. А чи триватиме цей сон далі? Чи подарує він йому остаточну втіху, дозволивши уявити, що він має лише застрибнути на червоне шовкове покривало, щоб побачити там Дженні, яка чекає на нього? Чи ж Пітер прокинеться, знову голодний, нещасний і мокрий і тремтітиме на якійсь похмурій вулиці в нетрях Лондона, не наблизившись до Дженні ні на крок від початку своїх пошуків?

Якийсь час він майже не смів рухатися, щоб не прогнати цей сон, а потім прийшло якесь дивне відчуття, що це більше не сон, а можливо… можливо…

І вже наступної миті Пітер застрибнув на ліжко й впритул зіткнувся з Дженні. Це був не сон. Навіть не видіння. Це була реальність. Він нарешті її знайшов.

— Дженні! Дженні! — закричав Пітер. — О, Дженні, я так довго тебе шукав. Дженні, я справді тебе знайшов?

Дженні відповіла:

— Привіт, Пітере! Рада тебе бачити. Я вже давно чекаю на тебе. Я знала, що зрештою ти прийдеш сюди і знайдеш мене.

Після цих слів вона наблизилася до Пітера, торкнулася його носа й поцілувала в очі. Але за мить вона сказала:

— Пітере, ти так схуд. І твоя шуба! О, мій Пітере, що тобою сталося? Ти не їв. Ти голодував. Пітере, ти маєш дозволити мені пригостити тебе мишею. У мене якраз є гарна миша, яку я спіймала сьогодні вранці…

Вона зістрибнула вниз, туди, де зберігала свої запаси, повернулася на ліжко з мишею і поклала її перед Пітером.

— Дивись, якраз така, як треба, гарненька й жирненька. Але не надто поспішай її з’їсти, Пітере, якщо ти давно нічого не їв.

В її очах засвітилася гордість за Пітера, коли він обережно взяв мишу й зістрибнув із нею на підлогу. Навіть більше, з’ївши половину, Пітер запропонував Дженні решту.

— Ні, любий, — сказала вона, — доїдай ти. Тобі потрібніше. У мене тих мишей повно.

Пітер одразу ж відчув, що зміцнів. Він також почувався неймовірно щасливим від того, що нарешті знайшов Дженні й знову зустрівся з нею, не почуваючи сорому й не турбуючись щодо того, як пояснити свою поведінку, що сказати і як почати.

Але якимось дивом про це зовсім не заходила мова. Бо коли Пітер почав митися після їжі, частково від усвідомлення того, який він брудний, а частково тому, що соромився подивитися на Дженні, вона підійшла до нього й сказала:

— Пітере, ти втомився. Дозволь мені це зробити для тебе. Просто ляж і заплющ очі.

Пітер зрозумів, що Дженні пробачила йому. І весь сором, тугу і муки сумління, які накопичилися в його душі, немов змило великою повінню її любові. Ця любов пройшла крізь нього, розвіявши темряву, біль та нещастя, які так довго жили в його серці.

Пітер ліг на бік і заплющив очі, дозволивши собі прийняти солодкі ліки її шорсткого, моторного маленького язичка, доки вона мила його від голови до п’ят, немов нічого й не сталося.