Дженні

Розділ двадцять третій Лулу або коротко Рибоголова

Наступний ранок видався напрочуд погідним. Пітер прокинувся і побачив Дженні, яка, згорнувшись клубочком і однією лапою прикриваючи очі від світла, ледь чутно сопіла. Хоч над головою тепер розкинулося блакитне небо й невдовзі до їхнього помешкання мали заструменіти сонячні промені, вона досі спала. Більшість котів уже прокинулися й займалися своїми справами. Деякі відходили, деякі сиділи за вранішнім ритуалом, що виражався в ретельному митті чи принагідних лизьканнях й обіцянці помитися пізніше — все залежало від того статусу, який хотів підтримувати кіт, і того, як низько він опустився.

Пітер подумав, що він зараз вийде і знайде якусь їжу. Буде гарно, якщо Дженні прокинеться і тут як тут буде миша, якщо він зможе її спіймати, чи, можливо, кістка, яку минулого вечора викинули з одного з найкращих будинків на площі, чи навіть шматочок шкірки дині, яку Дженні просто обожнювала.

Тож рухаючись тихо, щоб не розбудити Дженні, він відповз від неї, люб’язно привітав Путці та Мутці, які милися біля дверей, прослизнув через вузький лаз внизу забитих дошками дверей і опинився на площі Кавендиш якраз тоді, коли на вежі Церкві Всіх Душ пробило дев’яту.

Одночасно зі звуком годинника Пітер почув біля себе тихенький зойк, і найнезвичайніший голос, який він чув у своєму житті, промовив:

— Овва. Ти мене сполохав. Я нікого не очікувала. Але ж ти високий, білий і гарний. Хтооооооооо! Куди ми з тобою підемо?

Пітер сам сполохався, бо голос був такий глибокий, хрипкий і бентежний, що він швиденько обернувся, щоб побачити, хто це говорить. І побачив найдивовижніше й найвродливіше створіння, яке колись потрапляло йому на очі, хоч як хлопчикові, хоч як котові.

Це була маленька кішечка, набагато менша за Дженні, але з напрочуд міцним і збитим тілом, кольору димної перлини, чи бісквіту, чи, можливо, це був більше кремовий колір, чи колір кави, в якій багато молока, — одним словом, він ніколи в своєму житті не бачив кішки саме такого відтінку.

Але це був лише початок несподіванок для Пітера, бо кішечка мала коричнево-чорну мордочку, вугільно-чорний трикутник носа, кремову голову і темно-коричневі вуха. Її ноги і хвіст були майже чорні. Але наймилішими й найгарнішими з усього виявилися два найблискучіші, найглибші ока, які він колись бачив. Вони були не фіолетові, не сапфірові, не кольору морських хвиль, не кольору неба. Не можна описати, якого саме відтінку синього були ці очі, окрім того, що, побачивши їх одного разу, саме цей колір завжди вважатимеш синім. Пітер також помітив, що ці очі були ледь косуваті, але це якимось чином додавало, а не віднімало краси й особливості її мордочці. Він розумів, що просто закляк на місці й витріщався на таке прекрасне видіння, і також здавалося, що він не може вдіяти нічого іншого.

Чари розвіяло саме маленьке створіння, яке стрибнуло три кроки вбік і три кроки знову назад, відстовбурчило хвоста й промовило:

— Доброго вечора! Я знаю, зараз ранок, але мені все одно. Кажу, що заманеться. Увечері я кажу «доброго ранку», якщо мені так захочеться, і ніколи не кажу «добридень». Ну?

Останнє було питанням, адресованим безпосередньо йому, тож Пітер відчув, що має відповісти, але він був настільки збентежений чарами цієї кішки і її дивною мовою, що не зміг вигадати нічого кращого, як сказати:

— Доброго вечора, міс.

Після цих його слів вона знову скрикнула, підстрибнула на місці, а коли приземлилася, то закричала:

— О, я ж кажу, ти кумедний. Моє ім’я Пулу, але друзі називають мене Рибоголовою, щоб коротко. Це тому, що коли я їм копченого оселедця, лосося, хека, брилі, тріску чи минтая, мій подих завжди пахне рибою. Ось, я тобі покажу. ВІДЧУВАЄШ?

Вона близько підійшла до Пітера і дихнула йому в обличчя. Він зачув запах риби, але чомусь — можливо, тому що зараз Пітер був котом, — він не здався йому огидним.

Пітер усміхнувся і сказав:

— Мене звати Пітер і… — але він не зміг продовжити, бо Лулу рушила вперед і назад і майже одночасно закричала:

— Пітере! Пітере! Був вірш, який так починався, але я забула решту. У будь-якому разі, гадаю, це мій вірш. Зараз я міркую над ще одним віршем про наперстки. Ну, тоді я його тобі зачитаю.

З цими словами вона сіла, обкрутивши хвоста довкола себе, прибрала святенницького виразу, що нагадав Пітерові тих святих, яких він бачив на вітражах у церкві й почала декламувати:

— Бачиш, — зазначила Лулу, завершивши, — на відміну від більшості віршів, у цьому римується ВСЕ. Юхуууу!

Лулу раптом підстрибнула й поскакала геть, переслідуючи уявний листок. Вона кружляла навколо й била своїми чорними лапами, а тоді, зрештою уявивши, що листок сів близько біля Пітера, приземлилася поруч й, напружено вдивляючись у Пітера, промовила:

— Ти любиш чай? Ти любиш каву? Я люблю оливки. Чи не гарний день був наступного четверга? Нічого не відповідай! — закричала вона своїм глибоким голосом перш ніж Пітер встиг хоч подумати, що йому відповісти, а тоді підвелася і, пританцьовуючи, подалася геть, скрививши й перехнябивши одне плече:

— Ходи, потанцюй зі мною, туди, сюди і — крутись. Вгору, вниз і кругом, а зараз БІЖИ!

Захоплений Пітер зненацька виявив, що танцює разом із Лулу, стрибає, крутиться в повітрі, приземляється прямо на тротуар і біжить, біжить, біжить за нею так швидко, що забиває памороки. Він не міг пригадати, коли ще веселився разом із такою милою чарівною особою.

Вони повторили це ще кілька разів, після чого Дулу кинулася вбік, подивилася на Пітера блискучими синіми очима й проголосила:

— Звісно, ти знаєш, що я сіамська кішка. Мій батько був королем, а мати королевою, і всі мої брати й сестри — принци й принцеси. Я й сама принцеса. Ти радий?

І знову ще доки Пітер встиг відповісти, що справді радий це чути, Пулу напівсидячи продекламувала, наче вичитала це з книги:

— Я не кішка, я не собака, я більше схожа на мавпу, але загалом Я — це я і більше ніхто. Я ні на КОГО не схожа, — потім вона завершила зовсім не доречною реплікою: — Ненавиджу стрічки для волосся, — встала та пішла в напрямку Портленд-стріт. І трохи відійшовши, зупинилася, глянула через плече й запитала Пітера:

— Ідеш?

Не замислившись ні на секунду, повністю зачарований нею, Пітер не встояв і кинувся слідом за гарненькою кішечкою.

— Куди ми йдемо? — запитав він.

— О, — скрикнула Пулу, знову відстрибнувши убік. — Як ми можемо сказати, доки не дісталися туди? Туди, де захопливо. Я вже давно так не гуляла. Така рада, що знайшла тебе. Разом ми можемо все…

Як виявив Пітер, гуляти з Лулу було чудово, чарівно, захопливо і якось тривожно. Однієї миті вона з реготом вистрибувала на прямі лапи чи перелітала через верхівку паркана на повній швидкості, притиснувши вуха до голови й відстовбурчивши хвоста, або наказувала Пітерові грати в «Повторюй за мною», а наступної миті сиділа навпроти якогось дивного будинку жалюгідно нещасна, невтішно ридаючи. Сльози струменіли з її прекрасних очей, і голосом, що краяв серце, Лулу зізнавалася Пітерові, що вона сама-самісінька в чужій країні, за тисячі й тисячі миль від Сіаму й сіамської рідні.

— Ти не знаєш, ти не можеш знати, що це значить, бути так далеко від усіх.

Пітер відчував, що йому дуже шкода Лулу, адже вона так тужила за рідними. Намагаючись її втішити, він сказав:

— О бідолашна Пулу. Розкажи про свій далекий дім, де ти народилася. Можливо, якщо ми поговорити про це, тобі стане краще.

— Кому, мені? — скрикнула Лулу, її сльози висохли так само несподівано, як і потекли. — Та я народилася в Лондоні, звісно. Де ж іще може народитися пристойна кішка? Вся моя родина також. У нас рід довший за наші хвости. Я казала ж тобі, всі як один королі й королеви? А в тебе є родовід? Ну, мені все одно. Ти такий дотепний. І з’явився так вчасно. Знаєш, я помирала від нудьги, — тут її хрипкий голос зірвався на довірливий шепіт, — я живу з дуже багатими людьми на площі. Будинок номер 35. Вони ДУЖЕ багаті. У нього є акції. Не сумуй, Пітере. Зараз я справді щаслива.

І вона заходилася стрибати, викручуватися, танцювати, викрикувати. Звісно, Пітер повністю потрапив під її владу і божевільно реготав над витівками Лулу.

Багато разів то зупиняючись, то починаючи бігти знову, постійно підіймаючись кудись угору й, пропетлявши кривими вуличками з маленькими схожими між собою будиночками, вони опинилися на чомусь схожому на плато. Це була відкрита місцина, навколо якої проходила залізниця, майже вершина гори. Бо якщо поглянути через край, там було видно весь Лондон, що розкинувся біля ніг і тягнувся на милі й милі вулиць, будинків та шпилів. Вдалині пробігав срібний вигин Темзи й пливли мільйони димарів і дахів, безкінечні ряди сірих будинків і принагідні цятки зеленого на віддалі, що позначали маленькі парки на площах. Була й велика латка зеленого, що виявилася парком Ріджентс, друга така сама латка позначала парк Гайд, а третя — Кенсінґтон Ґарденз. Із доків, фабрик та складів на Темзі здіймалися високі димарі й крани, а все, що далі, леготіло й зникало синюватому тумані.

— Гампстед-Гіз! — оголосила Лулу. — Чи ж не мальовничо? Я люблю тут медитувати.

З цими словами вона всілася на землю, заплющила очі й тихенько посиділа секунд п’ять, потім знову зірвалася на ноги, кілька разів енергійно лизнула себе з обох боків і сказала:

— Отак! Тепер я вже помедитувала, куди підемо? О, я хочу розважатися, розважатися й ще раз розважатися! Знаєш, не можна увесь час бути серйозним…

Перевалило вже далеко за полудень, бо подорож до Гізу зайняла чимало часу, і Пітер наважився нагадати Лулу, що вже пізно.

— Чи не варто подумати про повернення додому? — запитав він. — Я хочу сказати, до твоїх людей, знаєш. Хіба вони не сумуватимуть за тобою?

Лулу зупинилася і подивилася на нього так, немов не могла повірити своїм вухам:

— Сумуватимуть за мною? Звісно, що сумуватимуть. Вони будуть у відчаї, якщо я не повернуся. Саме тому це так весело. Навіщо так чинити, якщо їм все одно? Упевнена, вони повідомлять містера Віґґо, нашого констебля. Вони ненавидять, коли я отак зникаю. А я, якщо мені заманеться, іноді цілими днями не повертаюся додому. Гадаю, зараз мені не хочеться повертатися. Я хочу вирушити у мандри на три дні просто, щоб зрозуміти, як це. Досі я ніколи так не робила. Господарі засмутяться. О, слухай, Пітере. Немов десь грає музика. Ходімо ТУДИ!

І це була правда. Прислухавшись, Пітер почув, як вітром принесло веселу і запальну мелодію, яка іноді лунає на каруселях. Таку музику ще вмикають на ярмарках.

Вони попрямували на звук і досить швидко дісталися до купки наметів, де розташовувалися ятки, каруселі, атракціони «Кидки кокосами», лотки з морозивом, літачки, автоперегони, тир, дошки для гри в монети, дартс, виступи з дівчатами-танцюристками, віщунки, машини для випробовування сили — вся радісна і галаслива атрибутика мандрівного карнавалу.

На карнавалі товклися юрби людей.

— Швидше, швидше! — кричала Лулу Пітерові, забігаючи вперед і часто озираючись на нього через плече. — Оце пощастило! Я ніколи не бувала в таких місцях. Закладаюся, тут повно смачненького. І ось ми тут. Веди, раптом що не так, а я піду за тобою…

Пітер відвідував маленький карнавал, коли їздив на вихідні до моря, але він ніколи не бував на карнавалі сам, без когось, хто вів би його за руку і говорив, куди можна йти, а куди — ні. А ще, звісно, він ніколи не був ніде в компанії такого гарного, чарівного й привабливого створіння, як Лулу.

Вони наблизилися до чоловіка, який продавав великі повітряні кулі для малюків, прикріплені до різнокольорових паличок — червоних, жовтих, синіх, зелених. Звісно, Лулу захотілося помацати одну із них лапкою, а, оскільки вона не звернула на це уваги чи з пустощів повністю не втягнула свої гострі, немов голки, кігтики, то величезна малинова кулька голосно вибухнула, так налякавши Лулу, що вона кинулася втікати в трьох напрямках, однак так і не рушила з місця. Побачивши це, Пітер зареготав. Але продавець кульок не вважав, що зіпсувати шестипенсову кульку, яка тепер бовталася шматком гуми на кінці палички, це кумедно. Він схопив цю паличку й хльоснув би нею Лулу, але тієї миті вона схопилася на ноги й чкурнула, як стріла, випущена з лука, а Пітер помчав за нею, досі підсміюючись. Коли він зрештою наздогнав її, Лулу гнівалась на нього не лише за сміх, але й також за псування кульки. Вона вважала, що він зробив це навмисно, щоб її налякати, хоч це, звісно, було неправдою.

Але Лулу настільки причарувала Пітера, що він навіть не звернув на це уваги, хоч, коли був хлопчиком, нічого не пригнічувало його більше, ніж несправедливі звинувачення. Замість цього Пітер навіть вибачився перед нею, немов і справді в чомусь завинив, і, щоб загладити провину, запропонував відвести її туди, де вони могли дістати морозива.

Лулу, яка, схоже, не могла довго залишатися в одному настрої, миттєво припинила гніватися і навіть двічі дуже приязно потерлася об Пітера, промовляючи:

— Морозиво! О, морозиво! Я ЛЮБЛЮ морозиво. Якщо ти зможеш дістати мені морозива, я ніколи не забуду тебе, доки й мого віку, — а потім швиденько додала, — знаєш, вдома ми їмо морозиво щодня, а в неділю, трапляється, що й двічі. Це тому що мої люди дуже багаті. Акції, знаєш. Чи я тобі розповідала?

Пітер не зовсім у це повірив, інакше, чому б тоді їй так хотілося морозива, але він не міг знайти хоч якусь ваду в тому, що Лулу робила чи казала. Крім того, йому здавалося, що він знає, де дістати морозиво. Натренований не пропускати жодної можливості перекусу чи обіду, Пітер помітив неподалік ятку з морозивом, в якій торгувала дівчина в білому фартушку з яскравим волоссям солом’яного кольору, щелепою, що постійно рухалася, й неспокійними очима, які немов щось вишукували у натовпі. За рухом щелепи безпомильно можна було визначити, що вона жує американську жувальну гумку. Але оскільки її погляд постійно блукав натовпом, виглядаючи одного юнака, вона не надто звертала увагу на те, що робить. Тож щоразу, коли дівчина подавала морозиво, яке діставала з циліндричної бляшанки металевим черпачком і клала у вафельний конвертик перед тим, як передати клієнтові в обмін на три пенси, великі шматки ласощів падали на землю біля її ніг. Саме на цих шматках Пітер збирався зосередитись.

Проблема полягала в тому, щоб непоміченими дістатися за прилавок, але це виявилось не надто важко, коли з’ясувалося, що прилавок — це лише церата, яка не надто надійно кріпиться до каркасу ятки. Пітер одразу ж показав Лулу, куди прослизнути, і лише коли вона безпечно досягла того місця, не привернувши нічиєї уваги, він сам пішов за нею.

Лулу негайно прокралася за прилавок і, виставивши свого чорного хвоста просто за собою, почала лизати й сьорбати те морозиво, яке падало навколо неї, немов манна небесна. Доки Пітер терпляче чекав своєї черги, вона спробувала шоколадне, ванільне, вишневе, потім шматок ананасового й полуничного, апельсинового, фісташкового, зі смаком кави з лимоном, а також малинове, персикове й чорничне. Це тривало досить багато часу, оскільки іноді доводилося чекати між замовленнями і в цих перервах не падало нічого. Але Лулу справді бенкетувала, і з того місця, де він сидів і чекав, Пітер бачив, як повніють її боки.

Якби тієї миті Пітер згадав про Дженні, він здивувався б, що Лулу не посунеться трохи, щоб він також міг насолодитися ласощами, які дісталися їм завдяки його кмітливості. Але сумна правда полягала в тому, що жодного разу відтоді, як він познайомився з Лулу, Пітер не згадав про Дженні. Він був повністю засліплений радісною, чарівною та несамовитою маленькою сіамкою.

Лулу не лише не запропонувала поділитися, але коли її боки так надуло, що Пітер почав боятися, що вона зараз лусне, сіамка голосно відригнула, глибоко зітхнула й відвернулася від прилавка, сказавши Пітерові:

— О! В мене більше не влізе ні шматочка. Смакота. Куди ми зараз? Гадаю, я хотіла би глянути на звірів, якщо це безпечно. Ходімо. Ти ведеш. Ти такий розумний.

Пітеру хотілося морозива, і якраз великий шматок шоколадного упав у заглибину, але Лулу вже обернулася й вискочила з ятки через ту ж дірку, якою вони туди потрапили, тож Пітерові довелося відмовитися від частування, бо він ні на мить не міг випустити її з поля зору.

Навпроти розташовувався велетенський намет з яскравими плакатами, що зображували диких мешканців африканських джунглів. Пітер і Лулу безперешкодно потрапили всередину, пролізши під краєм намету.

Усередині все виглядало не так захопливо, як ззовні, бо рекламованих мешканців джунглів виявилося лише троє. Виставка складалася з трьох кліток, вбудованих у вагони, з одним худим зашмиганим левом, який виглядав так, наче йому потрібно перетягнути шкіру, брудної смердючої гієни і мавпочки-капуцина з сумною мордочкою та нещасними очима, яка зачепилася хвостом за перекладину.

Однак лев загарчав зовсім не слабосило, коли помітив Лулу й Пітера. Він пройшовся кліткою, притиснувся до ґратів, стираючи своє і так уже зношене хутро.

Тремтячи від страху, Лулу притулилася до Пітера і сказала:

— О! Хіба не чудово отак лякатися? Тобі подобається? Я могла би стояти тут і тремтіти решту свого життя. Хіба не захопливо? — Але невдовзі вона сказала: — Мені страшно, хочу спати біля тебе.

Вони обійшли довкола клітки лева, й Пітер слухняно ліг біля неї. Сіамка одразу ж упала на підлогу, згорнулася біля Пітера калачиком, поклала обидві лапки йому на морду й заснула. Пітер намагався всидіти спокійно, бо не хотів турбувати свою нову подругу, але її лапки лоскотали його і одна з них заважала дихати, тож зрештою він трохи посунув її, що викликало негайні протести від Лулу.

— Ні, ні, Ні! — закричала вона, її сині очі широко розплющилися, з докором дивлячись на Пітера. — Мені ПОДОБАЄТЬСЯ спати, поклавши лапки на твою мордочку. Так набагато м’якше. Сиди сумирно.

Цього разу вона поклала свої лапи йому на вуха, але Пітер не смів поворухнутися. Але оскільки сьогодні він пережив довгий захопливий день, то таки заснув, хоч і не дуже міцно.

Наступного ранку, прокинувшись від рику лева, який вимагав сніданку, Пітер побачив, що Лулу вже не спить і зовсім не виглядає наляканою, а позіхає так, що можна розгледіти її рожеве горло.

— Ти уже не боїшся? — запитав її Пітер.

— Чого мені боятися того бідолашного старого в клітці? — відповіла Лулу. — Це було вчора, а вчора ніколи не схоже на сьогодні. Не думаєш, що завтра найкраще? Сьогодні я вже не боюся лева, не хочу більше морозива і втомилася від карнавалу. Ходімо кудись іще. Ти все знаєш. Показуй шлях.

Але коли він почав повзти під наметом, Лулу прошмигнула повз нього і відійшла на десять ярдів уперед, чекаючи, доки він звільниться від парусини.

— Господи, — бідкалась вона, — я чекаю на тебе цілу вічність. Думала, що ти вже ніколи не прийдеш. Ненавидиш дощ?

В останній фразі була певна логіка, бо коли вони вийшли з намету, Пітер зрозумів, що сьогодні сірий, неприємний день із ранковою мрякою.

Він відповів:

— Якщо чесно, то так. Я не люблю дощ. Моє хутро намокає і збивається грудками, а потім брудниться і…

— Шкода, — урвала його Лулу. — Я ЛЮБЛЮ дощ. Усі коти ненавидять воду, окрім мене… нас, я маю на увазі. Одного разу я пірнула в Темзу в Генлі.[22] Це трапилось на Свято Реґати, і всі аплодували. Дощ робить мої очі ще синішими. Ходімо, прогуляймося під дощем.

Вони залишили карнавал і Гіз і попрямували на північ через Гай-Ґейт до Лісу Королеви. Тут мряка змінилася на зливу, але Лулу, яка зазвичай рухалася стрибками й перебіжками, зараз немов насолоджувалася прогулянкою й ішла неквапливою ходою, кліпаючи очима, наче вона й справді сподівалася, що дощ зробить їх синішими. Пітер повністю змок, але чомусь біля Лулу це не здавалося таким жахливим. Якщо дощ справді зробить її очі синішими, воно того варте.

До раннього полудня дощ припинився, знову з’явилося сонце, але це ніяк не вплинуло на Лулу. Пітер та Лулу мусили йти далі і так проминули парк Фінсбарі й подалися далі на схід через район Клептон до Лейтонських боліт, де трохи погралися біля водогону перед тим, як знову рушити на північ, аж до району Еппінґ Форест, куди вони потрапили до сутінків. Якщо зважати на те, що це в межах Лондона, там виявилося просто неймовірно багато дерев і зелені.

Пітер уже втомився й зголоднів, але якось так складалося, що вони неодмінно мали кудись дійти чи щось негайно зробити щоразу, як він намірявся щось перехопити чи відпочити. Лулу ж справді захопилася тим, що потрапила в ліс, і пристрасно благала Пітера розділити її радість. Над їхніми головами висипали зірки й зійшов місяць, зараз уже майже повний і такий яскравий, що на нього було боляче дивитися.

Місячне світло, звісно, справило дивовижне враження на Лулу. Вона стрибала, танцювала, кричала, крутила сальто, залазила з одного боку дерева, а злазила з другого, не зупиняючись ні на мить, її кремове тіло зблискувало в сріблястому світлі. І що б вона не робила, Пітер змушений був робити це також. Вони ганялися одне за одним між деревами та кущами, доки Пітер подумав, що ось-ось впаде від утоми. І тут Лулу закричала:

— Зараз! Ми побіжимо по місячних променях. Лише я знаю, як це робиться. Повторюй за мною!

Звісно, ні по яких місячних променях Лулу не побігла, але щосили стрибала в напрямку місяця, відчайдушно перебираючи своїми маленькими лапками, і Пітеру здавалося, що вона справді біжить по променях, і він, затамувавши подих, намагався бігти за нею і наслідувати її. Зрештою вона, здається, втомилася й лягла, задихавшись біля підніжжя великого бука, та лише на мить, бо коли Пітер кинувся на дерн біля неї, готовий упасти і заснути мертвим сном, вона сказала:

— Місячне світло робить мене такою сентиментальною. Хочеш я заспіваю тобі сіамську пісню?

І не чекаючи від нього відповіді, вона заспівала своїм дивним хрипким голосом:

Лулу повторила це ще кілька разів, але її голос став сонним. Зрештою вона сказала:

— Отак! Завтра я навчу тебе цієї пісні. Зараз час спатоньки. Стережи мене, Пітере. Незнайомі місця змушують мене тривожитися уві сні. Хтось має наглядати за мною, доки я сплю. Хай це будеш ти.

Лулу лягла на бік і невдовзі з рівномірних рухів її боків стало зрозуміло, що вона заснула. Пітер дивився на неї і думав, що він ніколи не бачив, щоб хтось спав так граційно, і те, що вона довірила йому оберігати себе зворушило його до глибини душі. Хай що вийде з лісу: лев, тигр чи навіть слон, він захищатиме її. Заради цього він міг не спати.

На щастя, залишилося лише кілька годин місячної ночі, і невдовзі після того, як місяць закотився за дерева і сонце знову з’явилося на небі, Лулу прокинулася. Вона потягнулася, кліпнула і відкинула одну зі своїх лап, доки Пітер спостерігав за її чарівними рухами. Потім Лулу швидко сіла, немов несподівано щось згадала, і підозріло подивилася на Пітера, наче бачила його чи не вперше в житті. Вона навіть встала й обійшла його, уважно роздивляючись. Потім струснулася і запитала якимось дивним притлумленим голосом:

— Де ми? Куди ти мене завів? Що зі мною сталося?

І хоч вона насправді не піднімала лапу до чола, вираз її мордочки був таким, наче вона це зробила.

Пітер, приголомшений такою дивною поведінкою своєї колись веселої та безтурботної супутниці, сказав:

— Не певен, але гадаю, ми в Еппінґ Форест…

Лулу скрикнула й відстрибнула від нього, немов він був заразний.

— Боже! Я нічого не пам’ятаю. Напевно, мене чимось обпоїли. Який зараз день?

Пітер порахував. Вони втекли у вівторок.

— Думаю, четвер або п’ятниця. Але я не певен.

Лулу голосно закричала:

— Четвер чи П’ЯТНИЦЯ! О, що ти накоїв? Мої бідолашні люди. Я негайно маю повертатися. Бідолашні, бідолашні, мої любі, які ж вони, напевно, засмучені. Я так багато для них означаю. Вони захворіють від хвилювання, ти негідник…

— Але… але… — затинався Пітер, уже зовсім спантеличений, — ти ж сама мені сказала, що хочеш, щоб вони хвилювалися, що це розвага і що…

— О! — сказала Пулу шокованим голосом. — Як ти можеш бути таким жорстоким і злим? Виманити мене з дому солодкими словами й обіцянками, частувати морозивом, щоб задурити голову, а потім намагатися скинути на мене всю провину, розважатися, а тоді зробити МЕНЕ відповідальною за все. Гадаю, я більше не хочу тебе бачити і з тобою розмовляти. Зараз я йду додому. На щастя, мої господарі так зрадіють, що я повернулася, що не лаятимуть мене. Зараз вони, напевно, думають, що я мертва. Я і справді могла загинути через тебе.

Пітер був приголомшений цими звинуваченнями, а ще більше несподіваним страхом втратити Пулу.

— Лулу! — благав він, — не повертайся. Залишайся зі мною назавжди. Я щодня діставатиму для тебе морозиво, ловитиму мишей і митиму тебе, скільки захочеш, лише не покидай мене…

— О! — сказала Дженні і ще раз повторила, — ООООООО! — і зараз у її голосі вчувалася справжня лють. — Як ти смієш? Як ти це собі уявляєш? Чи ти не знаєш, що я принцеса? Залишитися з тобою! Я мала би здати тебе найближчому поліцейському. Я цього не зроблю, бо надто добросердна. Усі кажуть, що я майже свята. Але не смій цим зловживати. Я зараз іду додому і не хочу, щоб мене проводжали. Прощавай.

І з цим вона обернулася й швидкими стрибками помчала поміж деревами, покинувши Пітера, який був надто ошелешений, щоб говорити, рухатися чи навіть покликати її. Але, відійшовши на двадцять ярдів, Лулу несподівано зупинилася, озирнулася й гукнула:

— Хоч було весело, правда?

Після цього вона знову рвонула з усіх сил, виставивши позад себе хвоста й за кілька секунд зникла з поля зору.

І це востаннє Пітер її бачив.