Дженні

Розділ дев’ятнадцятий Знову в Лондоні

Те, що Пітер хотів повернутися додому, було лише половиною правди. Хлопчик і кіт так переплелися в ньому, що він уже не був певен, ким є насправді.

Не раз протягом подорожі на борту «Графині Ґрінок» і наступних пригод Пітер згадував про матір, батька й шотландську няню, міркував, як вони, чи сумують за ним, чи знайшли якесь пояснення його загадковому зникненню. Напевно, ніхто з них, навіть няня, яка була присутня саме тієї миті, не зміг здогадатися, що він перетворився з хлопця на сніжно-білого кота і його викинули на вулицю як приблуду.

Пітер гадав, що, напевно, вони повідомили поліцію, чи, можливо, припустили, що він втік з дому й помістили оголошення в «The Times»: «Пітере! Вертайся додому, ми все пробачили. Мама, тато і няня». А, можливо, вони написали стриманіше: «Будь-кого, хто може надати інформацію про місце перебування містера Пітера Брауна, який зник з вул. М’явз, 1А, площа Кавендиш, Лондон, W.C.2, уклінно просимо зв’язатися з полковником і місіс Аластер Браун за вищезгаданою адресою. Обіцяємо винагороду!».

Але загалом, коли Пітер згадував про родину, він не вірив, що за ним хтось дуже сумує, окрім хіба няні. Вона доглядала Пітера від раннього ранку до пізньої ночі, за винятком тих годин, коли він був у школі, і зараз, коли хлопчик зник, їй нічим більше зайнятися. Його батька так часто не було вдома, що, окрім відсутності їхньої принагідної метушні ввечері, він навряд чи й помітив би різницю. А щодо матері — Пітер завжди відчував сум і тягар лягав йому на серце, коли він згадував про неї, бо вона була такою гарною і він так її любив. Але це був сум, пов’язаний зі згадками про щось, що сталося вже давно. Немов у тумані, згадуючи своє попереднє життя, Пітер відчував, що його мати, напевно, спершу трохи засмутиться, бо його більше немає з ними, але вона, здається, ніколи не мала достатньо вільного часу, щоб сумувати, тому вона невдовзі звикне до його відсутності.

Насправді дедалі більше його родиною ставала Дженні, до якої він звертався по пораду, допомогу, товариство, довіру і навіть ласку. Хоч вона забагато говорила й не була найпрекраснішою кішкою на світі, однак від неї линуло привітне й чарівне тепло, що змушувало Пітера почуватися спокійно і щасливо, коли вони спали, пригорнувшись одне до одного, чи коли він іноді просто дивився на неї і бачив її милі риси, добрі очі, кмітливу мордочку і м’яку білу шию.

У світі було повно різних гарних котів, призових екземплярів, чиї фото він бачив в ілюстрованих журналах чи на котячих показах. Порівняно з ними Дженні виглядала досить просто, але це була приваблива простота, яку він не проміняв би на всю красу світу.

І це не його нещодавно придбана котяча сутність прагнула повернутися на Кавендиш М’явз у пошуках домівки, хоч кіт і цікавився, як там все без нього і що всі поробляють. Але він точно знав, що його батьки були людьми, які дуже мало або й зовсім не цікавилися тваринами. Тварини їм не потрібні, тож існувала дуже мала вірогідність, що вони підберуть двійко приблудних котів, таких, як він та Дженні.

Пітер запропонував Дженні допомогти йому повернутися додому на Кавендиш М’явз, можливо, найбільше через згадку про те, як Дженні відволікла його подорожжю до Шотландії, коли він почувався нещасним і засмученим їхньою поведінкою з містером Ґрімзом. Коли Пітер побачив, що його подруга тоне в глибини горя й провини за долю бідолашного старого, Пітер використав її прийом, сподіваючись, що це відволіче Дженні від думок про трагедію й особливо від того, що вона вважала себе її причиною. Він інстинктивно відчув, що ніхто і ніщо не зрушить Дженні з місця, окрім його прохання про допомогу.

Хай там як, коли вони вирушили на пошуки Кавендиш М’явз, Дженні була в ліпшому гуморі й міркувала про те, як допомогти Пітерові досягти бажаного.

Котам нелегко тривалий час пересуватися великим містом, а Дженні не могла допомогти Пітерові знайти шлях назад до Кавендиш М’явз. Вона ніколи не жила і навіть не бувала там, тож не мала можливості використати свій інстинкт домівки — певне автоматичне віднайдення напрямку, яке здійснюється за допомогою чутливих вусів і дає котам можливість безперешкодно подорожувати до того місця, де вони провели якийсь час.

Однак Пітер мав унікальну, з котячої точки зору, здатність розуміти, що говорять люди довкола, а ще вмів читати написи, наприклад, спереду на омнібусах, що в загальних рисах означують напрям їхнього руху. Після цього потрібно лише йти в тому напрямку і дістатися до потрібного місця чи на його околиці. Запанікувавши, коли виявилося, що він кіт та ще й бездомний, Пітер забіг далеко від домівки і не відстежував шляху назад. Однак він досить добре знався на своїх околицях і розумів, що якщо йому вдасться дістатися до Оксфорд-стріт чи Реджент-стріт, він знайде шлях додому.

Однак коли йшлося про те, щоб вижити в місті, не втрапити в халепу, їсти, пити і спати, Дженні, як завжди, виявилася безцінною.

Дорогою вона розповіла йому важливі речі, які потрібно котам знати про собак, як з ними впоратися. Наприклад, він має остерігатися будь-яких тер’єрів, а от на вуличних псів можна не зважати. Собак на шворках можна ігнорувати, хоч як би приголомшливо вони не гавкали, гарчали, погрожували й натягували повід. Вони чинять так лише тому, що припнуті до мотузки, яка, звісно, зачіпає їхню гідність. Саме тому вони й розігрують цю виставу, намагаючись показати, що зробили б, якби звільнилися. Вони поводяться так само, коли побачать іншого пса, і все це, за словами Дженні, суцільний блеф, на який не варто звертати ні найменшої уваги.

— Ніколи не тікай від пса, якщо ти можеш себе контролювати, — застерігала Дженні Пітера, — тому що більшість із них напівсліпі, схильні до істерик і переслідуватимуть усе, що рухається. Але якщо ти не бігтимеш, а стоятимеш на місці, ймовірно, собака пробіжить прямо перед тобою і вдасть, що не бачить і не чує тебе нюхом, особливо, якщо цей пес колись уже мав справу з одним із нас. Собаки мають гарну пам’ять.

— Маленьких собак можна поставити на місце, ударивши їх так само, як ми це робимо, коли граємося між собою. Хіба в цьому разі варто випустити кігті і бити швидко та сильно, бо більшість із них боїться, що їм видеруть очі, і не любить, коли в них подряпані носи, бо вони дуже чутливі. Ось, бачу, один пес шукає пригод, зараз я покажу тобі, що маю на увазі.

Шукаючи поживи, вони проходили через Сеттл-стріт, біля Вайтчейпел, коли розгодований шотландський тер’єр з гавкотом вискочив із дверей і, здавалося, хотів на них напасти.

Дженні мовчки присіла на тротуар, зустрічаючи ворога принизливою байдужістю, яку пес помилково сприйняв за страх. Це додало собаці сміливості наблизитися, тож Дженні ризикувала, що він справді її вкусить. Швидко, немов блискавка, кішка тричі вдарила лівою лапою, ухилившись якраз достатньо, щоб пес схибив. Наступної миті з роздертим носом і подряпиною під лівим оком собака кинувся назад до дверей із криком: «Допоможіть, убивають. Стережіться!».

— Поквапмося, — сказала Дженні Пітерові. — Зараз нам потрібно тікати. За мить зрозумієш, чому.

Пітер уже давно навчився не розпитувати її, особливо, коли йшлося про дії за частку секунди, тож він швидко відбіг за нею подалі звідси. Якраз вчасно, бо господиня пса, неохайна жінка, очевидно, власниця овочевої крамниці, з’явилася на вулиці й вихлюпнула на них повний таз води, але, завдяки завбачливості й спритності Дженні, не влучила.

— Я вже втратила навички, — промовила Дженні, хизуючись перед Пітером, як і колись. — 3 третім ударом схибила. І все-таки… Вони кликатимуть на допомогу, і якщо ти залишишся на місці, то, напевно, отримаєш на горіхи, хоч, як ти щойно бачив, не від них самих. Не завжди доводиться захищатися. Буває, що собаки виросли з котами чи звикли до них, і їм просто цікаво або вони хочуть погратися і наближаються, нюшкуючи й теліпаючи хвостом, що, як тобі відомо, означає, собака потішений і дружньо налаштований, зовсім не сердитий і нічим не знервований. Тоді ти можеш або прийняти запрошення до гри, або вдати, що нічого не помічаєш і спробувати піти геть, наприклад, залізти на верхівку чогось, куди вони не зможуть дістати. Я з тих, кому не подобається вологий, холодний собачий ніс, що повільно блукає в моєму хутрі, тож зазвичай я легенько ляскаю їх лапою, нагадуючи, що ми різні види і їхні ігри нам не підходять.

— Але якщо це більші собаки, — сказав Пітер. — Як ті, що були у Ґлазґо…

Дженні здригнулася:

— Ох! — сказала вона. — Не нагадуй. Як я вже казала, коли побачиш бультер’єра, біжи чи краще намагайся видряпатися кудись чимскоріш.

Але багатьох інших ти можеш налякати, роздуваючись і прикидаючись більшим, ніж ти є насправді. Дозволь мені показати. Потрібно було вже давно тебе навчити цьому, бо ніколи не знаєш, коли знадобиться таке вміння.

Вони проходили пустовищем із вирвами бомб на Патерностер Роу перед Собором Святого Павла, і Дженні спустилася в бур’яни поміж жовтогарячі квіти, що росли неподалік.

— Зараз, — сказала вона, — роби, як я. Глибоко вдихни, отак. А тепер видихай, але одночасно намагайся затримати подих. Дужче! Отак.

Як Дженні й обіцяла, Пітер роздувся майже вдвічі й перетворився на роздуту кривобоку кулю хутра. Він був певен, що здавався справді величезним і дуже помітним, тому почувався трохи дурнувато. Він зізнався у цьому Дженні, додавши:

— Думаю, це якось дурнувато.

Вона відповіла:

— Зовсім ні. Ти цього не усвідомлюєш, але виглядаєш справді грізно. Це запобіжний засіб і є сенс його застосувати. Якщо тобі вдасться виграти битву, не б’ючись або якщо ворог так злякається, що не полізе битися, а просто втече, це найкращий із можливих варіантів. Від цього нікому не буде жодної шкоди і завжди варто спробувати, навіть з іншими котами. Хоч ми і розуміємо, що насправді це лише повітря і хутро, все одно напружує, коли хтось роздимається на тебе.

Пітер раптом згадав Демпсі. Ветеран тисяч котячих битв виглядав справді страшно, коли роздувся й грізно посунув на нього.

— Хай там як, — завершила урок Дженні, — якщо це не спрацює, все одно добре хапнути повітря перед бойовим криком, який дуже часто діє, особливо якщо випередити супротивника. Собака від цього зазвичай задкує і згадує, що в нього є інші нагальні справи.

Загалом протягом цієї подорожі Лондоном Пітер зрозумів, що коти дуже схожі на людей. Деякі були жалюгідні та дріб’язкові і наполягали на своїх правах, навіть якщо ввічливо попросити їх поділитися, інші мали широкі погляди, виявляли гостинність і охоче вітали прибулих: «Звичайно, заходьте. Тут досить місця», — навіть до того, як Дженні завершувала своє ввічливе прохання про дозвіл залишитися. Деякі сноби відмовлялися мати з ними справу, бо вони приблуди. Інші колись самі були бездомними, пам’ятали їхні труднощі та співчували. Траплялися зухвалі причепи, що постійно наривалися на бійку, а деякі коти билися просто задля розваги і щоб самоствердитися. Багато доброзичливих котів належали м’ясникам, жили при пабах, буфетах чи продуктових крамницях, вони проводили їх до їжі, ділилися тим, що мали, чи давали підказку, де можна підобідати.

Також Пітер навчився, не лише зі слів Дженні, але й з гіркого досвіду, уникати дітей, особливо тих, що не досить дорослі, щоб розуміти котів, чи навіть доросліших, які могли виявитися жорстокими. І оскільки заздалегідь ніхто не міг визначити, якою виявиться саме ця дитина, чи пригостить вона чимось смачненьким, чи дасть копняка, у лондонських приблуд не залишалося вибору, окрім заради власної безпеки уникати їх усіх.

Про це Пітер дізнався після жахливого випадку. Вони прямували повз Петтікот Лейн у Вайтчейпелі, де брудненький хлопчик грався у канаві біля рибного магазину. Він був приблизно Пітерового віку чи, точніше, того віку, якого був Пітер перед його неймовірним перетворенням, і приблизного його зросту. Хлопчик покликав Пітера, коли вони пробігали повз.

— Агов, котику. Киць-киць, біленький…

Перш ніж Дженні встигла попередити його чи бодай зітхнути: «Пітере, будь обережний!», — Пітер довірливо підійшов, бо цей хлопець нагадував йому його самого, і він пам’ятав, як сильно любив вуличних котів, особливо приблуд і мандрівників. Він підійшов і підставив голову і мордочку, щоб його погладили. Наступної миті гострий, сильний біль пронизав його тіло від голови до п’ят так, що здавалося, він помре на місці. Пітер закричав частково від болю, частково від жаху, бо не розумів, що з ним відбувається.

Тоді він усвідомив, що хлопець затис пальцями його хвіст і тягнув. Тягнув ЙОГО за хвоста.

Нічого не могло завдати йому більшого і гострішого болю.

— Отак, — огидно зареготав хлопець, — подивимося, як ти вирвешся…

З криком жаху й обурення, вчепившись кігтями в тріщини в асфальті, Пітер спромігся на надзвичайний ривок і вирвався. Він був певен, що залишив свого хвоста в руках того хлопця, і, лише пробігши пів кварталу, зрозумів, що хвіст досі стирчить ззаду, надійно припасований до тулуба.

І тут Пітер дізнався таке про котів, про що раніше й не здогадувався. Він відчував не лише біль від того, що його потягнули за хвоста, а й страшне приниження. Ніколи він не почувався таким нікчемним, осоромленим, ображеним і збезчещеним. І все це на очах у Дженні. Йому здавалося, немов він більше ніколи не зможе знову на неї поглянути. Це було значно гірше, ніж стояти в кутку, вислуховувати зауваження чи терпіти, коли йому викручували вухо за якусь провину за його хлоп’ячого життя.

Усе здавалося більш-менш стерпним тому, що Дженні, схоже, все розуміла. Вона не співчувала йому, чого тієї миті Пітер не зміг би витримати, навіть не дивилася на нього, просто йшла собі поряд, замислившись про щось своє і вдаючи, ніби його тут взагалі немає, і це справді дуже допомагало. Поступово біль і спогади почали згасати й за якийсь час Дженні обернулася до нього, кивнула на ясне небо й промовила:

— Знаєш, мені здається, що сьогодні буде дощ. А що кажуть твої вуса?

Пітер спромігся виставити свої вуса, зморщити шкіру на спині для передбачення погоди й відповісти:

— Можливо, буде злива. Нам краще поквапитися, якщо ми хочемо дістатися до площі Кавендиш до того, як вона почнеться. О, дивись! Оцей автобус прямує якраз туди. Ми не заблукаємо, якщо йтимемо в тому ж напрямку.

Автобус номер сім, на якому спереду було написано «Оксфорд-стріт і Марбл Арч», якраз проїхав повз них.

— Оксфорд-стріт перетинає Реджент-стріт, а потім іде на Прінс-стріт, і, якщо ми звернемо на Прінс-стріт, то неодмінно потрапимо на площу Кавендиш, — пояснив Пітер, — а звідти кілька кроків до вулиці М’явз і додому.

Дженні повторила слово «додому» таким сумним і тужливим голосом, що Пітер зиркнув на неї, але вона нічого більше не сказала і швидко почала рухатися маленькими перебіжками від одних до інших дверей крамниць, тож невдовзі друзі перейшли вулицю Голборн, потім Нью Оксфорд-стріт і вийшли на Оксфорд-стріт, звідки звернули прямісінько на площу Кавендиш.