Дженні

Розділ двадцять шостий Зізнання Дженні

І так, немов нічого й не сталося, Пітер і Дженні почали жити в сховищі поміж наполеонових меблів.

Не згадуючи, чому вона покинула котячий притулок на площі Кавендиш, Дженні розповіла, що майже одразу повернулася до сховища і здивовано побачила, що меблі повернулися на свої місця і все стало, як було. Напевно, меблі вивозилися на якусь виставку чи щось таке, і їх повернули назад, щойно виставка закінчилася.

Дженні не сказала Пітерові, що прийшла сюди, бо саме тут вони вперше зустрілися і були такі щасливі на початку їхньої дружби, коли Пітер вчився бути котом. Але слова були тут зайві, бо Пітер і так добре це розумів. Тепер йому було соромно, що він одразу ж не побіг до їхньої першої домівки, а сліпо й безладно тинявся Лондоном, марно її шукаючи.

Звісно, він був ще замолодим, щоб розуміти істотну відмінність між тим, як все сприймали він і вона. Тим не менше, Пітер виявився досить мудрим, щоб дозволити собі маленьку білу брехню, розповівши, що він навмисно прийшов сюди, відвідавши всі інші знайомі місця, де вона могла би бути, а не потрапив до сховища випадково в голодному напівмаренні.

Важливо було лише те, що вони знову разом і що Дженні не ображається на нього. Вона з цікавістю слухала, коли Пітер розповів їй, що Бафф говорила матері, про похмуру зміну, яка сталася з хижою їхнього померлого друга містера Ґрімза і про неприємного її теперішнього мешканця, про «Графиню Ґрінок»; тут Дженні щиро реготала, коли почула про скарги Мелі на мишей і щурів і що їх знову чекають на роботу.

Ні, різниця у їхніх стосунках була, і Пітер добре це усвідомлював. Ця різниця полягала не в помсті чи якійсь інакшій поведінці Дженні стосовно Пітера, але в певній заклопотаності, принагідній її замисленості з відсутнім поглядом і стурбованим виразом мордочки, загадковими зникненнями Дженні зі сховища, після яких вона поверталася ще більше занепокоєна і явно засмучена.

У всьому іншому вона стала навіть добрішою й уважнішою до Пітера, ніж доти, більш щирою, вдумливою і пильною щодо його гаразду та здоров’я (яке, коли він став знову регулярно харчуватися, швидко покращувалося), часто усміхалася до нього і намагалася передбачити, чим би йому хотілося зайнятися. Пітер помічав, що іноді без конкретної причини Дженні могла несподівано встати, підійти до нього й двічі чи тричі лизнути в очі, у щоки чи поміж вух. Потім вона ласкаво й залюблено дивилася на нього, але також, здавалося, велика гризота залягла між блискучих зволожених очей. Ясно, що в Дженні знову щось на думці, щось таємне. І щось дуже її турбувало, хоч Пітер і не здогадувався, що саме.

А ще після пригоди з Лулу між ними залягли сором і замовчування, тож вони не намагалися надто глибоко проникати в думки одне одного, немов уникаючи зачіпати певну скриньку з позначкою «Особисте», відкривши яку, можна випустити старі болючі спогади. І з цієї причини Пітер остерігався прямо запитати, що сталося і чи може він якось допомогти. Але спливав час, і, здавалося, Дженні сумувала все більше.

А тоді одного дня Дженні не було вдома досить довго, потім вона повернулася стурбована більше, ніж звичайно. Вона ласкаво привітала Пітера, але майже одразу забилася в куток ліжка і присіла там, підібгавши під себе передні лапи, дивлячись прямо перед собою. Пітер знав, що коти роблять так, коли вони сумні чи не надто добре почуваються. Лише час від часу Дженні трохи повертала голову і позирала на нього, і тоді Пітер помітив, що з її очей струменять сльози і вона просто у відчаї.

Тепер він уже не міг стримуватися. Пітер підійшов до неї, ласкаво лизнув її мордочку, відчуваючи на своєму язиці солоні сльози і сказав:

— Дженні, люба. Щось сталося. Ти така засмучена. Чи не розповіси мені? Можливо, я можу чимось зарадити. Я ладен на все, щоб знову зробити тебе щасливою…

Але Дженні тільки ще більше заридала й підповзла ближче до Пітера, доки він ласкаво її заспокоював. Вона, здається, трохи заспокоїлась і щось вирішила, бо за мить підвелася, струснулася, провела язиком по спині, немов даючи собі кілька секунд на перепочинок, щоб упорядкувати все, що збиралася сказати. Тоді зрештою Дженні обернулася до Пітера з похмурим і стурбованим виразом мордочки, але разом із тим у ній проступала якась рішучість до дій, які більше не можна відкладати на потім.

— Пітере… Слухай мене і не лякайся. Дещо сталося… Настав час, я мушу тебе покинути.

Після цих слів Пітер відчув такий біль у серці, немов його ударили ножем.

— Покинути мене, Дженні? Але чому? Як ти можеш? Я не розумію. Куди ти підеш? Чому я не можу піти з тобою? Куди б ти не прямувала, я хочу бути…

Дженні завагалася перед тим, як відповісти, немов сама ще шукала шляхів це оминути чи вибирала слова, щоб Пітерові менше боліло і легше було її зрозуміти. Тоді вона зітхнула і промовила:

— Пітере, я не можу цьому зарадити. Демпсі викликає мене. Мушу піти з ним.

Якоїсь миті Пітер навіть не второпав, про кого чи про що вона говорить. А тоді зненацька в нього вихопилося довге низьке гарчання, а хвіст почав шалено сіпатися. Зараз він згадав жорстокого кремезного рудого кота зі шрамом на морді, на якого він натрапив на початку своєї дивної пригоди. Пригадав його зарозумілий затятий голос і безжальний напад. Пітер знову пережив приголомшливі удари й блискавичну атаку, яка змела його з місця, гострі зуби, що рвали йому вухо, кігті, що, немов тисячі ножів, дряпали груди й живіт. Він пригадав і глузливий, в’їдливий крик Демпсі, коли зранений, побитий і ледь живий Пітер відповзав геть: «… і не повертайся Бо наступного разу я, напевно, тебе вб’ю…».

Але, окрім люті від цих спогадів і болю приниження, Пітер відчував ще й здивування від того, що говорила Дженні, бо нічого не розумів. Він сказав:

— Дженні! Піти з Демпсі? Але я не розумію, чому. Я не хочу, щоб ти залишала мене…

Дженні відповіла:

— Це наш закон, Пітере. Коли тебе викликає Демпсі чи хтось подібний, ти маєш піти з ним. Він не хоче більше чекати, тож я мушу це зробити.

— Але, Дженні, — заперечив Пітер. — Я поговорю з ним про тебе. Я мав би зробити це вже давно, правда? Ти моя…

Дивно, Дженні нічого на це не відповіла, але з тугою подивилася на Пітера. Він запитав її:

— Дженні, ти хочеш піти з ним?

Дженні відчайдушно заперечила:

— Пітере! Як ти можеш таке запитувати? Я ненавиджу його. Я сотні разів благала його відпустити мене, але він цього не зробить. Він говорить, що вже вирішив і я маю піти з ним, на його боці закон. Невже не розумієш, Пітере, я нічого не можу вдіяти, окрім підкоритися…

І тієї миті вперше у Пітера виникло дивне відчуття, немов Дженні щось від нього приховує, не все йому розповідає і так намагається його захистити. Він знав багато законів, що регулювали життя й щоденні справи котів. Дженні розповідала про них, доки вони були разом, і всі ці закони здавалися правильними та логічними, їх легко було зрозуміти, дізнавшись причину, чому вони виникли. Усі, крім цього одного, і Пітер був певний, там є щось іще, щось, чого Дженні йому не казала.

Тож Пітер висловився:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Я не дозволю тобі піти, Дженні, бо я люблю тебе. Що я можу зробити за законом, щоб ти залишилася зі мною? Дженні, скажи мені правду, або я піду до Демпсі і спитаю його…

Тепер Дженні зрозуміла, що Пітер виріс і змінився. Він дуже її любив, і через це вона більше не могла приховувати від нього правду, хоч і хотіла таким чином його захистити, тож зрештою відповіла тихеньким переляканим голосом:

— Якщо ти справді хочеш бути зі мною, Пітере, за законом, мусиш битися з Демпсі, і якщо ти переможеш його, тоді мені не доведеться іти з ним, і я зможу піти з тобою, — і тут Дженні знову почала гірко плакати.

Пітер, однак, одразу ж сказав:

— Тоді я битимуся з Демпсі, бо хочу, щоб ти назавжди залишилася зі мною, Дженні. Я вмію битися, ти навчила мене.

І тоді Дженні розридалася ще дужче, а Пітер благав її заспокоїтися і розповісти йому, чому вона плаче. Тож зрештою Дженні пояснила:

— Мені так страшно, Пітере… якщо ти битимешся з ним. Бо це зовсім інакше: тут або ти маєш його вбити, або він вб’є тебе. І ніяк інакше. О, Пітере, Демпсі такий кремезний, дужий і страшний, ніхто ніколи не міг його побити. Якщо він вб’є тебе, мені доведеться померти. І тому, гадаю, буде краще, якщо я піду з ним, Пітере, бо я не витримаю, якщо щось станеться з тобою. Хіба ти не розумієш? Дозволь мені піти…

— Я також дужий, Дженні, — сказав Пітер.

— Звісно, — швидко відповіла Дженні, — але, о, мій Пітере, у тебе є таємниця, яку знаю лише я. Ти не справжній кіт, ти людина і, можливо, тому я люблю тебе ще більше. Демпсі — справжній кіт, і він знає усі ці прийоми, знає, як битися і вбивати. Ні, Пітере, я тобі не дозволю. Ти зможеш мене забути після того, як я піду…

— Ні, — сказав Пітер. — Я тебе не відпущу. Я битимуся за тебе за законом і вб’ю Демпсі, — тоді він додав, хоч і не хотів цього казати: — Або він вб’є мене.

Насправді Пітер сумнівався у своїй перемозі, адже розумів, що одна справа — грайливі бої чи навіть напівсерйозні сутички за вигоди або право користування певною територією, що відбуваються суворо за правилами і навіть можуть за певних умов перериватися, і зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з Демпсі, щоб вирішити, з ким навіки залишиться Дженні Болдрін.

О так, це зовсім інше. Бо тут не буде правил та етикету, жодних прикидань, гри з поглядами, жодного миття, коли потрібен перепочинок, ніяких грайливих поступок і переваг, щоб зробити змагання більш захопливим, жодних щедрих жестів чи лицарської поведінки, просто рванина зубами і кігтями, доки один чи другий сконає.

І тоді він зрозумів поведінку Дженні Болдрін. Наскільки вона любила його й перед якою жахливою дилемою постала, намагаючись його врятувати. Але він усвідомлював, що нічого не залишається, як битися з Демпсі, й заради Дженні та заради себе намагатися з останніх сил його здолати.

Пітер збагнув іще одне. Хоч він не певен, що зможе подолати такого досвідченого й грізного супротивника, він зовсім не проти вийти на герць і майже чекає цього. Демпсі таки щось отримає і від нього, доки він загине…

— Не хвилюйся, Дженні, — сказав Пітер, — тобі не доведеться йти з Демпсі. Я не боюся його.

І тоді Дженні, несподівано змінивши роль захисниці на роль захищеної, перестала плакати, подивилася на Пітера майже з благоговійним виразом в очах і сказала:

— О, Пітере, я знаю, що ти його не боїшся. Ти від самого початку нічого не боявся. О, так добре мати когось, на кого можна покластися.

З її словами щось прийшло до Пітера, якесь мовчазне прийняття того, що готує для нього доля. Адже не лише життя без Дженні було немислиме і не варте того, щоб його прожити, це він розумів від самого початку і це підтвердилось протягом довгих днів і ночей її пошуків. Однак також тут були і його особисті маленькі рахунки, які йому хотілося звести з великим огидно-рудим котом. Бо він, Пітер Браун, з його білим хвостом, чотирма лапами і пухнастими вухами, котячими очима, вусами та тілом, всередині, у своїх думках досі був людською істотою, маленьким хлопчиком і сином солдата. Його батько вчив його не прощати образ і битися за те, що вважаєш правильним, проти будь-якого виду гніту, не зважаючи на те, яким би дивним все це не здавалося. Тепер важливо було лише одне: він мав битися.

Пітер пояснив це Дженні чи принаймні спробував це зробити так, як тільки міг. На його здивування, її ставлення до цієї ситуації змінилося, сльози висохли, вона припинила сумніви й самообвинувачення та майже миттєво стала зовсім іншою кицькою. Так Пітер здобув свою давню товаришку, партнерку, кішку, що завжди прикриє, ту Дженні, яку він колись зустрів, пізнав і полюбив — вірну, незламну, з холодним розумом, завжди мудру, успішну, дієву та здатну опанувати себе.

— Дуже добре, Пітере, — сказала вона зовсім іншим тоном, бо час для ридань, роздратованості і сентиментальних нарікань уже для неї минув, — зрештою існує спосіб, як я можу тобі допомогти. Я покажу тобі кілька прийомів, про які ти не вичитаєш у книзі, і, можливо, Демпсі вони також невідомі, я готуватиму тебе. Ти маєш загартуватися, Пітере, і забути про все. Я збираюся бити тебе, а ти мусиш приготуватися бити мене, бо ситуація серйозна. Коли надійде час і ти зустрінешся з ним, жодного послаблення не буде. У нас трохи менше трьох днів, бо саме тоді Демпсі сказав, що прийде по мене. Це небагато, але зрештою ми можемо потренуватися й старанно попрацювати над рухами. Демпсі не знає про тебе, тож він не готуватиметься, хоч він б’ється майже увесь час, тому завжди в гарній формі. І все-таки…

— Коли і як це буде, коли він прийде? — запитав Пітер.

— Уночі, — відповіла Дженні. — На третій день уночі. Він прийде і покличе мене в отвір залізної труби з вулиці. Він буде лютий і нетерпляче чекатиме, доки я вийду. Будь-що і будь-кого, хто стане на його шляху, він спробує знищити.

— Ага, — сказав Пітер. — Я розумію. Ти не вийдеш, а вийду я. На вулиці багато місця…

— Це буде перевагою Демпсі, — сказала Дженні, — він найкращий вуличний боєць, якого я бачила в околицях. Але тут нічим не зарадиш. Він занадто досвідчений, щоб дозволити заманити себе сюди. Інакше ти міг би спробувати влаштувати засідку на нього в тунелі й убити його там.

Пітер якусь мить здивовано дивився на свою подругу й напарницю, а потім сказав:

— Але це нечесно. Я не можу так вчинити.

Дженні відповіла:

— О Пітере, у такій битві немає такого, як «чесно» чи «нечесно». Тут є лише життя і смерть, загибель чи виживання. Будь певен, Демпсі не турбуватиметься, щоб все було «чесно»…

— Ну, — сказав Пітер. — Мені все одно, як поводитиметься він. Я мушу дотримуватися, щоб все було чесно.

Дженні голосно зітхнула. Були певні речі в Пітері, певні грані його людської особистості, які вона ніколи не зможе зрозуміти. Їх потрібно просто прийняти.

— Дуже добре, — сказала вона, — ходімо до гімнастичного залу й почнімо…

За гімнастичний зал слугувало велике, щойно відремонтоване й зовсім порожнє складське приміщення десь за п’ять приміщень від того, де вони оселилися.

— Зараз, — сказала Дженні, трохи відійшовши від нього. — Я йду на тебе. Удар мене і зупини кігтями. Бий сильно, Пітере!

Вона полетіла на нього, як гарматне ядро розлюченого хутра.

Пітер відступив від того місця, куди вона спрямовувала свій натиск, але протистояв її атаці не більш ніж лагідним грайливим ударом упівсили, сховавши кігті. Однак несподівано Пітер відчув різкий біль у правому боці й на носі. Він позадкував, кліпаючи. Дженні поцілила в його чутливий ніс, і, обернувшись поглянути на свій бік, Пітер побачив маленьку цятку червоного на подертому плечі.

Дженні стояла за кілька кроків від нього, її очі звузилися, а хвіст крутився й вивертався.

— Я тебе попереджала! — сказала вона. І потім лише на мить, востаннє вона пом’якшилася і ласкаво проворкотіла: — О, мій Пітере, ти мусиш. Це заради ТЕБЕ.

Тоді вона закричала:

— Стережись! — і знову напала.

Цього разу Пітер захищався зубами й кігтями.

Так почалося Пітерове жахіття: три дні похмурих і гірких уроків мистецтва самозбереження й нищення супротивника. Дженні згадувала кожен прийом атаки й захисту, які з незапам’ятних часів застосовувалися в джунглях, кам’янистих гірських печерах і пустелях, і доповнювала їх своїми глибокими знаннями лондонських нетрів та їхніх гострозубих мешканців, з якими їй доводилося зустрічатися.

Не те, щоб це було важко для самого Пітера, але коли він вперше побачив промовисті малинові плями на білій шийці й милій мордочці Дженні, рани, яких завдавав він сам, то майже припинив битися і заридав, бо він так сильно любив Дженні, що не міг завдавати їй болю.

Але Дженні була тверда, і набагато рішучіша за Пітера в ці миті. Вона розуміла, що її шкіра зараз не має значення і, щоб вижити в майбутній битві, Пітерові потрібно тренуватися. Але й Дженні була безжальною до Пітера: змушувала його захищати свої життєво важливі точки на тілі або страждати від наслідків. Себе вона віддала заради відточування його майстерності в бою майже як жертву, яка б мала забезпечити Штерову перемогу. Оскільки за законом, Дженні не могла вступити в битву на його боці, то кицька прийняла ці рани і плекала їх, і всі падіння, порізи, укуси та подряпини від нього зовсім не завдавали їй страждань.

Уночі вони лежали поруч на велетенському наполеонівському ліжку, милися і зализували рани одне одного, щоб вони залишались чистими і зажили до наступного дня, коли жахливі уроки продовжувалися. Пітер швидко вчився, він удосконалив стрибки, швидкість, смертельні удари та спритність. І почав помічати, що під час денних тренувань отримує все менше поранень, тоді як тіло і мордочка Дженні перетворилися на суцільну рану, та він нічого не сказав, бо вона змогла передати йому відчуття смертельної небезпеки й нагальності. Часу залишалось мало, і Пітер збирався битися і за її щастя також.

Але третього дня не було тренувань, і Дженні та Пітер нічого не їли, бо вона знала, що битися краще натщесерце. Дженні примусила Пітера увесь день спати й розпружуватися, згорнувшись клубочком на їхньому ліжку. Коли він виявляв ознаки стурбованості чи неспокою з наближенням години битви, вона заспокоювала його миттям і масажем, доки він знову засинав.

Тим часом сонце оперезало цю частину півкулі й світло згасло у вибитій шибці маленького вікна їхнього сховища. Пітер спав спокійним і глибоким сном, сном, який відновлює розум і тіло та наповнює їх силою.

Незадовго до приходу Демпсі Пітер виринув із глибин сну. Він прокинувся бадьорий, з ясною головою й натягнутим кожним нервом і м’язом. Було дуже темно, але крізь розбите вікно проникало світло єдиної зірки, і цього було достатньо для чутливих котячих очей, щоб зорієнтуватися. Дженні лежала поруч. Пітер відчував її присутність, хоч не бачив її саму. Він один раз потягнувся, тоді пригнувся й прислухався.

Пітер почув його, приглушений стінами та вікнами складу, він линув через тунель і лаз. Помилитися було неможливо, це голос Демпсі. Пітер згадав його. Він упізнав би цей голос будь-де. Демпсі кликав Дженні.

— Виходь… Дженні, вихоооооодь заааааараз же! Заааааарраз же виходь, Дженні…

Низький, глибокий, майже нечутний рик мимохіть вирвався з Пітерового горла. Він майже ліг на живіт і поповз уперед. Остання річ, яку він почув, це глибоке зітхання Дженні на ліжку й радше відчув, ніж почув, її побажання йому.

— Гарного полювання, о мій Пітере…

Тоді він зістрибнув із ліжка, хутро на його животі майже торкалося підлоги. Пітер контролював кожен свій рух і майже летів над землею, таким чином проминувши темряву сховища в напрямку тунелю, з якого долинав крик, що піднімав кожен волосок на його тілі.

— Дженні, виходь заааааараз же, вихоооооодь зааааараз жееее!