Дженні

Розділ дев’ятий Як коти попливли «зайцями»

— Скажи, сміхота, — реготала Дженні. — Я ніколи не забуду виразу його обличчя. Він мав пришелепкуватий вигляд, коли ми втекли. Тобі сподобалося?

— Ні, — сказав Пітер. — Не сподобалося.

Вони сиділи на балці на березі Темзи біля Лондонських доків на Воппінґ Волл, спостерігаючи за трьома тупоносими буксирами, що сунули, тягнучи за собою довгий сіро-білий танкер «Ессо» до причалу навпроти пірсу. Пітер здивовано зрозумів, що хвіст, який до цієї миті він повністю контролював, хоч раніше ніколи не мав нічого подібного і до нього довелося трохи звикати, тіпався туди-сюди, смикався й вигинався, немов щось живе й зовсім від нього незалежне.

Дженні помітила це тієї ж миті, що й Пітер. Напевне, вона була трохи шокована тим різким тоном, яким він відповів на її запитання, бо сказала:

— О любий Пітере, твій хвіст! Боюся, ти на мене сердитий. Я зробила щось не так?

— Ні, — відповів Пітер. — Принаймні я не думаю, що ти хотіла цього. Вибач за мій хвіст, але з ним щось відбувається всупереч моїй волі. Просто я почуваюся таким покидьком.

— Але чому, Пітере? Зрештою…

— Зрештою, — повторив Пітер, — він віддав нам половину свого обіду, хоч, напевно, сам був голодний. І він не виглядав дурним чи кумедним, коли ми втікали, він виглядав розчарованим, самотнім і нещасним.

— Але, Пітере, — заперечила Дженні, — невже ти не розумієш, що він хотів чогось від нас. Саме тому він дав нам молоко та печінку. Він намагався підкупити нас, щоб ми залишилися жити з ним у тій брудній, задушливій маленькій халупі. Ти ж не даси себе підкупити, правда? — виснувала вона, з тим, що нагадувало майже лицемірство.

— Це був не підкуп, — обурено промовив Пітер. — Він пригостив нас, бо ми йому подобалися. Хіба ти не чула, як він говорив з нами? Це було підло з нашого боку тікати, щойно відчинилися двері.

Дивний блиск з’явився в очах Дженні Болдрін, її вуха затріпотіли, а хвіст почав зловісно смикатися.

— А я думаю, це з його боку підло зачиняти за нами двері. Це мало показати тобі його наміри, якщо не більше.

Пітер уперто наполягав:

— Можливо, він зачинив двері, бо турбувався через свої квіти. Він не міг виявитися злим і заподіяти нам якусь шкоду, бо ж вирощує стільки квітів.

Дженні загрозливо загарчала.

— Усі люди лихі, і я не хочу мати з ними нічого спільного. Я вже казала це тобі, коли ми щойно зустрілися. Я пояснила, чому так вважаю. І я досі не змінила своєї думки.

— Тоді чому ти продовжуєш спілкуватися зі мною? — запитав Пітер. — Я людина і…

— Ти не людина! — закричала Дженні. — Ти звичайний білий кіт і навіть не надто хороший, бо після всього, що я зробила для… О Господи, Пітере, ти розумієш, що це наша перша сварка? Через людину! Ти розумієш, що відбувається, коли вони з’являються у твоєму житті?

Пітер усвідомлював, що він посварився з Дженні, і йому було соромно, бо вона виявилася такою доброю і дбала про нього, слабкого й пораненого, тож він сказав:

— Люба Дженні Болдрін, вибач. Я не хотів з тобою сваритися. Ти була такою доброю й лагідною зі мною. І якщо тебе засмучують згадки чи розмови про людей або про містера Ґрімза, ми більше не будемо цього робити.

Погляд Дженні пом’якшився. Її хвіст угамувався, і вона сказала:

— Пітере, ти дуже милий, вибач, що я тріпотіла на тебе вухами.

Вона відвернулася й почала енергійно митися, а за мить Пітер відчув потребу зробити те саме.

Після того, як вони розслабились після спільного вияву емоцій, Пітер помітив, що Дженні дивиться на нього з допитливим виразом на її ніжній білій мордочці, зовсім як, ну, якби він був хлопчиком, а не котом, і дивився б на кота, що проковтнув мишу. Здається, їй на думку спала якась захоплива й приємна ідея.

— Пітере, — розпочала вона, коли великий паром із тьмяно-зеленою трубою поплив річкою з гортанним гудком. — Ти страшенно розумний. А ти вмієш читати так само, як розумієш усе, що говорять люди?

— Звісно, вмію, — відповів Пітер. — Я вже два роки ходжу до школи. Можу прочитати майже все. Маю на увазі, якщо слова не занадто довгі й незрозумілі.

— О, Пітере, покажи! Прочитай щось. Що написано, наприклад, на отому човні.

Один маленький човен якраз тягнув буксир.

— «Мауд Ф. О’Рейлі, Компанія з буксирування Темзою, Лаймгауз», — не забарившись, прочитав Пітер.

— А на тому човні, який тягнуть?

— «Ессо Квін, Нафтова компанія „Байонн“, Н., Дж.».

— А на тому на річці, який щойно пройшов повз нас?..

— «Ріндам, Амстердам». Але я не знаю, що це означає…

Дженні голосно зітхнула і прихильно глянула на Пітера:

— О, — сказала вона, — ти ж не міг усе це просто вигадати, правда?

— Звичайно, ні, — дещо здивовано відповів Пітер. — Ти попросила мене прочитати, і я прочитав. Якщо не віриш…

— О, я вірю, мій Пітере, я вірю… — захоплено промовила Дженні. — Просто я майже не сміла повірити. О, мені так пощастило. Ти не розумієш, що це означає?

Пітер спробував дотумкати, але з розгубленого виразу його морди Дженні зрозуміла, що йому це не вдалося, тож вона пояснила йому:

— Це означає, що ми вільні. Немає такого місця, куди ми не зможемо потрапити або чогось, що ми не можемо зробити, якщо захочемо…

Пітер досі нічого не розумів.

Сонце червоною кулею тонуло за Західним Лондоном, створюючи пишне малинове тло для лісу корабельних щогл і димарів у Лондонських доках позаду них, а темні башти та стіни Лондонського Тауеру підіймалися з Тауер-Гілл на віддалі. Коли ж сонце досить низько опустилося й майже зникло за шпилями та димарями міста, холодний вітер повіяв з річки, скуйовдив Пітерове хутро, нагадавши, що вони досі не мають теплого, безпечного місця, де перебути ніч.

Він почав розпитувати Дженні:

— Скоро сутінки. Де нам переночувати?.. — але вона його не слухала. Дженні мала захоплений вираз мордочки, її погляд блукав десь далеко. І потім вона сказала йому урочистим голосом:

— Пітере… чи не хочеш ти вирушити зі мною у невелику мандрівку?

Пітер одразу ж зацікавився, ба більше, захопився, бо він любив відвідувати нові місця і почувався найщасливішим, коли подорожував.

— Мандрівку? О, залюбки! Куди? Коли?

— Зараз. Негайно. Сьогодні ввечері чи коли там щось вирушатиме. Але ми можемо пошукати сьогодні ввечері. До Шотландії. Я хотіла б побувати у Ґлазґо, місті, в якому народилася. І відвідати своїх родичів у Баллосі, Ґаерлохгеді та Бальмасі. О, Пітере, Пітере, було б так гарно…

Тепер очі Пітера розширилися від захвату, як і в Дженні, коли він почув знайомі назви місць, що здавалися такими далекими й чудовими, бо няня часто розповідала йому про Ґлазґо, і він вигукнув:

— Але, Дженні, як ми це зробимо? У нас немає грошей, квитків…

— О, це легко, — сказала Дженні. — Ми влаштуємось на роботу й працюватимемо до самого Ґлазґо.

— На роботу, — збентежено повторив Пітер, — але що ми можемо робити?

— Багато чого, — відповіла Дженні. — Ми знайдемо корабель, що прямує до Ґлазґо й станемо корабельними котами, після того, як вони виявлять, що ми на борту. Це легко.

Тоді вже Пітер подивився на Дженні з зачудуванням та захватом.

— Дженні! — промовив він. — Хочеш сказати, ти вже робила це, ти вже плавала морем?

— О так, кілька разів, — відповіла вона, намагаючись говорити наче між іншим, хоч їй погано вдавалося приховати, як її це тішить, коли Пітер захоплюється нею, — але проблема полягала в тому, що я ніколи не знала, куди саме прямую. Я дуже хотіла до Єгипту, щоб навідати могили моїх предків, але замість цього потрапила в Осло. Де б мені ще довелося їсти сушену рибу! А одного разу я подорожувала до Нового Орлеана і назад. Здавалося, ця подорож ніколи не закінчиться. Двадцять вісім днів на морі. Така нудьга… Але тепер я знаю, що ти можеш читати назви кораблів і куди саме вони прямують…

Раптова думка осяяла Пітера:

— Але, Дженні, — сказав він, — працювати на кораблі, хіба ж це не бути з людьми, я хочу сказати, ти ж говорила, що терпіти не можеш…

— Зовсім ні, — холодно відповіла Дженні. — Це трохи інше. Ти працюєш, щоб заробити на життя і, повір мені, гаруєш по-справжньому. Усе, що маєш, ти заробляєш, ловлячи мишей та щурів, передбачаючи погоду, визначаючи пробоїни та джерела смороду і приносячи везіння… та чого тільки не доводиться робити. Це ділові стосунки. Моряки, юнги та капітани мають досить своєї роботи, тож їм не залишається часу панькатися з котами. А ти маєш свою роботу, зайнятий нею і невдовзі все закінчується. Непогано і — що важливо — регулярно годують, тож не потрібно турбуватися про харчі, їх удосталь. За день-два ти призвичаюєшся до моря й певної одноманітності і, якщо показатися на палубі, коли землі вже не видко, це непогане життя. Що скажеш, друже? — і вона кинула на Пітера благальний, але, разом із тим, викличний погляд.

— Аякже! — закричав Пітер. — Я їду.

— Молодець, Пітере! — гукнула Дженні, тихенько наспівуючи від задоволення. Я знала, що ти погодишся. Спершу ми пошукаємо у доках цієї затоки. Твоє завдання — прочитати назви кораблів. Я оберу той, на якому ми попливемо.

Вони одразу ж попрямували від Воппінґ Волл до Лондонських доків. Пітер дивився на принадні назви, написані золотими літерами під тафрейлом, та порти, з яких ці кораблі прибули, коли вони проходили, здається, нескінченні доки в Старій чи Новій затоці, і зачитував їх Дженні.

— «Раймона» — Лісабон, — прочитав він.

— У Лісабоні повно котів моєї породи, — коментувала Дженні.

— «Вільгіальмар» — Гельсінкі.

— Дякую, не хочу більше сушеної риби, — трохи в’їдливо зауважила Дженні.

— «Ізіс» — Олександрія…

Дженні замріялася і навіть на мить завагалася, немов збиралася змінити своє рішення, але потім сказала:

— Можливо, колись, але не зараз. Коли ми повернемося, мабуть. Олександрія, Каїр, потім Ніл. Бубастіс — ось куди я б хотіла потрапити. Ми там справді були священними…

Вони оглядали корабель за кораблем; порти, звідки вони прибули, розкидало по всій земній кулі від Суецу до Колкати, від Сінґапуру до Колону, від Банґору, штату Мен, до Ямайки, що у Вест-Індії, й Тампіко, що у Мексиці. І вже потім, наприкінці найбільшої затоки, майже при вході до доків Сент-Кетрін вони натрапили на осіле, низеньке, опецькувате судно. Його назву було виведено не золотавими, а блідо-білими літерами, ще й такими замазуреними брудом та димом, що Пітер заледве розібрав їх, і йому довелося ще раз придивитися у сутінках. Але коли він все-таки прочитав їх, його серце підстрибнуло від захвату.

— Дженні! Тут написано: «Графиня Грінок — Ґлазґо»!

— Ура! — трохи неелегантно підстрибнула Дженні. — Це наш корабель. Це наш новий дім на наступні кілька тижнів, Пітере.

Ентузіазм Пітера трохи охолов, коли він оглянув далеке від краси судно. Чорний корпус «Графині» був поплямований червоною іржею, присадкуватий і потворний, з опецькуватим вигином, від якого підіймалася коротка щогла з величезним щогловим краном, який у ту мить працював, завантажуючи з пристані на борт ящики, пакунки та великі сітки, заповнені бочками. Посеред корабля розташовувався арковий капітанський місток з рульовою рубкою усіх відтінків коричневого, що нагадав Пітеру величезний шматок шоколадного торта. За ним стриміла ще одна щогла та щогловий кран. Позаду другого трюму розташовувалися каюти та житлові приміщення, біля кожного борту кріпилося по шлюпці, і все довершував довгий тонкий брудний димар.

— Будь здоровий, — сказала Дженні й схвильовано додала: — Доведеться постаратися, щоб залишатися чистими на борту цього судна. Але, звісно, ти розумієш, що означає дим, який отак валує з корабля. Напевно, розпалюють піч, щоб відплисти сьогодні ввечері. Ми якраз вчасно. Бачиш, вони намагаються якнайшвидше все завантажити.

Дженні якусь хвилину вивчала ситуацію, а тоді висловила свої спостереження:

— Мені здається, вони заносять генеральний вантаж. Це означає, що в нас буде багато роботи, особливо якщо там є провізія. Ну, Пітере, готовий піднятися на борт? Ми можемо зробити це, доки вони зайняті. Знайдемо собі місце, щоб заховатися, доки корабель відпливе далеко.

Пітер заледве стримався, щоб від захвату не зацокотіти зубами. Але все-таки він запитав Дженні:

— А якщо, знайшовши нас, вони розлютяться і просто викинуть нас за борт?

Він читав, що таке трапляється досить часто, коли на кораблі після відплиття виявляють «зайців».

— Що? — трохи зневажливо озвалася Дженні, — моряки? Викинуть нас за борт? Ти забув, що ми коти, а вони забобонні. Отже! Ми не будемо ризикувати, проходячи там, де вони вантажать. Повинен бути третій трап на кормі до приміщень для старших за званням.

Лише вигляд судна спонукав Дженні вживати у розмові моряцькі слівця. Вона продовжила:

— Якби ж я знала щось про дисципліну на борту, як охороняється трап, чи є там варта. Більшість команди, напевно, на березі святкує відплиття. Ходімо, подивимося.

Темною пристанню вони підкралися до корми «Графині Ґрінок», де, які очікувалося, розташовувався маленький трап, що вів із пірса до початку вузького східного люка на нижній палубі. І, як і передбачила Дженні, там нікого не було на вахті з обох боків трапу, та й взагалі не було видно ні душі.

— Коли, як не зараз, — радісно сказала Дженні, уважно обдивившись все навколо. Вона ще кілька разів зосереджено понюшкувала, а потім без зайвих слів побігла трапом. Пітер біг за нею.