Дженні

Розділ двадцять перший Зустріч на вулиці М’явз біля площі Кавендиш

І тоді, коли вони зрештою дістались сюди, Пітер зрозумів, що він не знає, що робити, чи, точніше, що в нього немає ніякого плану.

Бо навряд чи це схоже на звичайний візит, коли просто дзвониш у вхідні двері, а хтось підходить, щоб відповісти, і ти передаєш йому картку з нашкрябаним на ній повідомленням: «Містер Пітер Браун, колишня адреса: будинок номер 1А на Кавендиш М’явз, бажає зустрітися зі своїми батьками, полковником Брауном і місіс Браун». Та тут навіть не забіжиш через незамкнені вхідні двері з криком: «Мамо! Мамо! Я вдома. Я повернувся. Ти за мною сумувала?»

Пітер не міг дотягнутися навіть до дверної ручки, тим паче до дзвінка. Зараз він був в образі й подобі великого білого кота, втратив уміння говорити з людьми, хоч і розумів їхню мову. А навіть якби він і міг поговорити зі своїми батьками чи нянею, яка, почнімо з цього, боялася котів, ідея спробувати їх переконати, що він насправді Пітер, з яким сталося щось дуже дивне, не здавалася йому надто вдалою. Комусь свого віку він міг би це пояснити без проблем, але дорослі, скоріше за все, назвали б це маячнею та безглуздям. Маленькі хлопчики не обертаються на котів — і це кінець розмови.

Тієї миті він подумав, що гарно було б, якби вони просто підійшли ближче і трохи посиділи навпроти будинку, спостерігаючи. Можливо, його батько вдома, і він побачив би його через вікно на першому поверсі, якщо воно не зашторене, або його мати чи няня вийшли б із будинку, і Пітер переконався б, що з ними все гаразд і що вони в гарному здоров’ї, а понад усе він бажав показати свою матір Дженні Болдрін, щоб вона побачила, яка його мама гарна.

— Це там, — сказав він, — маленький будиночок на дальньому кінці М’явз.

Дженні легко могла його впізнати, бо він був таким малесеньким, не більше двох поверхів заввишки, і тулився до свого сусіда, набагато більшого будинку з білого граніту, який нещодавно відремонтували, і куди вселялися нові мешканці якраз тоді, коли з Пітером сталася халепа й він перетворився на кота.

Це був гарний будинок, що мав красиві чорні двері, облямовані кремовим деревом. На них його батько вивісив блискучу мідну табличку зі своїм ім’ям «Полковник А. Браун», бо людям було важко знайти навіть саму вулицю М’явз, не кажучи вже про її мешканців.

Але перш ніж перейти вулицю, Пітер помітив, що двері виглядали якось дивно чи, точніше, якось інакше. Так, щось не те також і з вікном до вітальні, що завжди пишалося жорстко накрохмаленими занавісками, через які можна було розгледіти темно-коричневий стіл із бронзовою статуєю Меркурія.

Зараз Пітер зрозумів, що саме змінилося. На дверях більше не було мідної таблички, не було занавісок на вікні чи якихось меблів у кімнаті. Зазирнувши туди, можна було побачити, що кімната зовсім порожня. Але в кутку вікна з’явилася маленька картка, на якій чорними літерами було написано, що приміщення вільне і всі охочі можуть звертатися до Тредґемора та Сілкіна на Саквілл-стріт чи запитати в наглядача. Стало ясно, що Брауни переїхали і більше не живуть у будинку номер 1А на вулиці М’явз, площа Кавендиш, а куди саме вони переїхали, невідомо.

Спершу Пітер відчув, що не надто здивувався, їхня родина постійно переїжджала. Він пам’ятав, що це якось пов’язано зі службою батька в армії, саме тому він часто змінював місце проживання.

Опісля він відчув похмуре розчарування. Бути котом виявилося не так погано, особливо після того, як Дженні знайшла його і взяла під свою опіку, а їхні спільні пригоди йому навіть подобалися. Але несподівано Пітер зрозумів: де б він не був, підсвідомо його втішало знання, що його батьки тут, живуть у крихітній квартирці на вулиці М’явз, і коли він згадує про них, то може уявити, що саме вони роблять цієї самої миті. І понад усе Пітера гріла надія побачити їх знову, якщо він захоче повернутися, хай навіть вони і не впізнають його.

А тепер вони зникли.

Пітер присів навпроти чорних дверей і порожнього вікна, кліпав очима, щоб втримати сльози. Навіть миття не приносило йому розради в горі, яке його охопило. Він так прагнув показати батькам свої нові досягнення і те, що він навчився робити, щоб дати їм зрозуміти: він уже не той самий Пітер, якого няня за ручку переводила через дорогу. Зараз він міг досить добре пересуватися Лондоном самостійно. Він мандрував до незнайомого міста на пароплаві, собаки загнали його на вершечок мосту, він уміє вбивати щурів та мишей, здатен викликати захоплення такого чоловіка, як містер Стрейчен, перший помічник капітана.

Він міг опанувати себе, але метка Дженні, навіть не вміючи читати, здогадалася, що сталося і спробувала його втішити:

— О Пітере, — промовила вона, присуваючись ближче до нього, — вони переїхали і залишили тебе. Мені так шкода. Це схоже… Це схоже на те, як мої люди залишили мене. Напевно, ти почуваєшся саме так. Я розумію.

Згадавши власну трагедію, Дженні відчула, що й сама зараз заплаче, але втрималася і почала рішуче й з любов’ю мити Пітерову мордочку таким милим стриманим рухом голови, який так зворушив Пітера, що він, звісно, одразу ж заридав.

І йому було так шкода нагадувати Дженні про велику трагедію її життя, що, намагаючись відновити самовладання хоч частково і виразити їй своє співчуття, Пітер почав мити її у відповідь, через що Дженні також втратила контроль над своїми емоціями. За мить вони обоє сиділи на тротуарі на М’явз, жалібно ридаючи і шукаючи розради від горя в гучній скорботній пісні. Саме проти цього їх застерігав містер Блек, тобто проти голосної поведінки, що потурбує жителів, хоч зараз був білий день.

На другому поверсі великого білого гранітного будинку по сусідству відчинилося вікно і хтось сказав:

— Киш, кицьки. Ідіть геть. І без вас сумно.

Після цього у вікні з’явилася голова, що подивилася вниз на двох безталанних котів. Ця дуже гарна голова належала дівчині, чиє каштанове волосся було перев’язане червоною стрічкою і спадало з обох боків свіжого і милого личка з ніжним ротиком і лагідними привабливими карими очима.

Ось що побачив Пітер, коли крізь сльози подивився вгору, але Дженні побачила щось інше, щось, що змусило її прибрати такої пози, немов вона зіткнулася з привидом. Вона дивилася на мару, на мить нерухомо застигнувши з однією лапою піднятою вгору і з найдивнішим виразом на мордочці.

Тим часом лагідні очі дівчини округлилися і засяяли зачудуванням, так само, як і її рот, що якусь мить виражав недовіру до того, що бачили очі, потім вона гукнула:

— Дженні! Дженні Болдрін! О моя люба! О чекай! Чекай! Я йду до тебе…

Потім дівчина відбігла від вікна, й Пітер та Дженні почули звуки квапливих кроків на сходах, і перш ніж Пітер встиг сказати: «Дженні, вона знає твоє ім’я, вона гукала тебе», — двері на вулицю різко відчинилися і через них вибігла дитина, вся почервоніла і задихана. Вона схопила Дженні на руки, пригортала, цілувала, тримала й гойдала її, плакала і примовляла:

— Дженні, моя люба, люба ЛЮБА Дженні! О, це ти! Нарешті я тебе знайшла. Чи це ТИ знайшла мене, ти моя розумна, розумна кішко. Моя люба, люба Дженні, ти ж пам’ятаєш мене, твою Бафф, правда ж, серденько? Ох, я тебе зацілую…

Безсумнівно, Дженні впізнала її, бо вмить з виглядом повного блаженства і щастя на мордочці, вона обкрутилася довкола плечей Бафф, немов довгий живий шматок хутра і почала муркотіти голосніше за літак у небі.

Потім Бафф почала гукати нагору, й вікна інших будинків на М’явз розчинялися, люди висовували голови, щоб дізнатися, що там відбувається:

— Мамо, мамо! Дженні повернулася до мене. Вона знайшла мене. Мамо, ходи сюди і подивися. Я певна, це Дженні.

Після цього вниз спустилася мати Бафф, вона виявилася високою миловидною жінкою, схожою на Бафф і в той же час, з гіркотою подумалося Пітерові, нагадувала також і його матір, тож якусь мить він навіть переплутав їх. Але жінка, як і Бафф, не помітила його, бо зараз обидві були зайняті, обіймаючи, гладячи і пестячи Дженні і, звертаючись до неї і до сусідів, що вистромилися з вікон, дивувалися і пояснювали всім, яке це диво і як так сталося, що вони загубили Дженні три роки тому.

Але Пітер, звісно, розумів кожне їхнє слово, і це переповнило його серце радістю, бо їхня розповідь свідчила, що вони не покидали Дженні.

З уривків розмов він зрозумів, коли вони переїжджали зі свого старого будинку, то їм довелося на кілька ночей поселитися в готелі, бо фарба на новому місці ще не зовсім висохла. Того ранку, коли вони переїхали і планували повернутися за Дженні Болдрін, Бафф серйозно захворіла і її забрали до лікарні. Там три дні й три ночі лікарі боролися за її життя. Лікарі та медсестри, мати й батько постійно чергували біля ліжка хворої, й у цій метушні про Дженні забули.

Зрештою коли криза минула і Бафф почала одужувати, місіс Пенні згадала про Дженні, але більше п’яти днів минуло, доки вона потрапила до їхнього старого будинку і виявила, що Дженні зникла.

Пітерові здавалося, що Дженні страшенно важливо це знати і, доки продовжувався захват, розмови та плач, він погукав подругу, що щасливо вмостилася на плечах Бафф:

— Дженні, у мене для тебе гарні новини. Я слухав, що вони говорять. Вони не покидали тебе. Бафф захворіла і їй довелося лягти до лікарні… — і так швидко, як лише міг, він розповів їй усю історію і завершив таким висновком: — Я знав, що люди, які справді люблять котів не можуть так вчинити. Ти рада?..

Дивно, Дженні щасливо й замріяно усміхнулася до нього, але не здавалася враженою цією історією чи піднесеною через те, що Бафф її не покидала, хоч, безперечно, її радувало, що все виявилося саме так, і зрештою вона промовила:

— Насправді мені все одно, Пітере, як це сталось і чому. Важливо, що вона повернулася і вона знову любить мене. Розумієш, я можу їй пробачити все…

Ця було так по-жіночому, що здалося Пітерові чимось незбагненним, і на мить у його душі промайнуло передчуття жахливого болю, скорботи й самотності, яке він швидко придушив, бо не хотів відчувати нічого, крім радості за Дженні. Але те, що Дженні сказала після цього, якнайкраще її характеризувало і запевнило, що вона його не зрадить. Вона погукала Пітера тим лагідним співочим муркотінням, яким вони послуговувалися для найособистішого спілкування:

— О, Пітере, ми тепер будемо такими щасливими. Бо я знаю, вони полюблять і тебе.

Але це була лише мрія, якій не судилося здійснитися. Бо, як виявилося, Бафф і її мати заледве помітили присутність Пітера. Коли перший захват, привітання і вигуки навколо Дженні почали стихати, і всі голови, що повисовувалися з вікон на М’явз, позникали в будинках, Бафф із Дженні, що досі лагідно обкрутилася навколо її плечей і лапкою ніжно гладила її гладеньку щічку, попрямувала в будинок номер 2 на вулиці М’явз біля площі Кавендиш, великий гранітний дім з багатим передпокоєм, де скінчилися б усі турботи Дженні. Пітер, природно, пішов за ними. Але тут мати Бафф помітила великого білого кота, що намагався пробитися крізь двері, і м’яко виштовхнула його геть, зі словами:

— Ні, ні, старий. Не ти. Ми не можемо забрати всіх котів. Ти зараз біжи додому…

Щось грюкнуло, клацнуло, і вдруге двері на Кавендиш М’явз зачинилися Пітерові перед носом, і він залишився самотою стояти на вулиці.

Це відбулося так раптово, що якусь мить він не міг нічого второпати і просто стояв там, вдивляючись у холодні голі двері з червоного дерева.

Але цього разу він був не зовсім сам, бо спершу почувся дикий крик Дженні: «Пітере! ПІТЕРЕ!», — а потім він відчув, як її думки транслюються йому так потужно, немов вона стояла коло нього.

— Пітере! Нікуди не йди! Я не можу вийти зараз, але я щось придумаю. Не хвилюйся. Іди до зруйнованого будинку номер 38 і чекай на мене там. Я прийду так швидко, як лише зможу. Вони не розуміють про нас. Обіцяй мені…

Пітер пообіцяв, і після цього на М’явз все стихло.