Дженні

Розділ вісімнадцятий Містер Ґрімз спить

Усю дорогу додому на «Графині Ґрінок» Пітер та Дженні говорили про те, яким задоволеним і здивованим буде містер Ґрімз, коли побачить, що вони повернулися і зрозуміє, що вони хочуть залишитися в нього назавжди.

Друзі обговорювали, як це може статися, і Дженні казала, що було би добре знову повернутися до чаю, як минулого разу. Містер Ґрімз, напевно, знову їх запросить, лише тепер, коли він залишить двері відчиненими, вони залишаться й, можливо, потруться об нього чи ляжуть у кутку, щоб показати, що тепер вони його коти.

Пітер вважав, що було би навіть цікавіше, якби містер Ґрімз у мить їхнього повернення вийшов би зі свої хижки у доки та склади, і вони могли би потрапити всередину чи через двері, що залишилися незамкненими, чи, можливо, через вікно. Але в будь-якому разі вони потрапили б усередину й, можливо, кожен сидів би на вікні біля горщика з геранями, коли старенький відчинить двері.

Пітер змальовував Дженні, як це станеться. Ось містер Ґрімз заходить в дім, його очі ще не звикли до напівтемряви, тож якщо вони сидітимуть непорушно, він їх одразу не помітить, а потім вони почнуть нявкати і кричати «Сюрприз! Сюрприз!», як це було одного разу в День народження Пітера, коли йому влаштували вечірку-сюрприз.

Дженні також страшенно сподобалася ця ідея, особливо після того, як Пітер яскраво описав задоволений і щасливий вираз обличчя містер Грімза, коли він зрештою зрозуміє, що сталося. А ще друзі обговорювали й планували своє життя, коли вони осядуть і належатимуть містерові Ґрімзу.

Пітер більше міркував про те, як чудово досліджувати товари, які містер Ґрімз охороняє вночі, сотні різних тюків, мішків, пакетів, ящиків, коробок та сипучих вантажів, товари зі Сходу, складені в плетені з соломи кошики, наповнені таємничими пахощами далеких країв, велетенські купи горіхів із Бразилії, в яких можна гратися й стрибати, мішки кави, купи тютюну, який змусить їх чхати, й чаїв, які їх сп’янять.

Дженні більше переймалася облаштуванням побуту і тим, як зробити так, щоб містер Ґрімз почувався вдома комфортно й прилаштуватися до його способу життя. Бо бути чиїмось котом, говорила Дженні, це більше, ніж просто приймати їжу, бути принагідно вдома, чи за нагоди приносити з мишу-дві. Дженні пояснила, що вони мають звикнути до його годин пробудження та відходу до сну, роботи й дозвілля й налаштувати все так, щоб бути під рукою, коли він того потребуватиме. Вони мали дізнатися, чи йому подобається, коли вони приходять до нього в ліжко, сідають на коліна або на литки, чи краще, коли вони скручуються клубочком біля печі або на вікнах, а може, йому більше подобатиметься гладити їх по голові, чи він волів би, щоб вони терлися об його ноги, застрибували до нього на руки. Потрібно знати багато речей, щоб жити всім разом у мирі та гармонії.

Зараз, коли вони пробиралися доками та бічними вулицями (бо Пітер так само, як і Дженні, тепер уникав залюднених вулиць та інтенсивного дорожнього руху), здавалося, що реалізація цих приємних планів та мрій невдовзі чекає на них.

І коли Пітер спостерігав, як палко Дженні прагне досягнути їхньої мети, його раптом охопив страх і якісь недобрі передчуття. А що як містер Ґрімз більше там не живе? А якщо його звільнили з роботи, можливо, він пішов, і вони більше ніколи його не знайдуть? Або ще гірше, з ним щось сталося і його забрали до лікарні? Пітер пам’ятав, що містер Ґрімз дуже старий, тому невдале падіння, напад або хвороба могли загрожувати йому будь-коли. Під час їхніх розмов та планів на борту корабля Пітер та Дженні ніколи такого не припускали. І зараз Пітер думав лише про те, яким страшним шоком і розчаруванням стало би це для Дженні.

Якимось чином, схоже, ці почуття перейшли й до Дженні, бо хоч від ходьби бруківкою її втомлені ноги нили й боліли, вона все швидше мчала вперед. Нарешті, ще до сутінків, вони підійшли до залізних воріт доків, які стояли зачинені, що свідчило про спокійний період, коли не прибував жоден корабель, не потрібно було приймати чи відсилати вантажі.

Зачинені ворота не становили для Пітера та Дженні перешкоди, оскільки вони могли прослизнути в отвори декоративної решітки внизу, і за мить друзі опинися з другого боку воріт у великій зоні доків. Тут було порожньо, окрім хіба дюжини товарних вагонів на запасній колії. Довга низка схожих на коробки складів, як гірський ланцюг, бовваніла у тьмяному світлі півмісяця та жмені ранніх зірок, що розсипалися вечірнім небом.

Дженні вже побачила щось, що змусило її зупинитися й зойкнути від захвату.

— Дивись, Пітере, дивись! — закричала вона. — Там унизу, скраю.

Пітер глянув туди, куди вказувала Дженні. Ген-ген, на самому краю огородженої ділянки блимала маленька цяточка жовтого світла.

— Це воно, — сказала Дженні, їй перехопило подих. — У хижі світиться. Це означає, що він має бути там. О, Пітере, мені немов камінь спав із душі.

Але зараз, коли мета, до якої вони так прагнули, була прямо перед ними, друзі не кинулися стрімголов до неї, але з якоїсь причини повільно й понуро пішли у напрямку манливого жовтого вогника.

У хижі справді світилося. Наблизившись до дверей, друзі побачили, що горить єдина, гола електрична лампа, що звисала зі стелі. Підступивши ще ближче, вони також почули з хижі гучні голоси, які немов сперечалися між собою, але нікого не було видно.

В усьому ж іншому хижа виглядала точнісінько так само, як тоді, коли вони її залишили. По горщику червоних гераней стояло обабіч дверей, і вони навіть змогли розгледіти рожеві, білі, лососеві і помаранчеві бутони через вікно. Але, окрім загадкових голосів, жоден із яких не належав містерові Ґрімзу, в хижі й навколо не було ніяких ознак життя.

Таємниця голосів усередині розкрилася, щойно вони наблизилися до порогу, коли голоси змінилися вибухом музики та веселою піснею музичної комедії.

Пітер сказав:

— Це радіо. Напевно, він вийшов і залишив увімкнене світло й радіо, бо невдовзі повернеться.

Можливо, нам ще вдасться його здивувати, Дженні. O, я сподіваюся, двері відчинені…

Але Дженні відповіла лише низьким горловим гарчанням, Пітер обернувся до неї й помітив, що її хвіст розпушився, а хутро на загривку стало дибки.

— Дженні, — вигукнув він. — Що сталося…

— Я… я не знаю, — відповіла вона. — О, Пітере, я лише відчуваю, що мені дуже страшно…

Пітер рішуче зауважив:

— Ну, мені зовсім не страшно, — хоч він був не надто певен цього. — Чого там боятися? Я піду першим, — і він пройшов до дверей і штовхнув їх плечима. Засувка піддалася, під натиском з голосним клацанням і з м’яким скрипом двері розчинилися достатньо, щоб Пітер зазирнув усередину.

Кімната була чиста й охайна, стіл зовсім порожній, немов цього вечора містер Ґрімз не мав чого їсти. Скрізь герані в горщиках квітли повним, багатим, дозрілим насиченим квітом і пишалися густим оксамитовим листям, кожен бутон випромінював аромат, тож кімната була заповнена солодкими, гострими, злегка перцевими пахощами.

Коли ж його зіниці призвичаїлися до яскравого світла єдиної лампи, що висіла над головою, Пітер побачив містера Ґрімза. Він був у ліжку й лежав дуже спокійно. Його спрацьовані вузлуваті руки спочивали над ковдрою, містер Ґрімз, очевидно, глибоко спав. І чомусь його вигляд розчулив Пітера до глибини душі. Щось схоже на сльози підступило йому до очей, бо він подумав, що ніколи не бачив нікого прекраснішого.

Перше, що спало Пітерові на думку: «Він схожий на святого», — а потім промайнуло щось іще зухваліше: «О, ні. Він схожий на Бога». Сніжно-біле волосся відкинулося йому з чола, і якась надзвичайна лагідність залягла в лінії рота і заплющених повік над очима, які, Пітер знав, світилися такою добротою. Білі вуса двома м’якими лініями пролягли біля його вуст і, з витонченими обрисами його носа та поставою голови на подушці, надавали його обличчю поважного і приязного виразу патріарха, якого переповнює мир та велич. У ньому всьому від ясного безтурботного чола до розпружених спочилих рук не відчувалося гіркоти чи супротиву долі. Щось робило містера Ґрімза таким шляхетним.

Пітер не знав, чи довго дивився на містера Грім-за, але, здавалося, він не може відвести від нього погляду. Тоді радіо, що грало весь час, на мить замовкло, і ця тиша повернула його до реальності. Пітер обернувся до Дженні, яка стояла за ним, і сказав тихим голосом, яким говорять, коли спить дитина:

— Шшшшш. Він заснув. Ми досі можемо його здивувати. Коли він прокинеться, ми будемо тут і він нас побачить.

Але Пітер помилився. Містер Ґрімз не спав.

Усю ту ніч під невсипущим оком електричної лампи над ними, Дженні тулилася в кутку і ридма ридала за старим чоловіком, який був таким добрим до неї і так ніколи й не дізнається, що вона до нього повернулася. Пітер сидів біля подруги й намагався заспокоїти її словами, принагідними співчутливими вилизуваннями чи просто мовчки тулячись до неї. Він відчував, як вона тремтіла від горя, й понад усе бажав якось цьому зарадити. Його дивувало, що містер Ґрімз здавався таким задоволеним і безтурботним, а Дженні так побивалася.

Радіо грало до півночі, потім воно замовкло і, увімкнувшись знову рано-рано вранці розбудило Пітера, бо він задрімав, сам того не бажаючи. Після світанку за дверима почулися голоси і кроки, і за мить хтось покликав:

— Ти там, Віллє? Чому в тебе світло й радіо о цій годині? Ми по ключі.

Це був один із бригадирів у супроводі двох робітників із доків, які, помітивши, що двері не замкнені, посунули досередини, але бригадир зупинив їх:

— Йой-йой! Стійте тут, хлопці. Не подобається мені все це. Віллє! Віллє Ґрімзе! Ти захворів?

Один із робітників сказав:

— Схоже, це остання болячка старого.

— Правду кажеш.

Усі троє зняли капелюхи й нерішуче та боязко протиснулися всередину, немов тепер боялися потривожити містера Ґрімза. Бригадир з поважним виразом співчуття та турботи на пошрамованому, шкарубкому обличчі, роздивлявся дивну сцену: спокійна фігура на ліжку серед радісного квіту, двоє котів — смугасточка з маленькою головою, сяйливими вологими очима й сніжно-білою шиєю та мордочкою й світло-кремовий кіт з широкою головою та плечима.

Тоді він вимкнув радіо та погасив світло, тож більше нічого, окрім світанку, не освітлювало кімнату.

— Осьо, — сказав він. — І ніхто, крім двох вірних домашніх улюбленців, не розділив із ним його останню годину.

Слова бригадира краяли Пітерові серце. Він був радий, що Дженні не може повністю розуміти цього чоловіка, а ще чомусь радів, що бригадир не знав: навіть у цій розраді містерові Ґрімзу було відмовлено, і в смертну годину він залишився зовсім сам.

Бригадир обережно накрив плечі й голову містера Ґрімза простирадлом і трохи прибрав навколо. Один із докерів присів, перед тим, як піти, і почухав Пітера за вухом:

— Агов, кицько, ти ж знаєш, знаєш, — промовив він. — Тобі буде потрібен новий дім і хтось інший, хто годуватиме й дбатиме про тебе. Ох, добре… Спершу подбаємо про нього, а тоді подумаємо, що робити з вами. Старий Білл не хотів, щоб його друзів просто покинули…

Він і двоє докерів мовчки вийшли, залишивши двері прочиненими.

Пітер звернувся до Дженні:

— Про нього подбають. Я чув, бригадир так сказав. Ти не повинна так побиватися. Ми повернулися так швидко, як лише могли…

Але Дженні не хотіла втішатися. Вона відповіла:

— Він поділився з нами своєю їжею, своїм хлібом. Він так лагідно говорив із нами, благав залишитися з ним. А я сміялася з нього і змусила тебе втекти. Пітере, Пітере… Як я зможу колись собі пробачити? Невже ти не розумієш: якби я не повелася так, якби ми залишилися, все могло би бути інакше? Він знову мав би для чого жити, і якби захворів, то не лежав би, доки помер. І навіть якби й так, ми були б з ним і, можливо, побігли б йому по допомогу. О, я хочу померти…

Вона замовкла, і Пітер присів біля неї, міркуючи, що робити. Він відчував, що якщо не відволікти її чимось, вона може залишитися тут горювати й тужити над чимось, чому вже не зарадиш, і, можливо, заморить себе голодом.

Він знав, що ні він, ні вона ніколи собі не пробачать своєї бездумної жорстокості до містера Ґрімза, в якій уже запізно каятися, бо життя не приймає в розрахунок, що там хтось почуває чи як хотів би виправити свої помилки, але невблаганно рухається вперед. Тож тягар «надто пізно, надто пізно» лягає на наші плечі частіше, ніж розрада «якраз вчасно»… Гарні правильні вчинки мають здійснюватися негайно. І Пітер також знав, що мусить негайно якось допомогти Дженні.

Зрештою він сказав:

— Дженні… ми більше нічого не можемо вдіяти. Я хотів би… Я хочу повернутися додому.

— Додому? — промовила вона так, немов це слово було для неї дивне й незнайоме.

— На Кавендиш М’явз, — сказав Пітер і додав. — Просто відвідати… Можливо, я побачу маму, тата й няню хоч на якусь мить. Ми можемо пройтися повз мій будинок і глянути…

— Так, — сказала Дженні безбарвним, прибитим голосом, — ти маєш піти.

— Але я не можу піти сам, Дженні. Я не наважусь. Ти мусиш піти зі мною. Ти мені потрібна. Невже не розумієш? Так само, як ти потребувала мене, щоб поїхати до Ґлазґо, мені потрібна твоя допомога тут. Я ще не досить кіт, щоб самому мандрувати Лондоном. Я загублюся, я навіть не певен, чи зможу знайти шлях, їжу чи безпечне місце, щоб переночувати. Дженні, будь ласка, допоможи мені. Я хочу побачити їх ще раз…

Щось у Дженні змінилося. Її гнучке тіло втратило хворобливість, в’ялість, понурість і знову зібралося докупи. Як завжди, коли вона забагато рухалася, Дженні сіла й кілька разів лизнула свою спину. Потім вона сказала:

— Якщо ти справді вважаєш, що я тобі потрібна, Пітере…

— О так, Дженні…

— Тоді я піду з тобою, куди скажеш.

Пітер стрибнув на підвіконня й визирнув у вікно. На віддалі, за вантажними вагонами, він побачив групу людей, що наближалися до хижі, бригадира, двох докерів, чоловіка з чорною сумкою та кількох інших.

— Думаю, нам краще зараз піти, — сказав він, — доки вони повернуться.

Без зайвих слів Дженні підвелася й прослизнула у двері, але примітно, що цього разу вів Пітер, а Дженні йшла за ним. Вони швидко прокрались за хижу, а потім поперемінно то біжучи, то йдучи, спустилися до доків і складів з боку води, невдовзі дійшли до залізних воріт, які саме стояли відчиненими, й знову опинилися на вулиці.