Дженні

Розділ двадцять восьмий Як усе закінчилося

— Пітере! Пітере, мій любий! Не кидай мене. Не залишай мене…

Крізь темряву Пітер чув, як Дженні Болдрін знову його кликала. Чи була це Дженні? Слова відчайдушного ридання, здається, її, але голос звучав трохи інакше, хоч кликали не з меншою любов’ю та тугою. Ніколи досі вона не називала його «любий»…

— Пітере! Пітере, любий! Ти чуєш мене?

Якою тонкою була нитка її голосу, що намагалася втримати його! Наскільки легше пірнути в заспокійливу темряву, де більше не існуватиме болю, битв, голоду і спраги, вогкої, тремтливої туги безпритульних ночей.

Нехай ця приязна чорнота подарує йому вічний сон, цього він бажав найбільше. Він так втомився. Але знову до нього долинув голос, благаючи повернутися.

— Пітере… Пітере… Повернися до мене…

Хтось ридав, але це був не лагідний плач Дженні, що завжди торкався самісінького його серця. Ці звуки були сповнені глибокої скорботи й страждання. Вони свідчили, що той, хто плаче, на межі справжнього відчаю. Пітер розплющив очі, щоб подивитися, хто це так побивається.

Кімната оберталася навколо нього: яскрава стеля, світло, обличчя, якісь люди, і за мить йому здалося, ніби він побачив свою матір. Пітер прикрив повіки, щоб уникнути яскравого світла, а коли знову розплющив очі, то зрозумів, що справді дивиться в очі своєї матері. Якими ж ніжними, люблячими й ласкавими були ці очі, такими ж, як у Дженні, коли вона дивилася на нього. І тієї миті їх також переповнювали сльози…

— Пітере! Мій любий, мій любий! Ти пізнаєш мене…

Це був голос його матері. Пітерові вчулося ще якесь дивне бурмотіння, бо, схоже, й інші люди були в кімнаті. Йому здалося, що він бачить свого батька.

Але якщо це так, якщо він знову з ними, як вони пізнають його, адже він досі не Пітер, а кіт? Він був певен, що не перетворився на людину, бо озирнувся навколо і, дещо звикнувши до світла, розгледів свої білі передні лапи на покривалі. Це його зовсім спантеличило.

Він досі був котом, але якимось чином вони, схоже, перенесли його туди, де він зараз був, вклали в ліжко, мати впізнавала його і плакала. Несподівано Пітера охопила паніка. Де Дженні Болдрін? Чому вони не взяли її також? Чи обличчя його матері, яка схилилася над ним, це ще один сон, від якого він прокинеться і побачить Дженні біля себе? Якщо це й була фантазія, то дуже яскрава, бо Пітер відчув, як дві сльозини впали з очей матері йому на щоку. Він швидко заплющив очі, щоб дати можливість сну змінитися й перенести його назад до Дженні.

Цього разу Пітер побачив лише білий блискучий туман, і він ніде не міг знайти Дженні. Але потім сталася дивна річ. Пітер не міг бачити через білу порожнечу, в якій наче застиг, крізь неї не проникали й жодні звуки. Але все навколо і він сам також, здавалося, було пронизане Дженні Болдрін. Він не міг знайти її мордочку чи силует, почути голос, і все-таки невидима, непочута, вона відчувалася скрізь так сильно, майже немов стала самою сіризною, що оточувала Дженні. Він опинився всередині Дженні, чи це Дженні всередині нього… На мить Пітер піддався цим захопливим солодким почуттям. Дженні… Дженні…

Однак інший сон не хотів його відпускати. Коли Пітер повернувся до нього знову, ще раз розплющивши очі, то побачив незнайомців, які схилилися над ним: жінку в накрохмаленому білому одязі з білою шапочкою на голові й чоловіка у полотняному халаті. Це мали бути лікар і медсестра. Здається, так. Він поранений у бою з Демпсі, а вони його лікують. Тоді Пітер згадав. Він не міг рухати лівою задньою лапою і правою передньою, бо Демпсі прокусив і зламав їх.

Медсестра нахилилася до нього. На ній була блискуча брошка з гладкою пласкою поверхнею, в якій шокований Пітер побачив себе. Він більше не був котом. ВІН ЗНОВУ БУВ СОБОЮ!

Чи зрештою він був напів собою, бо у дзеркалі він побачив своє обличчя Пітера-хлопчика. Все це видавалося страшним і загадковим, бо хоч риси обличчя стали такими, якими й колись, тіло, здається, залишилося котячим. Бо що ще означали ці білі лапи на покривалі?

Лікар нахилився ближче й уважно поглянув йому в очі. Тоді він сказав:

— Минулося. Він повернувся. Тепер із ним все буде гаразд.

Пітер почув, як його мати, що стояла за спиною лікаря, тихо плакала, дякувала Богу і називала його любим знову й знову.

Усе це насправді. Батько також був тут.

Досі одягнений у військову форму, він виглядав дуже засмученим і блідим. Батько підійшов до ліжка і сказав Пітерові:

— Я пишаюся тобою. Ти добре бився, старий…

Пітерові стало цікаво, звідки його батько дізнався про бійку з Демпсі й чи знав він, що, вже переможений і майже мертвий, Пітер зумів розвернути ситуацію з таким жахливим супротивником на свою користь. Напевно, його батька там не було. Як вони могли щось знати чи розуміти?

Пітер підняв свою ліву лапу і, на превелике здивування, побачив там не гострі закручені кігті, а п’ять рожевих пальців. У зачудуванні він порухав ними і торкнувся хутра на пораненій правій кінцівці. Але на дотик то було не хутро, а щось більш тверде й жорстке, текстура, яку він пам’ятав чи мав би ось-ось пригадати…

І тоді Пітер збагнув. Це щільно намотаний бинт.

Тепер він зрозумів. Він більше не кіт. Він знову хлопчик. А потім, кваплячись і гуркочучи, немов вода з каскаду, коли відкрилися шлюзи, його накрили спогади. Шотландська няня, ранок на площі, смугасте кошеня, яке грілося на сонці в парку, пробіжка через вулицю, крик няні, хрипіння гальм і стук зіткнення. І тут Пітер розридався, він плакав дуже гірко, немов у нього розбилося серце.

Пітер плакав із багатьох причин, жодну з яких він не міг повністю пояснити: через розлуку з Дженні й тим світом, де вона жила, через почуття втрати любої подруги, від переляку через те, що сталося, і через своє нинішнє становище в бинтах і пов’язках. Але найбільше він, напевно, плакав тому, що вперше пізнав глибину людського горя, яке настає, коли прокидаєшся від прекрасного до болю, до спазму в горлі, сну і розумієш: сон розтанув і любий друг із цього марення навіки залишиться лише спогадом. Бо тієї миті Пітерові здавалося, що він повернувся в цю реальність раз і назавжди і що Дженні й ті дивовижні пригоди, через які вони пройшли разом, — все це зникло, і він більше ніколи її не побачить.

Зчинилася метушня, і крізь сльози Пітер побачив шотландську няню, яка увійшла до палати і наближалася до його ліжка, тримаючи у руках щось, що рухалося і пручалося. Це була чорно-біла кішка, ще дуже молода, заледве не кошеня, з худорлявими, запалими боками, трьома білими й однією чорною лапами і чудернацькою чорною плямою прямо посеред мордочки, немов вона занурила свого носика в чорнило. Няня нахилилася над Пітером і поклала кішечку біля нього, примовляючи:

— Осьо, мій бідолашний, осьо мій файний легіню. Не привітаєшся? Коли хоч, можеш залишити сю кішечку.

Але Пітер лише відвернувся й заридав:

— Заберіть її! Я її не хочу. Я хочу Дженні Болдрін. Дженні, Дженні! Дженні! — і він не припиняв плакати.

Його мати стала на коліна біля Пітерового ліжка, пригорнула його до грудей і притулилася щокою до його щоки і так лагідно його обійняла, шепочучи:

— Все, все, любий. Не плач так гірко, мій найдорожчий. Кого ти хочеш? Там хтось був? Скажи своїй мамі. Ти тут у безпеці, мій Пітере. О, ти в безпеці. Я все зроблю, чого не зробила, щоб ти був щасливим, щоб ти одужав. Ось так, мій любий, дивись, нічого більше не болить… — і вона поцілувала його заплакані очі.

І Пітерові на мить здалося, що Дженні повернулася і цілує його в очі, як вона це завжди робила, і знову його переповнило могутнє відчуття її присутності. Її любий, лагідний, приязний дух, її сутність заповнили жахливу втрату Дженні з плоті і крові, над якою він так побивався. Так, зараз він був певен цього. Дженні зникла, люба товаришка його пригод. Її фізична присутність, м’яке, ніжне, короткошерсте тіло, білі лапки з чорними легендарними подушечками, що підтверджували її дуже давнє походження, блискавична швидкість, граційна постава, маленька аристократична голова, сяючі очі й особливий вираз мордочки — все це Пітер побачив ще раз і запам’ятав до того, як воно розтануло й зникло. Замість її образу залишилося щось, що було ні спогадом, ні сном, ні фантазією, але чудовим відчуттям дому, щастя й гаразду.

І справді, нічого більше не боліло, зовсім нічого й ніде. Не боліло навіть серце від втрати Дженні Болдрін, бо, здавалося, немов він віднайшов її знову й більше ніколи не залишиться без неї. Вона була в лагідних люблячих обіймах його матері, що пригортали його до себе, оксамитові її запашної щоки, притуленої до його щоки, у виразі її обличчя та ніжному дотику її вуст до Пітерових повік.

А потім сталася дещо дуже дивне, хоча, можливо, не таке й дивне, якщо добре подумати. Чорно-біле кошеня на руках у няні, від якого Пітер відмовився, ледь чутно нявкнуло, і хлопець почув її і зрозумів.

Пітер зрозумів, і він знав… о, не те, що вона насправжки каже, бо з перетворенням на людину всі його знання котячої мови випарувалися з пам’яті, немов ніколи їх і не було. Але він упізнав тужливу мелодію жалісного тихенького нявкоту, плачу нічийної, не любленої і приблудної кішки, так добре йому відомого. Це було самотнє і прихильне серце, яке благало, щоб він прийняв його, зігрів і втішив.

Пітер відчував, у цьому нявкоті містилася туга, біль і сподівання, вже давно йому відомі. На мить, востаннє, суворі яскраві спогади приблудного життя, всього, що сталося з ним, і всіх тих місць, де він побував протягом своєї хвороби, засяяли в його пам’яті.

Це кошеня немовби кричало, щоб він порятував його від тих бід, які пережив сам. Адже так страшно народитися маленькою безпомічною істотою, загубленою в гігантському всемогутньому світі, переживати то голод, то спрагу, мати тужливу потребу комусь належати, щоб тебе любили, бути для когось важливим. Крик цієї кішечки був криком самотності відторгнення, криком вигнаниці кам’яного серця байдужого міста.

На мить всі спогади, звуки й запахи знову повернулися: брудні вулиці, вкриті бруківкою, стічні канави, жахливі крики, звуки і вуличний гамір, гуркіт і тріск речей, з силою пожбурених у тебе, жахлива сліпа паніка нескінченної втечі. Схоже, відчайдушний нявкіт приблудної кішки зробив можливим для нього ще раз підглянути через зачинені двері в інший світ, який він назавжди покинув. Там примарні чотирилапі істоти безгучно прослизали від схованки до схованки на вулицях безжального міста, стояли на задніх лапах біля хиткого сріблястого циліндра сміттєвого баку, шукаючи їжу, чи зализували свої рани й болі, заховавшись у покинутих руїнах. А потім усе це зникло. Двері зачинилися, і він більше нічого не бачив.

І знову Пітер почув жалібний писк чорно-білого кошеняти, але тепер це вже не викликало в його свідомості темні образи. Цей крик просто зачепив його за серце. Чому, чому він відмовився від неї першого разу? Зосередившись на маленькому покинутому звіряткові, він не міг навіть пригадати. Лише відчув, що має взяти її, що він уже її любить.

— О, няню, дай мені її, будь ласка. Я її хочу…

Няня знову підійшла і поклала кішечку на його ліжко. Кошеня одразу ж поповзло до Пітерових грудей, поклало йому голову на підборіддя. Потім у Пітеровому житті так робило багато котів, немов вони знали й розуміли, що він один із них. Там кошенятко пригрілося й почало так голосно і задоволено муркотіти, що, здавалося, затрусилося все ліжко.

Пітер підняв здорову руку, якою досі міг користуватися, і пальцями, що виглядали з-під перев’язки, лагідно погладив голову кицьки, потер її щоку і почесав під підборіддям, немов інстинктивно знав усі місця, доторкаючись до яких можна принести коту найбільше задоволення й утіху.

Непоказна чорно-біла кішечка муркотіла голосніше й голосніше, вона підсунула своє маленьке тіло навіть ближче і тісніше притулилася до його шиї й обличчя, повністю здаючись на його милість.

Пітерова мати сказала:

— Дивись, яка мила. Як ти її назвеш?

Пітер подумав якусь мить, підшукуючи гарне ім’я. У голові крутилося щось, що він уже десь чув, немов у нього вже була кішка, це ім’я було йому таке знайоме й рідне.

Він подивився на свою матір, а потім на маленьку приблудну кішечку, і нічого, навіть слабке відлуння з минулого не підказало йому. Він був навіть не певен, чи він колись знав те ім’я.

Але в ці двері, що швидко зачинялися, прийшло чудове відчуття миру й безпеки. А всі його темні страхи залишилися зачиненими там. Він більше нічого не боявся: ні дивної лікарняної палати, де опинився, ні тупого болю своїх ран, ні самотності, нічого. Скидалося на те, що протягом довгих годин він спав і йому снився сон, який він більше не міг пригадати, цей сон забрав його страхи геть, тому Пітер вже ніколи не відчує, як відчував досі. Хлопчик зрозумів, що ніколи у своєму житті ще не був таким щасливим.

Зрештою він заговорив, сповнений невинної втіхи:

— О, мамо! Яка ж вона мила! Дивись, як вона мене любить. Я назву її Плямкою через оцю чорну плямку в неї на носі. Будь ласка, можна вона спатиме зі мною?

І Пітер усміхнувся до всіх, хто стояв навколо його ліжка.