Дженні

Розділ одинадцятий «Графиня» та її команда

Коли Пітер був хлопчиком і жив удома, няня часто розповідала йому про маленькі пароплави, які ходили між Ґріноком та Ґуроком, двома портовими містечками поблизу Ґлазґо, де минуло її дитинство. Але ніколи, вирішив Пітер, не було там такого дивного корабля із такою чудною і строкатою командою, як «Графиня Ґрінок». З усіма ними він познайомився, доки «Графиня» ліниво повзла вздовж південного та західного узбережжя Англії, розвертаючи свій присадкуватий іржавий корпус до порту за найменшої нагоди навіть тоді, коли на те не існувало жодної причини.

Як здавалося Пітерові, на борту ніхто нічим не переймався. Окрім другого інженера, який не відривався від стародавньої буркотливої машинерії. Йому якимось чином вдавалося черепаховими темпами вести «Графиню» через холодні води каналу. Кожен член команди мав певну особливість чи улюблене заняття, які цікавили їх дужче й займали більше часу, ніж прямі обов’язки тримати судно на плаву і направляти його до пункту призначення.

Почнімо хоч би з капітана, містера Сурліса; У вільний час пополудні Пітер і Дженні збиралися разом у вантажному відділенні чи призначали один одному побачення на кормі. Вони пліткували, обмінювалися враженнями щодо своєї роботи, пригод та людей, яких зустріли, і обоє погодилися, що за все життя ніколи не бачили більшого дивака, ніж цей чоловік.

Про його нелюбов до моря і всього, що з ним пов’язане, Пітер дізнався, підслуховуючи розмови старших за званням та членів команди. За словами містера Макданкелда, головного інженера, капітан Сурліс походить із давнього роду моряків. Однак коли настав час обирати професію, він утік із дому в Ґлазґо на ферму, бо насправді його душа лежала до сільського господарства.

Містер Фейрлі, радіооператор, якому містер Макданкелд розповів цю історію, зауважив, що він не раз чув про сільських хлопців, які тікали на море, але ніколи йому не траплялось хлопця, який, народжений на морі, тікав на ферму. Потім Пітер почув, як містер Макданкелд стверджував, що, наскільки йому відомо, це правда. Батько капітана Сурліса страшенно розлютився, знайшовши сина серед корів та курчат, і забрав його назад. Він вислав свого сина у море й змусив прийняти капітанство. Помираючи, батько остаточно повісив якір на синову шию, заповівши йому керувати «Графинею Ґрінок». Шотландська ощадливість та діловитість капітана Сурліса не дозволили йому довірити судно іншим, тому він, який так любив землю, був приречений жити на морі.

Залучивши «Графиню» до берегової торгівлі, що змушувало її заходити майже у всі порти між Лондоном і Ґлазґо, капітан Сурліс міг уникати моря, наскільки це можливо, а також вести непоганий бізнес. У дорозі між портами він був мовчазним, похмурим, дратівливим та нещасним і більшість часу проводив у своїй каюті, де вивчав сільське господарство. Він рідко з’являвся на містку. Будь-яка затримка на морі між портами, спричинена чи проблемами з двигуном, чи туманом, чи зустрічним вітром, змушувала його на мить показатися з дверей, щоб виявити причину зупинки. Потім, незалежно від того, якою ця причина була, капітан Сурліс повертався в каюту дуже роздратований і трощив увесь скляний посуд, який лише траплявся йому під руку.

Пітер і Дженні підрахували, що капітан важить близько двадцяти двох стоунів,[6] що буде понад триста фунтів.[7] У нього були маленькі, глибоко посаджені, уважні оченята, схожі на поросячі, кілька підборідь, у яких ховався маленький дратівливий рот, що нагадувало Пітеру кільця на воді, якщо кинути туди камінь. Але найбільше їх обох вражало, що замість глибокого громового басу, якого можна було очікували від такої солідної постаті й широких грудей, капітан Сурліс говорив високим тоненьким голоском, туркотів, як голуб. І що більше капітан лютився, — а коли він був у морі, лютило його майже все, — то вищим і мелодійнішим ставав його голос. Він ніколи не з’являвся на містку чи на палубі без свого фетрового капелюха гірчичного кольору, а в погану чи дощову погоду одягав не непромокальний костюм і зюйдвестку,[8] як решта команди, а макінтош тілесного кольору. Він бував у гарному гуморі й час від часу приходив обідати з усіма, коли «Графиня» пропливала десь біля суші, заходила в річку чи запливала в оточені сушею затоки.

Абсолютною його протилежністю був містер Стрейчен, перший помічник, високий рудий молодик із вузькими блакитними очима та низьким чолом. За словами Дженні, він був не надто кмітливий, однак любив море і сприймав усе, що ставалося на морі чи було пов’язане з ним, як велику чи малу пригоду.

Природно, це спричиняло конфлікти між ним та капітаном, і, кажучи правду, ці двоє не надто добре ладнали. Але оскільки в будь-яких питаннях, що стосувалися моря, капітан Сурліс практично усе керування передавав містерові Стрейчену, це не мало великого значення.

Невдовзі Пітер зрозумів, що містер Стрейчен, окрім своєї професії, має в житті ще два зацікавлення. Одне з них — захоплення фехтуванням. Він сумлінно відвідував клуб фехтувальників, коли був на березі і в Ґлазґо, і в Лондоні. А друге — пристрасть до розповідей і не завжди достовірних анекдотів з примовкою «вірите чи ні» про дивовижні пригоди, що сталися з ним на морі та в різноманітних чужоземних портах.

Коли ж слухач виражав здивування чи навіть ввічливий сумнів, що таке могло трапитися, містер Стрейчен представляв свій «доказ» цього випадку, наприклад, спалений сірник, маленьку гальку, шматок паперу й говорив: «…і сей шмат паперу мав я, коли то всьо то зі мноу било».

Він завжди збирав усіляке сміття та рештки, щоб використати їх для цієї мети, і дещо засмутився, коли кок Мелі одразу ж послухав наказу капітана Сурліса й викинув мишей та щурів, яких зловили Пітер та Дженні, за борт, бо Містеру Стрейчену здавалося, що трупи гризунів були б незаперечними свідченнями для історії про двох котів, котрі проникли на корабель і, коли їх знайшли, таким чином заплатили за проїзд.

Пітера заворожували фехтувальні тренування містера Стрейчена протягом подорожі. Він полюбляв слухати історії про лицарів і роздивлятися картинки битв на мечах. Ці тренування відбувалися в формі атак на манекен, якого містер Бокз, корабельний столяр, змайстрував для містера Стрейчена, і той за гарної погоди виставляв його біля вантажного люка і протинав шпагою.

Усі на борту «Графині Ґрінок» називали цей манекен Старим Сурлісом, бо навмисно чи ні, столяр якимось чином зробив його помітно схожим на огрядного капітана і фігурою, і обличчям. Старий Сурліс мав дерев’яну руку, обмотану полотном з потужною пружиною у зап’ястку, до якої була під’єднана шпага з трьома гострими, як голки, кінцями. Коли містер Стрейчен нападав на нього, манекен хитався і було схоже, немов Старий Сурліс енергійно захищається.

Тож, коли містер Стрейчен був не на чергуванні, він стояв на вкритому полотном люкові, голий по пояс зі шпагою у руці, кричав «Гах!» та «Гех!» на Старого Сурліса, що тупо стовбичив перед ним, — «Хош ше, хош? Тоді на ті, на, на!», — він стрибав і колов манекена у вкрите полотном тіло, доки Пітер і Дженні, коли, траплялося, також були не на чергуванні у той самий час, сиділи трохи на віддалі і спостерігали за ним. Їхні очі стежили за блискучим гостряком, а голови поверталися з боку в бік в такт рухів містера Стрейчена, майже як у глядачів тенісного матчу.

Одного разу на початку подорожі, коли містер Стрейчен пішов в агресивну атаку, він, мабуть, якось пропустив віддачу манекена, і лезо Старого Сурліса обернулося таким чином, що розпанахало йому руку від зап’ястка до ліктя, завдавши тяжкої рани. Увесь екіпаж «Графині» негайно покинув усе, чим хто займався тієї миті, і збігся дивитися. Прибіг і сам капітан Сурліс, у якого була аптечка першої допомоги, і він же наклав шов із шести стібків на руку містера Стрейчена. Капітан Сурліс робив це, як здавалося Пітерові, з помітною зловтіхою. Насправді Пітерові та Дженні було ясно, що капітан майже задоволений тим, що сталося, бо, підшиваючи рану, він поводився так, немов особисто розпанахав руку містеру Стрейчену і бурмотів, що сподівається, це стане тому уроком.

Однак для помічника це була ще одна чудова байка, бо він, напевно, став єдиним фехтувальником у світі, якого поборов і серйозно поранив манекен, ба навіть більше, доказ цього випадку залишиться на його руці до смерті.

Але Пітеровим улюбленцем серед усієї команди був другий помічник, тендітний містер Карлюк, чимось схожий на ображеного горностая. У вільний час він писав історії про Дикий Захід, ковбоїв та індіанців для дешевих журналів, щоб підвищити свій дохід і чекав того дня, коли зможе покинути море і весь час присвятити літературі. Він бачив індіанців хіба що на малюнках і ніколи не бував західніше від островів Сіллі,[9] але багато читав про ковбоїв та їхні пригоди і до того, як перенести все на папір, між чергуваннями на самоті розігрував драми у своїй каюті.

Містер Карлюк любив котів, тож Пітер мав можливість проводити багато приємних і захопливих годин на столі, де містер Карлюк писав свої оповідання. Це було, як він пізніше розповідав Дженні, майже так само захопливо, як сходити в кіно. Бо маленький другий помічник частенько клав ручку, драматично підводився, плескав обома руками в боки, немов діставав пару кінських пістолетів зі шкіряних кобур, а тоді виставляв вказівні пальці з великими пальцями, як пускові гачки пари шестизарядних револьверів і говорив грізним голосом: «Не руш, Малий Люку, кепський ти конокраде, я буду не я, якщо не насаджаю тобі наскрізних дірок своїми сорокап’ятикалібровими!». Потім він швидко повертався за стіл і писав саме те, що сказав, і це здавалося Пітерові дивовижним. Або він брав кухонний ніж і робив такі рухи руками, наче знімав скальп із уявного червоношкірого, і навіть імітував звук, коли кавалерія скакала на допомогу, ляскаючи руками об ноги: чап-чап, чап-чап.

Оскільки вотчиною Дженні був бак, де ночами на радість членів команди кішка створювала переполох поміж велетенських тамтешніх щурів, вона була краще знайома з норовом його жителів і збирала для Пітера оповідки про деяких диваків у тій частині корабля.

Вона розповіла йому, що там жив матрос, який колись був відлюдником і прожив у печері десять років, доки одного разу вирішив спробувати щось інше. Другий працював на пристрої для хімічної завивки в салоні краси в Единбурзі, але одного разу машина зламалася і він спалив волосся клієнта до такого стану, що воно повипадало, а його самого звільнили.

За допомогою практики та асоціацій Дженні знову стала краще розуміти людську мову. Її найкраща історія була про боцмана Анґуса і про те, що він робив у вільний час, коли був не на чергуванні і не зайнятий іншими обов’язками.

Пітер бачив Анґуса, кремезного, вусатого, як горянин, чоловіка з руками, схожими на дубове гілля, мозолистими долонями з червоними кістлявими суглобами й великими та товстими, немов кров’яні ковбаски, пальцями. Коли Пітер зауважив, що не може навіть уявити, яке в нього хобі, Дженні повідомила йому: «Вишивання». Анґус вишивав гарні квіти кольоровими нитками на лляній тканині, напнутій на дерев’яний обруч. Вишивка була справді витончена, бо Дженні провела цілий ранок, спостерігаючи за ним, і квіти здавалися такими реалістичними, що їх хотілося понюхати.

Один новачок на борту виявився настільки дурний, що почав насміхатися з Анґуса і глузувати з його захоплення, доки боцман одним ударом не викинув його безтямного на палубу. Після цього вже ніхто не насмілювався кепкувати з захоплення боцмана. Коли після кількох відер води хлопець очуняв, матроси розповіли йому, що лише йолоп насміхатиметься з Анґуса, навіть не через небезпеку отримати по пиці. Але хай йому буде відомо, коли «Графиня Ґрінок» прибуває в Ґлазґо, Анґус відносить вишивку до одного магазину й отримує за неї цілих три фунти й десять пенсів.

Примітно, що, незважаючи на строкату суміш таких різних людей, зацікавлень та хобі, члени екіпажу «Графині Ґрінок», хіба окрім капітана та першого помічника, добре ладнали між собою і якось навіть виконували свою роботу, доправляючи судно вздовж берега від порту до порту, не завдаючи «Графині» пошкоджень, не врізаючись у сушу і навіть не надто часто гублячись у морі. Дженні казала, що з усіх команд на кораблях, якими вона подорожувала чи які коли-небудь бачила, це було найбільш криворуке й невміле збіговисько моряків.

Та воно й не дивно, адже майже всі на борту від капітана до останнього матроса мали якісь дивацтва чи зацікавлення, тому ні в кого не було ні часу, ні бажання утримувати «Графиню» в чистоті й порядку. Але оскільки сам капітан Сурліс, здається, не надто переймався тим, що його корабель виглядає достоту як свинарник, більше нікого це також не хвилювало, тож вони жили щасливо й у злагоді серед цього розгардіяшу.

Дженні це здавалося неприємним, але Пітер, частково залишившись не надто охайним хлопчиком, вважав за щастя бути в такому місці, яке не можеш забруднити, бо тут уже брудно, його діймала лише потреба постійно тримати себе в чистоті, бо Дженні засмучувалася, якщо він не мився.

Але, окрім цього, якщо у Дженні ще були деякі скарги, Пітера все повністю влаштовувало. Дженні, як з’ясувалось, мала рацію щодо розпорядку на борту. Усі займалися чи роботою, чи особистими справами, які цікавили їх найбільше, тож ні в кого не було ні часу, ні бажання милуватися чи вдаватися в ніжності з двома котами. Містер Карлюк іноді несміливо гладив Пітера по голові, коли сидів за столом, але в усьому іншому вони були залишені самі на себе.

Котам не обов’язково було їсти свою здобич, бо двічі на день вранці й увечері Мелі, ямайський кок, виставляв їм тарілку смачної страви — кашу з молоком чи подрібнену солонину з овочами. Вони захищали його комори від мишей та щурів, і він був вдячний за це, тож поводився з ними шанобливо, як зі справжніми членами команди, які виконували свою роботу. Вранці, зайшовши, щоб розвести на камбузі вогонь, він гукав до Пітера на сходи:

— Як ся маєш, Сньожку! Кіко зловив за ніч?

Потім спускався униз і дивився там, як Пітер акуратно складав своє нічне надбання мишей біля підніжжя трапа.

Мелі сміявся і гукав:

— Го-го! Сньожку, ти файно попроцьовав. Я прегощу тя і твою ґаздоньку сньоданком. Будош смажоний бокон?

Пітер та Дженні чергували лише вночі, бо вдень гризуни не виходили, особливо після того, як серед них швидко поширилися чутки, що на борту є два коти. Тож вони спали зазвичай зранку після сніданку й зустрічалися пізніше вдень або в одному зі складів посеред корабля, або, коли погода була гожа й сонячна, а море спокійне, на палубі, де могли подихати свіжим, бадьорим, просякнутим сіллю повітрям. Тим часом «Графиня Трійок», випускаючи чорний дим і сажу з труби, повзла так близько до смарагдово-зелених пасовищ та темних скель англійського узбережжя, що вони могли розгледіти фіолетовий серпанок над величезними галявинами синіх дзвіночків, а далі на південь — скелі, всіяні жовтим первоцвітом.

Однак вони не покинули навчання та практику, і в погану погоду, коли дув вітер чи «Графиня» плуталася в тумані, прямували до другого складу, де Дженні поновила свою тяжку працю й намагалася навчити Пітера всьому, що має знати успішний самостійний кіт.