Дженні

Розділ двадцять сьомий Остання битва

— МОЯ Дженні, вихоооооооодь! Зааааааараз же, зааааааараз же виходь!

Низький наполегливий крик проникав з вулиці у вугільно-чорний тунель, яким Пітер повільно, але неухильно повз до вихідного отвору. І тієї миті, коли він уже ось-ось мав зустрітися з Демпсі, Пітер знав, що дуже самотній і йому дуже страшно. І все ж продовжував рухатися вперед.

Коли Пітер разом із Дженні був у безпеці й затишку їхнього дому, його втішала і підтримувала її присутність, яка не дозволяла його розумові чи уяві занадто зосереджуватися на наслідках цієї зустрічі. Також він намагався не показувати Дженні, що стурбований і переймається через це.

Але тут, у темному тунелі, сам, без нікого, перед ким потрібно було вдавати сміливість і безтурботну хоробрість, Пітер міг собі дозволити боятися. Він був страшенно наляканий тим, що чекало на нього на вулиці, однак продовжував рухатися в тому напрямі.

Він відчував жах усього, що ось-ось мало статися: нестерпний біль від укусів та розривів, запаморочливі удари й нищівні захвати, безжальна атака на нього, а також власна втрата людяності у намаганні вбити собі подібного. Тієї миті він не усвідомлював, що це були людські думки, бо, незважаючи на тіло кота, надчутливі очі й вуха, гострі кігті й зуби, він досі залишався Пітером. Насправді це хлопчик, який одного дня стане чоловіком, а не кіт, готувався до вирішальної битви. Але навіть якби він це усвідомлював, чим би це йому допомогло, як відвернуло б небезпеки чи прибрало б жахливу постать Демпсі з його свідомості?

Бо в темряві підповзаючи все ближче до свого ворога, Пітер зрозумів, що значно перебільшує сили й можливості Демпсі. У свідомості Пітера Демпсі став великим, як лев, якого він бачив на карнавалі, зі сталевими кігтями, загнутими, довгими й гострими, як хірургічні ножі, й жахливими жовтими іклами, з яких скрапувала отрута. Очі Демпсі здавалися більшими за обідні тарілки й метали руйнівні блискавки. Тим не менше, не зупиняючись ні на секунду і навіть не озираючись, Пітер продовжував рухатися вперед тим впевненим плазом, яким Дженні навчила його підкрадатися, і лише наближався до поля битви, де та жахлива почвара, яку він уявляв, чекала на нього.

Отак він виповз із тунелю за плінтусом до дірки, де труба проіржавіла наскрізь і звідти за кілька кроків попереду було видно вихід на вулицю, освітлений блідими променями ліхтаря.

І раптом він припинив боятися чи, точніше, припинив звертати на це увагу, бо зараз доводилося міркувати про важливіші речі. Наприклад, як безперешкодно вилізти на вулицю і зустрітися з Демпсі, щоб не опинитися в невигідній позиції. Він припустив, що може статися, якщо Демпсі засуне голову в отвір труби, щоб глянути, іде Дженні чи ні, і він, Пітер, одразу ж побачить, що весь діаметр труби заповнений величезною пошрамованою квадратною глузливою мордою. Але тоді він згадав запевнення Дженні, що Демпсі занадто старий і досвідчений, щоб застромлювати свою голову в невідомі отвори, особливо вночі. Крім того, тієї миті він знову почув бойовий крик:

— Вихоооодь, Дженні…

Отже Пітер, як його було навчено, зупинився майже біля виходу з труби, щоб рознюхати все й отримати інформацію з кінчиків своїх вусів про обставини та стан поля бою.

Годинник на вежі Церкви Святого Данстана почав вибивати час, і Пітер рахував удари майже автоматично:

— Шість-сім, вісім-дев’ять-десять-одинадцять-дванадцять.

Отже, північ. Пітер покрутив своїми чутливими вусами й відчув присутність Демпсі, але не безпосередньо біля виходу зі складу. Він не міг сказати точно, як далеко його ворог, але відчував, що Демпсі на невеликій відстані від отвору, принаймні в кілька ярдів.

Його вуса повідомили йому, що на вулиці не було людей, а також інших тварин, собак, котів чи сонних горобців.

Жодного пішохода. Жодної машини. Лише небо, повне зірок, сходить старий місяць, є ознаки того, що буде дощ.

— Вихоооодь зааааараз же, моя Дженні, виходь…

Пітер ступив на вулицю, і крик Демпсі обірвався, немов хтось затягнув петлю в нього на шиї. Він сидів за кілька ярдів від отвору, що вів до складу. Він не був великим, як лев. Він був лише сильним котом з гарною статурою, широкою пласкою головою і могутніми плечима. Він не здавався кремезнішим чи сильнішим, ніж Пітер, бо за час його мандрів із Дженні Пітер виріс, поповнів і зміцнів.

От він сидів, і вулична лампа освітлювала його брудно-руде хутро, шрам, що йшов через ніс, порвані у боях вуха, худорляву, зграбну, зловісну статуру, і цієї миті він застиг від щирого здивування. І в цю частку секунди Пітер мав можливість подолати відстань, що пролягала між ними, і вп’я-тися Демпсі в горло до того, як той оговтається від здивування і зрозуміє, що буде бій. Але Пітер не міг так вчинити. Замість цього він сказав:

— Дженні не вийде. Але я тут…

З горла Демпсі вирвався рик люті й ненависті, такий глибокий і пристрасний, що майже не котячий. Тоді він хрипко запитав:

— Ти! Хто ТИ?

Пітер уже зовсім не боявся. Тієї миті Демпсі виглядав не страшніше, ніж звичайний приблудний кіт та ще й не в кращій формі. За час своїх мандрів Пітер перебачив і більших котів. Він відповів йому:

— Придивися краще. Ти маєш мене пам’ятати після того, як одного разу підло вчинив зі мною. Зараз я дбаю про Дженні Болдрін.

Ще один рик, більше демонський, ніж котячий, вирвався з горла Демпсі, і він виплюнув із ненавистю:

— О… ТИ! Мій склад. Ти порушив кордони моєї території. Я попереджав тебе: якщо ти колись трапишся на моєму шляху знову, я тебе вб’ю. І зараз я збираюся тебе знищити!

І з цими словами він зігнувся, виставив хвоста і почав роздуватися, доки не став справді велетенським, грізним і вдвічі більшим, ніж був.

Але Пітер пхикнув:

— Тьху! Я знаю цей трюк. Насправді все це не ти. Це просто повітря.

І він почав роздуватися сам, доки не зрівнявся в розмірах із Демпсі, й кілька секунд вони дивилися один на одного, доки Демпсі, котрий виглядав дещо заскоченим, піймавшись на власній грі, видихнув. Пітер безтурботно зробив те саме, не звертаючи уваги на те, в якій позиції він перебуває.

Пітер помилився, недооцінивши свого ворога, після того, як побачив його зблизька й впевнився, що він ніякий не суперкіт. Він мав пам’ятати, що Демпсі — ветеран і переможець сотень битв, а таку репутацію в районі лондонських доків не здобувають задурно.

Бо тихо й підступно, не видаючи себе, хитрий старий чемпіон маневрував тротуаром, підходячи ближче до канави й відступаючи далі від стіни, затискаючи Пітера між собою і прямовисними темними стінами складу, унеможливлюючи один із основних планів, якого мав дотримуватися Пітер. І наступної миті без звуку, погрози, попередження чи бойового крику Демпсі кинувся в атаку і за кілька наступних відчайдушних секунд Пітер зрозумів, що бореться за своє життя.

Демпсі діяв блискавично, однак Пітер передбачив його рухи і точно розрахував відстань і силу атаки. Але, на жаль, коли дійшло до того, щоб ухилитися від нападу й позбавити атаку початкової потужності, приготувавшись до захисту, Пітер зрозумів, що заблокований стіною просто позаду. Шок від контакту з об’єктом, присутності якого він не очікував чи принаймні не розраховував, що той виявиться так близько, відволікав Пітера, і Демпсі напустився на нього двома потужними ударами й укусом. Оскільки удари розхитали голову Пітера, блискавичний укус одразу ж після них влучив не в горло, а глибоко ввійшов у плече. Пітер відчув жахливий біль проламаної кістки, а потім дещо значно гірше за цих обставин: жахливе оніміння й втрату відчуттів. Пітерова права лапа і плече, його найкраща зброя, стали повністю недієздатні.

Він був жахливо покалічений з самого початку бою, і Демпсі знав про це.

Після цього атаки велися з жахливою наполегливістю: зуби, кігті, удар, укус, штурхан, стусан без перерви ні на секунду. Усі ретельно розроблені та прорепетирувані плани бою, оборони й нападу, продумані розташування та маневрування Пітера було зведено нанівець. Побитий, спантеличений, на межі паніки, Пітер міг лише відчайдушно відповідати, завдавати слабких неточних ударів своєю здоровою лапою, яка не могла впоратися з усім цим натиском. Йому, прикутому до стіни нескінченними атаками Демпсі, не вдавалося як слід ухилятися, і він відчував, що сили його покидають, і розумів, що невдовзі йому настане кінець. Кров заливала Пітерові очі, засліплюючи його, на тілі зяяли десятки ран, одна з його задніх лап також була поранена, він заледве дихав через пекучий біль у грудях. Менш ніж за хвилину його чекала ганебна поразка, а безкінечна атака Демпсі тривала без упину.

Ось чим закінчиться його захист Дженні Болдрін від жорстокого тирана, який проголосив її своєю власністю. Його смерть наближалася, Пітер це знав, але принаймні було варто зібратися й боротися до останнього. І все-таки він досі бився, не надто ефективно, отримавши в десять разів більше травм, ніж завдав супротивнику, але навіть у такому відчайдушному становищі Пітер на щось спромігся, бо й Демпсі був не зовсім цілий. Підбите око, розірване вухо, прокушена й залита кров’ю одна лапа. Усе це Пітер бачив немов у спалахах, немов у сні, у страшному жахітті, де він опинився наяву. Але це надало йому сміливості, й він навіть зумів вибороти собі якусь мить перепочинку; ковзаючи вздовж стіни, до якої був притиснутий, Пітер зміг забратися на спину Демпсі, й доки Демпсі крутився під ним, Пітер дер тіло супротивника здоровою задньою лапою і дряпав його голову лівою передньою, тож Демпсі не витримав і перервав сутичку, щоб уникнути болючого нападу Пітера.

Зараз стіна несподівано відволікла й спантеличила самого Демпсі, й перед тим, як великий котяра відновився достатньо, щоб піти в атаку, яка, напевно, стала би кінцем його супротивника, Пітер зміг розвернутися й стати на всі лапи подалі від смертельних доторків, люто й загрозливо шкірячи свої білі зуби і піднявши ліву передню лапу. Зрештою він на мить зупинив Демпсі, змусив його пригальмувати, щоб вивчити слабкі місця супротивника перед тим, як остаточно його добити.

Важко уявити собі жалюгіднішу постать, ніж Пітер. Він тремтів, як осиковий листок, одна передня лапа не працювала, але друга була піднята до бою. Демпсі збирався напасти востаннє, щоб його прикінчити.

На мить його розум прояснів, і Пітер побачив, як Демпсі наступає, розгледів його вузькі розкосі очі, переповнені ненавистю, виставлені вперед вуса, й Пітерові здалося, немов Демпсі схожий не на кота, а на щура. Пітер згадав того щура, якого він так майстерно вполював у коморі «Графині Ґрінок». З усієї сили, яка в нього ще залишилася, Пітер підстрибнув у повітря, викрутився й приземлився прямо на спину супротивникові.

Демпсі розгублено й перелякано закричав, бо за сотні його битв, його ніколи так не атакували. Тоді він відчайдушно почав скидати Пітера. Він стрибав то праворуч, то ліворуч, вгору, вниз. Крутився. Бився об стіну, дряпався і ставав на задні лапи. Але все міцніше й міцніше Пітер стискав свої щелепи, шукаючи тієї критичної точки, сам прибитий ударами, які завдавав Демпсі, бо той був набагато сильніший за щура. Здавалося, ось-ось Пітера скинуть, у нього вже зовсім не залишилося сил триматися. І якраз у такі миті Пітер ставав затятим, і де йому бракувало сили, він надолужував хоробрістю й запалом.

Зрештою Пітер намацав кістку і нерв, щось хруснуло, і Демпсі без подальшої боротьби обм’як і завалився набік. Його ноги й хвіст ще раз сіпнулися і після цього він більше не рухався.

Пітер переміг. Але чого це коштувало. Бо, розтягнувшись біля нерухомого закляклого тіла Демпсі, стікаючи кров’ю з сотень ран, Пітер знав, що, напевно, жити йому залишилося недовго. Він переміг і врятував Дженні, але сам мав померти з хвилини на хвилину. Він був занадто понівечений, щоб вижити. Куди б не попрямував його суперник, Пітеру не довго залишалося, щоб піти за ним. Переможець і переможений невдовзі лежатимуть поруч в одній купі пороху.

Пітер навіть не надто заперечував. Він почувався таким втомленим і пораненим у стількох місцях, що смерть здавалася йому відпочинком і кінцем усіх мук. Але перед тим, як відійти, він хотів ще раз побачити Дженні Болдрін і попрощатися з нею.

Доклавши неймовірних зусиль, Пітер підвівся зі свого закляклого й переможеного ворога і востаннє подивився на того, хто так жорстоко з ним бився. Він був сповнений жалю, який солдат, що переміг у битві, відчуває до переможеного, але доблесного ворога. Цей жаль, на здивування Пітера, був чимось подібний до любові. Бідолашне заклякле тіло, нещодавно таке сповнене життя, з блискучими очима, напруженими м’язами, які пульсували під рудо-коричневим хутром, стало купою шкіри й кісток, і Пітер, дивлячись на те, що він зробив, на мить захотів повернути все назад і воскресити Демпсі. Тоді він згадав, що й сам помирав через цю сутичку, і, зібравши останні сили, вирушив у довгу болісну путь через трубу й тунель до їхнього дому.

Оскільки його праве плече було зламане, а ліва задня нога поранена, Пітер не міг стояти, але болюче проповзав дюйм за дюймом через бруд, пилюку й павутиння тунелю, аж доки дістався до дірки в плінтусі. Він дивувався, чому Дженні не вийде, щоб йому допомогти, а потім згадав, що за законом чесної битви вона не має права цього робити і залишатиметься там, де вона є, доки переможець прийде її забрати.

Крім того, він знав, що занадто слабкий, щоб гукнути її. Він повз по темних і похмурих проходах, здавалося, багато годин, доки наблизився до складу, що став їхнім домом, і, вже бачачи свою мету, зібрав рештки сил, протиснувся через перекладини, застрибнув на ліжко і впав на бік, коли Дженні підбігла до нього, волаючи:

— Пітере! Пітере! О мій бідолашний, бідолашний Пітере! Що він зробив із тобою?

Тоді вона мила і лизала його рани, піклувалася, пестила і плакала над ним.

Пітер підвів голову й прошепотів:

— Я вбив Демпсі. Але, гадаю, і він вбив мене також. Прощавай, Дженні.

А потім трохи згодом він промовив:

— Дженні… Дженні… Де ти? Я тебе не бачу…

Бо ліжко, кімната, звалені в купу меблі, балдахін — усе почало обертатися й крутитися перед ним. Пітерові здалося, що, здригаючись, він провалюється у ревучу темряву, з якої він хотів видряпатися хоч на мить, щоб ще раз побачити любов і ласку в наповнених слізьми очах Дженні.

Потім темрява повністю його поглинула. Але хоч він більше не бачив Дженні, він чув її переляканий голос, що кликав його назад, благав повернутися…

— Пітере, мій Пітере, не покидай мене! Не покидай мене, Пітере…