Грона гніву

Розділ 10

оли вантажівка від’їхала, завалена інвентарем, важкими інструментами, ліжками та пружинними матрацами — усіма речами, які можна продати,— Том пішов блукати по ділянці. Він постояв у повітці, біля порожнього стійла, побував у комірчині для інвентарю, відкинув щось убік — і це виявився зламаний зубець косарки. Він обійшов усі пам’ятні місця — червоні береги, в яких ластівки ліпили свої гнізда, і вербу біля хліва. Два підсвинки рохнули й сіпнулися на нього через загороду — чорні свині, які вигрівалися в затишку. І тут його проща скінчилась, і він сів на призьбі, де впала тінь. За ним поралася мати, перучи у відрі дитячий одяг; її сильні руки з ластовинням були до ліктів забризкані мильною піною. Коли Том сів, неня перестала прати. Вона довго дивилася на нього, на освітлену сонцем потилицю. І знову взялася до свого прання.

— Томе,— сказала вона,— сподіваюся, там, у Каліфорнії, буде добре.

Він озирнувся на неї.

— А чому ж ні?

— Та... хтозна. Просто надто все це добре. Бачила я, як хлопці приходили й казали, що там роботи досхочу, і гроші лопатою гребуть, і в газеті читала, що там тре’ робітників — збирати виноград, помаранчі, персики. А це ж приємно — знай персики рви. Навіть як не дозволять жодного з’їсти, так хоч одну гниличку поцупиш. Було б непогано отак під деревами в тіні збирати. Боюся таких приємностей. Не йму віри. Боюся, що все це виявиться не таким милим.

— Не підносься вірою вище за птахів,— сказав Том,— то не повзатимеш разом з хробаками.

— Так, це правда, знаю. Це ж зі Святого Письма?

— По-моєму, так,— відповів Том.— Я Святого Письма в руках не тримав відтоді, як прочитав книжку «Перемога Барбари Борт».

Мати неголосно засміялась і знову почала прати одяг у відрі. Витискала штани, сорочки, напружуючи м’язи рук як мотуззя.

— Твій дід по татові теж цитував Святе Письмо. Повсякчас перекручував, плутав. У нього в голові «Альманах лікаря Майлза» засів. Часто нам його читав од дошки до дошки. Там було, що робити, як у когось безсоння чи спину ломить. Почне інших повчати та й каже: «Це притча зі Святого Письма». І сердився на твого татка і на дядька Джона, бо вони сміялися.— Вона склала викручену білизну стосом на столі.— Кажуть, що до місця, куди ми їдемо, дві тисячі миль. І от міркую: чи правда це? Бачила на карті високі гори, як на картинці, й от ми їдемо по них. А ти як гадаєш, Томмі, далеко це? Як довго діставатися?

— Не знаю,— відповів він.— Два тижні чи десять днів, як пощастить. Ма’, ну заспокойтеся, годі вам перейматися. Розкажу вам, як ото в тюрмі живеться. Коли тебе випустять, і гадки не май. А то схибнешся. Думати тре’ про сьо’дні, про завтра, про гру в м’яч у суботу. Ось як слід робити. Так живуть усі, у кого пожиттєве. А новачок починає головою об двері битись. Усе вираховує, скільки ще сидіти. Нащо це тобі? Живи одним днем.

— Це добра путь,— відповіла вона, і хлюпнула з грубки у відро гарячої води, і склала туди брудну білизну та заходилася її терти.— Так, це добра путь. Але мені подобається думати про те, як файно буде в Каліфорнії. Ніколи холодів нема. Фруктів сила-силенна, а люди серед такої краси живуть у маленьких біленьких хатках під апельсиновими деревами. От виходитимуть малюки з хати — просто руками помаранчі рви. Спробуй їм заборони — як заревуть.

Том дивився на те, як вона порається, і всміхнувся очима.

— Ви, бачу, добре вчинили — просто думати про таке. Я знав одного з Каліфорнії. Він розмовляв не так, як ми. Просто почути, як говорить,— і ясно, що нетутешній, з якоїсь далечини приїхав. Але він казав, що там зара’ стільки народу понаїхало, усі роботи шукають. Казав нам, що збирачі фруктів живуть у брудних старезних таборах, і їжі не вистачає. Платять шеляги ламані, і роботу знайти важко — будь-яку.

Тінь затьмарила її обличчя.

— Ні, не так це,— промовила вона.— Твій тато приніс листівку, таку на жовтому папері, так там написано, що людей для роботи шукають. Нащо ж тоді їм зайвий клопіт, як не тре’ багато робітників. Стільки грошей викинули, аби ці жовті листівки надрукувати. Нащо ж їм брехні точити, як це грошей коштує?

Том мотнув головою.

— Не знаю, ма’. Труднація пояснити, чом вони отак-о роблять. Мабуть...— Він задивився на розпечене сонце, яке освітлювало червону землю.

— Мабуть — що?

— Мабуть, усе так добре, як ти кажеш. А куди дідо пішов? І куди проповідник подівся?

Мати вийшла з будинку, тримаючи оберемок одежі. Том посунувся, даючи їй пройти.

— Проповідник казав, що просто пройдеться. Дідо в хаті спить. Він іноді вдень заходить перепочити.

Вона вийшла надвір і стала розвішувати на мотузці вицвілі сині джинси, і сині сорочки, і довгу сіру спідню сорочку.

Том почув, як у нього за спиною хтось човгає, й озирнувся, щоб побачити хто. Зі спальні вийшов дідо, і далі вовтузячись із ґудзиками.

— Почув, як розмовляєте,— сказав він.— От сучі діти, поспати старому не дають. От коли вам, сволоті, у вуха гудітимуть, отоді, мо’, второпаєте, що старому спокою тре’.

Його розлючені пальці примудрилися подолати два ґудзики, не забувши, що хотіли зробити. Він запустив руку в пахвину і з насолодою почухав калитку. Мати підійшла до нього, тримаючи мокрі долоні, набряклі від гарячої води і мила.

— Гадала, ви спите. Дайте я вам застебну.

І хоча він щосили опирався, вона застебнула йому спідню білизну, сорочку і брюки.

— А то розхристані,— сказала вона й відійшла.

Той сердито забубонів:

— От, як це вам — уже й застібають. Що я, свої штані застебнути не годен.

Мама сказала миролюбно:

— У Каліфорнії не дозволять бігати розхристаними, з матнею назовні.

— Не дозволять — ха! То я їм покажу. Гадають, можуть мені вказувати? Та захочу — і без нічого бігатиму, як мати породила, ось так!

— Щороку лихішим на язик стає,— сказала мати.— Думаю, перед тобою показується.

Старий випнув щетинясте підборіддя й поглянув на матір проникливо-веселими очима.

— Ну, сер,— сказав він,— от скоро й у дорогу. А виноград там, далебі, просто над шляхом звисає. Знаєте, що я зроблю? Зроблю собі ванну, повну винограду, гепнуся туди, і хай сік просочує мені штані.

Том зареготався.

— Богом присягаюся, якщо дідо й до двохсот доживе, його не обламаєш,— промовив він.— То, значить, у дорогу виряджаєтеся, так, діду?

Старий висунув ящик і важко опустився на нього.

— Так, сер,— відповів він.— Давно пора. Мій брат туди сорок років тому подався. Нічого про нього не чував. Підлий сучий син, ось хто він був. Нікому не подобався. Кольта мого хапнув і вшився. Якщо здибаюся з ним чи з його дітьми в Каліфорнії — якщо наплодити встиг,— то назад свій кольт вимагатиму. Та ні, він зозуля: дітей по чужих кублах розіпхав. Так, певен, що в Каліфорнії файно, тре’ їхати. Я там таким молодиком стану. Працюватиму, фрукти збиратиму.

Неня кивнула.

— Він правду каже,— сказала вона.— Повсякчас працював, тільки останні три місяці, як стегно звихнув, не робив.

— До біса правдиво,— підтвердив дідо.

Том подивився з призьби надвір.

— А ось і проповідник виходить із-за повітки.

— Найхимерніша молитва,— сказала мати,— яку я за все своє життя чувала — це та, яку він сьогодні вранці проказував. Та й не молитва це зовсім. Просто говорив, розповідав, але кожне слово осіняло благодаттю.

— Він кумедний,— сказав Том.— Кумедно всякчас говорить. Хоча начебто сам до себе. Але не вдає того, ким не є.

— А ти йому в очі зазирни,— сказала мати.— На новохрещеного схожий. Й очі проникливі — ніби його щойно охрестили. А ходить опустивши голову, в землю дивиться. Ніби щойно охрестили його.

Вона замовкла, бо Кейсі наближався до дверей.

— Вас так сонячний удар трапить, якщо розгулюватимете отут,— сказав Том.

Кейсі озвався:

— Авжеж... мабуть... так.— Він звернувся раптом до всіх — до нені, діда й Тома.— Я повинен їхати на Захід. Повинен. Як ви, друзі, візьмете мене з собою?

Він замовк, збентежений власними словами.

Мати поглянула на Тома, тому що він як чоловік мав відповідати перший, але той мовчав. Вона дала йому можливість, за його правом, а потім сказала сама:

— Чом би й ні, ми пишалися б. Звісно, зара’ сказати не можу. Татко сказав, що ввечері всі чоловіки зберуться й вирішать, коли їхати. Думаю, не скажемо, доки всі чоловіки не прийдуть і не зберуться: Джон, татко, Ной, Том, і дідо, і Ел, і Конні,— гадаю, вони скоро повернуться. Але місце для вас є, певна, що буде честю вас узяти.

Проповідник зітхнув.

— Я все одно поїду,— сказав він.— Нічого не поробиш. Ходив я тут і бачу: усі хати — пустки, на селі — пустка, увесь край — пустка. Не можу тут більше лишатися. Поїду туди, куди всі. Працюватиму в полі — мо’, тоді буду щасливим.

— А будеш проповідувати? — спитав Том.

— Ні, не буду.

— А хрестити? — спитала мати.

— І не хреститиму більше. Працюватиму в полях, зелених полях, бо хочу бути там, де селяни. Не намагатимуся навчати їх чо’ось. Ліпше сам повчуся. Дізнаюся, чому селяни йдуть у траву, слухатиму їхні розмови, слухатиму їхні співи. Послухаю, як малеча їсть кукурудзяну кашу. Послухаю, як чоловік з дружиною вночі на матраці вовтузяться. Їстиму серед них і серед них повчуся.— Його зволожені очі зблиснули.— Сам упаду в траву з тою, яку обрав, і все буде по-чесному. І лаятимусь, і божитимусь, і слухатиму поезію в балачках. Бо я збагнув: усе довкруж святе. Усе святе, а я цього не розумів. Усе, що люди роблять,— це на добро.

Проповідник скромно сів у холодку біля дверей.

— Не знаю, що ще одинакові робити.

Том делікатно кахикнув:

— Якщо вирішили більше не проповідувати...— почав він.

— Та я просто базіка! — сказав Кейсі.— Нікуди не дінешся. Але не проповідуватиму. Проповідувати — це щось людям утовкмачувати. А я їх запитую. Хіба це проповідь?

— Не знаю,— відповів Том.— Для проповіді й тон голосу важливий, а ще проповідь — це спосіб, як на речі дивишся. Проповідь — гарна річ, якщо тільки після неї людям не припече тебе вбити. Минулого Різдва до нас у Макалістер завітали з Армії Спасіння, добро хтіли приносити. Три години без віддиху на корнетах грали, а ми сидимо. Лагідні до нас були. Але якби з нас комусь заманулося піти, розсадили б нас по одиночках. Ось тобі й проповідь. Добро приносили тим, які закуті й не можуть тобі пику натовкти за це. Ні, ви не проповідник. Тільки тут на корнеті не дудіть.

Мати підкинула хмизу у вогонь.

— Я принесу вам перекусити зара’, але небагато.

Дідо витягнув свій ящик надвір, сів на нього й притулився до стіни, а Том з проповідником стали біля стіни будинку. І тінь простяглася далі від хатини.

Надвечір вантажівка приїхала, підстрибуючи і трусячись у пилу, і ліжко було запорошене, і капот запорошений, а фари затьмарилися ніби червоним борошном. Сонце смеркало, коли вантажівка наблизилася, а земля в його промінні почервоніла, наче густо закривавлена. Ел нахилився над кермом, гордий, серйозний і діловий, а батько і дядько Джон, як і личило головам клану, займали почесні місця поруч з водієм. Інші їхали стоячи в кузові й тримаючись за борти — дванадцятирічна Руті й десятирічний Вінфілд, чиї личка були закіптюжені й дикі, очі втомлені, але збуджені, пальці й куточки вуст — чорні та клейкі від лакричних льодяників, випроханих у батька в місті. Руті, вбрана в рожеву муслінову сукенку нижче колін, була серйозна, як справжня панянка. А Вінфілд був ще дитиням, зі шмаркатим носом, не вийшов з того віку, коли дітлашня бігає за повіткою, збирає та курить недопалки. І коли Руті відчувала свою силу, відповідальність і гідність, пишаючись тим, що в неї формуються груди, Вінфілд був ще хлопчиськом — дикуном і телям. Поруч з дітьми, легко притискаючись до бортів, стояла Ружа Шаронська — погойдуючись у такт їзді, намагаючись приймати поштовхи колінами та стегнами. Ружа Шаронська була в тяжі й тому обережна. Її коси, заплетені й викладені довкруж голови, лежали попелястою короною. Кругле м’яке обличчя, хтиве й принадливе кілька місяців тому, уже змінило вираз на самодостатній усміх, на відчуття власної досконалості, а пухке тіло — м’які перса, живіт, стегна і зад, які раніше звабливо гойдалися, напрошуючись на поплескування та погладжування,— усе тіло раптом стало скромним і поважним. Усі її думки та дії були тепер присвячені істоті всередині — дитині. Вона й тепер балансувала навшпиньках заради дитини. Увесь світ тепер їй здавався при надії, і вона мислила лише термінами материнства і продовження роду. Конні, її дев’ятнадцятирічний чоловік, який одружився з пухкеньким пристрасним бешкетливим дівчиськом, був нині наляканий змінами, які відбулися в жінці, бо не було більше ні котячої дряпанини в ліжку, ні укусів з приглушеним сміхом, ні сліз. Він бачив перед собою врівноважене, дбайливе і мудре створіння, яке соромливо, але впевнено всміхалося йому. Ружа Шаронська була гордістю й острахом Конні. При кожній нагоді, коли міг, Конні торкався дружини, клав на неї руку, або подружжя стояло притулившись, так що чоловік торкався її стегна або плеча, і відчував, що це сприяло близькості, яка починала зникати. Він був гостролицим, худорлявим техаським юнаком, його блакитні очі дивилися то загрозливо, то лагідно, то злякано. Він був гарним, сумлінним робітником і міг би стати хорошим чоловіком. Він випивав досить, але не забагато; бився, коли було треба, і ніколи не вихвалявся. Він тихо сидів під час збору, та все ж зумів отримати повагу й там, його впізнавали.

Якби дядькові Джонові не було п’ятдесяти років, один з природних старійшин сім’ї волів би не сидіти на почесному місці поруч з водієм. Джон волів би, щоб там сиділа Ружа Шаронська. Але це було неможливо, бо Ружа була молодою, причому жінка. Але дядько Джон сидів неспокійно, його очі дивилися тоскно й стурбовано, а худе сильне тіло не могло розслабитися. Майже всякчас стіна самотності відчужувала дядька Джона від людей і від бажань. Він мало їв, не пив і жив удівцем. Але приборкані жадання зростали, накопичувалися й урешті вибухали. Тоді він жадібно ковтав їжу, доки не падав хворим, або напивався джейку[6] чи віскі, доки не перетворювався на прибитого паралітика з червоними сльозливими очима, або пожадливо знімав шльондр у Саллісо. Про нього розповідали, як він поїхав просто до Шоуні, й затягнув до ліжка одразу трьох повій, і годину перчив ці тіла, які завчено відповідали на його рухи. Але коли його жадання вдовольнялися, Джонові знову ставало сумно, соромно і самотньо. Він ховався від людей і намагався обдарувати їх, щоб нести добро. Тоді він прокрадався до хатин і залишав там пакетики жувальної гумки для дітей, тоді він пиляв іншим дерева й не брав за те плати. Тоді він роздавав іншим усе, що в нього було: сідло, коня, пару нових черевиків. Ніхто не міг заговорити до нього, тому що він тікав, або якщо й стрічався на вулиці, то наче ховався до мушлі й лише позирав переляканими очима. Смерть дружини й подальша самотність лишили на ньому тавро, випекли почуття провини й сорому і неподоланну самоту. Але було таке, чого він не міг уникнути. Як один з голів родини, він повинен був і керувати, і тепер йому доводилося сидіти на почесному місці поруч з водієм.

Троє чоловіків сиділи похмуро, повертаючись додому закуреним шляхом. Ел, схилившись над кермом, поглядав туди-сюди — на щиток приладів, на амперметр, спостерігаючи за голкою, яка підозріло смикалась, і чатував за рівнем пального та індикатором тепла. Його розум був каталогом хиб і підозрілих речей в автомобілів. Він дослухався до виття, яке, може, означало те, що в задньому мості скінчилося мастило; дослухався до поршнів, які здіймалися вгору-вниз. Він тримав руку на важелі коробки передач, відчуваючи, як рухаються шестерні. Натиснувши гальмо, відпускав зчеплення, щоб перевірити гальмівні колодки. Може, траплялося, що Ел грішив, як козел, але тепер ніс відповідальність — відповідальність за машину, за її хід, за її технічне обслуговування. Як щось піде не так, це буде його провина, і хоча ніхто не скаже, Ел усе одно знатиме, що винен він. І він перевіряв машину, стежив за нею, дослухався до неї. І обличчя в нього було серйозне і відповідальне. І всі поважали Ела, поважали його відповідальність. Навіть батько, лідер, не гордував потримати гайкового ключа й послухати Елові вказівки.

Усі вони зморилися. Руті й Вінфілд зморилися безперервно спостерігати стільки руху, стільки облич, стільки боротися, аби випрохувати лакричні льодяники; вони зморилися від захвату, який викликав у них дядько Джон, що крадькома пхав їм у кишені жувальну гумку.

І чоловіки сиділи в кріслах утомлені, сердиті та засмучені, бо отримали всього-на-всього вісімнадцять доларів за всю рухомість, вивезену з ферми,— за коней, фургон, інвентар і всі хатні меблі. Вісімнадцять доларів. Вони боролися з покупцем, сперечались, але враз охололи, коли скупник раптом утратив інтерес до торгу й заявив, що нічого не візьме ні за яку ціну. Вони були переможені, повіривши йому, і погодилися на два долари менше, ніж пропонувалося спочатку. І тепер вони були втомлені й налякані, бо зіткнулися з системою, незрозумілою їм, і зазнали поразки. Вони знали, що шори й фургон коштують набагато дорожче. Вони знали, що скупник отримає за це набагато більше, але не знали, яким чином так зробити самим. Товарознавство було таємницею для них.

Ел, поглядаючи то на дорогу, то на щиток, сказав:

— Цей хлопець не місцевий. Не по-нашому говорить. І одежа геть не як у нас.

Батько пояснив:

— Коли я до крамниці завітав, де залізний товар продається, то побалакав з деякими знайомими. Кажуть, отакі приїздять просто скуповувати все, що продаємо до від’їзду. Кажуть, добрий хосен з того одержали. Але що поробиш. Мо’, Томмі тре’ було поїхати. Либонь, у нього б краще вийшло.

— Так оцей і брати ніц не хтів,— сказав Джон.— Що нам — назад усе тягти було?

— І ті, кого я знав, товкли мені те саме,— погодився батько.— Казали, скупники завше так роблять. Отак-о людей залякують. Ми просто не знали, як поводитися. Мама засмутиться. Розлютиться — і засмутиться.

Ел спитав:

— Тату, а коли ви плануєте виїжджати?

— Не знаю. Поговоримо про це ввечері, так ліпше. Такий радий, що Том повернувся. Це мене так тішить. Том молодець.

— Татку,— мовив Ел,— тут дехто казав, що Тома умовно випустили, він підписку дав. І сказали: це значить, якщо він штат покине, поїде кудись, його знову схоплять і на три роки засадять.

Батько остовпів:

— Що вони кажуть? Значить, знають, що кажуть? А мо’, це просто балакня?

— Не знаю,— відповів Ел.— Просто тут так казали. А я не виказав, що він мій брат. Просто стояв поряд і слухав.

Батько мовив:

— Ісусе Христе, сподіваюся, це не так! Том нам потрібен. Я в нього сам запитаю. У нас і так стільки клопоту, тре’ ще, аби на нас полювали. Сподіваюся, це неправда. Тре’ з ним як слід побалакати.

Дядько Джон озвався:

— Том сам усе знає.

Вони замовкли, доки вантажівка їхала, гуркочучи, по дорозі. Двигун був гучний, деталі в ньому бряжчали, а гальмівні тяги деренчали. Колеса дерев’яно рипіли, і з отвору радіаторної кришки вихоплювався тонкий струмінь пари. Вантажівка здіймала стовпи червоного пилу, який курився за нею. Вони здолали останній підйом, коли сонце тільки наполовину сіло за обрій, і під’їхали додому на смерканні. Гальма рипнули, і це відбилось як сигнал в Еловій свідомості: ліва накладка накрилася.

Руті й Вінфілд з криками видерлися на борти вантажівки й зістрибнули на землю. Вони кричали: «Де він? Де Том?» І тоді побачили його: стояв біля дверей, і збентежено зупинились, а потім повільно підійшли і боязко глянули на нього.

І коли він сказав: «Привіт, як справи?» — вони тихо відповіли: «Привіт! Усе клас». І стояли осторонь та потай спостерігали за ним, старшим братом, який убив людину і сидів у в’язниці. Вони згадали, як гралися в курнику у в’язницю і сперечалися за право бути в’язнями.

Конні Ріверс зняв перекладину з хвоста вантажівки і допоміг Ружі Шаронській вилізти, а вона прийняла це з гідністю, усміхаючись мудро й самовдоволено, з дурнуватим виразом у куточках уст.

— Ух ти, Ружа Шаронська,— сказав Том.— А я й не знав, що ти з ним приїдеш.

— А ми пішки йшли,— відповіла вона.— Вантажівка нас наздогнала та підвезла.— І далі вона промовила: — А це Конні, мій чоловік.

І вона пишалася, кажучи це. Два рукостискання, погляди один на одного, глибоке вдивляння один в одного, і за мить кожен лишився задоволеним знайомством, і Том сказав:

— Бачу, ти часу не гаяла.

Вона опустила очі долу:

— Не бачиш ти ще, ще не пора.

— Тато мені сказав. Коли ждеш?

— О, ще довго! Не раніше, ніж узимку.

Том засміявся.

— Народиш на ранчо[7] в помаранчевому садку, так? У білесенькій хатці, а довкола стільки апельсинових дерев.

Ружа Шаронська торкнулася свого черева обома руками.

— Нічого тобі не видно,— сказала вона, самовдоволено всміхнулась і пішла до хати. Вечір був гарячий, і світло, як і раніше, текло з заходу. Без жодного знаку вся родина зібралася біля вантажівки, і сімейний конгрес оголосив сесію відкритою.

Вечірнє сяйво опромінило землю ясно-червоним, так що все наче виросло, так що кожен камінь, будинок, стовп видавалися глибшими й поважнішими, аніж на денному світлі; і ці предмети здавалися більш помітними, вартими уваги — стовп вирізнявся з-поміж кукурудзяних стебел, де стояв. І всі кукурудзяні початки стали індивідуальностями, а не просто масою врожаю, і патлата верба стояла окремішньо, вирізняючись у тлумі інших верб. Земля осяювала присмерк. Фасад сірого, безбарвного будинку в присмерковому світлі заяскравів, наче місячний диск. Сіра, запорошена вантажівка на подвір’ї хати мала вигляд, наче в скельцях чарівного ліхтаря.

Люди теж змінились у вечірньому світлі, притихли. Вони здавалися часткою несвідомого ладу. Корились імпульсам, які ледь позначалися в їхній свідомості. Очі дивилися зосереджено і спокійно, здаючись прозорими на запорошених обличчях, освітлених надвечір’ям.

Сім’я зібралася на почесному місці, біля вантажівки. Будинок був мертвий, поля мертві, але ця вантажівка була дієвою річчю, живим принципом. Старосвітський «гудзон», із зігнутим, пошматованим екраном радіатора, з пилом, згорнутим у масткі кульки у моторі, з червоним пилом на ковпаку,— усе це було новим осередком, живим центром сім’ї — наполовину легкова машина, наполовину вантажна, з високими бортами, хитка.

Батько обійшов вантажівку, оглянув її, тоді присів навпочіпки й підняв прутик, щоб малювати. Одна нога стояла на землі, друга, відставлена, піднялася навшпиньки й трохи назад, так що одне коліно було вище, ніж друге. Ліва рука лежала на лівому коліні, лікоть правиці — на правому, а права долоня підпирала підборіддя. Батько сидів навпочіпки, дивлячись на вантажівку, підпираючи долонею підборіддя. І дядько Джон підійшов до нього й сів навпочіпки поряд, їхні очі були замислені. Дідо вийшов з будинку і побачив двох чоловіків, які сиділи на землі, почовгав до вантажівки та сів на підніжку. Це було ядро родини. Том, Конні та Ной наблизились і теж присіли, утворивши півколо, центром якого став дідо. А потім з хати вийшла мати, і бабця, а за ними, граційно ступаючи,— Ружа Шаронська. Жінки зайняли свої місця за чоловіками й стали, підперши руками боки. І діти, Руті й Вінфілд, перестрибували з ноги на ногу за спинами жінок; діти борсалися пучками в червоному пилу, але ні пари з уст. Тільки проповідник лишився осторонь. З делікатності він пішов за хату й сів там. Він був хорошим проповідником і знав своїх парафіян.

Вечірня сутінь потроху м’якшала, і якийсь час усі члени родини сиділи або стояли мовчки. Потім батько, звертаючись не до когось окремо, а до всієї сім’ї, виголосив:

— Обдерли нас до нитки. Скупник знав, що ми не могли чекати. Отримали тільки вісімнадцять доларів.

Мати в неспокої переступила з ноги на ногу, але опанувала себе. Ной як старший син запитав:

— Так скільки ми всього маємо?

Батько почав малювати в пилу цифри, бурмочучи собі під ніс.

— Сто п’ятдесят чотири,— сказав він.— Але Ел каже, нам тре’ шини міняти. Каже, ці подерлися.

Це була перша участь Ела в цій конференції. Раніше він завжди стояв позаду разом з жіноцтвом. І тепер урочисто робив свою доповідь.

— Машина стара і ледь повзе,— серйозно промовив він.— Я її всю оглянув, перш ніж купляти. Не слухав того, який мені теревенив, що вона скажено вигідна. Запустив пальці в диференціал — тирси нема. Коробку передач одкрив — тирси нема. Зчеплення перевірив, колеса перевірив. Під кузовом полазив — рама ціла, ніхто не розчепірив. Ніхто її не ламав. Один акумулятор тріснув — я сказав хазяїну замінити. Шини, щоправда, і виїденого яйця не варті, але розмір годиться. Легко їздитимуть. Швидко не поїдуть — це не бичок, щоб гасати,— але мастило не витікає. Чом я сказав — купуйте цю,— бо машина годяща. Таких приходжених «гудзонів-супершісток» у гаражах досхочу, і запчастини можна купити дешево. Мо’, є і більші машини, більш супермодні, але запчастини важко купляти, та й дорого. По-моєму, так краще.

Остання його фраза була виявом покори родині. Він замовк, чекаючи почути думки інших.

Дідо тепер був лише формально головою родини, він уже не керував. Його статус був почесним за звичаєм. Але він мав право на перше слово, хоч як безглуздо воно через старечий розум звучало. Чоловіки, які сиділи, й жінки, які стояли за ними, чекали на слово.

— Ти молодець, Еле,— почав він.— Я теж був не приший кобилі хвіст, як і ти, мотався приторочею, як вовчук. Але як роботу загадували, робив. Ти молодець, Еле.

Він мовив останні слова як благословення, і Ел ледь зашарівся від задоволення.

— Ніби все правда,— сказав батько.— Коли б це кінь був, ми б Ела не звинувачували. А на машинах він один майстер.

Том промовив:

— Я на дечому знаюся. У Макалістері трохи попрацював. Ел має рацію. Він добре зробив.— І Ел аж спалахнув од компліменту. Том провадив: — Я хотів би сказати... ну, проповідник... він хоче з нами їхати.— Він замовк. Його слова громада почула, але мовчала.— Він хороший, що тре’,— додав Том.— Ми довго його знаємо. Іноді чудернацьки говорить, але в словах глузд є.

І він надав повноваження родині.

Світло поступово згасало. Мати покинула громаду, і з хати долинув залізний брязкіт плити. Ще мить — і неня повернулася до замисленого збору.

— Це надвоє баба ворожила,— сказав дідо.— Дехто вважа, що проповідники зурочують.

— А він каже,— відповів Том,— що більше не проповідник.

— Е ні,— помахав дідо рукою,— хто побув у шкурі проповідника, той назавше ним лишиться. Це ще невідомо, чи вийде у вас відкараскатися. Дехто вважа це за честь, мовляв, файно, респектабельно, коли проповідника тримаєш. Хтось помре — а проповідник поховає. Або весілля — особливо як нагряне, тре’ швидше до вінця — а проповідник тут як тут. Народиться маля, хрестити тре’ — а проповідник свій просто під дахом. Я завше казав: проповідник від проповідника різниться. Цього підберемо. Цей мені подобається. Не святенник закоцюблий.

Батько занурив свій прутик у пил і покрутив між пальцями, щоб паличка прорила дірку.

— Не в тому річ, на щастя він чи на нещастя, чи хороший він,— сказав батько.— Тре’ все розрахувати. Сумно це — усе розраховувати. Зара’ поміркуємо. Дідо і бабуня — двоє. Я, Джон, мати — п’ятеро. Ной, Томмі й Ел — восьмеро. Ружа і Конні — десять, тут ще Руті з Вінфілдом — це дванайцять. Ми ж бо хтіли ще собак узяти, як тоді бути? Не стріляти ж хорошого пса, а тут кому віддаси? Усього чотирнайцять.

— Не рахуючи курей, яких лишаємо, і двох свиней,— додав Ной.

Батько промовив:

— Збираюся цих свиней засолити, аби ми їли по дорозі. Нам тре’ м’ясо. Солонину повеземо в барильцях. Але не знаю, чи вмістимося всі, ще й проповідник? І чи можемо ми прогодувати зайвий рот? — Не повертаючи голови, він спитав: — Чи зможемо ми, га, жінко?

Та відкашлялася.

— Чи зможемо ми? А чи захочемо? — твердо мовила вона.— Чи зможемо, чи не зможемо — ніц так не досягнемо, і Каліфорнії не дістанемося, та й нікуди; але що буде, те буде, і робитимемо те, що вийде. А ось як далеко завело це «захочемо» — довго наші предки тут жили, а на сході ще раніше, і не чувала я, аби хтось із Джоудів чи Гезлітів хоч колись пошкодував шматка, притулку чи не підвіз би ко’ось — будь-кого, хто попросився б. Різними Джоуди бували, але підступними, мерзотниками — ніколи.

Батько ввірвав:

— А як місця не буде? — він обернув голову до неї й сам засоромився. Її тон присоромив його.— Сподіваюся, ми всі вмістимося до вантажівки?

— Місця там нема,— сказала вона.— Місця лише на шістьох, а на дванадцятьох навряд. Ще один тобі не зашкодить, а чоловік — сильний, здоровий — не обтяжить. А іншим разом, як знов у нас будуть сто доларів та дві свині, отоді замислимося, чи прогодуємо хлопця...

Вона замовкла, і батько відвернувся, аж покривджений від цього прочухана.

— Проповідник — це добре,— сказала бабця,— хай з нами буде. Він файно нас сьо’дні вранці благословив.

Батько зазирнув кожному в обличчя, чи не страйкує хтось, і промовив:

— Ну що, поклич його, Томмі? Якщо він хоче з нами поїхати, то має бути десь тут.

Том підвівся й пішов до хати, гукаючи проповідника:

— Кейсі! Агов, Кейсі!

З-за будинку долинув приглушений голос. Том зайшов за ріг і побачив проповідника: той сидів, притулившись до стіни, спостерігаючи вечірню зірку, що мерехтіла в ясному небі.

— Кликав мене? — спитав Кейсі.

— Так. Ми довго думали й вирішили: як ви з нами вирядилися, то йдіть до нас, поможете все обміркувати.

Кейсі звівся на ноги. Він знав, що таке сімейна рада, і розумів, що прийнятий у родину. І його статус високий, бо дядько Джон, посунувшись, звільнив йому місце між батьком і собою. Кейсі присів навпочіпки на зразок інших, повернувшись до діда, який возсідав, як на троні, на підніжці вантажівки.

Мати знову пішла до хати. Зачувся брязкіт накривки ліхтаря, і в темній кухні спалахнуло жовте світло. Коли мати зняла кришку з великої каструлі, то з хати потягло запахом вареного м’яса і бурячиння. Інші чекали, коли мати вийде на темне подвір’я, бо її голос мав велике значення для громади.

— Тре’ обміркувати, коли рушати,— сказав батько.— Що раніше, то краще. Що ми повинні спершу зробити — це заколоти свиней і засолити, спакувати наші речі та виїхати. Ліпше це зробити зара’.

— Що швидше ми це зробимо,— погодився Ной,— то скорше до завтра впораємося, а завтра засвіта виїдемо.

— Та м’ясо не охолоне в спеку вдень,— заперечив дядько Джон.— Поганий час, щоб різати. М’ясо м’яке, якщо його не остудити.

— Гаразд, тоді цієї ночі приріжемо. За ніч захолоне бодай трохи. Уже як вийде. Поїмо й зробимо. Чи є сіль?

— Так,— відповіла мати.— Солі багато. Є два добрих барильця.

— Ну, тоді зробимо,— сказав Том.

Дідо засовався на місці, намагаючись підвестись.

— Темрява спадає,— сказав він.— Я вже зголоднів. От коли приїдемо до Каліфорнії, зірву отакенну китицю винограду, повсякчас із нею носитимуся й жуватиму, Богом присягаюся!

Він устав, і всі теж підвелися за ним. Руті з Вінфілдом збуджено застрибали в пилюці, як навіжені. Руті хрипко зашепотіла до Вінфілда:

— Різати свиней — і гайда до Каліфорнії. Різати свиней — і гайда — всі разом.

Але Вінфілд наче зовсім збожеволів. Він приставив палець до горла, по-страшному викривив обличчя і закрутився, слабо поверескуючи:

— Я стара свиня. Диви. Я стара свиня. Поглянь, скільки крові, Руті!

Він похитнувся, впав на землю, ледь посмикуючи руками й ногами.

Але Руті була старша і відчувала, що тепер звершується колосальна подія.

— І гайда до Каліфорнії,— сказала вона.

І вона знала, що це великий момент у всьому її житті.

Дорослі крізь густу сутінь вирушили до освітленої кухні, й мати подала їм м’ясо і гичку в олов’яних тарелях. Але перш ніж узятися до їжі, вона поставила велику круглу балію на пічку і розпалила сильний вогонь у грубці. Потім наносила води у відрах, наповнила балію по вінця й тоді поставила довкола неї ще відра з водою. Кухня заповнилася теплою парою; усі нашвидку поїли та вийшли на поріг, щоб дати воді нагрітися. Вони сиділи, роздивляючись темряву, роздивляючись світлу квадратну пляму, яку кидав ліхтар біля самих дверей, де вимальовувалася тінь дідової постаті. Ной чистив зуби соломинкою від віника. Мати й Ружа Шаронська мили тарілки та ставили їх на стіл.

А потім раптом узялися до справ. Батько підвівся й запалив ще один ліхтар. Ной вийняв з кухонної шухляди кривого ножа, яким ріжуть худобу, і став гострити його на маленькому стертому напилку. Потім поклав шкребок і ніж на колоду біля дверей. Батько приніс два товсті дрючки, кожен по три фути завдовжки, загострив сокирою на кінцях і обмотав мотуззям хрест-навхрест.

Він буркотів:

— Було б орчики не продавати.

Вода в каструлі кипіла, пара здіймалася.

Ной спитав:

— Чи воду туди, чи свиней сюди?

— Сюди свиней,— відповів батько.— Свиня ж не окріп, її не розплескаєш, не ошпаришся нею. Вода закипіла?

— Зара’ закипить,— сказала мати.

— Добре. Ною, ти, Томе, і ти, Еле, ходімо. Я візьму ліхтар. Заріжемо свиней там і притягнемо сюди.

Ной узяв ножа, а Ел сокиру, і четверо чоловіків спустилися до хліва, і їхні ноги миготіли в світлі ліхтаря. Руті й Вінфілд почеберяли підтюпцем по землі. Пройшовши у хлів, батько став над загородою і нахилив ліхтар. Сонні молоді свині заметушилися, з підозрою рохкаючи. Дядько Джон і проповідник зайшли допомогти.

— Гаразд,— сказав батько.— Приколемо їх, випустимо кров, а ошпаримо в хаті.— Ной з Томом переступили через загороду. Вони діяли швидко й спритно. Том двічі вдарив обухом сокири, а Ной, нахилившись над поваленими свиньми, намацав артерію та, підрізавши її кривим ножем, випустив в’юнкі цівки крові. Потім свиней перетягли через огорожу. Проповідник і дядько Джон потягли за ноги одну, а Том з Ноєм — другу. Батько йшов за ними з ліхтарем, і чорна кров лишалася в пилу двома смугами.

У хаті Ной застромив ножа між сухожиллям і кістками задніх ніг, загострені палі розп’яли ноги, і туші підвісили на чотирьох кроквах, які стирчали з піддашшя. Потім чоловіки принесли окропу й ошпарили чорні свинячі нутрощі. Ной прорізав тушу й випатрав тельбухи просто на землю. Батько нагострив ще два дрючки, щоб розвісити туші просто неба, доки Том шкребком, а мати тупим ножем зішкрібали щетину зі шкіри. Ел приніс відро і, кинувши нутрощі туди, вивалив їх на землю далі від хати, й одразу підбігли дві кішки, голосно нявкаючи, і собаки з’явилися слідом, стиха погавкуючи на кицьок.

Батько сидів на призьбі й дивився, як ліхтар освітлює свинячі туші. Їх уже вишкребли, і лише поодинокі краплі крові вряди-годи стікали на землю, згортаючись у чорну калюжу. Батько підвівся, помацав підвішені туші рукою, а потім знову сів. Бабця з дідом пішли спати до клуні, а дідо ніс перед собою ліхтар, де всередині горіла свічка. Інші члени сім’ї спокійно сиділи біля порога: Ел, Конні з Томом — на землі, притулившись до стіни, а дядько Джон — на ящику. Батько сидів у дверях. Лише мати і Ружа Шаронська прибирали на кухні. Руті й Вінфілд окуні ловили, але боролися з дрімотою. Вони сонно сварились у темряві; Ной і проповідник сиділи пліч-о-пліч, обернувшись обличчями до будинку. Батько неспокійно почухався, зняв капелюха та пошкріб пальцями у волоссі.

— Завтра рано-вранці засолимо свинину, а потім на вантажівку складемо все, крім ліжок, і наступного дня виїжджати. Навряд чи робота весь день займе,— непевно промовив він.

Том втрутився:

— Ото ми й весь день будемо вештатися, шукати роботу.— Інші неспокійно ворухнулися.— Краще скінчити збори до світанку й рушити,— провадив Том.

Батько потер коліно. І всіх охопила тривога.

— А мо’, м’ясо не зіпсується,— сказав Ной,— якщо його одразу засолити? Розрізати, воно так швидше остигне.

Дядько Джон занервував, йому набридло сидіти на одному місці.

— То чого ж ми сидимо? Тре’ покінчити з усім цим. Їхати то їхати, чом не їдемо?

Нетерпіння одразу передалось іншим.

— Чому ми сидимо? У дорозі відіспимося.

Їм уже не сиділося.

— Кажуть,— мовив батько,— це за дві тисячі миль. Страх яка довга дорога. Нам тре’ їхати. Ной, розріжмо вдвох свинину, а потім усе повантажимо в машину.

Мати зазирнула у двері.

— А як ми щось забудемо? У пітьмі ж важко збиратись.

— Можемо все перевірити, як розвидниться,— сказав Ной.

Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаючи над його словами. Але раптом Ной устав і почав точити кривий ніж на маленькому стертому напилку.

— Ma’,— сказав він,— приберіть зі столу.

І він застромив ножа в свиню, розпанахав по хребту та став знімати м’ясо з ребер.

Батько стурбовано встав.

— Нам треба все повантажити,— мовив він.— Ходімо, хлопці.

Тепер, коли всі запалилися подорожжю, почали квапитися. Ной відніс шматки м’яса на кухню і став нарізати скибами, щоб засолювати, а мати натирала їх крупною сіллю та складала шматочок до шматочка в барильці — обережно, щоб скибки не торкались одна одної. Вона складала їх, як цеглинки, а проміжки засипала сіллю. Ной обробив м’ясо на боках і почав одтинати ноги. Мати стежила за вогнем у плиті, доки Ной зрізав м’ясо з ребер, хребтів і кісток — усе, що можна,— і потім поклала це в духовку, щоб запекти.

Надворі та в повітці рухалася світляна пляма від ліхтаря, і чоловіки, зібравши всі потрібні речі, повантажили їх у машину. Ружа Шаронська принесла всю одежу, яка належала сім’ї: комбінезони, черевики на товстій підошві, гумові чоботи, приношене святкове вбрання, светри й куртки з хутром. Усе це вона щільно спакувала в дерев’яну коробку, потім залізла в неї та прим’яла вантаж ногами. Тоді Ружа принесла сукні та шалі, чорні бавовняні панчохи й дитячу одіж: комбінезончики і дешеві ситцеві платтячка — і теж поскладала все в коробку та притоптала ногами.

Том пішов до сараю та виніс усі інструменти, які треба було забрати: ручну пилку, набір гайкових ключів, молоток і коробку цвяхів, пласкогубці, тонкий і грубий напилок.

І Ружа Шаронська винесла великий шматок брезенту й вистелила його за вантажівкою. Вона пробралась у двері, тримаючи матраци — три двоспальні та один односпальний. Поклала їх на брезент, потім принесла жужмо подертих ковдр і теж вивалила.

Мати й Ной ретельно поралися над тушами, і від груби повіяло запахом смажених свинячих кісток. Ще ніч не минула, а діти впали на речі й позасинали. Вінфілд задрімав просто в пилюці біля дверей, а Руті сіла на кухні, де спостерігала за патранням, та так і заснула, припавши головою до стіни. Уві сні вона легко позіхала, розтуливши вуста.

Том закінчив з інструментами і, взявши ліхтар, пішов на кухню в супроводі проповідника.

— Боже ти мій,— промовив Том,— свинина чудовезна! А як м’ясо пахне! Аж чути, як тріщить.

Мати складала шматки м’яса до барила, густо посипала сіллю згори та між скибами, проминаючи кожен ряд руками. Вона поглянула на Тома й злегка йому всміхнулася, але очі в нені були стурбовані й утомлені.

— Буде непогано мати свинячі кістки на сніданок,— сказала вона.

Проповідник підійшов до неї.

— Дай я посолю,— сказав він.— Я можу це зробити. Ти й так заклопотана.

Вона припинила роботу й недовірливо подивилася на нього, ніби проповідник запропонував щось дивне. Руки в неї вкрилися шкорупою солі й порожевіли від свіжого м’ясного соку.

— Це жіноча робота,— нарешті промовила вона.

— Це робота для всіх,— заперечив проповідник.— Її забагато, аби ділити, чия чоловіча, а чия жіноча. У тебе є інші справи. Дай мені засолити м’ясо.

Ще мить вона дивилася на нього, а тоді вилила воду з відра в олов’яний таз і вимила руки. Проповідник брав шматки свинини й посипав їх сіллю, доки вона спостерігала за ним, а потім викладав м’ясо до барильця — точно як вона. Але тільки коли він виклав увесь ряд, акуратно присипав його сіллю і прим’яв, вона заспокоїлася. Неня витерла свої напухлі, роз’їдені сіллю руки.

Том спитав:

— Ма’, а яке начиння ми заберемо звідси?

Вона швидко оглянула кухню.

— Відро,— сказала вона.— Усе потрібне, з чого їсти: тарілки, чашки, ложки, ножі, виделки. Склади все в ящик і винеси. Велику пательню, рондель, чайник, кавник. Коли м’ясо вихолоне, візьми ґратки в духовці. Вони добрі для багаття. Я хтіла б узяти балію, але, думаю, не поміститься. Пратиму у відрі. Не тре’ брати дрібниць. Можна зготувати маленькі страви у великому казані, але не можна зготувати великі у маленькому гладущику. Візьми дечки для паляниць. Дечки одна в одну вкладаються.— Вона оглянула кухню.— Ти просто, Томе, захопи все це. А я інше візьму: слоїк з перцем, сіль, мускатний горіх на тертушці. Я візьму все це добро, але згодом.

Вона підхопила ліхтар і пішла до спальні: босі ноги ступали на долівку втомлено, але нечутно.

— Либонь, вона зморилася,— сказав проповідник.

— Жінки завше зморюються,— відповів Том.— Такі вже жінки, порода їхня така.

— Так, але вона справді зморена. Наче занедужала від утоми.

Мати щойно переступила поріг і почула ці слова. Її розслаблене обличчя напружилося, зморшки зникли, на лиці окреслилися тугі м’язи. Очі гостро спалахнули, а плечі випросталися. Вона оглянула голі стіни. Нічого не лишилось, окрім сміття. Матраців на підлозі вже не було. Письмові столи продали. На долівці валялися поламаний гребінь, пуделко від тальку і дещиця пилу. Мати поставила ліхтар на підлогу. Просунула руку за один з ящиків, які правили за стільці, й вийняла звідти картонну коробку — стару, брудну, розсохлу по кутах. Сіла і відкрила її. Там лежали листи, газетні вирізки, фотографії, пара сережок, золотий перстень, сплетений з волосся ланцюжок для годинника з золотим кантом. Вона злегка доторкнулася до листів і розгладила пальцями вирізку з газети, де було надруковано про судовий процес над Томом і вирок. Довго вона тримала коробку, дивилася понад нею, а пальці перебирали листи й знову їх складали. Вона прикусила нижню губу, міркуючи, згадуючи. І нарешті зважилася. Вибрала перстень, годинник, сережки, порилася на дні й витягла звідти золоті зашпінки. Вийняла листа з конверта і поклала дрібнички туди. Потім ніжно й лагідно згорнула конверт і акуратно розгладила його пальцями. Вуста в неї трохи розтулилися. Потім вона встала, взяла ліхтар і повернулася на кухню. Підняла конфорку на плиті та обережно поклала коробку на вугілля. Картон швидко зажеврів од жару. Полум’я лизнуло коробку. Неня зняла руку з конфорки, і мигцем вогонь загудів та поглинув коробку.

а темному подвір’ї, працюючи при світлі ліхтаря, батько й Ел навантажували машину. Інструменти поклали на саме дно, але так, щоб можна було дістати, якщо зламається. Поряд склали коробки з одягом, кухонне начиння в мішку, коробку з посудом і столовими приборами. Ззаду прив’язали велике відро. Вони намагалися покласти все на дно якомога рівніше, а проміжки між речами заповнили згорнутими ковдрами. Потім згори поклали рівно матраци. А наостанок увесь вантаж затягли брезентом, і Ел зробив отвори по боках, просунувши крізь них мотузки, і прив’язав до бокових дощок.

— Тепер, як задощить,— сказав він,— прикрутимо до вищої планки, і хай лізуть усередину. Там не змокріємо. Там сухо.

І батько поплескав у долоні:

— Оце файна мисль.

— Це ще не все,— озвавсь Ел.— При нагоді знайду деревину, зроблю її підпорою і напну брезент. І буде навіс ще й від сонця.

І батько погодився:

— Теж гарно придумав. А чом ти раніше так не зробив?

— Часу не було,— відповів Ел.

— Часу не було? Ну, ти, Еле, гасав по окрузі, як койот. Бозна-де два тижні пропадав.

— Та завше стільки справ під зав’язку, коли з дому їдеш,— відповів Ел. І тут з нього пиха трохи злетіла.— Тату,— запитав він.— Ви раді, що їдете, тату?

— Що? Ну... аякже. Так. Нам тут тяжко велося. А там буде краще, роботи досхочу, усе до клаптика гарнюще, і зелень скрізь, а хатки маленькі й білесенькі, й помаранчі ростуть.

— Там що, помаранчі всюди ростуть?

— Ну, всюди не всюди, але багато де.

У небі зайнялося сіре світання. Усю роботу виконали — свинину запхали до барилець, кошика з курми лишилося поставити нагору, та й по всьому. Мати відчинила духовку і дістала підсмажені кістки, хрусткі, де ще було багато рум’яного м’яса. Руті у напівдрімоті сповзла з ящика вниз і знову заснула. Але старші стояли біля дверей і, щулячись, гризли смачні свинячі кістки.

— Гадаю, нам пора будити бабцю й діда,— сказав Том.— Уже скоро день.

— Та не тре’,— сказала мати,— давайте в останню хвилину вже збудимо. Їм сон потрібен. Руті з Вінфілдом теж геть не виспалися.

— Та вони можуть спати досхочу по дорозі,— сказав батько.— Тут у машині дуже затишно і зручно.

Раптом пси підвелися з пилу й дослухались. А потім з відчайдушним гавкотом зникли в темряві.

— Якого дідька? — схопився батько.

За мить вони почули голос, що гамував собак, і ті перестали так люто гавкати. Потім почулися кроки, і хтось наблизився. Це був М’юлі Ґрейвз у низько насунутому капелюсі.

Він боязко наблизився.

— Ранок добрий, сусіди,— сказав М’юлі.

— А, це М’юлі.— Батько помахав свинячою кісткою, яку тримав у руці.— Іди сюди, тут для тебе є кусень свинини, М’юлі.

— Ну, ні,— відповів М’юлі.— Я не голодний, зовсім.

— Та заходь, М’юлі, заходь. Заходь!

І батько ступив до хати і виніс звідти барбекю зі свинячих реберець.

— Я не об’їдати вас прийшов,— відповів М’юлі.— Ішов повз, про вас згадав, і подумав, як вам ведеться, і зайшов попрощатися.

— Уже скоро поїдемо,— сказав батько.— Ти б нас не застав, якби за годину прийшов. Бач — усе склали?

— Усе склали.— М’юлі задивився на заповнену вантажівку.— Іноді й мені теж хочеться поїхати, своїх розшукати.

Мати спитала:

— А ти вістку якусь од них мав з Каліфорнії?

— Ні,— відповів М’юлі.— Не було вісток! Та я навіть на пошту не зазирав. Тре’ якось зайти.

— Еле, спустися,— сказав батько,— розбуди бабцю з дідом. Скажи їм, хай поїдять з нами. Ми скоро вирушаємо.— І додав, як Ел побрів до повітки: — М’юлі, мо’, влізеш до нас? Постараємося посунутись, аби тобі дати місце.

М’юлі відгриз м’ясо з реберця і став розжовувати шматок.

— Іноді гадаю, міг би. Але знаю, що не поїду,— відповів він.— Чудово знаю: за хвильку втечу й блукатиму, як проклята цвинтарна примара.

— Дограєшся до того, М’юлі,— промовив Ной,— що помреш десь у полі.

— Знаю. Думав над цим. Буває гризько самому, а іноді буває пристойно, а іноді здається добре. Яка різниця. От як моїх кревняків здибаєте — я для того й прийшов,— як моїх друзів там у Каліфорнії спіткаєте — перекажіть їм, що зі мною все гаразд. Скажіть їм, що мені тут нівроку ведеться. Не дайте їм знати, як справді живу. Скажіть їм, що приїду, тільки грошей зароблю.

— Правда приїдеш? — спитала мати.

— Ні,— стиха промовив М’юлі.— Ні, не поїду. Нікуди не дінуся. Тепер мені тут лишатися. Раніш міг би. А тепер ні. Багато міркував, багато що збагнув. Ніколи не поїду.

Вранішня зоря зблиснула яскравіше. Від цього світло ліхтаря трохи поблідло. Ел повернувся, ведучи діда, який кульгав.

— Він і не гадав спати,— сказав Ел.— Сидів на задньому дворі. Щось із ним не те.

Дідові очі згасли, і колишня злість у них щезла безслідно.

— Ніц зі мною такого,— сказав він.— Просто не поїду.

— Не поїдете? — перепитав батько.— Як це — ви не поїдете? Чого? Ми всі вже зібралися, поскладалися. Нам пора їхати. Тут не можна лишатися.

— А я й не кажу, аби ви лишалися,— сказав дідо.— Їдьте. А я... я лишаюся. Над цим мало не всю ніч міркував. Це моє кревне. Усю вічність тут прожив. Та хай їм грець, отим винограду та помаранчам, хай їх там навіть досхочу, хай навіть у ліжко падають. Нікуди я не поїду. Хай цей дім негодящий, але це мій дім. Ні, ви всі їдьте. А я просто лишуся тут, де вічність прожив.

Усі з’юрмилися довкола нього. Батько мовив:

— Не можете ви, діду. Тут невдовзі всю землю розтракторять. А хто вам готуватиме? Як ви житимете? Не можна вам тут лишатися. За вас тут ніхто не піклуватиметься, ви з голоду помрете.

Дідо закричав:

— Чорт забирай, я старий, але ще можу за себе піклуватися. М’юлі ж якось тут живе? І я теж житиму незгірше за нього. Кажу тобі — нікуди не поїду, ти, дурню заплішений! Беріть бабцю з собою, як хоцця, та мене не візьмеш, і край.

Батько безпорадно промовив:

— Ну послухайте мене, діду. Просто послухайте, ну хоч хвильку.

— Та що там слухати. Просто сказав тобі — не поїду, і годі.

Том торкнув батька за плече:

— Татку, ходімте до хати. На два слова.— І як вони йшли до хатини, покликав: — Ма’, можна вас на хвильку?

На кухні горів ліхтар, і там була миска, повна свинячих кісток.

— Послухайте, я знаю,— сказав Том,— у діда є право вирішувати, поїде він чи не поїде. Але лишатися йому не можна. Ми це знаємо.

— Ага, не можна,— відповів батько.

— Так, дивіться. Якщо схопимо його, зв’яжемо, то силоміць нічо’ не вийде — ще знівечимо, він оскаженіє, собі нашкодить. Зара’ ми не можемо з ним сперечатися. Якби ми могли його підпоїти, тоді все буде гаразд. У вас є віскі?

— Ні,— відповів батько.— У хаті ні краплі. У Джона теж нема. Він, коли не п’є, ніколи не тримає.

— У мене лишилося півпляшки снодійного,— сказала мати,— сироп, який Вінфілду давала, коли в нього вуха боліли. Гадаю, годиться? Я давала Вінфілду — і присипляла, коли в нього вухо боліло.

— Мабуть,— відповів Том.— Дістаньте його, ма’. Спробуємо йому дати, хай би там що.

— Я викинула в помийницю,— сказала мати. Вона взяла ліхтар, вийшла і за мить повернулася з наполовину порожньою пляшкою чорних ліків.

Том узяв у нені пляшку й скуштував на смак.

— Нічо’ так,— сказав він.— Налийте йому чашку чорної кави, міцної. І влийте з одну чайну ложку. Ні, ліпше пару столових ложок.

Мати відчинила плиту, поставила на жар кавник, налила води та насипала кави.

— Доведеться йому в банці подати,— сказала неня.— Чашки всі поскладали.

Том з батьком вийшли надвір.

— У мене що, нема права вирішувати, що я робитиму? Хто се отут їв свинячі реберця? — шаленів дідо.

— Це ми їли,— відповів Том.— Мама зготувала вам кави й свинини.

Дідо зайшов до хати, випив каву і з’їв шматок свинини. Інші стояли надворі й дивилися на старого крізь прочинені двері у світанковій зорі. Вони бачили, як він позіхнув і похитнувся, бачили, як він склав руки на столі, опустив голову на руки і заснув.

— Він страшенно зморився,— сказав Том.— Хай поспить.

Тепер усі були готові. Бабця, млява і напівсонна, мовила:

— Що це все означа? Чого ви скочили в таку рань?

Але вона вбралась і поводилася сумирно. Притихлі Руті з Вінфілдом стояли, борючись із дрімотою. Світання швидко займалося над землею. І родина перестала діяти. Усі стояли, і ніхто не наважувався першим зробити рішучий крок. Вони боялися тепер, коли настала вирішальна хвилина, так само як боявся дідо. Вони побачили повітку, яка вимальовувалася на зорі, побачили зблідлі ліхтарі, які вже не відкидали жовтих кіл. Зірниці потроху згасали на заході. А члени сім’ї стояли заціпеніло, як сновиди, їхні очі вдивлялися в картину світання, не помічаючи дрібниць, зате охоплювали заразом і світанок, і землю, і різноманіття всього краю.

Лише М’юлі Ґрейвз неспокійно блукав, зазирав через бортові планки до вантажівки, мацав запасні шини, повішені ззаду. Нарешті він наважився.

— Усе-таки перетнеш кордон штату? — спитав він.— Порушиш підписку?

І Том струсив із себе заціпеніння:

— Господи Ісусе, вже світає,— голосно сказав він.— Пора їхати.

Інші теж скинули з себе заціпеніння та попрямували до вантажівки.

— Залазьте,— сказав Том.— Тре’ діда принести.

Батько, дядько Джон, Том і Ел увійшли до кухні, де дідо заснув за столом, уткнувшись чолом у складені руки, поряд з проллятою кавою. Чоловіки взяли його під лікті й підвели, а він бурчав і хрипко лаявся, наче п’яний. Надворі старого підняли й понесли, а коли підійшли до вантажівки, Том з Елом забралися в машину, підхопили діда під руки та обережно вклали. Ел відгорнув брезент, і вони поклали діда на ящик, щоб тягар брезенту на старого не тиснув.

— Тре’ неодмінно поставити жердину,— сказав Ел.— Сьогодні ж увечері поставлю, як зупинимося.

Дідо бурчав, не бажаючи прокидатись, і, щойно його вклали, він знову міцно заснув.

— Жінко,— сказав батько,— ви з бабцею сядете на деякий час поруч з Елом. Потім ми поміняємось, але з вас почнемо.

Вони сіли в кабіну, а інші почали влаштовуватися на складених речах: Конні й Ружа Шаронська, батько і дядько Джон, Вінфілд, Руті, Том і проповідник. Ной стояв унизу, дивлячись на те, як інші облаштовуються там, нагорі.

Ел обійшов вантажівку, зазираючи під низ, на ресори.

— Святий Ісусе,— промовив він,— ресори до чорта пласкі. Пощастило, що я деревину під них забив.

— А як собаки, татку? — спитав Ной.

— Я й забув про них,— відповів батько.

Він пронизливо свиснув, і до нього стрибнув пес, але тільки один. Ной схопив собаку й закинув нагору, де тварина наче заціпеніла, злякавшися височини.

— Інших двох доведеться кинути,— крикнув батько.— М’юлі, доглянеш їх? Аби з голоду не виздихали?

— А то,— озвався М’юлі.— Мені хтілося мати пару собак. А то! Беру їх.

— Візьми й курей,— сказав батько.

Ел сів у водійське крісло. Стартер задзижчав, і запустився, і знову задзижчав. І тоді зачулося ревіння шести циліндрів і закурилася хмарка синього диму.

— Бувай, М’юлі,— крикнув Ел.

І вся родина закричала:

— Бувай здоров, М’юлі.

Ел натиснув на нижню передачу й відпустив зчеплення. Вантажівка здригнулася та важко поїхала двором. Ось і друга швидкість увімкнулася. Вони повзли нагору схилом, і червоний пил стелився за ними.

— Хр-ристе мій, от запхалися! — мовив Ел.— Часу не було на таку їзду.

Мати намагалась озирнутися, але через навантажені до краю речі та за спинами інших пасажирів не могла нічого побачити. Вона випросталась і стала задивлятися на битий шлях попереду. У її очах читалася велика втома.

Людям, які сиділи на речах у вантажівці, ніщо не заступало краєвиду. Вони побачили хату, і повітку, і легкий димок, який досі курився з димаря. Побачили вікна, на яких зблиснули червоним перші сонячні промінці. Побачили М’юлі, який самотньо стояв посеред подвір’я, дивлячись їм услід. А потім пагорб заступив їм краєвид. Усю дорогу обабіч шляху були бавовняні поля. І вантажівка поволі повзла через куряву по шосе на захід.