Грона гніву

Розділ 23

ігранти, сновигаючи в пошуках роботи, прагнучи жити, завжди шукають задоволення, здобувають задоволення, винаходять задоволення і жадають розваг. Іноді розвага з’являлась у промові, й мігранти раділи духом від жартів. Це відбувалося в таборах на узбіччях, біля річкових берегів, поряд зі струмками, коло платанів — завжди знаходився оповідач, і люди збиралися біля маленьких багать, щоб послухати наділеного даром слова. І вони слухали розповіді, і їхня увага надавала цим історіям величі.

Я був у рекрутах проти Джеронімо[24]...

І люди слухали, і в їхніх ясних очах віддзеркалювалося полум’я багать, яке догоряло.

Ці індіяни виверткі були — слизькі, як змії, не чути їх і не видно. Через сухе листя пройдуть — і не шелеснуть. А от спробуйте так зробити.

Люди слухали це і згадували, як під ногами шурхотить сухе листя.

А потім пора року змінилася, небо хмарами заволокло. Не той час для бою. Хтось чував, аби армія тоді воювала? Хоч десять шансів армії дай — а все єдно на обидві ноги шкандибатиме. Аж три полки посилали, аби сотню індіянів убити — завжди так.

І люди слухали, і обличчя в них були ясні від вчування. Оповідачі привертали увагу до своїх історій: ритм їхніх слів величний, промовлені слова величні, тому що розповіді величні, і слухачі теж набували величі, слухаючи їх.

Там індіяни на хребті стояли, проти сонця. Один помітний був. Знаєте, що він зробив? Розкинув руки — і став. Голий, як зоря вранішня, а сонце просто на нього світить. Може, він несповна розуму був. Не знаю. Стояв там, руки розкинувши, як на розп’ятті. Чотириста ярдів до нього. А наші... ну — звели затвори, пальці послинили — чи є вітер,— але так і лежали, не стрелили. Мабуть, індіянин знав це. Знав, що ми стріляти не зможемо. Лежимо, гвинтівки звели, затвори тримаємо — а приклади на плечі не кладемо. Дивлюся на нього. Пов’язка, одне перо. Так і стоїть — голий, як сонце. Довго ми так його на мушці тримали, а він і не ворухнувся. А потім капітан оскаженів. «Стріляйте, придурки, покидьки, стріляйте!» — як закричить. «Рахую до п’ятьох, а потім вас усіх у рапорт»,— капітан сказав. Ну, сер,— звели ми повільно наші гвинтівки, і кожен чека, доки інший першим стрелить. Ніколи в житті мені на душі не було так муторно. Прицілився в живіт — бо якщо індіянина стріляти, то в інше місце на смерть не влучиш,— ну... і... все. А він так і бухнувся, покотився вниз. І ми нагору піднялися. А він невисокий — а велетнем видавався... там. Увесь пошматований, на клапті. От ви колись бачили фазана? — гордовитий, гарнющий такий, пір’ячко таке пригладжене, розмальоване-цяцьковане, і навіть очі прегарні, розмальовані? І тут — бах! Підняли його — а він увесь у крові. І розумієш, що занапастив такого, кращого, ніж ти, і хоч їси його потім — а все єдно радості нема, тому що занапастив, а вже не вернеш.

І люди кивали, і якщо полум’я трохи їх осявало, то ставали помітними заглиблені погляди. Проти сонця, руки розкинув. І велетнем видавався — як Бог. А випадало і так, що хтось відкладав двадцять центів од їжі та розваг і йшов дивитися кіно в Мерісвілл, чи в Туларе, чи в Цереру, чи до Маунтін-В’ю. І він повертався в табір, сповнений вражень, закарбованих у пам’яті. І розповідав, як усе було:

Там про багатого хлопця — а він бідного вдає,— і багату дівчину — вона теж удає, начебто бідна,— і от вони в генделику стрілися, де гамбургери продають.

Чому?

Ну, не знаю чому — але так було.

А нащо вони бідними прикидалися?

Ну, втомилися багатіями бути.

Дурня собача!

Так ви хочете слухати чи ні?

Ну, валяй далі. Аякже. Послухати хочу, та, про мене, коби мені багатство, от коби мені багатство — я б стільки свинячих битків накупив — обвішався б ними, як зв’язкою, так, аби вигризати довелося. Ну, далі давай.

Ну, вони одне перед одним бідними прикидаються. І тут їх арештовують, у тюрму садять, а вони не думають звільнитися, бо кожен боїться, як би інший не дізнався про багатство. А наглядач у буцегарні, той їх мордує, бо вважає, що вони бідні. От якби ти бачив його, як він правду дізнався. Просто ледь не беркицьнувся без тями, та й по всьому.

А за що їх до буцегарні?

Ну, їх на якомусь мітингу ліваків схопили, але вони не ліваки. Просто там опинилися. Вони не хотіли побратися через гроші, ось воно як.

От сучі діти — з самого початку одне одного дурили.

Ну, в картині виходило, ніби хороші вони. Хороші вони, правда.

А я одного разу в кіні був, так там показували наче про мене — ну все моє життя до краплі, й навіть не лише моє, тільки все там наче більше, аж за душу бере.

Ну, годі з мене горя, натерпівся. Хочу це з пам’яті викинути.

Аякже — якщо віриш тому, що показують.

Ну, вони одружились і все одне про одного взнали, а ті, хто їх мордував, теж усе взнали. Один такий чванько був, кирпу гнув, а коли хлопець той до нього в циліндрі прийшов — ледь не вмер. Ну ледь не вмер. А ще кінохроніку показували — як німецькі солдати ноги підкидають — ну й сміху, чорт забирай.

І завжди, якщо була якась дещиця грошей, людина могла напитися. Гострі кути стиралися, ставало тепло. Зникала самотність, усі люди здавалися друзями, і можна було знайти ворогів і знищити їх. П’яний сидів біля канави, і земля здавалася м’якою. Невдачі тьмяніли, і майбутнє більше не здавалося загрозливим. І голод не пантрував, а світ був лагідний і легкий, і людина могла досягти того, чого прагнула. Зірки спускалися навдивовижу близько, і небо було лагідне. Смерть була другом, а сон — братом смерті. Поверталися старі часи — дівчина з прегарними ногами, яка танцювала одного разу вдома... кінь... давно це було. Кінь і сідло. І шкіра тиснена в згортках. Коли це було? Треба знайти дівчину, щоб поговорити. Ласкаво поговорити. Можна і лягти разом. Але тут так тепло. І зорі такі близькі, й печаль та радість так переплелися, усе в одне. От стати би п’яним назавжди. Хто каже, що це погано? Хто посміє сказати, що це погано? Проповідники — але в них своє пияцтво. Висохлі, неплідні жінки — але вони, вбогі, не знають. Реформатори — але вони не знають глибоко життя, їм не дано. Ні... зірки мені близькі та любі, і я вже вступив у братство світів. І все святе — все, навіть я.

убну гармоніку легконосити з собою. Виймеш її з задньої кишені, постукаєш легенько по долоні, витрусиш бруд, пух і крихти тютюну. Тепер готово. Ти можеш будь-що виробляти на гармоніці: можна тоненькі звуки, можна й акорди, а можна і ритмічні мелодії, з акордами. Ти можеш пестити інструмент зігнутими пальцями, примушуючи його стогнати і плакати, як волинку; добуваєш звуки повні та округлі — як в органа; добуваєш звуки гострі та гірко-пряні, як в очеретяної сопілки горян. І ти можеш зіграти й покласти назад до кишені. Вона завжди з тобою, завжди в твоїй кишені. І коли ти граєш, то дізнаєшся нові прийоми, нові способи ладу й композиції — як треба пальцям натискати, щоб добути нову мелодію з твоїх уст, і ніхто цього тебе не вчив. Ти відчуваєш усе навколо — іноді на самоті, ховаючись у тіні від полуденного сонця; іноді на порозі намету ввечері, коли жіноцтво миє начиння. Нога м’яко впирається в землю. Твої брови піднімаються й опускаються в такт. А якщо ти загубиш свою гармоніку чи зламаєш — не страшно. За чверть долара купиш таку саму.

Гітара дорожче коштує. Треба як слід цю штуку опанувати. Пальці лівої руки треба намуляти. Великий палець правої руки має так намулятися, щоб аж зроговів. Розчепір ліві пальці, розтягни їх, як павук лапки, щоб тримати тверді пучки на ладах.

Ця коробка мені від батька лишилася. Я ще курдупелем був, коли він мені ноту «до» показав. А коли сам навчився грати незгірше за нього, він майже ніколи за гітару не брався. Бувало, сяде на порозі, слухає і в такт притупує. Перебір візьму — а він насупиться, якщо не так, і супиться, доки не виправлюсь, а потім, як легко піде — одкинеться на одвірок і киває. «Грай,— каже.— Грай, добре». Це хороша коробка. Диви, корпус який потертий. Це тому, що стільки мільйонів пісень на ній награвали — от деревина й витерлася. Колись трісне, як яєчна шкаралупка. Але не латайте її, не торкайтеся навіть, а то втратить тон. Гратиму на ній увечері, а той — отам, у наметі,— на гармоніці. Дуетом добре вийде.

Зі скрипкою важко, тонкий інструмент. Ні ладів, ні вчителів.

Просто послухай цього старого — ось тут поряд один грає,— спробуй перейняти. Не каже, як подвійні ноти брати. Каже, це секрет. Але я піддивився. Ось як він це робить.

Пронизлива, як вітер, скрипка, стрімка, нервова і пронизлива.

Вона в мене не бозна-що. Давай два долари. Один розказував: є скрипки, яким чотириста років, а звук — м’який, ніжний, як віскі. Казав, за них даватимуть п’ятдесят-шістдесят тисяч доларів. Не знаю. Схоже, що бреше. От негідник старий, правда? Що, потанцювати хочете? Зараз смичок наканіфолю. Люди добрі! От вона заголосить! На милю чутно буде.

Увечері тепер грає тріо: губна гармоніка, скрипка й гітара. Награють швидкий танець, під який крутяться пари і притупують ногами в такт мелодії, а товсті лункі струни гітари калатають, як серце, і чуються різкі акорди гармоніки, наче звуки волинки, і пронизливий плач скрипки. Це змушує людей підійти ближче. Вони нічого не можуть із собою вдіяти. Тепер «курячий веремій»[25] — і ноги все притупують, і молодий сухоребрий парубійко робить три швидкі кроки, а руки вільно повисли. Навкруги весь майданчик — у колі, починаються танці, й ноги притупують по голій землі, сильніше бийте, тупайте підборами. Руки обіймають, пари кружляють. Волосся розпатлалося, подих уривається. А тепер повертайте вбік.

Подивіться на цього техасця: довгоногий, на кожному кроці по чотири рази притупує. Ніколи ще не бачили такого танцюриста. Подивіться на його партнерку — індіанку з черокі. Розпашіла вся, а фігури які виробляє. Подивіться, як захекалася, подивіться, як у неї груди здіймаються. Гадаєте, вона втомилася? Гадаєте, виснажилася? Ні, не така вона. А техасець геть розпатланий, чубок на очі падає, рот широко роззявив, не може повітря вхопити, а сам чотири рази на крок притупує і дівчину-черокі тримає.

Скрипка грає, і гітара басить. А музика, який на губній гармоніці грає, аж розчервонівся, упрів. А техасець з дівчиною-черокі зморились, як собаки, але знай собі чечітку відбивають. А старі стоять та в долоні приплескують. Трохи всміхаються, ногами притупують.

Давно вдома... у школі це було. Місяць уповні великий і на захід пливе. А ми — я і він — прогулювалися — туди-сюди. Нічого одне одному не кажемо — в обох подих перехопило. Узагалі ні пари з вуст. А за два кроки — скирта сіна. Просто підійшли туди і лягли. Бачив — отой техасець зі своєю дівчиною шусть у темряву — гадають, ніхто не помітив. О Боже! Як би мені хотілося з тим техасцем піти. Повня вже скоро засяє. Бачила ще, як татусь тої дівчини пішов був за ними, аби перехопити,— та спинився. Він знав. Як осені не зупинити — прийде в’янення у свій час,— так і соку не спинити, коли він у деревах бродить, теж. А повня скоро засяє.

Ще грайте — зіграйте-но баладу «Коли йшов я вулицями Ларедо»[26].

Багаття згасає. Не думайте його знову розпалювати. Повня вже скоро засяє.

За зрошувальним каналом надривав горло проповідник, і несамовито волали люди. І проповідник метався навсібіч, як тигр у клітці, підцвьохуючи слухачів своїм голосом, і люди вторували йому, скиглили, підвивали, лежачи ниць на землі. Він підраховував їх, оцінював, грав на них, а коли вони всі корчилися на землі ницьма, проповідник вихоплював когось нелюдською силою і кричав: «Прийми його, Христе!» І жбурляв кожного у воду. І коли вони всі стояли по пояс у воді, дивлячись на пастиря наляканими очима, він клякнув на березі й молився за вірян; молився, щоб усі чоловіки й жінки могли ницьма плазувати завиваючи. Чоловіки й жінки геть змокріли, вода стікала з них, а одяг обліпив тіла, а парафіяни все дивилися; потім вони поверталися в табір, хлюпаючи водою в черевиках, і у себе в наметах тихо і здивовано говорили:

Ми спасенні, казали вони. Ми над сніг біліші[27]. Ми більше ніколи не грішитимемо.

А діти, перелякані й мокрі, повторювали пошепки:

Ми спасенні. Ми більше ніколи не грішитимемо.

Як я жадаю пізнати всі гріхи, щоб їх учинити.

ігрантський люд невибагливо шукав задоволення по дорозі.