Грона гніву

Розділ 4

оли Джоуд почув, що вантажівка рушила і, набираючи швидкість, поїхала, а земля запульсувала під гумовими поштовхами шин, він зупинився, озирнувся і дивився, доки вона не зникла. Коли машина щезла з очей, він досі дивився в далечінь і синє райдужне повітря. Він задумливо вийняв пінту з кишені, відкрутив металевий корок і обережно ковтнув віскі, запустивши язик у шийку пляшки, а потім облизав губи, щоб ухопити кожний аромат, який міг вислизнути від нього. Він спробував повторити: «Тут ми висмикнули негра-крутня...» — але це все, що міг пригадати. Нарешті він повернувся й подивився на стежку, яка йшла просто через поля. Сонце припікало, і не було вітру, щоб перемішати просіяний пил. Дорога була поорана борознами, де пил скотився й осів за колією від коліс. Джоуд зробив кілька кроків, і пластівці пилу бризнули вгору перед його новими черевиками, і жовтизна зникла під сіриною.

Він нахилився і розв’язав шнурки, спочатку скинув один черевик, а потім другий. А потім розходив вологі ноги в спекотному сухому пилу, доки між ніг не потекли струмочки і шкіра на ногах не підсохла. Він зняв пальто і загорнув у нього черевики, а згорток засунув під пахву. І попрямував далі, здіймаючи перед собою куряву, лишаючи по собі хмарину, що низько стелилася за спиною.

Праворуч дорога була обгороджена — два ряди колючого дроту на вербових кілках. Кілки криві, кепсько обтесані. Якщо проміжки були на належній висоті, дріт лежав там, а якщо ні — був просто прикручений до стовпа з іржавим охвістям звичайної дротини. За огорожею лежала кукурудза, побита вітром та спекою, і пазухи її листя, відділені од стебла, були вщерть наповнені пилом.

Джоуд почимчикував далі, тягнучи за собою хмару куряви. Трохи далі він побачив опуклий панцир черепахи, яка повільно повзла крізь пил, її лапи уривчасто смикалися. Джоуд зупинився, щоб подивитися на це, і його тінь упала на черепаху. Голова й лапи одразу ж сховалися, короткий товстий хвіст втягнувся вбік, під панцир. Джоуд підняв черепаху та перевернув. Спина брунатно-сіра, як пил, але знизу живіт кремово-жовтий, чистий і рівний. Джоуд витягнув згорток під руку, погладив пальцями гладкий нижній щиток і притиснув до себе. Цей щиток був м’якший, ніж задній. Луската голова висунулась і спробувала поглянути на палець, а лапи шалено засмикалися. Черепаха зросила Джоудові руку, марно борючись у повітрі. Джоуд перевернув її вниз лапами і загорнув тварину в піджак разом з черевиками. Він відчував, як черепаха щосили борсається й метушиться під пахвою. Чоловік прискорив ходу, ступаючи в дрібний пил.

Попереду, біля самої дороги, худа запилена верба кидала на землю строкату тінь. Джоуд раніше бачив її, жалюгідне гілля простяглеся над дорогою, обтяжене листя пошарпалось і було вбоге, як линяла курка. Джоуд весь змокрів од поту. Його синя сорочка потемніла на спині й під пахвами. Він потягнув за козирок кашкета, зім’яв усередині, зламавши картонну прокладку, і тим остаточно зіпсував головний убір, що вже ніколи не матиме вигляду новенького. І його кроки пришвидшились, наближаючись туди, де далека верба кидала тінь. Він знав, що під вербою буде тінь, якщо не від гілля, то від стовбура, бо сонце вже минуло зеніт. Гаряче проміння обпалювало Джоудову потилицю, а в голові злегка паморочилося. Він не міг бачити коріння дерева, бо верба росла з маленької низини, де вода трималася довше, ніж на рівнині. Джоуд прискорив ходу проти сонця і почав спускатися схилом. Раптом він пішов повільніше, тому що затінок під гіллям був уже зайнятий. На землі сидів чоловік, притулившись до стовбура дерева. Його ноги були схрещені, й боса права ступня трохи не діставала до голови. Він не чув, як наблизився Джоуд, бо врочисто насвистував мелодію. Його витягнута нога поволі рухалася вгору і вниз, у такт. Це був не танцювальний ритм. Чоловік перестав насвистувати і заспівав тоненьким тенорком:

Джоуд перемістився в рідкуватий затінок від листя, і чоловік почув кроки, тож перестав співати й обернув голову. Це була довга голова, кощава; шкіра шорстка, а шия жилава і м’язиста, як стеблина селери. Білки були великі, опуклі, повіки намагалися прикрити їх, а взагалі очі сльозились і червоніли. Його щоки були смагляві, лискучі й безволосі, а рот насмішкувато-чуттєвий. Ніс гачкуватий і твердий, а шкіра так щільно обтягувала обличчя, що перенісся аж побіліло. Поту не було ні на лиці, ні навіть на високому блідому чолі. Чоло було неприродно високе, а на скронях — тонкі блакитні жилки. Чоло займало половину обличчя. Жорстке сиве волосся було відкинуте з чола, ніби чоловік зачесав його назад пальцями. З одежі він мав комбінезон і синю сорочку. Джинсова куртка з мідними ґудзиками і брунастий зім’ятий капелюх зі схожою на пиріг тулією лежали поряд на землі. Парусинові чоботи, сірі від пилюки, були скинуті.

Чоловік довго дивився на Джоуда. Світло, здавалося, поринало в глибину його карих очей, і в зіницях поблискували маленькі золоті цяточки. Напружені м’язи на шиї набрякли.

Джоуд стояв у плямистій тіні. Він зняв шапку і витер нею спітніле обличчя, а потім кинув її разом зі згорнутим піджаком на землю.

Чоловік сидів біля дерева в густій тіні, витягнувши ноги і зарившись пальцями в землю.

— Привіт,— сказав Джоуд.— Ну й пекло на дорозі, така парінь.

Чоловік, який сидів, допитливо подивився на нього.

— А ти не молодий Том — син старого Тома Джоуда?

— Так,— відповів Джоуд.— Аякже. Додому йду.

— Ти, мабуть, не пам’ятаєш мене,— сказав чоловік. Він усміхнувся, і з-під його повних губ показалися великі кінські зуби.— О ні, не пригадаєш. Ти завжди був надто зайнятий, бо тягав маленьких дівчаток за косички, коли я давав тобі благодать Духа Святого. Усе втріскувався в дівчисьок, знай обривав косички. Мо’, не пам’ятаєш, що я робив. Обоє прийдете до Ісуса, а сам дівчисько за косу рвеш. От я й охрестив вас обох у зрошувальному каналі. А ви бились і верещали, як парочка котів.

Джоуд глянув на нього згори вниз, а тоді розсміявся.

— Чому не пам’ятаю, ви проповідник. Проповідник. Я щойно згадав вас.

— Колишній проповідник,— сказав чоловік серйозно.— Превелебний Джим Кейсі з Неопалимої Купини. Завивав, аби славити Ісусове ім’я. І звик грішників, які каялись, у канал занурювати, половина, бува, потоне. Але тепер ні,— зітхнув він.— Тепер я лише Джим Кейсі. Не маю більше благодаті. Є багато гріховних гідей... але вони, здається, путящі, трохи лою в голові маю.

— Якщо думаєш то про те, то про се,— сказав Джоуд,— то не обійдешся без гідей. Ага, пам’ятаю вас. Ви файно в нас моління варганили. Одного разу, пригадую, ви перевертом на руках ходили, волаючи на всю горлянку. Матері ви більше за всіх були до душі. А бабця казала, з вас благодать аж пре.— Джоуд засунув руку в кишеню згорнутого пальта і вийняв пляшку. Черепаха висунула одну лапу, але Джоуд швидко запхнув її назад і тугіше згорнув піджак. Відкрутив корок і простягнув співбесіднику: — Хочете хильнути?

Кейсі взяв пляшку і похмуро втупився у неї.

— Я більше не проповідник. З Духом Святим у людей злецько; а найгірше те, що і в мене злецько. Звісно, тепер знову сподоблююся благодаті та вряди-годи кличу молитись; або їжу приносять, я її благословляю; але серце моє не почиє в благодаті. Я й роблю все це тому, що вони ждуть.

Джоуд знову витер обличчя кашкетом.

— Ви що, такий святенник, що й не вип’єте, га? — запитав він.

Кейсі поглянув так, ніби побачив пляшку вперше. Він чоломкнув її і зробив три великі ковтки.

— Файне віскі,— сказав він.

— Має бути,— сказав Джоуд.— Спирт хороший. Коштує долар.

Кейсі зробив ще один ковток, перш ніж віддати пляшку назад.

— Так, сер! — сказав він.— Так, сер!

Джоуд забрав пляшку в нього і з чемності не витер рукавом, перш ніж одпити. Він присів навпочіпки і поставив пляшку вертикально в згорнуте пальто. Джоудові пальці знайшли гілочку, і він почав замислено малювати нею по землі. Відкинув листя й розгладив пил. Джоуд почав креслити прямокутники й кілька кіл.

— Довго не бачилися,— сказав він.

— Усі мене довго не бачили,— озвався проповідник.— Я пішов з кінцями, а тепер от сиджу й метикую. Дух Святий у мене досі є, але він чо’сь якийсь інакший. Багато чо’ до голови приходить.

Він випростався, притулившись до дерева. Його кощава рука прослизнула, як вивірка, в кишеню комбінезона, витягла чорну обкусану плитку тютюну. Він охайно обтрусив рештки соломи і сірий кишеньковий пух, перш ніж відкусити куточок і засунути його за щоку Джоуд помахав гілочкою на знак заперечення, коли йому простягли плитку. Черепаха була сповита в згорнутий плащ. Кейсі подивився на пакунок.

— Що у тебе там — курка? Ще задушиться.

Джоуд згорнув піджак тугіше.

— Стара черепаха,— сказав він.— Підібрав на дорозі. Схожа на бульдозер. Вирішив, візьму її для свого молодшого брата. Дітлашня любить черепах.

Проповідник повільно кивнув головою.

— У кожної дитини рано чи пізно з’являється черепаха. Та ніхто не може довго її втримати. Вона все борсається, борюкається і нарешті одного чарівного дня вилазить і забирається геть — світ за очі. Як я. Замість триматися старого доброго Євангелія, почав крутити його так і сяк. Грав на ньому, доки нічого не лишилось. І позбувся Духа Святого, геть позбувся, не можу проповідувати. Кличуть мене, щоб повів людей, а куди їх вести?

— Ведіть околясом,— відповів Джоуд.— А трапиться зрошувальний канал, туди-о штовхайте. Скажіть їм, що горітимуть у пеклі, якщо не думатимуть, як ви. Якого біса ви хочете їх кудись привести? Ведіть, от і все.

Пряма тінь від стовбура розтяглася на землі. Джоуд вдячно перемістився туди, сів навпочіпки, розрівняв новий куток і почав замислено малювати гілочкою. На дорозі показалася кошлата жовта вівчарка, яка низько опустила голову, і з пащі крапала слина. Хвіст безвільно теліпався, і пес голосно позіхав. Джоуд свиснув, але пес тільки опустив голову ще на дюйм і далі швидко потрусив своєю дорогою.

— Поспішає кудись,— пояснив дещо вражений Джоуд.— Додому, мабуть.

Але проповідника нічим не можна було відволікти від його теми.

— Поспішає кудись,— повторив він.— Це точно, він поспішає кудись. А от я — я не знаю, куди йду. Скажу тобі, що в мене люди такої благодаті набували, що й різними мовами говорили, і кричали, славлячи, доки просто не падали без тями. Доводилося хрестити в каналі, аби прочумались. А потім — знаєш, що я робив? Вів якусь дівку в густу траву і лягав там з нею. Завше так. Тоді мені так зле ставало, молишся-молишся, та користі з того ні на шеляг. От якби наступного разу на мене Дух Святий зійшов, я б так знову вчинив. Ну жодної надії не було, я був клятим старим лицеміром. Але не хтів таким бути.

Джоуд усміхнувся, показавши довгі зуби та облизавши губи.

— Такі моління найліпше, аби дівку розігріти,— сказав він.— Сам так робив.

Кейсі схвильовано подався вперед.

— Ти бач,— вигукнув він,— сам таке бачив і міркувати почав.— Він змахував кощавою великою рукою вгору і вниз у такт мові.— Я ото подумав: ось як мені проповідувати благодать. Ось ті люди отримують благодать, коли сильно стрибають і волають. Тепера кажуть: якщо лежиш з дівкою — це, виходить, від диявола. Але що більше благодаті в жінці, то охочіше вона з тобою піде в густу траву. Я став міркувати, от чорт! — ой, вибач! — який ще диявол, коли дівка настільки наповнена Святим Духом, що він у неї аж з носа та вух хлище. Гада’ш, що одного разу досить — і диявол у пеклі не матиме шансу. А от і ні.

Його очі блищали від хвилювання. На щоках на мить з’явилися жовна, а потім проповідник сплюнув у порох, і плювок слизнув, збурюючи пил, доки не перетворився на круглу маленьку суху грудку. Проповідник витягнув руку і втупився очима в долоню, ніби читав книгу.

— Ось так і я,— неголосно провадив він.— У мене всі душі людей, за кожну відповідати, і почуття любові, а після цього я лягав з якимсь дівчиськом.

Він безпорадно подивився на Джоуда. Очі благали про допомогу.

Джоуд старанно намалював у пилюці жіноче тіло, перса, стегна, таз.

— Ніколи не був проповідником,— сказав він.— Ніколи не дозволяв собі ґав ловити, якщо до рук само йшло. Ніколи не мав жодних гідей, крім однієї: радів як скажений, коли вловив якусь.

— Але ти не був проповідником,— наполягав Кейсі.— Дівка для тебе була просто дівкою. Нічо’ для тебе не значила. Але для мене вона — священна судина. Я спасав їхні душі. Відповідав за них. А як Святий Дух зійде на них, тут і веду до густої трави.

— Мабуть, тоді й мені тре’ було стати проповідником,— відповів Джоуд. Він дістав з кишені тютюн, папір і скрутив цигарку. Закурив і зиркнув крізь дим на Кейсі.— Я вже довго без дівчини,— сказав він.— Пора надолужити.

— Це мене так бентежило,— провадив Кейсі,— що я спати не міг. От збираюся проповідувати й кажу: «Господи мій, цей раз не буду». Але промовляв — і знав, що буду.

— Вам одружитися тре’,— сказав Джоуд.— У нас якось зупинялися проповідник з дружиною. Єговісти. Спали нагорі. А моління влаштовували в нас у коморі. Ми, малеча, слухали. А жінка проповідника йому галасу робила щоночі після моління.

— О, дякую, що сказав,— зрадів Кейсі.— А то я боявся, що це лише зі мною таке. Нарешті так мені наболіло, що все покинув — і гадав, що дуже правильно.— Він підтягнув коліна й почухав між пальцями, де зібрався сухий пил.— Питаю себе: «Та чо’ ти переймаєшся? Хіть замучила?» І відповідаю: ні, не вона, а те, що це гріх. І знов себе питаю: чому, коли в тебе повно опору гріху і весь ти повен благодаті Ісусової, самому тільки й кортить, як штани розстебнути? — Він у такт поляскував двома пальцями по долоні, ніби акуратно вкладав там слова рядами.— Кажу собі: а мо’, це й не гріх. Мо’, просто люди такі. Мо’, дарма себе бичуємо, виганяючи диявола. Згадав, як деякі сестри з себе шкуру луплять, дротом. І подумав: а мо’, їм подобається собі боляче робити. І мо’, мені теж подобалося. Ну, я лежав під деревом, коли оце мене осінило, і заснув. А прокинувся — навколо тьма безпросвітна, ніч. А поряд койот завиває. І перш ніж до мене дійшло, я вголос заговорив: «До чорта! Нема гріха і нема чесноти. Є просто речі, які люди роблять. Це все частка одного й того ж. І є речі, від яких приємно, а є такі, від яких неприємно, але як кожна людина маю право це сказати».

Він замовк і відірвавсь од долоні, де нібито вкладав слова. Джоуд слухав проповідника насмішкувато, але погляд був гострий і допитливий.

— Ви доскіпливий,— мовив він.— Усе хочете знати.

Кейсі знову заговорив, і в голосі його зазвучали біль і розгубленість.

— Питаю себе: що це за покликання, що за Дух Святий? І відповідаю: це любов. Настільки люблю людей, що аж іноді переповнююся по вінця, серце кров’ю стікає. І знов питаю: «А ти хіба не любиш Ісуса?» Ну й додумаюся до того, що врешті сам собі кажу: «Не знаю нікого на ймення Ісус. Знаю безліч оповідок, але люблю я людей. Іноді аж подих забиває від любові, так хочу ощасливити їх, тому й почав проповідувати — гадав, це зробить їх щасливими». А потім... оце збіса набалакав тобі. Мо’, це тебе дивує: проповідник, а таке балакає і лається. Ну, для мене в цих словах гріха нема. Коротше, ще одне тобі скажу, та це гріх для проповідника, і я проповідувати більше не можу, а-думав, що вірю в це.

— Що? — спитав Джоуд.

Кейсі несміливо глянув на нього:

— Якщо тобі не сподобається, не ображайся, еге?

— Тая ображаюся, тільки якщо мені носа розкров’янять,— сказав Джоуд.— Ну, викладайте, що там у вас?

— А викладу, як міркував про Духа Святого і про Ісусові путі. Міркував: «Нащо нам оце все вішати на Бога чи Ісуса? Mo’,— міркував я,— ми просто чоловіків і жінок любимо; мо’, Святий Дух і людський дух — одне і те ж. Мо’, усі люди — частки однієї великої душі». Ото я сидів, думав-думав, і тут як осінило. Осінило, бо це глибоко всередині, й завше я це знав.

Джоуд опустив очі, ніби не міг витримати оголеної правди від проповідника.

— Та ви в жодній церкві не вдержитеся з такими гідями,— відповів він.— Люди ж попруть вас із села з такими гідями. Стрибати — ось що людям тре’. Стрибати, гасати. Коли моя бабця почала різними мовами патякати, ніхто її здолати не міг. Могла здорованя-диякона кулаком перекинути.

Кейсі в роздумі дивився на нього.

— Хочу про одне тебе спитати,— сказав він.— Просто давить мене.

— Та давайте. Вряди-годи люблю побалакати.

— Що ж...— спроквола почав проповідник,— ось я тебе за правилами хрестив, коли на мені благодать почивала. У славу Ісусову горлав. Хоча ти ж ніц не пам’ятаєш, тільки й поробляв, що дівча за коси тягав.

— Ні, пам’ятаю — озвався Джоуд.— Це була Сьюзі Літл. Через рік вона мені палець звихнула.

— Гаразд... чи отримав ти якесь добро після хрещення? Чи стали твої путі кращими?

Джоуд поміркував над цим.

— Ні-і-і, можу сказати, що ніц я не відчув.

— Ну гаразд, а чи стало тобі гірше від того? Поміркуй як слід.

Джоуд узяв пляшку й відсьорбнув з неї.

— Та ніц у тому не було, ні доброго, ні поганого. Просто файно розважилися.— Він подав пляшку проповіднику.

Той зітхнув і трохи відпив віскі, а потім зробив ще маленький ковток.

— Гаразд,— промовив проповідник,— мене ж має обходити, чи не заподіяв я комусь шкоди.

Джоуд поглянув на свій піджак і побачив, що черепаха вже виборсалась і шкандибає собі туди, де чоловік знайшов її. Хвильку Джоуд спостерігав це, потім підвівся й знову загорнув тварину в піджак.

— У мене нема подарунків малим,— сказав Джоуд.— Лишень оця стара черепаха.

— Кумедія,— зауважив проповідник.— Думав про старого Тома Джоуда, коли ти підходив. Метикував, чи не навідатися до нього. Звик думати, що він старий безбожник. Як там Том?

— Не знаю. Мене чотири роки вдома не було.

— А він хіба тобі не писав?

Джоуд знітився.

— Ну, татко не дуже мастак літери виводити, взагалі писати. Своє ім’я так файно, як ніхто, вималювати може, весь олівчик заслинить. Але жодних листів не писав. Завше говорив, що на словах переказати може, як щось тре’, а олівець нема чого мурзати.

— По світах віявся? — запитав Кейсі.

Джоуд кинув на нього недовірливий погляд.

— Ви що, про мене не чували? Про мене ж усі газети писали.

— Ні, ніц не знаю. А що? — проповідник закинув ногу на ногу й усівся під деревом. Полудень швидко минув, і полум’яне сонце наливалося золотом.

— Ну що ж,— м’яко мовив Джоуд,— можу сказати, й покінчимо на цьому. Але якби ви досі проповідували, я побоявся б розповісти, аби ви не зачали молитися за мою душу.— Він допив віскі до дна й пожбурив пляшку, і пласка брунатна посудина легко ковзнула в пилу.— Я в Макалістері чотири роки відсидів.

Кейсі розвернувся до нього, і його брови так насунулися, що чоло здалося ще вищим.

— Не хочу про це балакать, еге? Не питатимусь, якщо ти чо’сь поганого накоїв...

— Накоїв — а тре’ буде, накою знову,— сказав Джоуд.— Убив одного в бійці. Напилися на танцюлях. Він вихватив ножа, а я вбив його лопатою, яка поряд лежала. Голову пробив — і на місці вклав.

Брови Кейсі повернулися на своє звичне місце.

— А тобі аж нітрохи не соромно за скоєне?

— Ні, анітрохи,— відповів Джоуд.— Дали сім років, бо він перший напав з ножем. Вийшов через чотири — умовно.

— Так, значить, ти нічого не чував про своїх ці чотири роки?

— Ні, дещо чув. Мама послала поштівку на Різдво два роки тому. Бабця — на це Різдво. Господи Ісусе, як у камері хлопці реготалися! На листівці намальована ялинка, лелітками розцяцькована, наче сніг іде. І навіть віршик був:

Гадаю, бабця й не читала, що там написано. Мо’, знайшла в лахмітника, вибрала найбільш ошатну, блискучу. Хлопці в камері мало не луснули з реготу. Так і прозвали мене — «слухнянеє дитятко». Бабця ж не хтіла нічого смішного: бачить — он яка цяця мальована, нащо її ще й читати. Загубила окуляри того року, коли мене замели. Мо’, так і не знайшла.

— А як тобі там велося, в Макалістері? — спитав Кейсі.

— О, нічо’ так. Їли регулярно, лахи чисті одержували, було де митися. Де в чому навіть файно. Одне зле було — без жінок,— зненацька він розреготався.— Одного теж так звільнили, умовно. Та за місяць знов щось накоїв і потрапив за ґрати. У нього питають, чом оступився. А він: «Та ну до біса! У мого старого вдома вигод чортма. Ні тобі ламп ’лектричних, ні душових. Книжок ні греця, та і їжа вошива». Сказав, що вернувся, бо тут зручності якісь є, та й годують регулярно. Сказав, на волі самотньо, всякчас думати тре’, як далі бути. То він автівку угнав і в тюрмі опинився.— Джоуд дістав тютюну, відірвав листочок, подувши на згорток папіросного паперу, і скрутив цигарку.— Та й правильно зробив,— провадив він.— Тої ночі як я подумав, де спатиму, так аж мурашки по шкірі. Згадав свою койку та співкамерника одного, у нього негаразд з головою було, і думаю: а що він зара’ поробляє? Я там в оркестрі грав. Хороший був оркестр. Хлопці казали, нам тре’ по радіо виступать. А оце вранці я й не знав, чи тре’ вже вставати, чи рано ще. Усе побудку чекав.

Кейсі всміхнувся:

— Отак людина не помічає, як лісопилка працює.

Пожовкле, запилене денне світло вилляло на землю золотавий колір. Кукурудза теж здавалася щирозлотною. Ластівки полетіли до ставка. Черепаха в Джоудовому згортку розпочала нову кампанію втечі. Джоуд зігнув козирок від кашкета — той давно стирчав, як кривий дзьоб у ворони.

— Ну, пора далі,— мовив він.— Ненавиджу по сонцю йти, але вже не такий парун.

Кейсі опанував себе.

— Не бачив старого Тома цілу вічність,— сказав він.— Збирався зазирнути до нього при нагоді. З Ісусовим іменем скільки ходив до вас. Ніколи плати не брав, хіба перекусити.

— Ходімо,— запропонував Джоуд.— Татко буде радий вас бачить. Казав, що ви надто язикатий для проповідника.— Він підняв із землі піджак, згорнув і зав’язав у нього черевики та черепаху.

Кейсі підсунув до себе парусинові туфлі й сунув у них босі ноги.

— Я не такий одчайдух, як ти,— сказав він.— Завше боявся, чи не потрапить до пилу дріт або скло. Більше за все на світі не терплю ногу врізати.

Вони забарилися, перш ніж переступити тінь, а потім занурилися в жовте сонячне проміння, як двоє плавців, які поспішають до берега. Зробивши кілька швидких кроків, притишили ходу, і темп став уповільненим, розважним. Кукурудзяні стебла відкидали сірі тіні вбік, і в повітрі стояв задушливий запах нагрітого пилу. Кукурудзяне поле закінчилось, і темно-зелена бавовна вступила в свої права, темно-зелене листя пробивалося крізь плівку з пилу, і проявилися коробочки, які ледь почали формуватися. Бавовна зійшла нерівно — рясно у низинах, де стояла вода, і трохи — на високих місцях. Рослини змагалися з сонцем. А обрій ставав рудувато-коричневим і танув, майже невидимий. Запилена дорога вилася перед ними угору і вниз. Верби обабіч струмка вишикувалися на захід, а ще західніше, на перелозі, був негустий чагарник. Але в повітрі стояв запах паленого пилу, і повітря було таке сухе, що слиз у носі висихав і брався шкорупою, а з очей текли рятівні сльози — щоб не висихала рогівка.

— Диви,— сказав Кейсі,— як файно піднімалася кукурудза, доки пил не забив. Рясний би врожай зняли.

— Щороку так,— відповів Джоуд.— Щороку, як пам’ятаю, ми чекали на добрий врожай, та так і не дочекалися. Дідо казав, тут гарно родило лиш перші п’ять років, а потім повиростали бур’яни.

Дорога збігла вниз пагорбом і піднялася на трохи похилі висоти.

— До старого Тома тут миля,— сказав Кейсі,— не більше. Його домівка за третім підйомом, так?

— Ага,— відповів Джоуд.— Якщо тільки її не вкрали, як татко вкрав.

— Твій татко вкрав хату?

— А то, за півтори милі звідси притарабанили. Там сім’я жила, але вона переїхала. Дідо, тато і Ной, брат мій, збиралися перетягти всю хатину, але не змогли. Тоді частину перетягли. Ось чому наша хата з одного боку така чудернацька. Розпиляли хатину надвоє, запрягли дюжину коней і двох мулів. Перевезли половину і повернулися по другу, але перш ніж доїхали, Вінк Менлі вже був там зі своїми молодцями та вкрав ту половину. Тато й дідо спершу дуже лютували, але якось пізніше хильнули чарчину з Вінком та й ну реготатися. Вінк каже, що хата його зараз саме на порі, а ми б нашого жениха привезли, то може, вони нужників наплодять. Вінк був файний хлоп, як підіп’є. Після цього став другом таткові й діду. Тепера разом при нагоді випивають.

— Том молодець,— погодився Кейсі. Вони поволоклися вниз, здіймаючи куряву, а потім сповільнили ходу на підйомі. Кейсі витер чоло рукавом і знову надів плаского капелюха.— Так, молодець,— повторив він.— Хоч безбожник, а молодець. Я іноді бачив його на моліннях, як Духа Святого в нього ввійде дрібка, а він вистрибує до стелі. Кажу: як на старого Тома найшло, то зачинає стрибати щосили. Стрибучий, мов жеребець у стійлі.

Вони вийшли на ще один підйом і по дорозі опинилися там, де колись був струмок, у замуленій, висохлій низині, покраяній слідами потоків. Перехід був викладений з каміння. Джоуд обережно ступив босими ногами.

— Ви кажете про тата,— мовив він.— Бачили б ви дядька Джона, як його хрестили на молінні в Поулків. Стриб-стриб, туди-сюди. Перестрибнув через кущ завбільшки з піаніно. Перестрибнув — і ще раз, і завив, як собака на місяць. Тато як це вздрів... а вважав себе найкращим стрибуном в Ісусову славу на весь наш край. Тож обрав собі куща вищого, ніж у дядька Джона, як заверещить, ніби свиня, яка битими пляшками пороситься, стрибонув через той кущ та й звихнув собі праву ногу. Який там Святий Дух! Проповідник хоче молитись, а татко: ні, до біса, лікаря давайте. Лікарів поблизу катма, знайшли якогось мандрьоху-зубодера, він і вправив. А проповідник своєї — молився, хай би там що.

Вони подалися трохи вгору, на той бік струмка. Тепер, коли сонце хилилося за обрій, його жар спав, і хоча повітря було парке, проміння трохи послабшало. Обабіч дороги похилилися кілки, на яких натягнули дріт. Праворуч пліт ділив бавовняне поле навпіл, але бавовна і тут, і там була однакова — запорошена, суха, темно-зелена.

Джоуд указав на пліт:

— Оце наша ділянка. Нам узагалі-то плота не тре’, але дріт був, і татко захотів обгородити поле. Сказав: принаймні відчуваєш, що моє — то моє. Не було б у нас дроту, та якось поночі дядько Джон приніс шість котушок. Виміняв у татка на льоху. Де дріт дістав, хтозна.

Вони повільніше ступали, і їхні ноги глибоко вгрузали в м’який пил, відчуваючи його. Джоудові очі стали замислені. Здавалося, він посміюється в собі.

— Дядько Джон був божевільним сучим сином,— сказав Джоуд.— Файно те, що він зробив, от бодай ту льоху взяти.

Він хмикнув і пішов далі.

Джим Кейсі нетерпляче чекав. Історія не була завершена. Кейсі дав Джоуду досить часу, аби той зосередився.

— Ну і що він там зробив з льохою? — нагадав він нарешті наполегливо, дещо роздратовано.

— Га? А, так! Ну, він убив льоху просто там, і сказав мамі запалити плиту. Потім вирізав відбивних, поклав їх на пательню, поставив на вогонь, а ребра й окіст — у духовку. Відбивні поїв, а тут і ребра дійшли; поїв ребра — тут окіст напоготові. Потім він ухопився за той окіст: вирізає кусища й до рота пхає. Ми, діти, усе довкола крутилисья, аби дав, і він нам давав, але таткові — дзуськи. Напхався він, аж ригати почав, а потім спати завалився. Поки він спав, татко дав нам, малим, окіст, і ми докінчили. Ну, а коли дядько Джон прокинувся... інший окіст у духовку запихає. А татко й питає: «Джоне, ти що, ладен усю тушу зжерти?» А той: «Ладен, та боюсь, аби не протухла, поки я її докінчу. Мо’, ліпше візьми м’ясо собі, а мені поверни дві котушки дроту». Ну, татко не в тім’я битий, хай, мовляв, дядько Джон сам запихається свининою, а він подолав ледь половину. Татко каже: «Ти б її засолив». А дядько Джон такий: хоче — цілу свиню з’їдає, а не хоче — хай їй біс. І він поїхав, а татко засолив те, що лишилося.

— Якби я ще проповідував Дух Святий,— сказав Кейсі,— то вивів би з цього цілий урок і казання би промовив. Але більше я не проповідник. Як ти гадаєш, чому він отаке зробив?

— Не знаю,— відповів Джоуд.— Він ненажера був до свинини. Аж самому їсти закортіло, як це розповів. Дісталося мені тільки чотири скибочки печеної свинини за чотири роки — по одній на кожне Різдво.

Кейсі промовив зверхнім тоном:

— Мо’, Том заколе відгодованого тельця для блудного сина, як сказано в Святому Письмі.

Джоуд зневажливо зареготав:

— Ви не зна’те татка. Якщо він курча ріже, то такий репет стоїть, і не від курчати, а від татка мого. Він навіть не вчився різати. Свиню завжди на Різдво береже, а потім вона здихає у вересні від надиму чи чо’ось такого, дохлятина, їсти не можна. Коли дядькові Джону хоцця свинини, він її отримує. Він їсть її.

Вони здійнялися на гребінь пагорба і побачили внизу ферму Джоудів. Тут Джоуд зупинився.

— Щось не так,— сказав він.— Погляньте на хату. Негаразд з нею. І не видко нікого.

Вони стояли, дивлячись униз на кілька будівель.