Грона гніву

Розділ 13

тарезний перевантажений «гудзон», порипуючи і крекчучи, виїхав на шосе до Саллісо і в сліпучому сонці повернув на захід. Але на бетонному шосе Ел збільшив швидкість, бо тепер ресорам ніщо не загрожувало.

Від Саллісо до Ґоура — двадцять одна миля, а «гудзон» робив тридцять п’ять за годину. Від Ґоура до Ворнера — тринадцять миль; від Ворнера до Чекоти — чотирнадцять; потім великий перегін до Генрієтти — тридцять чотири милі, але це вже справжнє місто. Від Генрієтти до Касла дев’ятнадцять миль, а сонце стояло просто над головою, і червоні поля розпалювалися від спеки в тремтливому повітрі.

Ел вів машину, і обличчя його було цілеспрямованим, він усім тілом вчувався в дорогу, тривожно поглядаючи з дороги на щиток приладів. Ел зіллявся в одне з мотором, кожним нервом прослуховуючи вади: грюкіт, верещання, покашлювання, деренчання — усі зміни, які можуть призвести до аварії. Він став душею машини.

Півсонна бабця, яка сиділа поряд з ним у кріслі, заскиглила вві сні, розплющила очі, щоб поглянути вперед, а потім знову задрімала. А мати сиділа поруч з бабцею, спираючись ліктем на віконце, і шкіра її почервоніла під палючим сонцем. Мати теж дивилася вперед, але очі в неї згасли й не бачили ні дороги, ні полів, ні заправних станцій, ні маленьких придорожніх барів. Вона й не дивилася на них, коли «гудзон» їхав уперед.

Ел посовався на подертому сидінні та витиснув зчеплення на кермовому колесі. Він зітхнув:

— Гуркоче страшно, але, мо’, вона й нічо’. Бозна, що вона робитиме, коли їхатимемо по схилу, адже навантажена. Ма’, а тут є якісь пагорби по дорозі до Каліфорнії?

Мати повільно озирнулась, і її очі пожвавішали.

— Про мене, отам пагорби,— відповіла вона.— Звісно, я не знаю. Але, здається, чула, що там є пагорби і гори. Високі.

Бабця протяжно позіхнула вві сні. Ел сказав:

— Ми так спалимо підшипники на першому ж підйомі. Доведеться дещо викинути. Мабуть, не тре’ нам було брати проповідника.

— Ти ще порадієш, що проповідник з нами їде,— заперечила мати.— Він нас порятує.

Вона спостерігала за мерехтливою дорогою, яка стелилася попереду. Ел тримав кермо однією рукою, а другу поклав на важіль перемикання швидкостей, що вібрував. Водієві було важко розмовляти. Він промовив слова подумки, ворушачи губами, перш ніж розтулити рота.

— Ма...

Вона повільно перевела на нього погляд, трохи похитуючи головою в такт їзді.

— Ма’, вам не страшно їхати? Не страшно їхати на нове місце?

Очі в неї стали задумливі та м’які.

— Трохи,— сказала вона.— Але це не страх. Просто сиджу і чекаю. Якщо станеться лихо і потрібно буде, аби я чимось зарадила, я це зроблю.

— А вам не спадає на думку, що там, куди ми приїдемо, усе виявиться не таким, як гадалося? Чи не лячно вам, що там буде не так файно, як ми уявляли?

— Ні,— швидко відповіла вона.— Ні, не думаю. Так не можна. І я не можу. Це дуже багато — проживати безліч життів. Спочатку здається, що нам під силу й тисячу життів прожити, але потім виявляється, що життя лиш одне. Якщо я про майбуття гадатиму, це забагато буде. Тобі тре’ вперед дивитися, бо ти ще такий молодий, а я... у мене просто дорога рябіє перед очима. І ще прикидаю, чи скоро їсти захочуть, чи скоро попросять свинячих кісток.— Обличчя в неї немов скам’яніло.— От і все, що можу зробити. А більше нічо’ не можу. Усе інше прахом піде, як зроблю щось ще. Усі ж залежать від того, про що я думаю.

Бабця голосно позіхнула і розплющила очі. Вона здавалася отетерілою.

— Мені злізти тре’, славімо Суса Христа,— сказала вона.

— Зара’ під’їдемо до кущиків,— відповів Ел.— Он там якісь попереду.

— Та які там кущики, кажу тобі — мені злізти тре’.— І вона зарюмсала: — Мені злізти тре’, мені злізти тре’.

Ел пришвидшив їзду і, коли наблизив машину до низеньких заростей, різко загальмував. Мати відчинила дверцята, допомогла немічній бабці вилізти, ледь не витягнувши її, і повела до кущів край дороги. І мати тримала її, щоб бабця не впала, коли сіла навпочіпки.

На горі вантажівки заворушилося життя. Обличчя в сідоків аж пашіли, тому що були опалені сонцем, від якого нікуди дітися. Том, Кейсі, дядько Джон і Ной зістрибнули вниз. Руті з Вінфілдом перелізли через борт і пішли в кущі. Конні обережно зсадив Ружу Шаронську. Під брезентом прокинувся дідо, його голова визирнула назовні, але очі були п’яні, сльозились, а погляд досі безтямний. Старий дивився на кревних, але не надто осмислено, нікого не впізнаючи.

Том покликав його:

— Діду, хочте злізти?

Старечі очі байдуже зупинилися на його обличчі.

— Ні,— сказав дідо. На мить у його очах зблиснула лють.— Нікуди я не поїду, кажу вам. Залишусь, як М’юлі.

І він знову до всього втратив інтерес. Мати повернулася, допомагаючи бабці вилізти по схилу до шосе.

— Томе,— сказала мати.— Дістань пательню з кістками, вона отам, під брезентом, у кузові. Пора перекусити.

Том зазирнув до пательні й передав її всім по колу, і сім’я, ставши біля дороги, почала обгризати зі свинячих кісток хрусткі рештки м’яса.

— Добре, що бодай це взяли — сказав батько.— У мене ноги як дерев’яні, не рухаються. А вода?

— Хіба не у вас? — спитала мати.— Я ж цілий глечик налила.

Батько забрався на нижню планку й зазирнув під брезент.

— Нема тут. Забули, мабуть.

Миттєво напала спрага. Вінфілд заскімлив:

— Пити хочу. Пити хочу.

Чоловіки облизали губи, раптом усвідомлюючи свою спрагу. І їх поступово стала охоплювати паніка.

Ел відчув, що йому стає дедалі лячно.

— Воду дістанемо на першій же станції. Нам і бензин потрібен.

Родина розсілась у вантажівці; мати допомогла бабці залізти й сіла поряд. Ел завів мотор, і машина рушила далі.

Від Касла до Падена двадцять п’ять миль, а сонце було в зеніті й почало припікати. І кришка радіатора почала хитатися туди-сюди, і з-під неї стала вихоплюватися пара. Біля Падена знайшлася хижка осторонь дороги, а перед нею — дві бензоколонки, біля паркана — водопровідний кран і шланг. Ел переводив очі з «гудзона» до шланга. Коли сім’я зупинилася, зі стільця позаду колонок підвівся й рушив їм назустріч огрядний чоловік, червоновидий і червонорукий. Він був убраний у брунатні вельветові брюки на шлейках і теніску, а на голові для захисту від сонця мав картонний шолом, пофарбований у сріблястий колір. Піт дрібним бісером виступав у нього на носі та під очима і стікав по брижах шиї. Він наблизився до вантажівки войовничо й суворо.

— Бажаєте купити щось? Бензин, запчастини? — спитав він.

Ел кінчиками пальців одкручував кришку радіатора, вряди-годи відсмикуючи руку, аби не обпектися парою, яка вихоплювалася з-під накривки.

— Бензину замало, містере.

— А гроші в тебе є?

— Атож. Думаєте, ми прохачі?

З обличчя в гладуна нахабство як рукою зняло.

— Ну, все гаразд, хлопці. Наливайте воду.— І він поспішив пояснити: — Зараз на дорозі стільки пройд різних, приходять, усю воду попереллють, у вбиральні завозять, а потім усе порозкрадають і, бігме, нічого не куплять. Купило притупило. Приходять, циганять галон бензину, аби далі їхати.

Том сердито стрибнув на землю й підійшов до гладуна.

— Ми на себе розраховуємо,— розлючено мовив він.— У тебе підстав нема отак-о з нами поводитися. Ми ж не з торбами прийшли.

— Та я не злюся,— заметушився гладун. Піт швидко просякнув його теніску.— Просто наливайте воду, і ось убиральня, якщо треба.

Вінфілд схопив шланг. Хлопчик пив з кінця, а потім підставив обличчя під струмок і відскочив облитий.

— Вона геть тепла,— сказав він.

— Не знаю, до чого наша країна дійде,— провадив гладун. Він знайшов на що поскаржитись і облишив Джоудів.— П’ятдесят-шістдесят машин з людьми, напхані, серед білого дня їдуть, люди речі похапали та все на Захід з дітьми рухаються. Куди їх несе? Що вони робитимуть?

— Туди ж їх несе, куди й нас,— відповів Том.— Біжать, бо тре’ десь жити. Вижити намагаються. От і все.

— Ну, не знаю, до чого країна дійде. Не знаю. От я теж намагаюся вижити хоч якось. Гадаєш, великі нові машини тут зупиняються? Ні, сер! Вони їдуть далі, до міста, де нові жовті автозаправки, які компанії належать. А тут не стають, місця нема. Більшість тих, хто зупиняється,— то обідранці.

Ел зняв кришку з радіатора, і з-під неї зі свистом вихопилася пара. На вантажівці хорт боязко підповз до краю і, скімлячи, задивився вниз на калюжу води. Дядько Джон підвівся й стягнув пса за барки. Якийсь час собака похитувався на негнучких лапах, а потім почалапкав до крана й заходився хлебтати з калабані. На шосе просвистували автівки, сяючи в гарячіні, а розпалений вітер долітав від них до заправної станції. Ел залив води зі шланга в радіатор.

— Ти не гадай, що я лише з багатіями воджуся,— провадив гладун.— Просто вижити намагаюся. Чомусь ті, хто тут зупиняється, випрошують бензин або вимінюють. Можу вам показати в глибині хати оте, що на пальне і на мастило виміняв: ліжка, дитячі візки, начиння, сковорідки. Одна сім’я виміняла галон за дитячу ляльку. А що ж мені з отим усім робити — відчинити крамницю лахмітника? Один просто рвався дати мені свої черевики за галон. Якби я міг, то отримав би...— він запитливо поглянув на матір і замовк.

Джим Кейсі намочив голову, і краплі досі стікали з його високого чола, і м’язиста шия була мокра, і сорочка мокра. Він став поряд з Томом.

— Це не люди винні,— сказав проповідник.— А як би ти почувався, якби довелося самому продати власне ліжко, в якому спиш, за бак бензину?

— Та знаю я, що то не їхня провина. Усі, з ким я розмовляв, мають страшенно вагомі причини, аби з місця зірватись. Але що з країною робиться? Ось що хочу знати. Куди вона котиться? Більше нічим на життя заробити. Люди фермерством прожити не можуть. Я вас питаю: що це навигадували? Не можу ніяк уторопати. Усі, кого питаю, не можуть уторопати. Хлопець ладний із себе черевики зняти, аби сто миль проїхати. Ніяк не второпаю.

Він зняв свій срібний шолом і витер чоло долонею. І Том зняв кашкет і витер чоло. Він підійшов до шланга, намочив кашкет, витиснув його і знову надів. Мати засунула руку між планками бортів у вантажівці, вийняла олов’яний кухоль, набрала води й передала бабці та дідові, які сиділи нагорі. Вона стала на приступку й подала кухля дідові, але той лише відпив, а потім захитав головою, відмовляючись пити далі. Старечі очі подивилися на матір з болючим подивом, перестаючи впізнавати.

Ел увімкнув мотор і повів вантажівку до заправки.

— Наливай бак. Вона до семи вміщує,— сказав Ел.— Але не більше за шість, а то проллється.

Гладун уставив шланг у бак.

— Ні, сер,— промовив заправник.— Просто не знаю, до чого країна дійде. Допомоги оці всі з безробіття і все таке.

— Багато де я в країні був,— сказав Кейсі.— Усі про це питають. Куди ми йдемо? А як на мене — нікуди. Завше в дорозі. Знай собі йдеш і йдеш. Чом про це не поміркувати? Повсякчас ідуть. Люди з місця зірвалися. Ми знаємо чому і знаємо як. Доводиться їм їхати. Ось чому люди їдуть. Кращого шукають, ніж те, що зара’ мають. Прагнучи і потребуючи, вони це отримують. Вони не чекають, доки їм на тарілочці принесуть. Ось він, біль, що примушує людей, як скажених, боротися. Я по всіх усюдах бував, чув, скрізь говорять, як ти.

Гладун накачав бензину, і ввімкнулася стрілка циферблата, показуючи суму витрат.

— Так, але ж куди ми котимося? Ось що хочу знати.

Том роздратовано втрутився:

— Ну, ти ніколи не дізнаєшся. Кейсі ж намагається тобі втовкти, а ти ніяк. Набачивсь я таких, як ти. Ніц не роблять, лиш одне співають, лазаря тягнуть: «І куди ж ми котимося?» Ти й знати не хоч’. Країна з місця зірвалася, люди їдуть. А скільки їх помирає, не діставшись. Мо’, й ти скоро помреш, а ніц не взнаєш. Набачивсь я під зав’язку таких, як ти. Ніц знати не хочте. Просто співаєте як колискову: «І куди ми котимося?»

Він подивився на заправку, поіржавілу та стару, на халупу позаду, складену зі старих дошок, продірявлену цвяхами, які світилися крізь жовту фарбу — звитяжну жовту фарбу, яка намагалася наслідувати великі міські автостанції. Але фарба не могла заліпити старих дірок од цвяхів, і старих поперечних тріщин, облупилась, її й не поновлять. Мавпування було провальним, і власник знав це. А у прочинених дверях халупи Том побачив бляшанки з мастилом — лише дві,— цукерничку зі скам’янілими від часу льодяниками, і побурілі з від часу лакричні палички, і цигарки. Він побачив зламаний стілець та іржаву продірявлену сітку від мух. І засмічене подвір’я, де мав би бути гравій, а ззаду — висушене, виснажене кукурудзяне поле, яке вмирало на сонці. Біля хати був стос шин — полисілих і відновлених. І Том уперше побачив, що штани у гладуна дешеві та затерті пранням, теніска дешева, а шолом картонний. Джоуд сказав:

— Я ніц такого не мав на увазі, містере. Це все через паруй. Ніц такого не хтів. Скоро й ви будете на дорозі. Тільки не трактори вас витурять, а оці шикарні жовті автозаправки в місті. Люди з місць зриваються,— провадив він засоромлено.— І ви теж зірветеся, містере.

Рука гладуна вповільнила качати помпу й зупинилася, доки Том говорив. Заправник стурбовано поглянув на Тома.

— Відки ти зна’ш? — безпорадно спитав він.— Відки ти зна’ш, що ми вже подейкуємо: пора манатки збирати й на Захід рухатися звідсіль?

Йому відповів Кейсі.

— Так усі чинять,— сказав він.— От мені раніше довелося всі сили на боротьбу з дияволом оддати, бо для мене ворогом був диявол. Але вони ще гірше, ніж диявол, усе це в країні розпалили і не відпустять нас, доки їх не вбити. Ви, містере, колись жилатьє[9] бачили — як ця тварюка здобич тримає? Вхопиться, ви її навпіл розрубаєте — а вона як учепилася, так і висить. Голову їй врубаєте — а вона не відпускає. Тоді тре’ викруткою її — розчерепити. А доки жилатьє вчепилась, отрута крапає й крапає в ранку, яку ця звірюга прокусила.

Він замовк і скоса глянув на Тома.

Гладун безнадійно дивився перед собою. Його пальці почали вповільнено обертати руків’я.

— Не знаю, куди ми котимося,— стиха промовив він.

Біля шланга з водою стояли Конні й Ружа Шаронська, таємничо перемовляючись. Конні мив олов’яний кухоль і помацав воду пальцем, перш ніж знову наповнити посудину. Ружа Шаронська дивилась, як машини їдуть по шосе. Конні простягнув їй кухоль.

— Вода літепла, але свіжа,— сказав він.

Ружа подивилася на нього й таємниче всміхнулася. Вона була суцільною таємницею — саме зараз, коли чекала дитину, таємниці та недомовки, здавалося, мали приховані смисли. Вона була задоволена собою й вередувала через дрібниці. Вона жадала послуг від Конні, й обоє розуміли, що це примхи. Конні теж був задоволений Ружею і досі дивувався, що вона при надії. Йому подобалося думати, що він і був однією з її таємниць. Коли жінка лукаво всміхалася, він так само хитро всміхався їй у відповідь, і вони пошепки обмінювалися секретами. Світ обертався коло них, і вони були в центрі, а точніше — центром була Ружа Шаронська, а Конні лиш обертався навкруг неї по невеличкій орбіті. Усе, що б вони не промовили, було таємницею.

Її очі відірвалися від шосе.

— Я не хочу пити,— зманіжено сказала вона.— Але, може, мені треба пити?

І він кивнув, і вона збагнула, що це означає. Узяла чашку, сполоснула рот, сплюнула і пригубила теплої води.

— Хочеш ще? — спитав Конні.

— Лиш половинку.

Він наповнив чашку наполовину й подав Ружі. «Лінкольн зефір», сріблястий і присадкуватий, промайнув повз них. Вона обернулася, щоб побачити, де інші, й угледіла їх біля вантажівки. Заспокоївшись, вона сказала:

— Як гада’ш: якби нам таке авто?

— Може, потім,— зітхнув Конні.

Вони обоє розуміли, що це означає.

— Якщо гаруватимемо в Каліфорнії, то власну машину потягнемо. Але такі,— він указав на «зефір», що зникав на обрії,— такі не менш, ніж хороший великий будинок, коштують. Про мене, краще будинок.

— Мені б х’тілося мати і будинок, і таку машину,— сказала вона.— Але, звісно, спочатку буде будинок, тому що...

І вони обоє знали, що вона мала на увазі. Обох напрочуд хвилювала вагітність.

— З тобою все гаразд? — спитав Конні.

— Утома. Просто втомилася від такої спекоти.

— Ми мусили так зробити. А то не бачити нам Каліфорнії.

— Знаю,— сказала вона.

Пес вештався, принюхуючись, повз вантажівки, задрібцював до калюжі під шланг і знову заходився хлебтати каламутну воду. А потім відійшов убік, повісивши ніс і вуха. Обнюхував свою стежку в запорошених бур’янах біля дороги, на краю тротуару. Підняв голову й задивився вдалину, а потім почав знову. Ружа Шаронська пронизливо закричала. Величезний автомобіль, вереснувши шинами, пролетів стрілою. Собака дарма намагався відскочити: дзявкнувши, він за мить потрапив під колеса. Великий автомобіль на мить притишив ходу, з нього визирнули обличчя, а далі машина знову набрала швидкість і розчинилася в далечині. А на дорогу повалився пес, який ледь борсався стікаючи кров’ю, з розпотрошеними нутрощами.

Ружа Шаронська широко розплющила очі.

— Як ти вважаєш: це зашкодить мені? — благально спитала вона.— Зашкодить?

Конні обійняв її.

— Іди присядь,— сказав він.— Не переймайся.

— Але мені стало боляче. Відчула це, коли кричала.

— Іди присядь. Не переймайся. Не зашкодить.

Він повів її в бік вантажівки геть від пса, який конав, і посадив на підніжку.

Том і дядько Джон наблизилися до місива на дорозі. Пошматоване тіло билося в останніх конвульсіях. Том узяв пса за лапи й поволік подалі. Дядько Джон мав розгублений вигляд, наче звинувачував себе.

— Я повинен був його прив’язати,— сказав він.

Батько на мить глянув на собаку, а потім відвернувся.

— Їдьмо звідси,— сказав він.— Не знати, як би ми його прогодували. Мабуть, це на краще.

Гладун вийшов із-за вантажівки.

— Простіть, люди добрі,— мовив він.— Раніше тут псів на дорозі не раз чавило. Бувало, що трьох за рік. Швидко переводяться.— І далі: — Ви не беріть це в голову. Я його на кукурудзяному полі зарию.

Мати підійшла до Ружі Шаронської, яка досі сиділа на підніжці, здригаючись від плачу.

— Як ти, Руже? — спитала вона.— Тобі зле?

— Я бачила це. Для мене це удар.

— Я чула, як ти кричала,— сказала мати.— Ну, візьми себе в руки.

— Як ви гадаєте: це мені зашкодить?

— Ні,— відповіла мати.— А от якщо жалітимеш себе, носитимешся з собою, як із сирим яйцем, тоді зашкодить. А зара’ встань, ходімо бабці допоможемо сісти. Забудь про дитину бодай на хвильку. Малий проб’ється.

— Де бабця? — спитала Ружа Шаронська.

— Не знаю. Десь тут. Мо’, до виходку пішла.

Дівчина попрямувала до туалету й невдовзі вивела звідти бабцю, допомагаючи їй іти.

— Вона там збиралася спати,— сказала Ружа Шаронська.

Бабця всміхнулася:

— А тут файно,— озвалася вона.— Усі вигоди, і вода ллється. Мені там подобається,— задоволено додала вона.— Я б добряче задрімала, якби не розбудили.

— Нефайне це місце, аби спати,— сказала Ружа Шаронська, допомагаючи бабці залізти в машину.

Стара щасливо всілася.

— Мо’, це не файно, але файно, файно,— сказала вона.

— Їдьмо,— сказав Том.— Нам тре’ милі й милі здолати.

Батько пронизливо свиснув.

— Ану, де малі?

Він знову свиснув, засунувши пальці до рота.

Одразу ж діти вибігли з кукурудзяного поля — попереду Руті, а за нею Вінфілд.

— Яйця! — закричала Руті.— Гляньте!

З десяток м’яких, сірувато-білих яєчок лежали у неї в брудних жменях. І коли вона простягла руку, її погляд упав на мертвого пса біля дороги.

— Ой! — вигукнула дівчинка.

Руті з Вінфілдом повільно наблизилися до собаки. Оглянули пса.

Батько гукнув дітей:

— Ну скоріш, а як не хочете — кинемо вас.

Він поважно розвернувся й рушив до вантажівки. Руті глянула ще раз на сірі яйця плазунів у себе в руці, а потім закинула їх. Діти залізли на борт вантажівки.

— У нього очі ще були розплющені,— сказала Руті пошепки.

Але Вінфілд пишався, що побачив таке видовище. Він сміливо заявив:

— У нього кишки розлетілись усюди — усюди,— він помовчав,— усюди — усюди...— провадив хлопчик, і раптом повалився, і його вирвало над бортом вантажівки.

Коли Вінфілд устав, то очі в нього були повні сліз, а з носа текло.

— Він не такий, як свині, коли їх заріжуть,— пояснив хлопчик.

Ел підняв капот «гудзона» й перевірив рівень мастила. Тоді приніс галон, захований під переднім сидінням, налив у трубу дешевого мазуту й знову перевірив рівень.

Том підійшов до нього.

— Дай-но підсоблю крапельку?

— Я не втомився,— заперечив Ел.

— Ну, ти ж уночі геть не спав. А я вранці хоч трохи очі склепив. Залазь нагору. Я поведу.

— Згода,— неохоче відповів Ел.— Але за мастилом пильнуй. Повільно веди. А то ще коротне. Поглянь спершу на стрілку, а вже потім веди. Як нагору стриба, значить, коротне. І не жени її. Вона й так перевантажена.

Том засміявся:

— Та вже догляну,— мовив він.— Спи спокійно.

Сім’я знов облаштувалася на вантажівці. Мати сіла поряд з бабцею, а Том улаштувався в кріслі й завів мотор.

— Ну, поїхали,— сказав Джоуд, увімкнув передачу й рушив по шосе.

Мотор гудів без перебоїв, сонце сідало за обрій. Бабця міцно спала, і навіть мати задрімала, похиливши голову. Том насунув кашкета на очі, щоб укритися від сліпучого сонця.

Від Падена до Мікера — тридцять миль; від Мікера до Гарри — чотирнадцять; і тоді починається Оклахома-Сіті — велике місто. Том спочатку їхав прямо. Мати прокинулася й стала дивитися на вулиці, коли машина їхала містом. І всі інші нагорі вантажівки оглядалися навсібіч, задивляючися на крамниці, великі будівлі, офіси. А потім почалися менші будинки і менші крамнички. Двори з металобрухтом, генделики, де торгують хот-догами, заміські дансинги.

Руті з Вінфілдом усе це бачили, і видовище бентежило їх своєю величністю та химерністю, а також тим, наскільки вишукано вбрані міські люди. Діти мовчали — ні пари з вуст. Можливо, потім вони знайдуть слова, але не тепер. Діти побачили нафтові вишки в самому місті та на його околиці; нафтові вишки чорніли, і в повітрі відчувався запах газу. Але діти не мовили жодного звуку. Усе це було настільки великим і химерним, що страхало їх.

На вулиці Ружа Шаронська побачила чоловіка в світлому костюмі. На перехожому були білі туфлі та жорсткий солом’яний капелюх. Жінка торкнулася Конні й указала на побаченого самими очима, і обоє захихотіли — спочатку тихцем, потім усе голосніше. Вони затуляли собі роти долонями. І їм було від цього так добре, що вони стали шукати, з кого б ще похихотіти. Руті з Вінфілдом бачили, як подружжя сміялось, і це мало настільки кумедний вигляд, що діти теж спробували посміятись, але скоро припинили. Смішки до рота не потрапляли. А Конні й Ружа Шаронська аж захлиналися й шарілися від задушливого сміху, перш ніж змогли перестати реготатися. Але й потім молодим варто було поглянути одне на одного, щоб знову почати хихотіти.

Околиця була широкою. Том спочатку вів машину зовсім повільно й сторожко, а потім вони опинилися на шосе 66 — великій західній дорозі, й сонце хилилося за обрій. На вітровому склі замерехтів пил. Том насунув кашкета на очі так низько, що довелося сильно відкинути голову, аби розгледіти шлях. Бабця спала, хоча сонце било просто їй у повіки; старечі вени на скронях голубіли, маленькі світлі прожилки на щоках були барви вина, а брунатні пігментні плями на обличчі потемнішали.

— Ми їхатимемо по цій дорозі до самого кінця,— сказав Том.

Мати довго мовчала.

— Мо’, краще пошукати, де б спинитися, доки сонце не сіло,— мовила вона.— Мені тре’ зварити свинину, спекти хліб. На це час піде.

— Авжеж,— погодився Том.— Ми ж не за один стрибок дістанемося. Можна й перепочити.

Від Оклахома-Сіті до Бетені чотирнадцять миль.

— Про мене,— сказав Том,— нам краще зупинитися, доки сонце не сіло. Ел хтів оцю штуку нагорі натягти. А то вони там од сонця геть спечуться.

Мати знову задрімала. Але її голова стріпнулася.

— Тре’ якусь вечерю готувати,— сказала вона. І додала: — Томе, татко казав мені: як ти перетнеш кордон...

Він довго мовчав, перш ніж відповісти.

— Що? То що, ма’?

— Ну, зізнаюся: лячно мені. Виходить, наче ти втік. Ще схоплять.

Том прикрив собі очі долонею, як козирком, аби захистити зір од палючого сонця, яке сідало на заході.

— Не переймайтеся,— сказав він.— Я міркував над цим. Багато таких, як я, умовно відпущених, тут вештається. Як мене зловлять за щось на Заході, ну, тоді вони мою ксиву і фотки з Вашингтона вимагатимуть. І назад мене вишлють. А як ніц не накою, то начхати їм на мене.

— Ну, мені все ж таки лячно. А як зробиш злочин і не знатимеш, що то лихе насправді. Мо’, в них у Каліфорнії за злочин вважають таке, що ми й не знаємо. Мо’, зробиш там те, що для нас добре, а в Каліфорнії це лихе.

— Тоді хоч круть-верть, хоч верть-круть — чи є підписка в мене, чи нема,— відповів Том.— Ну, якщо мене схоплять, то дадуть більшого прочухана, ніж іншим. Та не переймайтеся. І так забагато в нас усього, аби ще й за це перейматися.

— Не можу заспокоїтися,— сказала мати.— Ось ти кордон перетнеш і злочин скоїш.

— Ну, це ліпше, ніж тупцювати коло Саллісо і з голоду подихати,— сказав Том.— Краще пошукаймо місце, де стати.

Вони проїхали Бетені до кінця. За містом, де край дороги був рівчак і лежала труба, була стара машина, а поряд — намет з грубкою всередині, і з печі курився дим. Том показав уперед:

— Онде люди зупинилися. Тут можна стати, місце нівроку.

Він притишив мотор і під’їхав до зупинки край дороги. Капот старої автівки був піднятий, а власник — чоловік середнього віку — стояв і оглядав мотор. Хазяїн був у дешевому солом’яному сомбреро, синій сорочці, чорно-барвистому жилеті, а джинси затверділи й залисніли від бруду. Обличчя було зморшкуватим, глибокі зморшки краяли борознами шкіру так, що різко виділялися вилиці й підборіддя. Він помітив вантажівку, і очі в нього стали спантеличено-злими.

Том висунувся з вікна:

— Чи тут не заборонено зупинятися на ніч?

Спочатку чоловік дивився лише на вантажівку. Потім перевів очі на Тома.

— Не знаю,— відповів він.— Ми тут стали, бо машина зламалася.

— А вода тут є?

Чоловік указав на заправну станцію — халупу, до якої було з чверть милі.

— Отам у них є вода, відро тобі дозволять налити.

Том завагався.

— Ну, а як ми облаштуємося тут на узбіччі?

Худий чоловік мав спантеличений вигляд.

— Ми ж тут не хазяї,— сказав він.— Ми зупинилися, бо оце чортове старе корито приндиться.

Том наполягав:

— Та хай там як, ви вже тут стали, а нас ще не було. У вас є право сказати, чи бути нам сусідами.

Заклик до гостинності миттєво подіяв. Пісне обличчя розпливлося в усміху.

— Ну так, авжеж, ставайте. Це честь для мене.

І він покликав:

— Сейрі, тут дехто приїхав і хоче з нами стати. Виходь, привітайся. Сейрі недобре,— додав він.

Заслона в наметі відгорнулась, і звідти вийшла зморщена жінка — обличчя побабчене, як засохлий листок, а в очах — гарячкових, чорних,— ніби на дні колодязя, зачаївся жах. Вона була маленька на зріст і весь час тремтіла. Стояла випростано, тримаючись за відслону намету, і кощава рука, що вчепилась у полотно, була як у скелета, обтягнутого зморшкуватою шкірою.

Коли вона заговорила, голос у неї виявився гарного низького тембру, з модуляціями, м’яким і звучним.

— Скажи їм — запрошуємо,— мовила вона.— Скажи їм: ласкаво просимо.

Том з’їхав з дороги, зупинив вантажівку в полі поруч з машиною. Люди мало не вивалилися з вантажівки; Руті з Вінфілдом зістрибнули надто швидко й заверещали, бо відсиджені ноги наче голками поколювало. Мати одразу взялася до роботи. Відв’язала тригалонне відро од вантажівки й підійшла до дітей, які пищали.

— Тепер ходіть-но по воду — отуди. Чемно попросіть. Скажіть: «Будь ласка, чи не дозволите нам набрати звідси відро води?» І не забудьте подякувати. Назад удвох несіть, допомагайте одне одному, аби не розхлюпати. А як побачите хмиз, несіть сюди.

Діти, притупуючи, попрямували до халупи.

У наметі повелися трохи збентежено, і розмова припинилася, не встигнувши початися.

Батько спитав:

— Люди добрі, ви не з Оклахоми?

Ел, стоячи біля машини, подивився на номери:

— Канзас,— сказав він.

Худий чоловік відповів:

— Ми з Ґалени, неподалік. Я — Вілсон, Айві Вілсон.

— Ми Джоуди,— відповів батько.— Ми з околиці Саллісо.

— Що ж, раді знайомству з вами,— сказав Айві Вілсон.— Сейрі, це Джоуди.

— Я збагнув, що ви не з Оклахоми. Говорите по-дивному, не так, як ми,— я не дорікаю, ви ж розумієте.

— Кожен по-своєму вимовляє,— сказав Айві.— В Арканзасі говорять так, а в Оклахомі інак. А ще ми бачили леді з Массачусетсу, так вона зовсім не так, як інші, говорила. Узагалі не розібрати її.

Ной, дядько Джон і проповідник почали розвантажувати машину. Вони допомогли дідові злізти, зсадовили його, а він безвільно сів, утупившись перед собою.

— Діду, вам недобре? — спитав Ной.

— Чорт, ти правий,— мляво відповів дідо.— На пшик перевівся, гірше, ніж у пеклі.

Сейрі Вілсон обережно й тихо підступила до нього.

— Чи погодилися б ви піти до нашого намету? — спитала вона.— Ляжете там на матрац, відпочинете.

Він подивився на неї, почувши м’який голос.

— Ну ж бо,— промовила вона.— Ходіть трохи відпочити. Ми вас відведемо.

Зненацька дідо заплакав. Його підборіддя здригалось, а крізь міцно стиснуті зморшкуваті губи вихоплювалися хрипкі схлипи. Мати кинулася до діда та обняла. Вона допомогла йому звестися; неньчина широка спина напружилася, і жінка наполовину довела, наполовину дотягнула діда до намету.

— Він, мабуть, сильно заслаб,— сказав дядько Джон.— Ніколи раніше з ним такого не було. За весь свій вік не бачив, аби він рюмсав.

Він стрибнув на вантажівку й скинув згори матрац.

Мати вийшла з намету й підійшла до Кейсі.

— Ви доглядали хворих,— сказала вона.— Дідо заслаб. Чи не хочете подивитися, що з ним?

Кейсі швидко попрямував до намету й зайшов туди. На землі лежав двоспальний матрац з акуратно розкладеним коцом; стояла маленька олов’яна плитка на залізних ніжках, у ній спалахував нерівний вогонь. Відро води, дерев’яний ящик з наїдками, а на столі коробка — от і все. Присмеркове світло рожево просвічувало крізь тканину намету. Сейрі Вілсон уклякла біля матрацу, де лежав дідо. Його розплющені очі дивилися нагору, на щоках спалахували рум’янці. Він тяжко дихав.

Кейсі стиснув худе старече зап’ястя своїми пальцями.

— Почуваєтеся трохи втомленим, так, діду? — спитав він.

Пильно розплющені очі почали шукати мовця, але не знайшли. Вуста намагалися щось сказати, та не могли. Кейсі відчував пульс; він випустив зап’ястя й поклав свою руку на чоло дідові. У старечому тілі почалася боротьба, ноги неспокійно засмикалися, руки заворушились. У діда вихопилася ціла низка нечітких звуків, в яких було не розрізнити слів, а обличчя під колючою сивою щетиною запашіло вогнем.

Сейрі Вілсон стиха промовила до Кейсі:

— Знаєте, що тут не так?

Він подивився на зморшкувате обличчя, на якому палали очі.

— А ви?

— Я... гадаю, що так.

— Що? — спитав Кейсі.

— Можу помилятися. Не хочу дарма говорити.

Кейсі подивився на червоне обличчя, яке смикалося.

— Ви маєте на увазі, що він... Його грець ухопив?

— Сказала б, що так,— відповіла Сейрі.— Я вже тричі таке бачила.

Ззовні долинали звуки роботи — рубання дров, брязкання каструль. Мати зазирнула за відслону.

— Бабця хоче прийти. Як гадаєте — хай?..

Проповідник відповів:

— Та вона галасу наробить, як не пустимо.

— Як гадаєте: він нічо’? — спитала мати.

Кейсі поволі похитав головою. Мати мигцем глянула на старече обличчя, налляте кров’ю, яке боролося за життя. Вона вийшла надвір, і зовні почувся її голос:

— Він нічо’, бабуню. Просто трохи спочиває.

Але бабця похмуро відповіла:

— Е ні, зайду. Він хитрющий, диявол. Ніколи не вгада’ш.— І вона почовгала, відкинувши заслону. Стала над матрацом і подивилася вниз.

— Що з тобою таке? — зажадала вона відповіді від діда.

Його очі знову стали шукати мовця, а вуста заворушилися.

— Він приндиться,— мовила бабця.— Кажу ж тобі: хитрющий. То вранці заходився п’ятами накивати, аби з нами не їхати. Потім стегно звихнув — боляче йому,— додала вона з презирством.— Він просто приндиться. Я й раніше бачила, як він ні до кого не озивався.

— Не приндиться він, бабуню,— м’яко сказав Кейсі.— Він занедужав.

— Ой! — вона зирнула на діда.— І тяжко занедужав?

— Дуже тяжко, бабуню.

На мить вона завагалася, не знаючи, як учинити.

— Ну,— швидко заговорила вона,— а чом ти не молишся? Проповідник ти чи хто?

Кейсі схвильовано нахилився до діда й стиснув йому зап’ястя.

— Я ж уже казав, бабуню. Не проповідник я більш.

— Усе ’дно молися,— наполягала вона.— Ти ж напам’ять зна’ш.

Бабця перевела очі й зупинила зір на Сейрі.

— Молитися не хоче,— сказала вона.— А я колись розповідала тобі, як Руті молилася, коли ще пуцьвірінком була? Каже: «На своє лягаю ложе, спаси душу мою, Боже. Прийшла назад — ой лишечко! — подівся десь пиріг. І бідний, бідний песик голодний спати ліг. Амінь». Он як вона робила.

Якийсь перехожий заступив сонце, відкинувши тінь на полотно намету.

Дідо, здавалося, щосили опирався, здригаючись усіма м’язами. Раптом він скоцюрбився, як від удару. Лежав непорушно, більше не дихаючи. Кейсі подивився старому в обличчя і побачив, що воно стало зчорна-шарлатним. Сейрі торкнулася плеча Кейсі. Вона зашепотіла:

— Язик у нього, язик у нього, язик у нього.

Кейсі кивнув:

— Стань спиною до бабці.

Він розімкнув стиснуті щелепи і поліз пальцями старому до піднебіння, щоб витягти язик. І коли він вивільнив язик, з горла у діда вихопився хрипкий подих, який перейшов у ридання. Кейсі підняв із землі лозинку і притиснув нею язика, вслухаючись у рвучке хрипке дихання.

Бабця підстрибувала, як курча.

— Молися,— проказувала вона.— Ану молися. Молися, кажу тобі.

Сейрі намагалась її втримати.

— Молися, ти, клятий! — кричала бабця.

Кейсі зирнув на неї. Хрипке дихання скреготіло, ставало все гучнішим і дедалі більше вривалося.

— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє...

— Слава! — закричала бабця.

— ...нехай прийде Царство Твоє... нехай буде воля Твоя... як на небі, так і на землі.

— Амінь.

Довгий рвучкий подих вихопився з роззявленого рота, а потім вуста хрипко втягли повітря.

— Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам...

Дихання урвалося. Кейсі глянув на діда: у того очі були гострі, глибокі, проникливі, з безтурботним знанням дивилися на всіх.

— Алилуя! — сказала бабця.— Продовжуй.

— Амінь,— сказав Кейсі.

Бабця замовкла. А за наметом припинилися всі звуки. По шосе промайнуло авто. Кейсі вкляк навколішках біля матраца. А люди за наметом вслухалися, шукаючи знамення в умиранні. Сейрі взяла бабцю за руку й вивела з намету, а стара вийшла, високо піднявши голову, з гідністю. Вона підійшла до кревних, високо тримаючи голову. Сейрі повела її до матраца, що лежав на землі, й посадила на нього. А бабця дивилася перед собою з гордістю, тому що тепер була на видноті. З намету не долинало ні звуку, і нарешті Кейсі вийшов, одкинувши заслону.

Батько тихо запитав:

— Що то було?

— Удар,— відповів Кейсі.— Одразу удар, і все.

Життя знову вступило в свої права. Сонце торкнулось обрію, і куля світла перетворилася на плескавицю. Уздовж дороги зачувся гуркіт величезних червонобоких вантажівок. Вони загуркотіли по дорозі, трохи здригнувши землю, і з вихлопних труб вихоплювався синій дим; пахло дизельним мастилом. Кожну вантажівку вів шофер, а його напарник спав на двоярусному ліжку нагорі. Але вантажівки не зупинялися; вони гриміли день і ніч, і земля здригалася під їхнім тяжким маршем.

Сім’я стала єдиним цілим. Батько присів на землю, і дядько Джон сів з ним. Тепер батько був головою родини. За ним стала мати. Ной, Том і Ел сіли навпочіпки, а проповідник спочатку сів з ними, а потім приліг, спираючись на лікоть. Конні й Ружа Шаронська стали трохи далі. Тепер Руті з Вінфілдом, які повернулися, несучи відро води і грюкаючи ношею, відчули зміну; вони притишили ходу, поставили відро і тишком-нишком заховалися за неньчину спину.

Бабця сиділа гордовито, тримаючись холодно, доки група не стала в зборі й на жінку ніхто не дивився, а потім лягла на землю, затуливши обличчя рукою. Червоний присмерк осявав землю полум’яними загравами, так, що постаті всіх заяскравіли у смерканні, а очі заблищали, віддзеркалюючи небокрай. Надвечір’я збирало світло скрізь, де могло.

— Це сталося в наметі містера Вілсона,— сказав батько.

Дядько Джон кивнув:

— Він надав свій намет.

— Файні дружні люди,— м’яко сказав батько.

Вілсон стояв біля свого зламаного автомобіля, а Сейрі сіла поряд з бабцею на матрац, але стереглась, аби не торкнутись її.

— Містере Вілсоне! — покликав батько.

Той поволі наблизився до гурту й присів поряд, а Сейрі підвелася й стала поруч з Вілсоном.

— Дякуємо вам, люди добрі,— сказав батько.

— Для нас честь допомогти,— відповів Вілсон.

— Ми вам довіку зобов’язані,— сказав батько.

— Смерть не зобов’язує,— заперечив Вілсон, і Сейрі вторувала за ним:

— Ніколи не зобов’язує.

— Я вам поремонтую машину,— сказав Ел,— ми з Томом візьмемося.

Й Ел був гордий, що може віддячитися за родину.

— Нам потрібно трохи допомоги,— Вілсон зізнався, що зобов’язаність таки не зашкодить.

— Тре’ розрахувати, як і що робити,— сказав батько.— Є закон такий. Маємо повідомити про смерть, а коли це зробимо, влада або сорок доларів злупить, або поховає як жебрака.

— Ніколи ми не були жебраками,— втрутився дядько Джон.

А Том додав:

— Мо’, нам тре’ дізнатися. Раніше ж нас із землі не виганяли.

— Ми чисті як скельця,— сказав батько.— На нас не можуть покласти жодної провини. Ми ніколи не брали нічо’, за що не платили б, ніколи не вимагали нічо’, ніколи не користалися чужою доброчинністю. Коли з Томом біда сталася, ми високо голову тримали. Чинили так, як будь-хто повинен.

— То що нам робити? — спитав дядько Джон.

— Коли зробимо так, як закон каже, влада тіло забере. У нас усього сто п’ятдесят доларів. За похорон діда вони сорок візьмуть — тоді або Каліфорнії не дістанемось, або діда поховають як жебрака.

Чоловіки стурбовано заметушилися, вивчаючи землю, яка темніла в них під ногами.

Батько стиха промовив:

— Дідо сам поховав свого татка, власними руками, гідно зробив, і власною лопатою насипав йому могилу. Тоді час був такий, що людину міг ховати власний син, а син мав право поховати свого батька.

— Тепер інші закони,— сказав дядько Джон.

— Іноді доводиться закон обходити,— відповів батько.— Іноді не до пристойності. Багато є випадків, коли закон обходиш. Коли Флойд на втіках був, ховався, мов звір дикий, закон казав, що ми повинні його видати,— ніхто не видав. Іноді тре’ перетрусити закон. Я кажу, що маю право поховати свого рідного татка. Хтось ще щось додасть?

Проповідник підвівся на ліктях.

— Закон міняється,— сказав він,— а потреби лишаються. Ти маєш право чинити так, як повинен.

Батько обернувся до дядька Джона:

— У тебе теж є право сказати. Щось маєш проти?

— Ні слова проти,— відповів дядько Джон.— Та це виходить, ніби ховаємось, як нічні злодії. Дідо, коли живий був, на весь світ себе славив — як стріляв.

Батько засоромлено відповів:

— Ми не можемо зробити так, як дідо робив. Нам тре’ Каліфорнії дістатися, доки гроші не спливли.

Том втрутився:

— Іноді так буває: працюють люди, відкопають небіжчика, а потім страшенний галас здіймають — мовляв, людину вбили. У документах більше цікавить мертвяк, ніж живий. До пекла підуть, аби весь підспідок вивідати: хто це був, та як помер, та від чого помер. Давайте напишемо записку і в пляшку закоркуємо та до могили дідової покладемо: хто він був, як помер і чому тут поховали його.

Батько кивнув:

— Ну гаразд. Але тре’ гарним почерком написати. Діду буде не так самотньо там, під землею, як знатиме, що тут його ім’я написали, а то лежав би старий самотньо в пітьмі. Хтось ще скаже?

Гурт мовчав.

Батько обернувся до матері:

— Хто його поховає?

— Я,— відповіла мати.— Але хто вечерю готуватиме?

Сейрі Вілсон озвалася:

— Вечерю я подам. А ви йдіть. Ми з вашою старшою дівчиною зготуємо.

— Ми такі вам вдячні — сказала мати.— Ною, принеси барильця, вибери звідти найліпшої свинини. Вона ще не до кінця просолилась, але смакуватиме.

— У нас є півмішка картоплі,— сказала Сейрі.

— Дай мені дві монети по п’ятдесят центів,— сказала мати.

Батько поліз до кишені й подав жінці срібло. Неня знайшла тазик, наповнила його водою і пішла до намету. Там була майже непроглядна темрява. Сейрі зайшла і запалила свічку, устромила її просто в ящик, а потім вийшла. Якусь мить мати дивилася на померлого старого. І тоді, охоплена жалем, вона відкраяла собі від фартуха смужку і підв’язала дідові щелепу. Розправила покійному ноги, схрестила йому руки на грудях. Вона опустила йому повіки і поклала на кожну срібну монету. Застебнула йому сорочку і вмила лице.

Сейрі зазирнула і спитала:

— Може, вам допомогти?

Мати поволі підняла голову.

— Заходьте,— сказала вона.— Хотіла побалакати з вами.

— У вас хороша старша дівчинка,— мовила Сейрі.— Стільки начистила картоплі. Чим мені допомогти?

— Я збиралась обмити діда,— сказала мати,— але не маю іншої одежі, щоб перевдягти. У вас ковдра пошматована. А з клаптика ніколи смертного запаху не вигнати. У нас пес аж гарчав і трусився, коли понюхав матрац, на якому моя мати вмерла, а з її смерті два роки минуло. Ми загорнемо його у вашу ковдру. У нас є для вас інша.

Сейрі заперечила:

— Не треба так казати. Ми пишаємося тим, що допомогли вам. Мені давно вже не було так затишно на душі, як ото тепер. Людям треба допомагать.

Мати кивнула.

— Правда,— сказала вона і довго вдивлялася в старе щетинисте обличчя з підв’язаною щелепою; срібні монетки на повіках блищали у вогнику свічки.— Він на себе не схожий. Тре’ його загорнути.

— Ваша паніматка добре трималася.

— Ну, вона така стара,— відповіла мати,— може, до ладу і не втямила, що сталося. Може, і потім ніколи не втямить. А крім того, у нас люди горді. Мій батько, бувало, казав: «Зламатися будь-хто може. Але людина має вистояти». Ми завше тримаємося.

Вона акуратно загорнула в ковдру ноги і плечі діда. Відігнула куток ковдри, як каптур, і низько насунула небіжчикові на обличчя. Сейрі простягла їй дюжину довгих шпильок, і мати ретельно та щільно заколола ковдру по краях. Нарешті неня підвелася.

— Ні, похорон не буде поганим,— сказала вона.— У нас є проповідник, він його проведе, і всі друзі в зборі.— Раптом вона хитнулась, і Сейрі підтримала її, заспокоюючи.— Це просто до сну хилить,— вибачливо пояснила мати.— Ні, зі мною нічо’ такого. Ми всі так готувалися, такі заклопотані були, ви ж бачили.

— Вийдіть, подихайте повітрям,— запропонувала Сейрі.

— Так, я вже все тут поробила.

Сейрі задула свічку, і вони вийшли з намету. Внизу ущелини яскраво палало полум’я. З палиць і дроту зробили підпорки, на яких висіли й кипіли два казани, плюючись водою, а з-під кришок вихоплювалася пара. Ружа Шаронська стала навколішки на віддалі від вогню, тримаючи ополоника. Вона побачила матір, яка вийшла з намету, і попрямувала до неї.

— Ма’,— сказала Ружа.— Мені тре’ щось запитати.

— Знову перелякалась? — озвалася мати.— Виношуєш дев’ять місяців — то без лиха не обійтись.

— Але чи не зашкодить це дитині?

Мати відповіла:

— Є така примовка: як у горі народився — щасливчиком виріс. Правда, місіс Вілсон?

— Чула таке,— сказала Сейрі.— А ще я чула: народився в щасті чоловік — потім побиватиметься вік.

— У мене всередині все підскакує,— сказала Ружа Шаронська.

— Ну, чи є у нас хіба, хто на радощах стриба,— відповіла мати.— Краще придивися за казанками.

Біля багаття чоловіки зібралися в коло. З інструментів у них були лопата й мотика. Батько окреслив місце — вісім футів завдовжки і три завширшки. Працювали по черзі. Батько подрібнив ґрунт мотикою, а дядько Джон тоді розрив землю. Потім Ел рив мотикою, а Том — лопатою. Далі Ной узяв мотику, а Конні рив лопатою. Могила все глибшала, ніхто не уникав роботи. Лопата стрімко відкидала з ями грудки землі. Коли Том стояв по плечі в глибокій прямокутній ямі, то спитав:

— Чи досить, тату?

— Уже досить. Ще пару футів, і все. Тепер, Томе, вилазь і пиши записку.

Том виліз із ями, і Ной зайняв його місце. Том підійшов до матері, яка ворушила багаття.

— Ма’, а в нас є якийсь папірець і перо?

Мати повільно похитала головою.

— Ні-і. Це єдине, чого ми не взяли.

Вона глянула на Сейрі. Маленька жінка швидко попрямувала до свого намету і повернулася звідти, тримаючи Біблію та недогризок олівчика.

— Ось,— сказала вона.— Спереду є чиста сторінка. Можете вирвати.— Вона подала Томові книгу й олівець.

Том сів, освітлений полум’ям. Він скосив очі, зосередившись, і почав повільно та старанно виписувати великі чіткі літери: «Це Вільям Джеймс Джоуд його взяв удар він старий дід. Його родичі зарили його тому шо у них нима грошей шоб заплатити за похорон. Його ніхто ни вбив. Просто удар і він умер». Він зупинився:

— Ма’, послухайте.

Він поволі прочитав їй записку.

— Ну що, дуже мило,— сказала вона.— А чом би тобі щось таке божественне зі Святого Письма не дібрати. Понишпори в Письмі, має бути щось коротке, якийсь віршик.

— Тре’ коротко писати,— відповів Том.— У мене вже місця нема.

— А чом би не приписати: «Помилуй, Господи, його душу»? — вставила Сейрі.

— Ні,— не погодився Том.— Вийде, ніби його повісили. Зара’ знайду щось.— Він гортав сторінки, ворушачи губами, бурмочучи собі під носа.— А, ось, знайшов — гарно і коротко,— сказав Том.— «А Лот: Ні бо, Господи!»[10]

— Жодної тями,— сказала мати.— Як писатимеш, так має ж значити щось.

— Погортай-но до псалмів, далі,— сказала Сейрі.— У псалмах завсігди можна щось знайти.

Том перегорнув сторінки і переглянув вірші.

— Ось один,— сказав він.— Дуже файний, а божественний — аж по вінця: «Блажен, кому простилось беззаконня, кому гріх покрито»[11]. Як вам це?

— О, цей справді файний,— мовила мати.— От його і спиши.

Том дбайливо переписав. Мати промила і протерла банку з-під фруктових закруток, а Том щільно її закоркував.

— Мо’, це проповідник мав писати? — сказав Том.

Мати відповіла:

— Ні, проповідник нам не рідня.

Вона взяла в нього банку і ступила в темряву намету. Зняла покрови і вклала банку до схололих рук, а потім знову туго загорнула тіло ковдрою. І повернулася до вогнища.

Чоловіки вилізли з могили, з їхніх облич стікали блискучі бісеринки поту.

— Усе гаразд,— сказав батько. Він з Джоном, Ноєм і Елом увійшов до намету, а потім група повернулася, несучи довгий згорток. Несли його до могили. Батько стрибнув у яму, прийняв згорток у руки і поклав на дно. Дядько Джон простяг руку і допоміг батькові вилізти. Той спитав:

— А як там бабця?

— Гляну,— відповіла мати.

Вона підійшла до матраца і якусь мить дивилася на стару. Потім повернулася до могили.

— Спить,— сказала неня.— Мо’, вона сваритиметься на мене, але я її не будитиму. Вона зморилася.

Батько спитав:

— А де проповідник? Пора молитву.

— Я бачив, як він ішов шляхом,— сказав Том.— Більше не любить молитися.

— Не любить молитися?

— Ні,— відповів Том.— Він більше ніякий не проповідник. Він так міркує: нечесно дурити людей — поводитись як проповідник, коли ти більше не проповідник. Б’юсь об заклад, він одійшов, аби до нього ніхто не причепився.

Кейсі нечутно наблизився й почув Томові слова.

— Я не втік,— сказав він.— Допоможу вам, але не дурю вас.

Батько спитав:

— Не хочете сказати кілька слів? Хіба когось із наших ховали без жодного слівця?

— Скажу,— відповів проповідник.

Конні підвів Ружу Шаронську до могили, жінка неохоче ступала.

— Ти повинна,— казав Конні.— А то непристойно буде. Просто побудь тут.

Полум’яне сяйво освітило зібраних людей, осявало їхні обличчя, їхні очі, згасало на темному вбранні. Усі зняли капелюхи. Полум’я танцювало, згасаючи і здригаючись.

— Це коротко буде,— сказав Кейсі. Він схилив голову, й інші наслідували його. Кейсі врочисто промовив: — Цей старий просто прожив життя — і просто помер. Не знаю, чи добрим він був, чи ні, але це не важить нічо’. Він жив, а це головне. А тепер він умер, і це нічо’ не важить. От я раз чув, як один вірші читав. І там було сказано: «Усе, що живе, святе»[12]. І мені на думку спало: а це ж значить більше, ніж здається. Я не молюся за покійного. Мертвому добре. У нього своя робота, а як її зробити — йому наперед загадано, і одна-єдина путь на те є. А в нас теж своя робота, а як її зробити — тисяча доріг є, проте яка з них правильна, годі знати. Якщо я молитимуся, то хай це буде за тих людей, які не знають, котру путь обрати. У діда легка путь, пряма. А тепер накрийте його віком і дайте зробити свою роботу.— Він підняв голову.

Батько сказав «Амінь», інші теж пробурмотіли «А-мінь». Потім батько взяв лопату, до половини загріб нею землю та став акуратно засипати чорну яму. Він подав лопату дядькові Джону, і той наліг на заступ. Потім лопата переходила з рук у руки, до кожного по черзі. Коли всі отримали свої обов’язки і права, батько загріб до ями пухку землю, що лежала біля горбка. Жінки рушили назад до багаття, щоб пильнувати вечерю. Руті з Вінфілдом наче прикипіли до могили.

Руті врочисто промовила:

— Отам наш дідо, під землею.

І Вінфілд подивився на неї очима, сповненими жаху. А потім кинувся до багаття, сів на землю й беззвучно заридав.

Батько до половини засипав яму, а далі став, задихаючись від напруги, доки дядько Джон не закінчив. І Джон уже присипав могилу землею, коли Том раптом зупинив його.

— Слухай-но,— сказав Том.— Як ми так лишимо могилу, її ж одразу знайдуть. Її тре’ сховати. Розрівняй і присип сухою травою. Ми повинні так зробити.

— Мені це на думку не спало, сказав батько.— Не годиться лишати могилу без горбка.

— Не можемо насипати,— заперечив Том.— Вони тоді розриють, і нам таке буде за те, що закон порушили. Ви ж знаєте, як мені за це влетить.

— Так,— відповів батько.— Я й забув.

Він узяв лопату від Джона й розрівняв могилу.

— Вона провалиться, як настане зима,— сказав батько.

— Нічого не вдієш,— мовив Том.— Узимку ми вже далеко подамось. Утрамбуйте її як слід, а потім файно засипте.

Коли свинина і картопля були готові, сім’ї сіли на землю й почали мовчки їсти, вдивляючись у полум’я. Вілсон, відірвавши шматок м’яса зубами, задоволено зітхнув.

— Добра свинина,— схвалив він.

— Ну,— пояснив батько,— була в нас пара льох, от ми й вирішили, що файно було б їх з’їсти. Не міг нічо’ за них одержати. Коли придивимося до всього в дорозі, а мати хліба напече, приємно буде: дивишся на все, як проїжджаєш, а в кузові два барильця свинини. А ви, люди добрі, як довго в дорозі?

Вілсон облизав язиком губи, щоб у зубах не застрягали шматочки, і проковтнув рештки свинини.

— Нам не поталанило,— відповів він.— Ми вже три тижні як поїхали.

— Чом так, Господи Всемогутній, ми ж ладнаємося бути в Каліфорнії днів за десять чи менше.

Ел втрутився в розмову:

— Не знаю я, тату. З такою-о кладдю, як у нас, ми, мабуть, не скоро дістанемося. Та ще й якщо в гори заїдемо.

Вони мовчали біля вогню. Їхні обличчя дивилися вниз, а волосся і чола осявалися полум’ям. Над маленьким склепінням багаття тоненько блимали літні зірки, і денна гарячінь спадала. Бабця, яка лежала на матраці біля вогню, тихо заскавчала, як щеня. Усі озирнулися на неї.

— Руже Шаронська,— сказала мати,— будь хорошою дівчинкою, ляж поруч з бабунею. Їй зара’ хтось потрібен. Тепер вона все зрозуміла.

Ружа Шаронська підвелась, підійшла до матраца й умостилася поряд зі старою, і до багаття долинуло тихе лебедіння розмови двох жінок. Ружа Шаронська і бабця шепотілися, лежачи на матраці.

— Смішно навіть,— сказав Ной,— дідо помер, а у мене в почуттях ніц не змінилось. І суму не побільшало. Я такий самий.

— Просто це те ж саме,— мовив Кейсі.— Дідо і наша стара земля — усе те ж саме.

— Жаль старого,— зронив Ел.— Він же казав, що робитиме, як над головою виноград чавитиме, щоб сік по вусах стікав, і все таке.

— Це він дуркував увесь час,— сказав Кейсі.— По-моєму, все він знав. І дідо не сьо’дні ввечері вмер. Він умер, коли ви його з місця зірвали.

— Ви певні? — скрикнув батько.

— Та мабуть. Авжеж, він дихав,— провадив Кейсі,— але був мертвим. Він уже прахом земним був і знав це.

— Ви знали, що він уже на Божій дорозі? — спитав дядько Джон.

— Так,— відповів Кейсі.— Знав.

Джон дивився на нього, і жах усе більше спотворював чоловікові обличчя.

— І ви нікому не сказали?

— Нащо? — спитав Кейсі.

— Ми... мо’, щось ще встигли б зробити.

— Що?

— Не знаю, але...

— Ні,— сказав Кейсі.— Нічо’ ви зробити не могли. Ваша путь уже визначилась, а дідові там місця не було. Він і не страждав. Хіба що вранці. Просто лишився лежати в землі. Він не міг її покинути.

Дядько Джон глибоко зітхнув.

— А мені брата свого рідного, Вілла, кинути довелося,— сказав Вілсон. Усі обернулися до нього.— У нас ділянки поряд були, через межу. Він старший. Ніколи з авто справ не мав, як і я. Ну, спродали ми все з себе, до останнього клаптя. Купив він машину, і дали йому якогось хлопця, аби той показав, як авто водити. І от напередодні, як я їхав, Вілл і тітка Мінні вирішили потренуватися. Доїхали до повороту — а там яма, не оминути; він як крикне: «Тпру!» —і назад подався — і тут у пліт врізався. Він як закричить: «Ух ти, сволото!» — дав газу і в рівчак з’їхав. Ну й ні з чим лишився. Не було чого більше продати, а автівки теж нема. Але, дякувати Богові, це була його провина. І він злий як чорт став, так розізлився, що проводити нас не вийшов, а лише сидів, лаявся та й лаявся.

— Що ж він робитиме?

— Не знаю. Геть з глузду з’їхав. А ми не могли ждати. У нас усього вісімдесят п’ять доларів було, тож чекати не могли. Ми не могли це розтринькати, але таки довелося. Ста миль не проїхали, як задній міст, наче зуб, хряснув, а щоб полагодити, тридцять доларів оддати довелось, а потім треба було шини купити, свічку запалювання, а тут ще й Сейрі занедужала. Десять днів стояли. А тепер ця чортова машина знову стала, а грошей катма. Не знаю, коли ми дістанемося Каліфорнії. Якби я міг машину поремонтувати — але геть на автах не знаюся.

Ел спитав поважним тоном:

— Що сталося?

— Ну, просто не їде. Починає, гримне — і стоп. За хвилину знов починає — і тут, як заводиш, знову глухне, як мокре горить.

— Зривається хвилину, а потім здихає?

— Еге ж. І нічого з нею не вдію, і не обходить її, скільки газу додаю. Усе гірше й гірше, і не можу її зрушити ну ніяк.

Й Ел дуже гордо і досвідчено прорік:

— Думаю, бензопровід забився. Я його почищу, витрушу все.

У батька теж був гордовитий вигляд.

— Він в автомобілях майстер,— сказав батько.

— Ну, я, звісно, буду вдячний за поміч. Певно, що буду. Знаєш, робить чоловік — а як дитя мале почувається, коли нічого поремонтувати не може. Як приїдемо до Каліфорнії, постараюся хорошу машину добути. Може, вона не ламатиметься.

— Як приїдемо...— сказав батько.— Щось забагато злигоднів у нас у дорозі.

— Ох, але це варте того,— відповів Вілсон.— Я ж сам бачив листівки, де прописано, що там люди вкрай потрібні, аби фрукти збирати, і зарплатня хороша. Просто уявіть: фрукти в тіні збираємо, а хочемо — наминаємо, укусимо щось. І, чорт забирай, ніхто там не переймається, скільки ти з’їв, бо там стільки всього — повно. А за хорошу зарплату, може, добру ділянку придбаємо, на ній робитимемо, ще й додаткові заробітки будемо мати. Та чорт забирай — певен, що за кілька років свій кут буде.

— Ми бачили ті листівки. Я захопив одну,— сказав батько. Він вийняв гаманець і дістав звідти згорнуту помаранчеву рекламку. Там було надруковано чорними літерами: «У Каліфорнії потрібні збирачі гороху. Висока зарплатня весь сезон. Потрібно 800 збирачів».

Вілсон з цікавістю подивився на папірець.

— Так, авжеж, бачив я таке. Точно як це. Як гадаєш: душ з вісімсот уже набралося?

— Та це ж лише в одній частині Каліфорнії,— відповів батько.— Це ж у нас другий за розміром штат. Хай вісімсот уже найняли, але для інших місця теж досхочу. Як би там не було, а фрукти збиратиму. Як ти казав: сидиш собі під деревом і фрукти наминаєш — та це навіть дітям сподобається.

Тут Ел підвівся й підійшов до Вілсонового автомобіля. Зазирнув під капот на якусь мить, а потім повернувсь і сів.

— Ти ж за вечір не поладнаєш,— сказав Вілсон.

— Знаю. Уранці візьмуся.

Том пильно спостерігав за меншим братом.

— Теж так думаю,— сказав він.

Ной спитав:

— Про що це ви, хлопці?

Том і Ел замовкли, чекаючи, доки хтось із них скаже.

— Скажи ти,— нарешті озвавсь Ел.

— Ну, мо’, це й не годиться, мо’, Ел по-іншому міркує. Але ось що скажу. Ми перевантажені, а містер і місіс Вілсони — ні. Якби хтось із нас до них пересів, а легкі речі у вантажівку переклав, то ми й ресори збережемо, і пагорби подолаємо. Ми з Елом обоє вміємо машину водити, тож можемо вашу вести. Якби ми всі заодно по дорозі трималися — це було б файно.

Вілсон підскочив.

— Ще б пак, авжеж. Та це честь для нас. Певно, що так. Ти згодна, Сейрі?

— Це добре, так,— відповіла Сейрі.— Чи не обтяжимо вас, добродії?

— Ні, їй-бо,— сказав батько.— Ніяк не обтяжите. Ви нам зарадите.

Вілсон неспокійно відкинувся на спину.

— Ну, не знаю.

— У чому річ, вам відхотілося?

— Ну, розумієте — у нас тридцять доларів лишилося всього-на-всього, негусто.

— Зовсім ви нас не обтяжите,— сказала мати.— Одне одному допомагатимемо, і заразом дістанемося Каліфорнії. Сейрі Вілсон допомогла мені обрядити діда...

І вона замовкла. Усе було ясно.

Ел вигукнув:

— До цієї машини шестеро влізуть. Хай-но я поведу, посадимо Ружу, Конні та бабцю. Потім покладемо великі легкі речі на вантажівку. А по дорозі мінятимемося.

Він говорив голосно, бо в нього як гора з плечей звалилася.

Інші сором’язливо всміхнулися та втупилися в землю. Батько копнув пальцями ноги запорошену землю.

— Мати в нас мріє про білу хатку,— сказав він,— щоб навколо помаранчеві дерева росли. На великій картинці в календарі таке побачила.

— А раптом я зляжу,— сказала Сейрі,— вам же все’дно треба буде їхати. Тоді без мене їдьте. Ні, ми вам каменем на шиї не будемо.

Мати уважно подивилася на Сейрі й наче вперше побачила її страждання — виснажене, змучене болем обличчя, повні болю очі. І сказала:

— Ми раді будемо вам помогти. Ви ж самі сказали, що не слід од підмоги відмовлятися.

Сейрі поглянула на свої зморшкуваті руки, осяяні багаттям.

— Пора зараз трохи прилягти.

Вона підвелася.

— Дідо... тепер здається: він начебто рік тому помер,— сказала мати.

Кревняки — ліниво, широко позіхаючи — розійшлися спати. Мати сполоснула олов’яні тарілки й витерла з них сало мішком з-під борошна. Вогонь згас, і зірки засяяли яскравіше. По шосе проїжджало кілька легкових машин, але їх заглушали вантажівки, від яких земля ніби здригалась. У кюветі обидві машини ледь було видно під зоряним небом. Біля заправної станції вив пес, прив’язаний на ніч. Сім’ї заснули, і миші-полівки, посміливішавши, забігали між матрацами. Тільки Сейрі Вілсон уночі не спала. Вона дивилася в небо, і тіло її боролося з болем.