Грона гніву

Розділ 29

а високі скелясті узгір’я й долини з океану рушили сірі хмари. Вітер дув безжально й нечутно, і свистів у гущавині, й ревів у лісах. Хмари тягнулися розривами, пасмами, стриміли на небі, як сірі шпилі; і вони злились і повисли низько на заході. І тоді вітер припинився та облишив бездонні й непроникні хмарини. Почався дощ — спочатку поривчастий, який падав, ущухав і знову падав; поступово він прискорився та почав спадати дрібними краплинами, безперервно, рівно стукочучи, і все затягло сірою пеленою, яка заступила світло, і не можна було розрізнити, чи день, чи вечір. І спочатку суха земля всмоктала вологу та почорніла. Два дні земля пила дощ, доки не наситилася. Потім з’явилися калюжі, а в низинах — озерця на полях. Каламутні озера більшали, а нескінченний дощ усе шмагав осяйну гладінь. Нарешті гори переситились, і схили пагорбів вихлюпували струмки назад, утворилися потоки і з ревінням потекли в каньйони у долинах. Дощ уперто бив землю. І струмки, і річки линули до берегів, підривали коріння верб та інших дерев, глибокі потоки згинали рокити, підтинали коріння й валили стовбури. Каламутна вода вирувала вздовж берегів і заливала їх, доки нарешті не загарбала поля, сади, ділянки, де росла бавовна. Поля перетворилися на озера, широкі та сірі, й дощ щосили бив по воді. Потім залило шосе, і машини рухалися повільно, женучи потоки вперед і лишаючи по собі пінявий мулистий слід. Земля шурхотіла під дощем, і потоки ревли, вбираючи в себе піняві струмки.

Коли впав перший дощ, мігранти тулились у своїх наметах — мовляв, це скоро скінчиться,— і питали себе: як довго литиме?

А коли утворилися калюжі, чоловіки вийшли під дощ з лопатами й побудували невеличкі греблі біля наметів. Дощ уперто бив по брезенту, доки не проник у намети і не залляв їх. А потім маленькі дамби змило, і вода ринула всередину, заливаючи потоками постелі та матраци. Люди сиділи в мокрому одязі. Вони ставили коробки, складали дошки на ящики. І потім день і ніч сиділи на тих дошках.

Біля наметів стояли старі автомобілі, й потоки залили та зіпсували дроти запалювання, залили та зіпсували карбюратори. Маленькі сірі намети стояли в озерах. І, нарешті, люди були змушені піти. Але машини не заводилися, тому що дроти намокли й відбулося коротке замикання; а коли мотори запрацювали, колеса загрузли в густому бруді. І люди кинулися навтіки, притискаючи до себе змокрілі ковдри. Усі йшли, розплескуючи воду, несучи на руках і дітей, і дуже старих людей. І халабуда, яка стояла на пагорбі, була переповнена людьми, тремтячими й розпачливими.

Потім деякі пішли до центрів надання допомоги, але мусили з жалем повернутися до своїх.

Діють правила — ви маєте тут пробути рік, доки зможете скористатися пільгами. Кажуть, місцевий уряд допоможе. Але не знають коли.

І поступово всіх охопив нелюдський жах.

У них не буде жодної роботи три місяці.

У халабудах люди сиділи, тісно притулившись одне до одного; і жах огортав їх, і їхні обличчя сіріли від жаху. Діти плакали від голоду, а їжі не було.

Потім прийшли хвороби — пневмонія і кір, що приносив ускладнення на зір і слух.

І безперервно падав дощ, і вода текла по шосе, а водогінні труби не могли її втримати.

Тоді з наметів, з переповнених халабуд вийшли юрби змокрілих чоловіків; їхній одяг перетворився на зношене ганчір’я, а брудне від глею взуття — на кашу. Вони пішли, розплескуючи воду, до міст, до сільських крамниць, до благодійних комітетів — просити допомоги, намагалися вкрасти, обманути. А під жебракуванням і плазуванням почав тліти розпачливий гнів. І в малих містечках жаль до промоклих чоловіків перетворювався на гнів, а гнів, який викликали голодні люди,— на страх перед ними. Потім шерифи виряджали своїх представників, масово зганяючи їх до присяги, і пішли замовлення на гвинтівки, сльозогінний газ, боєприпаси. Тоді голодні люди збивалися в зграйки у провулках біля крамниць, вимолюючи хліб, вимолюючи гнилі овочі або навіть крадучи, якщо виходило.

Відчайдушні люди стукали у двері лікарів, та лікарі не мали часу. І сумні люди заходили до сільських крамниць — передати коронерові[45], щоб вирядив машину. Коронери мали час. І автомобілі коронерів проїжджали крізь багнюку й забирали померлих.

І дощ безперервно лив і лив, і потоки розмивали береги та розтікалися по полях.

Там, під навісами, де люди тісно тулились одне до одного, лежали, зарившись у мокре сіно, голод і страх живили гнів. Потім виходили хлопчики — але не вимолювати хліба, а красти його; і боязко виходили чоловіки, готові спробувати красти.

Шерифи підводили до присяги нових представників і замовляли все нові й нові гвинтівки; і благополучні люди в міцних сухих будинках спочатку переймалися жалем, але потім сповнювались огиди і, нарешті, ненависті до мігрантів.

У мокрому сіні, у корівниках, які протікали, жінки, що задихалися від пневмонії, народжували немовлят. І старі люди забивалися в кутки та вмирали там, зіщулившись так, що слідчі потім не могли розігнути трупи. Уночі відчайдушні чоловіки йшли сміливо до курячих сідал і викрадали птицю, яка кудкудакала. Якщо в людей стріляли, вони не тікали, а продовжували човгати у воді, похмуро йдучи далі; якщо ж були поранені, то безсило потопали в багнюці.

Дощ припинився. На полях стояла вода, відбиваючи сіре небо, і земля хлюпотіла від потоків. І чоловіки вийшли з комор і повіток. Вони сідали навпочіпки та споглядали потоплені землі. І вони мовчали. І вряди-годи ледь чутно прохоплювалися словом.

Роботи нема до весни. Роботи нема.

А нема роботи — нема грошей, нема їжі.

Ось якщо в чоловіка є коні — він же ними працює, на них оре, і звозить скошену траву, і нема такого, аби він морив їх голодом, коли вони не працюють.

Так то коні — а ми люди.

Жінки спостерігали за чоловіками, щоб побачити: чи витримають вони цього разу. Жінки мовчки стояли і спостерігали. І коли чоловіки збиралися по кілька, страх зникав з жіночих облич, і його місце займав гнів. І жінки полегшено зітхали, бо вони збагнули, що все гаразд — кінцю не бути; і ніколи не бути кінцю, доки страх може перетворюватися на гнів.

Крихітні цяточки трави пробилися крізь землю, і за кілька днів пагорби вкрилися блідо-зеленими паростками ранньої весни.