Грона гніву

Розділ 17

втомобілі мігрантів виповзали з бічних доріг на шосе, яке перетинало всю країну, і кочували на Захід. Удень вони бігли на Захід, як комашня, а коли западала темрява — скупчувались, як мурахи, у пошуках прихистку й води. Люди були самотні й мали одні й ті самі турботи, жалі та злигодні, їх усіх чекав новий таємничий край, і вони тулились одне до одного, вони говорили разом і ділили між собою життя, їжу та все, на що сподівалися в новому краю. І виходило так, що одна сім’я стала табором біля річки, а тут з’являлась і друга, бачачи питну воду й товариство, а далі й третя — бо вже дві родини стали тут табором, і місце виявилося придатним. І на заході сонця стояло вже двадцять сімей і двадцять машин.

Увечері ставалося диво: двадцять сімей ставали однією сім’єю, діти різних родин — дітьми всіх. Утрата дому стала втратою на всіх, а золота доба на Заході — спільною мрією. І траплялося так, що хвороба однієї дитини кидала у відчай серця двадцяти родин чи сотні осіб; народження однієї дитини в наметі плекало в серцях сотні осіб тихий благоговійний страх, цілу ніч — благоговіння, а вранці — радість від того, що народилася нова людина. Сім’я, яка ще до вечора була злиденною і всього боялася, тепер перебирала свій мотлох, шукаючи щось на дарунок немовляті. Увечері біля багаття двадцять сімей ставали одною. Ця родина виростала з частки табору, з частки вечорів і ночей. З ковдри діставали гітару, настроювали, і ввечері всі співали пісень. Чоловіки співали слова, а жінки підспівували мелодії.

Щоночі світ творився наново, і в ньому було все для творіння — визначалися друзі й вороги; це був світовий устрій з хвальками та боягузами, тихими людьми, смиренними людьми, милосердними людьми. Щоночі творилися стосунки, які визначали світ; а щоранку цей світ переміщався, як мандрівний цирк.

Спочатку родини боязко вступали в цей світ, опановуючи його творіння й акробатику, але поступово пізнавали всі тонкощі та техніку світобудови. Потім з’явилися лідери, які отримали свої ролі, а далі — закони. І поступово, коли ці світи просувалися на Захід, стосунки та правила в їхньому суспільстві дедалі чіткіше визначались, а будівники набували все більшого досвіду.

Сім’ї дізналися про те, які існують непорушні права: право на недоторканність приватного життя в наметі; право зберігати в серці пам’ять про чорне минуле; право говорити і слухати; право відхилити або прийняти допомогу, запропонувати допомогу або відмовитися від цього; право на дозвіл чи на заборону синові залицятися до чужої дочки; право годувати голодного; права вагітних і хворих, важливіші, ніж права всіх інших.

І родини дізнавалися — хоча їм ніхто не казав,— що деякі права жахливі, і їх треба знищувати: право втручатися в чуже приватне життя; право шуміти, коли всі в таборі сплять; право на зваблення чи зґвалтування; права на перелюб, крадіжку і вбивство. Ці права знищувалися, тому що маленькі світи не могли б так проіснувати й однієї ночі, ніхто б не лишився живим.

І в міру того як світи просувалися на Захід, ці права ставали законами, хоча ніхто не казав цього. Протизаконно смітити біля табору; протизаконно будь-де забруднювати питну воду; протизаконно насичуватися доброю їжею, якщо поряд голодний і він просить поділитися.

І з законами були покарання, лише два — кровопролиття або остракізм; остракізм був гірший. Бо якщо хтось порушив закон, його ім’я і обличчя лишаються з ним і будуть завжди, у будь-якому світі, хоч куди б він пішов, хоч де б той світ був створений.

У світах соціальна поведінка ставала жорсткою, чітко визначеною — людина зобов’язана була сказати «доброго ранку», і чоловік міг жити з жінкою, якщо вже з нею зійшовся і вона того бажала, і всиновити її дітей та оберігати. Але він не мав права спати цю ніч з однією, а наступну — з іншою, тому що це поставило б під загрозу існування створеного світу.

Сім’ї прямували на Захід, і техніка будування світу настільки вдосконалювалася, що люди могли жити безпечно в новостворених світах; і спільне мешкання було настільки чітко обладнаним, що родини знали: завдяки цим правилам можна жити спокійно.

У світах будувався уряд, з лідерами, зі старійшинами. Людина мудра виявила, що її мудрість необхідна в кожному таборі; людина дурна не могла змінити в новому світі своєї дурості. І це нічне життя створювало певне страхування. Людина, в якої була їжа, насичувала голодного і таким чином страхувала від голодної смерті. І коли вмирала дитина, біля входу до намету з’являлася жменька срібних монет, бо дитину треба було добре поховати, адже вона нічого більше не отримала від життя. Літню людину ще можна поховати десь на спільному цвинтарі для бідних, але не маля.

Для світу був потрібен певний фізичний шаблон — для створення води, річки, струмка, джерела або навіть простого крана, залишеного без догляду. І необхідна також рівна земельна ділянка, щоб напнути намети, і трохи хмизу або дерева, щоб розпалити багаття. Якщо неподалік сміттєзвалище — тим краще: там можна знайти потрібні для господарства речі: плитку, зігнуте автомобільне крило — загородити вогонь — і бляшанки, щоб готувати їжу.

І ввечері будувалися світи. Люди прибували з магістралей і створювали намети своїми серцями, мозком.

Уранці намети згортали, брезент складали вдвоє, намети припинали на жердинах до підніжки, постіль ставили на машини, посуд — на своє місце. І коли родини просувалися на Захід, то поступово опановували методу будівництва дому ввечері та знесення його вранці — така була світобудова; складений намет пакували в одне місце, каструлі — окремо в коробки. А коли родини просувалися на Захід, кожен член сім’ї відповідав за своє місце, у нього з’являлися свої обов’язки, тому в кожного члена родини, від старого до малого, було своє місце в машині; тому виснажливими гарячими вечорами, коли машини ставали в таборах, кожен член родини мав свої обов’язки і діяв за інструкцією: діти — збирати дрова, носити воду; чоловіки — напинати намети, розкладати постіль; жінки — готувати їжу й стежити за годуванням сім’ї. І це робилося само собою, не треба було команди. У сім’ях, де життя раніше обмежувалося хатиною вночі, а вдень фермою, змінилися межі. І в довгі спекотні години вони мовчки сиділи в машинах, які поволі рухалися на Захід, а вночі об’єднувалися з іншим гуртом.

Отже, вони змінили свій соціальний лад — змінили, як і Всесвіт, як лише людина здатна змінити. Вони були більше не фермерами, а мігрантами. І думки, плани, довгі мовчазні спостереження, які діяли на полях, тепер діяли на дорогах, на відстані, у рухові на Захід. Людина, чий мозок раніш обмежувався гектаром землі, тепер відкривала для себе милі вузького бетону. І в її думках та турботах більше не було атмосферних опадів, вітру і пилу, проростання злаків. Очі спостерігали за шинами, вуха дослухалися до стукоту мотора, а розум був зайнятий пальним, бензином, тонким шаром гуми між повітрям і транспортом. Потім ставалася трагедія — ламалася шестерня. Потім увечері вода ставала нездійсненним жаданням, як і їжа на вогнищі. Тоді здоров’я означало необхідність і сили рухатися далі, це була сила духу рухатися. Мета — їхати на Захід — спрямовувала їх, і страхи, які раніше могли бути викликані посухою чи повінню, з’являлися тепер лише перед тими перешкодами, які могли вповільнити шлях на Захід.

Табори мали свої місця — стоянки відділяла доба подорожі.

І по дорозі деякі родини охоплювала паніка, вони їхали вдень і вночі, засинали в машинах, їхали і їхали на Захід, невпинно летіли, тікаючи від самого руху. І це бажання — скоріш оселитися на Заході — було настільки неподоланним, що їхні очі вдивлялися лише вперед, і люди їхали все далі, не зупиняючи двигунів, які деренчали.

Але більшість сімей освоювалась і вкорінювалася в нове життя. І коли сонце заходило...

Час шукати місце для привалу.

А ось — попереду кілька наметів.

Автомобіль з’їжджав і зупинявся, а оскільки інші тут стали першими, треба було дати необхідні знаки уваги. І чоловік, голова родини, висувався з машини.

Чи можемо ми тут стати на нічліг?

Аякже, для нас це честь. Ви звідки?

Здалеку, всю дорогу їхали з Арканзасу.

Отам теж арканзасці — четвертий намет скраю.

Ну й диво!

І найважливіше питання: як тут з водичкою?

Ну, не така смачна, але її досить.

Гаразд, спасибі.

Нема за що.

Але треба було дати знаки уваги. Машина торохтіла по землі до кінця й зупинялася біля намету. Потім з неї виходили потомлені пасажири, випростосувалися, потягуючи затерплі тіла. Тоді робився новий намет; дітей посилали по воду, а старшу молодь — рубати хмиз чи дрова. Розпалювали вогонь, починали готувати їжу — варити або смажити. Підходили ті, хто прибув раніше, питали, хто з якого штату, і траплялося, що знаходили друзів чи родичів.

З Оклахоми, так? А округ який?

Черокі.

Класно, у мене там друзі. Знаєте Елленів? У Черокі повно Елленів. А Віллісів знаєте?

Ще б пак!

І нову стоянку було сформовано. Сутеніло, але ще до темряви нова родина отаборилася. Нові люди говорили з кожним, і їх приймали. Це були відомі люди, добрі люди.

Усе життя Елленів знаю. Саймон Еллен, старий Саймон, у нього негаразди були з першою дружиною. Вона була з племені черокі, напівкровка. Гарнюща, як... вороне лошатко. Ну, звісно, Саймон-молодший, він побрався з дочкою Рудольфів, так чи не так? Ну, я так і думав. Вони до Ініда поїхали, і добре зробили... дуже добре. Еллену єдиному добре велося. Гараж свій тримають.

Коли принесли води і порубали дрова, діти несміливо та обережно просувалися серед наметів. Малеча поважно знайомилася жестами. Один хлопчик зупинився біля іншого, побачив камінець, підняв, уважно роздивився, плюнув, протер, доки знахідка не заблищала як скельце, і оглянув, доки інший заходився наполегливо допитуватися: що це в тебе?

А той недбало: нічо’. Просто каменюка.

Ну що ти там виглядаєш, що ти там знайшов?

Здається, тут золото.

Звідки ти знаєш? Золото в камінні не золоте, а чорне.

Аякже, всі знають.

Б’юся об заклад: це обманка, а ти нащось базікаєш, що то золото.

Це не так, от і татко каже, а він золото мив, багато знаходив, от і мене навчив, як розрізняти.

А як гадаєш: от би знайти отакенний самородок!

Ка-а-ажеш! Та що до того, ти, сучий сину! Я б цукерку знайшов — величезну, ти такої й не бачив.

Мені лаятися не дозволяють, а я все’дно лаюся.

Я теж. А ходімо-но до потічка.

І юні дівчата теж знайомилися та соромливо похвалялися своєю популярністю і перспективами. Жінки поралися над вогнищем, кваплячися приготувати їжу для шлунків усієї родини — свинину, якщо грошей було досить, свинину з картоплею і цибулею. Коржики в чавунку або кукурудзяний хліб і багато соусу, щоб це залити. М’ясо з боків або фарш, заварений у слоїку чай, чорний і гіркий. Смажене тісто — якщо грошей обмаль: хрусткі рум’яні коржі, піддобрені підливою.

Ті сім’ї, які дуже багаті або ж безглуздо циндрили гроші, їли консервовані боби та консервовані персики, купований хліб з пакетів і печиво, але їли таємно, у своїх наметах, бо не надто добре було б їсти такі делікатеси при всіх. Проте діти, які їли смажене тісто і боби, усе одно відчували пахощі смачної їжі й були незадоволені.

Коли вечерю було скінчено, а посуд помито і витерто, спадала пітьма, а потім чоловіки сідали навпочіпки й заводили розмову.

І вони говорили про залишену землю. Не знаю, що буде, казали вони. Країна зіпсута.

Усе піде на лад, тільки нас там не буде.

Може, думали вони, може, ми грішили, самі того не знаючи.

Ось один казав мені — він з уряду сам, знається. Так він казав: коли ви орали, то яри виникли. Каже: якби ви орали не вздовж контуру, а поперек, то ярів не було б. Не знаю, чи правда — перевірити якось нагоди не було. А нова ж техніка по контуру їде. Знай собі борозну в чотири милі крає, то прямо, то обертом, і — в Господа Ісуса Христа — не спиняється.

І кожен неголосно говорив про свою домівку: я собі льох спорудив під вітряком. Молоко там тримав, вершки, кавуни. Зайдеш туди опівдні, коли найбільше пече,— а там прохолодно, ото краса! Розріжеш диню, у рот покладеш — ото смак, така прохолодна, аж зуби ниють. А вода просто з барила цебенить.

Вони говорили про свої трагедії: був брат Чарлі, волосся жовте, як кукурудза, зовсім дорослим став. На ’кордеоні прелепсько наярював. І от боронив він оранку, нахилився посторонку зняти, а тут грим’ячка як виплигне, як зашипить, а коні як понесуть — і йому черево бороною пропороло, усі нутрощі вивалились, і кишки, усе обличчя вирване... о Господи Всемогутній!

Вони говорили про майбутнє: цікаво, що нас чекає?

Ну, на картинках усе гарненько. Бачив я одну: сонце таке яскраве, видно, що пече, і дерева горіхові — волоські горіхи, і ягоди; і все таке близьке, як у мула від заду до холки, і зблизька — гори, снігом укриті. Така краса.

Якщо ми роботу дістанемо, усе гаразд буде. Узимку жодних холодів. Малі не змерзнуть по дорозі до школи. Сам попіклуюся, аби малі мої точно до школи пішли. Я сам добре вмію читати, та не маю звички й задоволення не отримую.

І бувало так, що хтось діставав гітару на видноті в усіх. І сідав на ящик, починав грати, і всі в таборі повільно поверталися до нього, в його бік. Багато чоловіків могли взяти акорди на гітарі, але, може, цей був вправним музикою. Ходіть, послухайте: глибокі акорди, музика б’ється, б’ється, а мелодія злітає зі струн, легесенько ступає, наче кроки. Важкі шорсткі пальці перебирають струни, як на марші. Чоловік грав — і люди повільно рухалися до нього, доки коло не зімкнулося, не стало тісним, і тоді він завів співанку «Бавовна за десять центів і м’ясо за сорок центів». І коло тихо йому підспівувало. І він співав: «Навіщо ви, дівчата, обрізаєте коси?» А коло вторувало. Він на повний голос заводив пісню «Я їду зі старого Техасу», цю похмуру пісню, складену ще до того, як висадились іспанці,— слова тоді були індіанськими.

І тепер усі в гурті щільно тулились одне до одного, ставали одним цілим, так що в темряві людські очі задивлялися всередину, а думки поринали в інші часи, а смуток людський був як відпочинок, як сон. Гітарист співав «Блюз Макалістера», а потім, щоб віддати шану старим людям,— «Ісус прикликав мене до Себе». Діти задрімали під музику й пішли до наметів спати, але спів проникав і до сновидінь.

І ось за деякий час чоловік з гітарою вставав і позіхав.

На добраніч, люди добрі, казав він.

І вони бурмотіли: і тобі на добраніч.

І кожен бажав сам грати на гітарі — це ж так приємно. Тоді люди вкладались у свої ліжка, і в таборі ставало тихо. І над головою пливли сови, і вдалині завивали койоти, а в таборі нишпорили скунси, шукаючи рештки їжі — блукаючи перевальцем, зверхні, шкідливі скунси.

Минула ніч, і щойно замерехтіла перша смужка світання, жінки виходили з наметів, розпалювали багаття, ставили варитися каву. І люди виходили на світанку й тихо перемовлялися.

Коли ви перетнете річку Колорадо, там, кажуть, пустеля. Обережніше там. Дивіться, аби не застрягти. Пийте багато води і не застрягніть.

Збираюся вночі їхати через пустелю.

Я теж: вона будь-кого допече до білого жару.

Сім’ї швидко перекушували, мили й витирали посуд.

Намети знімали. Починалася метушня, як у всіх, хто їде. І коли сходило сонце, у таборі з’являлося вільне місце — лишалося тільки трохи сміття від людей. І табір був готовий до нового світу, нової ночі.

А вздовж шосе мігрантські машини повзли, як мурахи, і попереду тяглися вузькі милі бетону.