Грона гніву

Розділ 22

уло вже пізно, коли Том Джоуд їхав по сільській місцевості в пошуках табору у Відпетчі. Дорога була погано освітлена. Тільки відблиски на небі з того боку, де лишився Бейкерсфілд, показували напрямок. Вантажівка їхала повільно, похитуючись, зганяючи безпритульних котів, які тікали від неї з дороги. На перехресті показалося кілька білих дерев’яних хатинок, збудованих упритул.

Мати заснула в кріслі, а батько надовго замовк і замкнувся.

— Не знаю, де це,— сказав Том.— Мо’, зачекаємо, доки розвидниться, хай хтось проїде — спитаємо.

Він зупинився на перехресті, де стояв дороговказ, а поруч став інший автомобіль. Том висунувся:

— Ей, містере. Чи не знаєте, де тут великий табір?

— Прямо вперед.

Том дав газ і поїхав перехрестя. За кількасот ярдів він зупинився. Перед ним стали висока загорода з колючого дроту і широкі ворота. Трохи віддалік од воріт виднівся маленький будиночок, у віконці якого горіло світло. Том повернув машину. Вантажівка різко підстрибнула і знову стала.

— Ісусе! — мовив Том.— Не бачив, що тут насип.

Сторож підвівся з ґанку і підійшов до машини. Прихилився до борту.

— Обережніше,— сказав сторож.— Іншим разом будь уважний.

— Що це таке, заради Бога?

Сторож розсміявся.

— Ну, дітлашня тут невгамовна гасає. От кажеш-кажеш людям, аби обережніше їздили, а вони про відповідальність забувають. А от варто їм один раз на насип наткнутись — і вже не забудуть.

— Ой! Так. Сподіваюся, нічо’ не зламав. Кажуть... чи є тут для нас місце?

— Є в таборі одне. Скільки вас?

Том полічив на пальцях.

— Я, татко, мама, Ел, і Ружа Шаронська, і ще дядько Джон, Руті з Вінфілдом. Ці двоє ще діти.

— Ну, думаю, можемо вас облаштувати. Речі для намету маєте?

— Брезент великий, щоб напнути, і матраци.

Сторож став на підніжку.

— Їдьте по цьому ряду до кінця, повертайте праворуч. Впишемо вас у санітарну частину номер чотири.

— А що це таке?

— Там туалети, душові кабіни й ванни.

Мати наполегливо спитала:

— А кадуби... і водогін там є?

— Звісно.

— Ой! Слава Богу,— мовила мати.

Том спочатку проїхав у темряві довгим рядом наметів. У низькій будівлі санітарної частини горіло світло.

— Паркуйся тут,— сказав сторож.— Це місце гарне, щойно звідси виїхали.

Том зупинив машину:

— Просто тут?

— Еге. Тепер хай інші розвантажують машину, а ти ходи зі мною, я вас усіх запишу. Лягайте спати. Табірний комітет зайде вранці та все пояснить.

Том опустив очі долу.

— Копи? — спитав він.

Сторож розсміявся.

— Жодних копів. У нас свої є. Люди тут самі своїх копів обирають. Проходь.

Ел зіскочив з вантажівки й підійшов до них.

— Лишаємося тут?

— Так,— відповів Том.— Ви з татом розвантажуйте, доки я в офісі буду.

— Тихіше,— зауважив сторож.— Майже всі сплять.

Том у пітьмі пройшов кілька кроків по офісу й потрапив у крихітну кімнатку, де вміщалися тільки старий стіл і стілець. Охоронець сів за стіл і дістав бланк.

— Ім’я?

— Том Джоуд.

— А це ваш батько?

— Так.

— Його ім’я?

— Теж Том Джоуд.

Питання тривали. Звідки, як довго в штаті, ким працювали. Сторож підвів очі.

— Це я не з цікавості. Робота вимагає.

— Авжеж,— погодився Том.

— Ну... а гроші є?

— Трохи.

— Не зовсім без грошей?

— Кажу ж, трохи. А що?

— Ну, проживання коштує долар на тиждень, але можете відпрацювати: виносити сміття, тримати табір у чистоті й таке різне.

— Ми це вирішимо,— сказав Том.

— Комітет побачите завтра. Там розкажуть, як усім у таборі користуватися, які правила тощо.

Том спитав:

— Скажи... а що це таке? Що це за комітет?

Сторож знову сів.

— Він чимало робить. Тут є п’ять санітарних частин. Кожна обирає свого члена в Центральний комітет. А після комітет приймає закони. Що скаже, те й роблять.

— Ма’ть, суворі люди,— сказав Том.

— Ну, ви ж можете їхні дії оскаржити, проголосувати проти — і їх знімуть так само швидко, як і обрали. А роботу комітет чималу виконує. От, скажімо, таке... знаєш проповідників з отих святих качунів[22]? Повсякчас довкола людей крутяться, переслідують, до себе заманюють, а за проповіді грошики тягнуть. Ну, вони й тут у таборі проповідувати хотіли, і старі люди їх підтримували. Дійшло це до Центрального комітету. Провели збори і все вирішили. Сказали: «Будь-який проповідник може в цьому таборі проповідувати. Ніхто не має права брати за це гроші». От старі люди засмутилися — бо з тої миті проповідників тих і сліду не стало.

Том засміявся, а потім спитав:

— Ти хоч’ сказати, що оті, хто в тому комітеті працює... тут і живуть?

— Аякже. І все в них виходить.

— А ти про копів згадував...

— За всім порядком стежить Центральний комітет, він і правила встановлює. Ще є жіночий комітет. Жінки до твоєї матері навідаються. Вони дітям допомагають, стежать за чистотою в санітарних частинах. Якщо твоя мати не працює, то доглядатиме дітей тих мам, які працюють, а коли на роботу влаштується — інші для догляду знайдуться. Вони шиють, а ще їх няньки навчають. Усього вчать, як і що.

— Хочеш сказати, тут копів нема?

— Ні, сер. Жоден охоронець сюди без ордера не пройде.

— Ну, а як хтось набешкетує, чи вп’ється, чи нахуліганить, то як тоді?

Сторож проткнув олівцем промокальний папір.

— Ну, спочатку його комітет попереджає. Удруге — вже серйозну догану робить. А втретє — з табору виганяють.

— Боже Всемогутній, аж не віриться! Сьо’дні помічники шерифові й оці хвертики в кашкетиках — так вони біля річки табір спалили.

— Їм сюди ходу нема,— сказав сторож.— Увечері наша молодь іноді охорону ставить, особливо як у нас вечірки з танцями.

— Вечірки з танцями? Ісусе Христе!

— Найкращі в окрузі танці щосуботи ввечері.

— Господи! Чом би не побільше таких таборів?

Сторож нахмурився.

— А оце тобі доведеться з’ясувати самотужки. Іди спати.

— Добраніч,— сказав Том.— Мамі тут повинно сподобатися. З нею вже бозна-скільки по-людськи не велися.

— Добраніч,— відповів сторож.— Поспи. У нас підйом рано.

Том пройшов між наметами. Його очі звикали до сяйва зірок. Він побачив, що ряди поставлені рівно, а біля наметів нема жодного бруду. Проходи були підметені та засипані. З наметів долітало сонне хропіння. Увесь табір гудів і дзижчав. Том ішов неквапно. Нарешті він зупинився біля санітарної частини номер чотири і зацікавлено поглянув на неї: нефарбована будівля, присадкувата і як слід не тесана. Під дахом, але відкрита з обох боків — пральня з рядами лотків. Він побачив вантажівку Джоудів, припарковану поряд, і не поспішаючи попрямував до неї. Брезент уже напнули, у таборі було тихо. Коли Том наблизився, з тіні вантажівки виникла якась постать і підійшла до нього.

Мати тихо спитала:

— Томе, це ти?

— Так.

— Ш-ш! — прошепотіла вона.— Усі сплять. Просто з ніг звалилися.

— Вам, ма’уть, теж тре’ поспати,— сказав Том.

— Ну, я тебе хтіла бачити. Як там — нічо’?

— Файно,— відповів Том.— Я вам зара’ не скажу. Уранці розповім. Вам має сподобатися.

Вона прошепотіла:

— Чула, тут є гаряча вода.

— Є. А тепер поспіть. Не пригадую, коли ви востаннє спали.

Але вона наполягала:

— Ну що ти, не розкажеш?

— Не розкажу. Краще лягайте спати.

Раптом вона повелася так, ніби помолоділа й дівує:

— Як же я засну, коли в мене з голови не йде те, що ти так і не розказав?

— Ні, ні,— мовив Том.— От прокинетесь уранці, переберетесь — і тоді про все дізнаєтесь.

— Та не засну я ні в чому, крім того, що на мені.

— Вам доведеться,— щасливо засміявся Том.— Вам просто доведеться.

— Добраніч,— тихо мовила вона, нахилилась і ковзнула в темряву під брезент.

Том підтягнувся й заліз на борт вантажівки. Він улігся на дерев’яній підлозі, зчепив руки на потилиці так міцно, що затулив вуха. Уночі ставало все холодніше. Том застебнув пальто на грудях і знов одкинувся на спину. Зірки над головою сяяли яскраво і різко.

е не світало, як він прокинувся. Невеличкий шерех, якийсь шум збудив його. Том дослухався й знову почув, як залізо скрегоче об залізо. Він заціпеніло звівся, тремтячи від вранішнього повітря. Табір ще спав. Том устав і подивився через борт вантажівки. На сході виднілися синяво-чорні гори, і просто на очах, за ними замерехтіло слабке проміння, забарвивши бескеття тьмяно-червоним, а далі небо було холоднішим, сірішим, непрогляднішим і нарешті переходило в суцільну нічну чорноту на заході. Унизу, в долині, земля стала лілово-сірою від зорі.

Знову почулося брязкання заліза. Том подивився вздовж ряду наметів, які були трохи світлішими й ледь вирізнялися на сірому ґрунті. Біля шатра він побачив спалах жовтогарячого полум’я, який просотувався зі шпарини в старій чавунній печі. З куцого димаря струмував сивий дим.

Том переліз через борт вантажівки і зістрибнув на землю. Почав прокрадатися в бік печі. Побачив молодицю. Вона поралася біля грубки й однією рукою тримала дитину та годувала груддю, а дитя ховало голівку під англійську блузку. І молодиця ходила біля грубки, ворушила вогонь, піднімала іржаві заслінки, щоб краще горіло, вивільнювала тягу — і весь цей час маля смоктало, а мати вправно перекладала дитину то в одну руку, то в другу. Дитина не заважала ні її роботі, ні спритним, граційним рухам. І жовтогаряче полум’я вихоплювалося зі шпарин, лизало піч і кидало мерехтливі відсвіти на намет.

Том наблизився. До нього долинули пахощі смаженого бекону і печеного хліба. На сході швидко займався день. Том підійшов ще ближче до печі й простягнув руки до вогню. Молодиця подивилася на нього і кивнула так, що дві косички смикнулися.

— Доброго ранку,— сказала вона і перекинула скибку бекону на пательні.

Заслона намету відсмикнулась, і звідти вийшов юнак, а за ним — літній чоловік. Обидва були вдягнені в нові сині робочі брюки і жорсткі пальта з грубої, надутої бавовняної тканини, з блискучими мідними ґудзиками. В обох були гострі обличчя, і ці чоловіки були схожі між собою. У молодика на підборідді була чорна щетина, у літнього — сива. Голови та обличчя в них були мокрі, з волосся крапала вода, і краплі котилися з колючої щетини. Щоки лисніли від вологи. Обидва стояли, безтурботно задивляючись на те, як на сході світліє небокрай. Вони разом позіхнули і глянули на осяяні пагорби, а тоді обернулись і помітили Тома.

— Ранок добрий,— сказав літній чоловік, і обличчя в нього було ні дружнім, ні ворожим.

— Доброго ранку,— відповів Том.

І юнак теж сказав:

— Ранок добрий.

Вода повільно висихала в них на обличчях. Чоловіки підійшли до печі й стали гріти руки.

Молодиця продовжувала поратися. Вона лише раз одірвалася від роботи — усадовила дитину на землю та перев’язала собі косички шнурком, і тепер вони висіли за спиною, сіпаючись і посмикуючись у такт рухам. Жінка поставила олов’яний посуд на великий ящик з-під багажу, вийняла набір олов’яних тарілок, поклала ножі та виделки. Потім вона вичерпала бекон з густої підливи, виклала м’ясо на олов’яну тарілочку, і бекон захрускотів та затріщав, згортаючись краями в закрутки. Молодиця відчинила іржаву духовку і вийняла звідти деко з пишними перепічками.

Коли чоловіки зачули пахощі перепічок, то глибоко зітхнули. Молодик стиха промовив:

— Бо-ож-же!

Старший звернувся до Тома:

— Снідав?

— Ну, ні ще. Але моя сім’я там. Ще не встали. Їм тре’ виспатися.

— Ну, тоді сідай з нами. У нас усього повно — слава Богу!

— Що ж, дякую вам,— сказав Том.— Так чортівськи добре пахне, що не відмовлюся.

— Смачно, правда? — спитав молодик.— Чував колись такі пахощі?

Усі підійшли до ящика та сіли навколо нього.

— Працюєш тут? — спитав юнак.

— Збираюся,— відповів Том.— Ми щойно вночі приїхали. Ще не встигли оговтатися.

— А ми вже дванадцять днів тут працюємо,— сказав молодик.

Молодиця, пораючись біля груби, мовила:

— Їм навіть нову одежу видали.

Обидва чоловіки оглянули свій жорсткий синій одяг і трохи зніяковіло всміхнулися. Жінка виймала страви: бекон і пишні підсмажені перепічки зі шкоринкою, миску з підливою для бекону і кавник,— а потім теж присіла на ящик. Дитина ще смоктала, засунувши голову під англійську блузку.

Усі наповнили свої тарілки, залили бекон і перепічки підливою, поклали цукру до кави.

Старший чоловік набивав собі повний рот, жував і ковтав, ковтав і жував.

— Господи милий, як смачно! промовив він і знову напхав рот.

— Ми всі дванадцять днів тут добре їмо,— сказав юнак.— Ніколи не було, щоб голодували... ніхто з нас. Працюєш — гроші заробляєш — їси.

Він знову судомно, мало не як скажений, заходився їсти й знову наповнив собі тарілку. Усі пили вогняну каву, вихлюпнули гущу на землю та знову налили собі по філіжанці.

У вранішній зорі спалахнули червонясті відблиски. Батько з сином перестали їсти. Вони дивилися на схід, і їхні обличчя осяяв світанок. В очах віддзеркалювались освітлені вершини. І тоді чоловіки вихлюпнули гущу з чашок на землю та обидва встали.

— Ну, до діла! — сказав старший.

Молодик подивився на Тома.

— Чуєш,— сказав,— ми тут труби прокладаємо. Хоч’ з нами — то можем і тебе влаштувать.

Том сказав:

— Оце було б страшенно гарно! І за сніданок отакий — дякую!

— Ми тобі раді,— мовив старший.— Як хоч’, то спробуємо й на роботу пристроїти.

— Ще б пак! — відгукнувся Том.— Тільки постривайте трохи, збігаю своїм скажу.

Він побіг до намету Джоудів, нахилився й зазирнув. У темряві під брезентом видніли невиразні обриси сонних людей. Але раптом серед них виникло якесь ворушіння. З-поміж сонних виповзла, немов змійка, Руті: волосся падало їй на очі, сукенка була зім’ята й перекручена. Дівчинка тихо вилізла з намету й підвелася. Її сірі очі були ясні та спокійні після сну, без пустотливих бісиків. Том відійшов від намету й зробив Руті знак, щоб ішла за ним, а коли озирнувся, то побачив, як вона на нього дивиться.

— Боже милосердний, та ти ростеш! — мовив Том.

Руті, раптово знітившись, відвела очі.

— Слухай сюди,— сказав їй Том.— Нікого зараз не буди, але коли повстають, скажи, що мені робота підвернулася, то я пішов працювать. І мамі скажи, що я в сусідів поснідав. Чула?

Руті кивнула й подивилася вбік, очі в неї були зовсім дитячі.

— Тільки цур нікого не будити! — нагадав Том.

Він поспішив до нових приятелів, а Руті обережно підійшла до санвузла й зазирнула в його прочинені двері.

Коли Том повернувся, старий і молодий чекали на нього. Молодиця витягла надвір матрац і поклала на нього немовля, а сама взялася мити посуд.

Том сказав:

— Хотів своїм сказати, де я пішов. Ще не встали.

Усі троє пішли вуличкою між наметів.

Табір починав оживати. Біля свіжих багать поралися жінки: краяли м’ясо, вчиняли тісто на ранковий хліб. Чоловіки походжали й біля наметів, возилися з машинами. Небо вже рожевіло. Перед конторою сухорлявий дід ретельно працював граблями. Він так волочив свої граблі, що сліди від зубців були прямі й глибокі.

— Рано встали, батяню,— сказав до нього молодик.

— Атож, атож. Треба за житло відпрацьовувать!

— Житло, як же! — зауважив молодик.— Та він у ту суботу напивсь як чіп. Усю ніч співав у наметі. То йому комітет за це роботу загадав.

Вони йшли понад шляхом, покритим плямами мазуту. Понад дорогою росли волоські горіхи. Краєчок сонця виткнувся з-за гір.

Том мовив:

— Чудасія — я у вас поїв, а сам назваться забув, та й ви не сказали, як вас звати. Я Том Джоуд.

Старий подивився на нього і злегка всміхнувся.

— Ви ж тут недавно, так?

— Та щоб мене — так! Другий день.

— То я й думаю. Дивина — тут забуваєш звичку називатися, як з людьми знайомишся. Стільки тут усіх. Люди та й люди. Ну що ж, сер, я сам Тімоті Воллес, а це мій Вілкі.

— Приємно познайомитися! — відказав Том.— Самі тут давно?

— Десять місяців,— розповів Вілкі.— Щойно по торішніх повенях тутка опинилися. Боже ж мій! Ну й часи в нас були, ну й часи! Ледь з голоду не вмерли!

Вони й далі тупали шляхом з плямами мазуту. Повз них прогуркотіла вантажівка з людьми. Кожен сидів, занурений у свої думки. Понуро тримався, щоб не випасти з кузова, і дивився вниз.

— Ці в газову компанію,— пояснив Тімоті.— Гарна робота в них.

— Я б міг нашу машину взяти,— запропонував Том.

— Ні.

Тімоті нахилився й підібрав із землі зелений горіх. Спробував придавити його пальцем — а тоді жбурнув у дрозда, який сидів на дротяній загорожі. Птах злетів, щоб горіх просвистів під ним, тоді знову сів на дріт і причепурив дзьобом блискуче чорне пір’я.

Том спитав:

— А ви що, без коліс?

Обидва Воллеси промовчали, але з їхнього вигляду Том зрозумів, що їм соромно.

— Місце, де ми робимо, всього тільки за милю,— сказав Вілкі.

— Ні, нема в нас авта,— сердито мовив Тімоті.— Продали ми наші колеса. Довелося. Ні грама їжі в роті не було, до останньої нитки все спустили. Роботи не мали, ну й довелося продати. Тут щотижня клієнти приїздять машини купувати. І якщо їсти хочете, можна продати авто. А якщо ви зголодніли як вовк, то вони майже нічого за машину не заплатять, за так візьмуть. А ми... ми тоді як вовки зголодніли. Десятку нам за машину дали.

Він сплюнув на дорогу.

— Я в Бейкерсфілді був того тижня,— тихо сказав Вілкі.— Бачив: там машина виставлена була, зношена вже... це наша, а цінник на ній — сімдесят п’ять доларів.

— Довелося нам,— сказав Тімоті.— Дозволили вже їм нас пограбувати, аби тільки не ми їх грабували. Ми ще не грабували, не крали, але, Бог свідок, уже на волосині від того були!

— Знаєте,— сказав Том,— ми, як сюди їхали, начулися, що роботи тут хоч греблю гати, кожному буде. Бачили рекламки, листки, там таке написано було: людей тре’.

— Так,— відповів Тімоті.— Ми теж їх бачили. А роботи тут небагато. І зарплата весь час понижується. Останнім часом я зморився як чорт, усе підраховував-підлічував.

— Але ж у вас є робота,— зауважив Том.

— Що є, то є. Але ненадовго. А хазяїн тут нівроку. Дільницю має маленьку. Працює з нами. Але, чорт забирай, ненадовго тут роботи стане, скоро скінчиться.

— То якого біса ви ще й мене в напарники взяли? — запитав Том.— Зі мною ж швидше все поробите. Що ж ви самі собі горло перерізаєте?

Тімоті повільно похитав головою.

— Не знаю. Мабуть, сенсу нема. Ми хотіли скластися, купити собі капелюхи. А тепер, гадаю, не вийде. Он там, праворуч, наше місце. Добра робота. Тридцять центів за годину. І хазяїн нівроку, дружній.

Вони звернули з шосе і вийшли на дорогу, посилану рінню, через маленький фруктовий сад і за деревами в затінку побачили маленький білий фермерський будиночок, а поряд сарай; за сараєм — виноградник і бавовняну плантацію. Коли всі троє пройшли повз будинок, двері грюкнули і з чорного ходу ґанком спустився кремезний засмаглий чоловік. На ньому був картонний шолом від сонця, а коли хазяїн вийшов на свіже повітря, то закасав рукави. Його навислі вигорілі брови були насуплені в злій гримасі. Засмаглі щоки обгоріли до червоного, як свіжа яловичина.

— Ранок добрий, містере Томасе,— привітався Тімоті.

— Добрий,— роздратовано відповів чоловік.

— Це Том Джоуд,— сказав Тімоті.— Чи не могли б ви дати йому якусь роботу?

Хазяїн спідлоба глянув на Тома і раптом розсміявся коротеньким смішком, але брови досі були насуплені.

— Ох, ну ще б пак! Я прийму його. Я всіх прийму. Може, мені ще сотня таких знадобиться.

— Ми просто подумали...— почав вибачатися Тімоті.

Томас перебив його:

— Я теж подумав,— він швидко обернувся і подивився на них.— Мені треба дещо вам сказати. Я плачу вам тридцять центів за годину — так?

— Ну так, звісно, містере Томасе... але...

— І за тридцять центів я отримую од вас те, що треба,— добру працю.

Він стиснув важкі кулаки.

— Ми щодня стараємось як тільки можемо.

— Ну, чорт забирай, сьогодні вранці ви отримаєте двадцять п’ять центів за годину. Хочете — згода, не хочете — ні.

Його розпашілий вид наллявся кров’ю від люті.

— Ми на совість працювали,— мовив Тімоті.— Ви самі сказали.

— Сам знаю. Але тепер так виходить, що я ніби не можу людей наймати.— Він ковтнув слину.— Слухайте,— провадив чоловік.— У мене тут землі шістдесят п’ять акрів. Ви колись чули про Асоціацію фермерів?

— Аякже.

— Ну от, а я до неї належу. У нас учора ввечері були збори. А знаєте, хто керує Асоціацією фермерів? Так скажу. Західний Банк. Цьому банку належить мало не вся ця долина, а як він чогось не має, то в нього на те папери є. І вчора ввечері один з членів того банку мені сказав: «Ви платите тридцять центів за годину. Краще знизьте плату до двадцяти п’яти». Я кажу: «Та в мене сумлінні робітники. Вони варті тридцяти». А він: «Ні, не так це,— і далі править: — Зарплатня зараз — двадцять п’ять. Якщо ви платите тридцять, це тільки заколот викличе. І, до речі,— додає,— вам же знадобиться кредит на врожай наступного року?».— Томас замовк. Його подих вихоплювався тяжко й уривчасто.— Ясно вам? Ставка двадцять п’ять центів — і як хочете.

— Ми на совість працювали,— безпорадно мовив Тімоті.

— Що, досі не второпали? Містер Банк керує двома тисячами людей, а я наймаю трьох. Мені на тих зборах про боргові зобов’язання нагадали. А якщо якийсь вихід знайдете — Христом клянуся, радий буду! Вони мене притисли.

Тімоті похитав головою.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Зачекайте.— Томас швидко розвернувся й пішов до хати. Двері грюкнули за ним. За мить він уже повернувся з газетою.— Бачите? Ось, прочитаю: «Громадяни, обурені діяльністю червоних агітаторів, підпалили табір сквотерів. Минулої ночі група громадян, обурених агітацією, висловлюваною табором переселенців, підпалила намети на стоянках і попередила агітаторів, щоб ті якнайшвидше забиралися з округу».

Том почав був:

— Та я...— але негайно прикусив язика.

Томас згорнув сторінку і дбайливо поклав у кишеню. Тепер він уже опанував себе. І тихо сказав:

— Тих людей послала туди Асоціація. А я про них повідомив. І якщо там колись дізнаються, що видав я, не бачити мені ферми наступного року.

— Просто не знаю, що й казати,— мовив Тімоті.— Якщо то справді були агітатори, то все ясно, чому там аж показилися.

— Я давно до цього придивляюся,— сказав Томас.— Як зарплату скорочують, до того завжди червоних агітаторів шукають. Завжди. От дідько, вони мене за горлянку вхопили. Ну то що, за скільки робитимете? За двадцять п’ять центів?

Тімоті втупився в землю.

— Я працюватиму,— промовив він.

— Я теж,— відгукнувся Вілкі.

— Здається, я вже щось надибав,— сказав Том.— Атож, працюватиму. Я ж по роботу їхав.

Томас вийняв із задньої кишені хусточку та обтер рот і підборіддя.

— Не знаю, як це витримати. Не знаю, як ви, мужики, можете прогодувати свою родину на отаку платню.

— Прогодуємо, поки працюємо,— сказав Вілкі.— Коли ж ми не працювали?

Томас глянув на годинник.

— Ну, ходімо копати канаву, пора. Їй-Богу,— сказав він,— маю вам щось сказати. Ви ж, хлопці, в отому урядовому таборі живете, так?

Тімоті нашорошився.

— Так, пане.

— А у вас щосуботи ввечері танці?

Вілкі всміхнувся:

— Ага, так.

— Ну то стережіться цієї суботи ввечері.

Зненацька Тімоті випростався. Він близько підійшов до Томаса.

— Про що це ви? Я член Центрального комітету. Я мушу знати.

Було помітно, що Томас побоюється.

— Нікому ні слова, що це я сказав.

— Та що таке? — наполягав Тімоті.

— Ну, Асоціації не подобається уряд табору. Там нема шерифових помічників. Люди самі закони вигадують — так я чував,— і не можна нікого заарештувати без ордера. А тепер, якщо там колотнеча станеться чи навіть стрілянина — кілька представників од шерифа до вас заявляться і табір вичистять.

Тімоті не можна було впізнати. Він розправив плечі, а погляд у нього став крижаним.

— Нікому ні слова, від кого це почув,— збентежено повторив Томас.— Там бійка буде в таборі ввечері. А шерифові представники де й візьмуться.

Том наполягав:

— Та нащо, заради Бога? Що ці люди — ко’ось турбують?

— А я скажу вам, нащо,— відповів Томас.— Усі, хто в таборі оселився, звикли, що з ними по-людськи поводяться. А якщо такий потрапить до табору для сквотерів, то їх важко буде подолати.— Він знову витер обличчя.— Пора на роботу. Ісусе, сподіваюся, не добалакаюся до того, що з ферми попруть. Але ви люди хороші.

Тімоті підійшов до нього і простягнув суху жилаву руку, і Томас потиснув її.

— Ніхто не взнає, хто сказав. Дякуємо. Бійки не буде.

— Ідіть працюйте,— сказав Томас.— Двадцять п’ять центів за годину.

— Згодні, приймемо,— відповів Вілкі,— від вас.

Томас пішов до будинку.

— Я зараз,— сказав він.— Починайте роботу.

За ним грюкнули двері.

Троє чоловіків пройшли повз побілену повітку, а потім до межі поля. Вони наблизилися до довгої вузької канави, де поряд лежали бетонні труби.

— Отут ми й працюємо,— сказав Вілкі.

Його батько відімкнув повітку і витяг звідти дві кирки та три лопати. Він сказав:

— Ось твоя красуня.

Том перекинув кирку:

— Божечку мій! Цьом — та в люлю!

— Заждемо, як ти на одинайцяту її вихвалятимеш,— зауважив Вілкі.— От поглянеш, чи буде вона й тоді цьом та в люлю.

Вони підійшли до канави. Том зняв піджак і кинув його на грудку розкопаної землі. Зняв кашкет і ступив у канаву. Потім поплював собі на руки. Кирка звилася в повітря й опустилася. Том тихо гмикнув. Кирка здіймалась і опускалась, і крекотала, хряскала щоразу, впиваючись у ґрунт, і грудки відлітали од вістря.

— Ну, батю,— сказав Вілкі,— грабар у нас що треба, першокласний. Та він народився копачем, із заступом у руках.

— Я вправлявся (уф!)...— сказав Том.— Еге, панове, вмію щось (уф!)... Життя на це поклав (уф!)... Аж за душу бере (уф!)...

Розрихлена земля розліталася перед ним. Сонце осявало фруктові дерева, і виноградне листя стало на лозах золотаво-зеленим. Шість футів зроблено — і Том відійшов та витер чоло. Вілкі змінив його. Лопата піднімалась і опускалась, і грудки землі розліталися від канави, яка все глибшала.

— Чув я про Центральний комітет,— сказав Том.— То ви там?

— Еге ж,— відповів Тімоті.— Це відповідальність неабияка. Людей стільки. Щосили стараємося. Стільки людей у таборі... хочеться, аби їм краще було. От якби тільки великі фермери нам так не дошкуляли — а то як чума достеменна. От хай їм грець.

Том поліз знову до канави, а Вілкі став осторонь. Том спитав:

— А як щодо тої бійки (уф!)... на танцях — ну, про що він балакав? Чо’о оті домагаються?

Тімоті йшов за Вілкі, вирівнюючи лопатою дно канави, готуючи її для труби.

— Схоже на те, що вимести нас хочуть,— мовив Тімоті.— Бояться, як би ми не зорганізувалися — так, мабуть. Може, вони мають рацію. Бо наш табір — це організація. Люди самі себе доглядають. Музики в нас найкращі, оркестр найліпший у цих краях. У крамниці відкрили для голодних маленький кредит. На п’ятірку їжі накупиш — табір дозволяє. І ніколи суперечок із законом не мали. Я гадаю, великих фермерів оце й лякає. Не можуть кинути нас у в’язницю — оце їх і лякає. Там надумали, мабуть: як ми самі табором керувати можемо, так, значить, і на інше здатні.

Том висунувся з канави й витер піт з очей.

— А ви чули, він з газети вичитував про якихось агітаторів на півночі, у Бейкерсфілді?

— Аякже,— підтвердив Вілкі.— Повсякчас таке пишуть.

— Ну, а я був там. Ніяких агітаторів там не було. Ніяких — як це зветься — червоних. А хто в біса оці червоні?

Тімоті розрівняв горбок на дні канави. Сонце спалахнуло на його щетині білими іскрами.

— Багато хто хоче знати, хто такі червоні,— він розсміявся.— Один з наших таки взнав.— Він акуратно поплескав по землі лопатою, приминаючи насип.— Є тут один такий, Гайне. Одержав щось близько тридцяти тисяч акрів, персики й виноград — і ще консервний завод, і винзавод. Ну, він весь час розводився про «отих чортових червоних». «Оті чортові червоні доведуть країну до розрухи,— каже,— а нам треба загнуздати червону наволоч». А один молодик нещодавно сюди приїхав, на захід, і в перший же день отакого наслухався. Почухав потилицю й пита: «Містере Гайнеє, я тут новачок. А хто такі „чортові червоні“?» І що ти собі думаєш? Ну, цей Гайне і одвіча: «Червоний — це той сучий син, який хоче тридцять центів за годину, коли ми платимо двадцять п’ять!» А той хлопець поміркував, потилицю почухав і каже: «Гаразд, на Бога, містере Гайнеє. Я не сучий син, але якщо червоний — це той, про якого ви кажете, то хай — я теж хочу тридцять центів за годину. Усі хочуть. До дідька, містере Гайнеє, ми всі червоні».— Тімоті врізав лопату в землю та розгріб грудки, і тверда поверхня сяйнула на сонці.

Том засміявся:

— Про мене, і я такий.

Кирка звилась і опустилась, і земля захрускотіла під лезом. Піт котився з чола і стікав по крилах носа, заблищав на Томовій шиї.

— Чорт,— сказав Том,— файний струмент (уф!)... якщо зна’ш, як приборкати (уф!)... Візьмешся за кирку (уф!)...— та й втягнешся (уф!)...

Усі втрьох злагоджено працювали, потихеньку риючи канаву, і вранішнє сонце дедалі більше пекло їх.

оли Том пішов, Руті деякий час дивилася на двері санітарної частини. Її завзяттю бракувало присутності Вінфілда, щоб можна було похвалитися сміливістю перед ним. Вона поставила босу ногу на бетонну підлогу, але одразу ж відступила. У кінці проходу з намету вийшла жінка і почала розпалювати дрівця в переносній бляшаній пічці. Руті ступила до жінки кілька кроків, але не наважилася підійти близько. Дівчинка прокралася до намету Джоудів і зазирнула туди. На одному кінці на землі спав дядько Джон, похроплюючи, і слина булькала у нього в горлі. Мати і батько з головою щільно накрилися ковдрою, ховаючись від сонця. Ел спав осторонь від дядька Джона, затуляючи рукою очі. Біля входу в намет лежали Ружа Шаронська і Вінфілд, а біля брата Руті помітила вільне місце. Вона присіла навпочіпки і вгледілася в темряву. Її очі зупинилися на Вінфілдовій скуйовдженій голові, й від сестриного погляду хлопчик прокинувся, розплющив очі та втупився в Руті; зір у нього ще не прояснився. Руті притулила палець до губ і поманила брата вийти. Вінфілд скосив зір на Ружу Шаронську. Її рожеве, розпашіле вві сні обличчя з напіврозплющеними вустами було поряд. Вінфілд обережно відгорнув ковдру і виповз із намету, тихо підійшов до Руті.

— Ти давно не спиш? — шепнув він.

Вона відвела його вбік з підкресленою сторожкістю, і коли вони усамітнились та небезпека минула, мовила:

— А я й не лягала. Усю ніч не спала.

— Ти мені очей не замилюй,— відповів Вінфілд.— Брехуха безсовісна.

— Ну і хай,— сказала вона.— Як я брехуха, то нічо’ не розкажу, а тут таке сталось. І не розкажу, як тут одного ножем штрикнули, а потім ведмідь вийшов і малятко потягнув.

— Не було ніякого ведмедя,— голос Вінфілда уривався. Він поскуб себе за волосся і почав шарпати комбінезон.

— Ну і хай,— саркастично відповіла Руті,— хай ведмедя не було. І білих суден з того, з чого посуд роблять,— ну, як у модних каталогах.

Вінфілд серйозно роздивлявсь її. Він указав на санітарну частину.

— Там? — спитав він.

— Я ж брехуха безсовісна,— сказала Руті.— Яка мені користь із цього — тобі оце все розказувати.

— Ходімо подивимося,— запропонував Вінфілд.

— Я вже була там,— відповіла Руті.— І сиділа на одному такому. І навіть посюсяла туди.

— Брешеш, аж вуха в’януть,— заявив Вінфілд.

Вони зайшли в будівлю санітарної частини, і тепер Руті не боялася. Вона сміливо вела брата за собою все далі. Туалети були розміщені в одному ряду вздовж великої кімнати, кожен унітаз — відгороджений, зачинений дверцятами. Фаянс аж сяяв білістю. Умивальники вишикувалися навпроти, а в третю стіну були вбудовані чотири душові кабіни.

— Не брешу,— сказала Руті.— Це унітази. Я бачила їх у каталозі.

Діти зупинилися біля однієї кабінки. Руті з бравадою підіткнула спідницю і сіла на унітаз.

— Я ж тобі казала, що була тут,— сказала вона.

Доказ продзюрчав в унітазі.

Вінфілд був не при собі. Його рука намацала важіль змиву й натиснула. Лунко почувся звук води. Руті аж підстрибнула й відскочила. Вони з Вінфілдом стояли і дивилися на унітаз. Вода в ньому ще сичала.

— Це ти накоїв,— сказала Руті.— Лазив-лазив — і зламав. Я бачила.

— Та це не я, їй-пра. Чесне слово, і не думав.

— Усе я бачила,— заперечила Руті.— Не слід тобі хороші речі довіряти — поводитися не вмієш.

Вінфілд похнюпився, опустивши підборіддя. Він глянув на Руті очима, повними сліз. Підборіддя в нього тремтіло. Руті одразу відчула каяття.

— Та забудь,— мовила вона.— Я не наскаржуся на тебе. Прикинемося, що воно вже було поламане. Навіть не скажемо, що сюди заходили.

Вона вивела його з приміщення.

Сонце, яке визирнуло з-за гірських хребтів, тепер осяяло рифлені залізні дахи п’яти санітарних блоків, сірі намети, і проміння впало на виметені проходи між наметами. І табір прокидався. Біля наметів запалали грубки, зроблені з гасових бідонів і бляшанок. У повітрі висів запах диму. Заслони наметів одкинулись, і люди прогулювалися між наметами. Біля намету Джоудів стала мати, уважно роздивляючись стежку. Вона побачила своїх дітей і підійшла до них.

— Я хвилювалася,— сказала мати.— Ви де були?

— А ми просто гуляли, дивилися,— відповіла Руті.

— Де Том? Ти бачила його?

Руті одразу прибрала поважного вигляду.

— Так, мам. Том, він сказав мені, що тре’ передати.

Вона зробила паузу, щоб підкреслити свою значущість і зробити свою роль очевидною.

— І що? — наполягала мати.

— Він казав передати вам...— Руті зробила паузу і глянула на Вінфілда, щоб бачити, як він оцінив її статус.

Мати загрозливо замахнулася на неї:

— Що?

— Він знайшов роботу,— скоромовкою заговорила Руті.— На роботу вийшов.

Вона перелякано дивилася на підняту мамину руку. Рука опустилась, а потім потяглася до Руті. Мати швидко судомно обійняла Руті за плечі й одразу відпустила. Дівчинка збентежено втупилася в землю і змінила тему розмови.

— У них отам є туалети,— сказала Руті.— Білі.

— Ви були там? — вимогливо спитала мати.

— Так, з Вінфілдом,— відповіла Руті й віроломно додала: — Він унітаз поламав.

Вінфілд пік раків від сорому. Він люто зиркнув на Руті.

— А вона посюсяла туди,— сказав він.

Мати налякалася.

— Так що ти там накоїв? Ану покажи.

Вона силоміць відвела їх до дверей і примусила зайти всередину.

— Ану, що ти наробив?

Руті відповіла:

— Там задзижчало-зашкварчало. Тепер уже не шумить.

— Покажіть мені, що ви зробили,— вимагала мати.

Вінфілд з неохотою підійшов до унітаза.

— Я не штовхав сильно,— сказав хлопчик.— Тільки отут натиснув, а...

Вода знову з шумом полилася. Він відскочив.

Мати зареготала, відкинувши голову, а Руті з Вінфілдом ображено дивилися на неї.

— Це ж воно так працює,— пояснила мати.— Я раніше бачила. Коли закінчите, тре’ сюди натиснути.

Власне неуцтво стало для дітей надто великою ганьбою. Вони вибігли надвір і вийшли у прохід, щоб подивитись, як велика родина снідає.

Мати спостерігала за ними з порога, а потім оглянула приміщення. Вона пройшла в душ, роздивилася кабінки. Підійшла до умивальників і провела пальцем по білому фаянсу. Жінка трохи відвернула воду, занурила палець у цівку і відсмикнула руку, коли пішов гарячий струмінь. На мить мати глянула в умивальник, потім вставила туди корок і налила трохи гарячої води, розрідивши її холодною. А потім вимила руки в теплій воді та ополоснула обличчя. Вона промивала і причісувала волосся мокрими пальцями, коли за спиною почулися кроки, які гупали по бетонній підлозі. Мати одразу обернулася. За нею стояв літній чоловік, який дивився на жінку з виразом праведного гніву.

Він різко запитав:

— Як ви сюди потрапили?

Мати ковтнула, відчувши спазм у горлі; вона відчула, як вода крапає в неї з підборіддя, заливаючи сукню і наскрізь її просотуючи.

— Я не знаю,— відповіла жінка вибачливим тоном.— Я думала, тут для всіх, аби користуватися.

Дядько насуплено дивився на неї.

— Це для чоловіків,— суворо сказав він. Підійшов до дверей і вказав на табличку: «Чоловічий».— Ось,— мовив він.— Ось доказ. Не бачите чи що?

— Ні,— засоромлено відповіла мати,— не помітила. А куди мені можна піти?

Чоловік охолов.

— Ви щойно приїхали? — уже м’якше спитав він.

— Серед ночі,— відповіла мати.

— І ще не говорили з комітетом?

— Яким комітетом?

— Жіночим.

— Ні, не говорила.

Він з погордою промовив:

— Комітет відвідає вас найближчим часом і введе в курс справ. Ми піклуємося за новоприбулих. А якщо вам потрібен жіночий туалет, просто перейдіть в інший кінець. Отой бік — ваш.

Мати стурбовано перепитала:

— Ви сказали — жіночий комітет... прийде просто до нас у намет?

Він кивнув:

— Досить скоро, гадаю.

— Спасибі,— сказала мати.

Вона похапцем вийшла і майже добігла до намету.

— Чоловіче! — покликала вона.— Джоне, вставай! І ти, Еле. Ану всі бігом прокидайтесь, ідіть умийтесь.

На неї подивилися перелякані сонні обличчя.

— Давайте,— кричала мати.— Швидше вилазьте, вмийтесь. І зачешіться.

Дядько Джон мав блідий і хворобливий вигляд. На підборідді в нього запікся синець од удару.

Батько нетерпляче спитав:

— Що таке?

— Комітет! — крикнула мати.— Жіночий комітет навідається до нас. Вилазьте і негайно вмийтеся. Доки ми всі хропака давали, Том устав — і роботу знайшов. Вилазьте, бігом.

Вони сонно вигарбувалися з намету. Дядько Джон трохи похитувався, і його обличчя судомно кривилося від болю.

— Бігом до того дому, митися,— наказувала мати.— Нам тре’ поснідати, а то комітет заявиться.

Вона пішла по дрівця, складені купкою за наметом, і розпалила багаття. Поставила на вогонь начиння.

— Кукурудзяні оладки,— сказала неня сама собі.— Кукурудзяні перепічки з оладки. Це найшвидше буде. Так, найшвидше.

Вона говорила сама до себе, а Руті з Вінфілдом стояли дивуючись. Одразу по всьому табору застелився дим багать, і зусібіч почулося бурмотіння.

Ружа Шаронська, скуйовджена, розпатлана і заспана, вилізла з намету. Мати вичерпувала кукурудзяне борошно жменями. Вона подивилася, яка в доньки зіжмакана, брудна сукня, розкошлане, нечесане волосся.

— Тобі треба причепуритися,— бадьоро сказала мати.— Іди і переберись. У тебе є чисте плаття. Я його попрала. І зачешись. І очі протри, а то заспані.— Мати хвилювалася.

Ружа Шаронська пригнічено сказала:

— Мені недобре без Конні. Хай він прийде. Недобре мені, не хочу нічо’ без Конні робити.

Мати одразу розвернулася до неї. Жовте кукурудзяне борошно обліпило матері зап’ястя й руки до ліктів.

— Руже,— суворо сказала вона,— а ну струснися. Надто довго ти хлипала. Прийде жіночий комітет — і що буде, як наша сім’я гостей неприбраною стріне?

— Але мені недобре.

Мати насунула на неї, простягаючи замазані борошном руки.

— Давай,— сказала вона.— Такі часи настають, що те, як ти ся почуваєш, тре’ в собі тримати, не показувати.

— Мене знудить,— заскімлила Ружа Шаронська.

— Ну, відійди, хай нудить. Звісно, тебе нудить. В усіх так. А потім приберися, вимий ноги і туфлі взуй.— Мати знову взялася до роботи.— А ще коси заплети,— додала вона.

Жир на розпеченій сковороді бризнув і засичав, коли мати перевернула ложкою перепічку. Неня перемішала борошно з підливою в казанку, додала води, посолила і розмішала підливу. Кава почала закипати в галоновій бляшанці, й запах долинув до інших.

Батько повернувся з санітарної частини, і мати критично оглянула чоловіка. Той спитав:

— То, кажеш, Том має роботу?

— Так, сер. Прокинувся ще до нас. Тепер відкрий цю коробку і діставай чистий комбінезон і сорочку. Чоловіче, я страшенно заклопотана. Перевір вуха в Руті та Вінфілда. Гаряча вода ось. Зробиш? Нашуруй їм вуха і шиї як слід пошкреби, щоб аж червоні були. Хай сяють.

— Ніколи не бачив, аби ти так крутилась,— озвався батько.

Мати вигукнула:

— Та зара’ такий час — ми всі повинні мати гідний вигляд. Їхали — і що, до того було? А тепер маємо змогу. Лиши брудний комбінезон у наметі, я виперу.

Батько пішов до намету і за хвильку повернувся звідти з блякло-блакитним комбінезоном і сорочкою. І він повів смутних і наляканих дітей до санітарної частини.

Мати крикнула йому вслід:

— Добряче їм вуха вимий.

Дядько Джон підійшов до дверей чоловічої частини, визирнув на вулицю, а тоді сів на унітаз і довго сидів, охопивши руками голову, що пульсувала болем.

Мати зняла з пательні підсмажені оладки й почала додавати ложкою підливу в тісто для нової порції, аж ось поряд з жінкою на землю впала тінь. Мати озирнулася через плече. Позаду неї стояв невисокий чоловік, весь у білому, зі схудлим, засмаглим, зморшкуватим обличчям, який дивився весело. Він був худий як тріска. Білий чистий костюм протерся на швах. Чоловік усміхнувся до матері.

— Доброго ранку,— привітався він.

Мати подивилася на його біле вбрання, і обличчя її недовірливо скам’яніло.

— Доброго ранку,— відповіла вона.

— Ви місіс Джоуд?

— Так.

— Ну, а я Джим Ровлі. Я управитель табору. Просто вирішив подивитися, чи все гаразд. У вас усе є?

Мати пильно й підозріло вдивлялася в нього.

— Так,— сказала вона.

— Я спав, коли ви вночі прибули,— мовив Ровлі.— На щастя, для вас знайшлося місце.

Його голос звучав тепло. Мати відповіла просто і щиро:

— Гарно тут. Особливо — пральня.

— Зачекайте, доки жінки зберуться прати. Уже скоро. Ви ніколи не чули, аби було так жваво. Як на молитовних зборах. Знаєте, що вони вчора влаштували, місіс Джоуд? Хором співали. Гімн виспівують і одяг у такт перуть. Це варто було почути, скажу вам.

Підозра поступово щезала з неньчиного обличчя.

— Мабуть, файно було. Ви головний?

— Ні,— відповів він.— Люди тут і без мого втручання працюють. Вони табір у чистоті тримають, за порядком стежать, усе роблять. Ніколи ще таких людей не бачив. У приміщенні для зборів одяг шиють. Іграшки майструють. Ніколи ще не бачив таких людей.

Мати подивилася на свою брудну сукню.

— Ми ще не встигли прибратися,— сказала вона.— Просто в дорозі важко бути чистими.

— Хіба не знаю,— відповів він. І потягнув носом повітря.— Скажіть: це ваша кава так смачно пахне?

Мати всміхнулася:

— Приємний аромат, так? На повітрі кава завше пахне приємно.— І з гордістю додала: — Ми вважали б за честь, якби ви поснідали з нами.

Він підійшов до багаття, присів навпочіпки, і мати остаточно склала зброю.

— Для нас це було б честю,— сказала вона.— Ми не так багато маємо, але ласкаво просимо.

Невисокий чоловічок усміхнувся їй.

— Я вже снідав. Але хотів би філіжанку кави. Такий аромат.

— Аякже... аякже, звісно.

— Не поспішайте.

Мати налила в олов’яний кухоль кави з галонової бляшанки.

— У нас немає цукру,— сказала жінка.— Мо’, сьо’дні купимо. Якщо ви з цукром любите, вам буде несмачно.

— Ніколи цукру не вживаю,— відповів він.— Тільки добру каву псує.

— Ну, а я собі щопту цукру додаю,— сказала мати.

Вона пильно поглянула на нього, намагаючись збагнути, чому вони одразу порозумілися. Шукала корисливість на його обличчі — і не знаходила нічого, крім дружнього ставлення. Потім її погляд упав на протерті шви на його вбранні, й вона заспокоїлася.

Він відпив ковток кави.

— Гадаю, вранці до вас навідається жіночий комітет.

— Ми не прибралися,— сказала мати.— Ліпше б вони прийшли, коли ми приберемося.

— Та вони ж такого набачилися,— відповів управитель.— Самі через це пройшли. Комітети в нашому таборі хороші, бо все розуміють.— Він допив каву й підвівся.— Ну, мені треба далі йти. Якщо вам щось буде потрібно, приходьте до офісу. Я там постійно. Чудова кава. Дякую.

Він поставив чашку на ящик до інших горняток, помахав рукою і попрямував уздовж ряду наметів. І мати чула, як він, ідучи, звертався до людей. Вона опустила голову і ледь стрималась, аби не заплакати.

Повернувся батько, ведучи дітей,— очі в них ще були мокрі від наболілих вух. Діти були впокорені й аж сяяли чистотою. Засмаглий ніс у Вінфілда був натертий до блиску.

— Ось,— повідомив батько.— Здер бруд і ще два шари шкіри. Довелося мало не облизувати, аби з них людей зробити.

Мати схвалила.

— Милий вигляд,— зазначила вона.— Ось вам оладки з підливкою. Нам тре’ прибратися тут і лад у наметі навести.

Батько подав тарілки собі й дітям.

— Цікаво, а де Том знайшов роботу?

— Не знаю.

— Ну, як він знайшов, то й ми знайдемо.

До намету повернувся Ел, увесь схвильований.

— Що за місце! — сказав він. Обслужив себе і налив кави.— Знаєте, що один тутешній робить? Причеп для будинку майструє. Отам, у наметі за нами. У причепі матиме і ліжко, і плиту — усе до клаптика. Просто житиме там. Ій-Їй-богуотам житиме! Просто зупиниться, де хоче, і житиме.

— Мені б ліпше хатинку маленьку мати,— сказала мати.— Сподіваюся, скоро зможемо маленьку хатинку поставити.

Батько мовив:

— Еле, коли ми скінчимо, ви з дядьком Джоном візьміть вантажівку і їдьте — шукайте роботу.

— Авжеж,— погодився Ел.— Я хотів би в гаражі влаштуватися, якщо там роботу дадуть. Ось що мені справді до душі. І ще щоб був маленький поїжджений «форд». Пофарбую жовтим, їздитиму на ньому. По дорозі тут одну кралю бачив. Моргнув їй, вона мені теж. Чортівськи гарненька.

— Спершу роботу знайди, потім залицяйся,— суворо сказав батько.

Дядько Джон вийшов з туалету і поволі попрямував до них. Мати похмуро подивилася на нього.

— Ти не вимився...— почала була вона, та потім помітила, який хворобливий, ослаблий і смутний вигляд у нього.— Іди в намет і ляж,— сказала вона.— Тобі недобре.

Він похитав головою.

— Ні,— заперечив дядько Джон.— Я згрішив і повинен понести кару.

Він казав це вбитим голосом, потім присів навпочіпки і налив собі кухоль кави.

Мати зняла останні оладки зі сковороди. Начебто між іншим промовила:

— До нас управитель табору заходив, випили з ним по чашечці кави.

Батько був спантеличений.

— Ну? Щойно був? І що він хтів?

— Зайти й приємно провести час,— манірно сказала мати.— Сів і кави випив. Сказав, нечасто таку добру каву пив, щоб так пахла, як наша.

— Що він хтів? — повторив батько.

— Та нічо’ не хтів. Просто подивився, як ми влаштувалися.

— Не вірю,— сказав батько.— Він, певно, нишпорка, все винюхує.

— Не такий він! — сердито вигукнула мати.— Я одразу розкрию, хто нишпорка, хто винюхує.

Батько вихлюпнув кавову гущу зі своєї чашки.

— Ану не сміти,— сказала мати.— Тут чисто має бути.

— Бачите, яка чистюля, аж не вживешся з нею,— ревниво зауважив батько.— Поквапся, Еле. Ми їдемо шукати роботу.

Ел витер рот долонею.

— Я готовий,— сказав він.

Батько обернувся до дядька Джона:

— Ідеш?

— Так, їду.

— Зле виглядаєш.

— Мені недобре, та поїду.

Ел сів у вантажівку.

— Тре’ заправитися,— сказав він і завів мотор.

Батько і дядько Джон сіли поруч у кабіну, і машина рушила геть. Мати подивилась їм услід. Тоді взяла відро і пішла мити посуд під навісом у санітарній частині. Набрала у відро гарячої води і повернулася до намету. Вона ще мила посуд у відрі, коли Ружа Шаронська повернулася.

— Я поклала тобі їсти на тарілку,— сказала мати.

Вона уважно подивилася на дочку. З її гладко зачесаного волосся ще крапала вода, шкіра була відмита й аж рожева. Ружа вбралася в синю сукню з машинним візерунком з невеличких білих квіточок. На ногах у дочки були туфлі на підборах, які Ружа взувала до вінця. Вона зашарілася під материнським поглядом.

— Ти помилася,— сказала мати.

Ружа Шаронська хрипко промовила:

— Я була там, а тут леді прийшла і стала митися. Знаєте, як тре’ це робити? Заходите в таку комірчину, ну як ларьок вона, кран одвернете, а вода на вас ллється — гаряча або холодна, яка хоч’те,— і я так милася!

— Я теж так зроблю,— скрикнула мати.— От просто зара’, як тут усе покінчу. Покажеш мені як?

— Я щодня митимуся,— сказала молодиця.— А ця леді — вона побачила мене, побачила, що в мене дитя буде, і — зна’те, що сказала? Сказала, раз на тиждень приходить медсестра. Хочу піти подивитися, бо медсестра розкаже, навчить мене, що робити, аби дитина здорового була. Усім жінкам тут розказує, як це. І я так робитиму.— Вона аж захлиналась.— А ще — зна’те що? Тут на тому тижні маля народилося, так увесь табір вечірку влаштував, святкував, і одіжку дали, і речі для малюка, навіть візочок дитячий — такий плетений. Не новий, але його в рожеве пофарбували, і став як новісінький. Вони й ім’я дитині придумали, і торт спекли. Боже правий! — вона зупинилася, важко дихаючи.

— Слава Богу,— сказала мати,— нарешті ми до добрих людей потрапили. Я хочу помитися.

— О, як це файно,— підхопила Ружа.

Мати вишкребла олов’яні тарілки і склала стосом. Вона промовила:

— Ми Джоуди. Ми нікому в очі не зазирали. Дідусь нашого діда бився за ідею в революцію. Ми всі були фермерами, доки не заборгували. А потім... ці люди... Вони щось із нами зробили. Щоразу мені ввижалося, ніби нас шмагають... усіх нас. От у Нідлсі, отой полісмен. Щось він зі мною таке зробив, що я озвіріла. Таке змусив відчути, що аж ганьба. А тепер не соромлюсь. Оці люди... вони наші... наші. І цей управитель, який прийшов до нас на каву, він казав: «місіс Джоуд те, місіс Джоуд се», «як ви облаштувалися, місіс Джоуд?» — Вона зробила паузу і зітхнула.— І знову по-людськи почуваюся.

Мати поставила останню тарілку. Зайшла до намету, витягла коробку з одягом і дістала звідти туфлі та чисту сукню. І знайшла маленький паперовий пакетик, де лежали її сережки. Коли мати проходила повз Ружу Шаронську, то звернулася до дочки:

— Якщо з комітету жінки прийдуть, перекажи, що я скоро вернуся.

Вона зникла в санітарній частині.

Ружа Шаронська обважніло присіла на ящик і стала роздивлятися свої весільні туфлі з чорної лакованої шкіри, оздоблені чорними бантиками. Вона почистила черевички пальцями та обтерла пучки об виворіт спідниці. Нахиляючись, вона відчула, як черево їй тисне. Ружа випросталась і з цікавістю торкнулася живота, а зробивши це, ледь усміхнулася.

Шляхом ішла кремезна жінка, несучи коробку з брудним одягом для прання. Її обличчя було обпечене сонцем, а глибокі очі чорніли, як жаринки. На ній був широкий фартух, пошитий з бавовняного лантуха, ситцева сукня, а взута була в класичні чоловічі черевики брунатного кольору. Вона помітила, що Ружа Шаронська погладжує собі живіт, помітила і легкий усміх молодиці.

— Ну! — скрикнула вона й аж розсміялася від радості.— Кого, по-твоєму, чекаєш?

Ружа зашарілась і втупилася в землю, а потім звела голову: маленькі чорні блискучі очі співрозмовниці невідривно дивилися на неї.

— Не знаю,— пробурмотіла вона.

Жінка з гуркотом поставила ящик на землю.

— Росте й надимається,— зауважила перехожа й аж пирхнула, як розвеселена квочка.— А кого б ти хотіла? — не вгавала вона.

— Не знаю... хлопчика, мабуть. Хлопчик якось краще.

— Недавно приїхали, так?

— Пізно вночі.

— Лишаєтесь?

— Не знаю. Якщо роботу дістанемо, то, мабуть, так.

По обличчю жінки майнула тінь, і в маленьких чорних очицях спалахнула лють.

— Якщо роботу дістанете. Ось що ми всі тут говоримо.

— Мій брат уже вранці роботу знайшов.

— Знайшов, так? Може, і вам пощастить. Шукайте удачі. Та не спокушайте долю.— Вона підійшла до Ружі зовсім близько.— У тебе може бути тільки одна удача. І не більше, не старайся. Будь праведницею,— гнівно сказала вона.— Хорошою будь. Як гріх на тобі — про дитину думай, а то на ній це віділлється.— Вона присіла навпочіпки перед Ружею Шаронською.— У цьому таборі такі скандальні речі кояться,— похмуро вела вона далі.— Ось, приміром, вечірки, танцюють, але й не тільки танцюють. На майданчику танці — і обтискаються! Сама бачила.

Ружа Шаронська обережно сказала:

— А я люблю танцювати — сквер-данс[23].— І додала праведним тоном: — І нічого іншого ніколи не робила.

Смаглява жінка похмуро кивнула:

— Ну, деякі не такі. І Господь не простить їм, не лишить безкарними. І не гадай, що це минеться.

— Ні, мем,— пролебеділа молодичка.

Жінка поклала буру зморшкувату руку на коліно Ружі Шаронській, і молодичка здригнулася від доторку.

— Ти дай мені тебе заздалегідь попередити. Зараз уже не так багато тих, хто Ісуса в душі має. От щосуботи ввечері їхня оркестра як заграє, а вони, замість гімни співати, кружляють — еге ж, кружляють. Я сама бачила. Сама туди ані руш, і своїх кревняків не пускаю. А там як зчепляться, як обтиснуться — і обіймаються, повір! — Вона зробила значущу паузу, а потім провадила хрипким шепотом: — Вони ще й більше роблять. Виставу робили.

Вона відсунулась і нахилила голову, щоб подивитись, як Ружа Шаронська сприйме таке одкровення.

— Актори? — тремко спитала молодиця.

— Ні, чекай! — вибухнула жінка.— Які там актори, їхні душі давно диявол забрав. Наші люди, таборові. Наші, таборові. І я знаю, вони й дітей малих на гріх підбивають. Таке виробляють — удають із себе тих, ким вони не є. Я до них ані руш. Але чувала, що вони говорили, що виробляли. Диявольська гординя скрізь у таборі витала.

Ружа Шаронська слухала, широко розкривши очі й рота.

— А ми в школі теж одного разу виставу грали — про Немовля-Христа, на Різдво.

— Ну... не можу сказати, зле це чи добре. Є добрі люди, які кажуть, що про Немовля-Христа грати — це нічого такого. Але... не можу так прямо сказати. Однак там не було про Немовля-Христа. От це гріх був, диявольська омана. Викривлялися, вихилялися, удавали тих, ким не є. Танцюють, затискаються, обіймаються.

Ружа Шаронська зітхнула.

— І не те щоб таких дрібка якась була, ні,— вела далі засмагла жінка.— Тих, на кому ще благодать лишилася, на кому кров Агнця,— тих на пальцях перелічиш. Тільки не вважай, що оцим грішникам заблудлим так Господь усе й простить — ні. Він карбує на скрижалях їхні гріхи, гріх до гріха, а потім за все покарання воздасть. Бог пильнує — за всіма невсипущо пильнує, і я теж пильную. Він двох уже покарав.

Ружа Шаронська видихнула:

— Покарав?

Голос засмаглої жінки все міцнішав, несамовитість зростала.

— Я сама бачила. Була тут одна дівчина, теж при надії, от як ти. Вона у виставі грала, лицедійкою була, обіймалася, коли танцювала. І,— голос її став суворим і зловісним,— уся висохла, як скіпка, шкіра та кістки від неї лишились... і вона дитя мертвим привела.

— Ой леле! — сполотніла Ружа.

— Так, мертвим, усе в крові. Звісно, ніхто з нею і слова мовити після того не хтів. Ну й довелось їй поїхати. І не схаменешся, як гріх тебе схопить. Це так. А ще й інші були — і їх так само Божа кара спіткала. От одна теж стала шкіра та кістки, і — знаєш що? Одної ночі вона щезла. А за два дні повернулася. Каже, у гості їздила. А дитини нема, черево як спало. Знаєш, що я міркую? Управитель її забрав, одвіз і допоміг плід скинути. Він не вірить у гріх. Сам мені так і казав. Каже, що гріх — це коли голодують. Гріх — коли в холоді живуть, бідують. Каже — переповідаю, що він говорив — «я Божої десниці в цих речах не бачу» — отак і одчитує. Казав, що ті дівчата так виснажилися, бо не їли досита. Ну, я його і направила на путь істинну.— Вона звелася на ноги й відійшла. Очі її набули гострого виразу. Тицьнула шкарубким вказівним пальцем Ружі Шаронській просто в обличчя.— Я йому й кажу: «Відійди!» Кажу: «Знаю: диявол у цьому таборі біснується. Тепер бачу, хто тут диявол. Відійди, сатано!» — отак відповідаю. Христом клянуся — він одступив! Затремтів увесь, аж ходором заходив. Каже: «Будь ласка! Будь ласка,— каже,— не робіть людей нещасними».— «Нещасними? — одказую.— А як же їхні душі? А мертві немовлята цих нещасних грішниць — отих лицедійок, які душі свої занапастили, у виставі кривляючись?» А він лише поглянув, а потім усміхнувся так жалюгідно — і геть пішов. Збагнув, що стрівся з правдивою пророчицею, Божим свідком. Кажу йому: «Я тут Ісусові помагаю за всім придивлятися. Ви всі грішники, пильнуйте дітей у череві, остерігайтеся гріха».— Вона взяла свою коробку з брудним одягом.— Ти все чула. Я тебе попередила. Не забувай, що у тебе в череві дитя, остерігайся гріха.

І вона велично, як монумент, попрямувала геть, а очі в неї сяяли доброчесністю. Ружа Шаронська дивилась їй услід, а потім сховала обличчя в долонях і захлипала. Біля неї почувся лагідний голос. Вона засоромлено підвела очі. Це був низенький управитель у білому костюмі.

— Заспокойся,— мовив він.— Заспокойся.

Її очі заволоклися сльозами.

— Але ж я таке робила,— вигукнула вона.— Танцювала обійнявшись. Я їй не сказала. У Саллісо танцювала. Ми з Конні там були.

— Заспокойся,— повторив він.

— А вона каже, я дитя втрачу.

— Я знаю про неї. І за нею придивляюся. Вона жінка нічого, але робить людей нещасними.

Ружа Шаронська хлюпнула носом.

— Вона знала двох дівчат, які дітей не доносили — просто отут, у таборі.

Управитель присів навпочіпки напроти неї.

— Слухай,— почав він.— Я їх теж знаю. Вони були виснажені, бо дуже голодували і надто зморилися. Вони забагато і тяжко наробились. І їхали на вантажівках по тряских дорогах, через кучугури. Ці дівчата були хворі. Але це не їхня провина.

— Але вона сказала...

— Не переймайся. Просто вона скандалістка.

— Але вона каже, що ви диявол.

— Та знаю, що вона каже. Тому що я не дозволяю їй робити людей нещасними.— Він поплескав Ружу по плечу.— Не переймайся. Насправді вона нічого не знає.

І він швидко попрямував далі. Ружа Шаронська дивилась йому вслід; його худі плечі посмикувались у такт ході. Вона досі спостерігала за його сухорлявою постаттю, коли повернулася мати — чиста й рожева, мокре розкуйовджене волосся забране у вузол. Вона вбралась у свою квітчасту сукню й старі потріскані туфлі, а у вуха вділа маленькі сережки.

— Я це зробила,— сказала вона.— Стою — а тепла вода зі стелі так і ллється, мене миє. Ті леді сказали, що можна це робити коли завгодно, щодня. А з жіночого комітету був хтось?

— Де там! — відповіла молодиця.

— А ти тут розсілась і ні за холодну воду не берешся, намет занехаяла! — Доки мати це говорила, збирала олов’яні тарілки.— Ми маємо бути у формі,— сказала вона.— Ну ж бо, ворушися! Ось мішок, підмети ним отут, біля намету.— Вона прибрала начиння, поклала тарілки та інше до ящика, а ящик віднесла до намету.— Акуратно застели матраци,— наказала.— Ой, доповім я тобі: ніколи ще так файно не почувалася, як під душем.

Ружа Шаронська з похмурим виглядом виконувала накази.

— Як ви гадаєте: Конні сь’одні вернеться?

— Мо’, так... а мо’, й ні. Нічо’ не можу сказати.

— А ви певні, що він знає, де нас шукати?

— Аякже.

— Ма’... а ви не думаєте... чи не вбили його... коли табір підпалили?

— Ні,— твердо відповіла мати.— Він меткий, бігає, куди ніс поведе, як куцохвостий теліпається, сам крутій, наче лис.

— Якби ж то він прийшов.

— Прийде — то прийде.

— Ма...

— Ліпше б ти до роботи стала.

— А як ви гадаєте... танці та вистави... це грішно — грати? Я від цього дитину не втрачу?

Мати відірвалась од роботи і вперлася руками в боки.

— Та про що це ти тепер торочиш? Ти ж ніколи у виставі на тіятрі не грала.

— Ну, тут кілька людей грали, а одна молода — так вона дитину стеряла... породила мертву... усю в крові... наче це Божа кара.

Мати втупилася в неї:

— Хто тобі отакого наговорив?

— Леді одна, була тут щойно. А той низенький, у білому костюмі, потім прийшов і сказав, що те не тому сталося.

Мати нахмурилася.

— Руже,— сказала вона,— ану припини себе троюдити. Ти жалієш себе, легко до сліз доводиш. Не знаю, що з тобою. У нас у роду ніхто таким не був. Вони все приймали з сухими очима. Б’юсь об заклад, що це Конні тебе збаламутив. Такий зверхній був, не подобалося, бачте, йому в нас.— І вона суворо додала: — Руже, ти лише одна людина, а навколо ж інші є, багато. Тримайся, щоб належне місце зайняти. Знала я таких, які зі своїми гріхами носилися, та навіщо їм тре’ було все те перед очі вивалювати — тягарем були, перед лицем Господа вважали, ніби вони великі цабе, порошинки в оці — ото про них тільки й гадки.

— Але, ма’...

— Ні. Ану рот на замок і до роботи берися. Не таке ти велике цабе, аби отак перейматися, ніби Господу тільки до тебе й діла. От задам тобі прочухана, як не перестанеш себе троюдити.

Потім вона підмела золу в ямку від кострища, почистила складене каміння вогнища. І тут побачила комітетниць, які прямували стежкою.

— За роботу,— сказала вона.— Он леді йдуть. Берися за роботу, щоб я тобою пишалася.

Мати більше не дивилася на дорогу, але відчувала, що комітетниці наближаються.

Уже не було жодних сумнівів, що то вони — три дами, умиті та вбрані в найкращий одяг: худа жінка, з рівним волоссям, в окулярах у сталевій оправі; поряд — маленька пухкенька пані, сива, кучерява, з невеликими, мило складеними вустами; а ще — леді, справжня велетка, ширококоста, з широким задом, об’ємним бюстом, схожа на возовика, дужа і впевнена. Комітет ішов по дорозі, тримаючись гідно.

Мати стояла до них спиною, коли жінки наблизилися. Вони зупинилися, розвернулися до матері та стали в ряд. І велетка прогула басом:

— Ранок добрий — місіс Джоуд, якщо не помиляюся?

Мати обернулася, ніби її захопили розполохом.

— Ага, так... так, це я. Відки ви знаєте, як мене звуть?

— Ми комітет,— сказала велетка.— Жіночий комітет санітарної частини номер чотири. Ми дізналися ваші дані в офісі.

Мати захвилювалася:

— У нас тут нема ще порядку. Для мене честь, якщо ви сядете тут, а я зготую кави.

Пухка жінка попросила:

— Назвіть і наші імена, Джессі. Відрекомендуйте нас місіс Джоуд. Джессі — голова комітету,— пояснила вона.

Джессі мовила офіційним тоном:

— Місіс Джоуд, це — Енні Літлфілд, це — Елла Саммерс, а я — Джессі Булліт.

— Рада знайомству,— мовила мати.— Чи волієте сісти? Хоча в нас нічо’ нема,— схопилася вона.— Але я приготую кави.

— О ні,— формальним тоном відповіла Енні.— Не турбуйтеся. Ми тут на дві хвилинки буквально зайшли — подивитися, як ви облаштувались, і постараємось, аби ви почувались як удома.

Джессі Булліт строго промовила:

— Енні, я була б вам вдячна, якби ви пам’ятали, що голова — я.

— О! Аякже, аякже. Але наступного тижня — моя черга.

— Ну, тоді зачекайте на наступний тиждень. Ми щотижня міняємося,— пояснила вона матері.

— Ви певні, що не хоч’те кави? — безпорадно спитала мати.

— Ні, спасибі.— Джессі перебрала на себе відповідальність.— Ми спершу вам покажемо санітарну частину, а потім, якщо ваша ласка, запишемо до жіночого клубу, дамо обов’язки. Звісно, якщо ви не проти долучитися.

— А це... це багато коштує?

— Платити не треба — просто працювати. А коли з вами ближче познайомляться, то, може, і до жіночого комітету оберуть,— перебила її Енні.— От Джессі, скажімо, не лише в нас на дільниці. Вона і в загальному табірному жіночому комітеті.

Джессі гордовито всміхнулася.

— Обрана одноголосно,— сказала вона.— Ну, місіс Джоуд, мабуть, тепер розкажемо вам, як у нас у таборі.

Мати представила:

— А це моя дочка, Ружа Шаронська.

— Вітаємо,— сказали всі.— Ходімо з нами.

Велетка Джессі заговорила, і в голосі її чулися гідність і доброта, а поведінка була відрепетирувана.

— Ви не думайте, що ми ліземо не у свою справу, місіс Джоуд. У цьому таборі багато такого, чим усі користуються. Ми самі для себе зробили правила і виконуємо. Тепер підемо до санчастини. Там теж багато такого, чим усі користуються, і всі мають дбати про це.

Вони пішли до відкритого помешкання, де були балії для прання — двадцять штук. Вісім уже були зайняті: жінки, нахилившись над ними, прали одяг, і на чистій бетонній підлозі височів стос віджатої одежі.

— Тепер ви можете тут усім користуватися, коли хочете,— сказала Джессі.— Просто прибирайте за собою.

Жінки, які прали, з інтересом поглянули на новеньку. Джессі гучно оголосила:

— Це місіс Джоуд, а це — Ружа. Вони житимуть у нас.

Усі хором привітались, а мати вклонилась і зробила невеличкий кніксен зі словами:

— Рада знайомству.

Джессі повела комітет до туалетів і душової.

— Я тут щойно була,— сказала мати.— Душ прийняла.

— Так для того він і потрібен,— відповіла Джессі.— Правила ті самі: треба по собі прибирати. Щотижня новий комітет усе тут швабрами драїть. Може, ви будете в цьому комітеті. Треба приносити своє мило.

— Тре’ нам купити,— сказала мати.— У нас усе закінчилося.

Голос Джессі зазвучав майже побожно:

— А ви колись оцим користувалися? — спитала вона, указуючи на туалетні кабінки.

— Так, мем. Якраз уранці.

— Добре,— зітхнула Джессі.

— Тут було на тому тижні...— почала Елла Саммерс.

Джессі суворо перервала її:

— Місіс Саммерс, я розповім.

Елла не опиралася.

— О, звісно.

— Того тижня,— сказала Джессі,— коли ви головували, то розповідали. Буду вдячна, якщо надасте мені слово на цьому тижні.

— Ну, розкажіть, що зробила ота леді,— мовила Елла.

— Добре,— почала Елла,— це не справа комітету — пліткувати та теревені правити, але я жодного імені не назву. Того тижня сюди приїхала одна леді, комітет з нею ще не поговорив — так вона взяла старі штані свого чоловіка, засунула в унітаз і каже: «Страшенно низько, зовсім низько. У три дуги зігнешся,— каже.— Чому вони вище не побудують?»

Жінки з комітету зверхньо всміхнулися.

Елла втрутилась:

— Сказала: «Сюди за раз нічо’ не ввійде».— І витримала суворий погляд Джессі.

Та провадила:

— У нас є ще проблеми з туалетним папером. У статуті сказано, що звідси не можна нічого забирати.— Вона різко клацнула язиком.— Увесь табір дає гроші на туалетний папір.— На мить вона змовкла, а потім була змушена зізнатися: — Четверта частина найбільше його використовує. Хтось краде. Про це вже говорили на жіночих зборах: «У дамській убиральні четвертої частини забагато використовують». Отак прямо на зборах і сказали!

Мати стежила за розмовою, затамувавши подих.

— Крадуть — а нащо?

— Ну,— відповіла Джессі,— у нас і раніше неприємності траплялись. От останнім разом виявили, що троє дівчаток маленьких з паперу роблять ляльок. Ну, ми їх підловили. Але тепер не знаємо, хто краде. Щойно рулон повісимо — його і сліду нема. Про це на зборах говорили. Одна пані запропонувала зробити маленький дзвіночок: хай дзвонить щоразу, як рулон обертається. Тоді час розрахуємо, скільки кому треба.— Вона похитала головою.— Ради собі не дам,— сказала вона.— Увесь тиждень у мене це в голові. Хтось краде туалетний папір з четвертого блоку.

З порога почувся плаксивий голос:

— Місіс Булліт.

Комітет обернувся.

— Місіс Булліт, я чула, що ви казали.

У дверях стояла розпашіла спітніла жінка.

— Я не могла зізнатися на зборах, місіс Булліт. Просто не могла. Вони б усі реготались або ще гірше.

— Про що це ви? — Джессі насунулася на неї.

— Ну... ми... всі... може... це ми винні. Але ми не крадемо, місіс Булліт.

Джессі насувалася на неї, і тепер на обличчі в розкаяної грішниці від збудження бісеринками виступив піт.

— Не можемо інакше, місіс Булліт.

— Ану поясніть, що ви маєте на увазі,— сказала Джессі.— Наш блок зазнав ганьби через туалетний папір.

— Це вже цілий тиждень, місіс Булліт. Але нічо’ не можемо вдіяти. Ви знаєте, у мене п’ять дівчаток.

— І що вони роблять з папером? — зловісно і з притиском спитала Джессі.

— Та вони тільки ним користуються. Чесне слово, користуються — і все.

— Вони не мають права! Чотирьох-п’яти папірців цілком достатньо. Так що з ними таке?

Розкаяна грішниця забелькотіла:

— Пронос. У всіх п’ятьох. Скрутно нам, грошей нема. А вони їли зелений виноград. І в усіх п’ятьох пронос почався. І от у них що десять хвилин біганина.— Вона додала на захист дітей: — Але вони не крадуть.

Джессі зітхнула.

— Ви повинні були сказати,— мовила вона.— Повинні були. Ось наш четвертий блок зазнав ганьби, тому що ви нічого не пояснили. У будь-кого може бути пронос.

Смиренний голос скиглив далі:

— Ніяк їх не втримаю, аби не запихалися зеленим виноградом. А їм усе гіршає і гіршає.

Елла Саммерс вибухнула:

— Так треба медичної допомоги. Хай звернуться до медсестри!

— Елло Саммерс,— урвала її Джессі,— я вже казала вам, що ви не голова комітету.— Вона знову обернулася до маленької жінки, червоної як рак: — Хіба у вас нема грошей, місіс Джонс?

Та сором’язливо опустила очі долу.

— Ні, але ми скоро знайдемо роботу.

— А тепер вище голову,— сказала Джессі.— Це не злочин. Ось тут за два кроки Відпетч, там крамниця — підіть туди і візьміть бакалії. У таборі лишилося двадцять доларів кредиту. Ви можете взяти на п’ятірку. А борг повернете Центральному комітету, коли станете на роботу. Місіс Джойс, ви ж це знали,— суворо додала вона.— Як ви допустили, що ваші дочки голодують?

— Ми ніколи не приймали доброчинності,— відповіла місіс Джонс.

— Це не доброчинність, самі знаєте,— обурилася Джессі.— У нас уже таке було. У цьому таборі доброчинністю не займаються. Жодної доброчинності не буде. Тепер ідіть, візьміть собі продуктів, а потім принесете нам рахунок.

Місіс Джонс несміливо запитала:

— А якщо ми не зможемо заплатити? У нас уже давно нема роботи.

— Заплатите, якщо зможете. А не зможете — це ні нас, ні вас не повинно хвилювати. Ось один поїхав з табору, а за два місяці надіслав гроші. Ви не маєте права допускати, аби ваші доньки голодували тут, у таборі.

Місіс Джонс налякалася.

— Так, мем,— пролебеділа вона.

— Візьміть у крамниці трохи сиру для ваших дівчаток,— наказала Джессі.— Це допоможе від проносу.

— Так, мем.

І місіс Джонс прослизнула до виходу.

Джессі розгнівано обернулася до комітету.

— Вона не має права так опиратися. Не має права, вона ж серед своїх.

— Вона ж тут ще недавно,— сказала Енні Літлфілд.— Може, не знала. Може, раніше вона раз чи два користувалася доброчинністю. А тепер,— провадила Енні,— не намагайтеся заткнути мені рот, Джессі. Я маю право говорити.— Вона впівоберта стала до матері.— Якщо раз прийняти благодійність, це буде як опік на тілі — тавро, якого не виведеш. Ми доброчинністю не займаємось, але якщо ви її бодай раз приймете, в житті не забудете. Б’юсь об заклад — Джессі ніколи її не приймала.

— Ні, ніколи,— погодилася Джессі.

— Ну, а я — так,— сказала Енні.— Тої зими ми голодували — і я, і старий мій, і малята. На вулицю глянеш — злива. Нам тоді один порадив звернутися до Армії спасіння.— У її очах спалахнула лють.— Голодували ми... а вони змусили на череві повзати за їхню вечерю. Принижували нас. Вони... ненавиджу їх! А може... і місіс Джонс колись прийняла благодійність. Може, вона не знала, що в нас не так. Місіс Джоуд, у нашому таборі ми нікому не дозволимо отак себе вивищувати за рахунок інших. Не дозволимо щось іншому давати. Можна здати табору, а табір уже сам розподілить, кому що треба. Ніколи в нас не буде ніякої благодійності! — Її захриплий голос аж зривався від злоби.— Ненавиджу їх,— повторила вона.— Ніколи не бачила, щоб мого чоловіка принижували, але Армія спасіння зробила саме це.

Джессі кивнула.

— Я чула про таке,— тихо сказала вона.— Чула. Нам треба все показати місіс Джоуд.

Мати озвалася:

— Певна, що тут усе файно.

— Ходімо до швацької майстерні,— запропонувала Енні.— Там дві машини. На них і ковдри стьобають, і сукні шиють. Вам сподобається там працювати.

оли прийшов комітет, Руті з Вінфілдом якось непомітно зникли з поля зору.

— Мо’, з ними підемо — послухаємо, що вони дорогою говоритимуть? — запропонував Вінфілд.

Руті схопила його за руку.

— Ні,— промовила вона.— Нас через цих сучих дочок помили. Нікуди я з ними не піду.

Вінфілд парирував:

— А ти на мене наскаржилася через унітаз. А я зара’ піду і скажу, як ти обізвала оцих леді.

По обличчю Руті майнула тінь страху.

— Ні, не тре’. Я знала, що ти унітаз не зламав, от і наскаржилася.

— Не знала ти нічо’,— сказав Вінфілд.

Руті мовила:

— Давай усе роздивимося.

Вони пройшли повз вишикувані намети, зазираючи до кожного, витріщаючись із розумним виглядом. У кінці проходу було розчищене місце під майданчик для крикету. Там із захватом грали десятка півтора дітей. Перед наметом на лавці сиділа літня дама і спостерігала за грою. Руті з Вінфілдом кинулися до дітей.

— Візьміть нас у гру,— закричала Руті.— Візьміть нас.

Діти подивилися на неї. Дівча з кісками, схожими на щурячі хвостики, відповіла:

— У наступну партію.

— Я зара’ хочу,— крикнула Руті.

— Ну, не можна. Лише в наступній партії.

Руті грізно рушила на майданчик.

— Я гратиму,— сказала вона.

Щурохвоста міцно вчепилася в молоток. Руті скочила до неї, ударила, штовхнула і вихопила молоток.

— Сказала ж, гратиму,— переможно заявила вона.

Літня дама підвелась і вийшла на майданчик. Руті люто насупилася; її руки все міцніше стискали молоток.

— Хай грає — як Ральф того тижня,— сказала дама.

Діти покидали молотки і мовчки юрбою пішли з майданчика. Стали на віддалі й почали дивитися на неї безпристрасними поглядами. Руті подивилась їм услід. Потім ударила по кулі й побігла за нею.

— Сюди, Вінфілде. Бери дрючок,— покликала вона.

І тут Руті з подивом побачила: Вінфілд приєднався до інших дітей і теж дивився на неї безпристрасним поглядом. Вона демонстративно вдарила по кулі ще раз. Здійнялася велика курява. Руті вдавала, що їй дуже весело. А діти стояли і споглядали. Руті поставила поряд дві кулі та вдарила по обох, а потім відвернулась од поглядів, які спостерігали за нею — і зненацька розвернулася. Раптом вона посунулася на дітей, тримаючи в руці молоток.

— Ідіть гратися,— вимагала вона.

Вони мовчки позадкували. Якусь мить вона дивилася на них, а потім жбурнула молоток на землю і з плачем побігла додому. Діти повернулися на майданчик.

Дівча з кісками сказало Вінфілду:

— Можеш грати в наступній партії.

Літня жінка попередила їх:

— Якщо вона повернеться і поводитиметься як слід, теж беріть її в гру. Ти теж була така затята, Еммі.

І гра тривала, а в наметі Джоудів гірко ридала Руті.

антажівка рухалася вздовж гарної дороги, повз фруктові сади, де наливалися персики, повз виноградники з білими й зеленими гронами, повз рівно висаджені горіхові дерева, які розкинули гілля шатрами, затіняючи шлях. Біля кожних воріт Ел уповільнював їзду, і на кожних воротах була вивіска: «Робітників не треба. Стороннім вхід заборонено».

— Тату,— сказав Ел,— таж у них неодмінно робота має бути — коли фрукти достигнуть. Ну й кумедні — кажуть, що робітників не тре’, перш ніж спитаєте.

Він уповільнив рух.

— А мо’, зайдемо, розпитаємо,— сказав батько,— усе’дно запитаємо, мо’, вони знають, де є робота. Певно, так і зробимо.

По узбіччю йшов чоловік у синьому комбінезоні та синій сорочці. Ел пригальмував поряд.

— Ей, містере,— звернувсь Ел.— Чи не знаєте, де можна роботу знайти?

Чоловік зупинився та посміхнувся; у нього в роті бракувало передніх зубів.

— Ні,— відповів він.— А ви? Я тут уже тиждень блукаю — нічого не знайшов.

— А ви в урядовому таборі живете? — спитав Ел.

— Так!

— Ну, тоді залазьте в кузов, разом шукатимемо.

Чоловік переліз через борт і сів на матрац.

— Передчуття маю,— сказав батько,— що роботу не знайдемо. Але, думаю, нам тре’ шукати. Хоча навіть не знаю де.

— Тре’ було попитати в інших у таборі — сказав Ел.— Як ви, дядьку Джоне?

— Усе болить,— відповів той.— Усе болить, але я сам винен. Піду туди, де не накличу покарання на власних кревних.

Батько поклав руку на коліно дядькові Джону.

— Слухай,— сказав він,— не йди нікуди. Усіх втрачаємо: дід і бабця — померли, Ной і Конні — дременули, а проповідник — у в’язниці.

— Щось мені каже, що проповідника ми ще здибаємо,— сказав Джон.

Ел намацав кульку на важелі перемикання швидкостей.

— Вам недобре,— озвався він,— от і виникають у вас різні передчуття. Та чорт з цим. Повернімося, перебалакаймо, дізнаймося, де інші працюють. А то це все’дно що полювати на скунсів під водою.— Він загальмував, висунувсь у вікно і крикнув: — Ей, містере! Слухайте! Ми вертаємось у табір, спитаємо, де можна роботу знайти. Чого задарма бензин палити.

Чоловік перехилився через борт вантажівки.

— Та цілком згоден,— озвався пасажир.— А то я свої ходулі по кісточки стер... І ніхто навіть не відповів.

Ел розвернувся посеред дороги і поїхав назад. Батько мовив:

— А матері так прикро буде, особливо як Том так скоро знайшов роботу.

— Мо’, він нічо’ не знайшов,— заперечив Ел.— Мо’, він теж просто ходить шукає. От якби мені знайти роботу в гаражі. Швидко б там навчився, і так полюбляю цю справу.

Батько гмикнув, і вони рушили мовчки назад у табір.

Коли комітет пішов, мати сіла на ящик навпроти намету і безпорадно подивилася на Ружу Шаронську.

— Ну,— промовила вона,— ну, сто років зі мною вже так добре не велися. Хіба не файні ці леді?

— А я працюватиму в дитячій кімнаті,— сказала Ружа Шаронська.— Вони мені розказали. Усе дізнаюся про те, як дітей глядіти, і сама навчуся.

Мати в захваті кивнула, здивована чуду.

— Хіба не файно, якби наші чоловіки роботу знайшли? — мовила вона.— Працюватимуть — і бодай трохи грошей приноситимуть.— Її очі дивилися кудись у простір.— Роботу знайдуть в іншому місці, а ми — тут робитимемо, з гарними людьми. Перш за все, як на ноги станемо, купимо грубку — хорошу. За це небагато тре’. А потім новий намет поставимо — великий, і, мабуть, ще можна притерті пружинні матраци. І під цим наметом їстимемо. А щосуботи ходитимемо на вечірки з танцями. Сказали, можна інших запрошувати, як схочемо. От, може, у нас і друзі будуть, яких можна запросити. Мо’, наші чоловіки з такими познайомляться, можна буде запросити.

Ружа Шаронська подивилася на дорогу.

— Ота леді казала, що я дитинку втрачу...— почала була вона.

— Припини,— застережливо сказала мати.

Ружа Шаронська стиха мовила:

— Я її бачила. Мабуть, вона знову прийде сюди. Так! Ось вона йде. Ма’, не тре’!

Мати, обернувшись, побачила постать, яка була вже близько.

— Привіт,— сказала жінка.— Я — місіс Сендрі, Лісбет Сендрі. Я бачила вашу дочку сьо’дні вранці.

— Здрастуйте,— відповіла мати.

— Чи звеселяються ваші душі у Господі?

— Досить звеселяються,— відповіла мати.

— Ви спасенні?

— Я-то спасенна.— Материне обличчя стало замкненим і настороженим.

— Ну, я рада,— відповіла Лісбет.— Жахливо багато тут заскнілих грішників. Ви приїхали в осердя зла. Стільки злоби тут довкола, стільки недоброзвичайності. Злобні люди довкола, злоба і розпуста — тим, на кому кров Агнця спочиває, тяжко це зносити. Грішники всі довкола нас.

Обличчя матері стало наливатися кров’ю, вона міцно стиснула вуста.

— Про мене, люди тут файні,— коротко сказала вона.

Очі місіс Сендрі так і вп’ялися в неї.

— Отакої! — вигукнула вона.— По-вашому, добре, якщо танцюють і обтискаються? Кажу вам, кажу: нема душі спасіння в отакому таборі. Учора ввечері пішла на молитовні збори у Відпетчі. Знаєте, що проповідник казав? Він казав: злоба і недоброзвичайність у цьому таборі. Він казав: «Бідні намагаються стати багатими». Він казав: «Танцюють і обтискаються, коли треба їм ридати і стогнати від власної гріховності». Ось що він казав. «Усі тут чорні грішники»,— так він казав. Ах, як приємно слухати було! Ми ж бо знали, що спасенні. Ми ж бо не танцювали.

Материне обличчя наллялося кров’ю. Мати повільно підвелася й наблизилася впритул до місіс Сендрі.

— Мерзотниця! — вимовила мати.— Ану геть забирайся, доки я гріха на душу не взяла — не послала тебе туди, куди тобі слід іти. Ану вшивайся, сама оплакуй та стогни.

Від цієї промови місіс Сендрі розтулила рот. Вона відступила на крок назад. І голос її став жорстким:

— Я гадала, ви християни.

— Так і є,— сказала мати.

— Ні, неправда. Грішники ви, у геєні вогненній горіти вам — усім! Я все на зборах розкажу. Бачу, як ваші чорні душі у вогні згоряють. І бачу, як безневинне дитя в череві твоєї дочки згоряє.

З уст Ружі Шаронської вихопився хрипкий ридальний зойк. Мати нахилилась і підібрала ломаку.

— Мерзотниця! — холодно промовила неня.— Ану геть забирайся. Набачилась я таких як ти. Ладні останню радість забрати, хіба ні?

Мати насувалася на місіс Сендрі. Та на мить відсахнулась, а потім закинула голову і завила. Очі в неї закотилися, плечі обм’якли, руки обвисли лозинами, а з куточка рота потекла густа цівка тягучої слини. Вона вила і вила, протяжно, як звір. З наметів повибігали чоловіки й жінки і стали навколо — перелякані та принишклі. Поволі жінка опустилася навколішки, досі виючи; поступово виття перетворилося на уривчастий і клекітливий стогін. Вона повалилася на бік, її руки й ноги посмикувались. Очні білки блимали сліпаками з-під розплющених повік.

Якийсь чоловік тихо сказав:

— Дух Святий. Святий Дух зійшов на неї.

Мати стояла, дивлячись на тіло, яке досі смикалося. Низенький управитель неквапом наблизився до юрби.

— Щось сталося? — спитав він.

Натовп розступився, щоб дати йому пройти. Він подивився на жінку.

— Дуже кепська справа,— сказав управитель.— Хтось із вас, допоможете віднести її до намету?

Мовчазні люди переступали з ноги на ногу. Двоє чоловіків нагнулись і підняли жінку: один узяв її під пахви, другий — за ноги. Обоє понесли її геть, і юрба потроху прямувала за ними. Ружа Шаронська пішла до свого намету і лягла, накрившись ковдрою з головою.

Управитель поглянув на матір, побачив палицю в неї в руці. Він стомлено всміхнувся.

— Ви що, побили її? — спитав він.

Мати досі задивлялася на юрбу, яка рушала геть. І повільно похитала головою.

— Ні... але вдарила б. Двічі сьо’дні залякувала мою доню.

Управитель мовив:

— Постарайтеся стримуватися, не бийте її. Вона не зовсім при умі. Просто не при умі.— І неголосно додав: — Скоріше б вона та її рідні забиралися. Шкоди від неї більше, ніж од усього табору.

Мати вже опанувала себе.

— Як вона вернеться, я її віддухопелю. Я за себе не одвічаю. Не дам їй лякати мою доньку.

— Хай це вас не турбує, місіс Джоуд,— сказав управитель.— Ви її більше ніколи не побачите. Вона обробляє новачків. Більше не заявиться. Їй ввижається, що ви грішниця.

— Ну, так і є,— мовила мати.

— Звісно. Усі грішні, але не настільки, як їй здається. Просто вона не при умі, місіс Джоуд.

Мати вдячно подивилася на нього й озвалася до дочки:

— Чуєш, Руже? Вона не при умі. Навіжена.

Але дочка не висунулася з-під ковдри.

— Попереджаю вас, містере,— сказала мати.— Якщо вона верне, я за себе не в одвіті. Я її віддухопелю.

Управитель криво посміхнувся:

— Знаю, що ви відчуваєте,— зауважив він.— Але спробуйте цього не робити. Усе, що я прошу,— просто постарайтеся цього не робити.

Він повільно попрямував до намету, куди віднесли місіс Сендрі.

Мати ввійшла до намету і присіла поряд з Ружею Шаронською.

— Подивися на мене,— сказала вона. Молодиця не рухалася. Мати обережно відсунула ковдру з доччиного лиця.— Ця жінка просто трохи не при собі,— мовила неня.— Не вір їй ні на стілечки.

Ружа Шаронська нажахано зашепотіла:

— Вона як сказала про пекло, що там смажитимуть, то я аж відчула, як горю.

— Брехня все це,— сказала мати.

— Я так намучилася,— прошепотіла молодичка.— Стільки всього перенесла, так намучилася. Я хочу спати. Спати хочу.

— Ну, поспи, відпочивай. Тут файно. Ти можеш поспати.

— Але вона може вернутися.

— Не вернеться,— сказала мати,— сяду просто біля входу і не дам їй повернутися. Відпочивай, а то тобі скоро тре’ на роботу до дитячої кімнати.

Мати тяжко звелась і вийшла з намету. Вона сіла біля входу, склавши руки на колінах і підперши підборіддя обома долонями, ніби чашею. Вона бачила рух у таборі, чула дитячі голоси, брязкіт бляшаного посуду тих, хто обідав, але погляд її дивився кудись у простір.

Повертаючись, батько так і застав її і присів поряд навпочіпки. Вона повільно звела очі на нього.

— Знайшли роботу? — спитала неня.

— Ні,— засоромлено відповів він.— Усе обшукали.

— А де Ел, Джон і вантажівка?

— Ел щось там ремонтує. Струменти позичив. Сказали Елу там, на місці, полагодити.

Мати сумовито промовила:

— Файно тут. Ми могли б тут щасливо пожити бодай трішки.

— Якщо роботу знайдемо.

— Так! Якщо роботу знайдемо.

Він відчув сум у її голосі та пильно задивився дружині в обличчя.

— Чо’ це ти киснеш? Якщо тут файно, чо’ ж ти захандрила?

Вона пильно подивилася на нього довгим поглядом і поволі опустила повіки.

— Кумедія, правда? Повсякчас ми знай рухались, і жодного разу я не замислилась. А тепер отут люди такі до мене добрі, так мені затишно стало — страшенно файно, а от на тобі — що я роблю? Знову злигодні пригадую — до них вертаюся: і як уночі дідо помер, і як поховали То. Я вся була в дорозі, ні на що уваги не звертала, і не так погано на душі було. А зара’ тут зупинилась — і тяжче стало. Ось бабці нема... Ной утік! Просто пішов берегом річки з кінцями. Оце все — воно назад вертається. Бабця померла вбогою, поховали її як жебрачку. Ось і зара’ тяжко, без ножа ріже. Страшенно тяжко. Ной по річці пішов, далеко. Він не знав куди. Не знав, що То там чека. І ми не знаємо. Ніколи не взнаємо, чи живий він, чи мертвий. Ніколи не взнаємо. І Конні потай ушився. От раніше не потурала я цим спогадам, а тепер вони з голови не йдуть. Я радіти маю, бо ми у файному місці опинилися.

Батько дивився на її вуста, доки вона говорила. Очі в неї були заплющені.

— Пам’ятаю гори,— вела далі вона,— гостряки, зубчасті, пам’ятаю берег річки, яким Ной подався світ за очі. Пам’ятаю, які бадилинки були на могилі в діда. Колоду на фермі пам’ятаю, де ми курей різали,— перо до неї прилипло, дерево все покраяне, порубане, все почорніле від курячої крові.

Батько підтримав розмову їй у тон:

— А я сьо’дні качок бачив,— сказав він.— Клином летіли на південь — так високо. Такий файний мали вигляд. А ще чорних дроздів бачив — сиділи на дротах, а на парканах — голуби.— Мати розплющила очі й подивилася на нього. Він провадив: — А ще я маленький вихорець бачив — наче чоловік біжить, крутився в полі. А качки далі полетіли, на південь.

Мати всміхнулася.

— Пам’ята’ш? — сказала вона.— Пам’ята’ш, про що ми вдома завше говорили? Бути ранній зимі — так ми казали, коли бачили, як качки летять. Завше казали, що так буде, а зима коли наставала, тоді й наставала. А ми все’дно своєї: «Бути ранній зимі». І що ми хтіли сказати — піди взнай.

— А я бачив, як чорні дрозди на дротах сиділи,— сказав батько.— Так близько сиділи, притулилися рядком. І голубів бачив. От ніхто так спокійно, як голуб, не сидить... на паркані... на дротах... по двійко... рядком. А вихорець високо піднявся... наче чоловік біжить, витанцьовує в полях. Завше полюбляв на такі вихорці дивитися. А високий, у людський зріст.

— Не хочу згадувати, як там удома,— сказала мати.— Це більше не наш дім. І про Ноя ліпше забути.

— Він завше був не таким... ну, я про те... це моя провина.

— Я ж тобі казала — облиш, не згадуй. Мо’, він узагалі б не вижив.

— Але я повинен був знати.

— Припини негайно — сказала мати.— Ной диваком був. Мо’, ліпше ’му буде — жити на березі річки. Мо’, воно так і ліпше. Не можемо ми хвилюватися. Тут так файно, а мо’, і роботу одразу знайдете.

Батько вказав на небо.

— Диви: качок побільшало. Велика зграя.

І мати підхопила:

— Бути ранній зимі.— Вона захихотіла.— От завше так казали — а чому, не знаємо.

— А ось і Джон,— сказав батько.— Ну, присядь, Джоне.

До них приєднався дядько Джон. Він сів навпочіпки перед матір’ю.

— Ми нічо’ не знайшли,— сказав він. І до батька.— Згадав: іди, тебе Ел кличе. Каже, тре’ шину міняти. Тільки один шар покришки лишився.

Батько швидко підвівся.

— Сподіваюся, він зможе задешево її поміняти. У нас грошей негусто. А де Ел?

— А отуди йди, він там, на перехресті, праворуч, за рогом. Каже: здується шина, камера лусне, якщо нову покришку не купимо.

Батько пішов, а очі його стежили за польотом великої зграї диких качок у небесах.

Дядько Джон підняв із землі камінь, перекинув у долонях і знову підняв. Він не дивився на матір.

— Роботи нема,— сказав він.

— Ви ж ще не все роздивилися,— мовила мати.

— Ні, але ж об’яви скрізь висять.

— Ну, а Том, певно, роботу знайшов. Ще не вертався.

Дядько Джон припустив:

— Мо’, він пішов... як Конні чи Ной.

Мати різко глянула на нього, але потім погляд її пом’якшав.

— Що знаєш, те знаєш,— сказала вона.— І знаєш твердо. Том знайшов роботу і ввечері вернеться. Це правда.— Неня задоволено всміхнулася.— Хіба він не хороший хлопець! — сказала вона.— Хіба не хороший хлопець!

До табору стали повертатися автомобілі та вантажівки, і чоловіки юрмилися до санітарної частини. У кожного в руках були чисті комбінезон і сорочка.

Мати опанувала себе.

— Джоне, сходи пошукай чоловіка. Підіть до крамниці. Мені тре’ бобів, і цукру, і... шматок м’яса для печені, й моркви, і ще — скажи чоловіку... хай купить чо’сь смачного — неважливо чо’... але смачного — на вечерю. Сьо’дні ввечері в нас буде... буде смачно.