Грона гніву

Розділ 6

роповідник Кейсі й молодий Том стояли на пагорбі та дивилися вниз, на Джоудову ділянку. Маленька нефарбована хатина була проламана з одного кута і вирвана з фундаменту, завалилася набік, її сліпі віконця вдивлялися в небо — далеко ген за небокрай. Огорожу було знесено, і бавовником заросло все подвір’я, і бавовна обступила все довкруж хати, і сарай. Вбиральня завалилася на дворі, її теж обступив бавовник. Подвір’я, протоптане босими ногами дітлахів, пробите кінськими копитами, пооране великими колесами фургонів, нині заросло, і скрізь були запилені темно-зелені кущі бавовнику. Молодий Том довго дивився на кошлату вербу біля висхлої годівниці для коней і на бетонну підставку для насоса.

— Господи Ісусе! — нарешті промовив він.— Що в біса тут сталося — наче пекло заковтнуло? Нікого нема, пустка.

Нарешті він почав стрімко спускатися з пагорба, а Кейсі наздоганяв. Том зазирнув у сарай — там нічого не було, лишилася тільки солом’яна підстилка на долівці; потім зазирнув до стійла для мулів. Там побачив тільки мишачий виводок, що юрмився у вицвілій соломі. Джоуд зупинився біля дверей, де зберігали інвентар,— сарай перетворився на пустку, і там не лишилось інструментів — тільки зламаний плуг валявся, дріт був абияк звалений на сіно в кутку, залізне колесо від сіноворушилки, прогризений пацюками хомут, пласка каністра, вкрита шкорупою бруду й мастила, і подертий комбінезон на цвяху.

— Тут нічо’ більш нема,— промовив Джоуд.— У нас був нівроку інвентар. Нічо’ більш нема.

Кейсі озвався:

— Якби я ще був проповідником, то так би помислив: гнів Божий упав на вас. Але зараз я не знаю, що сталося. Давно мене тут не було. Нічого не чував.

Вони пішли до бетонного колодязя, продиралися крізь зарості бавовни, у якої вже достигали коробочки бавовни, а земля була зорана.

— Ми тут ніколи нічого не садили,— сказав Джоуд.— Ніколи тут не захаращували. А тепер і коня не пустиш, куди йому ступити, геть бавовну потолочить.

Вони зупинилися біля старого розсохлого корита; бур’ян, який тут ріс зазвичай, геть зник, старі дерев’яні жолоби висохли й порепалися. Болти, які тримали насос, оголилися, різьба зірвалась, іржа вкрила їх, гайка відвалилася. Джоуд зазирнув у криницю й дослухався. Потім кинув туди грудку землі й знову дослухався.

— Добра криниця була,— сказав він.— А зара’ води не чути.

Здавалося, він не наважується ввійти до хати.

— Мо’, вони всі померли. Та мені би хтось сказав, я знав би.

— Може, вони лишили записку абощо, аби ти знав,— там, у хаті. А вони знали, що тебе випустили?

— Хтозна,— відповів Джоуд.— Я й сам не знав тиждень тому.

— Та поглянь у хаті. Це ж тре’, як її перехилили. Наче дідько перехнябив.

Вони поволі пішли до закляклої хати. Два стовпи, які тримали ґанок, так вивернулися, що піддашшя звисало одним кутом до землі. Стіна будинку була проламана. Крізь розщеплені дошки світилася діра в кімнату. Двері були проламані навстіж, хиталися на шкіряних петлях.

Джоуд спинився на ґанку — там була призьба дванадцять на дванадцять дюймів.

— Призьба тут,— сказав він.— Чи вони всі поїхали, чи мамка вмерла.— Він потягнувся до низьких дверцят.— Якби мамка тут була, двері не хиталися б і не теліпались ото, як охвістя. Одна з її справ була — стежити, чи замкнені двері.— Його очі потеплішали.— Коли ще льоха пожерла немовля в Джейкобсів, Міллі Джейкобс саме в сараї була. Повернулася додому, а свиня вже маля дохрумує. Ну, Міллі Джейкобс тоді при надії була, та й схибнулася. Що з нею робилося, не уявити. Так і не дійшла до тями. Ну, для мамки це уроком і стало — завше двері замикала, аби свиня не залізла. Ніколи не забувала. Ні, вони або пішли, або перемерли.

Він звівся на розвалений ґанок і зазирнув до кухні. Вікна були виламані, на підлозі валялося каміння, долівка і стіни просіли, а дошки були запорошені. Джоуд показав на розбиті шибки та каміння.

— Дітлашня,— сказав він.— Двадцять миль пробіжить, аби шибку вибити. Сам колись так робив. Пуцьвірінки знають, коли хата пусткою стала, ще й як знають. Батьки виїжджають, а дітлахи тут як насіялися.

На кухні нічого не було, плитку винесли, у круглу діру комина лилося денне світло. На поличці над умивальником лежали стара відкривачка для пивних пляшок і зламана виделка з дерев’яним держаком. Джоуд обережно прокрався всередину, і мостини застогнали під його вагою. На долівці біля стіни валявся старий, пожовклий, обірваний номер філадельфійської газети «Леджер». Джоуд зазирнув до спальні: ні ліжка, ні стільців — нічого. На стіні висіла картинка: дівчина-індіанка, підпис «Червоне Крило». В одному кутку до стіни притулилася залізна поперечина від ліжка, в іншому стояв жіночий черевик на ґудзиках, продертий, поморщений, який просив каші. Джоуд підняв знахідку й подивився.

— Упізнав,— мовив він.— Це мамин. Зовсім стоптала. Нестямно ці черевики любила. Багато років носила. Ні — вони всі пішли й усе до клаптя забрали.

Сонце вже сідало, проміння падало у вікна і зблискувало на друзках розбитих шибок. Джоуд розвернувся та вийшов з кімнати на ґанок. Присів і поклав ноги на призьбу дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, кущі бавовнику кидали на землю довгі тіні, і стара верба теж.

Кейсі сів поряд з Джоудом.

— Ніколи тобі нічо’ не писали? — запитав він.

— Ні. Я ж казав, не охочі до письма. Татко вмів писати, але не хтів. Не любив. Казав, аж страх бере, коли писати доводиться. Міг заповнити каталог, але писати листів не став би.

Вони сиділи пліч-о-пліч, дивлячись кудись у далечінь. Джоуд поклав поряд на ґанку згорнутий піджак. Звільнившись, руки скрутили цигарку, розгладили її, і він запалив, глибоко затягнувся й випустив дим через ніс.

— Щось тут не так,— сказав Джоуд.— Ніяк не второпаю. Аж мороз по шкірі, що тут таке в дідька коїться. Дім повалений, усі вшилися.

Кейсі відповів:

— А он далі канал, де я вас хрестив. Нічо’ проти тебе не маю, але ти був бешкетником. Учепився тоді дівчиську в коси, як бульдог. Хрещу вас обох в ім’я Святого Духа, а ти вчепився в неї. Старий Том каже: «Та занурюй під воду». То я тебе під воду занурив, доки ти бульбашки не почав пускати, лише тоді косицю відпустив. Ні, проти тебе нічо’ не маю, але ти був бешкетником. А з таких-о бешкетників міцні хлопчаки, одчайдушні виростають.

Захляла сіра кішка крадькома вибралася з повітки, прокралася через кущі бавовнику і наблизилася до краю ґанку. Вона безшумно скочила на ґанок і прокралася повз двох чоловіків, торкаючись черевом землі. Коли ж минула їх і опинилася позаду, то сіла, витягнувши затремтілого хвоста по землі. Кішка сіла й задивилась у далечінь, куди дивилися чоловіки.

Джоуд озирнувся й поглянув на неї.

— Боже! Ти диви, хто тут є. Хтось та лишився.

Він простяг руку, але кішка метнулася від нього, сіла подалі та стала лизати подушечки своїх лап. Джоуд глянув на неї, і обличчя в нього стало спантеличеним.

— Тепер знаю, у чому річ! — вигукнув він.— Ця кішка мені підказала: щось тут не так.

— По-моєму, тут усе не так,— озвався Кейсі.

— Ні, не лише в нас таке сталося. Чому кішка не подалася до сусідів — до Рейсів, скажімо? Чому обшивку з хати не здерли? Нікого тут три-чотири місяці не було — і ніхто будматеріалів не покрав. На сараї дошки нівроку, на будинку теж, віконні рами не здерті — і ніхто не зазіхнув. Ні, щось не так. От що мене муляло, ніяк здогадатися не міг.

— Гаразд, і до чого ти додумався? — Кейсі нахилився, зняв черевики та поворушив босими пальцями.

— Не знаю. Здається, тут і сусідів не лишилося. Якби лишилися — де тоді були б гарні дошки? Отож, Ісусе Христе! Альберт Рейс якось зібрав свою родину, дітлахів, собак — усіх — і подався до Оклахоми на Різдво. Поїхали кузена Альбертового відвідати. Ну, а народ вирішив, що Альберт геть навічно подався, нічо’ нікому не сказав — мо’, винен кому й тікає, а мо’, жінка яка докучила. А за тиждень Альберт повертається й нічо’ в хаті не знаходить — груби нема, ліжка нема, віконниць нема, обшивку з південного боку обдерли, аж стіна світиться. Під’їжджає він до хати — а тут М’юлі Ґрейвз колодязний насос цупить. Альберт потім два тижні по сусідах просив, доки всі свої речі повернув.

Кейсі з насолодою пошкріб свої босі ноги.

— І що, ніхто не опирався? Отак усе й віддали?

— Аякже. Вони ж не вкрали. Вони ж гадали, він навіки поїхав, от і забрали добро. Усе назад він отримав — окрім канапної подушки, вона оксамитова була, з індіанцем вишитим. Альберт її в нашого діда вимагав. Казав, у ньому індіанська кров, от подушку й захотів забрати. Ну, дідо таки забрав подушку, та йому начхати було, що на ній вишито. Сподобалась — от і все. З місця на місце її тягав, сідав на неї. Нізащо Альберту не віддав. Казав: «Якщо Альберту так кортить оцю подушку, хай приходить, забирає. Але краще хай рушницю бере, а то спершу я розтрощу йому смердючу довбешку, щоб на мою подушку не зазіхав». Ну, Альберт і здався, подарував дідові подушку. А в діда мисль появилася. Почав збирати куряче пір’я. Хотів перину зробити. Але не вийшло. Одного разу татко розлютився, бо скунс у нас під хатою завівся. Татко як дасть йому дошкою, ну й прибив, а мамка спалила все пір’я, аби не тхнуло в хаті й жити там могли,— він розсміявся.— Дідо в нас знаменитий старигань. Возсідає на подушці, де індіанець вишитий, і каже: хай Альберт сунеться — візьму шприца й кров з нього квартами випущу.

Кішка знову підкралася ближче до чоловіків, і хвіст її лежав непорушно, а вуса посмикувалися. Сонце ледь відірвалося від обрію, запорошене повітря здавалося золотаво-червонястим. Кішка простягнула сіру лапку та обережно торкнулася Джоудового згортка. Чоловік озирнувся.

— Чорт, я ж забув про черепаху. Нема чого тепер її тримати.

Він розпеленав черепаху й засунув її під хату. Але тварина одразу вилізла й поповзла на південний захід, у напрямку, який узяла від початку. Кішка стрибнула й ударила пазурами по черепашачій голові, дряпонула по лапах. Стареча, шорстка, насмішкувата голова втяглася, товстий хвіст сховався під панцир, а коли кішка втомилася чекати й забралася геть, черепаха знову поповзла на південний захід.

Молодий Том Джоуд і проповідник дивились, як черепаха повзе, широко розчепіривши лапи, тягнучи важкий опуклий панцир на південний захід. Кішка якийсь час кралася за нею, але за дюжину ярдів раптом вигнулася дугою, позіхнула та, нечутно ступаючи на лапки, повернулася до чоловіків, які сиділи на ґанку.

— Та куди ж у біса вона повзе? — сказав Джоуд.— Набачивсь я черепах. Завше кудись повзуть. Завше кудись їм кортить.

Сіра кішка знову сіла між ними. Поволі кліпала. Шкура на спинці смикнулася від блошиного укусу й повільно розтяглася. Кішка підняла лапу і роздивилася її, клацнула для спроби пазурами та облизала подушечки рожевим язиком. Червоне сонце торкнулось обрію й розповзлось, як медуза, і небо над ними проясніло та здалося живішим. Джоуд розгорнув піджак, вийняв нові жовті черевики та обтрусив з них пил, перш ніж узутись.

Проповідник, вдивляючись у далину полів, зауважив:

— Хтось іде. Диви! Поглянь туди-о, праворуч над бавовною.

Джоуд поглянув туди, куди Кейсі вказував пальцем.

— Іде,— промовив він.— Таку куряву здіймає, що самого не видко. Хто в дідька сюди йде?

Вони спостерігали за постаттю, яка наближалася до них у вечірньому світлі, й червонястий пил курився в присмерку.

— Чоловік,— сказав Джоуд.

Чоловік наблизився, і, коли він пройшов до повітки, Джоуд промовив:

— Та я його знаю. Ви теж зна’те — це М’юлі Ґрейвз.

І він загукав:

— Здоров, М’юлі! Як ся маєш?

Подорожній зупинився, наляканий покликом, а потім попрямував до них швидше. Він був худий, невеликий на зріст. Рухи в нього були різкі й швидкі. У руці він тримав торбу. Вицвіло-голубі джинси витерлися на колінах і ззаду, убраний чоловік був у забруднений, весь у плямах чорний піджак з продертими на ліктях і піввідірваними рукавами. Його чорний капелюх був увесь у плямах, як і пальто, припола якого теліпалася туди-сюди у такт ході мандрівця. На обличчі в М’юлі не було жодної зморшки, але погляд розлючений, як у зіпсутої дитини, рот міцно стиснутий, а маленькі очиці наполовину спохмурнілі, наполовину — нетерпляче-зухвалі.

— Ви пам’ятаєте М’юлі,— неквапливо сказав Джоуд проповіднику.

— Хто тут? — покликав згаданий чоловік. Джоуд не озвався. М’юлі підійшов ближче, ще ближче, упритул, щоб розрізнити їхні обличчя.— Отакої, щоб я сказився,— промовив він.— Це ж Томмі Джоуд. Коли тебе випустили, Томмі?

— Два дні тому,— відповів Джоуд.— Трохи часу тре’ було, щоб дістатися додому автостопом. І отаке-о бачу. Де мої старі, М’юлі? Чого це в хаті все шкереберть, а подвір’я бавовною поросло?

— Далебі, пощастило, що я прийшов! — сказав М’юлі.— Старий Том дуже за тебе переймався. Коли вони виїжджали, я в них на кухні сидів. Сказав Тому, що з місця не зрушу, далебі. Розповів йому все, а Том сказав: «Хвилююся за Томмі. От він прийде додому, а тут нікого нема. Що він подумає?» Кажу йому: «Мо’, ти б записку лишив?» А Том: «Мо’, напишу. Міркую над цим. Але як не напишу, не спускай з Томмі очей, як близько будеш».— «Буду,— пообіцяв йому.— Поряд буду, доки пекло не замерзне. Якщо хто носить ім’я Ґрейвз, того не згониш. Ніхто на світі, ніхто».

Джоуд нетерпляче урвав:

— Так де всі? Про себе опісля розкажеш, але де всі?

— Ну, вони не стали чекати, доки банк пошле трахториста зігнати їх з місця. Твій дідо вийшов з рушницею, став стріляти, фару машині пробив, але трахтор усе єдно їде, а за кермом був Віллі Філі, а дідо не хтів ’го вбивати, а Віллі це зна — ну й пре, як ударився в хату, струсонув хатину, як собака, коли пацюка зловить. І це як підкосило діда. Не при собі став.

— Де мої старі? — розлючено перепитав Джоуд.

— Та я ж до чого веду. Тричі ганяли фургон твого дядька Джона. Забрали і грубу, і насос, ліжка теж. Бачив би ти, як ліжка вивозили і як дітлахи, і ваша бабця, і дідо примостилися на них, оперлися на спинки, а твій брат Ной знай собі курить та за борт спльовує, хоч трава не рости.— Джоуд відкрив рота говорити.— Вони в дядька Джона,— швидко промовив М’юлі.

— Отакої! У Джона. І що вони там роблять? Відірвися хоч на секунду, М’юлі. Відірвися. А за хвильку далі шкваритимеш. Ну, то що вони там роблять?

— Ну, в’ни там бавовну збирають, усі в’ни, навіть малеча і твій дідо. Гроші заробляють, хочуть на Захід податися. Машину куплять і на Захід подадуться, де жити легше. Тут нічо’ не заробиш. П’ятдесят центів за збирання бавовни, та й то вимолювати доводиться.

— А вони ще звідти не поїхали?

— Ні,— відповів М’юлі.— Здається, ні. Останнє, що чув чотири дні тому, це коли бачив, як твій брат Ной стріляв зайців[2], так він казав, що вони за два тижні з’їдуть. Джона попередили, щоб забирався. Тобі тре’ до Джона піти, це за вісім миль звідси. Там твої старі, набилися в Джоновій хаті, як ховрахи в нірці взимку.

— О’кей,— відповів Джоуд.— А тепер шквар далі про себе. Ні на краплинку ти не змінився, М’юлі. Хочеш казать про образи, а заводиш про гарбузи.

М’юлі сердито й ущипливо відповів:

— Ні, це ти ні на краплинку не змінився. Як малим кирпу гнув, так і тепер нахабою лишився. Ще повчати мене заходився, розуму навчати, еге?

Джоуд усміхнувся:

— Ні, не збираюся. Тобі хоч у бите скло голову застромиш, а ти все’дно своєї правитимеш, ніхто тобі іншого не втовкмачить. Оце проповідник, знаєш його? Превелебний Кейсі.

— Ага, ага, звісно. Просто не подивився на нього. Добре пам’ятаю.

Кейсі встав, і обидва потиснули один одному руки.

— Радий вас знову бачити,— сказав М’юлі.— Ви віялися по світах до біса довго.

— Я був так далеко, бо багато питань мав,— відповів Кейсі.— А що тут сталося? Чого людей із землі зганяють?

М’юлі стиснув рот так, що верхня губа, схожа на дзьобик малого папужки, накрила нижню. Він спохмурнів.

— Та вони сучі діти,— промовив він,— брудні сучі діти. Кажу це вам, певен у цьому. Вони мене звідси не зрушать. Якщо зженуть, знову повернусь, а якщо гадають, що під землею вгамуюся, то заберу з собою до труни кількох сучих дітей за компанію,— він погладив обважнілу кишеню свого пальта.— Нікуди не піду. Мій батько прийшов сюди п’ятдесят років тому... А я не піду.

— Та що це за гідея така,— сказав Джоуд,— людей з місця зганяти?

— О! Про це порядком розводилися. Ти ж пригадуєш, як нам в останні роки було. Пил літав, видував усе до клаптя, урожай паскудив, так що не було чим мурасі гузно заткнути. Продуктовій крамниці всі заборгували. Ну, знаєш. Ну, а власники наші стали казать: «Ми не можемо собі дозволить тримати орендарів». Казали: «Частка орендарська нас позбавляє прибутку, не можемо дозволити собі збитків». Казали: «Навіть якщо розіб’ємо землю на дільниці, вона все одно не окупиться». То вони трахторами всіх і зігнали. Усіх, окрім мене. Я не піду, Богом присягаюся. Томмі, ти ж мене знаєш. Усе життя знав.

— Чортівськи правильно,— підтвердив Джоуд,— усе життя.

— Ну, ти знаєш, я не дурень. Да, ця земля не надто добра. Ніколи доброю не була, крім пасовиськ. Дарма її розорали. А тепер під бавовною вона вмирає. Якби мене звідси не гнали, мо’, я переїхав би звідціля до Каліфорнії, тріскав би там виноград чи помаранчами запихався, коли схочу. Але ці сучі діти сказали, що мушу забиратись, а я — Ісусе Христе! — не можу, не такий я, не можу, та й годі!

— Ну атож,— сказав Джоуд.— Дивуюся, як татко так легко переїхав. Дивуюся, як ото дідо нікого не вбив. Ніколи дідо під каблуком не ходив. І мамку ніхто б з місця не зсунув, не така вона. Бачив якось, як вона рознощика живим курчам оддухопелила, бо він слово їй насторч сказав. В одній руці курча тримає, у другій сокиру, аби голову курці рубати. Пішла просто на того рознощика, та й переплутала, в якій руці сокира, і ну курчам гамселити. Не змогли потім з’їсти це курча, бо ніц від нього не лишилося. Самі ноги, та й усе. Дідо, як це побачив, реготався, за боки тримаючись. Як це мої старі так легко пішли?

— Ну, приїхав до нас один, почав уламувати, і так хитромудро в нього це виходило, як шовком вишивав: «Ви повинні виїхати. Не моя провина».— «Гаразд,— кажу,— а чия тоді? Піду й вкладу того на місці».— «Це земельно-скотарська компанія Шоуні. Виконую, що мені наказали».— «Хто такий Шоуні, в якого земельно-скотська компанія?» — «Та нема такого. Це компанія така». Від цього хлопця сказитися можна було. І нема кого відгамселити. Декому обридло всякчас злитись, от і поїхали. Але не я. Така мене злість на це бере. Я лишуся.

Велика червона краплина сонця затрималася на обрії, потім сковзнула вниз і зникла, і небо запалало там, де вона просоталась, і рвані хмари, як закривавлене лахміття, висіли там, де не стало краплини. І сутінки повзли небом від сходу, і темрява поступово збиралася над землею, прийшовши зі сходу. Вечірня зірниця мерехтіла та зблискувала в сутіні. Сіра кішка втекла кудись у бік повітки та щезла там усередині, як тінь.

— Добре,— сказав Джоуд,— сьо’дні ми не підемо за вісім миль до дядька Джона. Мої шкарбани як вогнем пече. А якщо ми підемо до тебе, М’юлі? До тебе ж десь миля ходу.

— Ну, це не краще,— М’юлі знітився.— Моя дружина з малими і братом своїм — усі до Каліфорнії подалися. Їм ніц не було їсти. Вони не такі дурноверхі, як я, от і поїхали. Їм тут не було чо’ їсти.

Проповідник стурбовано заметушився.

— Тобі теж тре’ було поїхати. Тоді б не розлучився з родиною.

— Не міг я,— заперечив М’юлі Ґрейвз.— Щось мене звідціля не відпуска.

— Ну добре, але, Богом клянуся, я їсти хочу,— сказав Джоуд.— Чотири роки за годинами їв. А тепер у мене кишки марша грають. Що ти збираєшся їсти, М’юлі? Чим годуєшся?

М’юлі відповів присоромлено:

— Ну, спочатку жаб їв, вивірок, собачок лугових[3]. Доводилось. Але тепер ставлю дротяні сильця там, де біля струмка сухий чагар. Кролі трапляються, буває, що й лучні тетерваки. Скунси ловляться, єноти теж.

Він нагнувся, підняв торбу й витрусив її. Два кролі й один заєць випали та безвільно перекинулися, м’які й пухнасті.

— Господи Всемогутній,— промовив Джоуд,— чотири роки як свіжобитої дичини не їв.

Кейсі підняв одного з куцохвостих і стиснув у руці.

— Поділишся з нами, М’юлі Ґрейвзе? — спитав він.

М’юлі знічено переступив з ноги на ногу.

— А куди діватися.— Він змовк, вражений нечемністю власних слів.— Ні, я не те хтів сказать. Не те. Я про те...— він затнувся,— я ось про що: як маєш що поїсти, а поруч є голодний, то вибору нема — тре’ ділитися. Припустімо, заберу я своїх куцих, чкурну кудись та поїм. Розумієте?

— Так,— відповів Кейсі.— Так, можу зрозуміти. М’юлі щось бачить таке, Томе. М’юлі щось розуміє, але забагато це для нього, і не може збагнути, і я не можу — забагато це для мене.

Молодий Том потер руки.

— У кого є ніж? Розпатраймо цих мізерних звіряток. Розпатраймо їх.

М’юлі поліз до кишені брюк і вийняв складаного ножа з роговим руків’ям. Том Джоуд узяв його, розкрив лезо й понюхав. Загнав лезо в землю знову і знову, знову понюхав, витер об холошу та помацав великим пальцем.

М’юлі дістав з кишені літрову пляшку води і поставив на ґанок.

— Не дуже накидайтеся на воду,— сказав він.— Це все, що є. Колодязь засипали.

Том тримав у руці кролика.

— Підіть хтось візьміть моток дроту в повітці. Розкладемо багаття зі зламаних дощок.— Він подивився на мертвого кролика.— Нічого, кроля зготувати просто,— сказав Том.

Він здер шкуру зі спинки, покраяв її, засунув пальці в отвір і зірвав з тварини шкуру. Та зісковзнула, як панчоха, зісковзнула з тіла до шиї, аж до кінчиків лапок. Джоуд знову взяв ножа і відрізав кролику голову й лапки. Потім поклав шкурку на землю, розрізав кролю живіт, вивалив на шкурку нутрощі та пожбурив усе це в бавовник. І оголено-м’язиста тушка була готова. Джоуд відрізав лапи й розкраяв м’ясисту спинку надвоє. Він уже взявся за другого кролика, коли Кейсі повернувся до ґанку зі змотаним дротом у руці.

— Зараз треба розкласти багаття й застромити кілочки,— сказав Джоуд.— Ісусе Христе, як я прагну цих створінь!

Він вительбушив кроликів і нанизав їх на дріт. М’юлі й Кейсі відірвали кілька дощок зі зруйнованого рогу хати, запалили їх і позабивали кілки в землю обабіч, щоб натягнути дріт.

М’юлі обернувся до Джоуда.

— Поглянь, чи нема на зайцеві чиряків,— сказав він.— Я чирякуватих зайців не їм.

Він вийняв з кишені маленьку полотняну торбинку й поклав на ґанок.

Джоуд відповів:

— Та заєць чистуном був... Ісусе Христе, в тебе й сіль є! А мо’, є й миски та намет у кишені?

Він насипав на долоню солі й посолив тушки, нанизані на дріт.

Вогонь метався й кидав тіні на будинок, сухі дошки потріскували та стріляли. Небо потемніло, і зорі сяяли яскраво. Сіра кішка вийшла з повітки та, нявкаючи, почеберяла до багаття, але майже одразу передумала й підкралася до куща, де були скинуті кролячі нутрощі. Вона заходилася жувати й ковтати, і нутрощі звисали з її пащі.

Кейсі сів на землю біля вогню, кидаючи в полум’я тріски, підсуваючи довгі рубанці всередину. Кажани заметушилися при світлі багаття. Кішка підкралася та сіла, облизуючись, умиваючи мордочку й вуса.

Джоуд підняв обома руками оббілованого кролика на дроті й підійшов до вогнища.

— Ось, тримай кінець, М’юлі. Намотуй на кілок. Так, давай! Підтягаймо. Треба б зачекати, доки дошки прогорять, але не можу.

Він натягнув дріт, потім знайшов дрючок і поворушив шматки м’яса, поки воно смажилося на жару. І вогонь лизнув м’ясо, воно вкрилося твердою лискучою шкоринкою. Джоуд сів біля вогнища й став перевертати тушку паличкою, аби кролик не підгорів.

— Оце так гульня,— сказав він.— У М’юлі все є: і сіль, і вода... і кролики. Хтілося б тільки, аби в нього в кишені завалялася мамалига. Оце все, чо’ я б хтів.

М’юлі промовив над багаттям:

— Ви, хлопці, певно, гадаєте, що я схибнувся, якщо живу отак-о?

— І зовсім не схибнувся,— заперечив Джоуд.— Якщо ти схибнувся, то хай всі ми теж схибнулися.

М’юлі провадив:

— Ну, сер, гаразд, це кумедія. Щось сталося зі мною, коли почали з землі зганяти. Спочатку заманулося мені піти та всіх повбивати. Потім мої поїхали на Захід. Я став вештатися туди-сюди. Просто віявся скрізь. Далеко не заходив. Спав де трапиться. Збирався отут заночувати. Ось чому сюди прийшов. Кажу собі: «Придивлюся за речами, щоб, коли сюди повернуться, усе було як слід». Але я знав, що дурю себе. Нема тут за чим стежити. Ніхто ніколи не повернеться. Я просто вештався туди-сюди, як проклята цвинтарна примара.

— Завше важко покинути обжите місце, важко кидати,— промовив Кейсі.— І покинути місце важко, і перестати думати про це важко, і лишатися важко. Я більше не проповідник, але всякчас ловлю себе на тому, що молюся, навіть не думаючи про це.

Джоуд усе обертав шматки м’яса на дроті. З них уже крапав сік, і кожна крапля, впавши у вогонь, вистрілювала сильним струменем полум’я. Гладкий шар м’яса починав темніти і вкриватися зморшками.

— Понюхайте,— сказав Джоуд.— Ісусе, та погляньте вниз — і просто понюхайте, як пахне!

— Як клята цвинтарна примара,— провадив М’юлі.— Усі місця обійшов. От, скажімо, за нашою дільницею місцинка є — яр і кущі. Я там уперше з дівкою ліг. Чотирнадцять мені було, розпашівсь, як олень, а кортячка брала, як козла. Пішов я туди, ліг на землю — і наче знову все це зі мною сталось. А ще біля повітки є місце, де татка бик на смерть забуцав. Кров там татова в землі досі є. Ніколи ми її не змивали. Занурив я руку в ту землю, де татова кров,— він затнувся.— Гадаєте, я схибнутий?

Джоуд усе перевертав тушки, й очі його дивилися на м’ясо. Кейсі впер підборіддя в коліна й задивлявся в полум’я. За п’ятнадцять футів від чоловіка сиділа сита кішка, акуратно оповивши сірим хвостом передні лапи. Великий пугач з криком пролетів над головою, і в сяйві вогню майнуло пташине біле пір’я з розмахом крил.

— Ні,— відповів Кейсі.— Ти самотній, але не схибнутий.

Маленьке напружене обличчя М’юлі стало жорстким.

— Занурив руки в землю, де кров мого татка. Бачив, як татко мій стоїть, і діра в нього в грудях, і як тремтить він, а потім повалився каменем, руки-ноги витягнувши. Очі каламутні від болю, а потім ясні стали... і вгору дивляться. Я малим був, сидів там, не плакав, ні пари з вуст, просто сидів,— він різко мотнув головою. Джоуд усе перевертав шматки м’яса.— Зайшов до кімнати, де Джо народився. Ліжка нема вже, але кімната та сама. Нічо’ тут не подінеш, у наших краях усе як було, так і є. Джо там народився. Ковтав повітря, потім як закричить, як заверещить — за милю чути було, а бабця стоїть і примовляє: «Ах ти чічко моя, ах ти чічко». Так онукові зраділа, що за вечір три чашки розбила.

Джоуд відкашлявся та сказав:

— Гадаю, нам тре’ з’їсти все зараз.

— Хай підсмажиться як слід, щоб сливе брунатним стало,— сердито відповів М’юлі.— Мені побазікати хоцця. Давно ні з ким не балакав. Хай я схибнутий, ну то й схибнутий, хай тому грець. Наче клята цвинтарна примара, по чужих фермах вештаюся. До Пітерсів, до Джейкобсів, до Рейсів, до твоїх, Джоуде,— а хати стоять усі темні, як щурячі нори. А було ж там весело, і танцювали. Моління були й крики у славу Божу, і весілля були з гулянками в тамтих хатах. А потім оговтаюсь — і кортить мені до міста піти всіх повбивати. Нащо вони нас виселили, нащо трахторами все розорали? А який хосен вони з землі матимуть — оцей свій «мінімальний прибуток»? Землю заберуть, на якій мій татко кров’ю стік, а Джо перший крик подав, а я поночі під кущами в гречку скакав, як козел. Що їм одержати хоцця? Бог бачить, земля тут не родить. Ніхто ось уже багато років не міг зняти врожай. А ці сучі діти за конторками за свій «мінімальний прибуток» людей роздерли надвоє. Просто надвоє розкраяли. Люди ж там, де мешкають, з тим місцем і зрослись. А тепер вони не цілі, поневіряються по дорогах, де автівки роз’їжджають. Не живі більше. Ці сучі діти вбили їх.

І він замовк, але його тонкі губи ще ворушилися, а груди важко здіймалися. Він сидів і дивився, опустивши очі, як вогонь освітлює йому руки.

— Я... я ніколи ні з ким так довго не говорив,— стиха вибачився він.— Блукав скрізь, як клята цвинтарна примара.

Кейсі підштовхнув довгі дошки в багаття, і вогонь лизнув їх, знову метнувшись угору, обпікши м’ясо. Дощаті стіни хати затріщали в нічному повітрі. Кейсі тихо сказав:

— Тре’ побачити людей, які пішли у світи. Відчуваю, що тре’ мені їх побачити. Їм допомоги тре’, не проповідей. Яке тут царство небесне, коли на землі пекло? Який тут Дух Святий, коли душі людські в безодні розпачу, смутку й печалі? Їм тре’ допомоги. Їм тре’ намагатися жити, доки смертна година не настане.

Джоуд нервово прикрикнув:

— Ісусе Христе, та їжмо м’ясо, а то з’їжачиться, буде як миша попечена! Погляньте на нього. Понюхайте.

Він зірвався на ноги й стягнув шматочок печені з дроту, не встигнувши обпектися. Узявши ножа М’юлі, розділив м’ясо на дроті.

— Це проповіднику,— сказав Джоуд.

— Кажу тобі — більше я не проповідник.

— Ну гаразд, тоді просто чоловіку.— Він відкраяв ще шматок.— Це тобі, М’юлі, якщо ти не надто засмучений, щоб їсти. Ось такий куций — жорсткий, от падлюка.— Він сів і почав вгризатися в м’ясо, відірвав великий шматок і став пережовувати.— Ісусе Христе! Послухайте, як хрумтить! — І люто вхопив ще один кусище.

М’юлі сидів, дивлячись на свою частку.

— Мо’, мені не тре’ було отак-о говорити? — промовив він.— Мо’, краще се в голові в себе держати.

Кейсі глянув на нього, рот проповідника був повний кролятини. Чоловік жував, і м’язи заходжувалися спазмом при ковтанні.

— Так, тобі слід виговоритися,— сказав він.— Іноді смуток тільки через рот і вихлюпнеш. Іноді захоче хто когось убити, а виговориться — і передумає. Ти правильно зробив. Нікого не вб’єш, якщо себе опануєш.

Він відкусив ще шматок кролятини. Джоуд кинув кістки у вогонь, піднявся та обрізав дріт. Тепер М’юлі поволі став їсти, а його знервовані оченята промацували сусідів. Джоуд їв похмуро, як тварина, і сало стікало по кутах його рота.

Довго М’юлі дивився на нього, майже боязко. Він опустив руку зі шматком м’яса.

— Томмі,— сказав він. Джоуд звів очі, не перестаючи жувати.

— Так? — озвався він з повним ротом.

— Томмі, ти не розсердишся, що я про вбивство скажу? Тебе це не муляє?

— Ні,— сказав Том.— Не муляє. Хай. Сталося й сталося.

— Усі знали, що ти не винен,— провадив М’юлі.— Старий Тернбулл погрожував розквитатися з тобою, коли тебе випустять. Казав, що ти вбив його хлопчака, і не спустить цього. Хоч інші поговорили з ним, і він угамувався.

— Ми п’яні були,— повільно мовив Джоуд.— Випили на гулянці. Не знаю, з чого все поїхало. Аж гульк — відчув, як він ножа вихопив, і ось мене штрикнув. Перше, що бачу,— Герб до мене наближається, знову штрикнути хоче. А там біля стіни лопата стояла, ну я її й схопив та як дам Гербу по голові. Ніц проти нього не мав. Він хороший був. Змалечку до моєї сестри Рози залицявся. Ні, Герб мені подобався.

— Ну, всі це старому й утовкмачували, доки він охолов. Хтось казав мені, що старий Тернбулл кревняк Гетфілду по матері, от і надимається. Не знаю про це. Вони всією родиною подалися до Каліфорнії півроку тому.

Джоуд зняв останні рештки кролятини з дроту й пустив по колу. Відкинувся на спину і тепер їв повільніше, обтираючи сало рукавом, а його напівзаплющені очі темніли, коли він дивився, як вогонь згасає.

— Усі їдуть на Захід,— сказав Джоуд.— А я дав підписку, бо ж мене умовно випустили. Мені кидати штат не можна.

— Підписку? — перепитав М’юлі.— Чував я про них. А як вони працюють?

— Ну, я вийшов раніше, на три роки раніше. Умови поставили і сказали, як щось ще накою, одразу назад запхнуть. Час до часу тре’ приходити відмічатися.

— Як тебе до Макалістера запроторили? У моєї жінки кузен сидів у Макалістері, так йому там пекло було.

— Та не так уже й погано,— відповів Джоуд.— Місце як місце. Вони мені зробили б пекло, якби я сам пекло збурював. Житимеш там нівроку, якщо з наглядачем у ладу. Якщо причепиться — отоді буде пекло. А мені велося нічо’ так. Поводився гаразд, як годиться. І чортівськи файно навчився писати. Пташку розчерком вималюю або щось ще — не просто так слова виписую. Якби мій старий поглянув, як я пташку вимальовую, його б грець ухопив. Татко не хтів, аби я до такого дійшов, оскаженіє, як побачить. Терпіти не може таких фінтифлюшок. Навіть слівце писнути терпіти не може. Гадаю, побоюється. Щоразу як татусь бачить, як хтось пише, то ввижається йому, що це проти нього.

— А тебе там не били абощо?

— Ні, я жив собі, нікуди не ліз. Звісно, сказитися можна отак з дня в день усі чотири роки. Якщо накоїв такого, що сором бере, то можна було б над цим голову поламати. Але, чорт забирай, як згадаю Герба Тернбулла, як він на мене з ножем кидається, то знову пристукнув би його лопатою.

— Так кожен би зробив,— озвався М’юлі.

Проповідник задивлявсь у вогонь, і в згущеній темряві його високе чоло здавалося зовсім білим. Спалахи полум’я вихоплювали жили на його шиї. Проповідник сидів, обхопивши коліна, і хрускотів кісточками пальців.

Джоуд кинув у вогонь недоїдки, облизав пальці й витер їх об штани. Він устав, узяв з ґанку пляшку з водою, відпив і передав далі, перш ніж сісти. Потім провадив:

— Що мені тоді найбільше боліло? Біда була в тому, що жодного сенсу не було. Ви ж не шукаєте сенсу, коли блискавка б’є корову або коли повінь розіллється. Це є як є. Але коли кілька чоловіків узяли тебе й замкнули на чотири роки, тут має бути якийсь сенс. Чоловік має до всього сам дійти. Так посадили вони мене, тримали за ґратами, ще й годували чотири роки. Наче або хтіли мене виправити, щоб я більше так не робив, або гадали, що це мене налякає, і більш я так не робитиму...— він зробив паузу.— Але як Герб чи хтось інший знову мені трапиться, знову те саме зроблю. Зроблю, перш ніж обдумати. Особливо якщо напідпитку буду. От над цією нісенітницею й міркую.

М’юлі зауважив:

— Суддя сказав, що дав тобі м’який вирок, бо ти не винен.

— Сидів один у Макалістері,— мовив Джоуд,— пожиттєве ув’язнення мав. Повсякчас навчався. Секлетарем у наглядача був — листи писав тощо. Що ж, він до біса розумний хлопець — різні закони перечитав і все таке. Ну, розбалакався я з ним одного разу, бо він вчений, багато книг перечитав. Так він каже, що коли читав, нічого доброго в книгах не знайшов. Каже, усе до клаптика про всі в’язниці перечитав, і про теперішні, і про старовину, так каже, ще менш зрозумів, аніж коли читати взявся. Тепер, каже, така плутанина, що сам чортяка ногу звихне, і нічо’ з ним не вдіяти, ніяк це не зупиниш, не зміниш. Так і сказав: заради Бога, не читай нічо’, а то заплутаєшся або взагалі перестанеш тих шанувати, хто в уряді працює.

— Та я й зара’ не надто їх поважаю,— озвався М’юлі.— Один у нас уряд — ті, хто на нас тисне, вимагають свого «мінімального прибутку». Єдине, що мене збило з пантелику,— як це Віллі Філі, родом з наших місць, погодився на трахторі працювати, по тому полю їхати, де його кревняки. Це мені спокою не дає. Знаю, що чужак не краще вчинив би, але ж то Віллі. Мучило це мене, тож я підійшов до нього та й виклав, що думаю. А він як скипить. «У мене двоє хлопців, каже. У мене дружина і теща. Усім їсти тре’». Аж не при собі, так лютує. «Передусім, каже, тре’ мені за своїх дбати. А що з іншими відбувається, то мене не обходить». Здається, я його присоромив.

Джим Кейсі дивився, як вогонь згасає, і очі проповідника ще більше розширились, а м’язи на шиї набрякли. Раптом він вигукнув:

— Допетрав! Якщо Духа хоч дещиця зійшла, так вона в мені. Умить прозрів! — він схопився на ноги та почав ходити взад-вперед, крутячи головою.— Був у мене намет. За вечір по п’ятсот людей там збиралося. Давно це було, ви, хлопці, те бачили,— він зупинився та подивився на них.— Пам’ятаєте? Я ж ніколи грошей не збирав після зборів, коли проповідував — у полі, сараї.

— На Бога, ніколи не брав,— підтвердив М’юлі.— Усі навкруги знали, що ви грошей не берете, так вони аж шаленіли, коли інші проповідники з кухлем ходили. Аякже, не брав!

— Тільки щось поїсти брав,— сказав Кейсі.— Штани взяв, коли свої розлізлися, пару взуття взяв, коли підошви продерлись. Але в наметі не так було. Там за кілька днів я міг отримати десять-двадцять доларів. Тільки не був там щасливим, от і кинув, пішов вештатись. І став щасливим. А тепер думаю, що все знаю. А сказати не можу, важко мені. Хоча, думаю, знову спробую проповідувати. Людям сумно йти в безвість, бездомним, тре’, аби їх хтось підтримував. Щоб у них щось як дім свій було.

Він стояв над багаттям. М’язи на шиї проповідника напружились і рельєфно виділялись, а полум’я осявало очі, в яких спалахували червоні іскорки. Він стояв і дивився на вогонь, обличчя напружилося, наче проповідник до чогось дослухався, а руки, доти беручкі, звиклі до всього братись, усе обробляти, були безвільно засунуті в кишені. Кажани кружляли у відблисках багаття, яке згасало, і м’який шелест нічного яструба пролетів над полями.

Том поволі засунув руку в кишеню, витяг тютюн і став скручувати цигарку, не поспішаючи й поглядаючи на жарини. Джоуд ніяк не відгукнувся на слова проповідника, начебто вважав, що це приватна справа, в яку не слід втручатися. Том сказав:

— Уночі лежиш у себе на койці та й гадаєш: а як було б, якби додому повернувся. А як мої дідо і бабця померли, а як нові діти народились. А як татко не буде таким крутим. А як мамка руки складе, і Ружа почне по хаті поратися. Знав, що не буде так, як раніше. Що ж, переночуємо тут, гадаю, завтра подамося до дядька Джона. Принаймні я піду. А ви підете, Кейсі?

Проповідник продовжував вдивлятися в жарини. Він повільно відповів:

— Так, я з тобою піду. А коли твої знімуться з місця, поїду з ними. Де б твої на шляху не були, з ними лишуся.

— Та будь ласка,— сказав Джоуд.— Мама вас завше обожнювала. Казала, ви правдивий проповідник. Ружа Шаронська[4] тоді малою була.— Він озирнувся.— М’юлі, а ти підеш з нами?

М’юлі вдивлявся в дорогу, якою вони мали йти.

— Ти як, М’юлі, підеш з нами? — повторив Джоуд.

— Га? Ні. Нікуди не піду, не збираюся. Бачите: отам вогник блима вгору-вниз? То, певно, начальник над бавовною. Мабуть, помітив наше багаття.

Том поглянув. Над пагорбом блимав вогник.

— Та ми ж нічо’ такого не робимо,— сказав Джоуд.— Просто тут сидимо. Ми ж нічо’ такого не робимо.

— Аякже! — пирхнув М’юлі.— Ніно’ не робимо, просто сидимо. Порушуємо межу — чужу власність. Нам не можна тут лишатися. Вони чигали, аби вистежити мене й схопити. А зара’ тебе видко. Якщо машина під’їде, пірнаймо в бавовну й заляжмо там. Далеко й не тре’ залазити. Хай скрізь шарудять. Просто лежатимемо на землі, голову вниз.

— Та що на тебе найшло, М’юлі? — наполягав Джоуд.— Ти ж раніше не любив ні бігати, ні в хованки гратися, не таким був. Хвацьким був.

М’юлі не міг одірватися від вогника, який наближався.

— Твоя правда! — сказав він.— Був як вовк. А зараз — як ласиця. Якщо полюєш на когось, то ти мисливець, а значить, сильний. Ніхто не вб’є мисливця. А от коли на тебе полюють, це інше. Щось трапляється з тобою. Не сильний ти; мо’, затятий, але не сильний. Тепер я довго полюю. Ні, більш я не мисливець. Мабуть, і пристрелив би когось у темряві, а от кілка вихопити і вдарити — більше не можу. Тож не тре’ дурня клеїти ні мені, ні вам. Отак.

— Що ж, ховайся,— сказав Джоуд.— А ми з Кейсі перекинемося парою слівець з цими покидьками.

Вогник світла замиготів ближче, здійнявся в небо, щез і знову здійнявся. Усі троє дивились.

— Ось одна річ,— сказав М’юлі,— про яку думаєш, коли на тебе полюють. Про небезпеку доводиться думати. Якщо ти полюєш, то про небезпеку не думаєш, не переймаєшся. От ти казав: як щось накоїш, тебе одразу ж до Макалістера запроторять, і кінець на тому.

— Це так,— відповів Джоуд.— Ось що вони мені казали, але якщо посидіти тут, перепочити, переночувати на землі,— у цьому ж ніякого порушення нема. Тут ніякого злочину нема. Це ж не те що надудлитися чи збурити веремію.

М’юлі розреготався.

— Та побачиш. От посидь тут, почекай на авто. Мабуть, це Віллі Філі приплуганивсь, а він тепер представник шерифа. Запитає Віллі: «Що ви робите у приватних володіннях?» Ну, ти знаєш, Віллі та ще наволоч, і спитаєш: «А тобі що?» А Віллі розлютиться й скаже: «Ану виходь, а то заарештую». А ти ж не дозволиш якомусь там Філі на собі їздити й на себе гарчати. Він блефонув, а відступати пізно, а тобі теж здаватися не хочеться... ох, чорт забирай, залягти в бавовні куди простіше, хай нишпорить. Це так весело, бо вони нічо’ вдіяти не можуть, а ти лежиш, посміюєшся з них. Але спробуй поговорити з Віллі чи з якимсь цабе, а ти для них слимак, вони тобі покажуть, чорт забирай! Запхнуть назад у Макалістер три роки добувати.

— Правду кажеш,— сказав Джоуд.— Кожне слово правда. Але, бачить Ісус, ненавиджу танцювати під їхню дудку! Дорого б дав, аби копнути Віллі.

— У нього рушниця,— заперечив М’юлі.— Неодмінно використає те, що він представник. Або він тебе пристрелить, або ти вихопиш рушницю та його докінчиш. Ходімо, Томмі. Ти ж легко собі скажеш, що надурив їх. Тут усе просто, головне як собі сказати.— Яскраві фари освітили небо, і навіть не було чути, як гуде мотор.— Ходімо, Томмі. Далеко не треба, грядок за чотирнадцять-п’ятнадцять, і можемо дивитися звідти.

Том підвівся.

— Далебі, ти правий! — сказав він.— Якщо ніц не виграти, краще піти.

— Ходімо туди-о,— М’юлі обійшов хату і провів їх у бавовну ярдів на п’ятдесят.— Отут добре,— сказав він.— Тепер лягайте. Опустіть голови, якщо почнуть фарами сюди світити. А це навіть весело.

Усі троє розтяглися на землі й сперлися на лікті. Раптом М’юлі схопився, побіг до хати й виніс звідти піджак і взуття.

— А то ще заберуть, аби поквитатися,— пояснив він.

Світло осяяло схил і вихопило будинок.

— А якщо вони з ліхтариками підуть нас нишпорити? — спитав Джоуд.— Якби в мене був дрючок!

М’юлі захихотів.

— Ні, сказав тобі, не будуть. Сказав тобі, що я став як ласиця. Віллі одного разу так зробив, а я підкрався та як його хрясну дошкою по спині. Повалився каменем. Торочив пізніше, що на нього п’ятеро напали.

Машина під’їхала до хати, і спалахнув прожектор.

— Заляжмо,— сказав М’юлі.

Смуга холодного біла світла майнула над головою та стала шарудіти полем. Залігши, люди не рухались, але чули грюкіт дверцят авто і звук голосів.

— Бояться виходити, аби не потрапити на світло,— прошепотів М’юлі.— Одного разу я двічі прострелив фари. Віллі тепер навчений. А з ним зара’ хтось є.— Вони почули, як риплять мостини, а потім побачили, як у хатині сяйнув ліхтар.— Мо’, я стрельну в хату? — прошепотів М’юлі.— Не побачать звідки. Хай помізкують.

— Ну давай,— сказав Джоуд.

— Не роби цього,— прошепотів Кейсі.— Недобре це. Нічо’ не дасть. Нам тре’ так діяти, аби сенс був.

Біля хати почулося човгання.

— Багаття затоптують,— прошепотів М’юлі.— Землею засипають.

Грюкнули автомобільні дверцята, фари знов освітили дорогу.

— Заляжмо! — сказав М’юлі.

Вони опустили голови, і прожектори майнули над ними, раз-другий перетнули бавовняне поле, а потім машина від’їхала, ковзнула, вирушила на підйом і зникла.

М’юлі сів.

— Віллі завше так робить наостанок. Так часто це робить, що я вгадати можу. А сам гадає, що впіймав Бога за бороду.

— Мо’, там у хаті хтось лишився,— сказав Кейсі.— Вони хочуть спіймати нас, коли вертатимемося.

— Мабуть. Зачекайте тут. Знаю я цю гру.

М’юлі повільно відійшов, і лише було чути, як грудки легко похрустують у нього під ногами. Чоловіки намагалися почути його, але він пішов. Раптом почувся його голос із хати:

— Тут нікого нема. Заходьте.

Кейсі та Джоуд підвелись і попрямували до чорного будинку. М’юлі зустрів їх біля затоптаного вогнища, яке ледь курилося.

— Не думаю, що вони когось лишили,— гордо сказав він.— Віллі я гахнув, аж він перекинувся, двічі фари прострелив, от і стережуться. Хто я, їм не знати. А я не дамся. Біля хати ніколи не сплю. Якщо ви хочете піти звідси, покажу вам, де заночувати, і ніхто об вас не спотикнеться.

— Веди,— сказав Джоуд.— Ми за тобою. Ніколи не думав, що ховатимуся на обійсті свого старого.

М’юлі почав перетинати поля, а Джоуд і Кейсі пішли за ним. По дорозі вони збивали голівки бавовнику.

— Вам багато ще доведеться ховатися,— сказав М’юлі.

Вони рушили вервечкою через поля. Дійшли до висхлої заплави і прослизнули на її дно.

— Боже мій, певен, куди ти ведеш,— скрикнув Джоуд.— До печери, де берег?

— Точно. Як ти здогадався?

— Сам копав її,— відповів Джоуд.— Ми з братом моїм Ноєм її вирили. Казали, що золото шукаємо, а самі просто завше рили печери, як дітлахи роблять.— Тепер береги заплави були в них над головами.— Тут близько цей чудовий схов,— сказав Джоуд.— Здається мені, чудовий схов зовсім близько.

— Я її хмизняком притрусив,— сказав М’юлі.— Ніхто не знайде.

Унизу ущелина вирівнялася, під ногами був пісок. Джоуд сів на чистому піску.

— Не буду в печері спати,— сказав Том.— Просто тут укладуся.

Він згорнув піджак і підклав собі під голову.

М’юлі розсунув сушняк і заліз до печери.

— А я — тут,— озвався він.— Тут ніхто до мене не дістанеться.

Джим Кейсі сів на піску за спиною в Джоуда.

— Поспи,— сказав Джоуд.— Завтра, як розвидниться, до дядька Джона підемо.

— Я не спатиму,— відповів Кейсі.— Забагато заморок у голові.

Він підтягнув ноги до підборіддя та обхопив їх руками. Відкинув голову й задивився на яскраві зорі. Джоуд позіхнув і закинув руки за голову. Чоловіки мовчали, і поступово знову почалася життєва метушня землі, нірок, чагарників: забігали ховрахи, кролики підкралися до городини, миші пересипали грудки, а крилаті хижаки безшумно полювали над головами.