Грона гніву

Розділ 8

ебо посіріло між зорями, місяць-скибочка був блідий і тонкий. Том Джоуд і проповідник швидко йшли по дорозі, поораній слідами коліс і побитій гусеницями в бавовняному полі. Тільки небо показувало, що наближається світання,— на заході воно зливалося з обрієм, а на сході позначалося смугою. Двоє подорожніх ішли мовчки, вдихаючи пил, збурений їхніми кроками.

— Сподіваюся, ти правильно ведеш,— сказав Джим Кейсі.— А то, боюся, розвидниться — і вийде, що ми забрели чортзна-куди.

Бавовняні поля оживали завдяки мешканцям: було чутно, як ранкові птахи б’ють крилами, шукаючи поживу, як потривожені кролики перебігають між грудками землі. Приглушене пилом гупання чоловічих ніг, порипування розмелених грудок землі під чобітьми втручалися в таємний шерех світанку.

— Та я з заплющеними очима дійду куди слід,— сказав Том.— Головне — про дорогу не думати. Просто забути про неї — і приведе куди тре’. Чорт забирай, я ж народився тут. Бігав у цих місцях, коли ще хлоп’ям був. Онде бачиш дерево — ось воно. Татко на ньому дохлого койота повісив, той висів, доки весь не обліз і не протухнув, потім звалився. Увесь висох, як тріска. Ісусе, надіюся, мамка приготує щось, а то в мене з голоду аж живіт затягся.

— У мене теж,— відповів Кейсі.— Хочеш тютюну пожувати? Так роблю, якщо надто зголоднію. Ні, було б краще не виходити в таку ранню рань. Було б краще вдосвіта виходити.— Він замовк і відкусив плитку тютюну.— Так файно спалося.

— Та цей причинний М’юлі мене підняв,— сказав Том.— Просто розштурхав. Розбудив і каже: «Бувай, Томе. Я пішов. Піду звідси». І ще сказав: «Краще теж ідіть, щоб, як розвидниться, вас тут не було». Щось він лякливим став, як ховрашок. Наче індіанці нападають. Мабуть, схибнувся?

— Ну, не знаю. Ти ж бачив, як учора машина на наше багаття приїхала? Бачив розвалену хату. Усе це означає: коїться тут щось недобре. Авжеж, М’юлі схибнувся, що є те є. Якщо отак-о повзати й ховатись, як койот, то хоч-не-хоч очманієш. Він ще вб’є когось, і його псами зацькують. Наперед бачу. Дедалі більше навіснітиме, геть вар’ятом стане. Так, кажеш, з нами не пішов?

— Ні,— відповів Джоуд.— Кажу тобі: він тепер людей боїться. Навіть дивно, як ще до нас наблизився. Ще засвіта будемо в дядька Джона.

Вони йшли мовчки якийсь час, і спізнілі пугачі пролітали над мандрівцями до ґонт повіток, до своїх дупел у цистернах, де ховалися від денного світла. Небо на сході ще більше проясніло, і можна було розрізнити кущі бавовнику та посірілу землю.

— Щоб я сказився,— продовжив Джоуд,— якщо второпаю, як ото вони розмістилися в дядька Джона. У нього лиш одна кімнатка з кухонькою та повітка тісна. Певен, там зара’ натовп.

Проповідник мовив:

— Не пригадаю, аби в нього челядь була. Здається, він нежонатий, так? Не дуже його пам’ятаю.

— Сам-один як палець,— відповів Джоуд.— Навіжений сучий син, як М’юлі, тільки ще гірший. Скрізь його бачили: то в Шоуні надудлиться, то до вдови за двадцять миль приклеїться, то раптом у себе на ділянці робить з ліхтарем. Вар’ят. Гадали, довго не проживе. Самотні довго не живуть. Але дядько Джон старший, ніж татко. Щороку лютішає. Завзятий, ще гоноровіший, ніж дідо.

— Диви, світає,— сказав проповідник.— Як срібло. А що, у Джона ніколи родаків не було?

— Ну, були, але зара скажу вам, до чого це все призвело. Нам татко розповідав. У дядька Джона була молода дружина. Чотири місяці як побралися. Стала вона при надії. У неї в нутрощах щось заболіло, і просить вона Джона: «Сходив би ти по лікаря». Ну, а Джон ні за холодну воду не береться, одвіча: «Та в тебе просто черевина болить. Ти переїла. Прийми дозу знеболювального. Переїла, а тепер скаржишся. Просто черевина болить». А опівдні вона марити почала, і десь о четвертій уже на Божій дорозі.

— А що з нею було? — спитав Кейсі.— Отруїлася, з’їла щось не те?

— Ні, щось у неї всередині луснуло. Ап... апендик чи щось таке. Ну, а дядько Джон був узагалі-то добрий на вдачу і страшенно побивався. Вважав, що це його гріх. Довго ні з ким не розмовляв. Просто тиняється туди-сюди, нікого не бачить і все молиться. Два роки минуло, а він усе не стає таким, як раніш. Просто здурів. Самий клопіт од нього. От заведуться, скажімо, у нас, малих, глисти, а дядько Джон одразу лікаря тягне. Нарешті татко сказав, щоб перестав. Бо в малих завше глисти. А дядько Джон гадав, що сам винен, дружині життя вкоротив. Дивак. Повсякчас покутував — то дітям лахи занесе, то в когось на ґанку мішок з борошном залишить. Усе до нитки віддавав, що заробляв, але щасливим так і не став. А іноді самотою ночами блукав. Хоча він добрий фермер. Землю добре догляда.

— Нещасний старий,— сказав проповідник.— Нещасний старий одинак. А до церкви він часто ходив, як дружина померла?

— Ні, не ходив. Навіть не хотів бути там, де люди. Хотів бути сам. Та я ще не бачив дитинчати, яке не було б од нього в захваті. Бувало, вночі до нас прийде, а ми в ліжках жуйки знаходимо — і знаємо, що це дядько Джон був. Шанували, як Ісуса Христа Всемогутнього.

Проповідник прямував по дорозі мовчки, опустивши голову. Він нічого не відповів. І в промінні світання його чоло ніби сяяло, а руки, якими Кейсі розмахував, то потрапляли на світло, то зникали.

Том теж мовчав, начебто сказав надто інтимну річ і соромився того. Він пришвидшив ходу, і проповідник зробив так само. Спереду було видно дорогу в сірій сутіні. З грядок бавовнику на стежину, повільно звиваючись, виповзла змія. Том зупинився, придивляючись до неї.

— Такі на ховрашків полюють,— сказав він.— Хай повзе.

Вони обійшли змію й попрямували далі. На сході небо трохи пояскравіло, і майже одразу над землею розлилося самотнє світання. Кущі бавовнику зазеленіли, і земля стала сіро-брунатною. Чоловічі лиця втратили свій сіруватий відтінок. Джоудове обличчя темніло на сонці.

— Гарна пора,— стиха промовив Джоуд.— Коли я хлопчаком був, то вставав о цій порі й сам блукав. Що це там попереду?

На дорозі зібралося товариство псів на честь суки. П’ятеро самців — мішані породи, суміші з вівчаркою, з колі та з іншими, чию породу годі визначити через свободу звичаїв,— залицялися. Кожен пес шанобливо наближався, принюхувався, а потім на негнучких лапах прямував до кущів бавовнику, зрошував їх і знову статечно повертався. Джоуд і проповідник зупинилися подивитися на них, і Джоуд раптом весело розсміявся.

— Боже мій! — промовив він.— Боже мій!

Тепер усі собаки скупчилися, шерсть у них на загривках наїжачилась, і кожен пес заціпенів та гарчав, вичікуючи, коли хтось почне гризтися. Аж ось один пес заліз на суку, і, коли це сталось, усі розступилися та з цікавістю спостерігали, висолопивши язики, з яких крапала слина. Чоловіки пішли далі.

— Боже мій! — сказав Джоуд.— По-моєму, той переможець — наш Вогник. А я гадав, він уже здох. До мене, Вогнику! — він знову зареготав.— Так, чорт забирай, я б теж у таку хвилю не почув. Пригадав випадок один з Віллі Філі, коли той ще молодиком був. Віллі сором’язливий був, страшенно сором’язливий. Ну, одного разу сказали йому гонити телицю до бика у Ґрейвзів. Там нікого не було, крім Ілсі, а Ілсі соромлива не була. А Віллі так зашарівся, що й говорити не міг. Ілсі каже: «Знаю, нащо ти прийшов, бик там, у сараї». Ну, відвели вони туди телицю, самі сіли на паркан, дивляться. Вілла така кортячка взяла, що всидіти не може. А Ілсі дивиться й питає — наче сама не зна: «Що таке, Віллі?» А той аж крутиться. І відповідає: «Боже мій, Господи, якби ж то мені отак!» А Ілсі каже: «Чом би й ні, Віллі? Це ж твоя теличка».

Проповідник неголосно засміявся.

— Знаєш,— сказав він,— а це добре, що я більше не проповідник. Ніхто не міг при мені такі казочки розповідати, а якби й розповідали, я б не міг сміятися. Та й лаятися не мав би права. А зараз лаюсь як хочу, коли хочу, а це добре — лаятися по-чорному, коли хочеться.

На сході спалахнуло сяйво, а на землі різко защебетали пташки.

— Гляньте! — сказав Джоуд.— Отам, прямо попереду. Це ж дядька Джона бак. Не бачу, чи там вітряк, але ось цистерна. Бачите цяточку? — Він прискорив ходу.— Цікаво, чи всі вдома?

Над пагорбом було видно цистерну. Джоуд, поспішаючи, здіймав куряву до пояса.

— Цікаво, чи є там мама?

Тепер вони побачили всю цистерну, і хатинку — схожу на маленький квадратний ящичок, нефарбований, облуплений, і повітку з обвислим дашком, яка притулилася до хатки. З бляшаної труби курився димок. Надворі було звалено сміття, купу меблів, лопаті та мотор вітряка, ліжка, стільці, столи.

— Боже праведний, та вони виїжджають! — сказав Джоуд.

Надворі стояла вантажівка з високими бортами, але якась дивна: перед як у легковика, але зі зрізаним верхом, і подоба кузова, як у вантажівки. Коли чоловіки наблизилися, то почули грюкіт, а коли сонячний обідок сліпучо спалахнув на обрії та впав на вантажівку, подорожні помітили чоловіка, чий блискучий молоток мірно змахував угору-вниз. На віконцях будинку сяйнуло сонце. Обшарпані стіни посвітлішали. Дві руді курки палахкотіли у світанковому промінні.

— Цить,— промовив Том.— Підкрадімося стиха.

І він рушив так швидко, що курява здійнялася йому по пояс. Том наблизився до межі бавовняного поля. Тепер вони були у дворі, де зблискувала збита тверда земля і лише подекуди пробивалися травинки. Джоуд уповільнив кроки, наче боявся йти далі. Проповідник, дивлячись на нього, так само вповільнив ходу. Том боязко вирушив назустріч вантажівці. Це був шестициліндровий легковий «гудзон», верх у нього розкраяли надвоє зубилом. У коробі стояв старий Том Джоуд і прибивав плашки по боках. Його сивобороде обличчя нахилилося над роботою, а за рота стирчали цвяхи. Старий наставив цвях і з грюкотом забив його молотком у дошку. З хати почулося, як на плиту впустили кришку, і долинув дитячий плач. Джоуд підповз до машини й притулився до неї. Його батько дивився і не бачив сина. Потім наставив ще один цвях і забив його в дошку. Зграя голубів випурхнула з цистерни, облетіла навкруги хати й знову поважно всілася на край, аби оглядати двір; голуби були сиві, білі й сизі з райдужними крильцями.

Джоуд узявся за нижню планку борта. Він дивився на старого посивілого чоловіка на вантажівці. Облизав язиком товсті губи і стиха промовив:

— Тату...

— Що вам? — пробурмотів старий Том, не виймаючи цвяхів з рота. На чоловікові були чорний замащений фетровий капелюх і блакитна сорочка, а поверх неї жилет без ґудзиків; джинси були підперезані шкіряним паском з великою квадратною латунною пряжкою, шкіра зношена, аж лисніла; черевики потріскалися, підошви розбухли й зносилися від чалапкання в по сльоті. Рукави сорочки туго обтягували руки, обмальовуючи могутні м’язи. Живіт був підтягнутий, стегна худі, а ноги короткі, витривалі та сильні. Обличчя, облямоване наїжаченою просивою щетиною, було стягнуте до вольового підборіддя, а саме випнуте підборіддя ще не встигло так посивіти й тому видавалося ще більш тяжким і рішучим. Вусате Томове обличчя було вилицювате, з напнутою шкірою — брунатною, як пінкова люлька,— а від куточків примружених очей розбігалися зморшки. Очі були темно-карі, як кавова гуща, і старий Том витягував шию, щоб ліпше щось роздивитися, бо в раніше гострих чорних очах з’явилася темна вода. Вуста, з яких стирчали довгі цвяхи, були тонкі й червоні.

Він заніс руку з молотком, щоб забити цвях, і поглянув через борт на Тома, поглянув — і не доніс руки. І тоді підборіддя випнулось, очі вп’ялися Томові в обличчя, а потім мозок старого поступово усвідомив побачене. Молоток повільно опустився, і старий лівою рукою вийняв цвяхи з рота. І подивовано мовив, наче собі не вірячи:

— Томмі,— і знову, наче доносячи собі цю річ,— Томмі вернувся.

Його рот знову розтулився, а в очах промайнув острах.

— Томмі,— поволі промовив старий,— ти не втік? Тобі не тре’ ховатися?

Він напружено чекав відповіді.

— Не,— відповів Том.— Достроково випустили. Дав підписку. Я вільний. Документи зі мною.

Він схопився за нижню планку борта й подивився вгору.

Старий Том повільно поклав молоток долу і сунув цвяхи в кишеню. Перекинув ногу через борт і перестрибнув на землю, але, опинившись поряд із сином, здавався збентеженим і приголомшеним.

— Томмі,— сказав він,— ми їдемо до Каліфорнії. Але ми збиралися тобі написати, переказати.— Не вірячи собі, він додав: — Але ти повернувся. І можеш їхати з нами. Можеш! — У хаті грюкнула кавникова накривка. Старий Том озирнувся через плече.

— От їх здивуємо,— сказав він, і очі в нього збуджено засяяли.— У твоєї мами було лихе передчуття, ніби ніколи тебе не побачить. І очі стали такі тихі, наче в хаті небіжчик. І до Каліфорнії не хоче їхати, боїться, що ніколи тебе не побачить.— У хаті знову грюкнула кришка на плиті.— От їх здивуємо,— повторив старий Том.— Гайда. Зайдемо, ніби ти завше тут був. Поглянемо, що мама скаже.

Нарешті він торкнувся синового плеча, але зробив це з острахом і миттю одсмикнув руку. Старий глипнув на Джима Кейсі.

— Пам’ятаєте проповідника, тату? — спитав Том.— Він прийшов разом зі мною.

— Теж у в’язниці був?

— Ні, ми зустрілися по дорозі. Його давно тут не було.

Батько і проповідник серйозно потиснули один одному руки.

— Радий вітати вас тут, сер.

Кейсі відповів:

— Радий завітати сюди. Це варто — побачити, як ваша плоть і кров повертається додому. Це варто побачити.

— Додому? — перепитав батько.

— До рідні,— швидко виправився Кейсі.— Ми зупинялися на колишньому обійсті тої ночі.

Підборіддя старого випнулось, і батько на мить опустив очі на дорогу. Потім озирнувся на Тома.

— Як нам робити? — схвильовано спитав він.— Ну, зайдемо, скажемо, тут двійко хлопців хочуть поснідати, чи як ліпше? Аби ти зайшов і став так, щоб вона тебе не вздріла? Ну то як?

Його обличчя так і сяяло від захвату.

— Та ще налякаємо,— сказав Том.— Не хочу лякати.

Дві стрункі вівчарки забігли благодушно, але вловили запах чужинців і обережно позадкували, видющі, пильні, їхні хвости повільно й боязко виляли в повітрі, але очі та вуха були напоготові зустріти небезпеку. Один з псів, витягнувши шию, ступив уперед, готовий кинутись, але потроху наблизився до подорожніх і тицьнувся їм носом у ноги. Потім одступив і дивився на батька — чи дасть той якийсь знак. Другий виявився більшим боягузом. Він став шукати щось, що могло б з честю відвернути його увагу,— і таким предметом стала руда курка, яка дрібцювала поряд, і собака кинувся на неї. Зачувся крик скривдженої квочки, полетіло руде пір’я, і птаха дременула навтьоки, підхльоскуючи себе коротенькими крилятами. Пес гордо подивився на чоловіків і розтягнувся в пилюці, задоволено постукуючи хвостом по землі.

— Ну ж бо,— сказав батько,— ходімо. Хай вона на тебе подивиться. А я подивлюся на її обличчя, коли вона тебе уздрить. Давай. Зара’ вона покличе снідати. Я вже чув, як вона плеснула солону свинину на пательню.

Він повів подорожніх по запилюженій землі. У будинку не було ґанку, ступиш крок — одразу двері; у холодку біля дверей лежала колода, матова і м’яка від постійного рубання. Висока дерев’яна обшивка будинку кришилась, а де пил — там деревина була м’якша. У повітрі стояв запах паленої верби, і коли троє чоловіків наблизилися до дверей, повіяло смажениною, і пахощами товстих перепічок, і різким ароматом кави, що клекотіла в кавнику. Батько ступив у двері та стояв, затуляючи проріз широким коротким тілом.

— Ма’,— заговорив він,— тут двоє подорожніх зайшли й питають, чи не могли б ми дати їм перехопити шматок.

Том почув материн голос, яким його пам’ятав,— тихий, протяжний, доброзичливий і скромний:

— Хай заходять,— озвалася вона. — Їжі досить. Скажи, щоб руки помили. Хліби я вийняла. Зараз лише м’ясо перевертаю.

І від груби почулося сичання олії.

Батько зайшов до хати, причинивши по собі двері, й Том поглянув на матір. Вона знімала з пательні скибочки свинини. Духовка була відчинена, і велика сковорідка з пишними підсмаженими перепічками стояла й чекала там. Мати подивилася в двері, але сонце било в очі, й замість Тома вона побачила темну постать, облямовану яскравим світлом.

— Заходьте,— сказала мати.— Пощастило, що я багато вранці напекла хлібів.

Том стояв, дивлячись на матір. Вона була дебела, але не гладка; тіло її обважніло від вагітностей і роботи. Мати була вбрана в обвислу місіонерську сукню[5] сірої матерії, колись квітчасту, але тепер квіточки поблякли й витерлись, і від візерунків лишилися самі цяточки, світліші, ніж сіре тло. Сукня була матері до кісточок, і міцні босі ноги легко ступали по долівці. Тонке сталево-сиве волосся було забране в негустий вузол на потилиці. Дужі, в ластовинні руки були оголені до ліктів, а самі п’ясті — пухкі та ніжні, як у товстенького малого дівчатка. Вона дивилася на залляте сонцем подвір’я. Її обличчя було не м’яке, а радше врівноважене, добре. Карі очі, здавалося, зазнали всіх можливих трагедій і, переживши страждання й біль, піднялися до вершини спокою та надлюдського терпіння. Здається, вона приймала як належне свій статус у родині: її опора, цитадель, неприступна для жодних сил. І оскільки старий Том або діти могли відчувати біль або страх лише коли це відчувала мати, вона закрила хід у своєму серці. А коли траплялася радість, вони відчували радість завдяки матері, яка могла знаходити втіху навіть там, де її й близько не було. Але краще спокій, ніж радість. Він непорушний. Високий і водночас скромний статус у родині надавав їй гідності та чистої душевної краси. Її цілительські руки набули прохолоди й ласки, а, будучи суддею всього, сама вона стала недоступною і незаплямованою, як богиня. Ніби знала, що не має права похитнутися, бо тоді похитнеться й сім’я, і якщо вона справді колись впаде у розпач, родина розпадеться, сім’ї не стане.

Вона визирнула на сонячне подвір’я й побачила затінену чоловічу постать. Батько, який стояв поруч, увесь тремтів від хвилювання.

— Увійдіть,— крикнув він.— Заходьте, містере.

І Том трохи сором’язливо переступив через поріг.

Вона звела очі від пательні. А потім її рука повільно опустилась і виделка зі стукотом упала на дерев’яну долівку. Її очі широко розплющилися, а зіниці розширилися. Вона важко хапала повітря розтуленим ротом. І заплющила очі.

— Слава Богу,— сказала вона.— Ох, слава Богу!

І раптом її обличчя стало стурбованим.

— Томмі, ти не...? Ти не втік?

— Ні, ма’. Умовно звільнили. У мене документи отут,— він торкнувся грудей.

Вона підійшла до нього, поволі, беззвучно, босими ногами, і її обличчя було повне подиву. Маленькі руки торкнулися його плеча, торкнулися м’язів. А потім її пальці піднялися до його щоки, наче в сліпої, і торкнулись. І радість у неї межувала з горем. Том напнув нижню губу між зубами і прикусив. Її очі здивовано глянули на його покусані вуста, і вона побачила цівочку крові, що цебенить з його зубів і стікає вниз по губі. Тоді вона збагнула, але знов опанувала себе, і її рука опустилася. Хрипкий подих важко вихоплювався з грудей.

— Отакої! — вигукнула вона.— А ми ледь без тебе не поїхали. І все переймалися, як ти нас знайдеш.

Вона взяла виделку, і розмішала киплячий жир, і витягнула темний покраяний кусень підгорілої свинини. І спритно поставила кавник на край плити.

Старий Том захихотів:

— Що, обдурили тебе, так, жінко? Хотіли обдурити — й обдурили. Просто стала, як забита вівця. Шкода, діда при цьому не було. Наче тобі межи очі хтось заїхав. Дідо б надірвався від реготу, знову б стегно вивихнув — як раніше, коли побачив, як Ел пальнув у дирижабль. Знаєш, Томмі, раз було, дирижабль тут пролітав, величезний — з півмилі, а Ел виймає свою рушницю тридцять-тридцять і як випалить. Дідо кричить: «Не стріляй, Еле, по пташенятах; зажди, доки недорослі полетять,— отоді палитимеш!» — а потім зареготавсь, як божевільний, аж стегно собі вивихнув.

Мати голосно засміялась і зняла купу оливяних тарілок з полиці. Том запитав:

— А де дідо? Я не бачив цього старого чортяку.

Мати поставила тарілки на кухонний стіл разом з чашками. Довірливо сказала:

— Ох, з ним бабуня спить у сараї. Уночі так часто встають. Повсякчас через малечу перечіпляються.

Батько втрутився:

— Так, дідо щоночі геть скаженів. Перечепиться об Вілфілда, а той як закричить, а дідо розлютиться, труси намочить, ще більше лютує, а тут усі галас здіймають, просто все сторчака стає.— Він посміювався, переповідаючи це.— Ой, у нас тут весело було. Раз уночі, як усі розкричалися, так клясти почали на всі заставки, а Ел, твій брат, такий зухвалець, от і бовкнув: «Чому б вам, діду, від нас у пірати не податися?» Ну, дідо озвірів, побіг по обріз. Ел тоді в полі заховався на нічліг. Ну, а тепер бабця з дідом сплять у сараї.

— Тепер вони можуть уставати й виходити коли закортить,— сказала мати.— Чоловіче, скажи їм, що Томмі повернувся. Завсігди діда любив.

— Ага,— відповів батько.— Хтів зробити, але чо’сь не догадався.

Він вийшов за двері й рушив з двору, помахуючи руками.

Том довго дивився йому вслід, а потім його увагу відволік неньчин голос. Мати розливала каву, не дивлячись на нього.

— Томмі,— сказала вона нерішуче, несміливо.

— Що? — Його нерішучість відтінила її незрозуміле сум’яття.

Вони обоє знали, що другий ніяковіє, і ще більше ніяковіли від цього.

— Томмі, я повинна запитатися в тебе — ти не знавіснів?

— Знавіснів, ма’?

— Ти не озлобився? Не став ненависником? Тебе не довели в тюрмі до того, що ти всіх ненавидиш, нікого не зносиш?

Він скоса позирнув на неї, вивчаючи, і очі його немов питали, звідки вона може знати такі речі.

— Нє-є-а,— відповів він.— Хіба деякий час тільки було. Але я не такий гординя, як інші. З мене все як з гуски вода. А що таке, ма’?

Тепер вона дивилася на нього, роззявивши рота, наче для того, щоб краще чути, а очі її пильно вдивлялися, щоб знати краще. Мати шукала відповідь, яка завжди затаєна. І збентежено заговорила:

— Я знала Красунчика Боя Флойда. Знала його матір. Вони хороші люди. Він був чортеням, звісно, як і кожен порядний хлопчик має бути.— Вона помовчала, а потім слова полилися потоком.— Я не знаю, чи з усіма так буває, але знаю, що буває. Він щось трохи накоїв, набешкетував, його зловили й набили, то він озлобився, потім знову щось накоїв, уже розлючений, і його знову набили. А невдовзі він зовсім не при собі став. У нього стріляли, як у лиса-шкідника, він відстрілювався, а потім цькували його, як койота, а він вишкірюється — достеменний сіроманець. Геть не при умі став. Він перестав бути хлопчиком, перестав бути дорослим, був просто ходячий шматок плоті — безглуздий. Але ті, хто його знав, не кривдили. На тих він не злився. Нарешті зацькували його псами — на смерть. І хай там у газеті писали, що він лиходій,— але ось так насправді все було.— Вона замовкла, облизнула пересохлі вуста, і все її обличчя було болючим питанням.— Я повинна знати, Томмі. Чи заподіяли вони тобі стільки лиха? Зробили тебе таким скаженим?

Том щосили стиснув товсті губи. Глянув на свої дужі, міцні руки.

— Ні,— сказав він.— Я не такий.— Зробив паузу, роздивляючись зламані нігті, порепані, як мушлі.— Повсякчас я у в’язниці був тихим, старався, щоб нічого такого не накоїти. Ні, я не такий шалений.

Вона видихнула:

— Слава Богу!

Він швидко зирнув на неї:

— Ма’, коли я побачив, що вони зробили з нашою хатою...

Вона підійшла до нього, стала поруч і палко промовила:

— Томмі, не ходи битися з ними сам. Вони полюватимуть на тебе, як на койота. Томмі, я от усе думала, уявляла, міркувала. Кажуть, що таких, як ми, вигнаних, сто тисяч. Якби ми отак усі розлютились, ошаленіли, Томмі,— вони б нікого з нас не зацькували...— вона зупинилася.

Томмі, дивлячись на неї, поволі опустив повіки, але було видно, як очі в нього зблискують навіть крізь вії.

— І багато хто так думає? — запитав він.

— Я не знаю. Вони якісь причмелені. Ходять як уві сні.

У далекому кутку двору почувся рипучий старечий голос:

«Славімо Суса Христа! Славімо Суса Христа!»

Том озирнувся й посміхнувся.

— Ну от я й удома, нарешті почув бабцю. Ма’, а раніше я тебе ніколи такою не бачив.

Її обличчя спохмурніло, очі стали крижаними.

— А раніш я ніколи не бачила, як мій дім ламають,— сказала вона.— Ніколи не бачила, як мою родину на дорогу просто неба викидають. Ніколи не доводилося продавати все до останньої шмати... а ось і вони.

Вона підійшла до плити й переклала перепічки з великої сковорідки на дві олов’яні тарілки. Потім присмачила борошном густе сало для підливи, і руки в неї побіліли. Зо хвильку Том дивився на неї, а потім пішов до дверей.

Через подвір’я прийшли четверо. Попереду йшов дідо — худий, обірваний, жвавий старигань, який накульгував на звихнуту праву ногу. Він застібав матню, і його пальці не могли намацати ґудзика, тому що він застебнув горішній ґудзик на другу петлю й тим порушив послідовність. На ньому були пошарпані темні брюки і подерта синя сорочка, розхристана згори донизу, і було видно довгу сіру спідню сорочку, теж незастебнуту. Таке вбрання відкривало груди, порослі білим волоссям. Дідо здався, не застебнувши матні, й заходився защеплювати спідню сорочину, потім кинув і взявся причіпляти брунатні шлейки. Обличчя в нього було худорляве, збуджене, а карі очиці — завзято-люті, як у бешкетливої дитини. Обличчя сварке, вередливе, по-дитячому пустотливе. Він вередував і сперечався, розповідав масні історії. Такий самий розпусний, як завжди. Злий, жорстокий, непосидющий, як дитина, і такий самий веселун. Він забагато випивав, коли міг, забагато з’їдав, коли давали, і забагато базікав.

За дідом шкандибала бабця, яка вижила тільки тому, що була злою, як її чоловік. Вона хвицалась як релігійна фанатичка, була не менш розпусною й дикою, ніж дідо. Одного разу після молитовних зборів, коли вона почала говорити різними мовами, то вистрелила у свого чоловіка з обох стволів дробовика і розірвала йому одну з сідниць майже наскрізь. Після цього дідо захоплювався нею й більше не пробував мучити, хоча раніше катував, як діти жуків. Поки що вона йшла, підкасавши місіонерську сукню до колін, і пронизливо бекала страшний бойовий клич: «Славімо Суса Христа».

Бабця й дідо рухалися наввипередки двором. Вони сперечалися з будь-якого приводу й любили це.

Позаду них, рухаючись повільно і рівномірно, але не відстаючи, ішли батько і Ной — Ной-первісток, високий і дивний. Було цікаво дивитися на його обличчя — спокійне і ніби здивоване. Він ніколи за все життя не злився. На розлючених людей поглядав з подивом, подивом і відчуттям незручності, як нормальний на божевільних. Рухи в Ноя були розмірені, говорив він зрідка, тож ті, хто не знав цього чоловіка, вважали його за дурника. Він був не дурний, але дивак. У нього не було ні гордості, ні потягу до жінок. Працював і спав у раз назавжди усталеному ритмі, й це Ноя задовольняло. Він любив своїх кревних, але ніколи не виявляв цього. Дивлячись на нього, важко було сказати, що саме тут не так, але Ной справляв дивне враження, начебто щось у цьому чоловікові деформоване: голова, тулуб, ноги, а може, мозок. Батько знав, чому Ной такий дивний, але соромився про це казати й тому ніколи не згадував. Тої ночі, як народжувався Ной, батько так налякався мук породіллі, котра кричала до нестями, що мало не збожеволів. Власними сильними руками він витяг немовля і прийняв його. Повитуха, яка спізнилася, побачила, що голівка маляти деформована, шия витягнута, тільце перекручене,— і власноруч зліпила голівку, сама сформувала тільце дитинчаті. Батько не забув цього випадку і соромився говорити про нього. І він був м’якший з Ноєм, ніж з іншими. Дивлячись на Ноєве широке обличчя, занадто широко розставлені очі й видовжені слабкі щелепи, батько згадував покручений, спотворений череп малюка. Ной міг упоратися з будь-якою роботою, яку йому загадували, умів читати й писати, лічити й узагалі все виконувати, але, здається, це не тішило його; він не дбав і працював мляво, наче не був зацікавлений у власній праці й робив на інших. Він жив у якомусь своєму дивному зачаєному світі, й це читалося в безтурботних Ноєвих очах. Був чужий у цьому світі, але почуття самотності не знав.

Усі вчотирьох перейшли двір, і дідо заволав:

— Де він? Та де ж він, чорт забирай?

І його пальці знову почали намацувати ґудзики на штанях, а потім, забувшись, потягнулися до кишені. І тоді він побачив Тома, який стояв у дверях. Дідо зупинився, й інші зупинилися. Його очиці люто заряхтіли.

— Ось, погляньте! — промовив він.— Кримінальник. Зроду в нашому роду Джоудів ніхто в буцегарні не сидів.— Його думка знову перемкнулася.— Яке вони мали право його саджати! Він просто зробив те, що і я зробив би! Сучі діти, ось вони хто! — Його думки знову перемкнулися.— Тернбулл, скунс смердючий, похвалявся: застрелю його, мовляв, не стерплю. «Я» та «я», каже, кров така в мені. А я йому так і переказав: «Не руш Джоудів. Мо’, у нас кров ще чистіша, ніж у тебе». І ще сказав: «Спробуй-но з ружжом сунутися — я тобі з нього просто у дупу випалю». Так і сказав. Налякав до корчів.

Бабця, не слухаючи слів, пробекала своє:

— Славімо Суса Христа!

Дідо підійшов до дверей, стукнув Тома в груди, і очі старого заблищали від гордощів:

— Ну, як ти, Томмі?

— О’кей,— відповів Том.— А ви як ся маєте?

— Та жеребець що тре’,— відповів дідо. Його думки знову перестрибнули.— Я так і кажу: «Джоуда в буцегарні не втримати!» Так тоді й сказав: «Прийде Томмі, повернеться — через мури перескочить!» Ось ти й дременув. Посунься, я їсти хочу.

Переповнений спогадами, він сів і підсунув собі таріль зі свининою, дві великі перепічки, які щедро підсмачив підливою, та заходився їсти. Доки всі всідалися, дідо говорив з набитим ротом.

Том лагідно всміхався, дивлячись на діда. І сказав:

— Ну хіба не зух?

Дідо не міг озватися ні слівцем, надто вминав їжу, але його люті оченята всміхнулись, і він енергійно закивав.

Бабця гордовито мовила:

— Де ще знайдеш такого джиґуна, такого клятого! У пекло на коцюбі в’їде, славімо Суса! Вантажівку водити хоче! — злісно додала вона.— Е ні, не вийде!

Дідо мовчки жував, раптом вдавився, виплюнув недожований шматок перепічки просто на коліна й закашлявся.

Бабця усміхнено дивилася на Тома:

— Замазура, еге? — ущипливо зауважила вона.

Ной стояв на сходинці, де зіткнувся з Томом, і широко розставлені братові очі дивилися наче повз прибулого. Його обличчя мало що виражало.

— Ну як ти, Ною?

— Добре,— відповів Ной.— А ти як?

Це було і все, але почути бодай це було приємно.

Мама зігнала мух з підливи.

— У нас немає стільки місця, щоб сісти,— сказала вона.— Беріть тарілки й сідайте де можете. Надворі або ще десь.

Раптом Том згадав:

— Стривайте! А де проповідник? Щойно ж був тут. Куди він подівся?

Батько відповів:

— Я його бачив, але він пішов.

А бабця пронизливо заверещала:

— Проповідник? З тобою проповідник? Ану веди його сюди. На нас благодать зійде. А він,— вона вказала пальцем на діда,— поспішає — уже їсть. Веди проповідника.

Том вийшов з дому.

— Агов, Джиме! Джиме Кейсі! — крикнув він.

Він вийшов на подвір’я.

— Ох, Кейсі!

Проповідник виліз із-під цистерни, сів на землю, потім устав і рушив у бік будинку. Том запитав:

— Ви що робите, ховаєтеся?

— Та ні. Але нащо чужому сунути носа до сімейних справ. Просто сидів і думав.

— Ходіть до нас і попоїжте,— запросив Том.— Бабця хоче благодаті.

— Та я ж більше не проповідник,— запротестував Кейсі.

— Та все’дно йдіть. Дайте їй благодаті. Шкоди ж ніякої не наробите, а їй це подобається.

Вони разом пішли на кухню.

— Ласкаво просимо,— спокійно сказала неня.

— Ласкаво просимо,— додав батько.— Призволяйтеся до сніданку.

— Молитву,— наполягала бабця.— Хай спершу прочитає молитву.

Дідо люто задивився на Кейсі, доки не впізнав його.

— А, оцей, проповідник,— промовив старий.— Ох, хлопець він що тре’. Завше мені подобався, як я побачив...— і він так непристойно підморгнув, що бабця вирішила, ніби дідо сказав щось аморальне, і прикрикнула:

— Заткни пельку, ти, грішний старий козел!

Кейсі нервово запустив пальці собі в чуприну.

— Тре’ мені вам сказати, я більше не проповідник. Мені тут просто втішно, радий вас бачити, вдячний вам за доброту й гостинність — тому, чом би й ні, скажу молитву як умію. Але більш я не проповідник.

— Проказуй,— мовила бабця.— І не забудь згадати, що ми до Каліфорнії їдемо.

Проповідник схилив голову, інші теж. Мати склала руки на животі й теж схилила голову. Бабця вклонилася так низько, що її ніс майже торкнувся тареля з перепічками та підливою. Том, який стояв, притулившись до стіни, й тримав тарілку, ледь нахилив голову, а дідо викрутив голову набік так, щоб можна було одним оком весело поглядати на проповідника. У того обличчя було не молитовним, а замисленим, а голос звучав не благально, а роздумливо.

— Я все думав,— промовив він.— Я все думав, блукаючи між пагорбів, як Христос, коли віддалився в пустелю, аби з’ясувати свої турботи й прикрощі.

— С-славімо Суса Христа! — озвалася бабця, і проповідник подивовано глянув на неї.

— Здається, Ісуса настільки замучили негаразди і Він не розумів, чого все йде не до ладу, що заплутався, як діяти далі. І вирішив тоді: якого дідька! Що тут доброго — крутишся-крутишся, а сенсу нема. Утомився Він, дуже втомився, і духом підупав. І дійшов висновку: та до дідька все це. І пішов до пустелі.

— А-мінь! — пробекала бабця. Уже стільки років вона так заповнювала паузи. І стільки років їй не доводилося слухати казань та з подивом у них вслухатися.

— Не кажу, що я схожий на Ісуса,— провадив далі проповідник.— Але я втомився, як Він, і заплутався, як Він, і пішов до пустелі, як Він, не взявши з собою ні намету, ні речей. Уночі лежу горілиць та дивлюся на зорі, уранці сиджу — дивлюся на сонце; опівдні сиджу на пагорбі й задивляюся на суху землю; а ввечері спостерігаю, як сонце сіда. Іноді почну молитися, як завше робив. Але не міг збагнути, нащо молю Бога. Там були пагорби, і там був я, і більше нікого. Ми були одним. Оце була свята єдність.

— Алилуя! — озвалася бабця й захиталася взад-вперед, намагаючись увійти в екстаз.

— І став я тоді міркувати, але думки в мене були не такі, як завше, а глибші. Думав про те, що в нас усіх була святість, доки ми були одним цілим, була святість, доки жили ми всі разом. Але як хтось вигриз собі шматок, і втік, і бився за маслак, тут святість наша й щезла, нечестивими ми стали. Отакий і вбив нашу святість. Та коли всі разом працювали, не один на іншого, а всі в одному ярмі,— отоді святість була. Потім я міркував над цим, але що таке святість, досі не знаю.— Він замовк, але інші не піднімали голів, бо були навчені, як собаки, випрямлятися на сигнал «амінь».— Я не можу тепер молитись, як раніш. Я радію святості сніданку. Радію тому, що є любов. От і все.— Голови були опущені. Проповідник поглянув присутніх.— Так сніданок охолоне,— сказав він, і тут згадав.

— Амінь,— промовив проповідник, і голови всіх піднялися.

— А-мінь,— сказала бабця й почала снідати, важко пережовуючи просотані шматки перепічок старечими беззубими яснами.

Том їв швидко, а батько відкушував великі шматки. Ніхто ні слова не говорив, не було розмови, доки не скінчили сніданку,— лише чулися хрускіт їжі та сьорбання кави. Мати дивилася на проповідника, доки той їв, і в її погляді читалися допитливість, увага, розуміння. Вона дивилася на Кейсі, ніби то не жива людина, а дух, голос із-під землі.

Чоловіки поїли та відсунули тарілки, допили каву, а потім устали з-за столу. Батько, проповідник, Ной, дідо і Том — усі підійшли до вантажівки, обходячи скидані меблі, дерев’яні ліжка, вітряк, старий плуг. Вони підійшли до машини й зупинилися біля неї. Чоловіки торкнулися нових бортів із соснових дощок.

Том відчинив капот і почав оглядати великий, замащений мастилом мотор, а батько наблизився до сина.

— Твій брат Ел оглядав її,— сказав старий,— перш ніж ми купили. Каже, все гаразд.

— Та що він зна? Малий ще,— відповів Том.

— Він працював на компанію. Водив вантажівку. Дещо зна. Малий, авжеж. Але знається. Двигун розібрати може.

Том спитав:

— А де Ел зараз?

— Ну,— сказав батько,— він зараз, як козел, по селах скаче. Заганяв себе до смерті. Уже шістнадцять стукнуло, то вважає, що дозрів. Лише про дівчат і про двигуни думає. Удома не ночував з тиждень.

Дідо вовтузився з ґудзиками, застібачи синю сорочку під куфайкою. Його пальці торкнулися чогось недоброго, але він не став дошукуватися причини. Пальці старого поповзли вниз, прагнучи пізнати хитросплетіння, як застібати брюки.

— Я був гіршим,— радісно промовив дідо.— Набагато гіршим. Таким жевжиком був. От пригадую, пішли до Саллісо на моління, а я молодим був, трохи старшим, ніж Ел. Він просто малий, теля ще. А я старшим був. І там цілий табір зібрався, людей п’ятсот, а теличок-молодичок, щоб їх покрити,— не злічити.

— Та ви ще отакий джиґун, діду,— сказав Том.

— Ну, атож, атож. Але не такий уже півник, як раніш. От приїду до Каліфорнії, помаранчів наїмся, рватиму їх, коли заманеться. Чи винограду. Ніколи досхочу винограду не їв. Мені отаке гроно з куща подавай, і чавитиму ягоди, і до рота — хай крапає, хай на підборіддя тече.

Том спитав:

— А де дядько Джон? Де Ружа Шаронська? Де Руті й Вінфілд? Про них ніхто й слівцем не згадав.

Батько відповів:

— Ніхто й не питав. Джон подався до Саллісо, узявся добро всіляке продавати: насоси, інструменти, курчат — те, що ми з ферми захопили. А Руті з Вінфілдом забрав із собою. Ще вдосвіта поїхали.

— Сміх, і як це я їх не перестрів? — сказав Том.

— Ну, ти по шосе йшов, так? А вони бічною стежкою, через Кавлінгтон. А Ружа Шаронська, вона з Конні породичалася, там гніздечко звила. Боже мій! Та ти ж і не знаєш, що Ружа Шаронська побралася з Конні Ріверсом. Ти пам’ятаєш Конні. Хороший хлопець. А Ружі Шаронській уже народжувати через три чи п’ять місяців. Щодня гладшає. Хороша на вроду.

— Ісусе! — мовив Том.— Ружа Шаронська була ж пуцьвірінком. А тепер у неї самої дитинка буде. Це ж тре’ — скільки трапилося за чотири роки, як мене не було. А коли ви думаєте податися на Захід, тату?

— Ну, треба розпродати наше майно. Гадав — як Ел повернеться, вивантажить усе та й на машині забере. А мо’, ми могли б завтра рушити або післязавтра. У нас стільки грошей нема, а кажуть, що до Каліфорнії сливе дві тисячі миль. Чим скоріше ми почнемо, тим певніше, що туди дістанемося. Гроші течуть, як вода. А в тебе є?

— Лише кілька доларів. А звідки ви грошей узяли?

— Ну,— сказав батько,— ми все, що було на обійсті, продали, а потім цілу купу бавовни назбирали, навіть дідо.

— Назбирав,— підтвердив дідо.

— Усе зібрали — і вийшло двісті доларів. Сімдесят п’ять за цю вантажівку віддали, а потім з Елом зняли верх, надвоє його розрізали та облаштували авто. Ел збирався полірувати клапани, але був надто заклопотаний, та й зара’ десь вештається. Лишилося в нас півтораста доларів. Покришки дуже старі, ця вантажівка далеко не поїде. Ще є пара запчастин. Доведеться, мабуть, по дорозі докуповувати.

Сонце стояло над головами й палило промінням. Тіні від кузова лягали стовпчиками на землю, а від вантажівки пахло гарячим мастилом, цератою і фарбою. Кілька квочок почеберяло з двору й заховалося від сонця в повітці. У хліву свині лежали, важко дихаючи і привалившись до паркана, де ще був якийсь затінок, і верескливо скаржилися дедалі пронизливіше. Обидва пси розтяглися в червонястій пилюці й важко дихали, висолопивши запорошені язики, з яких крапала слина. Батько насунув капелюха на очі й присів навпочіпки. Наче це сприяло роздумам і спостережливості, він сидів отак і критично оглядав Тома, роздивляючись його новий, але вже приношений кашкет, костюм, нові черевики.

— А ти гроші на цю обновку розтринькав? — спитав він.— Замордуєшся в такій одежі.

— Ні, її там дали,— відповів Том.— Коли я виходив, мені видали.

Він зняв кашкет і якийсь час дивився на нього в захваті, потім витер чоло, хвацько насунув картуза набакир, потягнувши за козирок.

Батько зауважив:

— А нівроку тобі черевики видали.

— Еге,— погодився Джоуд.— Нівроку-то нівроку, але не надто вони годяться, аби в спеку швендяти.

Він присів поряд з батьком.

Ной повільно промовив:

— Мо’, приладнаймо борти, речі завантажимо. Мо’, тоді Ел підійде...

— Я вмію водити машину, якщо тре’,— сказав Том.— Я водив у Макалістері.

— Добре,— відповів батько, і його очі стали вдивлятися в дорогу.— Якщо не помиляюся, це якраз малий додому плуганиться, акурат зара’,— сказав він.— Просто як ганчірка висотана.

Том і проповідник поглянули на дорогу. І бешкетник Ел, помітивши, що його заскочили, розправив плечі й гордовито попрямував подвір’ям, наче півень. Він зухвало наблизився, ще не впізнаючи Тома; а коли впізнав, то замість хвалькуватості в очах засяяли замилування й захоплення, а пиху як рукою зняло. Джинси в Ела були вузькі, підкасані на вісім дюймів, щоб було видно черевики з підборами, а пояс — тридюймовий, з мідними бляшками; та все це, навіть червоні нарукавні пов’язки на блакитній сорочці та зухвало заломлений капелюх, не могло зрівняти Ела з братом, який убив людину, і ніхто цього забути не міг. Ел знав, що навіть сам викликає захоплення серед своїх однолітків, тому що його брат убив людину. Він чув, як подейкували в Саллісо: «Це Ел Джоуд. Його брат прибив хлопця лопатою».

І тепер Ел, смиренно наближаючись, побачив, що його брат не чванько, як гадалося. Ел побачив темні похмурі очі й непорушне, спокійне, жорстке, навчене володіти собою ще у в’язниці обличчя, в якому не виказувалося ні опору, ні плазування перед тюремними наглядачами. Й Ел одразу змінився. Несвідомо він став наслідувати брата, і вродливе обличчя молодшого спохмурніло, а плечі ледь похилилися. Ел навіть не пригадував, яким Том був раніше.

— Здрастуй,— привітався Том.— Ісусе, та ти витягнувсь, як бобове стебло! Я б тебе не впізнав.

Ел, тримаючи руку для вітання, якщо Том захоче потиснути її, усміхнувся. Том простягнув йому руку, рука Ела сіпнулася назустріч. І між братами виникла симпатія.

— Мені казали, ти добре впораєшся з вантажівкою,— сказав Том.

Й Ел, не бажаючи, щоб брат вважав його хвальком, відповів:

— Ні, я до ладу цього не знаю.

— Вештаєшся ото,— сказав батько.— Геть ні на що не годишся. Ну, тобі треба навантажити речі та продати в Саллісо.

Ел глянув на брата.

— А ти хочеш поїхати? — спитав він якомога недбаліше.

— Не можу,— відповів Том.— Мені тре’ тут бути. Ще будемо разом по дорозі.

Ел намагався поставити головне питання, яке його хвилювало:

— Ти... ти втік?.. З тюрми?

— Ні,— відповів Том.— Умовно звільнили достроково.

— А-а...— Ел був трохи розчарований.