Грона гніву

Розділ 30

агонний табір потопав у калюжах, а дощ розбризкував баговиння. Поступово струмочок прокрадався до берега і в низину, де стояли вагони.

Коли ж і наступного дня дощило, Ел зняв брезент, який перегороджував вагон. Хлопець виніс тканину й ретельно накрив нею капот вантажівки, а потім повернувся до вагона і сів на матрац. Тепер у вагоні замість двох розділених сімей була одна. Чоловіки сиділи поряд, і дух у них огорнувся смутком. Мати розпалила в печі, підкидаючи туди по гілці — берегла деревину. Дощ майже цілком заливав плаский дах вагона.

На третій день Вейнрайти занепокоїлися.

— Може, нам краще далеко поїхати,— сказала місіс Вейнрайт.

Але мати намагалась утримати сусідів.

— Куди це ви поїдете, де знайдете дах над головою?

— Не знаю, та відчуваю: недовго нам тут лишатися.

Вони сперечались, і мати поглядала на Ела.

Руті з Вінфілдом спочатку намагалися гратись, але потім їх теж полонила похмура пасивність, і дощ глухо стукотів по даху.

На третій день крізь стукіт крапель почувся шум струмка. Батько і дядько Джон стояли у відчинених дверях і споглядали глибокий потік. З обох кінців табору вода стрімко текла на шосе, але сам табір оминала, так що вагони були відрізані насипом перед магістраллю, а ззаду — загороджені струмком. Батько промовив:

— Як тобі це, Джоне? Здається мені, як потік поллється далі, то затопить нас.

Дядько Джон розтулив рота і потер щетинисте підборіддя.

— Еге,— сказав він.— Мабуть.

Ружа Шаронська лежала з холодним компресом на чолі, обличчя її пашіло від жару, а очі палали в лихоманці. Мати сиділа поряд, тримаючи чашку гарячого молока.

— Ось, пий,— мовила вона.— Тут для міцності свиняче сало. Ось, випий!

Ружа Шаронська безсило похитала головою.

— Не хочу.

Батько прокрутив пальцем у повітрі криву лінію:

— Якби ж ми всі зібралися та лопатами берег окопали — точно б воду стримали. Ті’ки от звідти до того краю.

— Ага,— погодився дядько Джон.— Може. Не знаю, чи інші захочуть. Вони, може, захочуть кудись інде перейти.

— Але ж тут у вагонах сухо,— наполягав батько.— Ніде більше такого сухого місця не знайдеш, як отут. Зажди.

Він витяг гілочку з купи хмизу, яка лежала у вагоні. Збіг по східцях, прочалапкав по брудних калабанях до струмка і встромив гілочку просто біля самого краю виру. За мить батько вже був у вагоні.

— Ісусе, от я змок,— сказав він.

Обидва чоловіки не зводили очей з маленької гілочки, встромленої біля самої крайки води. Вони бачили, як вода повільно оточувала її та заливала берег далі.

Батько сів навпочіпки у дверях.

— Швидше ходи сюди,— сказав він.— Думаю, нам тре’ вийти й поговорити з іншими. Може, вони нам поможуть окопатись. А якщо ні, то доведеться забиратися ’відси.

Батько подивився через довгий вагон у кінець Вейнрайтів. Ел був у цієї родини, сидів поряд з Еґґі. Батько пройшов на їхню половину.

— Вода прибуває,— сказав він.— А що якби ми окопали берег? Ми ж можемо це зробити — як усі візьмуться.

Вейнрайт озвався:

— А ми саме розмовляємо. По-моєму, слід забиратися звідціля.

— Ви ж були тут навколо,— сказав батько.— Ви ж знаєте, чи є тут сухе місце, аби сховатися.

— Я знаю. Але все ж...

— Тату,— сказав Ел,— якщо вони підуть, то і я з ними.

Батько мав наляканий вигляд.

— Не можеш ти, Еле. Вантажівка... ми ж не зможем її водити.

— Мене не обходить. Ми з Еґґі маємо разом триматися.

— Ану чекай,— сказав батько.— Ходіть сюди.

Вейнрайт і Ел устали та підійшли до дверей.

— Бачите? — указав батько.— Просто загатимо той берег, звідти до того краю.

Він подивився на свою гілочку. Тепер вода вирувала довкола неї, захльостувала і текла далі берегом.

— Та роботи стільки — усі розійдуться,— протестував Вейнрайт.

— Ну, ми нічо’ не робимо, можна і рук докласти. Де ще знайдеш таке гарне місце. Ну ж бо. Поговоримо з людьми. Ми ж усе поробимо, як нам поможуть.

— Якщо Еґґі піде, то і я з нею,— сказав Ел.

— Слухай-но, Еле,— відповів батько,— якщо ніхто копати не схоче, ми всі підемо геть. Ну, ну — ходімо, побалакаймо.

Вони похилили плечі та спустилися по дощаних східцях, пробігли в інший вагон, просто у відчинені двері.

Мати стояла біля плити, підкидаючи по кілька хмизин до слабкого вогню. Руті терлася біля неї.

— Я їсти хочу,— заскавчала Руті.

— Ні, не хочеш,— відповіла мати.— Ти добре каші кукурудзяної поїла.

— От якби в мене була коробка крекерів. А то нічо’ робити не можна. І невесело.

— Буде весело,— пообіцяла мати.— Тільки зажди. Скоро буде весело. Буде в нас будинок, житло своє, скоро вже.

— Хочу, аби в нас собака був,— сказала Руті.

— Буде в нас собака, і кицька буде.

— Руда кицька?

— Та відчепись од мене,— не витримавши, заблагала мати.— Руті, ти просто чума на мою голову. Ружа Шаронська слабує. Просто побудь хорошою дівчинкою. Нам буде весело.

Руті відійшла, скаржачись під ніс.

З матраца, де лежала вкрита Ружа Шаронська, почувся пронизливий крик, який раптом обірвався. Мати різко розвернулася та підбігла. Ружа Шаронська затамувала подих, її очі були сповнені жаху.

— Що сталося? — крикнула мати.

Молодиця видихнула та знову затамувала подих. Раптом мати торкнулася дочки під ковдрою. Тоді мати підвелася.

— Місіс Вейнрайт,— покликала вона.— О місіс Вейнрайт!

Товста жінка пройшла у вагон.

— Ви мене кликали?

— Дивіться! — сказала мати і вказала на обличчя Ружі Шаронської. Зуби прикусили нижню губу, чоло змокріло від поту, а очі палали жахом.

— Гадаю, почалося,— сказала мати.— Зарано.

Молодиця глибоко вдихнула і знесилилася. Вона розціпила губи й заплющила очі. Над нею схилилася місіс Вейнрайт.

— Тебе одразу схопило — одразу? Ну, швидко кажи.

Ружа Шаронська мляво кивнула. Місіс Вейнрайт звернулася до матері:

— Так,— сказала вона.— Почалося. Рано, кажете?

— Мо’, це від жару.

— Ну, їй треба встати. Хай походить трохи.

— Вона не може,— відповіла мати.— У неї сил нема.

— Ну, вона мусить.

Місіс Вейнрайт поводилася стримано і поважно, авторитетно.

— Я багато приймала,— сказала вона.— Давайте причинимо двері. Аби не протягувало.

Обидві жінки налягли на важкі відсувні двері та зачинили, лишивши тільки шпаринку.

— Збігаю по лампу,— сказала місіс Вейнрайт. Її обличчя розчервонілося від хвилювання.— Еґґі,— покликала вона.— Придивися тут за малими.

Мати кивнула:

— Правда. Руті! Ти і Вінфілд — ідіть до Еґґі. Ідіть.

— Чому? — спитали діти.

— Тому що так тре’. У Ружі Шаронської буде дитина.

— Я хочу подивитися, ма’. Будь ласка, дозвольте.

— Руті! А ну йди зара’. Бігом, ну.

Які можуть бути заперечення проти такого тону. Руті з Вінфілдом неохоче відійшли в кінець вагона. Мати запалила ліхтар. Місіс Вейнрайт принесла нафтівку, поставила на підлогу, і велике кругле полум’я яскраво освітило вагон.

Руті з Вінфілдом визирнули з-за купи хмизу.

— Буде дитинка, і ми побачимо,— тихо промовила Руті.— Та не шуми зара’. Мама не дозволить подивитися. Як сюди гляне, пригнися за гілки. Тоді все побачимо.

— Мало хто з дітей таке бачив,— сказав Вінфілд.

— Ніхто з дітей такого не бачив,— гордовито виправила Руті.— Ті’ки ми.

Біля матраца, яскраво освітленого лампою, мати і місіс Вейнрайт тримали раду. Вони трохи підвищували голоси в шумі дощу. Місіс Вейнрат вийняла з кишені фартуха ніж для чистки овочів та засунула під матрац[46].

— Може, з цього нічого путнього не буде,— вибачливо сказала вона.— У нас так завсігди робили. Принаймні не зашкодить.

— А ми леміш клали,— сказала мати.— Думаю, будь-що гостре зарадить, аби перейми перерізало. Сподіваюся, це надовго не затягнеться?

— Як зара’ ся маєш — добре?

Ружа Шаронська нервово кивнула:

— Почалося?

— Ага,— відповіла мати.— Буде файне дитятко. Просто поможи нам. Як по собі чуєш: можеш походити?

— Можу.

— Хороша дівчинка,— промовила місіс Вейнрайт.— Хороша дівчинка. Ми допоможемо тобі, золотко. Ми поведемо тебе.

Вони допомогли їй стати на ноги та обгорнули їй плечі ковдрою. Потім мати взяла Ружу за одну руку, місіс Вейнрайт — за другу. Вони провели її до купи хмизу, потім повільно розвернули і повели назад, і так водили знову і знову, доки дощ голосно стукотів по даху.

Руті з Вінфілдом стривожено споглядали за цим.

— Коли ж у неї це буде? — завимагав Вінфілд.

— Ш-ш! Не лякай їх. А то нам не дозволять глянути.

Еґґі приєдналася до них за стосом дров. У ламповому світлі було видно худе обличчя Еґґі, жовте волосся, а від її довгого гострого носа на стіні рухалася тінь.

Руті прошепотіла:

— Ти колись бачила, як дітей народжують?

— Звісно,— відповіла Еґґі.

— Ну коли ж вона породить?

— Не скоро, довго чекати.

— Ну доки?

— Мабуть, не раніше ніж уранці.

— Дурня! — сказала Руті.— Що тут доброго — витріщатись, а нічо’ й нема. О! Дивіться!

Жінки перестали ходити. Ружа Шаронська застигла на місці, а потім застогнала від болю. Її поклали на матрац, витерли чоло, доки вона кряхтіла, стискаючи кулаки. А мати тихо розмовляла з дочкою.

— Заспокойся,— примовляла мати.— Усе буде добре... усе буде добре. Ті’ки руки стисни. А тепер зціп зуби. Ну, все добре.

Біль відступив. Жінки далі їй трохи перепочити, а потім знову допомогли підвестись, і всі втрьох почали походжати туди-сюди між переймами.

У шпарину просунувся батько. З капелюха в нього крапало.

— Ви чо’ двері зачинили? — спитав він. А потім побачив, які жінки ходять туди-сюди.

— Їй пора,—, сказала мати.

— Тоді... тоді ми не зможемо поїхати, як би не хтіли.

— Ні.

— Тоді доведеться нам берег окопувати.

— Так, ви повинні.

Батько похлюпав назад у бруді до струмка. Поставлена ним гілочка занурилась у воду ще на чотири дюйми. Під дощем стояли двадцятеро чоловіків. Батько вигукнув:

— Ми повинні греблю гатити. У моєї доньки перейми.

Довкола нього зібралися люди.

— Дитя?

— Так. Ми не можемо зара’ їхати.

— Але ж то не наша дитина,— сказав довготелесий.— Ми ж їхати можемо.

— Аякже,— промовив батько.— Ви можете їхати. Їдьте. Вас ніхто не спинить, ніхто й не держить. Тут лише вісім лопат.

Він квапливо збіг униз берегом і занурив свою лопату в багнюку. Від лопати почулося чвякання. Він увігнав її знов у місиво і відкинув грудки землі туди, де берег торкався струмка. А поряд з батьком стали й інші. Вони скидали землю, роблячи довгий насип, а ті, хто не мав лопати, різали вербове гілля, сплітали та занурювали в багнюку. Людей охопила лють, лють праці. Коли один кидав лопату, інший підхоплював. Вони поскидали плащі й капелюхи. Сорочки і штани в них прилипли до тіла, черевики перетворилися на безформні кавалки бруду. З вагона Джоудів пролунав пронизливий крик. Чоловіки зупинилися, занепокоєно дослухаючись, а потім знову взялися до роботи. І маленький вал усе розростався, доки не зрівнявся з берегом біля шосе. Усі потомились, і лопати рухалися повільніше. А потік повільно піднімався. Вода прибувала і стала вище за рівень перших лопат землі.

Батько переможно засміявся.

— Вона залила б усе, якби ми не засипали! — крикнув він.

Потік повільно заливав стіну греблі, зриваючи з неї вербове гілля.

— Вище! — кричав батько.— Нам тре’ насипати її вище!

Вечоріло, а робота не вщухала. І тепер люди вже не відчували втоми, перейшовши межу. Обличчя в них застигли, як у мерців. Люди працювали рвучко, мов машини. Коли стемніло, жінки запалили у дверях вагонів ліхтарі та поставили чашки кави. І жіноцтво забігало до вагона Джоудів і протискувалося всередину.

Тепер перейми відбувалися кожні двадцять хвилин. І Ружа Шаронська перестала стримуватися. Вона відчайдушно кричала від жорстокого болю. А сусідки дивилися на неї, ніжно гладили й поверталися до своїх вагонів.

Мати розпалила грубку, наповнила водою все начиння та поставила на піч, аби нагріти. Щохвилини у двері зазирав батько.

— Чи все гаразд? — запитував він.

— Так! Думаю, що так,— запевняла мати.

Як стемніло, хтось приніс ліхтарик, щоб освітлювати роботу. Дядько Джон не на життя, а на смерть скидав грудки землі.

— Угамуйся,— сказав батько.— Ти ж надірвешся.

— Несила мені це терпіти. Несила мені слухати, як вона стогне. Це як... це як тоді...

— Знаю,— сказав батько.— Але просто вгамуйся.

Дядько Джон заплакав:

— Утечу я звідти. Богом клянуся: працювати мені тре’, а то втечу.

Батько відвернувся.

— Як там з тою позначкою?

Чоловік з ліхтарем спрямував промінь на гілку. Дощ яскраво засяяв білими смугами.

— Уже потопає.

— Вода зара’ прибуватиме повільніше,— сказав батько.— На тому боці потоку прибуде.

— Вона все ж таки прибуває.

Жінки наповнили кавники і знову поставили. А ніч тривала, люди рухалися повільніше й повільніше, важко човгаючи ногами, як тяглові коні. Усе більше землі на греблі, усе більше вербового гілля спліталося. Дощ лляв безперервно. Коли промінь ліхтарика падав на обличчя, то вихоплював погляди, обтягнуті вилиці та напружені м’язи.

Крики довго долинали з вагона, але нарешті змовкли.

— Жінка покликала б мене, якби та породила,— сказав батько.

Він повернувся до роботи, похмуро вигрібаючи землю.

Потік вирував і пінився біля берега. І тут біля струмка почулося рвучке тріскотіння. Промінь ліхтарика висвітлив велику повалену тополину. Чоловіки припинили споглядати. Гілля дерева занурилось у воду й омивалося зустрічним потоком, а коріння поступово промивалося та відривалось од берега. Поволі дерево відірвалося зовсім і попливло за течією. Зморені люди дивилися, пороззявлявши роти. Дерево поволі пливло вниз. Тут одна гілка зачепилася за пеньок, і він утримав деревину. І дуже повільно коріння розвернулось, і дерево попливло назад, врізавшись у свіжий насип. Вода прибувала. Дерево рушило далі й розламало греблю. Туди прослизнула цівка води.

Батько рвонувся вперед і заходився закидати пролом багном. Вода заливала дерево. І тоді берег почав нестримно осідати, і вода ринула людям до колін. Чоловіки здригнулись і почали тікати, а вода рівним потоком ринула далі, під вагони, під автомобілі.

Дядько Джон побачив, як вода зробила промоїну. В імлі він ще був здатний це розрізнити. Він більше не міг стримувати себе. Упав навколішки, а вода вирувала довкола нього, сягаючи грудей.

Батько побачив, як Джон упав.

— Агов! Що сталося? — Він допоміг дядькові встати.— Ти що, захворів? Ходімо, вагони високо.

Дядько Джон зібрався на силі.

— Не знаю,— вибачливо мовив він.— Ноги не тримають. Намагаюся встояти.

Батько допоміг йому пройти до вагонів.

Коли греблю зірвало, Ел розвернувсь і побіг. Ногам було важко. Вода сягала йому литок, коли він дістався вантажівки. Він зірвав брезент з капота й застрибнув у машину. Натиснув на стартер, завів мотор, але той не обертався. Ел вимкнув мотор. Акумулятор обертав промоклий мотор усе повільніше і нарешті замовк. Знов і знов, повільніше й повільніше. Ел увімкнув систему запалювання на вищий рівень. Він намацав під сидінням заводну ручку й вистрибнув з машини. Вода заливала підніжку. Ел метнувся до капота. Картер тепер був увесь під водою. Ел судомно крутив ручку, обертав, і його стиснута в кулак рука поволі розхлюпувала воду, яка заливала потоком машину. Нарешті ця шалена нестяма вщухла. Мотор був залитий водою, батарея геть промокла. Трохи вище загрузли дві машини з увімкненими фарами. Вони борсалися в гниловодді та смикали колесами, доки нарешті водії не вимкнули мотори й не сіли непорушно, спостерігаючи за світлом фар. І дощ хльостав білими смугами у світлі. Ел повільно обійшов вантажівку, простягнув руку і вимкнув запалення.

Коли батько підійшов до східців вагона, то помітив, що дошки затопило. Він ступив на них під воду, у баговинні.

— Тобі як — уже ліпше, можеш ступити, Джоне? — спитав він.

— Зі мною вже гаразд. Просто пройди.

Батько обережно піднявся на східці та протиснувся у вузьку шпаринку. І лампі, й ліхтарю прикрутили ґноти. Мати сиділа на матраці поряд з Ружею Шаронською та обмахувала її шматком картону. Місіс Вейнрайт кинула суху гілку до грубки, і вогкий дим вихопився з-під конфорки та заповнив помешкання запахом підпаленої тканини. Мати глянула на батька, коли він зайшов, а потім швидко опустила очі долу.

— Як вона? — запитав батько.

Мати не дивилася на нього.

— Нічо’, про мене. Спить.

У повітрі стояли сморід і задуха від запаху народжування. Дядько Джон проліз у двері та притулився до стінки вагона. Місіс Вейнрайт покинула роботу і підійшла до батька. Вона потягнула його за лікоть у куток вагона. Узяла ліхтар і поставила на ящик з-під яблук у кутку. На газеті лежала синя зморщена маленька мумія.

— Навіть не дихнуло,— тихо сказала місіс Вейнрайт.— Живим і не було.

Дядько Джон розвернувся та стомлено поплентався в темний куток вагона. Дощ тепер тихо стукотів по даху — так тихо, що всім було чутно, як дядько Джон утомлено шморгає носом у пітьмі.

Батько подивився на місіс Вейнрайт. Він узяв ліхтар у неї з рук і поставив на долівку. Руті з Вінфілдом заснули на своєму матраці, затуливши очі руками від світла.

Батько повільно підійшов до матраца, де лежала Ружа Шаронська. Він спробував сісти, але втомлені ноги його не тримали. Замість сісти він опустився навколішки. Мати продовжувала обмахувати доньку картонкою. Вона на мить глянула на батька очима, широко розплющеними, як у сновид.

— Ми... зробили... що могли,— сказав батько.

— Я знаю.

— Ми всю ніч працювали. Дерево впало і знесло нашу греблю.

— Я знаю.

— Ти чуєш під вагоном воду.

— Я знаю. Чула.

— Як гада’ш: з нею буде все гаразд?

— Не знаю.

— Ну... мо’... ми... не все, що треба, зробили?

Губи в матері були сухі й побілілі.

— Ні. Робили, що було слід... завше... ті’ки це й робили.

— Ми працювали, доки та деревина не впала... а дощ усе хлище.

Мати подивилася в стелю, потім знову втупилася долі. Батько все говорив, наче його примушували.

— Я не знаю, наскі’ки вода підніметься. Може затопити вагон.

— Я знаю.

— Ти все зна’ш.

Вона мовчала, повільно обмахуючи картонкою.

— Ми не схибили? — озвався він.— Мо’, щось не так зробили?

Мати якось дивно на нього подивилася, і її побілілі губи всміхнулися в дрімотному співчутті.

— Не бери на себе, ти не винен. Тихо! Усе буде гаразд. Зміни... вони скінчилися.

— Мо’, через воду... мо’, нам доведеться поїхати.

— Коли настане час поїхати — поїдемо. Ми зробимо все, що тре’. А зара’ — тихо. А то її розбудиш.

Місіс Вейнрайт наламала хмизу і почала підкидати його у вогонь, який чадів сирістю.

Знадвору почувся чийсь розлючений голос:

— Я сам з оцим скурвим сином поговорю.

А потім — голос Ела:

— Ти куди оце намилився?

— Іду, аби побачити цього покидька Джоуда.

— Ще чого. Що таке?

— Якби не ця його дурисвітська гідея про греблю, ми б поїхали. Тепер у нас машина здохла.

— А ви гадаєте, під нашою аж земля горить?

— Я зайду.

Голос Ела звучав холодно.

— Доведеться поборотися.

Батько повільно звівся на ноги й попрямував до входу.

— Та годі, Еле, я йду. Годі, Еле.

Батько спустився по східцях. Мати чула, як він сказав:

— У нас хвора. Пройдімо отуди.

Дощ тепер несильно стукотів по даху; піднявся вітерець і здував краплі поривами. Місіс Вейнрайт відійшла від пічки та подивилася на Ружу Шаронську.

— Скоро розвидниться, мем. Ви не хочете поспати? Я її догляну.

— Ні,— сказала мати.— Я не втомилася.

— Аякже, хай йому грець,— не погодилася місіс Вейнрайт.— Лягайте, спочиньте.

Мати повільно обмахувала картонкою.

— Ви до нас такі дружні,— сказала вона.— Ми вам вдячні.

Товстуля всміхнулася.

— Не треба дякувати. Ми ж усі в одному вагоні. Певна, як у нас щось станеться, ви теж зарадите.

— Так,— сказала мати,— зарадимо.

— Чи будь-хто.

— Чи будь-хто. Раніш у кожного передусім тільки своя сім’я була. А зара’ не так. Зара’ будь-хто поможе. Чим гірше нам випада, тим міцніше треба разом триматися.

— Ми не змогли його врятувати.

— Я знаю,— сказала мати.

Руті глибоко зітхнула і відвела руку від очей. Вона якийсь час сліпо задивлялася на лампу, а потім обернула голову і глянула на матір.

— Породила? — спитала вона.— Дитя вийшло?

Місіс Вейнрайт взяла мішок і постелила на ящик з-під яблук у кутку.

— Де дитя? — не вгавала Руті.

Мати провела язиком по губах.

— Нема ніякого дитяти. І не було ніякого дитяти, ніколи. Ми помилилися.

— Тю! — позіхнула Руті.— Як я хтіла б, аби було малесеньке дитятко.

Місіс Вейнрайт сіла поряд з матір’ю, узяла в неї картонку і почала обмахувати Ружу. Мати склала руки на колінах, не зводячи потомлених очей з обличчя Ружі Шаронської, яка знеможено заснула.

— Приляжте,— сказала місіс Вейнрайт.— Просто ляжте. Ви ж поряд будете. Ну, ви ж прокинетеся, як вона глибоко зітхне, так.

— Ну добре, ляжу.

Мати простяглася на матраці поряд зі сплячою дочкою. А місіс Вейнрайт сіла на долівці й почала пильнувати.

Батько, Ел і дядько Джон сиділи в дверях вагона і спостерігали, як займається сталева зоря. Дощ ущух, але небо все затяглося непроглядними хмаринами. Коли ж визирнуло світання, проміння віддзеркалилось у воді. Чоловіки змогли побачити течію, що стрімко вирувала, скочуючись униз, зносячи чорне гілля дерев, ящики, дошки. Вируючи, вода прямувала до долини, де стояли вагони. Від греблі нічого не лишилося. На полі вода стояла нерухомо. Краї потоку клекотіли жовтою піною. Батько висунувся з дверей і поклав гілочку на східці, трохи вище за лінію води. Чоловіки спостерігали, як повільно піднімається вода, як вона легенько захопила гілочку й ковтнула. Батько поклав іншу гілочку, дюймом вище, і сів зручніше, щоб споглядати.

— Гадаєте, вона у вагон хлине? — спитав Ел.

— Не можу сказати. Чорті-скі’ки згори хлинуло, і ще хлине. Не можу сказати. Мо’, знову задощить.

— Я тут поміркував,— сказав Ел.— Як вода прибуде, то все затопить.

— Ну.

— Та вона лише на три-чотири фути підніметься у вагоні, бо все на шосе виллється.

— ’Відки зна’ш? — спитав батько.

— А я за нею отам споглядав, у кінці вагона.— Він простягнув руку.— Отак-о проллється, більше — ні.

— Гаразд,— мовив батько.— Ну то й що? Нас тут не буде.

— Ні, нам тре’ бути тут. Вантажівка ж отут-о. Це тиждень займе, доки паводок схлине.

— Ну гаразд, і яку гідею ти ото пропонуєш?

— Ми можемо здерти борти у вантажівки і зробити як таку платформу, усе туди поскладаємо і там сидітимемо.

— Ну? А як готуватимемо... і їстимемо?

— Ну, я триматиму все сухим.

За стіною розливалося світло, металево-сіре світло. І друга гілочка почала сповзати зі східців. Батько поклав ще одну, вище.

— Точно прибуває,— сказав він.— Гадаю, вчинимо як кажеш.

Мати неспокійно перевернулася вві сні. Очі в неї широко розплющилися. Вона скрикувала — різко, попереджально:

— Томе! О Томе! Томе!

Місіс Вейнрайт заспокійливо заговорила, присипляючи її. Очі знову заплющились, і мати занурилася в сон. Місіс Вейнрайт підвелася й пішла до дверей.

— Агов! — неголосно покликала вона.— Ми нескоро звідціля рушимо.— Вона вказала в кут вагона, де стояв ящик з-під яблук.— Негоже так лишати. Тільки жалі та сльози гіркі. Може, ви... його візьмете, поховаєте десь?

Чоловіки мовчали. Батько озвався:

— Що ж, ви маєте рацію. Ті’ки жалі та сльози. Але незаконно закопувати отак-о.

— Стільки речей незаконних коїться, що нічого тут не вдіємо.

— Так.

— Тре’ встигнути вантажівці борти обдерти,— сказав Ел,— доки вода не прибула.

Батько обернувся до дядька Джона:

— Можеш поховати, доки ми з Елом борти розберемо?

Дядько Джон похмуро відповів:

— Чому саме я повинен? Чому не ви, хлопці? Не до душі мені таке.— А потім додав: — Звісно. Я це зроблю. Звісно, зроблю. Давай, оддай ’го мені.— Він підвищував голос: — Давай! Оддай ’го мені!

— Не розбудіть їх,— застерегла місіс Вейнрайт.

Вона винесла ящик з-під яблук і акуратно розправила на ньому мішок.

— Лопата просто за тобою,— сказав батько.

Дядько Джон узяв лопату в одну руку. Він прослизнув за двері та повільно почимчикував до води, яка одразу сягнула йому майже до пояса, перш ніж чоловік ступив туди. Він озирнувся і взяв ящик з-під яблук у другу руку.

— За роботу, Еле,— сказав батько.— Обдираймо борти.

У сірому світанковому світлі дядько Джон обійшов кінець вагона, обминув вантажівку Джоудів, а потім піднявся по слизькому берегу до шосе. Він вийшов з табору і опинився там, де струменів киплячий потік,— біля дороги, зарослої верболозом. Поклав лопату на землю і, тримаючи перед собою ящик, вибрався через кущі до нестримного потоку. Якийсь час дядько Джон стояв нерухомо і споглядав, як нуртує вир у жовтій піні, розбризкуючи її на вербове гілля. Він притиснув ящик з-під яблук до грудей. А потім нахилився і поставив ящик у потік, погладивши ношу рукою. І люто промовив:

— Пливи, скажи їм. Пливи прямо за водою, по вулицях, і зогнивай — отак-о все й розкажеш. Ті’ки так і можеш розказати. Не знаю навіть, ким ти був — хлоп’ям чи дівчам. Уже не взнати. Пливи по вулицях, ляж там. Мо’, так вони все і взнають.

Він обережно спрямував ящик за водою і відпустив. Ноша глибоко занурилась у воду, перевернулась у вирі боком та повільно опустилася на дно. Мішок зірвало водою, і ящик, занурившись у бистрину, швидко поплив геть з очей, за обрій. Дядько Джон схопив лопату і швидко пішов назад до вагонів. Він розбризкував на ходу воду і дістався вантажівки, де батько з Елом були зайняті тим, що здирали бортові дошки.

Батько глянув на нього:

— Усе зробив?

— Еге.

— Ну дивись,— сказав батько.— Якщо поможеш Елу, я піду до крамниці, куплю щось поїсти.

— Купіть трохи бекону,— попросив Ел.— Мені тре’ м’яса.

— Гаразд,— відповів батько.

Він зістрибнув з вантажівки, і дядько Джон заліз замість нього.

Коли вони заштовхнули дошки до вагона, мати прокинулась і сіла.

— Що ви робите?

— Схов побудуємо, аби не змокнути.

— Нащо? — спитала мати.— Тут сухо.

— Ні, так не буде. Вода прибува.

Мати ледве звелася на ноги і підійшла до дверей.

— Тре’ ’відси йти.

— Не можемо,— сказав Ел.— Усі наші речі тут. І вантажівка. Усе набуте.

— Де батько?

— Пішли харчів купить.

Мати глянула вниз, на воду. Потік вирував усього за шість дюймів від долівки. Перевела погляд на матрац і поглянула на Ружу Шаронську. Дочка пильно дивилася на неї.

— Як ся ма’ш? — запитала мати.

— Сил нема. Геть нема.

— Дам тобі поснідати.

— Я не голодна.

Місіс Вейнрайт підсунулася до матері.

— Вона добре вигляда. Усе з нею гаразд.

Очі Ружі Шаронської допитливо вдивлялися в матір, а та всіляко намагалась уникнути цього погляду. Місіс Вейнрайт підійшла до плити.

— Ма?

— Так? Що тобі?

— Це... все... гаразд?

Мати не наважилася відповісти. Вона опустилася навколішки перед матрацом.

— У тебе ще будуть,— сказала вона.— Ми зробили все, що могли.

Ружа Шаронська почала метатися й буквально виштовхнула себе нагору.

— Ма!

— Ти нічим не зарадила б.

Молодиця знову лягла й затулила очі руками. Руті підлізла впритул і в тремтінні спостерігала за нею. Вона свистяче прошепотіла:

— Вона хвора, ма’? Вона помре?

— Звісно, ні. З нею все буде як слід. Як слід.

Увійшов батько, несучи пакети.

— Як вона?

— Нівроку,— відповіла мати.— З нею все буде гаразд.

Руті повідомила Вінфілду:

— Вона не помре. Мама так кажуть.

А Вінфілд, колупаючи в зубах тріскою, відповів дуже дорослим тоном:

— А я завше це знав.

— І ’відки ти це знав?

— Не скажу,— відповів Вінфілд і виплюнув огризок тріски.

Мати розпалила багаття останньою галузкою і приготувала бекон, а також підливу. Батько приніс куплений у крамниці хліб. Мати насупилася, побачивши покупку:

— У нас що, зайві гроші?

— Ні,— відповів батько.— Але ж нам так їсти х’тілося.

— А купуєш магазинний хліб,— осудливо сказала мати.

— Ну, ми зголодніли як вовки. Усю ніч гарували.

Мати зітхнула;

— Що тепер робитимемо?

Поки вони їли, вода все прибувала й прибувала. Ел швидко проковтнув свою порцію і почав разом з батьком будувати платформу. П’ять футів завширшки, шість футів завдовжки, чотири фути над долівкою. А вода доплинула до краю одвірка і, здавалося, довго вагалася, чи прокрадатися далі, а потім поволі потекла до вагона по підлозі. А за вікном знову почалася злива і величезні важкі краплини розбивались об воду, лунко стукаючи по даху.

— Ставте, ставте матраци нагору,— сказав Ел.— Складімо ковдри туди ж — тоді не намокнуть.

Вони звалили свої пожитки на платформу, а вода вирувала по долівці. Батько і мати, Ел і дядько Джон узялися за кутки матраца, на якому лежала Ружа Шаронська, підняли його та поклали нагору, до речей.

А молодиця обурилася:

— Я сама можу. Зі мною все гаразд.

А вода повзла по долівці тонким шаром. Ружа Шаронська шепнула матері, й та сунула руку під ковдру, помацала дочці перса та кивнула.

В іншому кінці вагона Вейнрайти стукали молотками, майструючи собі платформу. Дощ посилився, але потім ущух.

Мати подивилася собі під ноги. Вода протекла на долівку вагона на півдюйма.

— Ви, Руті... Вінфілде! — розгублено покликала мати.— Гайда нагору. А то застудитесь.

Вона бачила, як вони благополучно залізли та ніяково всілися поряд з Ружею Шаронською. Раптом мати сказала:

— Тре’ нам забиратися ’відти.

— Не можемо,— відповів батько.— Ел каже: усі наші речі тут. Ми витягнемо двері вагона, сюди покладемо — так більше місця буде, щоб сісти.

одина тулилася на платформі, притихла й занепокоєна. Вода вже сягала шести дюймів у вагоні, а потім потоп рівномірно ринув на берег, а звідти на бавовняне поле з іншого боку. Того дня і ночі люди спали геть промоклі, лежачи пліч-о-пліч на знятих дверях вагона. І мати лежала поряд з Ружею Шаронською. Подеколи мати то шепотіла, то сиділа тихо, і обличчя її було задумливим. Під ковдрою вона ховала збережені залишки магазинного хліба.

Дощ тепер змінився: короткі мокрі шквали чергувалися з затишшям. Уранці наступного дня батько похлюпотів через табір і повернувся з десятком картоплин у кишенях. Мати спідлоба подивилася на чоловіка, а він виламав кілька дощок зі стінки вагона, розпалив багаття і зачерпнув води в казанок. Сім’я їла варену димлячу картоплю пальцями. А коли ця остання їжа зникла, усі задивилися на сіру воду і тієї ночі довго не засинали.

Коли настав ранок, вони нервово прокинулися. Ружа Шаронська щось прошепотіла матері. Та кивнула.

— Так,— мовила мати.— Пора для цього.

І тоді вона повернулася до дверей вагона, на якій лежали чоловіки.

— Ми повинні забиратися ’відси,— гнівно сказала вона,— туди підемо, де повище. А ви хочете — йдіть, хочете — не йдіть, а я забираю Ружу Шаронську і малих ’відси.

— Ми не можемо! — слабким голосом мовив батько.

— Ну добре, потім підете. Мо’, донесете Ружу Шаронську до шосе, а потім назад підете. Усе’дно дощу нема, тож ходім.

— Ну гаразд, підемо,— сказав батько.

— Ма’, я не піду,— сказав Ел.

— Чого?

— Ну... Еґґі... ну, вона і я...

Мати всміхнулась.

— Авжеж,— сказала вона.— Лишайся тут, Еле. Речі доглянеш. А коли вода спаде... ми вернемося. Швидше, поки дощу нема,— квапила вона батька.— Ну, вставай, Руже Шаронська. Ми перебираємося туди, де сухо.

— Я можу ходити.

— Мабуть, помаленьку спробу’ш, на дорозі. Підстав спину, чоловіче.

Батько зістрибнув у воду і завмер очікувально. Мати допомогла Ружі Шаронській злізти з платформи й підвела дочку до виходу. Батько підхопив Ружу на руки, проніс її так високо, як тільки міг, і, обережно торуючи шлях у глибині води, обійшов вагон і опинився на шосе. Він поставив дочку на ноги, і вона вчепилася в батька. Дядько Джон прямував за ними, несучи Руті. Мати зіскочила у воду, і на мить її спідниця майнула куполом.

— Вінфілде, гайда мені на плечі. Еле, ми вернемося, ті’ки вода спаде. Еле...— вона зробила паузу.— Якщо... якщо Том прийде... скажи йому, що ми вернемося. Скажи йому: хай стережеться. Вінфілде! Залазь мені на плечі — отак! Тепер тримай ноги рівненько.

Вона почалапала по груди у воді. На шосе чоловіки допомогли матері залізти на насип і взяли Вінфілда в неї з плечей.

Усі стояли на шосе і дивилися на водну гладінь, на темно-червоні коробки вагонів, вантажівки та різні автомобілі, залиті глибокою водою, яка поволі коливалась. І поки вони стояли, почалася мжичка.

— Тре’ нам іти,— сказала мати.— Руже Шаронська, як почува’шся: можеш іти?

— Голова обертом іде,— сказала молодиця.— Почуваюсь як побита.

Батько пожалівся:

— Іти — а куди?

— Не знаю. Ну, піддержимо Ружу.— Мати подала дочці праву руку, щоб підтримати її, а батько простягнув ліву.— Ходімо туди, де сухо. Треба. Ви ж, хлопці, другий день одежу не сушили.

Вони поволі просувалися по шосе. До них долітало дзюрчання води у струмку на узбіччі. Руті з Вінфілдом ішли разом, човгаючи ногами в багні. Вони повільно просувалися по дорозі. Небо потемніло, і дощ посилився. Жодної машини на магістралі.

— Нам тре’ поквапитися,— сказала мати.— Якщо дівчина зара’ змокне вся, то не знаю, що тоді з нею буде.

— Ти не сказала, куди нам квапитися,— саркастично нагадав їй батько.

Біля струмка дорога петляла. Мати роздивлялася землю й затоплені поля. Далині зліва, на невисокому пагорбі, стояв почорнілий від зливи сарай.

— Гляньте! — сказала мати.— Дивіться-но отуди! Б’юсь об заклад, там у сараї сухо. Станьмо там, доки дощ не вщухне.

Батько зітхнув:

— Та як би ’відти хазяїн не погнав.

Попереду на дорозі Руті помітила червону цятку. Дівчинка хутко майнула до неї. Це був чахлий кущик здичавілої герані, й там росла тільки одна квіточка, обшугана дощем. Руті зірвала квітку. Ретельно відірвала одну пелюстку і приліпила собі на ніс. Вінфілд підбіг подивитися.

— Даси й мені одну? — попросив він.

— Ні, cep! Це все моє. Це я знайшла.

Вона приліпила собі на чоло ще одну пелюстку — схожу на яскраво-червоне сердечко.

— Ну дай, Руті! Дай мені одну. Припини, ну.

Він намагався вихопити в неї з руки квітку, та змилив, і Руті дала йому щосили ляпаса. Брат на мить подивовано укляк, а потім губи в нього затремтіли, а очі стали зовсім круглими.

Інші наздогнали дітей.

— Ану що ви наробили? — спитала мати.— Швидко кажіть: що накоїли?

— Він хтів мій цвіточок загарбать.

Вінфілд заридав:

— Я... ті’ки одну х’тів... наліпить собі на ніс.

— Дай йому, Руті.

— Та хай сам собі знайде. Це моя.

— Руті! Ти даси ’му пелюстку.

Руті почула в материнському голосі погрозу і змінила тактику.

— Ось,— мовила вона з ретельно підготованою добротою в голосі.— Я лишу одну для тебе.

Старші випередили їх. Вінфілд підставив ніс сестрі. Вона лизнула мокру пелюстку і щосили тицьнула йому на ніс.

— Ти маленький сучий син,— тихо сказала вона.

Вінфілд намацав пелюстку і притиснув собі до носа.

Діти швидко пішли за дорослими. Руті відчула, що веселощі позаду.

— Ось,— мовила вона.— Ось ще. Приліпи собі на чоло.

На правому узбіччі знову почався різкий дощ, який шмагав дорогу. Мати крикнула:

— Скоріше! Велика злива буде. Гайда через пліт сюди. Так ближче. Ну, давайте! Сміливіше, Руже.

Вона напіввитягла дочку через канаву, допомогла перелізти через пліт. А потім на всіх упала буревійна злива. Важкі краплини барабанили по людях. Родина пробиралась у бруді по невеличкому схилу. Чорний сарай майже сховався за стіною дощу. Злива сичала і бризкала, а вітер підсилювався та гнав дощ далі. Ружа Шаронська послизнулась і повисла на руках батьків.

— Чоловіче! Можеш понести її?

Батько нахилився і взяв дочку на руки.

— Все’дно ми змокли як хлющ,— сказав він.— Швидше. Вінфілде, Руті! Бігом уперед.

Вони добігли, захекавшись, до залитого дощем сараю і зайшли туди, де була хвіртка. Дверей не було. Усередині валялося кілька поіржавілих сільськогосподарських інструментів: дисковий плуг, зламаний культиватор, залізні колеса. Дощ калатав по прихистку і пеленою заступив вхід. Батько обережно спустив Ружу Шаронську на замаслений ящик.

— Господи Всемогутній! — промовив батько.

— Мо’, там далі сінник є,— сказала мати.— Поглянь: двері.— Вона налягла на двері, що висіли на іржавих петлях.— Отам сіно,— крикнула мати.— Заходьте, ну.

Усередині було темно. Трохи світла пробивалось у шпарини між дошками.

— Лягай, Руже Шаронська,— сказала мати.— Перепочинь. А я вже знайду, як тебе обсушити.

— Ма’! — покликав Вінфілд. Шум дощу, який калатав по даху, заглушив голос.— Ма’!

— Що таке? Ну чого тобі?

— Дивіться! Отам, у кутку.

Мати подивилася. Там у мороці видніли дві постаті — чоловік, який лежав на спині, і хлопчик, що сидів поряд і широко розплющеними очима дивився на прибульців. Коли мати помітила цих людей, хлопчик устав і підійшов до неї. Голос його звучав хрипко.

— Це ви хазяї?

— Ні,— відповіла мати.— Ми зайшли дощ перечекати. У нас дочка хвора. А в тебе є суха ковдра? Ми б її загорнули, доки одежу просушимо.

Хлопчик пішов до кутка, виніс звідти брудну ковдру та подав матері.

— Дякую тобі,— сказала вона.— А що з тим чоловіком?

Хлопчик озвався монотонним голосом, схожим на каркання:

— Спочатку він недужим був... а тепер виснажився.

— Що?

— Виснажився з голоду. Заслаб, як бавовну збирав. Днів шість не їв.

Мати пішла в куток і подивилася на чоловіка. Йому було близько п’ятдесяти; кощаве, виснажене обличчя заросло щетиною, а розплющені очі дивилися каламутно й непорушно. Хлопчик став поряд.

— Татко твій? — спитала мати.

— Так! Він усе каже, що не голодний або щойно поїв. Годував мене. А зараз геть слабий. Ледь рухатися може.

Калатання дощу перемінилося на м’який шерех по даху. Висохлий старший чоловік поворушив устами. Мати опустилася навколішки поряд і притулилася вухом. Губи хворого знову заворушилися.

— Аякже,— сказала мати.— Заспокойтесь. Усе з ним гаразд буде. Заждіть лише, я з дочки мокру одежу зніму.

Мати обернулася до Ружі.

— Скоріше роздягайся,— сказала мати. Вона тримала ковдру як заслону, щоб дочки не було видно. І коли та роздяглася догола, мати обгорнула її ковдрою.

Хлопчик знову став поруч, пояснюючи:

— Не знаю я. Він знай казав, що поїв або що не голодний. А тої ночі я пішов, вікно розбив, украв хліба трохи. Зліпив йому м’якуш і дав. А він як зачав блювати і ще більше заслаб. Треба йому супу або молока. А у вас, люди добрі, є гроші на молоко?

Мати відповіла:

— Тихіше. Не переймайся. Щось придумаємо.

Раптом хлопчик закричав:

— Він помирає, кажу вам! Він до смерті виснажився, кажу вам.

— Тихіше,— сказала мати.

Вона подивилася на батька і дядька Джона: ті стояли, безпорадно втупившись у хворого. Подивилася на Ружу Шаронську, обтулену ковдрою. Очі матері зустрілися з очима Ружі й не відривалися від дочки. І обидві жінки глибоко вдивлялись одна в одну бездонними очима. Дихання молодиці стало коротким і уривчастим.

— Так,— сказала вона.

— Я знала це. Знала! — всміхнулася мати.

Вона подивилася на свої руки, зчеплені на колінах.

Ружа Шаронська прошепотіла:

— Ви... ви всі... можете вийти ’відси?

Дощ ледь чутно шелестів по даху.

Мати нахилилася вперед, пригладила долонею, як гребінкою, дочці скуйовджене волосся, відкинувши з чола назад, і поцілувала ту в лоб. А потім швидко підвелася.

— Ну, всі,— покликала вона.— Ходіть у комору з реманентом.

Руті розтулила рот, аби щось сказати.

— Тихо,— сказала мати.— Тихо і виходьте.

Вона вигнала дітей за поріг, узяла з собою хлопчика і замкнула риплячі двері.

З хвилину Ружа Шаронська нерухомо сиділа в сараї, де чувся шелест дощу. Потім вона ледь звела своє зморене тіло і загорнулась у ковдру. Повільно рушила до кутка й зупинилася, дивлячись на змучене обличчя, у перелякані очі. Потім повільно лягла біля хворого. Він повільно похитав головою. Ружа Шаронська відгорнула один ріжок ковдри й оголила грудь.

— Треба,— сказала вона.

Жінка підповзла ближче і притулила голову поруч.

— Ось! — мовила Ружа.— Ось.

Її рука охопила йому голову і лагідно притримала біля грудей. Її пальці ніжно пестили йому волосся. Вона звела очі, оглянула сарай, і її вуста зімкнулися й загадково всміхнулися.

КІНЕЦЬ