Грона гніву

Розділ 24

суботу вранці пральня була переповнена. Жінки прали сукні — рожеві з лляного прядива й квітчасті бавовняні — і вивішували випране на сонці, розтягуючи матерію, щоб розпрасувати її. Опівдні весь табір оживився, народ пожвавішав. Діти метушились, як у лихоманці, та шуміли більше, ніж зазвичай. Усередині дня їх почали купати, і кожну дитину хапали, приборкували та мили, а шум на дитячому майданчику потроху вщух. До п’ятої години всі діти вже були вимиті, їм суворо наказали не замазуватись, і вони всі гуляли, убрані в накрохмалений чистий одяг, нещасні від такої охайності.

На великому танцювальному майданчику порядкував комітет. Задіювали кожен шматочок електричного дроту. На міському сміттєзвалищі шукали дроти, з кожного ящика з інструментами діставали ізоляційну стрічку. А коли все знайшли, то шматочки зв’язали та натягли над майданчиком, повісивши шийки пляшок замість ізоляторів. Увечері вперше мало бути електричне освітлення. О шостій годині чоловіки повернулися з роботи чи з її пошуків, і почалося миття в душових. На сьому пообідали, і чоловіки вбралися в найкраще: чисті комбінезони, свіжі блакитні сорочки, а дехто й у пристойні чорні костюми. Дівчата вдяглись у ситцеві сукні, випрасувані й чисті, волосся заплели в коси та оздобили стрічками. Стурбовані жінки спостерігали за сім’ями, миючи ввечері посуд. На майданчику репетирував струнний оркестр, оточений подвійною стіною хлоп’ят. Люди хвилювалися від радісного передчуття.

У наметі Езри Гастона, голови Центрального комітету, що складався з п’ятьох осіб, відбувалися збори. Гастон — високий худорлявий чоловік, почорнілий від вітру, з очима гострими, як кинджальчики,— говорив з членами комітету, представниками від кожної санітарної частини.

— Неабияк пощастило, що нас попередили: на танцях спробують учинити бучу! — казав він.

Заговорив низенький черевань — представник третього блоку:

— Думаю, ми повинні до пекла їх вичавити, усім показати.

— Ні,— заперечив Гастон.— Вони ж цього й домагаються. Ні, сер. Якщо вони хочуть бійку затіяти, то потім до колів побіжать і скажуть, що ми змовилися. Вони ж і раніше намагалися так зробити — в інших місцях,— він обернувся до смаглого сумного юнака з другого блоку.— Чи зібрав хлопців, щоб поставити охорону біля паркана — аби ніхто не підкрався?

Сумний юнак кивнув.

— Так! Дванадцятеро. Нікого не битимуть. Просто в шию виштовхають.

Гастон промовив:

— Підеш, знайдеш Віллі Ітона. Він розпорядник розваг, так?

— Еге.

— Ну то перекажи, що ми хочемо його бачити.

Юнак вийшов і невдовзі повернувся з довготелесим сухорлявим техасцем. Віллі Ітон був довгообразий, з вузькими щелепами, сірувато-брунатним волоссям. Руки й ноги в нього теліпались, а сірі очі були опалені сонцем, як у всіх вихідців з Техаського Клину. Віллі стояв у наметі, всміхаючись, неспокійно покручуючи зап’ястями.

Гастон спитав у нього:

— Ти чув про сьогодні?

— Еге! — всміхнувся Віллі.

— Чимось зарадиш?

— Еге!

— Розкажи, що зробиш.

Віллі Ітон радісно всміхнувся.

— Ну, сер, зазвичай у нас до святкового комітету п’ятеро входять. А я більше поставив — двадцятьох дужих хлопців. В’ни теж танцюватимуть, а самі позиратимуть, на обидва вуха слухатимуть. І от як раптом розмова розбурхається, гризотня заведеться — в’ни міцно в кільце стануть. Чисто все зроблять, як слід. Ніхто не взнає. Просто підуть начебто з майданчика, і той скандаліст — з ними.

— Ти їм скажи, аби не били.

Віллі весело засміявся:

— Та казав,— мовив він.

— Ти так скажи, аби зрозуміли.

— Та розуміють вони. Біля воріт п’ятеро стоять, стежать, хто заходить. Спробувати б скандаліста виявити, доки чвари не почав.

Гастон підвівся. Його сталеві очі стали жорсткими.

— Слухай-но, Віллі. Ми не хочемо, аби когось набили, їхні нишпорки — представники шерифа — біля входу стоятимуть. Якщо ви кров пустите, вас до представників потягнуть.

— Є над чим голову ламати,— сказав Віллі.— Їх через чорний хід виведуть у поле. І хлопці простежать, аби ніхто не вернувся.

— Ну, звучить, як пісня,— Гастон досі хвилювався.— Але стеж, аби нічого не сталося, Віллі. Ти несеш відповідальність. Не бийте їх. Ні кийків, ні ножів, ні зброї — нічого такого.

— Ні, сер,— сказав Віллі.— Ми ж їм не зашкодимо.

Гастон недовірливо подивився на нього.

— Хотілося б довіряти тобі, Віллі. Якщо надавати їм хочете, то хай не до крові.

— Так, сер! — відповів Віллі.

— А ти у своїх хлопцях певен?

— Так, сер.

— Гаразд. Якщо не впораються, я праворуч буду, на танцмайданчику.

Віллі жартома віддав честь і вийшов.

— Не знаю,— сказав Гастон. Сподіваюся, хлопці Віллі нікого не вб’ють. Якого біса ці представники до нашого табору сікаються? Чому вони не можуть дати нам спокій?

Сумний юнак з другої дільниці мовив:

— Я в Санленді жив, у таборі від Земельно-Скотарської компанії. Далебі, там по копу на десятьох. На двохсот людей — один водопровідний кран.

Озвався черевань:

— Господи Ісусе і пророку Єреміє! Не розказуй мені — я там був. Там халупи отак-о в ряд стулені — тридцять п’ять штук, а за кожною ще п’ятнадцять. А туалетів — десять усього на всі халупи. А смердить — Боже мій — на милі чутно! Один представник якось душу розкрив. Ми там жили, а він і каже: «От трикляті урядові табори,— каже.— Дайте людям гарячу воду — а вони назавжди її вимагатимуть. Дайте їм туалети — а вони назавжди їх вимагатимуть». І каже: «От потурайте цим клятим окі — а вони все загарбають. А ще в них червоні мітинги в урядових таборах. Усі тільки й міркують, як на грошову допомогу стати»,— так він казав.

Гастон спитав:

— Так-таки ніхто йому в пику не дав?

— Ні. Був там один, той пита: «Про яку таку ви допомогу?» — «Та про ту, яка нам, платникам податків, руки викручує, а всі гроші оцим клятим окі пливуть».— «Ми теж платимо податки — і на товари податки, і на газ податки, і на тютюн податки,— каже цей хлопець.— От кажуть: фермери від уряду одержують чотири центи за фунт бавовни — хіба це не державна допомога?» — так і каже. «Вони роблять як належно»,— представник одказує. «Ну гаразд,— цей хлопець каже,— а хто ваш чортів урожай збирає, як не ми?» — Черевань оглянув усіх навколо.

— А що представник сказав? — запитав Гастон.

— Ну, розлютився. І каже: «Від вас, клятих червоних, завжди неприємності, підбурюєте,— каже.— Ану ходи зі мною». Узяв за комір оцього хлопця, і дали йому шістдесят діб тюрми за волоцюзтво.

— Та як вони це зробили — він же працював? — спитав Тімоті Воллес.

Черевань розсміявся.

— Та ви ж краще знаєте,— відповів він.— Ви ж знаєте: кого коп незлюбить, той і волоцюга. Й ось чому вони наш табір ненавидять: копам сюди ходу нема. Тут Сполучені Штати, а не Каліфорнія.

Гастон зітхнув:

— Хотілося б тут довше пожити. А то ж скоро доведеться з місця зніматися. Мені тут до душі. Люди тут дружно живуть. Але, Господи Всемогутній, чому нас не облишать, а чіпляються до нас, вистежують і за ґрати кидають? Богом клянуся: вони на бійку нарвуться, якщо не припинять за нами пантрувати.— Потім він опанував себе, голос став спокійнішим.— Ні, ми повинні зберігати мир,— нагадав він собі.— Комітет не має права проти рожна перти.

Черевань від третього блоку промовив:

— Як хтось вважає, що в комітеті робити — це саме задоволення, то — боронь Боже! От сьогодні у мене в блоці жінки колотнечу затіяли. Як почали обзиватися та сміттям жбурлятися. Жіночий комітет не впорався, до мене прибіг. Хотіли, аби я там бійку припинив. А я й кажу: це жінки винні, це ваша жіноча справа, от самі й припиняйте. Наш комітет не ув’язується в бої гнилицями.

Гастон кивнув:

— Ви правильно вчинили,— мовив він.

Тепер спустилася пітьма, і в міру того, як темрява густішала, здавалося, що струнний оркестр репетирує дедалі голосніше. Замиготіли вогні, чоловіки подивилися, чи міцно скріплені дроти на танцювальному майданчику. Діти юрмилися непрохідною зграйкою біля музикантів. Хлопчик з гітарою співав «Закутній блюз»[28], обережно випробовуючи акорди для себе, а на другому приспіві до мелодії приєдналися три гармоніки і скрипка. Від наметів до майданчика стікався народ: чоловіки в чистих синіх комбінезонах з грубої бавовняної тканини і жінки у фарбованих сукнях з прядива. Усі наблизилися до майданчика і непорушно стали в спокійному очікуванні, з напружено-замисленими обличчями, осяяними електрикою.

Уся територія була огороджена високим дротяним парканом, а вздовж загороди через кожні п’ятдесят футів на траві, вичікуючи, сиділи охоронці.

Почали з’їжджатися гості на автівках: дрібні фермери з родинами, мігранти з інших таборів. І коли кожен гість проходив у ворота, то називав ім’я того поселенця з табору, що запросив його.

Струнний оркестр заграв танок — тепер уже гучно, бо репетиція скінчилася. Біля наметів сиділи святенники, і на їхніх обличчях застигли нетерпимість і презирство. Вони ні з ким не розмовляли, а вишукували гріх, і в їхніх обличчях читалося засудження всього дійства.

У наметі Джоудів Руті з Вінфілдом нашвидку проковтнули свій немудрий обід, а потім попрямували на майданчик. Мати покликала їх назад, схопила кожного за підборіддя, відкинула їм лиця й уважно роздивилася ніздрі, смикнула за вуха і обстежила їх, а потім відіслала до санітарної частини, щоб діти знову вимили руки. Руті з Вінфілдом пробовталися біля входу до вмивальні, а далі майнули на майданчик, щоб змішатися з натовпом дітей, скупченим біля музикантів.

Ел скінчив вечеряти і півгодини голився Томовим лезом. На Елі були вовняний костюм в обтяжку і смугаста сорочка; хлопець умився та змочив водою своє пряме волосся, щоб гладко його зачесати. І, знайшовши мить, коли у вмивальні нікого не лишилося, він чарівливо всміхнувся собі в дзеркало та обернувся, щоб побачити свій усміх у профіль. Застебнув пурпурові нарукавники і вдягнув піджак в обтяжку, протер жовті черевики уривком туалетного паперу. Хтось зайшов у душову, і Ел швидко рушив на майданчик, шукаючи дівчат по дорозі. Біля танцювального майданчика він помітив симпатичну білявку, яка сиділа перед наметом. Ел став боком і відсунув борт піджака, щоб було видно сорочку.

— Підеш сьо’дні на танці? — спитав він.

Дівчина відвела погляд і не відповіла.

— Що, не можу з тобою поговорити? Як щодо танців? — І додав безтурботним тоном: — Я вмію вальс.

Дівчина соромливо подивилася на Ела й озвалася:

— Теж мені диво — усі вальс уміють.

— Та зі мною не зрівняються,— сказав Ел.

Заграла музика, і він став притупувати в такт.

— Ходімо,— сказав Ел.

З намету висунулася голова товстої жінки; незнайомка похмуро подивилася на Ела.

— Проходь мимо,— гнівно сказала жінка.— Ця дівчина засватана. Вона ось-ось побереться, скоро чоловік приїде.

Ел хвацько підморгнув дівчині й попрямував далі, притупуючи в такт, погойдуючи плечима і розмахуючи руками. А дівчина невідривно дивилася йому вслід.

Батько відсунув тарілку і підвівся.

— Давай, Джоне,— сказав він і пояснив матері: — Нам тре’ з деким переговорити про роботу.

Татко з дядьком Джоном вирушили до будинку управителя.

Том підчистив на своїй тарілці скибочкою хліба соус до печені та доїв шматок. Потім простягнув тарілку нені, й та занурила миску у відро з гарячою водою, вимила й подала Ружі Шаронській, щоб та витерла.

— На танці підеш? — спитала мати.

— Аякже,— відповів Том.— Я ж тепер у комітеті. Тре’ за деким придивитись.

— Уже в комітеті? — мовила мати.— Певно, це тому, що ти роботу знайшов.

Ружа Шаронська повернулася, щоб поставити тарілку. Том указав на сестру.

— Боже мій, от погладшала,— сказав він.

Ружа Шаронська зашарілася та взяла іншу тарілку від нені.

— Що є, то є,— підтвердила мати.

— І все ліпшою на вроду стає,— провадив Том.

Молодиця зашарілася ще густіше та опустила голову.

— Припини,— тихо сказала Ружа.

— Ну аякже,— мовила мати.— При надії жінка завше гарнішає.

Том засміявся.

— Якщо й далі так надиматиметься, доведеться їй черевце на тачці возити.

— Та годі вже,— не витримала Ружа Шаронська і сховалася в наметі, подалі від очей. Мати всміхнулася:

— Чо’ це ти її дражниш.

— А вона це полюбляє,— сказав Том.

— Та знаю, що полюбляє, а все ж таки не турбуй її. Вона все за Конні побивається.

— Ну, пора їй викинути його з голови. Він, мабуть, зара’ в науку пішов, у президенти Сполучених Штатів готується.

— Не турбуй її,— повторила мати.— Нелегко їй усе переживати.

До них підійшов Віллі Ітон, усміхнувся й спитав:

— Ти Том Джоуд?

— Еге.

— Ну, я голова комітету. Ти нам потрібен. Мені про тебе розказали.

— Звісно, візьму участь,— відповів Том.— А це — моя мама.

— Вітаю,— сказав Віллі.— Радий знайомству.

Він провадив:

— Поставлю тебе на воротях, а потім переведу на майданчик. Хочу гостей перевірити, хто є хто, спробуємо викрити. Ти будеш з напарником. А потім хочу, аби ти потанцював і дививсь обома.

— Так! Усе зроблю,— відповів Том.

Мати спитала боязко:

— Щось недобре затівається?

— Ні, мем,— відповів Віллі.— Нічо’ недоброго.

— Та нічо’ такого,— підхопив Том.— Ну гаразд, пішов я. Побачимося на танцях, ма’.

Двоє молодиків швидко рушили до головного входу. Мати поставила вимитий посуд на ящик.

— Виходь,— покликала вона і, коли відповіді не почулося, повторила: — Руже, ти не вийдеш?

Молодиця вийшла з намету й продовжила витирати посуд.

— Том просто тебе під’юджує.

— Та знаю. Нехай; але просто терпіти не можу, коли на мене інші видивляються.

— Ну, цьому нічим не зарадиш. Людям тре’ дивитись. Але ж людям приємно бачити молоду в тяжі — це їх начебто звеселяє, радість просту дає. А ти хіба не підеш на танці?

— Я х’тіла... але ще не знаю. Як хочу, аби Конні повернувся... ліпше тут буду.— Її голос погучнішав: — Ма’, я так хочу, аби він повернувся. Несила мені більше.

Мати пильно глянула на неї.

— Знаю,— сказала вона.— Але, Руже Шаронська, не ганьби своєї сім’ї.

— Я й не збираюся, ма’.

— От і не ганьби нас. На нас і так стільки всьо’о звалилося, не до ганьби.

Вуста молодиці затремтіли.

— Я не піду на танці. Не можу я... ма’... поможіть мені!

Вона важко опустилась і затулила голову руками.

Мати витерла руки об кухонний рушник, присіла навпочіпки і провела долонями по волоссю Ружі Шаронської.

— Ти хороша дівчинка,— сказала мати.— Завше була хорошою дівчинкою. Я подбаю за тебе. Не переймайся.— І продовжила жвавим тоном: — Зна’ш, як ми зробимо? Підемо на танці, сядемо й дивитимемось. А як хто тебе на танець запросить, скажу, що ти слаба. Скажу, що зле тобі. А ти музику послуха’ш і все таке.

Ружа Шаронська підняла голову.

— І танцювати мені не дозволиш?

— Ні, не дозволю.

— І не давай нікому до мене торкатись.

— Ні, не дам.

Молодиця зітхнула. Вона розпачливо промовила:

— Не знаю я, що робити, ма’. Просто не знаю. Не знаю.

Мати погладила їй коліно.

— Послухай,— сказала вона.— Подивись на мене. Ось що я скажу. Мине час — і не так погано буде. Мине час. Так, це правда. А тепер ходімо. Підемо вмиємось, у найкраще вберемось і сядемо на майданчику на танці дивитися.

Вона повела Ружу Шаронську до санітарної частини.

Батько й дядько Джон сиділи з іншими чоловіками на ґанку офісу.

— Ми сьо’дні мало роботу не дістали,— сказав батько.— Просто трішки спізнилися. Щойно її двоє перехопили. Ну, сер, і кумедія була. Отой бос, який наймав, каже: «Ми щойно двох по четвертаку взяли. А так можемо за двадцять центів наймати. За двадцять скільки завгодно візьмемо. Їдьте в табір, перекажіть, що ми багато робітників за двадцять візьмемо».

Чоловік, який сидів навпочіпки, нервово поворухнувся. А його широкоплечий сусід з обличчям, схованим у тіні чорного капелюха, ляснув долонею по коліну.

— Знаю я, що це таке, чорт забирай! — викрикнув він.— Мерзотники вони, ось хто. Голодних наберуть. Ви своїх кревняків не прогодуєте на двадцять центів за годину, але погодитеся, нічого не вдієш. Вони вас у пазурі загарбали. Роботу як з аукціону продають. Ісусе, та вони скоро змусять нас самих платити, аби ми роботу дістали.

— Ми б на неї погодилися,— сказав батько.— У нас роботи ніякої не було. Ми, звісно, погодилися б, але там сті’ки людей було і так злісно на нас позирали, що ми швиденько пішли.

Чорнокапелюшний мовив:

— Як почнеш думати — аж голова макітриться. Я от на одного працював, так він досі врожай зібрати не може. Ціна за збирання як на дріжджах росте, ніяк він не збере, уже й руки опустив.

— Здається мені...— почав був батько і замовк. Усі навколо нього мовчали.— Ну... я просто подумав... от якби мені акр землі. Ну, моя жінка — вона могла б там трохи овочів вирощувати, пару свиней завела б, курей трохи. А ми б могли роботу знайти десь, вернули б потім. Діти б до школи пішли. Ніде таких шкіл, як отут-о, не бачив.

— Не такі вже наші діти щасливі в оцих школах,— сказав чорнокапелюшний.

— Чого? Тут школи такі файні.

— Ну, наші діти босі, а їхні — у шкарпетках, у штанцях франтівських, усіх обзивають «окі». Ось малий мій пішов до школи. І щодня з кимось колотився. От молодець. Справжній мужик росте. Щодня битися доводилося. Додому приходжу — а одежа на ньому роздерта, з носа крівця тече. А мати його шмагає. Ну, я її змусив облишити. Нащо його духопелити — він, біднесенький, і так б’ється щодня, і б’ють його. Ісусе! А він декому з отих діточок надавав — тим, у гарненьких шкарпетках, сучим дітям. Не знаю. Не знаю.

Батько знову завів своєї:

— Ну що ж у біса робитиму? Ми на безгрошів’ї. Один з моїх синів знайшов роботу, але вона нас не прогодує. Погоджуся на двадцять центів. Доведеться.

Чорнокапелюшний підняв голову, показавши щетинисте підборіддя й витягнуту шию, кошлату, наче вкриту хутром.

— Еге! — гірко промовив він.— Ти погодишся. А я за четвертак роблю. Ти займеш моє місце за двадцять центів. А коли я геть зголоднію, то й на п’ятнадцять погоджуся. Так! Ну йди, наймайся.

— А як мені, в чорта, робити? — перепитав батько.— Не можу ж я голодувати, аби тобі четвертак платили.

Чорнокапелюшний знов опустив голову, сховавши підборіддя в тіні.

— Не знаю,— мовив він.— Просто не знаю. Горбатишся як проклятий на роботі по дванадцять годин на добу, усе одно голодуєш, ще й метикуєш, як прожити. Малий мій ніколи досита не їсть. Не можу я всякчас думати, чорт забирай! Так з глузду з’їдеш.

Інші люди, які сиділи навколо, нервово заворушилися.

Том стояв біля воріт і спостерігав за людьми, які йшли на танці. Прожектор осявав їхні обличчя. Віллі Ітон сказав:

— Тут треба на обидва ока дивитися. Я послав по Джула Вітелу. Він наполовину черокі. Гарний хлопець. Невідривно пильнуй. Може, кого помітиш.

— О’кей,— сказав Том.

Він спостерігав за фермерськими родинами; на вечірку йшли дівчата з заплетеними косами і хлопці, причепурені для танців. До Тома наблизився Джул і став поряд.

— Я з тобою,— сказав він.

Том поглянув на яструбиний ніс, високі смагляві вилиці та гостре вузьке підборіддя.

— Вони кажуть, ти наполовину індіянин. По-моєму, ти чистий індіянин.

— Ні,— сказав Джул.— Я напівкровка. От якби я був чистокровним, то був би в резервації. Там деякі чистокровні нівроку влаштувалися.

— Поглянь, людей скільки,— мовив Том.

Гості проходили у ворота: фермерські родини, мігранти з таборів, розташованих на узбіччях. Діти намагалися скинути пута послуху, і батьки ледь стримували своїх чад.

— Ну й чудасія в нас із цими танцями,— сказав Джул.— Народ нічого не заробляє, за душею не має, але пишається, бо може приятелів на танці запросити. І люди за ці танці поважають. От був один хлопець на маленькій фермі — я в нього працював. І він сюди приїхав на танці. Я запросив, от він і приїхав. Так він каже: «Настільки у вас танці чудові на всю округу та пристойні, що можна до вас і дочку, і жінку». Ей! Диви.

У ворота пройшло троє чоловіків — молодих робітників у джинсах. Вони трималися разом. Вартовий біля входу спитав їх, і вони пройшли далі.

— Пильнуй за ними, наче мимохідь,— сказав Джул. Він наблизився до вартового.— Хто цих трьох запросив? — спитав він.

— Хлопець наш, Джексоном звати, четвертий блок.

Джул обернувся до Тома.

— Думаю, вони і є.

— Відки зна’ш?

— Не знаю. Просто відчуваю. Нашорошені вони якісь. Простеж за ними, перекажи Віллі, аби перевірив: чи запрошував їх Джексон з четвертого блоку. Хай він їх перевірить. А я тут буду.

Том пройшов повз трьох молодиків. Вони спокійно попрямували на танцювальний майданчик і зайняли місця в юрбі. Том побачив біля оркестру Віллі й подав йому знак.

— Що тобі? — спитав Віллі.

— Оті троє — бачиш — там?

— Ну.

— Кажуть, Джексон з четвертого блоку їх запросив.

Віллі витягнув шию, побачив Гастона і покликав.

— Оті троє,— сказав техасець.— Треба покликати Джексона з четвертого блоку, розпитати, чи запрошував їх.

Гастон розвернувся і пішов; за кілька хвилин він повернувся з худорлявим і кощавим канзасцем.

— Ось Джексон,— сказав Гастон.

— Слухай, Джексоне, отих трьох бачиш?

— Так.

— Ти їх запрошував?

— Ні.

— А раніше колись бачив?

Джексон подивився на них.

— Атож. Працювали разом у Ґреґоріо.

— Виходить, вони знали, як тебе звати.

— Так. Ми ж разом працювали.

— Ну добре,— промовив Гастон.— Тримайся від них подалі. Ми їх не зачепимо, якщо вони нормальні. Дякуємо, містере Джексон.

— Добра робота,— звернувся він до Тома.— Гадаю, це вони ті самі і є.

— Джул їх запримітив,— сказав Том.

— Чорт забирай, не просто так,— зауважив Віллі.— У нього кров індіянська — от чуйка й підказує. Гаразд, піду покажу своїм хлопцям.

Через юрбу продерся шістнадцятирічний підліток. Важко дихаючи, він став перед Гастоном.

— Місте’е Гастон,— звернувся він.— Я все зробив, як ви сказали. Одну машину біля евкаліптів припаркували — у ній шестеро сидять,— а на північній стороні, на узбіччі,— ще четверо. Я в них сірника прикурити попросив. У них є пістолети. Я сам бачив.

Погляд у Гастона став жорстким.

— Віллі,— спитав голова,— ти певен, що у тебе все напоготові?

Віллі весело всміхнувся.

— Ну аякже, містере Гастон. Комар носа не підточить.

— Ну, поки що не зачіпайте. Пам’ятай. Якщо можна, хай буде тихо, хочу побачити їх. Я буду у себе в наметі.

— Погляну, чи зможемо,— сказав Віллі.

Танці ще офіційно не були оголошені, проте техасець уже заліз на майданчик.

— Займайте місця,— оголосив він.

Перестали грати. Юнаки й дівчата, молоді чоловіки і жінки — усі заметушилися, забігали, доки на майданчику не вишикувалися вісім каре, завмерлих в очікуванні. Дівчата стояли взявшись за руки і переплівши пальці. Кавалери схвильовано тупцювали. Навколо танцюристів сиділи літні люди, злегка усміхнені, тримаючи дітей на віддалі від майданчика. А далі сиділи святенники, на чиїх обличчях застигло жорстоке презирство, і пантрували за гріхом.

Мати і Ружа Шаронська сиділи на лавці, спостерігаючи за святом. І коли який-небудь кавалер запрошував Ружу Шаронську на танець, мати відповідала: «Ні, їй недобре». І Ружа Шаронська вся червоніла, очі її сяяли.

Розпорядник вийшов у центр і підняв руки.

— Усі готові? Тоді починаємо!

Музиканти грянули «курячого веремія» — пронизливо і дзвінко озвалася скрипка, гугняво й різко заграли губні гармоніки, забасили струни гітар. Розпорядник називав повороти, каре зарухались. І всі танцювали, рухалися вперед-назад; «беріться за руки, кружляйте ваших дам». Розпорядник нестямно постукував ногою, походжав туди-сюди, проходив між парами, які оголошував.

— Кружляйте дам, вперед-назад. Тепер — за руки, і — нова фігура.

Музика ставала то гучнішою, то тихішою, і стукіт черевиків по майданчику калатав як барабанний дріб.

— Кружляйте, правий поворот, лівий поворот, пауза, а тепер — пауза — повернулись, усі разом,— монотонно, високим тембром виспівував розпорядник.

Тепер коси у дівчат не були так гладенько зачесані. Тепер на чолах у юнаків виступив піт. І хвацькі танцюристи почали виробляти закаблуки, складні викрутаси. І літні люди, які сиділи біля стіни, захопилися ритмом, злегка поплескуючи руками, притупуючи ногами і з м’якими усміхами обмінюючись поглядами одне з одним та киваючи.

Мати близько нахилилася до рожевого вуха Ружі Шаронської:

— Мо’, ти не повіриш, але татко твій був вправним танцюристом — найліпшим, яких я замолоду бачила.— І вона всміхнулася.— Сама собою старовина пригадується,— додала вона.

Й усмішки на обличчях інших глядачів означали, що літні люди теж пригадують старі часи.

— Біля Маскоґі[29] років двадцять тому був один сліпий, на скрипці грав...

— А я раз хлопця бачив: міг підстрибнути — і чотири рази підборами клацнути.

— А шведи в Дакоті... знаєте що іноді виробляють? Сиплють перець на підлогу. Дами стрибають, спідниці задираються, а перець туди потрапляє — то леді так гарячкують — ну достеменні кобилки, що жеребців ждуть! Шведи таке виробляють.

На віддалі святенники стежили за своїми непосидющими дітьми.

— Дивіться на гріх,— казали святенники.— Ці гріховоди просто до пекла на коцюбі в’їдуть. Скорботно праведникам на таке дивитися.

А діти зберігали мовчання й нервувалися.

— Ще одне коло — і відпочинок,— скомандував розпорядник.— Розгарячкуйте дам, а то ми скоро скінчимо.

А дівчата були вже геть спітнілі, розпарені, танцювали розтуливши рота, з трепетними зосередженими лицями, а кавалери відкинули назад довгі патли й аж вибрикували, вивертаючи носаки туфель і тупочучи підборами. І каре зарухались, обмінюючись парами, кружляючи під музику, а різка мелодія не вгавала.

Раптом усе скінчилося. Зморені танцюристи стояли, важко хапаючи повітря. А діти нарешті прорвали перепони, ринули на майданчик, почали шалено ганятись одне за одним, гасали, ковзалися, зривали одне в одного кашкетики і тягали недругів за волосся. Танцюристи присіли, обмахуючись руками. Музиканти в оркестрі встали і потяглися для розривки, і знову сіли. А гітаристи тихо настроювали лади і струни своїх інструментів.

Тепер Віллі оголосив:

— Наступні каре, якщо бажаєте.

Кавалери ледь підвелися на ноги і почали обирати дам. Том тримався поряд з трьома молодиками. Він бачив, як вони проторували собі шлях на майданчик і підійшли до одного з каре. Він махнув рукою Віллі, а той заговорив зі скрипалем. Музикант зі скреготом провів смичком по струнах. Дванадцятеро молодих людей повільно вийшли на майданчик. Та трійця підійшла до каре. І один з трьох сказав:

— Я танцюю з нею.

Білявий хлопець подивився здивовано:

— Це моя дама.

— Ану стули пельку, ти, жовтодзьобий сучий сину...

У темряві почувся пронизливий свист. Усю трійцю наче до клітки замкнули. І кожен відчував, як його схопили дужі руки. І тоді кільце чоловіків почало повільно рухатися з майданчика.

Віллі крикнув:

— Ну, вперед!

Різко зазвучала музика, розпорядник називав фігури, ноги застукотіли по помосту.

До воріт під’їхав легковик. Водій закричав:

— Ану відчиніть. Сказали, у вас буча.

Охоронець не зрушив з місця.

— Жодної бучі в нас нема. Музику послухайте. А ви хто?

— Представники шерифа.

— Ордер маєте?

— Який ще ордер, коли тут буча.

— Жодної бучі в нас нема,— сказав охоронець.

Чоловіки в машині дослухалися до музики, до команд розпорядника, а потім автомобіль од’їхав і, очікуючи, припаркувався за перехрестям.

Наблизилося живе кільце, в якому були затиснуті троє молодиків, намертво схоплені за руки, ще і з заткнутими ротами. Зайшовши в темряву, живе кільце розімкнулося.

— Чиста робота,— сказав Том.

Він тримав свою жертву, вивернувши їй руки за спину.

Віллі наздогнав їх, прибігши з танцмайданчика.

— Чиста робота,— похвалив техасець.— Зара’ й шістьох досить. Гастон хоче бачити оцих.

Тут з темряви з’явився сам Гастон.

— Це оті?

— Ті самі,— відповів Джул.— Щойно прийшли — а одразу веремію затіяли. Та ті’ки нікого й зачепити не встигли.

— Дайте поглянути на них.

Полонених швидко розвернули до нього обличчями. Бранці опустили голови. Гастон освітив кожному лице ліхтарем.

— І що ви хтіли цим зробити? — спитав голова.

Нема відповіді.

— Чорт, хто наказав вам таке зробити?

— Та до дідька, нічого ми не зробили. Ми всього лиш потанцювати хотіли.

— Чорта з два,— втрутився Джул.— Ти хотів набити оте хлоп’я.

— Містере Гастон,— сказав Том,— коли ці троє прийшли, хтось засвистів.

— Так, я знаю! Копи просто до воріт під’їхали,— він обернувся.— Ми вас бити не будемо. А тепер кажіть: хто вас підіслав до нас на танці? — Він чекав на відповідь.— Ви — такі ж люди, як і ми,— сумно промовив Гастон.— Ви з нами повинні заодно бути. Чого це ви прийшли? Нам усе відомо,— додав він.

— Ну, чорт забирай, їсти ж людині треба.

— Ну і хто вас послав? Хто заплатив вам, аби ви прийшли?

— Нам не заплатили.

— І не заплатять. Нема бійки — нема грошей. Так?

Один з полоняників, якому заломили руки, сказав:

— Робіть що хочете. Ми нічого не скажемо.

Гастон на мить похилив голову, а потім тихо промовив:

— Гаразд, і не кажіть. Але слухайте. Не лізьте з ножем на своїх. Ми намагаємося тут лад наводити, розважатися хочемо і все в порядку тримати. Не ламайте все це. Просто поміркуйте. Ви ж самі собі шкодите. Ну, а тепер, хлопці, проведіть їх через хвіртку. Не зачіпайте. Вони самі не знають, що творять.

Кільце поволі попрямувало на задвірки табору, а Гастон дивився вслід групі.

— Не завадило б їм добрячої припарки дати,— сказав Джул.

— Ні, не смій! — крикнув Віллі.— Я обіцяв, що ми не будемо.

— Та лиш одного стусана,— благав Джул.— Бодай через пліт їх копнемо, перекинемо.

— Ні, сер,— не поступався Віллі.— Слухайте, ви,— сказав він,— ми вас цього разу відпустимо. Але так своїм і перекажіть. Як хто сюди сунеться ще раз — так у біса відмолотимо, що всі кістки переламаємо — кожна кісточка нитиме. І тепер усе це своїм перекажіть. Гастон каже, що ви такі ж люди як ми... мабуть. А мені бридко про це й думати.

Вони підійшли до паркана. Двоє з вартових, які там сиділи, підвелися назустріч.

— Отут дехто є — рано зібралися додому,— сказав Віллі.

Трійця перелізла через паркан і розчинилася в темряві.

А група швидко повернулася до танцювального майданчика. Музика награвала «Старого Дена Такера», пронизливо, як волинка, і в лад голосили струни. Біля офісу навпочіпки сиділи чоловіки й перемовлялися, а вересклива музика долинала до них.

Батько говорив:

— Зміни настануть. Не знаю які. Мо’, ми не доживемо до них. Але вони настануть. Щось такий неспокій настав. Нічо’ люди придумати не можуть, надто нервуються.

А Чорнокапелюшний знову підняв голову, і світло вихопило його щетинисті бакенбарди. Він набрав жменьку камінців у пилу та вистріляв їх, наче кулі, ляскаючи великим пальцем.

— Не знаю. Будуть вони, правду кажеш. Ось один розказав мені, що сталося в Акроні, Огайо. Там каучукові компанії. Робітників там з горян набрали, бо такі за безцінь гарують. Так оці горяни до спілки вступили. Ну, тут таке здійнялося — хай йому чорт! Усі ці крамарі, легіонери, люд увесь оцей — заволали як різані: «Червоні!» І галасують, аби ніякої спілки в Акроні не було. І проповідники про це проповідують, і газети кричать, а каучукові фабриканти бомби скупляють, газ закуповують, аби оборонятися. Ісусе, ви б вирішили, що ті горяни — достеменні чорти з пекла! — Він замовк і підняв ще кілька камінців, щоб повистрілювати їх.— Ну, сер... було це минулого березня... й ось якось у неділю горян п’ять тисяч зібралось, узяли свої гвинтівки і пішли за місто — постріляти. І всі ці п’ять тисяч просто пройшли по місту зі своїми гвинтівками. Просто постріляли в мішень, ну й пішли собі. Ось і все, що вони зробили. Ну, сер, і більше ніхто не чіплявся. Оці комітети городян свої кийки поздавали, а крамарі у своїх крамничках засіли, і нікого ані кийками не набили, ані смолою не вишмарували чи в пір’ї обваляли[30], і нікого не вбили. Запало довге мовчання, а потім Чорнокапелюшний сказав: — Щось вони зарвалися. Табір спалили — і нічого їм за те не було, і наших всякчас б’ють. От я міркую. В усіх нас є зброя. От я подумав: може, нам теж клуб стрілків з гвинтівок зробити та й збиратися щонеділі.

Чоловіки подивилися на нього, перевели погляди на землю під ногами, зачовгали, почали ворушитися, припадаючи то на одну, то на Другу ногу для рівноваги.