Грона гніву

Розділ 20

одина вмостилася на навантаженій поклажі. Діти, Конні, Ружа Шаронська, проповідник щільно притислись одне до одного. Їм було спекотно сидіти перед офісом слідчого в Бейкерсфілді, чекаючи, доки звідти повернуться батько, мати й дядько Джон. Нарешті звідти винесли кошик і поклали туди довгий згорток, спущений з вантажівки. І всі сиділи на осонні, доки тривала експертиза, хоча вже було з’ясовано причину смерті й підписано висновок.

Ел і Том ходили взад-вперед по вулицях, зазирали до вітрин крамниць і спостерігали за дивними людьми на тротуарах.

Нарешті батько, мати і дядько Джон вийшли; вони були приголомшені та принишклі. Дядько Джон поліз на кладь. Батько й мати сіли в кабіну. Том і Ел повернулися, Том зайняв місце за кермом. Він сидів мовчки, чекаючи на вказівки. Батько дивився прямо перед собою, насунувши темний капелюх на очі. Мати витирала пальцями куточки вуст, а очі в неї були геть розгублені, помертвілі від перевтоми.

Батько глибоко зітхнув.

— Вони інакше й не могли зробити,— промовив він.

— Знаю,— відповіла мати.— А все ж таки їй хтілося шикарного похорону. Вона завше хтіла.

Том подивився на батьків.

— Казьоннокоштно? — спитав він.

— Так,— кивнув головою батько, наче повертаючись до реальності.— У нас-бо грошей бракувало. Ми б самі не поховали.— Він обернувся до матері.— Ти не побивайся. Хоч як би ми намагались, усе’ дно нічо’ б не зробили. Нічо’ в нас нема, і як тоді мати все це — бальзамування, труну, священика і місце на цвинтарі? Та це ж удесятеро більше коштує, ніж те, що в нас на руках. Що могли, те й зробили.

— Знаю,— сказала мати.— Просто з голови в мене не йде, як вона завше казала, що хоче гарного похорону. Спробую забути.— Вона глибоко зітхнула і витерла куточки вуст.— А цей слідчий нівроку. Страшенно любить командувати, але як людина приємний.

— Так,— погодився батько.— Він з нами щиро поговорив, добре так.

Мати відкинула волосся з чола. Стиснула щелепи.

— Нам тре’ їхати,— сказала вона.— Тре’ знайти пристановище. Нам тре’ знайти роботу й заспокоїтися. Не дозволити малим голодувати. Бабуня такого б не схвалила. Вона сама на похоронах любила попоїсти.

— Куди їхати? — спитав Том.

Батько зняв капелюха і пошкріб у потилиці.

— У табір,— сказав він.— Доки не облаштуємося, не можна останнє марнувати. Їдьмо до села.

Том завів машину, вони рушили вулицями та приїхали до села. Під мостом побачили ціле зібрання наметів і халабуд. Том сказав:

— Ну що ж, мо’, краще тут стати. Попитаємо, як тут ведеться, де роботу знайти.

У таборі стояв безлад: маленькі сірі намети, халабуди, машини були розкидані як заманеться. Першу ж халупку, яка їм стрілась, узагалі неможливо було описати. Південний бік — три поіржавілі листи рифленого заліза. Східний — квадрат запліснявілого килима, напнутого на двох дошках; північний — смуга толю і подертого брезенту; західний — шість лантухів з рядюжини. За дах правила квадратна рамка з неочищених вербових гілок, трава була безладно скидана згори. Вхід — там, де висіла рядюжина,— був захаращений мотлохом. П’ятигалонний бідон з гасом служив замість груби, а збоку виднілась іржава труба замість димаря, заклепана з одного кінця. Біля стіни був котел для прання, а поряд валялося безліч коробок, на яких сиділи та їли. Біля халупи був припаркований «форд» моделі «Т» з двоколісним причепом, і все це в таборі свідчило про відчай, про запустіння.

Поряд з халабудою стояв маленький намет, вицвіло-сірий, бо обвітрився, але охайно, ретельно облаштований; коробки вздовж стінки. Між заслонами стирчав димар, а земля біля входу була виметена і змочена. На віконці стояло відро для замочування одежі. Цей намет був охайний і міцний. Поряд з ним припаркований легковик моделі «А» з саморобним причепом, що правив за спальню.

А поряд стояв величезний намет, рваний, подертий на смуги, і діри сяк-так залатані уривками дроту. Заслони відкинуті, усередині лежали чотири матраци. Замість вішалки вздовж стіни була натягнута мотузка, на якій висіли рожеві бавовняні сукні та кілька пар комбінезонів. Усього в таборі було сорок наметів і халуп, і біля кожного житла — якась автівка. Звіддаля стояло кілька дітей, які задивлялися на новоприбулу вантажівку, а потім малеча попрямувала до неї — хлопчаки в комбінезонах, босі, з волоссям сірим від пилу.

Том зупинив машину і подивився на батька.

— Тут не надто файно,— сказав син.— Мо’, ліпше поїдемо кудись інде?

— Та нащо кудись інде — тре’ нам розпитати, як воно тут,— заперечив батько.— Розпитати про роботу.

Том відчинив дверцята й виліз. Кревняки позлізали з кладі та почали зацікавлено роздивлятися табір. Руті з Вінфілдом за звичкою, яка в’їлася в них у дорозі, узяли відро й попрямували до верболозу — набрати води,— і юрма дітей розступилася перед ними, а потім знову зімкнулася.

Заслони першої халупи відгорнулись, і звідти визирнула жінка. Її сиве волосся було підв’язане стрічкою, убрана вона була в брудну квітчасту місіонерську сукню. Обличчя в жінки було зморене, під згаслими очима — тьмяні темно-сірі мішки, уста — мляві та набряклі.

Батько спитав:

— Можна ми тут станемо в таборі?

Голова пірнула всередину халабуди. На мить запала тиша, а потім заслони розтулились, і звідти вийшов бородатий чоловік у сорочці з довгими рукавами. Жінка подивилася йому вслід, але не вийшла.

— Вітаю, добродії,— сказав бородань, і його метушливі темні очі обмацали і кожного члена родини, і вантажівку з поклажею.

— Я просто запитав у вашої дружини,— сказав батько,— чи можна нам тут стати, розкласти речі.

Бородань пильно подивився на батька, начебто почув щось настільки мудре, над чим треба поміркувати.

— Ви хочете отут розташуватись, отут? — спитав він.

— Ага. А хто тут хазяїн, цього табору — мо’, спершу нам слід у нього запитати?

Бородань роздивлявся батька, примруживши око.

— То ви хочете тут стати?

Батько почав дратуватися. Сива жінка визирнула з рядюжної заслони.

— А ви як гадаєте — про що це я? — сказав батько.

— Ну, як ви тут хочете стати, то чом би й ні? Я не бороню.

Том засміявся:

— Ось тобі й маєш, ну нарешті.

Батьків гонор згас.

— Я просто хтів дізнатися: є тут хазяїн? Комусь платити тре’?

Бородань випнув щелепу.

— Який ще хазяїн? — з притиском спитав він.

Батько відвернувся.

— Та чорт з ним,— сказав він.

Жіноча голова знову пірнула в намет. Бородань загрозливо ступив крок уперед.

— Який ще хазяїн? — з притиском повторював він.— Хто ще посміє нас звідсіля вигнати? Ану кажи.

Том ступив уперед і затулив батька.

— Піди краще проспися,— мовив він.

Бородань роззявив рота і засунув у рот брудний палець, шкрябаючи там. Ще мить він допитливо та прискіпливо вивчав Тома, а потім розвернувся п’ятах і майнув до халабуди за сивою жінкою.

Том обернувся до батька.

— Що це в біса таке? — спитав він.

Батько знизав плечима. Він роздивлявся табір. Перед наметом стояв старезний «б’юїк» зі знятою кришкою капота. Молодик протирав клапани і щоразу, як прокручував інструменти — то туди, то сюди,— зизив на вантажівку Джоудів. Вони помітили, що він потай підсміюється. Коли бородань утік, молодик припинив свою роботу і підійшов до новачків.

— Ну як? — поцікавився він, і його блакитні очі аж засяяли від веселощів.— Бачив я, як ви щойно стріли нашого мера.

— Та що, чорт забирай, сталося? — не вгавав Том.

Молодик гмикнув:

— Та нічого, просто клепки чортма, як у тебе чи у мене. Може, він трохи схибнутий, почім я знаю.

— Я просто спитав у нього,— сказав батько,— чи можна нам тут стати.

Молодик обтер замащені руки об штани.

— Ну аякже. Чом би й ні? Ви, люди добрі, щойно з пустелі прибули?

— Так,— підтвердив Том.— Уранці приїхали.

— Ніколи раніше в Гувервіллі не бували?

— В якому Гувервіллі?

— Та ось він.

— Он воно що! — сказав Том.— Ми щойно приїхали.

Повернулися Руті з Вінфілдом, несучи наповнене відро.

— Зробимо стоянку,— сказала мати.— Я дуже стомлена. Мо’, тут відпочинемо.

Батько з дядьком Джоном полізли на вантажівку, щоб зняти брезент і матраци.

Том підійшов до молодика і супроводив його до машини, яку той ремонтував. Інструменти для полірування клапанів лежали на блоці, а на вакуумному баку стояв жовтий слоїчок з мастилом для натирання і шліфування. Том спитав:

— Що в біса сталося з отим бороданем?

Молодик узяв загусник і почав працювати, прокручуючи клапан інструментом, протираючи отвори.

— Мером? Бозна. Про мене, просто він причинний.

— Як це — причинний?

— Гадаю, копи його зашпиняли, ганяли туди-сюди, от він і сказився.

Том спитав:

— Нащо вони його ганяли туди-сюди?

Молодик перестав працювати і глянув Тому просто в очі.

— Та бозна,— відповів він.— Ти щойно приїхав. Може, тобі видніше буде, ліпше все збагнеш. Одні говорять так, інші — інак. Але ось побудете тут у таборі якийсь час, і побачите: хутко до вас шериф навідається.

Він узяв клапан і почав його змащувати.

— Та нащо, чорт забирай?

— Та кажу тобі, не знаю. Одні кажуть — це тому, що не хочуть, аби ми голосували, тому й ганяють нас туди-сюди, щоб ми не голосували. А інші кажуть — це щоб нам грошової допомоги не давати. А ще хтось каже: якщо ми на одному місці станемо, то згуртуємось, організуємося. Не знаю я. Повсякчас мотаюся. Зажди — сам побачиш.

— Ми не прошаки,— твердо сказав Том.— Ми роботу шукаємо. До будь-якої роботи готові.

Молодик перестав заливати клапан загусником і здивовано подивився на Тома.

— Шукаєте роботи? — перепитав він.— Так ви роботи шукаєте? А як гадаєш: інші чого шукають? Діямантів? А що ти думаєш — чому в мене весь зад у милі, так набігався?

Він знову взявся за загусник та почав заливати гнізда.

Том подивився на брудні намети, мотлох замість речей, на старі машини, безформні матраци, просушувані на сонці, на закіптюжені бляшанки над випаленими ямами, чорними від золи, де люди готували їсти. Він стиха спитав:

— Хіба вони безробітні?

— Не знаю. Мабуть, потім буде робота. Виноград збирати, як дозріє, бавовну, коли підросте. Нам далі тре’ їхати, тільки от клапани полагоджу. У мене дружина, діти. Ми чули, є робота на півночі. Поїдемо на північ, до Салінаса.

Том бачив, як повернулися дядько Джон, проповідник і батько: вони натягували брезент на держаки, а мати стала всередині навколішки, розкладаючи матраци. Юрма притихлих дітей стояла поруч і спостерігала, як облаштовується нова родина,— тихі босоногі діти з замурзаними личками. Том сказав:

— У нас удома рекламки роздавали — помаранчеві. Там прописано, що тут багато людей тре’ — фрукти збирати.

Молодик розреготався.

— Подейкують, сюди вже триста тисяч понаїхало, либонь, кожен оті рекламки бачив — такими хоч греблю гати.

— Ну, а якщо тут людей не тре’, то нащо було стільки грошви викидати, оті папірці друкувати?

— Та головою поміркуй.

— Так, але знати хочу.

— Диви,— почав молодик.— Припустімо, даєш ти роботу, а на неї лиш один знайдеться, хто працювати хоче. Ти повинен заплатити йому стільки, скільки він вимагає. А так охочих може бути не один, а сотня.— Він відклав інструмент. Погляд став гострим, а голос — металевим.— І сотня хоче цієї роботи. І в них діти є — голодні. І на якісь паршиві десять центів їм можна купити коробку маїсової каші — дітей прогодувати. Та й на п’ять центів можна хоч кусник дітям купити. Потрібні сотні людей. Запропонуєш їм гарувати за п’ять центів — і вони одне одного повбивають, горлянку перервуть за той п’ятицентовик. Знаєш, за скільки я на останній роботі працював? П’ятнадцять центів на годину. Десять годин — півтора долара, а жити поряд не дозволяли. Скільки бензину задарма попалив.— Він тяжко дихав від гніву, в очах палала ненависть.— Ось чому такі рекламки випускають. Роздрукуєш прірву отаких чортових рекламок — а платитимеш п’ятнадцять центів за годину польових робіт.

— От лайно,— сказав Том.

Молодик різко засміявся.

— Атож, лайно. От побудеш тут трохи — і як зачуєш, що десь трояндами пахне, перекажи мені, теж приїду понюхаю.

— Але ж тут має бути робота,— не відступав Том.— Боже Всемогутній, тут так рясно, просто напхано всього: у садах і виноград, і овочі — сам бачив. Їм потрібні люди. Я ж сам усе бачив.

У наметі неподалік од машини заплакала дитина. Молодик зайшов у намет, і звідти крізь брезент почувся його тихий голос. Том узяв загусник і став протирати клапан, водячи рукою туди-сюди, обертаючи інструмент. Дитячий плач змовк. Молодик вийшов з намету і почав спостерігати за Томом.

— А ти вмієш працювати,— промовив він.— Чортівськи гарна річ — працелюбність. Тобі знадобиться.

— А як же те, що я сказав? — знову почав Том.— Я ж бачив, скільки тут усього росте.

Молодик присів навпочіпки поряд.

— Скажу я тобі,— тихо відповів він.— Я в одному клятому величезному персиковому саду гарував. Цілий рік там дев’ятеро працювали.— Він зробив виразну паузу.— А як персики достигнуть, тут на два тижні беруть три тисячі людей. Треба все зібрати, а то персики погниють. Так що вони роблять? Оті кляті рекламки порозсилають усюди. Їм потрібні три тисячі — а приїжджають шість тисяч. І мають більше робітників, ніж треба, більше, ніж можуть заплатити. А як не схочеш за таку платню працювати — та будь ласка, чорт з тобою, он ще тисяча так і рветься. Так збираєш, збираєш — а потім раз, і роботи нема. Самі персики скрізь у цьому краю. Усі разом достигли. Усе позбирали, нічого не лишилося, наче чорт узяв. А більше нічого в цьому клятому краю не росте. А власники більше не хочуть тебе тримати. Три тисячі таких, як ти. Роботу виконали, більше нема. А може, ти злодюга, чи п’яниця, чи заколотник. І ще одне: вигляд ти маєш не шикарний, бо живеш у бруднючих наметах; хоч і гарно навколо, та від тебе тхне. Не хочуть нас на роботу брати. Ну й викидають під три чорти. Отак.

Том, глянувши в бік намету Джоудів, побачив матір, яка важко й повільно від утоми розпалює маленьке багаття з мотлоху та ставить каструлю на вогонь. Кільце дітей ще наблизилось, і ясні, широко розплющені очі так і спостерігали за кожним неньчиним порухом. Старезний, ветхий, згорблений дідуган виповз із намету, як борсук, і почимчикував до юрми, придивляючись і принюхуючись. Потім заклав руки за спину і приєднався до хлопців, щоб роздивитися матір. Руті з Вінфілдом стояли біля неї, ворожо позираючи на незнайомців.

Том люто промовив:

— А ці персики тре’ одразу збирати, так? От щойно дозріли?

— Ну аякже, так і роблять.

— Ну то хай усі зберуться та й скажуть: «Хай гниють». Одразу плату піднімуть, далебі!

Парубок відірвавсь од клапанів і саркастично подивився на Тома.

— Ну, отаке вигадав. Сам додумався? Прямо своєю головою?

— Я зморився,— сказав Том.— Усю ніч їхав. Не хочу сваритися. Страшенно заводжуся через дрібницю, скаженію, настільки втомився. Ти мене не зли. Прошу.

Молодик усміхнувся.

— Та я нічого такого. Я не про тебе. Ти ж тут нещодавно. А ті, хто тут устиг попрацювати, уже метикують, що до чого. І ті, у кого фруктові сади, теж тяму мають. Слухай: якщо люди разом збираються, їм лідера треба — ну, ватажок має бути, треба ж, аби хтось говорив. А щойно він рота розтулить — так йому кийком влуплять і за ґрати. Ще один лідер випливе — і його теж за ґрати.

— Ну, у в’язниці принаймні їсти можна,— сказав Том.

— А діти? Тобі їсти даватимуть, а дітям хто дасть?

— Так,— поволі мовив Том.— Так.

— Оце інша річ. Чував про «чорний список»?

— А що воно таке?

— Ну, просто капкан на тебе розставлять — щойно писнеш, мовляв, люди, давайте разом усе робити — і все побачиш. Клацнуть з тебе фотку і скрізь порозсилають. Тоді чорта з два роботу отримаєш. А якщо діти є...

Том стягнув шапку і почав м’яти в руках.

— Значить, бери що дають — так? Або здихай з голоду, а верескнеш — теж здихай з голоду?

Молодик широко повів рукою, указуючи на рвані намети та іржаві автівки.

Том знову поглянув на свою матір, яка сиділа й чистила картоплю. І на дітей, які підсунулися ближче. Він сказав:

— Ні, я цього не спущу. Наш народ, чорт забирай, не вівці. Чорт забирай, от надеру когось.

— Що — і копа?

— І будь-кого.

— Ну ти й псих,— мовив юнак.— Вони ж тебе одразу схоплять. У тебе ж ні імені, ні власності. І знайдуть тебе в канаві, у власній крові — захлинешся нею. А в газеті лише рядочок тиснуть — знаєш, що там сказано буде? «Знайдено труп волоцюги». От і все. У газетах стільки таких рядків побачиш: «Знайдено труп волоцюги».

Том промовив:

— Ну що ж, біля цього трупа волоцюги ще один труп знайдуть.

— Ну ти й псих,— повторив юнак.— Нічого хорошого це не принесе.

— Ну, а як тоді робити?

Він подивився на замащене обличчя і в ніби затягнуті плівкою очі молодика.

— Ніяк. А ви звідки?

— Ми? Неподалік од Саллісо, Оклахома.

— Щойно приїхали?

— Тільки сьо’дні.

— А надовго тут станете?

— Не знаю. Лишимося там, де роботу знайдемо. А що?

— Нічого.

Й очі знову затягнулися плівкою.

— Тре’ поспати — сказав Том.— Завтра поїдемо — роботу шукати.

— Спробуйте.

Том розвернувся і рушив до намету Джоудів.

Молодик узяв слоїчка з мастилом для клапанів і засунув туди палець, набираючи суміш.

— Ей! — схопився він.

Том обернувся:

— Що тобі?

— Хочу тобі сказати,— він поманив пальцем, на якому застигла крапля суміші.— Просто хочу тобі сказати. Не шукай тут неприємностей. Бачив отого причинного в наметі?

— В наметі?

— Ну так... того, що тупий начебто... божевільний?

— Ну то й що?

— От як за тобою прийдуть — а вони всі приходять,— ти теж такого вдавай. Тупий — нічого не знаю. Не розумію нічого. Як копи до нас — так і ми до них. Не бий копів. Це ж самогубство. Просто вдай причинного.

— Так, значить, ці кляті копи до мене прив’яжуться — а я нічо’ не робитиму?

— Та ні, слухай-но. Я до тебе ввечері навідаюсь. Може, неправильно це. Тут нишпорки на кожному кроці. На лихо наражаюсь, як маля поводжусь. Але все одно навідаюсь. Якщо копа побачиш — удавай, що ти чортячо тупий селюк, окі, ясно?

— Ну, це таке, можна зробити,— відповів Том.

— Не турбуйся. Ми тут дурня не граємо, просто під ніж не ліземо. Дитині ж небагато треба, щоб з голоду померти. Два-три дні — і все.

Він повернувся до роботи, намастив суміш у гнізда клапанів, його рука почала стрімко рухатися туди-сюди, а обличчя посмутнішало.

Том повільно пошкандибав до свого намету.

— Причинний,— пробурмотів він собі під ніс.

Батько і дядько Джон повернулися до табору з оберемком сухих вербових лозин для розпалу, підкинули галуззя до багаття і присіли навпочіпки.

— Тут дуже файно всього назбирали,— промовив батько.— Такі довгі гілляки.— Він побачив коло скупчених дітей.— Господи Всемогутній! — сказав він.— А відки ви всі взялися?

Усі діти потупились і стали роздивлятися свої ноги.

— Певно, запах їжі зачули,— сказала мати.— Вінфілде, ану не лізь, не вештайся під ногами.— Вона відштовхнула його.— Хочу зробити трохи рагу,— сказала вона.— Ми ж, відайте, нічо’ не їли відтоді, як з дому поїхали. Чоловіче, сходи-но до крамниці, купи трохи приголовку. Зробимо добру печеню.

Батько встав і пішов. Ел підняв капот машини і роздивлявся замащений мотор. Хлопець підвів очі, коли Том підійшов.

— Ну, ти щасливий, бачу.

— Просто гасаю, як жаба у весняний дощ,— озвався Том.

— Поглянь на двигун,— сказав Ел.— Файно, так?

Том подивився в темряву.

— Як на мене, непогано.

— Непогано? Ісусе, та це чудово. Мастила не пропускає, нічо’ такого.— Він викрутив свічку і засунув вказівний палець в отвір.— Ну, нагоріло трішки, але це нічо’, не тече.

— А ти файно справу прокрутив,— сказав Том.— Це від мене хоч’ почути?

— Ну, я, зізнатися, трусився всю дорогу: а як розвалиться — а винуватцем буду я.

— Ну, ти молодець. Краще тримай машину в порядку, бо завтра їдемо.

— Вона добра на ходу,— запевнив Ел.— Не переймайся.

Він вийняв складаний ножик і почав вишкрібати отвори у свічці запалювання.

Том обійшов намет і натрапив на Кейсі, який сидів на землі та зосереджено роздивлявся свою босу ногу. Том важко опустився поруч.

— Думаєте, працюють?

— Що?

— Та пальці ноги твоєї.

— А! Та я просто сиджу і думаю.

— Ви завше лише так зручно і влаштовуєтеся, аби думати,— сказав Том.

Кейсі поворушив великим пальцем ступні, ще одним, спокійно всміхнувся.

— Досить важко влаштуватись, аби почати думати, випростуватися тре’, аби думку спіймати.

— Щось я ні звуку від вас за ці дні не чув,— сказав Том.— Міркуєте?

— Так, повсякчас міркую.

Том зняв кашкет, зовсім завожений, з поламаним козирком, що тепер нагадував пташиний дзьоб. Відгорнув підкладку і засунув туди довгу смужку — шматок газети.

— Так сильно пітнів, що він сів,— мовив Том. Він подивився, як Кейсі ворушить пальцями ніг.— Слухайте, я можу з вами хвильку поговорити?

Кейсі обернув голову на стеблині шиї.

— Повсякчас слухаю. Отому й думаю. Дослухаюся до людей, що вони кажуть, а згодом і сам починаю почуватись, як і вони. Повсякчас так. Я їх відчуваю: вони наче птиці, що крилами б’ють, коли до мансарди залетять. Поламають вони собі крила об вікна брудні, намагаючись вилетіти.

Том дивився на нього, широко розплющивши очі, а потім відвернувся та став роздивлятися сірий намет за двадцять футів від них. Випрані джинси, футболки та сукні були розвішані біля намету. Том тихо сказав:

— Ось приблизно про це я й хтів з вами поговорити. А ви щойно сам усе побачили.

— Побачив,— погодився Кейсі.— Ціла армія таких, як ми, а вузди на нас нема.— Він нахилив голову і повільно провів рукою по чолу та волоссю.— Скільки я такого всього набачився,— провадив він.— От де б ми не стали, усюди бачив. Люди голодні, м’яса хочуть, а коли їм кинуть шматок, вони ситими не почуваються. А коли настільки зголодніють, що до смерті недовго, просять мене помолитись, і я іноді молюся.— Він зчепив руки навколо жилавих колін і підтягнув ноги вище.— От я раніше гадав, що молитва помагає. Знай собі молишся, а молитва як липучка для мух — усе приймає, налипнуть усі злидні та й розвіються. Але зара’ щось це не спрацьовує.

— Молитва ні скибочки м’яса не принесе,— сказав Том.— Аби свинину мати, тут паця подавай.

— Еге,— погодився Кейсі.— І Господь Всемогутній теж нікому ніколи зарплату не призначав. Ось оці люди хочуть жити по-людськи, дітей по-людськи виховувати. А як постаріють, то хочуть на ґаночку посиджувати, на присмерк дивитися. А замолоду хочуть танцювати, співати, разом валятися, кохатися. Вони хочуть поїсти, випити, роботи. Ось воно що — просто свої чортові м’язи хочуть натрудити. Господи Ісусе! Чого це я розбазікався?

— Не знаю,— відповів Том.— Базікай, наче непогано для слуху. Я от що думаю: коли ми роботу знайдемо — а то ти все міркуєш та й міркуєш? Ми ж сюди приїхали, аби роботу знайти. Гроші спливають. Татко виклав п’ять доларів за пофарбовану дощечку, щоб над бабцею поставити. У нас грошей обмаль.

З-за намету вибіг сухоребрий брунатний двірний собака-кудлай та заходився все обнюхувати. Пес нервувався та щомиті ладний був утекти. Він усе рознюхав, зачув запах двох чоловіків, підняв голову і, побачивши їх, метнувся вбік і майнув навтьоки, опустивши вуха та підібгавши худезного хвоста. Кейсі зітхнув.

— Нікому я нічо’ хорошого не приношу. Мо’, ліпше мені звідси піти, самому бути. А то ваш кусень їм, місце займаю... А сам нічо’ не даю натомість. Мо’, знайду постійну роботу й поверну вам борг бодай частково — за те, що ви мені дали.

Том розтулив рота і висунув нижню щелепу, постукуючи по зубах стеблинкою сушеної гірчиці. Його очі невідривно дивилися понад табором, понад сірими наметами, халупами з бур’янів, бляхи та картону.

— Якби ж мені пачку табаки,— промовив він.— Це ж скільки часу курива не мав, аж чортам нудно. А от у Макалістері в нас завше був тютюн. Майже готовий туди повернутися. Ви колись у в’язниці сиділи?

— Ні,— відповів Кейсі.— Ніколи.

— Ви зара’ не йдіть,— попросив Том.— Заждіть.

— Чим скоріше я почну шукати роботу — тим скоріше знайду.

Том пильно втупився в нього, напівзаплющивши очі, та знову надів кашкет.

— Слухайте-но,— сказав він.— Тут вам не земля, яка тече молоком і медом — як у казаннях правлять. Тут зло коїться. Тут люди нас бояться — нас, які їдуть на Захід,— і копів на нас нацьковують, аби залякати.

— Так,— відповів Кейсі.— Знаю. А чому ти мене питав, чи не був я у в’язниці?

Том повільно вимовив:

— Коли ти в тюрмі... то наче сам собою все відчуваєш, якась чуйка в тобі виникає. Там з багатьма говорити не дозволяють. З одним-двома ще можна, але не з натовпом. І тоді в тобі якась чуйка виникає. От назріває щось... ну, хтось у тюрмі оскаженіє, на наглядача кинеться, аби держаком од швабри прибити,— ти заздалегідь зна’ш, що так станеться. Якщо втеча чи бунт... ніхто не скаже. У тебе чуйка. Ти відчува’ш. Ти сам зна’ш.

— Ну і...?

— Лишіться,— сказав Том.— Лишіться до завтра, хай там що. Ну от наче щось насувається. Я тут з одним хлопцем по дорозі розмовляв. Сам він лякливий такий, запобігливий, а хитрун — як койот, але розумаха. Ну як койот, зна’те, собі на умі, й начебто такий безневинний, солоденький, і нікому шкоди не завдасть, води не закаламутить... та тільки недарма курка кудкудаче.

Кейсі уважно спостерігав за ним, хотів щось спитати, але одразу ж міцно стиснув уста. Він поволі поворушив пальцями ноги, потім розплів руки, які лежали на коліні, й витягнув ногу так, щоб бачити її.

— Гаразд,— сказав він,— поки що зачекаю.

Том промовив:

— Коли стільки людей... гарних тихих людей... нічо’ не розуміють, що відбувається... нічо’... значить, щось насувається.

— Я лишуся,— повторив Кейсі.

— А завтра сядемо у вантажівку та поїдемо роботу шукати.

— Так! — озвався Кейсі, ворушачи пальцями та уважно вивчаючи їх.

Том сперся на лікоть і прикрив очі. З намету до нього линуло лебедіння Ружі Шаронської та голос Конні, що звучав у відповідь.

Під брезентом було тіняво, і в кутах намету клинами виступали світлі трикутники — жорстко і різко. Ружа Шаронська лежала на матраці, а Конні сидів навпочіпки біля неї.

— Тре’ помогти мамі,— сказала Ружа Шаронська,— але щойно ворухнуся, як мене аж вивертає.

Погляд Конні був похмурим.

— Якби знав, що так буде, не їхав би. Вечорами навчався б удома тракторної справи, заробляв би три долари на день. Можна чудово жити на три долари за день, ще й у кіно хоч щодня ходити.

Ружа Шаронська нашорошено подивилася на нього.

— Ти ж вивчатимеш радіосправу вечорами,— сказала вона. Чоловік довго не відповідав.— Хіба ні? — наполегливо спитала вона.

— Ну, авжеж. Скоро на ноги стану. Грошей зароблю.

Вона підвелася на лікті.

— Ти не передумав?!

— Ні... ні... ну, звісно, ні. Але... не знаю, чи зможемо тут вижити.

Очі дружини стали жорсткими.

— Ти повинен,— стримано сказала вона.

— Авжеж. Авжеж, звісно. Тре’ на ноги стати. Тре’ грошей заробити. Мо’, краще було б удома лишитися — вивчився б на тракториста. Три долари на день мав би, ще й зверху заробляв би щось.

В очах Ружі Шаронської було випробування, вона дивилася на Конні, перевіряючи його, пильно вивчаючи.

— Але я навчатимуся,— провадив він.— Скоро на ноги стану.

Вона запекло промовила:

— Нам тре’ хату мати, перш ніж дитина народиться. Не в наметі ж мені народжувати.

— Авжеж,— погодився він.— Скоро на ноги стану.

Він вийшов з намету і подивився на матір, яка нахилилася над багаттям. Ружа Шаронська лягла на спину і втупилася в стелю намету. Засунула великий палець у рот, наче кляп, і стиха заплакала.

Мати стала навколішки біля багаття, підкидаючи гілки, щоб розпалити вогонь і нагріти казанок для рагу. Вогонь спалахнув і згас, знову спалахнув і згас. Діти — тепер зібралося п’ятнадцять — стояли біля вогнища і мовчки споглядали. І коли запах готового рагу залоскотав їхні носи, діти злегка набурмосилися. Сонячне проміння осяяло руду куряву, яка запорошила їм чуприни. Діти були збентежені, але не мали сил піти. Мати тихо розмовляла з дівчинкою, яка стояла всередині цього охопленого жадобою кола. Це дівча було старшим, ніж інші діти. Дівчинка стояла на одній нозі, почухуючи другу босими пальцями, а руки тримаючи за спиною. Дівчатко невідступно дивилося на матір невеличкими сірими очима. Мала запропонувала:

— Я могла б назбирати вам ломаччя, як хочете, мем.

Мати відірвалася від роботи.

— Хочеш, аби я поїсти дала, так?

— Так, мем,— не вагаючись відповіла дівчинка.

Мати підкинула хмизу під казанок, і гілки затріщали.

— Вам нема чим снідати?

— Ні, мем. Тут роботи нема. Татко хочуть продати щось із речей, купити бензину — і ми далі поїдемо.

Мати подивилася на неї.

— І ні в кого тут нема нічо’ на сніданок?

Діти, які збіглися колом, нервово переступали з ноги на ногу і поглядали на казанок, що кипів. Одне маленьке хлоп’ятко хвалькувато заявило:

— Я снідав... разом з братом снідали... і оці двоє теж — сам бачив. Ми ситі. Ми на Південь їдемо, сьо’дні ввечері.

Мати всміхнулася.

— Так ти не голодний. На всіх вас тут не вистачить.

Маленьке хлоп’ятко закопилило губи.

— Ми добре поїли,— повторив малюк, раптом крутнувся, побіг до свого намету й пірнув туди. Мати дивилася хлопчику вслід так довго, що старша дівчинка нагадала про себе.

— Вогонь згасає, мем. Я нанесу ломаччя, як захочете.

Руті з Вінфілдом стояли всередині кола, як і всі — безпристрасно й гідно. Вони тримались осторонь, але водночас запобігливо. Руті перевела холодні та злі очі на дівчатко. Присіла, щоб наламати хмизу для мами.

Мати підняла кришку казанка і стала помішувати рагу паличкою.

— Рада, що не всі з вас голодні. Той малий принаймні точно ні.

Дівчинка всміхнулася:

— Отой! Та він просто хвалько. Отак кирпу гне, надимається — теж мені цабе. Якщо в нього нема чим вечеряти — знаєте, як він робить? Он учора ввечері вийшов і каже, що вони курча їли. Ну, доповім вам, я тоді піддивилася та й побачила, що в них самі перепічки, як у всіх.

— Ой! — І мати глипнула на заслону намету, де сховалося мале хлоп’ятко. Озирнулася на дівчинку.

— А ви давно в Каліфорнії? — спитала мати.

— О, півроку, певно. Ми якийсь час жили в урядових таборах, а потім на північ переїхали, а коли повернулися, там людей уже було як оселедців у бочці. Отам гарно було! Жити можна!

— А де це? — запитала мати.

Вона взяла галуззя від Руті та підкинула у вогонь. Руті з ненавистю дивилася на дівчинку, старшу за неї.

— Поблизу Відпетча. І вбиральні хороші там, і лазні, а білизну можна просто в кадубі прати, а води скільки — хорошої, питної; вечорами музику грають, хто як уміє, а по суботах танці. О, ви ніколи такої краси не бачили. І майданчики є, щоб діти грались, а в туалетах папір. Смикнеш трохи за ланцюжок — а вода просто в унітаз ллється, а копів зовсім нема, ніхто не лазить до наметів, а той головний, який табором керує, такий ввічливий, отак запросто приходить і балакає, не надимається. От якби ми знову могли там пожити.

— Ніколи про таке не чувала,— сказала мати.— Не відмовилася б у кадубі попрати, що правда то правда.

Дівчатко далі балакало, аж захлинаючись:

— А ще — Боже Всемогутній — у них гаряча вода просто по трубах тече, а ви душ у ванні приймаєте — ох і тепло. Ви ніколи такого місця не бачили.

Мати спитала:

— Кажеш, там людей як оселедців у бочці?

— Так. Повно напхалося.

— Мабуть, дорого беруть,— припустила мати.

— Ну, недешево, але якщо у вас грошей нема, то дозволяють відробляти по дві години на тиждень, прибирати, сміттєві баки чистити. Різне таке. А ввечері музику грають, люди збираються, спілкуються, а гаряча вода просто по трубах тече. Ви ніколи таких розкошів не бачили.

— Гарно було б туди поїхати,— сказала мати.

Руті досі стримувалась. Але раптом люто вибухнула:

— У нас бабуня померла просто на вантажівці!

Дівчинка запитально подивилася на Руті.

— Так, померла,— повторила Руті.— А слідчий забрав.

Вона щосили стиснула вуста і нахилилася ламати хмиз.

Вінфілд аж заморгав од такого свавільного випаду.

— Просто на вантажівці,— повторив він.— А слідчий забрав її у великому кошику.

— Ану замовкніть негайно,— сказала мати,— ви обоє, а то вижену.

І вона підкинула хмизу до багаття.

На другому кінці табору Ел прогулювався, поглядаючи на протирання клапанів.

— Схоже, ти вже завершуєш,— сказав він.

— Ще два лишилися.

— А дівчата тут якісь є?

— Я жонатий,— відповів молодик.— Не маю часу на дівчат.

— А я завше маю,— сказав Ел.— Не маю ні на що інше.

— От поголодуєш — тоді сам побачиш, як змінишся.

Ел розсміявся:

— Мабуть. А поки що я такий як є, не міняюся.

— Тут я з одним розмовляв... він з тобою приїхав, так?

— Так! Брат мій Том. Краще з ним не жартувати. Він одного вбив.

— Та ну? А чого?

— Побилися. Той хлопець Тома ножем штрикнув. А Том йому лопатою по голові засадив.

— Ну, а далі що? Суд був?

— Відпустили, бо це бійка була,— сказав Ел.

— Не схожий він на сутяжника.

— Та не такий він. Але Том нічо’ нікому не спускає.— Голос Ела був дуже гордим.— Том, він не задерикуватий. Але — стережись!

— Ну... я з ним балакав. Він нічого, не буйний.

— А він і не буйний. Він як тісто: довго підходить, розкачується — зате потім як скипить.

Юнак протер останній клапан.

— Дай-но допоможу з останнім клапаном, у гніздо поставимо.

— Що ж, помагай, як робити нема чого.

— Тре’ поспати,— сказав Ел.— Але, чорт забирай, ледь побачу машину не в порядку, так руки й сверблять. Просто душа не на місці.

— Ну, вдячний буду за допомогу,— сказав молодик.— Мене звати Флойд Ноулз.

— А мене — Ел Джоуд.

— Радий знайомству.

— Я теж,— відповів Ел.— А ти стару прокладку залишиш?

— Доведеться,— відповів Флойд.

Ел вийняв з кишені складаний ніж і почав продряпувати блок.

— Ісусе! — мовив хлопець.— Нічо’ так не люблю, як кишки мотору випускати.

— А як же дівчата?

— Та й дівчата, аякже! От якби я розібрав «ролс-ройс» і знову зібрав. Зазирнув одного разу під капот шістнадцяти-циліндрового «кадилака» — Боже ти мій, ніколи такої насолоди в житті не мав! У Саллісо якось ішов — а біля ресторану така шістнадцятка стоїть, підняв я капот. Тут хазяїн виходить і питає: «Якого біса ти це робиш?» А я кажу: «Та просто дивлюся. Хіба не цяця?» А він стоїть як пеньок. Певен будь, ніколи він усередину й не зазирав. Просто стоїть як пеньок. Багатій такий у солом’яному капелюсі. Сорочка така писана, окуляри. Нічо’ одне одному не говоримо. Просто дивимося. А потім він як запитає: «А хоч’ проїхатися?»

— Чорт забирай! — вигукнув Флойд.

— Правда! «А хоч’ за кермо сісти?» Ну, як на гріх, джинси в мене брудні. Кажу: «Та я її замажу».— «Сідай! — каже він.— Кварталом проїдемося». Ну, сер, сів я і вісім разів з вітерцем по кварталу проїхався — їй-пра, Богом клянуся!

— Добре було? — спитав Флойд.

— О Йсусе! — відповів Ел.— Якби я міг розкрутити її до гвинтика... от якби!

Флойдова рука, яка посмикувалася, уповільнилась. Молодик зняв клапан з гнізда й оглянув деталь.

— А тепер звикай драндулет розкручувати,— сказав він,— тому що нічого більше тобі не дадуть, забудь про «кадилак» у шістнадцять циліндрів.

Він поклав загусник на підніжку і почав стамескою зішкрібати замазку з блока.

Дві кремезні жінки, простоволосі та босоніж, пройшли повз них, несучи відро з молоком. Вони накульгували від важкого відра, і жодна не звела очей від землі. Сонце вже хилилося нижче, бо полудень минув.

Ел промовив:

— А тобі багато чого не подобається.

Флойд ще озлобленіше почав шкребти зубилом.

— Я тут уже півроку,— сказав він.— Наче вітром віюся по всьому штату, уже до такого стану дійшов, що про одне лише й думаю — як роботу знайти, м’яса, картоплі добути, аби дружина з дітьми голодні не були. От як заєць мотаюсь — а що з того? Хоч скільки б гарував, їжі не досить. Утомився, от. Утомився, і сон мене бере, де не присяду. Просто руки опускаються.

— Що, зовсім постійної роботи нема? — спитав Ел.

— Ні, нема постійної.

Флойд стамескою відколупав замазку від блока і протер тьмяний метал засмальцьованою ганчіркою.

До табору під’їхав іржавий легковик з кузовом, де сиділо четверо чоловіків зі шкарубкими, смаглявими до чорноти, суворими обличчями. Авто повільно проїжджало табором. Флойд гукнув їздців:

— Ну, як успіхи?

Машина зупинилася. Водій озвався:

— Ми тут до біса багато землі оглянули. Нема роботи в цьому краю. Треба нам їхати.

— Куди? — спитав Ел.

— Бозна. Тут ми все обнишпорили.

Водій натиснув на зчеплення й повільно рушив далі табором. Ел задивився машині вслід.

— А хіба не ліпше було б, якби роботу шукав хтось один? Одну ставку легше знайти, хай один спробує.

Флойд поклав стамеску і кисло посміхнувся.

— Не розумієш ти,— сказав він.— Аби по країні віятися, бензин потрібен. Бензин коштує п’ятнадцять центів за галон. А четверо ж не можуть узяти чотири машини на брата. Так що вони всі складаються і бензин купляють. Зрозумій.

— Еле!

Ел побачив Вінфілда, який став поряд з ним.

— Еле, мама приготували рагу. По тебе послали.

Ел витер руки об штани.

— Ми сь’одні ще не їли,— сказав він Флойду.— Вернуся тобі помогти, як поїмо.

— Та не варто, не вертайся.

— Та ні, поможу.

Ел пішов за Вінфілдом до табору. Тепер там було повно людей. Допитливі діти щільно згуртувалися біля казана з тушкованим м’ясом — настільки близько, що мати зачіпляла їхні лікті, готуючи страву. Том і дядько Джон стояли поряд.

Мати безпорадно промовила:

— Не знаю, як бути. Сім’ю тре’ годувати. Що ж мені з оцими-о робити?

Дітлахи непорушно стояли, втупившись у неї. Обличчя в них були спустошені, напружені, а очі машинально перебігали з казанка до олов’яної тарілки, яку вийняла мати. Їхні очі пантрували за ложкою, яка накладала страву в тарілку, і коли мати передала паруючу тарілку дядькові Джону, очі вп’ялися в порцію. Дядько Джон занурив ложку в рагу — й очі стежили за цим, бігаючи з кожним порухом ложки. Ось шматок картоплі відправився дядькові Джону в рот — і очі вп’ялися йому в обличчя, відстежуючи реакцію дорослого. Чи добра страва? Чи смачно йому?

І тоді дядько Джон ніби вперше побачив їх. Жував він повільно.

— Візьми собі,— сказав він Томові.— Я їсти не хочу.

— У тебе ж за весь день і дрібки в роті не було,— заперечив Том.

— Та знаю, але в мене живіт розболівся. Я не голодний.

— То візьми оцю тарілку і поїж у наметі,— спокійно сказав Том.

— Я не голодний,— не вгавав дядько Джон.— Я і в наметі їх бачитиму.

Том обернувся до дітей.

— Ах ви мерзотники,— сказав він.— Ану вимітайтеся звідси, негідники.

Очі відірвались од рагу і з цікавістю зазирнули йому в обличчя.

— Ану геть, мерзотники. Усе’дно нічо’ не отримаєте. Негарно ви чините. Не вистачить тут на вас.

Мати вичерпала тушковане м’ясо з казанка в олов’яні тарілки — дуже мізерними порціями,— і розклала миски на землі.

— Не можу я їх прогнати,— сказала.— Беріть тарілки — і заходьте у намет. А решту хай вони доїдять. Оцю дайте Ружі Шаронській.— Вона всміхнулася дітям.— Чуєте,— сказала мати,— ви, малята, знайдіть десь трісочки, принесіть, і я вам дам що лишилося. Але щоб не билися.

Уся зграйка майнула безшумно, з надприродною стрімкістю. Діти метнулися, щоб знайти тріски, потім до своїх наметів, принесли ложки. Ледь мати розклала їжу на тарілках, як малі повернулися — притихлі, голодні як вовки. Мати похитала головою.

— Не знаю, як бути. Не можу сім’ю пограбувати. Мені сім’ю тре’ годувати. Руті, Вінфілде, Еле,— люто закричала вона.— Беріть свої тарілки. Бігом до намету. Ану геть звідси.— Вона винувато глянула на дітей, які мовчки чекали.— На всіх не вистачить,— смиренно сказала мати.— Я поставлю казанок на землю, а ви денце пошкрябайте, рештки — тільки все’дно не наїстеся.— Вона вагалася.— Нічо’ не вдієш. Не можу вас обділити.— Вона взяла казанок і поставила на землю.— Тепер заждіть. Ще гаряче,— сказала вона й майже побігла в намет, щоб не бачити дитячих облич.

Її сім’я сиділа на землі, кожен їв зі своєї тарілки, і рідня з-за заслони чула, як діти грюкають у казанку ложками, змайстрованими з трісок і уламків іржавої бляхи. Дитяча ватага заступила казанок. Вони не розмовляли, не билися й не сперечалися, але в їхній невідступній увазі була задерев’яніла лють. Мати розвернулася до них спиною, тому не могла бачити дітей.

— Не можемо ми більше так,— сказала вона.— Доведеться ховатись і їсти на самоті.

Почувся скрегіт посудини, яку відсували, а потім ватага дітей розсіялась, усі розбіглись і лишили вишкрябаний казанок на землі. Мати подивилася на спустошені тарілки.

— Ніхто з вас не наївся як слід.

Батько підвівся та вийшов з намету, не мовивши ані слова. Проповідник усміхнувся і ліг на спину, заклавши руки за голову. Ел звівся на ноги.

— Тре’ тому помогти з машиною.

Мати зібрала тарілки і вийшла з намету мити посуд.

— Руті,— покликала вона,— Вінфілде. Бігом мені відро води принесіть.

Вона подала їм відро, і вони попленталися до річки.

Поряд з’явилася міцна ширококоста жінка. Її плаття було у візерунках пилу і плямах машинного мастила. Підборіддя гордо підняте. Вона стояла за кілька кроків од матері й войовничо розглядала її. Нарешті жінка наблизилася.

— Вечір добрий,— холодно промовила вона.

— Добрий,— відповіла мати і, підвівшись із колін, підсунула їй ящик.— Чи не хочете сісти?

Жінка стала впритул.

— Ні, не сяду.

Мати запитально подивилася на неї.

— Чи можу я чимось помогти?

Жінка стала руки в боки.

— Краще за свою рідню переживай, а моїх дітей облиш.

Мати широко розплющила очі.

— Я нічо’ такого не зробила...— почала вона.

Жінка похмуро зиркнула на неї.

— Мій малий повернувся, а від нього так тушонкою й відгонить. Ви з ним поділилися. Він сам мені казав. Нічого тут вихвалятися, що рагу у вас є. Чого ви так робите? У мене й так голова обертом іде, на душі тужно. А тут ще малий мій заявляється і пита: «А коли в нас печеня буде?» — Голос у неї затремтів від люті.

Мати підійшла впритул.

— Сядьте,— сказала вона.— Сядьте, поговоримо.

— Ще чого, не сяду. Тут родину нагодувати силуєшся, а ще й ви зі своєю тушонкою лізете.

— Сядьте,— сказала мати.— У нас більше рагу не буде — усе вийшло,— доки роботу не знайдемо. А якби ви теж готували тушковане м’ясо, і вас би дітлашня так обступила, що не продихнути,— як би ви вчинили? Нам не вистачало, але понад силу було дітей лишити, коли вони отак стоять і дивляться.

У жінки руки впали і повисли. На мить у її очах з’явився сумнів, звернений до матері, а потім жінка розвернулась і швидко попрямувала геть, зайшла у свій намет і запнула заслону по собі. Мати дивилась їй услід, а потім знов опустилася навколішки біля стосу олов’яних тарілок.

Ел непомітно став поруч.

— Томе! — крикнув він.— Ма’, а він тут є?

Том висунувся з намету.

— Що тобі тре’?

— Ходімо зі мною,— збуджено відповів Ел.

Вони пішли разом.

— Що сталося? — спитав Том.

— Зара’ дізнаєшся. Зачекай лише.— Він підвів Тома до поламаного автомобіля.— Це Флойд Ноулз.

— Так, знаю, я з ним розмовляв. Ну як тут?

— Тільки до ладу доводимо,— відповів Флойд.

Том помацав верх блока.

— Ну що ти там ходиш околяса, Еле?

— Мені Флойд щойно казав. Скажи, Флойде.

Флойд промовив:

— Може, я не маю права... але... ну добре, скажу тобі. Тут один повернувся, каже, що на півночі є робота, він зі своїми там працюватиме.

— На півночі?

— Так... є там місцина, долина Санта-Клара називається — у чорта на рогах, так далеко, на півночі.

— Так? І яка там робота?

— Чорнослив збирати, груші на заводі консервувати. Кажуть, там усе майже дозріло.

— А далеко це? — наполегливо спитав Том.

— Христос відає. Мабуть, миль двісті буде.

— Довга це дорога, дуже,— сказав Том.— А відки нам знати, що роботу там дістанемо, як доїдемо?

— Ну, не знати,— відповів Флойд.— Але ж тут усе одно нічого нема, а хлопець той листа від брата дістав, сам туди їде. Казав, щоб нікому ні слова, а то туди стільки рине. Ми могли б уночі поїхати. Треба туди доїхати і знайти постійну роботу.

Том пронизливо подивився на нього.

— А нащо ми маємо тікати?

— Ну, як усі туди ламануться, то хіба нам робота лишиться.

— Дуже це довга дорога,— сказав Том.

У Флойдовому голосі почувся біль:

— Та я просто тобі наводку даю. Я ж тебе не примушую. Твій брат мені допоміг, от і я пораду даю.

— А ти певен, що тут роботи нема?

— Слухай, я тут три тижні увихаюся, чорт забирай,— ну жодної роботи нема, нічого не знайти. А якщо ти такий розумний, що бензин годен попалити, роз’їжджаючи,— не бороню. Я ж не прошу зі мною їхати. Чим більше туди наїде, тим менше в мене шансів.

— Та я ж вірю,— сказав Том.— Просто шлях такий довжелезний, марудний. І ми сподівалися, що роботу знайдемо, орендувати зможемо, дім свій буде.

— Я ж з вами щойно познайомився,— терпляче відпопів Флойд,— ви сьогодні тільки приїхали. Багато чого дізнатися маєте. Якщо послухаєте мене — то пощастить. А не послухаєте — усе на власній шкурі спізнаєте. І не мрій постійне житло тут мати, бо постійної роботи нема тут, нема заробітків. А кендюх ще не раз про себе нагадає. Ну — отепер усе по-чесному.

— Але все ж таки тре’ спочатку роздивитися, що і як,— стурбовано промовив Том.

Через увесь табір проїхав легковий автомобіль і зупинився біля сусіднього намету. З машини виліз чоловік у комбінезоні та синій сорочці. Флойд гукнув його:

— Як — успішно?

— Та не буде роботи в цьому краю клятому, доки бавовна не зійде.

І він пішов до рваного намету.

— Бачите? — сказав Флойд.

— Та бачимо. Але дві сотні миль — Ісусе!

— Так ви ж поки що ніде коріння не пустили. Поміркуйте як слід.

— Ліпше поїдемо,— сказав Ел.

Том спитав:

— А коли тут буде робота?

— Ну, через місяць бавовну збиратимуть. Якщо у вас грошей досить, чекайте, доки бавовна зійде.

— Мама проти, аби далі їхати,— сказав Том.— Вона зморилася вкрай.

— Я й не пхаю вас на північ,— знизав плечима Флойд.— Робіть як знаєте. Просто сказав вам, що чув.

Він підняв з підніжки засмальцьовану мастилом прокладку, акуратно припасував її до блока і притиснув.

— Ну,— звернувся Флойд до Ела,— тепер поможи-но з головкою двигуна.

Том спостерігав, як вони ретельно працюють, обережно опускають важку кришку блока на головки болтів.

— Тре’ переговорити про це зі своїми,— промовив він.

— Не хочу нічого такого,— заперечив Флойд,— але сім’ї не треба казати. Самі їдьте. Якби твій брат мені не поміг, я б нічого не сказав.

— Ну, звісно,— мовив Том,— маємо тобі за це подякувати. Треба нам усе обміркувати. Мабуть, і поїдемо.

— Богом клянуся,— сказав Ел,— я поїду, навіть якщо більше ніхто не захоче. Я там зачеплюся.

— І сім’ю кинеш? — запитав Том.

— Ну так. Вернусь, а в джинсах у мене буде грошви повний гаман. Чом би й ні?

— Мама буде проти, не схвалить вона такого,— сказав Том.— І тато теж, він буде проти.

Флойд узяв набір гайок і пригвинтив їх спочатку пальцями, так щільно, як міг.

— Ми з дружиною разом зі своїми виїхали,— сказав він.— Удома й на думці не мали своїх лишати. На думку б не спало. Але, чорт забирай, як сюди приїхали, щоб на північ рушати, рідня відділилася, кудись майнула, а тепер Бог знає, де вони всі. І відтоді де тільки не шукаю, розпитую.

Він одразу підігнав ключ до головки болта і почав рівномірно обертати, по оберту на кожну гайку, навколо рядів.

Том навпочіпки присів біля машини і скосив очі на лінію наметів. У землі біля наметів де-не-де пробивалася стерня.

— Е ні, пане,— сказав він.— Не збираємося робити, як ти радиш.

— Ну, про мене, хлопець сам, без нікого, більше шансів має знайти роботу.

— Мо’, і так, але мамі це взагалі не до душі буде.

Дві машини, заповнені невдоволеними чоловіками, проїхали в табір. Флойд звів очі, але не спитав, як успіхи. Запилені обличчя прибульців були смутні та затвердлі. Сонце сідало, і жовте проміння ковзнуло по Гувервіллю, на верби за наметами. З наметів повилазили діти, щоб тинятися по табору. А ще виходили жінки й розкладали невеликі багаття. Чоловіки збиралися в гурти, сідали навпочіпки та пошепки перемовлялися.

Новенький «шевроле» звернув з шосе і поїхав у видолинок, до табору. Машина опинилася в центрі поселення, Том спитав:

— Хто це? Їм тут не місце.

Флойд відповів:

— Не знаю... мабуть, копи.

Дверцята машини відчинились, і звідти вийшов чоловік і став біля автомобіля. Його напарник лишився сидіти. Тепер усі люди, які сиділи навпочіпки, підняли очі на новоприбулих, але розмова не вривалась. І жінки, які розпалювали багаття, крадькома позирнули на сяючий автомобіль. Діти посунулися ближче, навмисно петляючи і кружляючи.

Флойд відклав гайковий ключ. Том підвівся. Ел витер руку об штани. Усі троє попрямували до «шевроле». Чоловік, який вийшов з машини, був одягнений у штани хакі та фланелеву сорочку. На голові в нього був стетсонівський капелюх з пласкими крисами. Кишеня сорочки відторбучувалася від стосу паперів, парканчика перових ручок і жовтих олівців, а з задньої кишені стирчав блокнот з металевими підкладками. Прибулий наблизився до однієї з груп, і чоловіки, сидячи на землі, подивилися на нього, з підозрою замовкнувши. Вони позирали на нього і не рухалися, білки очей поблискували, бо чоловіки дивилися спідлоба, не піднімаючи голів. Том, Ел і Флойд, начебто випадково прогулюючись, опинилися зовсім поруч.

Чоловік спитав:

— Люди, хочете працювати?

Усі мовчки і з підозрою дивилися на нього. З інших кінців табору стали підтягуватись інші.

Один з тих чоловіків, які сиділи навпроти, нарешті заговорив:

— Аякже, хочемо. А де робота?

— Округ Туларе. Там урожай фруктів. Треба багато збирачів.

Флойд спитав:

— Ви наймач?

— Так, я маю ліцензію.

Тепер чоловіки ще тісніше згуртувались. Один з них зняв чорний капелюх та скуйовдив довгі пасма темного волосся.

— Яка плата? — спитав він.

— Ну, точно поки що сказати не можу. Мабуть, тридцять центів.

— Чому не можете сказати? Ви ж ліцензію маєте?

— Так,— відповів чоловік у хакі.— Але все залежить від ціни. Може бути більше, може менше.

Флойд виступив наперед. Він тихо сказав:

— Я піду, містере. Ви наймач, ліцензія є. Просто покажіть нам спочатку вашу ліцензію і дайте замовлення, щоб ми на роботу стали,— куди треба їхати, де це, скільки одержимо, ви розпишетесь, і ми поїдемо.

Наймач обернувся до нього й нахмурився.

— Ти що, вказуєш мені, як вести власний бізнес?

— Але ж ми працюватимемо на вас,— сказав Флойд,— це буде й наш бізнес.

— Ну, не вказуйте мені, що робити. Сказав, людей треба.

Флойд сердито заявив:

— Ви не сказали, скільки людей треба і скільки заплатите.

— Чорт забирай, я ще не знаю.

— А як не знаєте, у вас права нема людей наймати.

— Я маю право робити свій бізнес як хочу. Якщо ви, чоловіки, волієте сидіти тут на заду рівно, то прошу. Я наймаю в округ Туларе. Потрібно багато людей.

Флойд озирнувся на юрбу чоловіків. Ті тепер непорушно стояли, переводячи очі з одного мовця на другого. Флойд мовив:

— Ну, я вдвічі балдію. Може, йому тисячі робітників погрібні. Він отримає там п’ять тисяч, а заплатить п’ятнадцять центів на годину. А вам, сердегам, доведеться погодитись, інакше голодними сидітимете. Як він хоче найняти людей — то хай угоду підпише, скаже, скільки платитиме. Треба ще його ліцензію глянути. Він не має права контракт укладати без ліцензії.

Наймач повернувся до «шевроле» і гукнув:

— Джо!

Його супутник визирнув і, стукнувши дверцятами, виліз. Він був убраний у бриджі та зашнуровані чоботи. Довкруж пояса був обмотаний патронташ, на якому висіла кобура з важким пістолетом. На брунатній сорочці була пришпилена зірка помічника шерифа. Ступав цей чоловік тяжко. На обличчі в нього з’явилася ледь помітна посмішка.

— Що ви хочете?

Кобура ковзнула туди-назад по його стегну.

— Джо, ви колись бачили оцього хлопця?

Помічник перепитав:

— Кого?

— Оцього.

Наймач указав на Флойда.

— А що він накоїв? — помічник посміхнувся Флойду.

— Він червоний, агітацію тут розводить, на заколот підбиває.

— Хм-м-м.

Помічник повільно обійшов навколо, щоб побачити Флойда в профіль, і перевів погляд на хлопцеве обличчя.

— Бачите? — крикнув Флойд.— Якби він по-чесному хотів, хіба навів би сюди копа?

— Раніше ти його бачив? — наполягав наймач.

— Хм, схоже, що так. Того тижня, коли гараж зі старими автівками обчистили. Здається, там я цього хлопця бачив. Ага! Присягаюся, це той самий.— Раптом усміх щез у нього з лиця.— Сідай у машину,— сказав помічник і розстебнув портупею.

— Ти без вини його береш,— сказав Том.

Помічник обернувся до нього:

— А ти до нього хочеш за компанію — ану спробуй, тебе теж замету. Там якраз двоє валандалися.

— Та мене того тижня навіть у штаті не було,— заперечив Том.

— Ну, може, ти ще десь швендяв. Краще тримай рот на замку.

Наймач обернувся до чоловіків:

— А ви, люди, не слухайте цих клятих червоних. Каламутники вони — матимете проблеми. Ну, можу всіх вас підрядити в округ Туларе.

Чоловіки не озвалися жодним словом. Помічник обернувся до них.

— А це добра ідея — їхати,— сказав він.— Відділ охорони здоров’я наказав нам очистити цей табір. А як у вас тут ще й червоні є — дивіться, аби не натерпітися. Це добра ідея — якби всі ви до Туларе переїхали. Хіба це щастя — отут сидіти. Це вам просто дружню пораду даю. А то стільки хлопців сюди приїде, та ще й з кийками в руках...

Наймач мовив:

— Я вам сказав, що людей треба. Не хочете працювати — Ну, як хочете.

Помічник вишкірився:

— Як вони не хочуть працювати — значить, їм не місце в цьому окрузі. Ми їх звідси хутко викуримо.

Флойд стояв непорушно поряд з помічником, і великі пальці обох рук хлопця посмикували ремінь. Том крадькома поглянув на заарештованого, а потім втупився в землю.

— От і все,— сказав наймач.— В округ Туларе треба багато людей; роботи багато.

Том повільно подивився на Флойда і побачив, як напнулися в нього вени на зап’ястях. Том теж вивільнив руки, а потім заклав пальці за ремінь.

— Так, от і все. Щоб назавтра вранці вас тут і дух не смердів.

Наймач сів у «шевроле».

— Ну, ти,— звернувся помічник до Флойда,— у машину лізь.

Він широко замахнувся і схопив Флойда за ліву руку. Той одразу вивернувся та крутнувся. Його кулак просвистів і вліпився в широке вгодоване обличчя, а за мить хлопець уже стрілою нісся між наметів. Помічник похитнувся, а Том підставив йому ногу. Той повалився і, котячись по землі, схопився за пістолет. Флойд зник з поля зору за наметами. Помічник вистрелив сидячи. Жінка, яка стояла перед наметом, скрикнула, а потім подивилася на свою розтрощену руку. Кісточок пальців не було, пучки звисали з долоні як на тоненькій ниточці, плоть побіліла, геть знекровлена. Удалині Флойд щез за рядком верб. Помічник, ще сидячи на землі, знову звів руку з пістолетом, і тут від кола людей відділився превелебний Кейсі та ступив крок уперед. Він копнув помічника по шиї, а потім відступив назад, дивлячись на опасисто-драглистого чоловіка, який тепер скоцюрбився зовсім непритомний.

Мотор «шевроле» заревів, і машина метнулася, здіймаючи куряву. Автомобіль вибрався на шосе та блискавично зник у далечині. Перед наметом жінка досі дивилася на понівечену кисть. З рани почали текти крапельки крові. У горлі забулькотіло істеричне хихотіння, і верескливий сміх ставав усе голоснішим і пронизливішим з кожним вдихом.

Помічник лежав на боці, занурившись розтуленим ротом у пил.

Том підняв пістолет, вийняв магазин і пожбурив у чагар; потім вийняв патрон зі ствола.

— У такого тре’ забрати права на зброю,— зауважив Том і шпурнув револьвер на землю.

Навколо жінки з покаліченою рукою зібрався натовп, а її істерика ще посилилася, сміх перейшов у крики та ридання.

Кейсі зовсім близько підступив до Тома.

— Тобі треба забратися,— сказав він.— Іди у верболіз і там чекай. Він не бачив, хто його штурхнув, а що ти ногу підставив — бачив.

— Не збираюсь я нікуди,— сказав Том.

Кейсі наблизився до його вуха та прошепотів:

— У тебе відбитки пальців візьмуть. Ти ж підписку порушив — про умовно-дострокове звільнення. Тебе назад вишлють.

Том ледь чутно видихнув:

— Ісусе! Я й забув.

— Швидше забирайся,— сказав Кейсі.— А то ще прочумається.

— Візьму револьвер,— мовив Том.

— Ні. Облиш. Якщо все обійдеться, я чотири рази свисну.

Том недбало попрямував убік, але щойно відділився від усіх, як прискорив ходу і невдовзі зник у верболозі, який облямовував річку.

Ел підійшов до поваленого помічника.

— Ісусе,— у захваті промовив хлопець,— добряче йому дали!

Юрба продовжувала витріщатися на безтямного чоловіка. І тут десь удалині заверещала сирена: сигнал наростав, потім замовк, а за мить знову вибухнув — цього разу ближче. За мить усі занервували. Якусь хвилину товклися на місці, а потім розійшлися по своїх наметах. Лишилися тільки Ел і проповідник.

Кейсі обернувся до Ела.

— Іди геть,— сказав він.— Геть — отуди, до намету. Ти нічо’ не зна’ш.

— Ну? А як ти?

Кейсі всміхнувся.

— Хтось має взяти провину на себе. Дітей у мене нема. Ну, просто посадять у тюрму... а я ж тут нічо’ не роблю, який від мене хосен.

— Та чому ж ні за що...— сказав Ел.

— Забирайся зара’,— різко мовив Кейсі.— Нема чо’ вам у це вплутуватись.

Ел наїжачився.

— І не подумаю виконувати ваші накази.

— Якщо ти і всі твої кревні та друзі у це вплутаєтеся, матимете лихо,— тихо сказав Кейсі.— Я не за тебе дбаю. Але твої мама і татко ковтнуть лиха. Мо’, Тома назад до Макалістера вишлють.

Ел мить дивився на нього.

— О’кей,— сказав він.— Хоча думаю, ви дурень затятий.

— Аякже,— сказав Кейсі.— Чом би й ні?

Сирена знов і знов завивала, все наближаючись. Кейсі став навколішки біля помічника і перевернув його на спину. Повалений застогнав, його очі силувалися розплющитись, але не могли, хоч як він намагався побачити, хто це над ним. Кейсі обтер пил йому з губ. Усі родини сховалися в наметах, щільно запнувши по собі заслони, а присмеркове сонце заливало бронзою червоні та сірі намети.

На шосе заверещали шини, і в табір швидко в’їхало авто без даху. Звідти вийшло четверо чоловіків, озброєних гвинтівками. Кейсі встав і підійшов до них.

— Що, в дідька, тут сталося?

— Я відгамселив отого чоловіка,— сказав Кейсі.

Один з озброєних підійшов до помічника. Той уже був притомним, марно намагаючись підвестися.

— Ну, так що тут сталося?

— Ну,— сказав Кейсі,— він наривався, і я вдарив його, а він зачав стріляти й поранив жінку отам, у наметах. Тож я знову його вдарив.

— Ну, а до того що було?

— Я йому нагрубіянив,— відповів Кейсі.

— Лізь у машину!

— Атож,— погодився Кейсі та поліз на заднє сидіння.

Двоє чоловіків допомогли травмованому помічнику стати на ноги. Він обережно обмацував шию. Кейсі зауважив:

— Отам жінка в наметі вся в крові, бо він промазав.

— Ми це потім з’ясуємо. Джо, оцей тебе вдарив?

Переляканий чоловік мляво втупився на Кейсі.

— Не схоже, що він.

— Та це я був, усе правильно,— наполягав Кейсі.— Ти помилився, не того схопив.

Джо повільно похитав головою.

— Не схожий ти на того, хто на мене напав. Їй-бо, зараз мене знудить!

— Та поїду я, які проблеми,— сказав Кейсі.— Краще подивіться — отам жінка кров’ю стікає.

— Де вона?

— У тамтому наметі.

Старший з прибулих попрямував до намету, стискаючи рушницю. Спочатку він озвався крізь брезент, а потім зайшов усередину. За мить він уже вийшов і повернувся. Сказав трохи гордовито:

— Господи, ну й жах там. Сорок п’ятий калібр — постріл. Джгут їй наклали. Ми послали по лікаря.

Двоє обступили Кейсі. Старший посигналив сиреною. У таборі панувала мертва тиша. Заслони були щільно запнуті, й люди не висувалися з-за них. Мотор завівся, авто розвернулося та рушило з табору. Кейсі сидів між охоронцями гордо, жили на його шиї випиналися. На вустах грала слабка усмішка, допитливий погляд був як у завойовника.

Коли копи поїхали, народ вийшов з наметів. Сонце сідало за обрій, і табір осявала ніжно-лазурова вечірня сутінь. На сході гори ще жовтіли від сонячного проміння. Жінки повернулися до згаслих багать. Чоловіки знову зібралися разом, сіли і завели тиху розмову.

Ел виповз з-під брезенту і пішов до верболозу — свиснути Тому. Мати вийшла і розклала багаття з гілок.

— Чоловіче,— сказала вона,— багато поїсти не вийде. Ми й так пізно поїли.

Батько і дядько Джон стали неподалік табору, дивлячись, як мати чистить картоплю і нарізає сирими скибками, а потім викладає на змащену салом сковороду. Батько сказав:

— Що в біса такого проповідник зробив?

Руті з Вінфілдом підкралися та присіли, щоб чути розмову.

Дядько Джон продряпував землю довгим іржавим цвяхом.

— Він знав, що таке гріх. Я спитав його про гріх, а він пояснив; не знаю лише, чи правильно це. Він казав: людина тоді згрішила, коли думає, що вона згрішила.

Очі в дядька Джона були втомлені та сумні.

— Усі свої дні я чаївся,— продовжив він.— Таке накоїв, про що нікому не розказував.

Мати обернулася до нього:

— І не розказуй, Джоне,— промовила вона.— Усе Богові повідай. Не обтяжуй інших своїми гріхами. Негодяще це.

— Світу через те не бачу,— сказав Джон.

— Ні, не розказуй. Іди до потічка, занурся з головою і там прошепочи все, що хоч’.

Батько поволі кивнув, схвалюючи жінчині слова.

— Її правда,— мовив він.— Тобі полегшає, як свої гріхи іншим розкажеш, але ж гріх від того іншим перекинеться.

Дядько Джон подивився на сонце: гори стали золотими й віддзеркалювались у нього в очах.

— От якби я розчавити гріхи міг,— промовив він.— Та не можу. Вони все нутро мені проїли.

Позаду нього Ружа Шаронська вийшла з намету, запаморочливо похитуючись.

— Де Конні? — роздратовано запитала вона.— Сто років його не бачила. Куди він подівся?

— Не бачила,— сказала мати.— Якщо здибаю, перекажу йому, що ти хочеш його бачить.

— Мені недобре,— мовила Ружа Шаронська.— Конні лишив мене.

Мати подивилася на опухле обличчя дочки.

— Ти плакала,— сказала мати.

Сльози знову почали навертатися на очі Ружі Шаронської.

— Ану візьми себе в руки,— твердо сказала мати.— Нас тут багато, не ти одна. Годі себе жаліти. Негайно ходи, бараболю чисть. А то жалієш себе.

Дівчина спочатку попленталася до себе в намет. Вона намагалась уникнути суворих очей матері, але вони стежили невблаганно, і Ружа повільно повернулася до багаття.

— Не міг він мене покинути,— сказала вона, але сльози вже висохли.

— Берися до роботи,— наказала мати.— Повсякчас у наметі рюмсаєш, себе жалієш. Не було в мене часу, аби за тебе взятися. А тепер візьмуся. Бери цього ножа та чисть бараболю.

Дівчина послухалася та опустилася навколішки, почала чистити. Вона гнівно примовляла:

— От хай повернеться — побачить. Ото поговорю з ним.

Мати ледь усміхнулася:

— А він тебе як ударить. Сама напрошуєшся, аби тебе набили,— скиглиш не вгаваючи. Та якщо він тебе наб’є, я його благословлю.

Очі в дівчини запалали від образи, але вона змовчала.

Дядько Джон щосили загнав широким великим пальцем іржавий цвях глибоко в землю.

— Тре’ мені зізнатися,— сказав він.

Батько не витримав:

— Та кажи вже, чорт забирай! Що — вбив когось?

Дядько Джон порився пальцями в кишені джинсів і витяг звідти згорнутий засмальцьований папірчик. Розгорнув його й показав.

— П’ятірка,— сказав дядько Джон.

— Украв чи що? — спитав батько.

— Ні, це мої гроші. Утаїв свою частку.

— Та це ж твої гроші, хіба ні?

— Так, але я не мав права утаювати.

— Не бачу тут аж такого гріха,— сказала мати.— Це ж твоя частка.

Дідько Джон повільно промовив:

— Я не просто втаїв. Я тримав ці гроші, аби надудлитися. Знав, що настане час, коли мені нутро так припече, що без випивки ніяк. Думав, час ще не настав, не пора ще... а тут проповідник у тюрму пішов, аби Тома виручити.

Батько закивав головою вгору-вниз і підсунувся, щоб ясніше чути. Руті підсунулася, наче цуценя, сперлася на лікоть, а Вінфілд наслідував її приклад. Ружа Шаронська видлубала з бульби картопляний кільчик. Вечірні сутінки згустилися й стали синішими.

Мати сказала різко, сухим тоном:

— Не второпаю, чому те, що Тома врятували, означає, що ти надудлишся.

Джон сумно відповів:

— Не можу сказати. На душі так каламутно. Він так просто це зробив. Просто підійшов і сказав: «Це я накоїв». Вони його забрали. Усе’дно нап’юся.

Батько знову струснув головою.

— Не второпаю, чого ти про це розводишся,— сказав він.— На твоєму місці я просто пішов би та й випив.

— Настав той час, коли мені тре’ зняти тяжкий гріх зі своєї душі,— сумно мовив дядько Джон.— Програв я. Не зловив хортуну за хвіст — от вона й дременула. Слухай-но! — сказав він.— У тебе ж гроші є. Дай мені два долари.

Батько з неохотою поліз до кишені та вийняв звідти шкіряний кисет.

— Аби впитися, сімох доларів тобі зажирно буде. Ти ж не шампанське хльоптатимеш.

Дядько Джон простягнув купюру:

— Візьми оце і жени два долари. Я й за два уп’юся до зелених коників. Не хочу ще й марнотратом стати — нащо мені ще один гріх. Витрачу все, що одержав. Завше так роблю.

Батько взяв замурзаний папірчик і віддав дядькові Джону дві срібні монети.

— Роби що маєш робити. Ніхто не знає, що кому тре’, тож хай не вказує.

Дядько Джон узяв монети.

— А ти не злитимешся? Ти ж зна’ш, такий я.

— Христе мій, та не буду,— відповів батько.— Ти зна’ш, що робиш.

— Не витримаю цієї ночі,— сказав дядько Джон і обернувся до матері.— А ти зла на мене не держиш?

Мати не звела голови.

— Ні,— тихо відповіла вона.— Ні, йди.

Він підвівся й самотньо, як сирота, почимчикував у вечірньому світлі. Вийшов на бетонне шосе, перетнув тротуар і зайшов у продуктову крамницю. Перед дверима, затягнутими сіткою, він стягнув капелюх, кинув його в пил і затоптав у бруд обцасом на знак приниження. І чорний капелюх так і лишився лежати там, зім’ятий і брудний. Джон зайшов у крамницю і наблизився до полиць, де за дротяною сіткою стояли пляшки віскі.

Батько й мати спостерігали, як дядько Джон ішов. Ружа Шаронська ображено втупилася в картоплю.

— Бідолашний Джон,— сказала мати.— Я от думала, якби можна було зробити щось хороше — та бачу, не виходить. Ніколи ще не бачила, аби людина так побивалася.

Руті покрутилася в пилу. Вона нахилилася до плеча Вінфілду, притягнула брата за вухо та зашепотіла:

— Я зара’ нап’юся.

Вінфілд пирхнув і одразу щільно стиснув уста. Двоє дітей відповзли, тамуючи подих, а потім, аж фіолетові від напруги, захихотіли. Вони проповзли повз намет, а далі скочили й дременули з вереском по табору. Вони побігли до верболозу, сховалися там і зайшлися від реготу. Руті скосила очі, розслабилася, пройшлася похитуючись, спотикаючись, висолопивши язика.

— Я п’яна,— сказала вона.

— Усі сюди,— покликав Вінфілд.— Дивіться на мене: я буду дядько Джон.

Хлопчик змахнув руками, засопів і закрутився дзиґою, доки в нього не запаморочилося в голові.

— Ні,— сказала Руті.— Отак тре’. Отак. Я дядько Джон. Я страшенно п’яна.

Ел і Том тихо прокрадалися крізь верби й раптом уздріли дітей, які запаморочливо і шалено бісилися. Сутінки вже були зовсім густі. Том став і придивився.

— Та це ж Руті з Вінфілдом? Що це з ними за приключка, якого біса?

Вони наблизилися.

— Ви з глузду з’їхали? — спитав Том.

Діти зупинились і зніяковіли.

— Ми просто граємося,— відповіла Руті.

— Вар’ятів граєте,— сказав Ел.

Руті виклично заявила:

— Це не таке вар’ятство, як у декого.

Ел не дав себе збити. Він продовжив:

— Руті наривається, аби їй дали копняка під зад. Давно наривається. Пора дати.

Руті скривила гримасу в нього за спиною, розтягла губи вказівними пальцями, зробила всі міни, які тільки вміла, щоб показати образу, проте Ел так і не повернувся, аби це побачити. Вона знову глянула на Вінфілда, щоб продовжити гру, але тепер він принишк і збагнув, що гру зіпсовано. Обоє це зрозуміли.

— Гайда до річки, поплаваємо, як качки, головою вниз,— запропонував Вінфілд.

Вони спустилися, продираючись крізь верболіз, досі розлючені на Ела.

Ел і Том нечутно йшли в сутінках. Том сказав:

— Звісно, Кейсі дарма це зробив. Так я й думав. А він казав, що нічо’ для нас не зробив. Чудний він, Еле. Усе думає.

— Так у проповідників ведеться — відповів Ел.— Люблять собі життя псувати.

— Слухай, а куди це Конні подівся?

— Та, думаю, за потребою відійшов.

— Щось він збіса довго марудиться.

Вони йшли вздовж наметів, тримаючись до них ближче. Біля Флойдового намету їх зупинив тихий оклик. Вони наблизилися до заслони і присіли. Флойд трохи відсунув брезент.

— Ну як, збираєтеся?

— Не знаю,— сказав Том.— Гадаєш, так краще буде?

— Ви ж чули, що цей бичара сказав,— гірко всміхнувся Флойд.— Тебе ж попалять, якщо не вшиєшся. Ти що собі думаєш — що цей, якого отак оддухопелили, не вернеться знову сюди надавати? Не будь дурнем. Тут ціла команда приплуганиться, аби нас викурити.

— Гадаю, справді ліпше нам забиратися,— сказав Том.— А ти куди?

— Я ж казав — на північ.

— Слухай-но,— сказав Ел,— мені говорили, десь урядовий табір є. Де він?

— Та повно їх.

— Ну, де ж саме?

— Їдьте на південь 99-м, дванадцять-чотирнадцять миль, потім звертайте на схід до Відпетча. Він акурат поряд. Але, певно, повний під зав’язку.

— Кажуть, приємно там,— сказав Ел.

— Авжеж, приємно. Ставляться як до людей, а не як до собак. І копів там нема. Але він переповнений.

— Не можу збагнути,— сказав Том,— чого оцей помічник так розбуянився. От наче на лихо напрошувався, ніби на скандал наривався.

— Сам не знаю,— сказав Флойд,— але на півночі я з одним розбалакався — він теж помічник, але хороший. Так він казав, там помічники хоч-не-хоч, а мають когось заарештовувати. Шериф одержує сімдесят п’ять центів на день за кожного ув’язненого, а годує за чверть долара. А як ув’язнених нема — нема йому й прибутку. Той помічник мені казав, що він за тиждень нікого не забрав, а шериф йому сказав: або хай когось приведе, або значок знімає. Оцей помічник, який сьогодні приходив, точно збирався когось арештовувати.

— Пора нам збиратися,— сказав Том.— Бувай, Флойде.

— Бувай. Може, ще побачимося. Сподіваюся.

— Бувай,— сказав Ел.

Вони побрели потемнілим табором до сірого намету Джоудів.

Картопля на сковороді сичала та плювалася підливою, підходячи на багатті. Мати перевертала товсті скибки ложкою. Батько сидів поруч, охопивши руками коліна. Ружа Шаронська сиділа під брезентом.

— Це Том! — скрикнула мати.— Слава Богу!

— Тре’ нам звідси тікати,— сказав Том.

— Що таке?

— Ну, Флойд каже, вони сьо’дні ввечері табір підпалять.

— Якого дідька? — спитав батько.— Ми нічо’ не зробили.

— Нічо’, крім того, що лягавому врізали,— зауважив Том.

— Ну, ми такого не робили.

— Так той коп погрожував, що нагряне.

Ружа Шаронська наполегливо втрутилася:

— Ви Конні не бачили?

— Так,— відповів Ел.— Уздовж берега шурував, аж іскри летіли,— отам, де річка. Він на південь подався.

— Він... він що... зовсім пішов?

— Не знаю.

Мати розвернулася до дівчини.

— Руже, ану все розказуй, годі скиглити. Що тобі Конні казав?

Ружа сумовито промовила:

— Казав, що ліпше б він удома лишався, трактори вивчав.

Усі притихли. Ружа Шаронська споглядала вогонь, і в сяйві багаття виблискували її очі. На сковороді різко сичала картопля. Дівчина закашлялася та витерла ніс ребром долоні.

— Нічо’ хорошого в Конні не було,— сказав батько.— Я вже давно те бачив. Кишка тонка, безхребетний, а кирпу гнув.

Ружа Шаронська підвелась і пішла до намету. Там вона лягла на матрац, перевернулася на черево і завмерла, сховавши обличчя в долонях.

— Та й наздоганяти його не варт, гадаю,— зауважив Ел.

— Ні,— відповів батько.— Як він такий негодящий, нащо він нам.

Мати зазирнула до намету, де Ружа Шаронська розпростерлася на матраці.

— Цить! — застерегла мати.— Не тре’ так казати.

— Так, він негодящий,— наполягав батько.— Повсякчас тільки й торочив, до чого збирається братись. І ні за що не брався. Я нічо’ не казав, доки він тут був. А як утік...

— Цить! — тихо сказала мати.

— Та чого це, на Бога? Чого ти цитькаєш? Втік він чи не втік?

Мати перевернула ложкою шиплячу картоплю; підлива бризнула. Мати підкинула хмиз до вогню, і полум’я здійнялося вгору, осяявши намет.

— У Ружі буде дитина,— сказала мати,— наполовину її, наполовину — Конні. Недобре для малюка — зростати в такій сім’ї, де казатимуть, що тато негодящий був.

— Та це ліпше, аніж брехати,— заперечив батько.

— Ні, не ліпше,— урвала його мати.— А от якби він помер? Ти ж нічо’ поганого про Конні не скажеш, якщо він помре?

Том втрутився:

— Агов, та що таке? Ми ж не певні, чи зовсім Конні пішов. І нема в нас часу для балачок. Ми поїсти зібралися, а потім у путь ладнатися.

— У путь? Ми ж щойно приїхали,— мати подивилася на нього крізь осяяний спалахами морок.

Том терпляче пояснив:

— Вони сьо’дні приїдуть і табір спалять, ма’. Ви ж знаєте: знавіснію я, не дозволю речі палити — і татко не дозволять, і дядько Джон. Ми як зачнемо битися — а не можна мені, ще злапають і за ґрати. Я б сьо’дні вже попався, якби не проповідник.

Мати продовжувала мішати картоплю в киплячій підливі. Нарешті твердо наважилася.

— Ну ж бо! — крикнула вона.— Ну ж бо, їжте. Нам тре’ скоріше забиратися.

Вона розклала порції на олов’яні тарілки.

— А Джону? — спитав батько.

— А де дядько Джон? — запитав Том.

Батько і мати промовчали, а потім батько відповів:

— Надудлитися він пішов.

— Ісусе! — зірвалося в Тома.— Знайшов коли! Куди це він пішов?

— Не знаю,— сказав батько.

Том устав.

— Слухайте,— сказав він,— ви поїжте і вантажте все на машину. А я піду пошукаю дядька Джона. Мо’, він у крамниці, так це через дорогу.

Том квапливо пішов. Маленькі вогнища горіли біля входу до наметів і халабуд, і світло дрижало на обличчях обірваних чоловіків, жінок і дітей, що сиділи навколо. У кількох наметах крізь брезент просвічували вогники гасової лампи, і в світляних колах чорніли людські фігури.

Том пройшов закуреною стежкою і через бетонне шосе попрямував до маленької продуктової крамнички. Він став перед завішеними сітками дверима. Крамар, сивуватий чоловік з неохайними вусами-штурпаками і водявими очима, нахилившись над прилавком, читав газету. Його худі руки були оголені до ліктів, убраний власник був у білий фартух. За спиною у крамаря були зведені кургани, мури, піраміди з консервів. Власник підняв очі, коли Том зайшов, і очі в крамаря звузилися, ніби він цілився з дробовика.

— Вечір добрий,— мовив хазяїн.— Чого бажаєте?

— Дядька мого бажаю,— відповів Том.— А він десь подітися бажає.

Таке враження, що сивого чоловіка ці слова водночас і збили з пантелику, і схвилювали. Він обережно торкнувся кінчика носа і пошкріб його, ніби хотів утамувати сверблячку.

— Ви всі наче завсіди когось губите,— сказав крамар.— От десять разів на день хтось зайде і скаже: «Як побачите такого-то, з лиця такого-то, убраного так і так — перекажіть, що ми на північ поїхали». І це вже бозна-скільки триває.

Том засміявся:

— Ну, як побачиш молодого шмаркача, Конні зветься, трохи на койота скидається — скажи йому, хай до дідька забирається. Ми на південь їдемо. Але він не той, кого шукаю. Чи не був тут чоловік: років шістдесяти, штани чорні, волосся з сивиною — по віскі приходив?

Очі сивуватого власника проясніли.

— Точнісінько він, був. Ще такого не бачив. Стояв тут у дверях, шпурнув капелюх — і розтоптав. Ось, я підібрав.

Він дістав з-під прилавку поруділий зім’ятий капелюх. Том узяв річ.

— Так, це його.

— Ну, сер, узяв він дві пінти віскі, нічого не казав. Відкоркував пляшку й почав цмулити. А в мене ліцензії нема, щоб отут випивали. Кажу йому: «Слухай, тут пити не можна. На вулицю йди». А він два кроки за поріг, одразу пляшку вийняв і — повірте, сер,— за чотири ковтки всю пінту видудлив, спорожніла пляшка. Пляшку далеко закинув, знов у двері лізе. Очі збаранілі. Каже: «Дякую вам, сер» — і пішов з кінцями. Ніколи ще не бачив, аби отак пили.

— Пішов? Куди? Мені тре’ його знайти.

— Ну, це такий випадок був, що сказати можу. Ніколи ще таких не бачив, аби так пили, тож визирнув за ним і простежив, куди він. Він пішов на північ, потім повз нього машина проїхала, освітила фарами, і я побачив, як він на берег вийшов. Ноги в нього вже підгинались. І щойно другу пінту відкоркував. Далеко він не піде, так плентався.

— Дякую,— сказав Том.— Піду його шукати.

— Капелюх візьмете?

— Так! Так! Він йому знадобиться. Ну, дякую.

— А що з ним таке? — спитав старий.— Пив — але без задоволення.

— Та в нього таке... находить іноді. Ну, добраніч. Як побачиш того чортового Конні, перекажи: ми на південь поїхали.

— Я щодня стільки людей бачу і стільки просять усього переказати, що всього й не запам’ятаю.

— Не бери на себе забагато,— сказав Том.

Він вийшов за двері, тримаючи запилюжений чорний капелюх дядька Джона. Перетнув бетонне шосе і попрямував по узбіччю. Нижче, у видолинку, лежав Гувервілль; мерехтіння багать і блимання ліхтарів освітлювало намети. Десь у таборі звучали гітари — повільні акорди, перебори без послідовності, бренькання. Том зупинився й дослухався, а потім неквапно рушив узбіччям, і кожні кілька кроків знову зупинявся, щоб дослухатися. Він здолав чверть милі, доки нарешті розрізнив потрібні звуки. Унизу на березі почувся густий, немелодійний, фальшивий голос, який щось невиразно співав. Том нахилив голову, щоб краще чути.

Глухий голос співав:

Спів змовк, потім почулось якесь лебедіння, і голос знову завів мелодію. Том поспішив берегом на звуки пісні. За деякий час він зупинивсь і дослухався знову. Голос був уже чутнішим, і знову долітало невиразне, фальшиве наспівування:

Том обережно рушив уперед. Він побачив чорну постать, яка сиділа на землі, і крадькома влаштувався поряд. Дядько Джон перекинув пінту в рот, і пійло забулькотіло з горла пляшки.

— Ей, заждіть! — неголосно сказав Том.— А мені?

— Ти хто? — озирнувся дядько Джон.

— Що, вже забули? Уже чотири рази ковтнули, а мені хоч раз дайте.

— Ні, Томе. Мене не надуриш. Я тут сам. Тебе не було.

— Ну, я певен, що зара’ отут сиджу. То як, моя черга?

Дядько Джон знову підняв пляшку, і віскі забулькотіло.

Він струсонув пляшку. Та спорожніла.

— Годі,— мовив він.— Так померти хочу, в муках. Жахливою смертю хочу. З каяттям помирати. Померти. Як заснути. Так утомився. Втомився. Може... щоб не прокинутися більше.— Його голос майже беззвучно проспівав: — Золотий вінець надіну... золотий вінець.

— А тепер послухайте мене, дядьку Джоне,— сказав Том.— Ми готуємося далі їхати. Ходімо разом, ляжете на вантажівку та поспите.

Джон похитав головою:

— Ні. Іди. Не поїду. Тут посплю. Що хорошого, як вернуся. Нічо’ доброго нікому... тільки всім зло приношу... у скверні весь... у скверні від гріхів... гріхами праведних оскверню. Не варт. Не поїду.

— Давайте. Ми ж без вас не поїдемо.

— Та їдьте собі. Нікуди я не годящий. Нікуди не годящий. Тягнуть мене вниз гріхи, як камінь... у скверні весь, от і все.

— Не ви один грішник... усі не без гріха.

Джон нахилився до нього і з натяком підморгнув. Том бачив його обличчя в тьмяному мерехтінні зірниць.

— Ніхто гріхів моїх не відає, ніхто, крім Ісуса. Він один.

Том став навколішки. Поклав руку на чоло дядькові Джону, гаряче і сухе. Джон нервово й незграбно скинув її.

— Ходімо,— заблагав Том.— Ну ж бо, дядьку Джоне.

— Нікуди не піду, сам іди. Втомивсь я. Тут відпочину. Посплю.

Том упритул наблизився до нього. Підніс п’ястук до підборіддя дядька Джона. Двічі примірився, щоб як слід розмахнутись, а потім, розгойдавшись від плеча, вдарив у підборіддя обережно та влучно. Дядькове підборіддя різко задерлося вгору, і чоловік перекинувся на спину, намагаючись підвестись. Але Том уже нахилився над ним, і коли дядько Джон підвівся на одному лікті, племінник знову завдав удару. Дядько Джон нерухомо лежав на землі.

Том устав і, схилившись, узяв в оберемок непорушне обвисле тіло, перекинув собі на спину. Похитнувся під вагою. Руки дядька Джона теліпалися та плескали Тома по спині, коли племінник ішов, задихаючись, по шосе та здіймався схилом. Проїхав автомобіль, освітивши чоловіка, який накульгував, несучи іншого через плече. Машина на мить уповільнила їзду, а потім майнула повз.

Том тяжко дихав, повертаючись до Гувервілля, спускаючись стежкою до вантажівки Джоудів. Джон отямився й почав мляво пручатися. Том обережно поставив його на землю.

Намет уже розібрали ще до того, як Том пішов. Ел подавав вузли на вантажівку. Брезент лежав напоготові — ним мали накрити речі.

— Ну, він, звісно, швидко надудлився,— сказав Ел.

Том вибачливо відповів:

— Мені довелося злегка його вдарити, аби змусити до нас приєднатися. Бідолаха.

— Не боляче йому зробив? — спитала мати.

— Не думаю. Він уже оклигує.

Ослаблого дядька Джона почало нудити, він нагнувся над землею. Почалася блювота.

— Я лишила тобі тарілку з картоплею, Томе,— сказала мати.

Том гмикнув:

— Щось я не в гуморі, без апетиту.

— Усе гаразд, Еле,— крикнув батько.— Натягуй брезент.

Машина була завантажена й готова. Дядько Джон заснув. Том і Ел узяли його під руки і втягли на речі, доки за машиною Вінфілд удавав, що блює, а Руті затискала собі рот, щоб не пирхнути.

— Готово,— сказав батько.

— А де Ружа? — спитав Том.

— Отам,— відповіла мати.— Ходімо, Руже.

Дівчина сиділа похнюпившись, звісивши голову на груди. Том підійшов до сестри.

— Ходімо,— покликав він.

— Нікуди я не поїду.— Вона не підняла голови.

— Тобі тре’ їхати.

— Я хочу разом з Конні. Нікуди я не поїду, доки він не верне.

Три автівки виїхали з табору, по дорозі до шосе — старі драндулети, навантажені речами з наметів і поселенцями. Автівки продеренчали до шосе і поїхали геть, а слабке світло фар блимало вздовж дороги.

— Конні нас знайде,— сказав Том.— Я переказав про нього в крамниці, йому передадуть. Він знайде нас.

Мати підійшла до нього і стала поруч.

— Ходімо, Руже. Ну ж бо, дорогенька,— лагідно мовила вона.

— Я зачекаю.

— Ми не можемо чекати.

Мати нахилилась, узяла дочку за руку й допомогла встати.

— Він нас знайде,— сказав Том.— Навіть не бери в голову. Знайде.

Вони вели дівчину під руки.

— Мо’, він пішов книги шукати, за якими навчаються,— сказала Ружа Шаронська.— Мо’, просто хтів з нас пожартувати.

Мати відповіла:

— Мо’, якраз так і зробив.

Вони підвели її до вантажівки і допомогли залізти нагору, сісти на речах, і Ружа пірнула під брезент та зникла в темному схові.

Бородань з покритої бур’янами хижки несміливо наблизився до машини. Він став близько і вичікував, заклавши руки за спину.

— А ви не збираєтеся щось лишити — таке, що в пригоді стане? — нарешті спитав він.

Батько відповів:

— Ні, нічо’ не збираємося. Нічо’ такого в нас нема, аби лишати.

Том запитав:

— А ти їдеш?

Бородань довго дивився на нього.

— Ні,— нарешті озвався він.

— Та вони ж усе тут спалять.

Непевний, каламутний погляд втупився в землю.

— Знаю. Вони й раніше так робили.

— То чому, чорт забирай, ти не їдеш?

Подивовані очі на мить глянули на нього, потім знову втупилися в землю, і в зіницях відбивалося червоним тьмяне мерехтіння багаття, яке дотлівало.

— Не знаю. Це ж стільки часу треба, аби все позбирати.

— У тебе ж нічо’ не лишиться, як усе спалять.

— Знаю. То ви нічого не збираєтеся лишати, що в пригоді стане?

— Ні, ми до нитки все зібрали,— відповів батько.

Бородань хиткою ходою почалапав геть.

— Що це з ним таке? — розгублено запитав батько.

— Копи подбали,— сказав Том.— Один казав, він причинний. По голові забагато його гамселили.

Табором проїхався другий маленький караван — виїхав на шосе і зник за обрієм.

— Пора, тату. Збираймося, тату. Ви, я та Ел сядемо в кабіну. Мама може сісти в кузові. Ні, ма’, краще сідайте всередині, Еле...— Том порився в машині й витягнув розвідний гайковий ключ.— Еле, ти сядеш позаду. Ось, бери. Просто про всяк випадок. Як хтось забереться — вліпи з усієї дурі.

Ел узяв ключ, заліз по борту в кузов і сів схрестивши ноги. Том вийняв з-під сидіння за залізну ручку домкрат і поклав на підлогу, під гальмо.

— Гаразд,— сказав він.— Ма, сідайте всередину.

— А у мене нічо’ в руках нема,— сказав батько.

— А ви можете оборонятися домкратом,— відповів Том.— Хоча сподіваюся, Ісус зробить так, щоб не довелося.

Він натиснув стартер, маховик з брязкотом запустився, мотор загудів, заглух і знову загудів. Том увімкнув фари і повільно, нечутно виїхав з табору. Приглушене світло нервово промацувало шлях. Машина вибралася на шосе та звернула на південь. Том промовив:

— От настає таке, що людина злиться, і...

Мати урвала його:

— Томе... ти казав мені... ти обіцяв ніколи таким-о не бути. Ти обіцяв.

— Знаю, ма’. Я стараюсь. Але чи ви коли-небудь бачили помічника шерифа, в якого не було б товстенного заду? Задами вихляють, зброя теліпається, палять з револьверів. Ма’,— вів далі він,— якби вони за законом чинили, ми б не опирались. Але це не закон. Вони з нас дух вибити хочуть. Вони домагаються, аби ми в ногах у них повзали, коцюрбились, як сука побита. В ім’я Бога, ма’, уже як виродка такого не копнеш як слід, то себе не поважатимеш. Вони нашу порядність випробовують.

— Ти обіцяв, Томе,— сказала мати.— От як з Красунчиком Флойдом було. Я знала його матір. Вони його довели, замордували.

— Намагаюся, ма’. Богом клянуся. Ви ж не хочте, аби я по землі черевом плазував, як сука побита?

— Я молюся. Ти повинен триматись осторонь, Томе. Сім’я ж розпадається. Ти повинен триматись осторонь.

— Постараюся, ма’. Але коли отакі, з товстенними задами, нариваються, то важко стриматися. Якби це за законом було — інша річ. Але табір підпалити — це ж не закон.

Машина рвонула вперед. Попереду заблимала вервечка червоних ліхтариків, натягнутих поперек шосе.

— Об’їзд, мабуть,— сказав Том.

Він притишив швидкість, загальмував, і одразу вантажівку взяв у кільце натовп чолов’яг. Вони були озброєні кирками й дробовиками. На нападниках були каски, а на деяких — кашкети Американського легіону. Один сунувсь у віконце машини, і на Тома повіяло парким смородом віскі.

— А куди це ви намилилися?

Чоловік посунув розпашілу червону мармизу зовсім близько до Томового обличчя. Том напружився. Його рука поповзла вниз і намацала ручку схованого домкрата. Мати застережливо смикнула сина за руку і щосили стиснула. Том відповів:

— Ну...— і тут у його голосі зачулося раболіпне скигління.— Ми тут чужі,— сказав він.— Ми чули про місце, Туларе зветься.

— Ну, чорт забирай, ти не в той бік їдеш. Не треба нам у нашому місті ніяких клятих окі.

Томові плечі й руки скам’яніли, і всім тілом у нього пробігло тремтіння. Мати вчепилася йому в руку. Машину оточили озброєні люди. Деякі з них, аби удавати військових, напнули на себе мундири з портупеями.

Том заскавулів:

— А де це, містере?

— Розвертайся праворуч на північ. А сюди ні ногою, доки бавовна не достигне.

Том здригнувся всім тілом.

— Слухаю, сер,— відповів він.

Том дав задній хід, повів машину назад і озирнувся навколо. Далі знову повів вантажівку тим шляхом, яким їхав. Мати відпустила його руку і почала лагідно гладити. І Том силувався придушити нестерпне ридання, яке розривало його.

— Заспокойся,— примовляла мати.— Заспокойся.

Том висякавсь у вікно і витер очі рукавом.

— Сучі діти...

— Ти молодець,— ласкаво примовляла мати.— Усе правильно зробив.

Том повернув на бічну багнисту дорогу, проїхав сотню ярдів, вимкнув фари і мотор. Вийшов з машини, тримаючи домкрат.

— Куди це ти? — покликала мати.

— Просто роздивлюся. На північ ми не поїдемо.

Червоні ліхтарі рушили по шосе. Том дивився, як вони проминули перехрестя на стежці й рушили далі. За кілька хвилин там почулися стогони і крики, а за мить з боку Гувервілля до неба запалахкотіла заграва. Полум’я розросталось і ширилося, здаля почулося тріскотіння. Том знову сів у вантажівку. Він розвернувся й поїхав стежкою, не вмикаючи фар. Вибравшись на шосе, повернув на південь і вже тоді засвітив фари.

Мати боязко спитала:

— Куди це ми їдемо, Томе?

— На південь,— відповів він.— Не дозволимо різним покидькам нас копати. Не дозволимо. Постараюся місто об’їхати, а потім — знову через нього.

— Так, але куди ми їдемо? — уперше порушив мовчання батько.— Ось що знати хочу.

— Шукатиму цей урядовий табір, про який казали,— відповів Том.— Казали, ніяких шерифових помічників там нема. Ма’... мені тре’ бути далі від них. Боюся, що когось такого вколошкаю.

— Заспокойся, Томе,— угамовувала його мати.— Заспокойся. Один раз ти вже добру справу зробив. І знову те саме.

— Так, а потім себе не поважатиму.

— Заспокойся,— повторила вона.— Наберися терпіння. Томе, знай: ми житимемо, коли цих людей давно не стане. Томе, знай: лише ми й виживемо. Хоч як оці хотітимуть нас винищити. А ми... ми далі йдемо.

— Та з нас повсякчас шкуру луплять.

— Знаю,— мати стиха засміялася.— Мо’, це нас і гартує. Багатії народжуються і помирають, а діточки їхні ні на що не годні, вимирають швидко. А ми, Томе, такі як ми, нас нічим не доб’єш. Навіть не переймайся, Томе. Інший час настане.

— Звідкіля ви знаєте?

— Сама не відаю.

Вони опинилися в місті, й Том повернув у завулок, щоб уникати центру. При світлі вуличних ліхтарів син дивився на матір. Обличчя в неї було спокійне, а погляд незвичний — ніби у статуї, не підвладної часу. Том простягнув праву руку і торкнувся материного плеча. Він мав це зробити. А потім одсмикнув руку.

— За все життя не чував, щоб ви стільки говорили,— сказав він.

— А приводу не було,— відповіла вона.

Він проїхав околицями і покинув місто, а тоді знову повернувся. На перехресті з’явився дорожній знак з 99-м номером. Том повернув на південь згідно з цим дороговказом.

— Ну, хай там що, а на північ вони нас не виштовхали,— сказав він.— Ми все ж таки їдемо куди хочемо, навіть якщо доведеться чимсь поступитися.

Тьмяне світло промацувало гладінь чорного шосе, яке пролітало перед очима.