Грона гніву

Розділ 15

здовж шосе 66 стоять гамбургерні: «В Ела і Сьюзі», «Сніданки у Карла», «Джо і Мінні», «Харчуйтесь у Вілла». Халупи, збиті з ґонтових дощок. Біля порога дві бензоколонки, двері — ширми, довга барна стійка з дзиґликами і рейками для ніг. У дверях три автомати, що крізь скло демонструють скарби — п’ятицентовики, які можна виграти, якщо випадуть три смужки. А поряд — патефон, який грає за п’ять центів, з платівками, зваленими, як пиріжки, готовими крутитися на ручці й награвати танцювальну музику: «Ті-пі-ті-пі-тін», «Дякую за згадку», пісні Бінґа Кросбі[14], Бенні Ґудмена[15]. На одному кінці прилавка під покривкою — різні різнощі: льодяники від кашлю; кофеїнові пігулки під назвами «Безсонько», «Недрімайко»; цукерки, цигарки, леза до гоління, аспірин, розмішана сельтерська вода і алка-зельцер[16]. Стіни оздоблені плакатами: купальниці — панянки з об’ємними бюстами, стрункими ногами, восковими обличчями; у білих купальних костюмах, кожна з пляшкою кока-коли в руці, усміхнена — мовляв, подивіться: от що ви отримуєте від кока-коли. Довга барна стійка: сільнички, перечниці, баночки з гірчицею та паперові серветки. За стійкою пивні крани, а біля стіни — кавники, блискучі, димлячі, зі скляними датчиками, які показують рівень кави. І торти під дротяними плетінками, і помаранчі, складені в піраміди по чотири штуки. Коробочки з грінками, вигадливо розкладені кукурудзяні пластівці.

Плакати з заголовними літерами, зробленими з блискучої слюди: «Пироги як у мами». «Кредит робить ворогами. Будьмо друзями». «Дамам можна палити, але не жбурляйте недопалки абикуди». «Поїжте тут і звільніть дружину від клопотів». «АТУТНІЧОТАК».

На другому кінці стійки — плита, горщики з рагу, картоплею, тушковане м’ясо, ростбіф, печеня зі свинини, сіра смажена свинина — усе готове до нарізки скибочками.

За прилавком Мінні, або Сьюзі, або Мей середнього віку, волосся закручене, спітніле обличчя підфарбоване й напудрене. Відгукується на замовлення м’яким низьким голосом, а кухарю переказує верескливо, як павич. Витирає стійку круговими рухами, полірує великі блискучі кавники. Кухаря звуть Джо, або Карл, або Ел, він розпарений, у білому халаті та фартуху, на блідому чолі під білим кухарським ковпаком — намистинки поту; похмурий, неговіркий, мигцем зиркає на кожного нового клієнта. Витираючи сковорідку, чвохає на неї гамбургер. Стиха повторює замовлення Мей, шкребе сковорідку та протирає ганчіркою. Похмурий і мовчазний.

Мей — це ланцюжок; усміхається, але сама дратується, от-от спалахне. Усміхається, але дивиться крізь вас, якщо тільки ни не водій вантажівки. Вони як кістяк усього. Де зупиняються вантажівки — там і клієнти. Водіїв вантажівок не надуриш — вони стріляні горобці. Вони приносять замовлення. Вони все знають. Як подаси їм несвіжу каву, вони більше не заїдуть — а це ж кістяк усього. Обслужиш як слід — відвідуватимуть ще. Водіям вантажівок Мей усміхається від душі. Вона трохи вигинається назад, поправляє волосся, тримаючи руки так, аби перса здіймалися, натякає на розвагу, на великі часи, на велике майбутнє, на великі жарти. Ел ніколи не озивається. Він ніколи не є ланцюжком. Іноді ледь усміхається з жарту, але ніколи не сміється. Іноді погляне на Мей, зачувши ласку в її голосі, а потім заходиться шкребти сковороду лопаткою, переливає олію в жолобки навколо плити. Він кладе на одну половинку розрізаної булочки м’ясо, а другу поливає розтопленим маслом, гострим соусом і маринадом. Тримаючи булку, підсуває лопатку під тонку скибку м’яса, перевертає, кладе на намаслену половинку і чвохає гамбургер на тарілку. Чвертки маринованих огірочків з кропом, дві маслини — на додачу до сендвіча. Ел пускає тарілки по плиті, наче метає кільця. Вишкрібає сковорідку лопаткою і понуро спостерігає за казанком з рагу.

Автомобілі ідуть по шосе 66. Номерні знаки — Массачусетс, Теннессі, Род-Айленд, Нью-Йорк, Вермонт, Огайо. Ідуть на захід. Фешенебельні машини, долають шістдесят п’ять миль за годину.

А ось один з тих «кордів» тягнеться. Наче труна на колесах.

Але, Ісусе, як вони їздять!

А от «ласаль». Ну то й що мені до того. Я не лихач. З мене й «ласаля» годі.

Як так надимаєшся, то чом би й «кадилак» не спробувати? Трохи більший, трохи швидший.

Я б собі «зефір» узяв. Хай не так престижно, але класну швидкість витиснеш.

Дайте мені «зефір».

Ну, сер, ви можете сміятись, але я візьму «б’юїк-п’юїк».

Це непогано.

Але, чорт забирай, «зефір» стільки витрачає, сил не лишається. Де в нього міць?

Мене не обходить. Не хочу цього Генрі Форда. Не до душі мені це. Ніколи цим не їздив. У мене брат на заводі працював.

Варто до нього дослухатися.

Ну, «зефір» просто монстр.

Великі автомобілі на шосе. Млосні, зморені спекою дами — маленькі галактичні ядра, довкола яких обертаються їхні незмінні супутники: креми, мазі, косметика в слоїчках, різні кольори — чорний, рожевий, червоний, білий, зелений, срібний — для зміни барви волосся, очей, губ, нігтів, брів, вій, повік. Ефірні олії, трави, пігулки — для травлення. Сумки, набиті пляшками, шприцами, пілюлями, присипками, водичками, змазками — щоб злягання було без ризику, без запаху і без наслідків. І це ще не рахуючи одягу. Чортова кара!

Зморшки втоми під очима, зморшки незадоволення, що біжать з кутиків уст; відвислі груди в бюстгальтерах, схожі на маленькі гамаки; животи і стегна, обтягнуті гумою. І роти, які тяжко дихають; і похмурі очі, які терпіти не можуть ні сонця, ні вітру, ні землі; яким не до смаку ні їжа, ні втома; які ненавидять час, котрий рідко додає їм краси, та завжди додає старості.

Поряд з ними — маленькі пузаті чоловіки у світлих костюмах і панамах; чисті, рожеві чоловіки з очима, що дивляться розгублено, схвильовано, тривожно. Хвилювання — бо розрахунки не сходяться; зголоднілі за безпекою і спокоєм, відчувають, що речі зникають з лиця землі. У петлицях — значки лож і клубів за інтересами — місць, куди можна піти й розвіятися поміж таких самих стурбованих людців, заспокоюючи себе тим, що бізнес — це шляхетний фах, а не ритуальна крадіжка; що ділові люди розумні, хоча їхні звіти — маячня; що вони добрі та милосердні всупереч принципам раціонального бізнесу; що їхнє життя — багате, розмаїте, а не виснажене рутиною; і що настане час, коли вони більше не боятимуться.

І ось це подружжя теж їде до Каліфорнії; воно сидітиме у вестибюлі готелю «Беверлі-Вілшир» і заздрісно дивитиметься на людей і на гори (зверніть увагу, саме на гори й великі дерева): він — стурбованими очима, вона — хвилюючись, що сонце опалить їй шкіру. Дивитимуться на Тихий океан, і — закладаюся на сто тисяч доларів — чоловік точно скаже: «Він не такий великий, як я гадав». А вона заздритиме пухким юним тілам на пляжі. Вони виряджаються до Каліфорнії лиш по те, щоб знову повернутися додому. І вдома сказати: «Така-то була з нами за одним столом у „Трока-деро“. Вона насправді страшнюча, але одяг у неї нівроку». А він додасть: «Я говорив там з поважними бізнесменами. Кажуть: не буде в нас майбутнього, якщо не позбудемося цього хлопця в Білому домі». Або: «Чув я від одного, який точно в курсі: у такої-то сифіліс — знаєте? Знімалась у фільмі братів Ворнерів. Кажуть, що спати з усіма — це в неї такий спосіб зробити кар’єру. До чого йшла — те й отримала». Але стривожені очі все одно не знають спокою, а пухкі вуста — радості. Велика машина мчить шістдесят миль за годину.

Я хочу прохолоджувального напою.

Що ж, попереду щось таке є. Хочете зупинитися?

Гадаєте, там чисто?

Чистіше не знайти в цій Богом забутій країні.

Ну, якщо вода питна, то все гаразд.

Може, пляшка содової згодиться.

Гальма верещать, і машина стає. Розжирілий чоловік з тривожними очима допомагає дружині вилізти.

Доки вони висідають, Мей дивиться крізь них. Ел піднімає зір від своєї сковорідки і знов опускає долу. Мей — віщунка. Ці куплять пляшку содової за п’ять центів і скавулітимуть, що вона затепла. Жінка візьме шість паперових серветок, обітреться і поскидає їх на підлогу. Чоловік задихатиметься і звинуватить у цьому Мей. Жінка соптиме, начебто вчула сморід м’яса-недогнилка, а потім вони підуть і всім баляси топитимуть, ніби народ на Заході непривітний. І у Мей, коли вона наодинці з Елом, є для таких слівце. Вона зве таких лайнозадими.

А от водії вантажівок — оце сила.

Ось наближається великий транспорт. Сподіваюся, зупиниться: переб’є смак цих лайнозадих. Коли я, Еле, працювала в тому готелі, «Альбукерке», там крали як закляті. І чим дорожча машина, тим більше вони крали — рушники, срібло, мильниці. Ніяк не збагну, нащо їм усе це.

А Ел похмуро: «А звідки в них, гадаєш, оті великі машини та все це? Вони що — з ними народилися? У тебе ніколи нічого не буде».

Вантажівка, на ній водій і напарник. Як щодо того, щоб стати і випити чашку яванської кави? Я цю нору знаю.

Як там за графіком?

Та часу досхочу.

Давай, зупинімося. Тут стріляні горобці, дівка що треба. І кава добра.

Вантажівка стає. Двоє чоловіків у штанах кольору хакі — спеціально для їзди,— чоботях, куртках і військових кашкетах з блискучими козирками. Двері грюкають.

Ку-ку, Мей!

Ну, я не я буду, коли це не Великий Вілл — Щур! Відколи повернувся на цей маршрут?

Тиждень як.

Другий чоловік закидає п’ятицентовик у патефон, дивиться, як ручка опускається, а під нею ковзає та обертається диск. Лунає солов’їний голос Бінґа Кросбі: «Подякую за згадку, що серцю дорога,— від тебе біль і смуток, та тільки не нудьга». А водій вантажівки підспівує Мей на вухо: «Ти, може, й баламутка, та точно не яга».

Мей підсміюється. А хто це з тобою, Віллє? Новачок на цьому маршруті, так?

Другий кидає п’ятака у гральний автомат, виграє чотири жетони і кладе їх на стіл. Підходить до стійки.

Ну, що подати?

Чашку яванської. А це в тебе що — тортик?

Банан, вершки, ананасовий крем, шоколадний крем, а ще яблучний є.

Давай яблучний. Зажди... а що це в тебе за здоровань-пампух?

Мей піднімає і нюхає. Банановий крем.

Відріж шматок — побільше.

Другий чоловік біля автомата каже: два шматки.

Два — ось. Нові анекдоти чув, Білле?

Ну, ось один.

Ей, обережніше при леді.

Ні, цей не такий брутальний. Маленький хлопчик запізнився до школи. Учителька його пита: «Ти чого спізнився?» Хлоп’я каже: «Гонили теличку до бика». Учителька пита: «А твій батько сам не міг?» А малятко: «Аякже, батько міг, та все ж таки бик краще».

Мей регочеться, верещить зі сміху. Ел, нарізаючи цибулю на дошці, піднімає очі, якийсь час дивиться на неї, а потім знову занурюється в роботу. Водії вантажівок — оце сила. Кожен лишить Мей по чверті долара. П’ятнадцять центів за торт, ще й десять накинуть на чай. Навіть не прагнуть з нею переспати, ні.

Сидять поряд на дзиґликах, з кавових чашок стирчать ложки. Так час і минає. І Ел, протираючи сковорідки, дослухається, але не подає жодних реплік. Голос Бінґа Кросбі замовкає. Патефонна ручка зупиняється, і платівка завмирає, лягає на місце. Пурпурове світло згасає. П’ятицентовик, який примусив увесь цей механізм працювати, а Кросбі співати, а оркестр грати... п’ятицентовик падає в щілину й знаходить собі місце серед виторгу. П’ятицентовик, на противагу іншим монетам, які працюють формально, здійснив фізичну дію, примус.

Пара бризкає з носика кавника. Компресор холодильника якийсь час гуде, потім завмирає. Електричний вентилятор у кутку хвилеподібно розкручується, замітаючи кімнату теплим вітерцем. На 66-му шосе свистять авто.

— Тут нещодавно спинялася машина з Массачусетсу,— каже Мей.

Великий Білл так охоплює свою філіжанку, що ложечка застрягає між великим і вказівним пальцями. Він вдихнув гарячу каву, намагаючись охолодити її.

— Поїздила б ти зараз по 66-у. Авто з усіх усюд. На захід їдуть. Ніколи стільки не бачив. Іноді такі кралі по дорозі, що цьом.

— Вранці ми аварію побачили,— сказав напарник.— Велика автівка. Великий «кадилак», особлива модель, красунчик, низький, кремового кольору, спецзамовлення. Врізався у вантажівку. Радіатором просто наскрізь водія пробило. Дев’ятдесят миль робив, це точно. А водія кермо наскрізь пропороло, корчився, як жаба на гачку. Автівка просто персик. Красава. А тепер і за безцінь її не продадуть. Окрім водія, нікого в ній не було.

Ел відірвався від роботи:

— А вантажівка?

— О Ісусе Христе! То й не вантажівка була. Колимага, верх одпиляний, там і сковорідки, і матраци, і кури, і діти. На Захід їхала, як усі, ти ж знаєш. Оцей просвистів біля нас, дев’ятдесят на годину, на двох колесах об’їхав — а навстріч машина. Він об’їхав — а тут як у вантажівку вріжеться. Їхав так, наче надудлився. Ісусе, так у повітря все й полетіло — і постільна білизна, і кури, і діти. Один малюк загинув. У житті такого місива не бачив. Ми під’їхали. Старий, що за кермом вантажівки був, просто стояв і втупився на трупик. І ні слова не діб’єшся. Німий як стовп. Боже Всемогутній, уся дорога сім’ями комашиться — на Захід їдуть. Ніколи ще стільки не бачив. І щодня гірше й гірше. Кортить знати, звідки, чорт забирай, вони беруться?

— Цікаво, куди вони всі їдуть,— сказала Мей.— Іноді до нас завертають по бензин. Але, крім нього, мало що купують. Люди кажуть, що то крадії. Але в нас нічого просто так не валяється. Нічого в нас не крали.

Великий Вілл, жуючи свій шматок торта, подивився на дорогу крізь затягнуті сіткою вікна.

— Ну, краще майно своє все на ланцюжку тримати. А ось, по-моєму, хтось із них їде.

«Неш-седан» 1926 року втомлено повернув з дороги. Усе заднє сидіння було майже доверху завалене мішками, каструлями і сковорідками, а на самій горі під стелею підстрибували два хлопчаки. На даху автомобіля були матрац, складений намет, а жердини від нього — прив’язані до підніжки. Машина пригальмувала біля бензоколонки. Темноволосий чоловік з вузьким, як лезо сокири, обличчям повільно вийшов звідти. І двоє хлопчиків з’їхали з багажу та зістрибнули на землю.

Мей обійшла стійку і стала у дверях. Чоловік був одягнений у сірі вовняні штани й синю сорочку, з темно-синіми плямами поту на спині та під пахвами. Хлопчики були вбрані в самі комбінезони, подерті, порвані. Волосся в них було біляве і стояло сторч, від чого голівки здавалися круглими. У порах облич засів пил. Діти попрямували до брудної калюжі під шлангом і почали длубати багно пальцями ніг.

Чоловік спитав:

— Можна ми візьмемо трохи води, мем?

Лице Мей затьмарилося досадою.

— Звісно, можна.— І вона кинула через плече: — Очей зі шланга не спускатиму.

Вона спостерігала, як чоловік повільно відкручував кришку радіатора, а потім вставив туди шланг. Жінка в машині — білявка — сказала:

— Поглянь, може, тут дадуть.

Чоловік вимкнув шланг і закрутив кришку. Хлопчики взяли шланг, поставили вертикально і почали спрагло ковтати воду. Чоловік зняв темний замазаний капелюх і з дивним смиренням став перед затягнутим сіткою вікном.

— Чи дозволите ви купити у вас буханець хліба, мем?

— Тут тобі не продуктова крамниця,— відрізала Мей.— У нас хліб — для сендвічів.

— Знаю, мем.

Його смирення було наполегливим.

— Нам треба хліба, а навкруги, кажуть, і скибочки не купиш.

— Якщо все продаватимемо, то без хліба лишимося,— голос Мей уривався.

— Ми голодуємо,— сказав чоловік.

— Може, сендвічів купите? Ми хороші робимо, ще й гамбургери є.

— Ми, звісно, з великою радістю зробили б це, мем. Але не можемо. У нас на всіх лише десятицентовик.— І засоромлено сказав: — Ми зовсім на мілині.

— Ніякого хліба за десять центів у нас не купиш,— сказала Мей,— лише за п’ятнадцять.

— Боже праведний, Мей,— пробурчав у неї за спиною Ел,— ну дай їм хліба.

— Роздамо — а нову партію привезуть бозна-коли.

— Бозна-коли — ну то й чорт з нею,— сказав Ел. І похмуро задивився на картопляний салат, який розмішував.

Мей знизала наллятими плечима і глянула на водіїв вантажівок, аби показати їм, що вона не проти.

Вона тримала двері відчиненими, і чоловік зайшов туди, несучи з собою запах поту. Хлопчики протиснулися за батьком; їм у вічі одразу впали цукерки, і діти прожогом прикипіли до солодощів — не з апетиту, чи з надії, чи навіть з бажання, а просто з якогось подиву, що такі речі взагалі існують. Хлопці були однакові на зріст, зі схожими обличчями. Один почухав замурзану ногу пальцем другої. Другий щось нишком прошепотів, і обидва сунули стиснуті кулаки в кишені синіх штанців — так, що тканина напнулася.

Мей відімкнула шухляду і дістала згорточок у навощеному папері.

— Оце буханець за п’ятнадцять центів.

Чоловік насунув капелюха собі на потилицю. У відповіді звучало те ж наполегливе смирення:

— Чи була б ваша ласка врізати нам хліба на десять центів?

Ел зарикав:

— Чорт забирай, Мей, та дай їм весь.

Чоловік обернувся до Ела.

— Ні, ми купимо на десять. Ми зрозуміли, що тре’ все до цента розраховувати, інакше Каліфорнії не дістанемося.

— Можете взяти за десять,— приречено сказала Мей.

— Ми не грабіжники, мем.

— Та беріть. Раз Ел дозволя, значить, беріть.

Вона штовхнула буханець у навощеному папері через прилавок. Чоловік дістав із задньої кишені шкіряну калитку на зав’язках і став їх розмотувати. Там було напхано срібного дріб’язку і засмальцьованих купюр.

— Мо’, вас дивує, що ми так затягуємося,— мовив він.— Нам тре’ тисячі миль їхати, і хтозна, як житимемо в дорозі.

Він поліз до калитки вказівним пальцем, намацав десятицентовик і вийняв. Коли чоловік поклав монету на прилавок, то помітив, що випадково прихопив ще цент. Він збирався кинути цент назад до калитки, але раптом його погляд упав на хлопчиків, які не зводили очей з цукерок на стійці. Чоловік поволі підійшов до них. Він указав на довгі смугасті палички льодяників з м’яти-холодянки.

— Ці цукерки за цент, мем?

Мей озирнулася та поглянула.

— Які саме?

— Отам, такі смугасті.

Хлопчики задивились їй в обличчя, зачаївши подих; їхні ротики напіврозтулились, а оголені тільця напружились.

— А, ці. Ні — дві штуки на цент.

— Добре, дайте два, мем.

Він благоговійно поклав мідяк на стійку. Хлопчики ледь чутно видихнули. Мей дістала великі палички.

— Беріть,— сказав чоловік.

Вони боязко наблизилися, кожен узяв паличку, але опустив руки, не дивлячись на льодяники. Але діти дивились один на одного, тамуючи збентежений усміх у куточках вуст.

— Дякую, мем.

Чоловік узяв хліб і пішов до входу, а дітлахи побігли за ним, міцно затиснувши оперезані червоними смужками льодяники, стискаючи кулачки. Вони майнули як бурундуки на переднє сидіння, залізли нагору і так само зникли без сліду, як бурундуки.

Чоловік сів до машини й почав її заводити, і з ревом мотора та синьою масною хмаринкою диму старезний «неш» виїхав на шосе й помандрував далі на захід.

А з ресторанних вікон водії вантажівок, Мей і Ел дивились авту вслід.

Великий Білл розвернувся дзиґою.

— Ці льодяники коштують не дві штуки на цент,— сказав він.

— А тобі що до того? — люто озвалася Мей.

— Вони коштують п’ять центів штука,— сказав Білл.

— Пора їхати,— сказав другий водій.— Не ламаймо графік.

Вони полізли в кишені. Білл поклав монету на прилавок, а другий подивився на нього, знову поліз до кишені й вийняв ще одну монету. Чоловіки розвернулись і пішли до дверей.

— Бувай,— сказав Білл.

Мей крикнула:

— Ей, зажди хвильку. Решту дам.

— Та пішла ти до дідька,— відповів Білл, і затягнуті сіткою двері грюкнули.

Мей спостерігала за обома, як вони сідали до вантажівки, як машина важко рушає на низькій швидкості, почула, як шестерні набирають обертів.

— Еле,— неголосно покликала вона.

Той підняв зір від гамбургерів, які рівно вкладав і загортав у тонкий навощений папір.

— Ну, чого тобі?

— Глянь-но сюди.

Вона показала монети біля чашки — два з половиною долари, Ел підійшов і подивився, а потім знову взявся до роботи.

— Водії вантажівок,— шанобливо промовила Мей,— це не якісь лайнозаді.

Мухи наштовхувалися на сітку та з дзижчанням відлітали геть. Компресор пихкав і врешті зупинився. По 66-у шосе пролітали машини — вантажівки й фешенебельні легкові автомобілі, драндулети — зі свистом і рипінням. Мей зібрала тарілки, вичистила їх і викинула рештки тортів у помийне відро. Знайшла вологу серветку і коловими рухами витерла стійку. І її очі задивилися на шосе, де життя пролітало зі свистом.

Ел витер руки фартухом. Подивився на папірець, приколотий на стіні над сковорідками. Папірець, списаний позначками в три рядки. Ел пильно вчитувався в останній, найдовший рядок. Пішов до каси, натиснув клавішу «Не продається» і вигріб жменю мідяків.

— Що ти робиш? — спитала Мей.

— Третій номер має виплатити,— сказав Ел.

Він пішов до третього грального автомата, закинув туди п’ятаки: на п’ятій спробі машина зробила три оберти, і в чашку звалився виграш — куш зірвано. Ел зібрав велику жменю монет і повернувся до прилавка. Опустив гроші в ящик і замкнув касовий апарат. Потім повернувся на своє місце і закреслив нижній рядок на папірці.

— Третій випробовують найчастіше,— сказав він.— Може, мені переставити їх місцями.

Він підняв кришку і став перемішувати тушонку, яка кипіла на повільному вогні.

— Цікаво, що вони робитимуть у Каліфорнії? — спитала Мей.

— Хто?

— Люди, які щойно були тут.

— Бозна,— відповів Ел.

— У них там буде робота?

— Та звідки мені в біса знати! — сказав Ел.

Вона дивилася на схід, уздовж шосе.

— А ось наближається машина, двомісна. Цікаво, чи спиниться? Сподіваюся, так.

І величезна вантажівка зробила поворот і припаркувалася. Мей схопила ганчірку й блискавично промахнула по прилавку. Почистила і кавник, і газовий пальник. Ел приніс жменьку маленьких ріпок і почав чистити. Обличчя Мей звеселилося, коли двері відчинились і зайшли двоє в уніформах водіїв вантажівки.

— Привіт, сестричко!

— Я не маю братиків,— відповіла Мей. Гості засміялись, і Мей з ними.— Що замовлятимете, хлопці?

— Чашку яванської кави. А який у тебе торт?

— Ананасовий крем, банановий крем, шоколадний крем, яблучний.

— Давай яблучний. Ні, зажди: а що це в тебе за здоровань-пампух?

Мей узяла торт і понюхала.

— Ананасовий крем,— відповіла вона.

— Ну, відріж якийсь шматок.

Машини злісно свистіли, пролітаючи 66-м шосе.