Грона гніву

Розділ 9

маленьких хатинках орендарі перебирали свої добра — речі своїх батьків, своїх дідів. Ворушили своє майно, готуючись до подорожі на Захід. Чоловіки були безжалісні, тому що минулого не повернути, але жінки знали, що минуле ще не раз нагадає про себе найближчим часом. Чоловіки рушали до комор і льохів.

Ось плуг, ось борона — пам’ятаєш, у війну сіяли гірчицю? Пам’ятаю, приїздив до нас один, заохочував вирощувати каучуковий кущ — як його — ґваюлу? Казав, що розбагатіємо. Винеси ці інструменти — отримаємо за них кілька доларів. А заплачено вісімнадцять доларів за рало плюс доставка.

Шори, вози, сівалки, мотики. Принеси їх. Давай сюди. Завантаж у віз. Звезеш до міста. Продай за те, що дадуть. Продай коней і фургон теж. Більш їх не треба.

П’ятдесят центів — замало для хорошого плуга. Сівалка коштувала тридцять вісім доларів. Двох доларів бракує. Не можу ж я тягти це все назад... Ну, бери все і мою злість разом. Бери насос і шори. Бери оброті, хомути, посторонки. Бери червоні скляні підвіси — для начільника, червоні трояндочки скляні. Для мерина купляли. Пам’ятаєш, як він ноги піднімав, коли клусом біг?

Мотлох звалений у дворі. Не можу продати ручний плуг. Металобрухт за п’ятдесят центів. Диски і трактори — ось тепер у ціні.

Ну, беріть усю цю мізерію за п’ять доларів. Ви купуєте не тільки мотлох, ви купуєте життя, яке стало мотлохом. І ще — побачите — ви купуєте злість. Купуєте плуга, який виб’є землю з-під ніг ваших рідних дітей, купуєте зброю і волю, які могли б урятувати вас. П’ять доларів, а не чотири. Не потягну ж я це все назад... добре, беріть за чотири. Але попереджаю: ви купуєте те, що підкосить ваших дітей. А ви цього не побачите. Не зможете побачити. Беріть за чотири. Тепер що там за коней і за фургон? Такі красені-возовики, один в один, однакової масті, як виступають по дорозі, крок у крок. Варто натягнути посторонки — і шенкелі з крижами напружаться, і коні разом виграють. А вранці, як сонце визирне, аж сяють. Дивляться через огорожу, винюхують хазяїна, виглядають його і нашорошують жорсткі вуха, щоб почути, а чуби чорні! Є в мене дівчинка, так вона любить заплітати коням гриви і чубки, червоними бантиками прикрашає. Любить це. А тепер цьому край. Я міг би розказати вам кумедну оповідку про доньку та он про того гнідого. Ото сміялися б ви. Зліва мерину вісім років, тому, що праворуч,— десять, а працюють обоє, наче двійнята. Бачите? Зуби. Усі цілі. Легені глибокі. Ноги рівні, чисті. Скільки? Десять доларів? За обох? І фургон на додачу — о Ісусе Христе! Та я б їх пристрелив і згодував першому-ліпшому псу. Ох, беріть їх! Хутчіш беріть, містере. Ви купуєте з ними й маленьку дівчинку, яка заплітала коням чубки, знімала в себе з кісок червону стрічку, відступала, милувалася, а потім терлася щокою об м’які ніздрі. Ви купуєте роки труду на сонці, ви купуєте невимовне горе. Але знайте, містере. Ви отримуєте премію за цей мотлох і за цих коней — зростатиме вальок злості у вашій хаті, кожну квітку отруїть і принесе плоди. Ми могли б урятувати вас, але ви нас підкосили, і настане день, коли й вас підкосять і ніхто не порятує.

Й орендарі поверталися додому, сховавши руки в кишенях, насунувши капелюхи на очі. Деякі купували пінту пива і прожогом її випивали, щоб одразу відчути отупіння. Але вони не сміялись і не танцювали. Не співали, не пощипували струни гітар. Вони поверталися до своїх ферм, засунувши руки в кишені й низько опустивши голову, здіймаючи ногами червоний пил.

Мабуть, ми зможемо почати все наново, у новому, багатому краю — у Каліфорнії, де ростуть фрукти. Почнемо все спочатку.

Але ви не можете почати. Життя починає тільки немовля. А ти і я... усе минуло. Що нам спалахи гніву, хоч тисячу разів — не обходить. Ця земля, ця червона земля, укорінена в нас; потопи, пил, посуха — усе це в нас. Ми не можемо почати знову. Злість ми продали лахмітнику — і він отримав її, але вона лишилась і в нас. І те, що хазяї наказали нам забиратися геть, і те, що трактор розбив хату,— це все в нас живе, доки не вмремо. А коли поїдемо до Каліфорнії або ще кудись, то, як барабанщики на параді, поведемо за собою свою злість. І буде, що армія розлючених прямуватиме одним шляхом. І всі разом ступатимуть, і смертельний жах запанує від цього.

Орендарі човгали додому в червоній куряві.

Коли все, що можна було продати, продали: пічки, ліжка, стільці та столи, маленькі буфети, відра і бак — ще лишалося повно всього; і жінки сиділи серед цих звалищ, перебираючи їх знов і знов, задивляючись у далечінь, за обрій, у минуле: світлини, люстерка в оправі, а ось ваза.

Ви чудово знаєте, що ми можемо взяти, а що ні. Ночуватимемо просто неба — значить, кілька гладущиків, щоб готувати і прати, і кілька матраців для сну, ліхтар, і відра, і шматок брезенту. Ось бідон для гасу. Знаю, як використати. Буде плиткою. І одяг — візьміть весь одяг. І рушницю? Без рушниці як без рук. Коли не буде ні взуття, ні їжі, ні самої надії, у нас лишиться рушниця. Коли дідо прийшов сюди — пригадуєш, я розповідав? — у нього були перець, сіль і рушниця. Більше нічого. Це годиться. І ще пляшка для води. Тепер, здається, повно всього. Причіп украй переповнений. Малі поїдуть у причепі, а бабця там буде на матраці. Інструменти, лопата, пилка, гайковий ключ і обценьки. Сокиру теж. Ця сокира сорок років одслужила. Поглянь, як лезо затупилось. І, авжеж, мотузку. Щось ще? Залиш або спали.

Наближалися діти.

Якщо Мері забирає цю ляльку, брудну ганчір’яну ляльку, таку подерту, годі я візьму свій індіанський лук. Заберу. І дрючок — він великий, з мене заввишки. Мені він потрібен. У мене цей дрюк давно — з місяць, а то й з рік. Без нього не обійдусь. А як там у Каліфорнії?

Жінки сиділи серед рокованих на загибель речей, перебирали їх і оглядали, задивляючись у далечінь, за обрій, у минуле. Ось книжка. Від мого батька лишилася. Він любив її. «Подорожі прочанина». Часто читав. Підписана ним. І його люлька — досі пахне тютюном. А ось картинка — янгол. Я на неї дивилася перед першими трьома пологами, та щось не допомогло. Думаю, ми могли б узяти цього порцелянового собачку? Тітка Седі привезла його з виставки в Сент-Луїсі. Бачите? Ось напис просто на песику. Та ні, не варто, мабуть. Ось лист від брата, писаний за день до його смерті. Ось той самий старий капелюх. На ньому пір’я — зараз таке не носять. Ні, там немає місця.

Як ми можемо жити, коли наше життя забрали? Як ми збагнемо, що ми — це ми, коли забрали наше минуле? Ніяк. Облиште це. Спаліть це.

Вони сиділи й дивилися на це, намагаючись закарбувати собі в пам’яті. Як далі жити, коли не знатимеш землю за своїм порогом? Як жити, коли прокидаєшся вночі й знаєш, що рідної верби немає? Чи можна прожити без верби? Ні, не можна. Верба — це ти. Біль, який катував тебе на тому матраці — той нестерпний біль,— це ти.

А діти — якщо Сем візьме свій індіанський лук і дрючок, тоді я теж дві речі візьму. Я візьму ще пухову подушку. Це моє.

Раптом вони занервували. Треба забиратися швидко. Не можемо дочекатися. Ми не можемо чекати. І вони звалили майно у дворах та підпалили все. Вони стояли й дивилися на вогонь, потім з гарячковою швидкістю стрибнули до машин, завантажили речі та поїхали, ховаючись у пилу. Курява висіла в повітрі довгий час після того, як зникли навантажені машини.