Грона гніву

Розділ 19

олись давно Каліфорнія належала Мексиці, а її землі — мексиканцям; потім ринула орда обдертих, одержимих лихоманкою американців. Вони були настільки одержимі жагою землі, що захопили ці наділи — украли землі Саттера, землі Ґерреро, забрали маєтки, пошматували їх, гарчали і сварилися за них, ці несамовиті голодні люди; вони чатували з рушницями на вкраденій землі. Вони побудували будинки й комори, засіяли землю зерном і розорали. І все стало власністю, і власність запанувала скрізь.

Мексиканці були слабшими і втекли геть. Вони не могли опиратися, тому що не бажали нічого на світі, на відміну від американців, одержимих жадобою землі.

Потім минув якийсь час; ці поселенці — сквотери[21] — перестали бути сквотерами і стали власниками; і їхні нащадки виросли, діти дітей з’явилися на землі. І вони вгамовували свій голод, дикий хижацький голод, який змушує рвати зубами, вигризати і який можуть приспати лише земля, вода, і чарівне небо над головою, і зелена соковита трава, і набухлі корінці злаків. Вони настільки підкорили все це своїй власності, що вже нічого не знали про довкілля, їхні нутрощі вже не терзало жадання багатьох акрів землі, блискучого леза рала, сівби і вітряка, який б’є крилами в повітрі. Вони більше не прокидалися засвітла, слухаючи сонне цвірінькання пташок, яке потім змінювалося на галасливі крики, і не зустрічали ранковий вітер, який обвівав будинок, доки хазяї чекали на перше проміння, щоб вийти на любу серцю межу оранки. Ці речі були втрачені, і злаки вимірювалися тепер доларами, і земля оцінювалась основною сумою плюс відсотки, і врожаї скуповувалися та продавалися ще до того, як були посаджені. І тепер недорід, посуха, повені стали для них не смертю, яка уривала життя, а всього-на-всього збитками. І вся їхня любов була заглушена грішми, а несамовита пристрасть розтанула, інтерес було втрачено, і вони зовсім перестали бути селянами, перетворившись на дрібних гендлярів, що торгують злаками, на дрібних виробників, які мають продавати врожай перш, ніж знімати його. Тоді ті фермери, які не були вправними гендлярами, втратили свої землі, а вправні гендлярі отримали їх. Хоч яким розумним був селянин, хоч як він любив землю і злаки, що зростали на ній, він не міг вижити без навичок доброго крамаря. Та час минав, бізнесмени купували ферми, ферми розросталися, проте кількість їхня меншала, їх лишалася дещиця.

Тепер землеробство стало промисловістю, і власники стали жити як у Давньому Римі, хоча й не знали історії та не підозрювали про це. Вони завозили рабів, хоча не називали їх рабами: китайців, японців, мексиканців, філіппінців. Ці люди могли прожити лише на рисі та бобах, як казали бізнесмени. Їм багато не треба. Вони й не знають, що робити з великою заробітною платнею. Погляньте лише, як вони живуть. Погляньте лише, як вони їдять. А почнуть вередувати — депортуйте їх.

І весь час господарства розростались, а власників ставало дедалі менше. На великих землях ставало жалюгідно мало фермерів. І завезених рабів били та залякували, морили голодом, доки одні не втекли до себе додому, а інші озлобилися, стали опиратись, і тоді їх або забили, або виселили з країни. А господарства все ширшали, а власників усе меншало.

І культури змінилися. Замість ланів посадили фруктові дерева, а у видолинках стали вирощувати овочі, щоб усіх годувати: салат, цвітну капусту, артишоки, картоплю — усе чахле, похиле. Людина могла стоячи працювати косою, плугом, вилами; але їй доводилося повзати жуком між грядками салату, згинати спину і тягати довгий лантух між рядами бавовни, плазувати навколішках, наче на покаянні, через латки цвітної капусти.

І вийшло так, що господарі більше не працювали на своїх фермах. Вони обробляли землю на папері; забули саму землю, її запах, її відчуття і пам’ятали лише, що володіють нею, пам’ятали лише про прибутки і збитки. А деякі господарства зросли настільки, що годі було уявити, й одна людина не могла ними порядкувати, тож треба було дивізію бухгалтерів, які б відстежували відсотки, прибутки і збитки; і треба було хіміків, які аналізували б ґрунт і збагачували його речовинами; і управителів, які б стежили за зігнутими людьми, що рухалися вздовж грядок так стрімко, як лише було здатне тіло. Тоді такий селянин справді ставав гендлярем і отримував крамницю. Він платив людям, і продавав їм їжу, і отримував гроші назад. А за деякий час він узагалі не зважав на людей, не платив, натомість вів бухгалтерський облік. Ці господарства давали продукти в кредит. Людина могла працювати і годувати себе, а коли роботу було виконано, раптом виявлялося, що вона заборгувала компанії гроші. І власники не лише не працювали на фермах: багато хто з хазяїв у вічі не бачив ферм, якими вони володіли.

І тоді пограбовані рушали на Захід — з Канзасу, Оклахоми, Техасу, Нью-Мексико, Невади, Арканзасу — сім’ї, роди, клани з земель, розораних тракторами. Вагони, каравани безпритульних, голодних; двадцять тисяч, і п’ятдесят тисяч, і сто тисяч, і двісті тисяч. Вони тяглися потоком через гори, голодні, невгамовно-тривожні, як мурахи, метушились у пошуках роботи — піднімати, штовхати, тягнути, колупати, різати — будь-що, будь-яку роботу, навіть найтяжчу, аби мати крихту в роті. Діти голодують. Нам навіть нема де жити. Немов мурахи, метушилися в пошуках роботи, їжі, а більше за все — землі.

Ми не іноземці. Американці в сьомому коліні, а ще в роду були ірландці, шотландці, англійці, німці. Один наш предок бився за революцію, а ще, знаю, багато наших предків боролося в Громадянську війну — з обох сторін. Американці.

Вони були голодні, а ще — затяті. І прагнули знайти дім — а знайшли тільки ненависть. «Окі»... Власники ненавиділи цих «зайд», бо знали, що самі зманіжені — а «окі» сильні; що самі ситі — а «окі» голодні; і, можливо, власники чули від своїх прадідів, як легко забрати землю у зманіженої людини, якщо ці заброди жорстокі, голодні та озброєні. Власники ненавиділи їх. А в містах «окі» ненавиділи крамарі, бо знали, що в цього народу чирва світить, і нічого ці люди не куплять. Нема нічого легшого, ніж заслужити презирство крамаря, і нема нічого легшого, ніж заслужити повагу,— просто бути протилежністю. Міщани, дрібні банкіри ненавиділи «окі», тому що нічого не могли з них мати. У цих людей нічого не було. І робітники ненавиділи «окі», тому що голодний повинен працювати, а якщо повинен працювати, то отримає роботу, і тоді заробітна плата автоматично знижується, і ніхто не отримає більше.

І пограбовані мігранти стікалися до Каліфорнії — двісті п’ятдесят тисяч, триста тисяч. Позаду їхала нова партія тракторів, щоб орати землю, й орендарі мусили тікати. І нові хвилі текли по дорозі, нові хвилі знедолених та безпритульних, озлоблені, закляклі в досягненні мети, небезпечні.

І якщо каліфорнійці хотіли багатств, заощаджень, вищого статусу в суспільстві, розваг, розкошів, банківського страхування, то нові варвари прагнули лише двох речей — землі та харчів; і для них ці дві речі буди єдиним цілим. І тоді як бажання каліфорнійців були туманні й невизначені, бажання «окі» були зримі: добре зрошені поля, щоб було зручно їх обробляти, гарні зелені лани, такі родючі, що земля аж пересипається в руках; трави — пахощі можна відчути; овес — можна розжовувати, доки в горлі не запече солодким. Людина може споглядати неоране поле, і знати, і бачити подумки, що тут можна недарма гнути спину і рвати жили,— це все принесе врожай капусти під сонячним промінням, і золотої кукурудзи, і ріпи, і моркви.

І безпритульна голодна людина, що їхала по дорозі (а поряд з мандрівником — дружина та виснажені діти на задньому сидінні), могла дивитися не неорані поля, спроможні дати їжу, а не прибутки; і єдине, що ця людина знала,— те, що неорана земля — це гріх, а недоглянуті земельні ділянки — злочин проти виснажених дітей. І така людина їхала по дорозі й на кожному кроці бачила спокусу — кожне поле, і відчувала жадання взятися за ці поля і змусити їх віддавати всі сили, аби вирощувати їжу для дітей і хоч трохи розрадити дружину. Перед очима завжди стояла спокуса. Поля спокушали людину, і зрошувальні рівчаки з доброю водою — це теж була спокуса.

А на півдні подорожній бачив золоті помаранчі, які звисали з дерев,— маленькі золоті помаранчі в темно-зеленій гущавині; й охоронців з рушницями — патруль, який чигав, аби людина не зірвала апельсин для свого виснаженого дитятка; а якщо ціна впаде — апельсин можна буде викинути на смітник.

Мандрівець прибував на своїй розваленій машині до міста. Оббивав пороги ферм, шукаючи роботи. Де тут можна переночувати?

Ну, у Гувервіллі на березі річки. Там «окі» сила-силенна.

Він вів свою розвалену машину до Гувервілля. Ніколи не перепитував, бо свій Гувервілль був на кожній околиці кожного міста.

Лахмітне звалище-містечко лежало біля води; будинками були намети, а огорожами — солома й бур’яни, хатки будували з паперу та іншого сміття, якого валялося повно. Мандрівник відвозив туди свою родину і ставав громадянином Гувервілля — такі окраїни завжди називали гувервіллями. Мандрівник ставив свій намет якомога ближче до води, щоб одразу її зачерпнути, а якщо не мав намету, то вибирався на звалище, притягав звідти коробки і майстрував халабуду з гофрованого картону. І коли дощило, будинок розкисав і його змивало водою. Мандрівець оселявся в Гувервіллі та нишпорив по всіх усюдах у пошуках роботи, а та дрібка грошей, яка лишалася, йшла на купівлю бензину для пошуків роботи. Увечері чоловіки збиралися та спілкувалися. Присівши, вони гомоніли про землю, яку бачили.

Там тридцять тисяч акрів, отуди, на захід як їхати. Отак просто лежать. Ісусе, та мені бодай п’ять акрів — я б таке зробив! Чорт забирай, у мене б їжі було досхочу.

А ви отаке помітили? На фермах ні овочів, ні курей, ні свиней. Одне лиш вирощують — бавовну, або персики, або салат, приміром. А десь інде — лише кури. Тут таке купують, що виростити можна просто в себе на подвір’ї.

Ісусе, та якби ж мені бодай пару свиней!

Ну, на чужий коровай очей не поривай, не твоє це.

А що ж робити? Дітей хіба так піднімеш.

У таборах чується шепотіння, що на Шафтері буде робота. І вагони вночі вантажитимуть, на багатолюдних шосе — золота лихоманка на роботу. У Шафтері юрмилися люди, уп’ятеро більше, ніж треба для роботи. Золота лихоманка на роботу. Ця гарячка підкрадалася вночі та заражала скаженим бажанням шпарко взятися до роботи. А по дорозі лежали спокуси — поля, які могли би прогодувати.

Тут усе куплене. Це не наше.

Ну, може, нам дадуть бодай клаптик. Може... хоч клаптик. Он праворуч унизу — такий-о. Увесь дурманом заріс. Боже, та мені б там картоплю посадити — якраз би сім’ю прогодував!

Це не наша власність. По-їхньому — нехай дурзілля росте.

А іноді хтось, не витримавши, виповзав на землю та розчищав шматок од будяччя, намагаючись злодійськи вкрасти в землі бодай дещицю її багатства. У бур’янах вирощували таємні сади. Пакетик морквяного насіння, щопта ріпи. Саджали картопляне шкуриння, увечері прокрадалися та обробляли мотикою привласнену ділянку.

Залиш будяччя окрай — тоді ніхто нас не злапає. Залиш будяччя — оцей високий бур’ян посередині.

Вечорами тривало таємне садівництво, а воду носили в іржавих банках.

І ось одного дня з’являвся помічник шерифа:

А що це ти робиш, скажи-но?

Я шкоди не завдаю.

Я тебе з виду не випускаю. Не твоя це земля. Ви вторглися на чужу територію.

Землю не орали, а я нікому шкоди не завдаю.

Ти, чортів сквотер. Уже можна подумати, ніби це твоя земля. Та ти затятим станеш, як чорт. Думаєш, це твоя земля. Ану забирайся геть.

І маленьке зелене морквиння вирвали, і ріпу викинули та розтоптали. І знову повернувся дурман. Але коп мав рацію. Урожай піднімуть — отже, землю привласнять. Землю скопають, моркву з’їдять — і людина готова боротися за землю, яку захопила для їжі. Ану забирайся швидше! Думає, він тут хазяїн. Навіть умре, хапаючись за малесеньку ділянку, зарослу одур-травою.

Бачив обличчя того, в якого ріпу витоптували? Наче вбити готовий. За таким заколотником тільки гляди. Або ми оцих тут зупинимо, або вони всю країну розвалять. Всю країну розвалять.

Чужинці, заброди.

Звісно, вони говорять тією ж мовою, але вони не такі. Поглянь, як вони живуть. Гадаєш, хтось із нас хотів би отак жити? До дідька!

Увечері люди всідалися та гомоніли. Один збуджений чоловік: а що, справді — зберемося двадцятеро та й вихопимо собі клаптик? У нас є зброя. Візьмемо її та й скажемо: «Убийте нас, якщо зможете». Ну, зробимо?

Вони нас просто пристрелять, як щурів.

Ну, а ти як гадаєш: краще загнутися чи отак-о нидіти? Під землею лежати чи скніти в хижці з джутових мішків? Що краще для дітей твоїх — одразу вмерти, не мучившись, чи померти років за два від недоїдання, як це зветься? Знаєш, що ми весь тиждень їмо? Кропивний відвар і перепічки! А знаєш, відкіля в нас борошно на перепічки? Повимітали з підлоги у товарному вагоні.

Розмови точаться в таборах, а шерифові представники — опасисті, зі зброєю на стегнах, жирні — самовдоволено походжають у таборах: треба цей люд настрахати. Треба, аби цей люд по струнці ходив, а то лише Христос знає, що оці накоять! Ой, Ісусе, вони ж такі небезпечні, як негри на Півдні! Якщо вони разом отак тримаються, то ніщо їх не зупинить.

Повідомляють: у місті Лоренсвіллі шерифів представник виселив сквотера, той чинив опір, що змусило офіцера застосувати силу. Одинадцятирічний син сквотера застрелив представника закону з гвинтівки 22-го калібру.

Гадюки! Не дражніть їх, а якщо знахабніють, стріляйте перші. Якщо дітвак убиває копа, на що ж тоді дорослі чоловіки здатні? Тяжкі вони, а з ними треба ще тяжче. Брутально з ними. Налякайте їх.

А що як вони не злякаються? А що як вони стануть і вистрелять у відповідь? Такий народ змалечку зі зброєю ходить. Вони з пістолетом народжуються. Що як вони не лякаються? Що як їх тут ціла армія по землі марширує, як ланґобарди в Італії, як германці в Галлії, як турки у Візантії? То теж були висушені, голодні, погано озброєні орди — і легіонери не змогли їх зупинити. Ні різанина, ні терор таких не спинили. Як можна спинити того, у кого голод не лише самому живіт скрутив, а і його дітям? Ви нічим його не налякаєте — такий пізнав найвищий страх, який лише може бути.

У Гувервіллі точаться розмови: он мій дід забрав землю в індіанців.

Ні, це неправильно. Ми ж про це говорили. Це крадіжка. Я не злодій.

Та ну? Ти ж поцупив пляшку з молоком з ґанку тої ночі. Ти поцупив моток мідного дроту і продав за шматок м’яса.

Так, але ж діти голодні були.

Усе одно — це крадіжка.

Знаєте, як Ферфілди собі таке ранчо відхапали? От зара’ розповім. Тоді ділянки були державні й можна було брати. Старий Ферфілд поїхав до Сан-Франциско, повештався там по барах, набрав усякої голоти, злидняків, душ триста. І оця голота взялася за землю. Ферфілд цим голодранцям наїдки виставляв, віскі, а потім, коли вони всю роботу покінчили, папери підмахнув — і вийшло, що земля його. Він казав, це йому обійшлося в пінту самогонки за акр. Що, скажете, це не крадіжка?

Ну, це нечесно було, але ж його в тюрму за це не саджали.

Ні, в тюрму його за це не саджали. І того хлопця, який човна на фургон угатилив, а потім заявляв, що все під воду пішло, бо він у човні сидів,— того теж у тюрму не посадили. І тих, які підкупили конгресменів і законодавчі органи, теж у тюрму не посадили.

По всьому штату точаться такі балачки, у кожному Гувервіллі.

І тоді починаються рейди — одним махом налітають шерифові представники на нелегальні зборища. Ану забирайтеся. Наказ департаменту охорони здоров’я. Цей табір являє собою загрозу для здоров’я.

А куди ж нам діватися?

Не наша справа. Ми отримали наказ викурити вас звідси. Через півгодини підпалимо табір.

Тут тифозні всюди. Хочете, аби зараза причепилася?

Ми отримали наказ викурити вас звідси. Негайно забирайтеся! Через півгодини підпалимо табір.

Через півгодини задиміли картонні хатинки, хатинки, сплетені з трави й соломи, і дим здіймався до небес, а люди рушили на своїх автівках по шосе, шукаючи новий Гувервілль.

А в Канзасі та Арканзасі, в Оклахомі, Техасі та Нью-Мексико трактори розорювали землю, виганяючи селян геть у пошуках прихистку.

Триста тисяч стікалися до Каліфорнії — усе нові й нові люди. І в Каліфорнії на дорогах яблуку не було де впасти, люди метушилися, як мурахи, шукаючи роботу: тягати, штовхати, піднімати, обробляти. На кожну кладь, яку здатні підняти людські руки, тягнуться ще п’ять пар рук, щоб хапати її, а на кожен шматок їжі — п’ять голодних ротів.

І заможні власники можуть утратити землю від перевороту, заможні власники можуть знати історію, для них вона доступна, щоб дізнатися велику річ: коли власність збільшується в руках небагатьох людей, її забирають. І супутником стає ще один факт: коли більшість людей у голоді та холоді — вони забирають те, що їм треба, силою. І маленький промовистий факт, який волає крізь усю історію: якщо застосувати репресії — вони тільки зміцнять і ще сильніше згуртують репресованих. Заможні власники проігнорували ці три істини. Земля потрапила до рук небагатьох, кількість вигнаних з рідних наділів зросла, а всі зусилля заможних власників спрямувалися на репресії. Гроші витрачалися на газову зброю, щоб захищати власність, і були послані шпигуни, які б доносили про найменший відгомін заколоту, аби викорінити опір. Зміни в економіці були проігноровані, прийдешні зміни — проігноровані, на часі були тільки ті засоби, завдяки яким можна було придушити повстання, а причини повстання тривали.

Трактори, які залишали людей безробітними, конвеєри, машини для виробництва товарів — усе зростало, і дедалі більше родин тікало по шосе, вишукуючи крихти багатств з панського столу, прагнучи землі вздовж доріг. Заможні власники створили об’єднання для захисту і зустрічалися, щоб обговорити способи, якими можна залякати, вбити — у тому числі газом. І завжди їх найбільше жахало: якщо в цих трьохсот тисяч знайдеться ватажок — то заможним від цього руху настане кінець. Триста тисяч голодних і нещасних — якщо вони збагнуть, хто вони, то земля стане їхньою, і ні газ, ні вся зброя на світі їх не зупинять. Та заможні власники, які завдяки багатству стали чимось більшим і водночас меншим, аніж людина, прямували до зубожіння, обираючи ті способи, які врешті зруйнують життя і їх самих. Кожен їхній крок, кожне насильство, кожен наліт на Гувервілль, кожен самовпевнений представник, який походжав по табору злиденних, наближали кінець і неминучу розплату.

Чоловіки всідалися — люди з загостреними рисами облич, схудлі від голоду, озлоблені від невпинної боротьби з голодом; зі спохмурнілими очима, зі стиснутими щелепами. А навколо людей було багато землі.

Чув, що сталося з малям отам, у четвертому наметі?

Ні, я щойно прийшов.

Ну, дитя плакало вві сні, металося. Батьки вирішили, що в нього глисти. Дали йому ліків, пекучих таких, а воно померло. А це з малим було те, що у дитини зветься «чорний язик». Це якщо гидоту їсти, а хорошої їжі нема, тоді таке буває.

Бідолашне маля.

Так, а батьки його поховати не можуть. Доведеться за огорожею зарити.

Отакої, чорт забирай.

І руки рилися в кишенях і витягували звідти хоч трохи монет. Перед входом до намету зростала жменька срібла. І родина її знаходила.

Наші люди — хороші люди, наші люди — добрі люди. Моліться, щоб Господь зробив так, аби одного дня не всі добрі люди були бідними. Моліться, щоб колись і дитина мала щось поїсти.

І об’єднання власників знало, що колись молитви припиняться.

І тоді настане кінець.