Грона гніву

Розділ 12

осе 66 — головна дорога, якою їдуть мігранти, довга бетонка через усю країну, яка вгору-вниз в’ється на карті — від Міссісіпі до Бейкерсфілда, через червоні й сірі землі, зміїться в горах, долаючи води і спускаючись у яскраву та страшну пустелю, а через пустелю — знову до гір, до родючої каліфорнійської долини.

Шосе 66 — стезя мандрівників, утікачів од пилу й неродючої землі, од гуркоту тракторів і власного зубожіння, од повільного вторгнення пустелі на північ, од буревію вітрів, які, завиваючи, летять з Техасу, од повеней, які не приносять землі багатств і крадуть у неї ті поодинокі скарби, які ще лишилися. Од усього цього люди тікають, і на шосе 66 їх приносять притоки бічних доріг, сліди фургонів на вибоїстому шляху. 66-е — це головна траса, шлях утікачів.

Кларксвілл, і Озарк, і Ван-Бурен, і Форт-Сміт — на 64-у, і тут закінчується Арканзас. І всі дороги ведуть до Оклахома-Сіті, 66-е шосе — з Тулси, 270-е — з Макалістера. 81-е — з Вічіти-Фолса, з півдня, а з Еніда — з півночі. Едмонл, Маклауд, Перселл. 66-е виходить з Оклахома-Сіті; Ель-Рено і Клінтон лишаються на заході. Гайдро, Елк-Сіті й Тексола; і праворуч кінчається Оклахома. 66-е шосе перетинає техаський виступ. Шемрок і Маклін, Конвей і жовтий Амарільйо[8], Вілдорадо, і Веґа, і Бойз — і тут закінчується Техас. Тукумкарі й Санта-Роса — і гори Нью-Мексико до Альбукерке, де дорога прямує з Санта-Фе. Потім далі, до ущелин Ріо-Ґранде, до Лас-Лунас, і знову на захід 66-м — до Ґеллапа, і тут межа Нью-Мексико.

А тепер високі гори. Голбрук, і Вінслоу, і Флаґстаф у високогір’ї Аризони. Потім широке плато з хвилястою лінією пагорбів. Ешфорк, Кінґмен і знову кам’яні гори, куди воду привозять на продаж. Потім з опалених сонцем аризонських гір до Колорадо з зеленими очеретяними заростями на берегах, і тут кінчається Аризона. Через річку якраз Каліфорнія, і відкривається дуже гарне містечко. Це Нідлс, на річці. Але річка — чужинка для цього містечка. Нагору від Нідлса, потім через опалений сонцем гірський хребет — відкривається пустеля. І шосе 66 веде по страшній пустелі, де повітря тремтить і міниться, а чорні високі гори здаються нестерпно далекими. Ось Барстоу, а за ним та сама пустеля, доки нарешті знову не з’являються гори, красиві гори, і 66-е петляє між ними. Потім зненацька вузька стежинка, і внизу — чарівна долина, сади, виноградники, маленькі котеджі, а вдалині місто. І, Боже мій, ось кінець.

Люди збиралися на шосе 66 — то поодинока машина, а то невеликий караван. Весь день утікачі повільно котилися по дорозі, а вночі зупинялися біля води. Тоді старезні діряві радіатори викидали стовпи пари, а хрипкі шатуни деренчали. І чоловіки за кермами заповнених вантажівок і машин дослухалися, відчуваючи біду. Скільки ж ще до міста? Жах який, доки доїдеш, оці відстані між містами. Як щось зламається... ну гаразд, станемо табором просто тут, а Джим піде до міста, дістане потрібну запчастину, і повернеться... а скільки в нас їжі?

Дослухайся до мотора. Дослухайся до коліс. Вчувайся і вухами, і руками в повороти керма; вчувайся долонями у важелі перемикання швидкостей; вчувайся ногами в дошки. Вчувайся в стукіт старого драндулета всіма органами чуття, бо зміна тону, зміна ритму можуть означати ще тиждень у дорозі! Що, брязкає? Це клапани. Не страшно. Вони можуть гриміти без шкоди до другого пришестя. Але ось починає гупати, як машина їде — цього гупання не чуєш, тільки відчуваєш. Може, десь мастило скінчилося? Може, десь заклинило? Ісусе, якщо це підшипник, що робити? Гроші так і течуть.

І чому, матері його ковінька, цей сучий радіатор сьогодні так розігрівся? Це ж не підйом. Але поглянемо. Господи Всемогутній, ремінь вентилятора порвався! Ось, перев’яжемо оцим мотузком. Подивимося, чи надовго вистачить. Я зв’яжу кінці. Тепер повільно, зовсім повільно, доки не доберемося до міста. Мотузка довго не протримається.

Тільки б ми дісталися Каліфорнії, де помаранчі ростуть. Тільки б оця стара посудина не розлетілася. Тільки б дісталися.

І шини — стерлися вкрай. Лиш на чотирьох покришки, а так — лиса гума. Можна було б проїхати ще сто миль, якби на камінь не наткнулися, от і роздерлися шини. Що краще — зайві сто миль чи зіпсута труба? Що? Сто миль. Латки для труб у нас є. Мабуть, коли поїдемо, труба протече. А якщо зробити манжету? Ще миль п’ятдесят витиснемо. Їдьмо; поки що не дме.

Тре’ нам покришку купити, але за старі колеса ці жмикрути стільки деруть — Ісусе! Оглядають з голови до ніг. Знають, що людина поспішає. Знають, що не може чекати. І ціна зростає.

Беріть або лишайте. Мені від бізнесу здоров’я не прибуває. Я тут не здоров’я лікую, а торгую покришками. Я їх за так не даю. Нічим не зараджу, як щось із тобою станеться. Мені тре’ за себе дбати.

Чи далеко до наступного міста?

Учора я бачив сорок дві машини з такими ж, як ви. Звідки ви взялися? Куди їдете?

Ну, Каліфорнія великий штат.

Не такий уже й великий. Та й США не така вже й велика країна. Ні, не така й велика. Затісна. Місця на всіх нема — ні тобі, ні мені, ні таким, як ти, ні таким, як я, ні багатіям, ні злидарям, ні злодіям, ні чесним — нікому. Ні голодним, ні тим, хто жирує. Забирався б ти краще туди, звідки приїхав.

Це вільна країна. Людина може їхати, куди хоче.

Це ти так гадаєш! Чув про прикордонний патруль на каліфорнійській гряниці? Поліція з Лос-Анджелеса зупиня таких ото, як ти, пройдисвітів, і назад депортує. Кажуть: «Якщо ви не можете придбати нерухомість, ви нам не потрібні». Кажуть: «У вас є водійське посвідчення? Ану подивимося». А я його розірвав. Кажуть: «Не можете до нас їхати без водійських прав».

Це вільна країна.

Ну спробуй пошукати її, цю волю. Кажуть: ти настільки вільний, наскільки в тебе гаман повний.

У Каліфорнії добре платять. Ось у мене листівка, тут так і прописано.

Чортибатька-що! Я сам бачив, як люди вертають. Ти що, смієшся? Так береш покришку чи ні?

Доведеться взяти, але, Ісусе, містере, це нам б’є по кишені! У нас не так багато залишилося.

Ну, я не з доброчинного фонду. Давайте назад.

Гадаю, тре’ взяти. Ану подивимося. Відкриймо її, погляньмо... ах ти сучий син, ти ж казав, що покришка добра! Дірка на дірці.

Чорт забирай, отакої. Ну... святий Юрію! Як це я не побачив?

Усе ти бачив, сучий сину. Такий розумний, нагріваєш нас за чотири бакен за розбиту покришку. Як би я тебе набити хтів.

Ану стули пельку! Не бачив, кажу тобі. Ну... скажу, що надумав. Оддам за три п’ятдесят.

Викуси дулю, прапорщик будеш! І так міста дістанемося.

Що, з такою шиною доїдеш?

Так. На ободі поїду, але цьому сучому сину ні шеляга не дам.

А як, ти гадаєш, він наживається? Отак-о. Як він каже, працює тут не за здоров’я. Ось у чому річ. Чого ж ще? Людина хоче... Бачиш, вивіска вздовж дороги? «Клуб з обслуговування. Щовівторка ланч. Готель „Колмадо“». Ласкаво просимо, брате. Це клуб з обслуговування. Один хлопець мені був розповідав. Пішов він на одні з їхніх зборів і розказав таку оповідку для всіх тих ділків. Каже: коли я був малим, старий вивів за гнуздечку теличку, дав мені й наказав: гони до бика, хай її обслужить. І хлопець каже: я так і зробив, то з того часу як зачую від ділової людини про «обслуговування», то й метикую: хто там кого струментом у тил задублює. Там у бізнесі всі шахраї, але торгаші це по-інакшому звуть. Ось у чому річ. Укради шину — ти злодій, а він у тебе хоче викрасти чотири долари за автошину — і це нічого. Комерція.

Денні на задньому сидінні пити просить.

Хай зачека. Звідки тут вода.

Слухайте — що там у задньому мості?

Не знаю.

Рама деренчить, як телеграф.

Там прокладка. Тре’ далі перевірити. Слухай: свистить. Шукайте гарне місце, щоб отаборитись, а я тоді подовбаюся. Але, Господи Всемогутній, їжа кінчається, гроші теж. Як не буде на що купити бензину — що тоді?

Денні на задньому сидінні пити просить. Чуєш: малюк хоче пити.

Хр-ристе! Луснула! Камера, покришка — усе до чорта.

Тре’ владнати. Давай чоботи — розріжемо й поставимо латку на камеру.

Машини гальмували біля дороги — двигуни відкриті, шини латають. Автомобілі кульгали шляхом 66, як поранені, важко дихаючи і втрачаючи сили. У нестерпну спеку ослабли з’єднання, підшипники зіпсуті, усе всередині труситься.

Денні просить склянку води.

Люди тікали по шосе 66. І бетонна дорога сяяла, як дзеркало під сонцем, а вдалині від спеки з’являлися міражі, і здавалося, що там на дорозі калюжі.

Денні просить пити. Хай зачекає, бідолашний малюк. У нього жар. Скоро заправна станція. Станція технічного обслуговування, як сказав один по дорозі.

Двісті п’ятдесят тисяч осіб над дорогою. П’ятдесят тисяч старих машин — поранених, які важко дихають, випускаючи пару. Затонулі кораблі, покинуті господарями. Добре, але що з ними сталося? Що сталося з людьми в машинах? Ішли пішки? Де вони? Звідки береться сміливість? Звідки береться страшна віра?

А ця історія, яку ви почуєте, може здатися неправдоподібною, але вона і правдива, і кумедна, і красива. Була родина з дванадцяти осіб, яку зігнали з землі. Машини вони не мали. Змайстрували причіп з усякого мотлоху і поклали на нього все своє майно. Вони тягли його в бік шосе 66 і чекали. І досить скоро один седан їх підібрав. П’ятеро з них їхали в машині, а семеро — в причепі, й собака теж у причепі. Вони дісталися Каліфорнії за два стрибки. Той, який підібрав їх, ще й нагодував. І це правда. Але звідки береться така мужність і така непохитна віра у власну зірку? Мало що може навчити такої віри.

Люди тікають від жаху, лишаючи його в минулому,— і дивні речі відбуваються з ними: одні — до болю жорстокі, а інші — настільки прекрасні, що віра не покине мандрівців уже ніколи.