Грона гніву

Розділ 26

таборі Відпетча ввечері, коли широкі навислі хмари заволокли західний небокрай, пломеніючи берегами, родина Джоудів затрималася після вечері. Мати вагалася, перш ніж почати мити тарілки.

— Нам тре’ дещо зробити,— сказала вона. І вказала на Вінфілда.— Гляньте-но на нього,— мовила мати. І всі подивилися на хлоп’я.— Уві сні судома ’го хапає, смиканий весь. А на лице погляньте.— І всі засоромлено потупилися.— На самих перепічках сидить,— вела далі мати.— Ми тут уже місяць. А Том лише п’ять днів пропрацював. А ви всякчас митаритеся, голову ламаєте, де роботу знайти — і все’дно без роботи. І поговорити боїтеся. А гроші спливли. А ви поговорити боїтеся. От увечері поїсте, а потім розходитеся. Поговорити духу не стає. Ну от і маєте. Ружа Шаронська вже на останніх днях, а погляньте на її лице. Тре’ відверто поговорити. Тепер ніхто не встане, доки не поміркуємо разом і не вирішимо, як далі бути. Сала на день вистачить, борошна — на два, ще є десяток бараболі. Отепер поміркуйте, давайте!

Усі дивилися в землю. Батько чистив шкарубкі нігті складаним ножем. Дядько Джон розхитував скалку в дерев’яному ящику, на якому сидів. Том ущипнув нижню губу та відтягнув її від щелепи.

Нарешті він дав спокій своїй губі та стиха промовив:

— Ми скрізь шукали, ма’. Сті’ки наїздили, що не можемо більше бензин палити. У кожні ворота заїжджаємо, до кожної хати зазираємо, навіть якщо знаємо, що там нічо’ не буде. Повсякчас міркуємо. Їздимо, шукаємо, навіть якщо знаємо, що нічо’ не знайдемо.

Мати гнівно промовила:

— Ви не маєте права розкисать. Сім’я йде на дно. Ви просто права не маєте.

Батько роздивився свій вишкрябаний ніготь.

— Тре’ нам їхати,— сказав батько.— Не хочеться. Файно тут, і люди файні. Боялися ми, як би не потрапити знов до яко’ось Гувервілля.

— Ну, якщо тре’, то тре’. Спершу нам тре’ поїсти.

Втрутився Ел:

— У мене є бензин у вантажівці. Нікому не дозволю туди лазити.

Том усміхнувся:

— Ну, в Ела трохи лою в голові є, хай він у нас і джиґун.

— А тепер міркуйте,— сказала мати.— Сил у мене більше нема дивитися, як сім’я голодує. Сала на день лишилося. Настане день Ружі Шаронській родити — вона ситою має бути. Міркуйте!

— Але тут гаряча вода і туалети...— почав батько.

— Ну, туалетів їсти не будеш.

— Був один сьо’дні,— сказав Том,— шукав робітників для Мерісвілля. Фрукти збирати.

— Ну і чом би нам не поїхати до Мерісвілля? — наполягала мати.

— Не знаю,— сказав Том.— Щось він мені надійним не здався. Не сказав, скільки платять. Сказав: «Не знаю точно».

Мати промовила:

— Усе’дно їдьмо до Мерісвілля. Неважливо, скільки платять. Усе’дно їдьмо.

— Та це така далечінь,— не погодився Том.— І грошей на бензин нема. Не доїдемо туди. Ма’, ви сказали, щоб ми поміркували. Та я ж нічо’ більш не роблю, ті’ки міркую.

До розмови долучився дядько Джон:

— Тут один казав, що бавовну збиратимуть — на північ звідси, біля місця, яке Туларе зветься. Це не так далеко — так він казав.

— Ну, тоді їдьмо, і якнайшвидше. Не можу тут більше лишатися, хоч як отут файно.— Мати взяла відро і попрямувала до санітарної частини, щоб набрати гарячої води.

— От мамка лютує,— сказав Том.— Бачу, вона от-от оскаженіє. Уся аж кипить.

Батько полегшено мовив:

— Ну добре, що вона відкрито поговорити примусила, це ліпше. А то я щоночі собі мізки сушив, аж голова палала. Тепер хоч якусь дамо раду.

Мати повернулася з відром води, над якою здіймалася пара.

— Ну,— наполегливо спитала неня,— поміркували, додумалися до чо’ось?

— Та от намагаємося,— відповів Том.— Тепер припустімо: приїдемо ми на північ, де бавовна дозріває. Ми тут усіх розпитали. І знаємо: нічо’ тут нема. Поскладаємо все та й поїдемо на північ. А коли бавовна дозріє, ми якраз там будемо. А я хтів би бавовну позбирати. Еле, у тебе повний бак?

— Майже — двох дюймів бракує.

— Маємо туди дістатися.

Мати тримала тарілку над відром.

— Ну? — вимагала неня.

Том відповів:

— Ваша взяла. Поїдемо, мабуть. Так, тату?

— Гадаю, тре’,— відповів батько.

Мати швидко зирнула на нього:

— Коли?

— Ну... не зволікаймо. Найліпше, мабуть, зранку.

— Нам тре’ їхати вранці. Я ж казала вам, скі’ки лишилося.

— Ма’, і не думай зара, ніби я лишатися хочу. У мене кишкам давно добре не велося — два тижні як слід не їв. Звісно, щось перехоплював, але що з того.

Мати занурила тарілки у відро.

— Завтра їдемо,— сказала вона.

Батько чмихнув.

— Схоже, часи змінилися,— саркастично промовив він.— Був час, коли чоловік наказував, як чинити. Здається, тепер баби всім порядкують. Схоже на те, що скоро без дрючка не обійтися.

Мати поставила вимиту олов’яну тарілку, з якої ще крапала вода, на ящик. Роблячи це, всміхнулася, не підводячи голови.

— Буде тобі дрючок, чоловіче,— сказала вона.— От настане час, коли їжі буде досхочу, тоді, мо’, залюбки дрючком гамселитимеш, і шкура в тебе цілою буде. Але ж ти нічо’ не робиш, а тре’ думати і працювати. Якби робив це — гамселив би дрючком, а жінки тихо велися б, носом шморгали і сиділи б як миша під віником. Але тепер ти дрючка на жінку не піднімеш — битися доведеться, бо в мене теж дрючок напоготові.

Батько збентежено посміхнувся.

— Зара’ негоже це — при малих дітях отаке говорити,— сказав він.

— А ти спершу трохи бекону малим дітям дай — отоді й розводься, що для них гоже, а що негоже,— відказала мати.

Батько схопивсь і з огидою відійшов убік, а дядько Джон рушив за ним. Неньчині руки досі хлюпались у воді, але мати проводила обох чоловіків поглядом і гордовито сказала:

— З ним усе гаразд. Його не доб’єш. Як би не напосівся на мене й не відлупцював.

Том засміявся:

— То ви просто під’юджуєте його?

— Атож,— відповіла мати.— От, приміром, чоловік — повсякчас переймається й переймається, жовч розливається, а потім просто ляже та помре з розпачу. Але якщо розізлити його так, аби оскаженів — тоді з ним усе гаразд буде. Батько, він нічо’ не сказав, але зара’ злий як чорт. От зара’ він мені покаже. Усе з ним гаразд.

Ел підвівся.

— Піду пройдуся,— сказав він.

— Ліпше оглянь вантажівку, аби готова була,— мовив Том.

— А вона вже готова.

— Якщо не готова, маму на тебе напущу.

— Готова вона.

Ел бадьоренько почимчикував уздовж наметів. Том зітхнув.

— Стомивсь я, ма’. А мо’, ви й мене розізлите?

— У тебе більше кебети, Томе. Не тре’ мені тебе злити. Мені тре’ спиратися на тебе. Інші... вони як чужі — крім тебе. Ти не підкоришся, Томе.

Відповідальність аж упала на нього.

— Не до душі мені це,— промовив він.— Хочу вештатись, як Ел. Хочу оскаженіти, як татко, хочу надудлитись, як дядько Джон.

Мати похитала головою.

— Ти не зможеш, Томе. Я знаю. Знала це, коли ти ще хлопчаком був. Ти не зможеш. Люди можуть бути самі собою й ніким більше, їх не зміниш. От Ел — він просто зелений ще, за дівками бігає. А ти ніколи таким не був, Томе.

— Та ну, був,— відповів Том.— І зара’ такий.

— Ні, ти не був. Що б ти не робив — усе було понад твої сили. І коли тебе у в’язницю загарбали, усе’дно я це знала. Такий ти.

— Ма’, ну годі, припиніть. Це не так. Це все вам здається.

Вона склала ножі та виделки на стос тарілок.

— Mo’, і так. Мо’ це все мені здається. Руже Шаронська, витри їх і прибери.

Молодиця, ледве дихаючи, звелася на ноги, і її величезне черево просто бовталося спереду. Вона мляво підійшла до ящика і взяла вимиту тарілку.

— Отака здоровенна,— сказав Том,— аж очі вирячуються.

— Та годі з неї кепкувати,— мовила мати.— Вона молодець. А ти б ліпше пішов би, добрі слова кому на прощання сказав.

— Гаразд,— сказав він.— Піду взнаю, наскільки далеко це.

— Він не хтів тебе образити,— сказала мати дочці.— А куди Руті з Вінфілдом поділися?

— А вони за татком ушилися. Я бачила.

— Ну нехай.

Ружа Шаронська мляво робила свою справу. Мати оглянула її з острахом.

— З тобою все гаразд? У тебе щоки запали.

— Я молока не п’ю, а сказали пити.

— Знаю. У нас просто молока зовсім нема.

Ружа Шаронська озвалася глухо і мляво:

— Якби Конні не пішов, була б у нас хатинка, він би навчався, і все. Було б у мене молоко, яке пити наказали. Була б дитина гарна. А тепер вона ніяк здоровою не буде. Мені ж тре’ молоко пити.

Вона полізла до кишені фартуха, щось вийняла звідти і сунула в рот.

— Бачу,— сказала мати,— ти щось гризеш. Що ти їси?

— Нічо’.

— Покажи, що гризеш!

— Та це просто кусень гашеного вапна. Великий кавалок знайшла.

— Та нащо, це ж усе’дно що грязюку, землю їсти.

— Та не можу без цього, хочу.

Мати мовчала. Вона розсунула коліна і затиснула поділ спідниці.

— Я знаю,— нарешті промовила вона.— Одного разу я з’їла вуглину, коли в тяжі була. Таку велику вуглину. Бабуня казали мені, що не слід цього робити. А ти не кажи такого про дитину. Не маєш права навіть думать про таке.

— Ні чоловіка! Ні молока!

— Якби ти здоровою була,— сказала мати,— я б тобі надавала. Просто по лицю ляснула б.

Вона встала і пішла до намету. Повернувшись звідти, стала перед Ружею Шаронською і простягла їй руку.

— Диви!

У неї в руці були маленькі золоті сережки.

— Це тобі.

Доччині очі на мить засяяли, а потім Ружа відвела погляд.

— У мене вуха не проколоті.

— Ну, я проколю.

Мати швидко повернулася до намету. Вийшла звідти з картонною коробкою. Поспішно вділа нитку в голку, нитку згорнула вдвоє та зав’язала на ній вузлики. Вділа нитку в другу голку і теж зав’язала вузлики. У коробці знайшла шматок корку.

— Це буде боляче. Буде боляче.

Мати підійшла до неї, приклала корок ззаду до мочки і проколола вухо, поціливши голкою просто в корок.

Молодиця здригнулася.

— Колеться. Буде боляче.

— Болючіше не буде.

— Ні, буде.

— Ну давай. Давай тепер глянемо друге вухо.

Вона знову приклала корок і проколола й друге вухо.

— Боляче буде.

— Цить! — сказала мати.— От і все.

Ружа Шаронська ошелешено глянула на неї. Мати перерізала нитки і витягнула вузлики через кожну мочку.

— Ну от,— сказала мати.— Тепер щодня протягуй по вузлику, а через пару тижнів усе гаразд буде, зможеш сережки носити. Ось, вони тепер твої. Можеш назовсім узяти, зберігай.

Ружа Шаронська обережно помацала себе за вуха і подивилася на крихітні цятки крові, що лишилися на пальцях.

— Це не боляче. Просто трішки кольнуло.

— Їх давно тре’ було проколоти,— сказала мати. Вона подивилась в обличчя дочці й тріумфально всміхнулася.— Ну, а тепер поскладай усі тарілки. Дитина в тебе файна буде. Коли ти вже на останніх днях, тре’, аби вуха були проколоті. Але тепер тобі нічо’ не страшно.

— Хіба це щось означа?

— Ну аякже,— відповіла мати.— Аякже, означа[31].

л брів вулицею до танцмайданчика. Опинившись біля маленького намету, хлопець коротко свиснув, а потім рушив далі. Підійшов до краю майданчика і сів на траву.

Хмари на заході вже втратили червону облямівку, і серцевина в них почорніла. Ел почухав ноги й задивився на вечірній небокрай.

За кілька хвилин поряд з’явилася білява дівчина, гарненька, з витонченими рисами обличчя. Вона сіла поряд з Елом на траву й не мовила жодного слова. Ел поклав їй руку на талію і провів пальцями.

— Облиш,— сказала дівчина.— Ти лоскочеш.

— Ми завтра їдемо,— мовив Ел.

Вона вражено подивилася на нього.

— Завтра? Куди?

— На північ,— недбало кинув він.

— А ми ж збиралися побратися — хіба ні?

— Авжеж, колись.

— Ти ж казав, що дуже скоро! — гнівно вигукнула вона.

— Ну, як тільки настане скоро.

— Ти ж обіцяв! — Його пальці полізли далі.— Негідник,— закричала вона.— Ти ж казав, ми одружимося.

— Ну добре, так і буде.

— А тепер ти їдеш.

Ел запитав:

— Що з тобою? Ти що, вагітна?

— Ні.

Ел зареготав.

— І нащо я час марнував?

Вона скинула підборіддя і скочила на ноги.

— Ти мерзотник, геть від мене, Еле Джоуд. Бачити тебе більше не хочу.

— Ой, та годі. Що сталося?

— Ти про себе думаєш... нібито ти просто бозна-який моторун.

— Та просто зачекай.

— Ти ще гадаєш, ніби я з тобою гулятиму. Ще чого! Я стільки інших знайду.

— Та просто зачекай.

— Ні, сер... ану геть!

Ел раптом схопився, хапнув її за литку і рвонув на себе. Він зловив дівчину в падінні та затиснув рукою їй розлючений рот. Вона намагалася вкусити йому долоню, але він міцно затискав дівчині рота, охопивши другою рукою. І за мить вона змовкла, а ще через якийсь час вони сміялися, лежачи разом у сухій траві.

— Ну що таке, ми ж повернемося — скоро, гадаю,— сказав Ел.— І у мене буде грошви повен гаман. Поїдемо в Голлівуд запросто кіно дивитися.

Вона лежала на спині. Ел нахилився над нею. І побачив яскраві зорі, віддзеркалені в її зіницях, і чорну хмару, віддзеркалену в її зіницях.

— Ми їдемо на потязі,— сказав він.

— А скільки це займе? — спитала вона.

— О, ну, мабуть, місяць,— відповів він.

пустилася вечірня темрява, а батько і дядько Джон сиділи навпочіпки біля офісу в оточенні голів родин переселенців. Вони задивилися в ніч і в майбутнє. Невисокий управитель у білому костюмі, протертому на швах, але чистому, спирався ліктями на бильце ґанку. Обличчя в чоловіка було втомлене, змарніле. Гастон подивився на нього.

— Вам краще поспати, містере.

— Так, треба, теж так думаю. Учора ввечері в третьому блоці дитина народилася. Так і повитухою[32] нівроку стану.

— Чоловіку треба це знати,— сказав Гастон.— Жонатому — особливо.

Батько мовив:

— Ми вранці їдемо.

— Невже? Куди їдете?

— Думаю, поки що на північ подамося. Спробуємо застати, коли бавовну збирають. Ми роботи не знайшли. А їсти ж тре’.

— А відомо, що там є робота? — спитав Гастон.

— Не знаю, але певні, що тут її нема.

— Вона буде, заждіть трохи,— сказав Гастон.— Ми триматимемося.

— Нам їсти тре’,— відповів батько.— Люди тут файні... і туалети є, і все таке. Але ж нам їсти тре’. Пального повен бак. Тож трохи ще проїдемо, на дорогу вистачить. А ми тут щодня мились. У житті таким чистим не був. От кумедія — раніше я раз на тиждень мився і ніколи, здається, не смердів. А зара нічо’ не розумію: день не помиюсь — і вже від мене тхне. От і думаю: це тому, що часто миюся, так?

— Може, ви раніше не зважали,— припустив управитель.

— Може. От якби... от якби ми лишитися могли.

Невисокий управитель стиснув скроні долонями.

— Думаю, ще одна дитина ввечері народиться,— сказав він.

— У нас уже скоро родини побільшає,— сказав батько.— Хтів би я, аби це тут сталося. Авжеж, хтів би, коли б ми могли.

ом, Віллі та Джул-напівкровка сиділи на краю танцмайданчика, звісивши ноги.

— У мене тютюнцю повен кисет,— сказав Джул.— Хочете закурити?

— Аякже,— відповів Том.— Сто років не димив.

Він акуратно згорнув коричневий цигарковий папірець, щоб не просипати тютюн.

— Ну, скажу щиро — шкода, що ви від’їджаєте,— сказав Віллі.— Хороші ви люди.

Том запалив цигарку.

— Я багато думав над цим. Ісусе Христе, от якби... якби ми тут лишилися.

Джул прийняв назад свій тютюн.

— Недобре ведеться,— сказав він.— У мене донька маленька. Думав: от осядемо тут, до школи вона ходитиме. Але, чорт забирай, ніде надовго не затримуємося. Просто кочуємо туди-сюди, і кінця-краю не видко.

— Бодай нам у тих гувервіллях знов не опинитися,— мовив Том.— Мене там раз переляк узяв.

— Що, на представників шерифових нарвався?

— Та боявся, як би кого не вколошкати,— сказав Том.— От побули там на дрібку, а ледь стримувався, аж кипів. Один представник нагрянув, мого друга замів — тільки тому, що той йому насторч сказав. От думав — приб’ю кого.

— А ти страйкував колись? — спитав Віллі.

— Ні.

— Ну, а я багато міркував: чого це представники до нас зі скандалами не лізуть? Гадаєш, оцей коротун в офісі їх спиняє? Ні, сер.

— Ну, а що тоді? — спитав Джул.

— А от скажу тобі. Це тому, що ми всі заєдно діємо. Представник до когось одного в таборі не полізе. Він за весь табір, який клене, зачепиться та загрузне. І не посміє. Усе, що нам треба,— це крикнути, і двісті набіжать. Ось один балакав та й зібрав цілу спілку біля дороги. Казав, що й ми можемо те саме будь-де зробити. Просто разом триматися. Вони двомстам нічого не заподіють. Вони на одинака напосідають.

— Ну,— сказав Джул,— ну створили ви спілку — і що? Треба ж лідера обрати. А вони ж одразу лідерів заметуть — і що тоді з профспілки?

— Ну,— відповів Віллі,— доведеться над цим якийсь час пометикувати. Я тут уже рік, зарплата повсякчас падає. Чоловік не може сім’ю прогодувати, стаєш на роботу — а дедалі гіршає і гіршає. Нічо’ доброго нема в тому, аби голодувати. Не знаю, що робити. Якщо в чоловіка є коні, він же їх годує — повинен годувати, навіть коли вони не працюють. А якщо на нього люди працюють — йому просто начхати. Коні набагато дорожчі, ніж люди. Не розумію я.

— Теж так почуваюся, що й думати не хочу,— озвався Джул.— Але ж я повинен про це думати. У мене тут дівчатко. Ви ж знаєте, яка донька гарненька. Цього тижня в таборі їй навіть приз дали за красу — така вона симпатяга. Ну й що з нею стане? Тане як свічка. Не можу цього терпіти. Вона така красунечка. От як учиню щось.

— Що? — спитав Віллі.— Що ти вчиниш — украдеш щось, за ґрати сядеш? Уб’єш когось — і в зашморг?

— Не знаю,— відповів Джул.— Ум за розум заходить, як подумаю. Схибнуся, різьбу зірве.

— А мені танців бракуватиме,— сказав Том.— Таких чудових танців — от файних напрочуд — ще не бачив. Ну, піду відісплюся. Путь довга. Ще стрінемося.

Вони потиснули один одному руки.

— Аякже, стрінемося,— відповів Джул.— Ну, бувай.

Том зник у пітьмі.

темряві в наметі Джоудів на матраці лежали Руті з Вінфілдом і мати поряд з ними. Руті прошепотіла:

— Ма!

— Що? Ти ще не спиш?

— Ма’... а там, куди ми їдемо, крокет є?

— Не знаю. Поспи. Ми хочемо пораніше виїхати.

— Ну, мені хтілося б... от якби ми тут лишились — адже тут крокет є.

— Цить! — сказала мати.

— Ма’, а сьо’дні Вінфілд ударив одного хлопчика.

— Негідник.

— Знаю. Я казала, а він його як ударить — просто в ніс. Ісусе, кров так і хлистала!

— Не кажи таких слів. Не годиться отак-о говорити.

Вінфілд обернувся до них.

— Цей недоросток нас обізвав «окі»,— промовив він, і голос його зривався від обурення.— А про себе казав, що ніякий він не «окі», бо з Ореґону. Обзивав нас «клятими окі». Ну я йому й врізав.

— Цить! Негоже так робити. Ну, обзивався — але ж це не шкодить.

— Я їм не спущу,— люто сказав Вінфілд.

— Цить! Спати.

— От побачили б ви,— сказала Руті,— як кров хлистала... усю одежу залляла.

Мати висунула руку з-під ковдри і ляснула Руті пальцем по щоці. Дівчинка на мить завмерла, а потім зарюмсала, тихо схлипуючи.

санітарній частині сиділи батько і дядько Джон у двох суміжних кабінках.

— Ну, хоч востаннє файно посидимо,— сказав батько.— Звісно, приємно тут. Пам’ята’ш, як малі налякалися, коли вперше воду спустили?

— Та і я спершу здрейхвив,— зізнався дядько Джон. Він охайно розправив свій комбінезон біля колін.— Як у мене на душі муторно,— сказав він.— Відчуваю: нагрішу.

— Та не нагрішиш,— мовив батько.— У тебе ж грошей катма. Так що сиди сумирно. Бо за гріх тре’ мінімум два бакси викласти, а де в нас ті два бакси?

— Так! Але в мене гріх і в помислах.

— Чудовезно. Матимеш гріх задарма.

— Але ж це негодяще,— сказав дядько Джон.

— Зате дешевизна,— відповів батько.

— Не блюзни.

— Я й не блюзю. Ти просто знай собі грішиш. Ти завше грішним почува’шся, коли тут аж пекло суще колотиться.

— Та знаю,— погодився дядько Джон.— Завше зі мною так було. А я й половини своїх діянь не розказав.

— Ну й не нав’язуй їх.

— Оці файні туалети мене роблять грішним.

— Ну то в кущі ходи. Давай, підтягуй штани й ходім — спати пора.

Батько підтягнув шлейки комбінезона на місце й заклацнув пряжку. Спустив воду в унітазі й замислено споглядав, як вона вирує в глибині.

е не розвиднилося, коли мати підняла на ноги свою родину в наметі. Тьмяні нічні вогники блимали крізь прочинені двері санітарних блоків. З наметів уздовж дороги долунювало різноманітне хропіння сплячих.

— Ну ж бо, підйом,— сказала мати.— Нам тре’ вже їхати. Ось-ось розвидниться.— Вона підняла рипучу стулку ліхтаря і запалила ґніт.— Ну, ви всі.

На долівці намету повільно пробуджувалося життя. Ковдри й білизна були відкинуті геть, і сонні очі, мружачись, глянули на світло. Мати накинула сукню на свою нічну сорочку.

— У нас кава скінчилася,— сказала мати.— Лишилося кілька коржів. Можемо з’їсти їх по дорозі. Ну, вставайте, повантажимо машину. Вставайте зара’. Не шуміть. Не хочу сусідів будить.

Минуло кілька хвилин, щоб усі остаточно пробудилися.

— Тепер нікуди не тікайте,— наказала мати дітям.

Усі вдягнулися. Чоловіки прибрали брезент і завантажили багаж на машину.

— Гарненько складайте, рівно,— наполягала мати.

Вони склали матраци на речі та напнули брезент, зав’язавши на кінцях.

— Ну все, ма’,— сказав Том.— Готово.

Мати тримала тарілку схололих перепічок.

— Ну от. Беріть по одній. Це все, що в нас є.

Руті з Вінфілдом похапали по перепічці та полізли нагору. Вони натягли на себе ковдру й знову заснули, досі стиснувши в рученятах схололі закляклі перепічки. Том знову сів у водійське крісло і натиснув стартер. Той спочатку загув, а потім замовк.

— Чорт тебе дери, Еле! — закричав Том.— Акумулятор розрядився.

Ел вибухнув:

— А як я його заряджу, коли в мене бензину чортма?

Зненацька Том розсміявся.

— Ну, не знаю як, але ти винен. Доведеться так її крутити.

— Кажу тобі, не я винен.

Том виліз і витягнув з-під сидіння руків’я.

— Це я винен,— мовив він.

— Давай, ти, дивак,— Ел схопив його за руку.— Прикрути свічку, а то мені руки відірве.

— Гаразд, крути давай.

Ел крутив кривошип так і сяк. Двигун крутився, тріщав і ревів, наче автомобіль захлинався, коли Том обережно заводив машину Потім він прикрутив свічку і зменшив дросель. Мати сіла поруч з ним.

— Ми так усіх у таборі перебудимо,— сказала вона.

— Знову заснуть.

Ел сів з іншого боку.

— Татко з дядьком Джоном нагорі,— повідомив він.— Спати хочуть.

Том під’їхав до головних воріт. З офісу вийшов сторож і спрямував на машину промінь ліхтарика.

— Стривайте,— сказав він.

— Що?

— Ви назовсім їдете?

— Аякже.

— Ну, мені треба вас викреслити.

— О’кей.

— А куди їдете?

— На півночі щастя пошукаємо.

— Ну, хай щастить,— сказав сторож.

— І вам того ж. Бувайте.

Вантажівка поволі обігнула пагорб і виповзла на дорогу. Том прямував тим самим маршрутом, яким вони їхали сюди,— повз Відпетч на захід, дістався шосе 99, потім на північ широким асфальтованим шосе в бік Бейкесфілда. Уже світало, коли водій виїхав на околицю міста.

— Куди не глянь,— сказав Том,— ресторани всюди. І в кожному кава. Чуєш, отой усю ніч відчинений. У них кави галонів десять, а гаряча яка!

— Ану заткни пельку,— озвався Ел.

Том посміхнувся до нього.

— Ну, одразу видно: без дівчини тобі тоскно.

— Ну й що?

— Він вранці не з тої ноги встав, ма’. Він нехороший хлопчик.

— От піду від вас скоренько,— роздратовано сказав Ел.— Людині легше пробитися, коли сім’ї нема.

— А ти сам за дев’ять місяців сімейним будеш,— відповів Том.— Бачив, як ти жеребцював.

— Ти псих,— сказав Ел.— Я в гараж влаштуюся, їстиму в ресторанах.

— У тебе за дев’ять місяців жінка будуть і синок.

— Я ж сказав тобі: не буде.

— А ти башковитий, Еле,— сказав Том.— Диви: по голові гамселитимуть.

— Хто?

— Завше такі знайдуться, аби отак-о зробити,— зауважив Том.

— Ти гада’ш, Томе, тільки тому що ти...

— Ану припиніть обидва,— втрутилася мати.

— Та я сам винен,— мовив Том.— Кепкував з нього. Я ж не хтів образити, Еле. Не знав, що тобі та дівчина отак в око впала.

— Нема таких дівчат, які б мені в око впали.

— Ну гаразд, нема таких. Більше не сваритимемося.

Вантажівка виїхала за околицю міста.

— Диви: скільки хотдогів продається — сотні крамниць! — зауважив Том.

— Томе! — сказала мати.— У мене долар лишився припасений. Тобі що, настільки кави хоцця — мо’, його потратить?

— Ні, ма. Я так просто.

— Та візьми, якщо кортить.

— Ні, ліпше не тре’.

— Тоді годі про каву,— сказав Ел.

Том якийсь час мовчав.

— Здається, тут мені вже шлях накатаний,— мовив він.— Ті самі дороги, що ми тої ночі проїздили.

— Сподіваюся, ніколи більш до такого жаху не потрапимо,— сказала мати.— Тоді вночі лячно було.

— Волів би я більше ніколи туди не втрапити.

Сонце встало за обрієм, і велика тінь падала на дорогу поряд з вантажівкою, миготячи на стовпах. Машина проїхала повз перебудований Гувервілль.

— Бачте,— сказав Том.— А тут знову живуть. Наче все те саме.

Ел поступово посвітлішав.

— Мені розказували, що тут у декого по п’ятнадцять-двадцять разів усе спалювали. Казали, погорільці просто ховались у верболозі, а потім вилазили і нові хатки ставили з бур’яну. Просто як ті ховрахи. Так уже до того призвичаїлися, що їх уже не зачіпало. Дивилися на це просто як на негоду.

— Певно, тоді вночі я достеменно в негоду втрапив,— озвався Том.

Вони рушили далі по широкому шосе. Сонце світило, але вони тремтіли.

— Уранці дрижаки хапаю,— мовив Том.— Значить, зима скоро. Сподіваюся тільки, що ми хоч якісь гроші заробимо, перш ніж вона настане. Узимку в наметі не надто приємно.

Мати зітхнула, а потім випросталась і високо піднесла голову.

— Томе,— сказала вона,— узимку нам тре’ поставити хату. Кажу тобі: тре’. Руті ще нічо’, а Вінфілд геть на силі підупав. Коли задощить, у нас має бути дах над головою. Чувала, тут повсякчас хлюща.

— Купимо хату, ма’. Не переймайтесь. У вас буде хата.

— Аби лише дах і долівка. Аби малі спали не на голій землі.

— Ми постараємося, ма’.

— Не хочу зара’ цим перейматися.

— Ми постараємося, ма’.

— Намагаюся не панікувати,— сказала вона.— Але іноді така слабкість бере.

— Ніколи такого не помічав.

— Уночі іноді отак почуваюся.

З вантажівки почулося загрозливе сичання. Том міцніше вчепився за кермо і щосили натиснув гальма. Вантажівка різко зупинилася. Том зітхнув.

— Ну от і край,— сказав він і відкинувся на спинку крісла. Ел зіскочив і метнувся до переднього колеса оглядати шину.

— Отакенний цвях,— мовив він.

— У нас є запаска?

— Ні,— відповів Ел.— Усе використали. Є латка, але клею нема.

Том повернувся на місце і сумно всміхнувся матері:

— Не варто було вам казати про той долар,— сказав він.— Ми б якось її полатали.

Він виліз із вантажівки й підійшов до спущеної шини. Ел указав на великий цвях, що стирчав з покришки.

— Ось,— мовив брат.

— От бодай один цвях на дорозі — і ми неодмінно на нього напоремося.

— Що, так погано? — спитала мати.

— Та не так погано, але латати доведеться.

Згори вантажівки звісились інші члени родини.

— Прокол? — запитав батько, але побачив шину й замовк.

Том попросив матір звільнити сидіння і дістав з-під крісла банку з латками. Розкатав гумову смужку, вийняв тюбик з цементом і обережно стиснув.

— Маже засох,— сказав Том.— Мо’, вистачить усе ж таки. Ну, Еле. Заблокуй колеса ззаду. Спробуймо її підняти домкратом.

Том і Ел почали злагоджено працювати. Підклали каменюки під колеса, поставили домкрат на передній міст і підняли корпус машини вгору. Зірвали покришку. Знайшли прокол, занурили ганчірку в бензобак і промили камеру довкола дірки. А потім, поки Ел щільно тримав камеру, натиснувши на неї коліном, Том роздер навпіл тюбик з цементом і акуратно, тонким рівним шаром розмазав рідину складаним ножем по гумовій смужці. Обережно змазав краї проколу.

— Ну, а тепер хай сохне, а я виріжу латку.

Він підрівняв краї синьої гумової латки. Ел щільно стискав камеру, доки Том обережно ставив латку на прокол.

— Є! Тепер клади на підніжку, я молотком приб’ю.

Він ретельно постукав по латці, а потім розкатав гуму й оглянув краї смуги.

— От і все! Триматиметься. Надівай її на обід, тре’ підкачать. Здається, ма’, ваш долар лишиться при вас.

— От якби в нас була запаска,— сказав Ел.— Ліпше б у нас була запаска, Томе, раз — і підкачали. Тоді хоч уночі будь-який прокол виправимо — раз — і готово.

— От будуть у нас гроші на запчастини — краще купимо кави і м’яса вирізку,— озвався Том.

У ранковому світлі проїжджали поодинокі машини, і сонце зігрівало шосе. Вітер, ніжний і лагідний, подув поривами з південного заходу, а гори обабіч широкої долини майоріли в неясному перлистому серпанку.

Том досі накачував шину, коли раптом на другому боці шосе зупинився легковик, який їхав з півночі. Звідти вийшов смагляво-червоновидий чоловік, убраний у світло-сірий діловий костюм, і наблизився до вантажівки. Голова в нього була непокрита. Він усміхнувся, і його зуби виявилися дуже білими порівняно з брунатною шкірою. На безіменному пальці лівої руки була масивна золота обручка. Жилет перетинав тонкий золотий ланцюжок — звідти звисав маленький брелок у вигляді золотого футбольного м’яча.

— Ранок добрий,— доброзичливо привітався незнайомець.

Том перестав качати шину і підвів голову:

— Добрий.

Чоловік скуйовдив жорстке, підстрижене сивувате волосся:

— Люди добрі, ви роботу шукаєте?

— Атож, містере. У всі шпаринки зазирали.

— Персики вмієте збирати?

— Ніколи не доводилося,— відповів батько.

— Збиратимемо що завгодно,— квапливо перебив Том.— Що є, те й збиратимемо.

Чоловік помацав свій золотий брелок-м’ячик.

— Ну, для вас є багато роботи в сорока милях звідти на північ.

— Звісно, раді будемо її одержати,— сказав Том.— Скажіть нам, як туди дістатися,— негайно чкурнем.

— Ну то їдьте на північ до Пікслі — туди миль тридцять п’ять-тридцять шість, повернете на схід. Будь-кого спитайте, де ранчо Гупера. Там багато роботи для вас.

— От добре.

— А ви знаєте, чи є інші, які теж роботу шукають?

— Авжеж,— відповів Том.— Біля Відпетча в таборі багато охочих.

— Тоді туди поїду. Можемо досить багато набрати. Не забудьте: повертаєте на схід у Пікслі й весь час прямо їдьте, на схід, до ранчо Гупера.

— Ага,— відповів Том.— Так вам вдячні, містере. Нам без роботи край.

— Не варто дякувати. Швидше їдьте.

Він перейшов шосе, сів у своє авто і поїхав на південь.

Том наліг на ручку помпи.

— По двадцять за раз,— мовив він.— Раз — два — три — чотири... двадцять.— Далі Ел перейняв помпу, потім батько, а за ним дядько Джон. Шина швидко наповнювалася повітрям, спухала і гладшала. Тричі, й кожен по колу.

— А тепер униз її, глянемо,— сказав Том.

Ел зняв домкрат і відпустив передній корпус вантажівки.

— Досить,— сказав він.— Здається, навіть трохи перебрали.

Вони поскидали інструменти в машину.

— Ну, гайда,— покликав Том.— Нарешті в нас скоро буде роботи досхочу.

Мати знову сіла всередину. На цей раз машину повів Ел.

— Тепер помалу веди. Не спалюй бензин, Еле.

Вони їхали полями, осяяними сонячним ранком. Імла розсіялась, гори стало чіткіше видно, і на них проступили брунатні та чорно-фіолетові складки. З плоту злетіли сполохані вантажівкою дикі голуби. Ел мимоволі пришвидшив їзду.

— Полегше,— попередив його Том.— Латку прорвеш, якщо отак-о тиснутимеш. Нам тре’ туди дістатися. Мо’, і сьо’дні роботу знайдемо.

Мати схвильовано проказала:

— Як четверо чоловіків знайдуть роботу — мо’, мені одразу кредит одкриють. Спершу кави візьму, бо ж ви цього хтіли, ще — трохи борошна, розпушувача і м’яса шматок. Ні, боковини спочатку ліпше не брати. Потім купимо, заждемо. Мо’, в суботу. І ще мило. Тре’ мила. Знати б, де ми зупинимося.— Вона торохтіла далі: — І молока. Усе зроблю, щоб молока знайти — Ружі Шаронській наказали То пити. Та пані, медсестра, казала.

По теплій трасі проповзла, звиваючись, змія. Ел одним ривком метнувся до неї, переїхав гадюку і знову повернув на свою смугу.

— Це ж соснова змія,— сказав Том.— Нащо ти її розчавив.

— Ненавиджу їх,— весело відповів Ел.— Усіх повзучих ненавиджу. Аж кишки від них мотає.

Опівдні дорожній рух пожвавився, на шосе побільшало автівок: їхали комівояжери в блискучих двомісних машинах, з намальованими на дверцятах емблемами своїх підприємств; дзвінко грюкали ланцюгами червоно-білі бензовози; автомобілі з квадратними дверцятами — машини постачальників продуктів оптом до різних крамниць. Обабіч дороги рясніла земля. Там були фруктові сади, чиє листя наллялося соком і обважніло; виноградники з довгими зеленими лозами, які вкривали грядки килимами. Там були грядки з динями й кукурудзяні поля. У зелені виднілися білі хатки, скрізь обсаджені трояндами. А сонце було золотим і теплим.

На передньому сидінні мати, Том і Ел не вірили тому, що щастя справдилося.

— Правда: давно вже мені не було так файно,— промовила мати.— Назбираємо багато персиків, а там і житло буде, хоч на кілька місяців заорендуємо. У нас має бути дім.

— Я гроші відкладатиму,— сказав Ел.— Накопичу — і влаштуюся в гараж робити. Винайму кімнату, а їстиму в ресторанах. У кіні щовечора буватиму, хай там чорт. На недорогих сеансах. Про ковбоїв.

Його руки міцніше стиснули кермо. У радіаторі заклекотіла вода, засичала пара.

— Ти наповнив бак? — спитав Том.

— Атож. Ззаду наче вітер. От і кипить.

— Напрочуд файний день,— сказав Том.— От у Макалістері робив — а сам міркував: як буде, коли вийду. Та я просто б до геєни вогненної пішов — і ніщо б мене не спинило. Здається, це було в давнину. Здається, років сто тому я так міркував. Один охоронець там негідник був. Збиравсь я ’му затопити. Гадаю, звідти мене зло на копів бере. Усі копи один на одного скидаються. А той червонопикий був. На кнура схожий. Подейкували, в нього брат на Заході живе. Той коп так робив: випустять кого достроково, з підпискою — а той до братана свого випроводжував, а потім працюй задарма. А хто лише писне — того назад за ґрати, хай далі строк мотає, бо, ти бач, умови звільнення порушив. Ось що мені розказували.

— А ти не думай про це,— благала мати.— От я сті’ки всячини накуплю. Борошна сті’ки, смальцю.

— Та не можу не думати про те,— озвався Том.— От примусь ті голоси в собі замовкнути — а вони своєї, знов тебе як ударом. Був там один придурень без клепки. Ніколи вам про нього не казав. Виглядав — наче Радісний Хуліган з коміксу[33]. Сам ніби нешкідливий був, незлий. Усе ладнався втекти. Наші в камері його Причмеленим Хуліганом прозивали.

— Не думай про це,— благала мати.

— Далі давай,— сказав Ел.— Продовжуй про того хлопця.

— Та нічо’ тут такого нема,— сказав Том.— Він завше втекти намагався. Складе план — але ніколи язика за зубами не тримає, от про нього скоро всі й знали, навіть тюремники. Спробує втекти — а То хапають під руки і назад у тюрму. Ну, одного разу він знову план той утечі намалював. Звісно, всім навколо показав. Ну, а ми ні пари з вуст. Десь у нього мотузка схована була, він по стіні поліз. А внизу ждало шестеро наглядачів зі здоровезним мішком напоготові, Хуліган цей тихцем по стіні спускається, а вони його хап — і в мішок. Зав’язали То, так що він і писнути не міг, і назад притарабанили. Наші так реготалися, мало животи не надірвали. А Хуліган цей зовсім в одчай вдався. Повсякчас тільки й плакав, плакав, скиглив, зовсім заслаб. Так йому на душі зле стало. Узяв шпильку і вени собі перерізав ну й кров’ю стік, бо надто в розпач удався. А сумирний був, зовсім не буйний. Різні придурні у в’язницях бувають.

— Не говори про таке,— сказала мати.— Я знала матір Красунчика Боя Флойда. Він не був поганим. Просто То в кут загнали.

Сонце сяяло просто вгорі — був полудень,— і тінь від вантажівки звузилась і сховалася під колеса.

— По дорозі має бути Пікслі,— сказав Ел.— Бачив табличку — ми проїхали.

Вони в’їхали в маленьке містечко і вужчою дорогою повернули на схід. Уздовж шляху вишикувалися плодові сади, створивши коридор і склепіння.

— Сподіваюся, легко знайдемо,— мовив Том.

Мати озвалася:

— Той чоловік казав про ранчо Гупера. Сказав, нам будь-хто покаже. Сподіваюся, там є поряд крамниця. Зможемо кредит одержати на чотирьох, коли на роботу станемо. Я змогла б зготувати таку файну вечерю, якщо нам трохи в кредит дадуть. Тоді рагу на всіх зроблю.

— І кави,— додав Том.— Мо’, і пачку тютюнцю для мене. Сто років свого тютюну не мав.

Удалині дорогу було перекрито автомобілями, а на узбіччях юрмилися білі мотоцикли.

— Мабуть, аварія,— сказав Том.

Коли вони під’їхали, із-за крайньої припаркованої машини вийшов полісмен у формених чоботях, з портупеєю на ремені. Він підняв руку, й Ел різко загальмував. Полісмен наблизився до машини.

— Куди їдете?

Ел відповів:

— Один казав, у цій стороні робота є — персики збирати.

— Хочете роботи, так?

— Чорт, правда,— відповів Том.

— Гаразд, зачекайте на мене тут.— Полісмен рушив до узбіччя і крикнув: — Ще одна. Усього шість машин. Краще всіх пропустити.

Том покликав:

— Ей! Що таке?

Патрульний обернувся:

— Невеличка затримка спереду. Не переймайтеся. Ви дістанетеся. Просто тримайтесь інших.

Почулися вибухові вихлопи мотоциклів, які стояли попереду. Ряд машин рушив уперед, за ними поїхала вантажівка Джоудів. Попереду два мотоцикли, за ними — ще два. Том стривожено сказав:

— Знати б, у чому річ.

— Мо’, на дорозі щось? — припустив Ел.

— Нащо аж четверо полісменів, аби нас супроводжували. Не подобається мені це.

Спереду мотоцикли прискорили їзду. Ряд старих машин теж прискорився.

Ел квапливо вів вантажівку за останньою машиною.

— Оці всі — наш народ, всі,— мовив Том.— Не подобається мені таке.

Раптом полісмени звернули з дороги на широку бруківку, вкриту рінню. Старі автівки попрямували слідом. Заревіли мотори мотоциклів. Том побачив ряд людей, які стояли в кюветі, побачив роззявлені роти, ніби люди щось кричали, побачив людський гнів і розлючені обличчя. До машини побігла огрядна жінка, але на шляху в неї став ревучий мотоцикл. Розчинилися високі сталеві ворота. Шість старих автівок проїхали туди, і ворота за ними замкнулися. Чотири мотоцикли розвернулись і рвонули туди, звідки приїхали. І тепер, коли заглухло гудіння моторів, стало чути далекі крики людей, які стояли в кюветі. На узбіччі стояло двоє чоловіків. У кожного в руках був дробовик.

Один крикнув:

— Давайте, давайте. Якого чорта стали?

Шість машин поїхали вперед, повернули по колу і раптом опинилися в таборі для збирачів персиків.

Там було п’ятдесят помешкань — маленьких, тісних, схожих на квадратні коробки з пласкими дахами, у кожної двері та вікна, і кожне обійстя було квадратне. Далеко на краю табору стояв бак для води. На іншому боці була невеличка продуктова крамниця. Наприкінці кожного подвір’я стояло двоє чоловіків з дробовиками, і в кожного на сорочці була начеплена велика срібна зірка.

Шість автівок зупинилося. Двоє бухгалтерів обійшли всі машини.

— Хочете працювати?

Том відповів:

— Авжеж, а що?

— Не ваша справа. Так хочете працювати?

— Звісно, хочемо.

— Прізвище?

— Джоуд.

— Скільки чоловіків?

— Четверо.

— Жінок?

— Двоє.

— Дітей?

— Двоє.

— Усі працездатні?

— Так... думаю, що так.

— О’кей. Знайдіть будинок шістдесят три. Зарплата п’ять центів за ящик. Не за побиті фрукти. Гаразд, ідіть звідси. Ідіть на роботу просто зараз.

Машини рушили далі. На дверях кожного квадратного червоного будинку був намальований номер.

— Шістдесят,— сказав Том.— Шістдесят — значить, наш має бути поруч. Шістдесят перший, шістдесят другий... ось він.

Ел припаркував машину просто біля дверей маленької хатинки. Члени родини спустилися згори вантажівки і здивовано озирнулися. До них наближалися двоє шерифових представників. Вони пильно зазирнули кожному в обличчя.

— Прізвище?

— Джоуд,— нетерпляче відповів Том.— Скажіть: що тут таке?

Один з представників дістав довгий список.

— Тут нема. Бачив таких? Глянь на ліцензію. Ні. Нема таких. Гадаю, з ними все гаразд.

— Тепер слухайте сюди. Ми не хочемо ніяких неприємностей. Просто працюйте, робіть свою справу — і все буде як слід.

Обидва різко розвернулись і попрямували геть. Дійшовши до кінця закуреного провулку, вони сіли на ящики, всім виглядом виявляючи, що не випускають вулицю з контролю.

Том дивився їм услід.

— Це вони хочуть, аби ми почувались як удома.

Мати відчинила двері хатинки і зайшла всередину. Долівка була забризкана сальними плямами. В одній кімнатці стояла поіржавіла бляшана пічка — і більше нічого не було. Бляха примостилася на чотирьох цеглинах, до неї приліпивсь іржавий димар і визирав над покрівлею. У кімнаті стояв сопух поту і жиру. Ружа Шаронська підійшла до матері.

— Ми тут житимемо?

Мати помовчала.

— Ага,— нарешті промовила вона.— Тут не так погано буде, як ми помиємо. Давай її шваброю помиємо.

— Мені б ліпше в наметі,— відповіла дочка.

— Тут є долівка,— заперечила мати.— І не протікатиме, коли задощить.— Вона розвернулася до дверей.— Пора розвантажуватися.

Чоловіки мовчки знімали речі з вантажівки. Їх охопив страх. Великий квадрат хатин-коробок мовчав. По вулиці пройшла жінка, але не глянула на них. Голова в неї була похнюплена, а брудна сукня з фарбованого прядива зносилась, подерта пелена обвисла клаптями.

Тінь упала на Руті з Вінфілдом. Вони не побігли оглянути місце. Вони стали поряд з вантажівкою, тримаючись ближче до рідних. І нещасними самотніми поглядами роздивлялися закурену вулицю. Вінфілд знайшов уривок дроту і крутив його так і сяк, доки не переломив. Потім він зав’язав короткий кінчик і став по-різному крутити дріт пальцями.

Том і батько несли матраци до хати, аж раптом з’явився клерк. Він був у штанях хакі та блакитній сорочці з чорною краваткою. У нього були окуляри в срібній оправі, а крізь товсті скельця визирали очиці — маленькі, почервонілі,— а зіниці так і мацали, наче цілились у мішень. Він нахилився вперед, аби роздивитися Тома.

— Я хочу вас усіх перевірити,— сказав клерк.— Скільки з вас працюватиме?

Том відповів:

— Нас четверо чоловіків. Чи важка тут робота?

— Збирання персиків,— сказав клерк.— Оплата відрядна. П’ять центів за ящик.

— А це нічо’, якщо малі помагатимуть?

— Чом ні, якщо будуть обережні.

У дверях стояла мати:

— Скоро я тут усе облаштую і теж вийду помагати. Нам нема чого їсти, містере. Нам одразу заплатять?

— Ну, ні, не одразу. Але ви можете оформити кредит у крамниці на те, яку платню призначать.

— Ходімо, швидше,— сказав Том.— Хтів би я, аби в мене були хліб і м’ясо — вже ввечері. Куди нам іти, містере?

— Я зараз туди збираюся. Ідіть зі мною.

Том, батько, Ел і дядько Джон пройшли за ним закуреною вуличкою до фруктового саду та опинилися серед персикових дерев. Вузьке листя бралося бляклою жовтизною. Персики на гілках були маленькими кульками — золотими й червоними. Під деревами лежали купи порожніх ящиків. Скрізь сновиґали збирачі, наповнюючи свої відра зібраними з гілок плодами, складали персики в ящики, відносили до облікового пункту, а там гори наповнених ящиків треба було вантажити на машини, і клерки чекали, щоб перевіряти збирачів на прізвища.

— Ось ще четверо,— сказав їхній гід клеркові.

— О’кей. Раніше збирали?

— Ніколи,— відповів Том.

— Ну, збирайте обережніше. Щоб ні побитих фруктів не було, ні падалиць. Побиті не приносьте, ми їх не приймаємо. Ось кілька відер.

Том узяв тригалонне відро і подивився на нього.

— Дно все як решето.

— Авжеж,— сказав короткозорий клерк.— Це щоб запобігти крадіжкам. Усе правильно — йдіть у цю секцію. Починайте.

Четверо Джоудів узяли відра й попрямували до саду.

— А вони не маніряться, часу не гають,— сказав Том.

— Христе Всемогутній,— мовив Ел.— Хочу в гаражі працювати.

Батько слухняно йшов на ділянку. Раптом він обернувся до Ела.

— Ану мовчки йди,— сказав він.— Повсякчас тільки те й робиш, що скімлиш, жалієшся, як бик хропеш і надима’шся. Не такий ти здоровий лоб, аби я тобі не всипав.

Елове обличчя почервоніло від люті. Вигляд у нього став загрозливим. Том підійшов до нього ближче.

— Годі, Еле,— спокійно сказав він.— Хліб і м’ясо. Ми повинні мати їх.

Вони почали зривати фрукти і скидати їх у відра. Том аж бігав. Одне відро, два відра. Він випорожнював їх у ящик. Три відра. Ящик повний.

— От я й нікель[34] заробив,— крикнув Том своїм.

Він підхопив ящик і поспішив до приймального пункту.

— Отут на нікель,— сказав він контролеру.

Той зазирнув до ящика, перевернув персик чи два.

— Складай отам. Це брак,— сказав він.— Я ж казав, аби не били. Ви їх що, з відра так і вивалювали? Ну от, кожен чортів персик побитий. Не можу цей ящик прийняти. Або їх обережно складайте, або працюйте задарма.

— Чому... чорт забирай...

— Полегше. Я ж вас попереджав до роботи.

Том похмуро потупив очі.

— О’кей,— сказав він.— О’кей,— і він швидко обернувся до інших родичів.— Можете теж звалювати,— мовив він.— У вас те саме, що і в мене. Такого не приймуть.

— Якого чорта!..— почав Ел.

— Тре’ легше складати. У відро не можна кидати. Тре’ класти.

Вони знову взялися до роботи і цього разу виконали все акуратно. Ящики наповнювалися повільніше.

— Б’юсь об заклад — можемо помізкувать і чимось зарадить,— сказав Том.— Якщо Руті, або Вінфілд, або Ружа Шаронська просто перекладатимуть їх до ящиків, ми б швидше впорались.

Він ніс свій новий ящик на прийом.

— А це коштує нікель?

Контролер подивився на персики, копнув кілька шарів.

— Ці кращі,— сказав він і позначив у себе ящик.— Просто акуратніше.

Том поспішив до своїх.

— Я нікель заробив,— крикнув він.— Я нікель заробив. Нам тре’, аби за двадцять разів долар був.

Вони стабільно працювали до полудня. За деякий час їх знайшли Руті з Вінфілдом.

— Ви повинні працювати,— сказав їм батько.— Вам тре’ обережніше перекладати персики в ящики. Отут, сюди, по одному за раз.

Діти присіли навпочіпки і почали брати персики з додаткового відра, а біля них уже вишикувався ряд нових відер. Том ніс повний ящик до пункту.

— Це сім,— сказав він.— Це вісім. Сорок центів ми заробили. Буде добрий шмат м’яса за сорок центів.

Полудень минув. Руті спробувала піти геть.

— Я втомилася,— заскиглила вона.— Мені тре’ відпочити.

— Лишайся там, де сидиш,— сказав батько.

Дядько Джон збирав плоди повільно. Він наповнював одне відро, поки в Тома були готові вже два, і не міняв темпу. По обіді прийшла мати, човгаючи ногами.

— Я б раніше прийшла, та Ружа Шаронська зомліла,— сказала вона.— Раз — і зомліла. Ви персиків наїлися,— звернулася вона до дітей.— Ну, з цього вас пронесе.

Мамине кремезне тіло спритно рухалося. Вона швидко відмовилась од відра і складала все у фартух. Коли сонце зайшло, усі вони зібрали двадцять ящиків.

Том поставив на землю двадцятий ящик.

— Вакс,— мовив він.— Доки нам працювати?

— Працюйте, доки не стемніє, доки ще видно.

— Ну, а можемо ми зара’ в кредит узяти? Матері тре’ щось купити поїсти.

— Звісно. Я вам зараз листок видам на долар.

Він щось написав на клаптику паперу і простягнув Томові. Той передав записку матері.

— Ось вона. Можете купити щось у крамниці на долар.

Мати відставила відро й випростала плечі.

— Сутужно спершу, правда?

— Ага. Але ми швидко звикнемо. Ліпше купіть щось поїсти.

Мати спитала:

— Що б ти хтів поїсти?

— М’яса,— сказав Том.— М’яса і хліба, і велике горня кави з цукром. Величезні кавалки м’яса.

Руті заголосила:

— Ма’, ми стомилися.

— Ліпше зі мною ходіть, ну.

— Ледь почали, а вже стомилися,— мовив батько.— Гасають, як дикі кроленята. Не буде з них добра, як віжки не затягнемо.

— Скоро облаштуємось, і вони до школи підуть,— сказала мати.

Вона поволі попрямувала геть, а Руті з Вінфілдом боязко рушили за нею.

— Ми повинні працювати весь день? — запитав Вінфілд.

Мати стала очікувально. Вона взяла сина за руку і так повела.

— Це неважко,— сказала неня.— Вам ліпше буде. І помагайте нам. Якщо ми всі працюватимемо, то скоро житимемо в гарненькому будиночку. Ми всі повинні помагати одне одному.

— Але я так стомився.

— Я знаю. Я теж утомилась. Усі зморились. Але тре’ про інше думати. Думай про те, як до школи підеш.

— Не хочу до школи. І Руті не хоче. Ці діти, які до школи ходять... ми бачили їх, ма’. Гидотні! Обзивають нас «окі». Ми їх бачили. Я не піду.

Мати з жалем подивилася згори вниз на його солом’яне волосся.

— Не роби нам зара’ ніяких неприємностей,— благала вона.— От коли ми на ноги станемо, можеш бешкетувати. Але не зара’. Зара’ на нас сті’ки всього звалилося.

— Я з’їла шість персиків,— сказала Руті.

— Ну й матимеш бігунку. А туалет од нас не близько.

Крамниця була великим сараєм з рифленого заліза. Вітрини не було. Мати відчинила двері та зайшла. За прилавком стояв маленький чоловічок. Він був зовсім лисий, а голова блідо-синяво полискувала. Широкі брунатні брови були так високо підняті, що наче створювали склепіння, і обличчя від цього здавалося здивованим і трохи наляканим. Ніс був довгий і тонкий, схожий на пташиний дзьоб, а ніздрі заросли світло-каштановими кущиками волосся. На рукава блакитної сорочки він надів чорні сатинові нарукавники. Він сперся ліктями на стійку, коли мати зайшла.

— Добридень,— привіталася вона.

Він з цікавістю подивився на неї. Півкола брів над його очима злетіли ще вище.

— Вітаю.

— У мене тут дозвіл на долар.

— Ви можете накупити на цілий долар,— мовив він і верескливо захихотів.

— Так, сер. На долар. Один долар.

Він махнув рукою, показуючи товар.

— Будь-що з цього.— Він акуратно поправив нарукавник.

— Гадаю, я хтіла би шматок м’яса.

— Усі сорти є,— мовив він.— Фарш, волієте фаршу? Двадцять центів за фунт фаршу.

— Здається, задорого. Здається, того разу фарш за п’ятнадцять був, я купляла.

— Ну,— він стиха засміявся,— і задорого, і все ж недорого. От поїдете до міста по фарш і задля пари фунтів переведете галон бензину. Тож бачите, це недорого, бо ж у вас нема галона бензину.

— А ви теж не переводили галон бензину,— суворо сказала мати,— аби привезти фарш сюди.

Він весело засміявся.

— Ви так міркуєте — тоді все догори дриґом виходить,— сказав продавець.— Ми не купляємо це, ми продаємо. А якби ми це купляли, то була б різниця.

Мати сунула два пальці в рот і, насупившись, замислилася.

— Та це все скидається, ніби тут самі хрящі.

— Я не гарантую, може, воно не звариться,— відповів продавець.— Я не гарантую, що сам би таке їв, але мало чого я не робив би.

Мати на мить люто подивилася на нього. Але опанувала себе і стримала голос.

— У вас що, нема дешевшого м’яса?

— Супові кістки,— відповів він.— Десять центів за фунт.

— Але ж це самі кістки.

— Так, це самі кістки,— сказав він.— Зробите добрий суп. Самі кістки.

— А є варена яловичина?

— О так! Четвертак за фунт.

— Мабуть, я м’яса не братиму,— сказала мати.— Але вони хочуть м’яса. Вони сказали, що хочуть м’яса.

— Усі хочуть м’яса — значить, треба м’яса. От фарш — хорошу партію завезли. Не марнуйте сала — буде підлива. Партія хороша. Нічого не переведете. Кісток не викидайте.

— А скі’ки боковина?

— Ну, ви шиконути хочете. Це різдвяна страва. Страва на День Подяки. Тридцять п’ять центів за фунт. Продав би вам індичку дешевше, та нема індички.

Мати зітхнула.

— Дайте мені два фунти фаршу.

— Так, мем.— Він зачерпнув бліде м’ясо на шматок вощеного паперу.— Що ще?

— Ну, трохи хліба.

— Прошу. Великий коровай, п’ятнадцять центів.

— Це ж буханець на дванадцять.

— Ну аякже. Їдьте до міста — там за дванадцять. Галон бензину. Що ще мені вам дати — картоплі?

— Так, картоплі.

— П’ять фунтів за чверть долара.

Мати загрозливо насунулася на нього.

— Ну, наслухалась я від вас. Я знаю, скі’ки це в місті коштує.

Низенький чоловічок стиснув рот.

— Тоді їдьте до міста.

Мати подивилася на свої стиснуті кулаки.

— Що це? — тихо спитала вона.— Це ваша власна крамниця?

— Ні. Я тут тільки працюю.

— Та яке тоді у вас право знущатися? Це вам що, помага чимсь?

Вона споглядала свої стерті, аж лискучі, зморшкуваті руки. Маленький чоловічок мовчав.

— Кому ця крамниця належить?

— «Ранчо Гупера», корпорація, мем.

— Це вони ціни встановлюють?

— Так, мем.

Вона звела очі, ледь усміхаючись.

— Усі, хто до вас приходить і говорить, такі божевільні, як я?

Він на мить завагався.

— Так, мем.

— Ах, ось чому ви смієтеся?

— Про що це ви?

— Отакі брудні справи робите, як ця. Це ж для вас ганьба, так? Отому так нахабно й ведетеся — що, не так?

Її голос звучав м’яко. Службовець зачаровано дивився на неї. Він не відповів.

— Ось воно як,— нарешті сказала мати.— Сорок центів за м’ясо, п’ятнадцять за хліб, чверть долара за картоплю. Ось і вісімдесят центів. Кава скі’ки?

— Двадцять центів найдешевша, мем.

— Ось і долар. Семеро з нас працювали, а заробили тільки на вечерю.— Вона роздивлялася свою руку.— Загорніть усе,— швидко мовила вона.

— Так, мем,— сказав він.— Спасибі.

Він поклав картоплю в пакет і ретельно запакував, загорнувши ріжок згори. На якусь мить він скосив очі на матір, а потім повернувся до своєї роботи. Мати дивилася на нього, а потім злегка всміхнулася.

— Як ви одержали таку роботу? — спитала вона.

— Людині ж треба їсти,— почав він, а далі провадив войовничим тоном: — Людина має право їсти.

— Яка людина? — спитала мати.

Він виклав чотири пакунки на прилавок.

— М’ясо,— сказав він.— Картопля, хліб, кава. Один долар рівно.

Вона подала йому папірець і дивилася, як продавець вписав своє прізвище та суму до бухгалтерської книги.

— Ось,— сказав він.— Тепер у розрахунку.

Мати взяла пакунки.

— Чуєте,— мовила вона.— У нас нема цукру для кави. Мій син Том, він хоче кави з цукром. Погляньте! — провадила вона.— Вони всі зара’ працюють. Дайте мені, будь ласка, цукру, я потім принесу квитанцію.

Низенький чоловічок скосив очі вбік — відвів їх од матері, намагаючись не дивитися.

— Не можу я,— тихо відповів він.— Правило таке. Інакше лихо мені буде. Мене звільнять.

— Але вони зара’ на ділянці працюють. Вони, мабуть, більш ніж десять центів зароблять. Том, він цукру до кави хоче. Він мені про це казав.

— Не можу я цього зробити, мем. Правило таке. Нема квитанції — нема продуктів. Управитель, він повсякчас мені про це торочить. Ні, не можу, я цього зробити. Не можу. Вони ж мене зловлять. Завжди на цьому всіх ловлять. Завжди. Не можу я.

— На дайм[35]?

— Узагалі, мем.

Він благально подивився на неї. І тут у нього з обличчя зник страх. Він вийняв з кишені десятицентовик і кинув до каси.

— Ось,— полегшено видихнув він. Витяг із-під прилавка маленький пакетик, розгладив і насипав туди трохи цукру, зважив пакунок і додав ще жменю.— От і все,— мовив він.— Тепер усе гаразд. Принесете мені квитанцію, і я свій дайм назад одержу.

Мати пильно вивчала його. Її рука сліпо потяглась і поклала пакетик цукру на оберемок покупок.

— Спасибі,— спокійно промовила вона.

Вона зробила крок до дверей, а коли опинилась на порозі, то повернулася.

— Я одне добре затямила,— сказала мати.— Повсякчас оце заучую, день у день. Якщо в тебе скрута чи горе — йди до бідних. Вони єдині, хто допоможе... єдині.

За нею зачинилися двері.

Низенький чоловічок сперся ліктями об прилавок і дивився їй услід здивованими очима. Муругий кіт-пампух стрибнув на прилавок і ліниво наблизився до продавця. Кіт потерся об долоню, а продавець простяг її та притиснув йому до щоки. Кіт голосно замуркотів, посмикуючи кінчиком хвоста туди-сюди.

ом, Ел, батько і дядько Джон вийшли з саду, коли вже запали непроглядні сутінки. Ноги чоловіків ледь човгали по стежці.

— Просто тягнешся, зрива’ш, а у спині простріл,— сказав батько.

— За пару днів призвичаїмось,— мовив Том.— Слухайте, татку, я після вечері піду подивлюся, чо’ то така метушня була за воротами. Це мене прямо муляє. Підете зі мною?

— Ні,— відповів батько.— Я хочу лише працювати і ні про що не думати. Здається, щойно мізки мої вгамувалися за сто років. Ні, я хочу трохи посидіти, а потім спати піду.

— А ти, Еле?

Ел відвів погляд.

— Думаю, я тут спершу довкола роздивлюся.

— Ну, я знаю: дядько Джон не піде. Сам піду. Аж кортить усе дізнатися.

— А я страшенно допитливим стану,— сказав батько,— коли все отут на лад піде — коли різних там копів поменшає.

— Мо’ вночі їх тут не буде,— припустив Том.

— Ну, не знаю. А ти ліпше мамі не кажи, куди йдеш. А то забере собі в голову, як цвях заб’є.

Том обернувся до Ела:

— А тобі не цікаво?

— Думаю, я тут табір довкола роздивлюся,— відповів Ел.

— Дівчину підшукуєш?

— Зна’ш, то моя власна справа,— ущипливо озвавсь Ел.

— Та я ж так, просто,— сказав Том.

Вони вийшли з саду на закурену вуличку між червоними халупами. Де-не-де з-під дверей блимало тьмяне жовте світло гасових ліхтарів, а всередині у напівтемряві рухалися чорні фігури людей. У кінці вулиці непорушно сидів охоронець, безпристрасно тримаючи на колінах дробовик.

Том зупинився перед охоронцем.

— Тут є де помитися, містере?

Охоронець роздивлявся його крізь півтемряву. Нарешті промовив:

— Бачиш бак для води?

— Еге.

— Ну, тут шланг є.

— А гаряча вода?

— Що ти в біса багато собі в голову забираєш? Ти що — Джон Пірпонт Морґан[36]?

— Ні,— відповів Том.— Ні, авжеж, ні. На добраніч, містере.

Охоронець зневажливо хрокнув:

— Гаряча вода... Боже ти мій. Так і ванни їм закортить.

Він похмуро дивився на чотирьох Джоудів.

З-за рогу будинку вийшов інший охоронець.

— Що сталося, Меку?

— Та оці кляті окі. Питає: «Гаряча вода є?»

Другий охоронець спер дробовик прикладом на землю.

— Це вони в урядових таборах нахапалися,— сказав він.— Б’юсь об заклад, він в урядовому таборі побував. Не буде нам життя, доки ці табори не винищимо. А то не схаменешся — одразу чистих простирадл їм закортить.

Мек запитав:

— А там, біля головних воріт... чував щось?

— Ну, вони там весь день репетували. Державна поліція їх приструнила. Вона цих розумах, чорт забирай, провчить. Чув, їх там один сучий син — худий такий, як тріска,— підбурює. Хлопці кажуть, що його ввечері зловлять — отоді всіх на шмаття порвуть.

— Нам тоді роботи не стане, як усе так легко минеться,— сказав Мек.

— Знайдеться нам робота, будь певен. Оці кляті окі! Доводиться повсякчас за ними пильнувати. А як надто затишно стане, можна їх трохи збурити.

— Збурення будуть, коли їм зарплату вріжуть, гадаю.

— Певно, що буде. Без роботи не лишимося, не бійся — Гупер тут за всім пильнує.

У хатинці Джоудів палав вогонь. Пиріжки-гамбургери бризкали і сичали салом, кипіла картопля. Дім був закурений димом, і жовте світло ліхтаря відбивало на стінах непроглядні чорні тіні. Мати швидко поралася з вогнем, доки Ружа Шаронська сиділа на ящику, притримуючи колінами важкий живіт.

— Ну як тобі, ліпше? — спитала мати.

— Від куховарства так пахне, мене нудить. А їсти ж хочеться.

— Піди посидь у дверях,— сказала мати.— Доведеться мені цей ящик розламати.

До хати юрмою зайшли чоловіки.

— М’ясо, Боже мій! — скрикнув Том.— І кава. Запах чую. Ісусе, я зголоднів! Сті’ки персиків з’їв, але нічо’ доброго з того нема. Де ми можемо помитися, ма’?

— Вийдіть до баку, там вода. Там і помиєтеся. Щойно послала туди Руті з Вінфілдом.

Чоловіки знову вийшли.

— Тепер устань, Руже Шаронська,— наказувала мати.— Сядь у дверях чи десь на матраці. Мені тре’ цей ящик зламати.

Молодиця підвелася, допомагаючи собі, тримаючись за ящик. Вона, ледве пересуваючись, підійшла до одного з матраців і опустилася на нього. Повернулися Руті з Вінфілдом — вони йшли тихо, намагаючись не шуміти, тулячись до стіни, щоб лишитися непомітними. Мати подивилася на них.

— Відчуваю, малята, пощастило вам, що світла замало,— сказала вона. Скубнула Вінфілда і помацала волосся.

— Ну, хоч ти й мокрий, та, присягаюся, не помився.

— Там мила не було,— поскаржився Вінфілд.

— Ну так. Мила купити не змогла. Не сьо’дні. Мо’, завтра зможемо купити.

Вона розвернулася до пічки, виклала їжу на тарілки й почала подавати вечерю. Дві котлети — порція з великою картоплиною. Неня клала на кожну тарілку три скибки хліба. Коли все м’ясо було роздане, вона присмачила кожну порцію підливою зі сковорідки. Члени родини знову повернулися; вода стікала в них з облич, а мокре волосся блищало.

— Лишіть мені! — крикнув Том.

Усі взяли тарілки. Їли мовчки, схожі на голодних вовків, і вимазували підливу хлібцями. Діти відійшли в кут кімнати, поставили свої тарілки на долівку і стали навколішки перед їжею, наче звірятка.

Том проковтнув свій останній шматок хліба.

— Ще лишилося, ма’?

— Ні,— відповіла мати.— Це все. Ви заробили долар — долар витратили.

— Що?

— Вони ціни накручують. Тре’ буде до міста з’їздити, щойно нагода випаде.

— Я не наситився,— сказав Том.

— Ну, завтра повний день працюватимете. Завтра ввечері... у нас буде скі’ки хоч.

Ел витер рот рукавом.

— Мабуть, піду пройдуся,— сказав він.

— Добре, я з тобою.

Том вийшов з ним надвір. У пітьмі Том нахилився ближче до брата.

— Ти точно не хоч’ зі мною піти?

— Ні. Ліпше довкола тут походжу.

— О’кей,— відповів Том.

Він розвернувся та попрямував вуличкою. Дим, який курився з хатинок, низько стелився над землею, а ліхтарики вихоплювали квадратні пройми дверей і вікон. На східцях сиділи люди і дивилися крізь темряву. Том бачив, як голови сусідів поверталися, проводжаючи його поглядами. Багниста вулиця кінчалась, а далі було скошене поле, і в місячному сяйві виднілися чорні копиці. Тонке лезо місяця низько нависало над обрієм на заході, і прозоро стелилися довгі паволоки Чумацького Шляху. Томові ноги м’яко ступали по курній дорозі, яка темніла плямою на тлі жовтої стерні. Том сунув руки в кишені та поплентався до головних воріт. На узбіччі показався насип. Минаючи траву, Том чув хлюпотіння води в зрошувальному каналі. Він вибрався на берег і подивився на темну воду: у ній віддзеркалювалися зірки. Головна траса була вже попереду. Це було зрозуміло з автомобільних фар, що пролітали повз. Том знову попрямував туди. У зоряному світлі він помітив обплетені колючим дротом ворота.

Біля дороги заворушилася постать. Чийсь голос спитав:

— Ей, хто це?

Том став і завмер.

— Ти хто? — повторив чоловік.

Він підвівся та підійшов близько. Том побачив у його руці пістолет. Потім спалах кишенькового ліхтарика сяйнув Томові в обличчя.

— Куди це ти зібрався?

— Ну, я думав просто прогулятись. А що, це законом заборонено?

— Краще іншим шляхом гуляй.

Том запитав:

— Мені що, і вийти не дозволяється?

— Цієї ночі не можна. Хочеш назад прогулятися, чи я свисну — і тобі допоможуть?

— От дідько,— вимовив Том,— це не про мене. Якщо заваруха буде, не хочу в пеклі бути. Звісно, повернуся.

Темна постать відступила. Спалах згас.

— Розумієш, це для вашого ж добра. А то ті скажені пікети спіймають.

— Які пікети?

— Ті чортові червоні.

— О,— сказав Том.— Не знаю я про них.

— Та ти ж їх бачив, хіба ні?

— Ну, я бачив отакенну юрбу, але там сті’ки копів було — не второпав, що до чого. Гадав, аварія.

— Ну, тобі краще завертати назад.

— Я все зрозумів, містере.

Том розвернувся та пішов назад. Спокійно пройшов по дорозі ярдів сто, а потім зупинився та дослухався. Біля зрошувальної канави пролунав закличний крик єнота, а десь дуже далеко почулося сердите виття прив’язаного пса. Том сів біля дороги і почав слухати. Він уловлював тихий регіт дрімлюги і непомітні рухи звірят, що прокрадалися повзком у стерні. Він оглянув увесь небокрай, на всі боки: суцільна темрява, його не буде видко. Тоді він підвівся й поволі пішов праворуч на узбіччя, сховався в стерні, нахиляючись так низько, що майже зрівнявся з копицями. Він пересувався повільно й тільки іноді зупинявся, дослухаючись. Нарешті наблизився до паркана з колючого дроту, сплетеного в п’ять рядів. Біля паркана він ліг на спину, відсунув рукою найнижчий дріт і ковзнув у діру, упираючись ногами в землю.

Він збирався встати, коли раптом на узбіччі шосе з’явилася група чоловіків. Том зачекав, доки вони віддалилися на велику відстань, і вже тоді підвівся та рушив за ними. Він дивився на інший бік дороги, виглядаючи намети. Їхало кілька машин. Через поля протікав струмок, а шосе перетинав бетонний міст. Том подивився в бік мосту. На дні глибокого яру він побачив намет і ліхтар, який горів усередині. За якусь мить він зненацька побачив тіні людей навпроти дорожнього полотна. Том переліз через паркан і спустився в яр через кущі та карликові верби; унизу, біля невеличкого струмка, він знайшов сліди. На ящику перед наметом сидів чоловік.

— Добривечір,— привітався Том.

— Хто ти?

— Ну... коротше, ну... я просто проходив тут.

— Когось тут знаєш?

— Ні. Я ж сказав, що просто так проходив.

З намету висунулася голова. І голос промовив:

— Що сталося?

— Кейсі! — скрикнув Том.— Кейсі! Заради Христа, що ви тут робите?

— Ой, Боже мій, це ж Том Джоуд! Заходь, Томмі. Заходь.

— Так ти його знаєш? — спитав чоловік біля входу.

— Чи знаю його? Христе мій, як не знати. Сті’ки років уже знаю. Ми ж разом на Захід приїхали. Давай, Томе.

Кейсі стиснув Томові лікоть і потягнув приятеля до намету. Там на землі сиділо троє чоловіків, а посередині горів ліхтар. Чоловіки дивилися з підозрою. Один з них, смагляволиций і похмурий, простягнув руку.

— Радий знайомству,— сказав він.— Я чув, як Кейсі про тебе говорив. Цей той, про якого ти казав?

— Аякже. Він. Ну, заради Бога! Де твої кревні? Що ти тут робиш?

— Ну,— відповів Том,— зачули ми, що тут робота є. Ну й приїхали, а на шосе — державна поліція, переслідувала нас до самого ранчо, і ми цілий день персики збирали. Я цілу юрму людей якихось бачив, вони нам услід галасували. Мені нічо’ не сказали, тож я сам сюди прийшов, подивитися, що відбувається. Як, чорт забирай, ви сюди потрапили, Кейсі?

Проповідник нахилився вперед, і на його високе бліде чоло впало жовте світло ліхтаря.

— Тюрма — дивна домівка,— сказав він.— Ось я колись до пустелі пішов, як Ісус, бо тре’ було над дечим поміркувати. Майже все тоді збагнув. Але в тюрмі збагнув остаточно.— Його погляд був гострий і веселий.— Велика комірчина, повсякчас заповнюється. Нових приводять, і заходять вони. І, звісно, я з усіма перебалакав.

— Звісно, ви так і зробили,— погодився Том.— Завше балакаєте. Як вас на шибеницю тягтимуть — ви й тоді катові слівце ввернете. Ніколи ще не бачив такого базіки.

Чоловіки в наметі всміхнулись. А висохлий чоловічок зі зморшкуватим обличчям ляснув себе рукою по коліну.

— Повсякчас говорить,— сказав він.— А люди що — полюбляють його слухати.

— А він раніше був проповідником,— мовив Том.— Чи казав вам?

— Атож, казав.

Кейсі всміхнувся.

— Ну, сер,— провадив він,— почав я деякі речі осягати. Декого до камери за п’янки притягли, але здебільшого — за крадіжку; а крав багато хто з них тому, що інакше не вижив би. Тямиш? — спитав він.

— Ні,— відповів Том.

— Ну, бачиш, вони ж люди нівроку були. А зіпсувала їх убогість. І став я бачити, що до чого. Що все лихо в убогості. Але як слід не осягнув. Ну, одного чарівного дня подали нам боби — а вони прокислі виявились. Один як почав кричати, але нічо’ не сталось. А він аж надсаджувався. Заходить вартовий, подивився в камері та й вийшов. Потім ще один закричав. Ну, сер, тоді ми всі як стали кричати. І всі одного тону держались, і так кричали, що, повір, камера розвалилася б, розпухла б уся від крику. Далебі! А потім таке сталося! Прибігають до нас, приносять іншу їжу — і нам дають. Тямиш?

— Ні,— відповів Том.

Кейсі опустив підборіддя на руки.

— Мо’ я й не зможу тобі пояснити,— сказав він.— Мо’, ти сам повинен до цього дійти. А де твій кашкет?

— Я без нього прийшов.

— Як твоя сестра?

— Чорт, та здоровезна стала, як корова. Б’юсь об заклад, двійнята будуть. Скоро її черево доведеться на тачці возити. Повсякчас живіт піддержує — доводиться. А ви ж мені не пояснили, що тут робиться.

Висохлий і зморшкуватий чоловік промовив:

— Ми страйкуємо. У нас страйк.

— Ну, п’ятицентовик за ящик не бозна-що, але дрібка в роті буде.

— П’ять центів? — аж скрикнув висохлий чоловік.— П’ять центів? Вони вам платять п’ять центів?

— Аякже. Ми півтора бакса заробили.

У наметі повисла важка тиша. Кейсі втупився в заслону, у темряву ночі.

— Бачиш, Томе,— нарешті почав він.— Ми приїхали туди на роботу. Вони нам сказали, що платня — п’ять центів. Нас там чортівськи багато зібралось. А як туди дісталися — тут нам і кажуть, що платитимуть два з половиною центи. А на них не прогодуєшся, особливо як діти є — і ми сказали, що не згодні на таке. Так вони нас вигнали. А копи... сила-силенна... на нас як з ланцюга зірвалися. Тепер вони вам п’ять платять. Як гада’ш: коли страйк цей скінчиться — вони й далі платитимуть п’ять?

— Не знаю,— відповів Том.— Зара’ п’ять платять.

— Диви,— сказав Кейсі.— Ми намагалися разом у таборі влаштуватись — а вони вигнали нас, як свиней. Розігнали. А скі’кох били — до біса. Вигнали, як свиней. І вас поженуть, як свиней. Не можемо більше зволікати. Дехто з нас уже два дні крихти в роті не мав. Ти вернешся сьо’дні ввечері?

— Збираюся,— відповів Том.

— Гаразд. Тоді розкажи людям, як тут усе це, Томе. Скажи: от вони прирікають нас на голод, а тим самі собі ножа в спину встромляють. Поводяться як з коров’ячим гноєм, а потім мигцем ще й платню збавлять до двох з половиною.

— Я скажу їм,— відповів Том.— Але не знаю як. Ніколи ще не бачив сті’ки з обрізами. Не знаю навіть, чи дозволять заговорити. Люди навіть проходять по вулиці й не озиваються. Просто голови опускають — і все, навіть не привітаються ніколи.

— Постарайся пояснити їм, Томе. Їм одразу до двох з половиною збавлять — щойно нас проженуть. А ти ж зна’ш: за два з половиною тре’ тонну персиків назбирати, аби долар заробити.— Він похилив голову.— Ні, не можна так. Не зможете ви їжі за таке заробити. Не буде на що.

— Я постараюся людям передати.

— А як мама?

— Та нічо’, файно. Їй в урядовому таборі сподобалося. Гарячий душ скі’ки хоч.

— Так, я чув.

— Там досить файно було. Ті’ки роботи не знайшли. От і поїхали.

— Хтів би і я до такого потрапити,— сказав Кейсі.— Хтів би це побачить. Кажуть, там копів нема.

— Там кожен сам собі коп.

Кейсі глянув у захваті:

— А як неподобство якесь зчинять? Ну там бійку, крадіжку, пиятику?

— Нема,— відповів Том.

— Ну, а як хтось лихо поводився — тоді що? Що роблять?

— Висилають подалі від табору.

— А багато таких було?

— Та чорт, ні,— відповів Том.— Ми там місяць прожили — ті’ки один і був.

Очі Кейсі загорілися від хвилювання. Він обернувся до інших.

— Бачите? — крикнув він.— Я ж вам казав. Копи самі більше проблем викликають, аніж лад наводять. Слухай-но, Томе. Спробуй умовити людей, аби вийшли на страйк. Вони можуть зробити це за пару днів. Якраз персики дозріють. Перекажи їм.

— Не вийдуть вони,— сказав Том.— Їм п’ять центів платять — на інше їм начхати.

— Але ж тоді вони штрейкбрехери — ті’ки таким п’ять платять.

— Та не думаю, що вони це второпають. Їм платять п’ять центів. Ось що їх хвилює.

— Ну, все’дно перекажи, хай там що.

— Татко не вийде на страйк,— мовив Том.— Він сказав би, що таке не для нього.

— Так,— понуро погодився Кейсі.— Думаю, це так. Доведеться розпинатися перед ним, доки зрозуміє.

— Ми маємо що їсти,— сказав Том.— Сьо’дні в нас було м’ясо. Небагато, але було. Гада’те, татко відмовиться від своєї порції м’яса задля інших? А Ружі Шаронській тре’ мати молоко. Гада’те, ма’ захоче, аби наше малятко голодувало ті’ки тому, що за воротами купка хлопців горлянку дере?

Кейсі сумно промовив:

— Якби... якби вони все це усвідомили. Якби... та ліпше б вони все усвідомили, як можна собі м’ясо заробити... ох, чорт! Зморився я. Страшенно зморився. Я знав одного. Його запроторили, коли й мене. А запроторили за те, що він намагався спілку утворити. Розпочати вийшло. А потім дружинники налетіли, ну й усе. Але знаєш що? Усі ті люди, яким він помогти намагався, його відцуралися — геть вигнали. Не хтіли нічо’ спільного з ним мати. Боялися, що їх з ним разом побачать. Так і сказали: «Ану марш відси. Через тебе ми в небезпеці». Ну, сер, ох і боляче ’му було — прикро так. Але потім він сказав: «Не так це погано, як здається». Казав: «Коли Французька революція відбулася — усім тим, хто її задумав, голови повідрубували. Завше так,— казав він.— Це природно, як дощ. Ви ж не для забавки це робите. Робите, бо повинні. Тому що це ви. Погляньте на Вашингтона,— каже.— Настала революція і скінчилась, а ці сучі діти відвернулись од нього. Або Лінкольн — те саме. Дехто кричав, аби вбити його. Природно, як дощ».

— Щось не схоже на веселощі,— зауважив Том.

— Зовсім не схоже. Цей хлопець у в’язниці, він казав: що б там не було — робіть що можете. «А ще,— каже він,— ви повинні дивитися на прийдешнє; хоч трохи, а крок уперед, а вперед ідучи, мо’, і назад трохи подастеся, зробите крок назад, але не послизнетеся. Ви можете довести,— так він казав,— що робите все правильно. І це означає, що не робилося нічо’ дарма, навіть якщо так і було».

— Балакаєте,— сказав Том.— Усе балакаєте. От візьмімо брата мого Ела. Повсякчас за дівками бігає. І нічо’ більше ’го не хвилює. За пару днів і тут якусь відшука. І весь день таке поробляє, і всю ніч готовий. Та начхати йому і на кроки вперед, і на кроки назад.

— Звісно,— погодився Кейсі.— Звісно. Він просто робить те, що йому належиться. Завше люди роблять те, що їм належиться. Усі ми так робимо.

Чоловік, що сидів біля входу в намет, напнув широку заслону й відкинув.

— Чорт забирай, щось мені не подобається,— промовив він.

Кейсі глянув на нього:

— Що сталося?

— Не знаю. Просто аж сверблю весь. Нервуюсь, як кіт.

— Та що сталося?

— Не знаю я. Здається, чую щось, а тоді дослухаюся — і не чути нічого.

— Ти просто знервувався,— сказав висохлий зморшкуватий чоловік. Він підвівся та вийшов надвір, а за мить знову зазирнув у намет.— Це велика чорна хмарина насувається. Готовий парі тримати, грім буде. Це його електрика сполохала.

Він знову зник. Двоє чоловіків підвелися з землі й теж вийшли.

— У них усіх сверблячка,— тихо сказав Кейсі.— Копи знай одне торочать — що наб’ють, чорт забирай, і виметуть нас усіх ’відси. Вони гадають, що я ватажок, тому що багато говорю.

Висохле поморщене обличчя знову зазирнуло всередину.

— Кейсі, гаси ліхтар. Щось таке діється.

Кейсі прикрутив ґніт. Вогник метнувся вгору і згас. Намацуючи вихід, Кейсі вибрався з намету. Том рушив за проповідником.

— Що це? — тихо спитав Кейсі.

— Не знаю. Слухай!

Стояла стіна жаб’ячого кумкання, що зливалася з тишею. Високе, пронизливе сюрчання цвіркунів. Але поволі через це тло стали пробиватися й інші звуки: майже нечутні кроки по дорозі, хрускіт камінців на березі, ледь чутний шерех чагарів біля струмка.

— Не чутно мені нічо’. Дурні ви. Перенервувалися,— заспокоював їх Кейсі.— Ми всі хвилюємося. Нічо’ не чую. А ти, Томе?

— Я чую,— відповів Том.— Так, чую. Думаю, хтось крадеться і стежить. Ліпше нам піти ’відси.

Висохлий і зморшкуватий чоловік прошепотів:

— Під міст... у проліт — туди. Не хочеться намет кидати.

— Гайда,— скомандував Кейсі.

Усі обережно зарухалися краєм струмка. Перед ними зяяла арка мосту, ніби чорна печера. Нагнувшись, Кейсі поліз туди. Том прямував за ним. Їхні ноги ковзались у воді. Чоловіки пройшли тридцять футів, і їхнє дихання відлунювало у вигнутому склепінні. Потім вони вийшли на інший бік і випросталися.

Різкий крик:

— Ось вони!

Зненацька на них упали спалахи двох ліхтариків, засліпивши втікачів.

— Стій де стоїш.— Голоси чулися з темряви.— Ось він. Оця сволота, яких мало. Це він.

Кейсі сліпо втупився на світло. Він важко дихав.

— Слухайте,— промовив він.— Ви, хлопці, самі не відаєте, що творите. Ви хочете дітей заморити голодом.

— Замовкни, ти, червоний сучий сину!

У світлі з’явився присадкуватий дебелий чоловік. Він ніс нове біле руків’я від кирки. Кейсі повторив:

— Ви не відаєте, що творите.

Гладун замахнувся руків’ям від кирки. Кейсі пірнув униз. Тяжка палиця врізалася в скроню, глухо захрускотіли кістки, і Кейсі повалився набік у промінні світла.

— Ісусе, Джордже. По-моєму, ти вбив його.

— Посвіти на нього,— сказав Джордж.— Заслужив, сучий ти сину.

Промінь ліхтарика заметушився по землі в пошуку — і вихопив розтрощену голову Кейсі. Том подивився на проповідника. Світло перетинало важкі чоловічі ноги і біле нове руків’я від кирки. Том мовчки стрибнув. Він ривком схопив палицю. Спершу змилив, відчувши, що палиця ковзнула по плечу, але вдруге його нищівний удар знайшов голову, і дебелий гладун повалився на землю, а тоді йому в голову влучили ще три удари. Вогні ліхтарів блимали вже зовсім близько. Том стояв над непритомним тілом. І раптом йому по голові ковзнув удар — стрімкий удар. Том відчув це, ніби його вдарило електричним струменем. І тоді він побіг уздовж струмка, низько пригинаючись. Він чув тупіт у себе за спиною. Раптом він розвернувся та кинувся в зарості, зіщулившись у хащі, у заростях сумаху отруйного. Він лежав нерухомо. Кроки наблизилися, промені ліхтарів заметушилися дном рівчака. Том крався вгору, продираючись крізь зарості до вершини. Він вибрався у фруктовий сад. Туди теж долітали крики, було чутно обшукування дна рівчака. Том низько опустив голову і, пригнувшись, майнув на оранку; грудки землі зіслизали та вилітали в нього з-під ніг. Попереду він побачив кущі, які облямовували поле,— кущі на краю зрошувального каналу. Він проліз через живопліт, обвитий ліанами й ожиновими кущами. А потім Том нерухомо заліг, важко і хрипко дихаючи. Він відчував, що обличчя та ніс у нього зовсім затерпли й заніміли. Ніс був перебитий, і цівка крові стікала по підборіддю. Том лежав долічерева, доки не дійшов до тями. І тоді повільно підповз до канави. Обмив обличчя холодною водою, відірвав шмат од своєї синьої сорочки, умочив і приклав до роздертої щоки і розбитого носа. Вода жалила й аж пекла.

Чорна хмара заступила небо, згустивши пітьму довкола зірок. Ніч знову затихла.

Том ступив у воду і відчув, що дно вислизає в нього з-під ніг. Він замолотив руками кілька разів і з зусиллям вибрався на інший берег. Одежа прилипла до тіла. Він намагався ступити, але в черевиках хлюпотіла вода. Тоді він сів, зняв черевики й витрусив їх. Закасав знизу брюки, зняв піджак і викрутив його.

На шосе він побачив блимання ліхтариків, які обшукували низину. Том взувся і нечутно рушив по стерні. Його черевики більше не хлюпотіли й не шуміли. Його вело чуття, і так він вийшов на інший кінець жнив, нарешті вибрався на дорогу. Він підкрався до квадрата хатинок. Одразу ж охоронець, почувши шум, озвався:

— Хто тут?

Том упав на землю, закляк, і промінь ліхтаря, майнувши над ним, не вихопив лежачого. Том безшумно підкрався до дверей хатки Джоудів. Двірні петлі верескливо зарипіли. І почувся спокійний, урівноважений голос матері, яка прокинулася:

— Що таке?

— Я, Том.

— Ну, ліпше спи. Ела ще нема.

— Точно дівулю підшукав.

— Іди спи,— тихо повторила вона.— Вкладайся під вікном.

Він знайшов своє місце і роздягнувся догола. Лежав тремтячи під ковдрою. А заціпеніння нарешті стало полишати понівечене лице, і в усій голові калатав біль.

Лише за годину повернувся Ел. Він рухався обережно, але наступив на мокру одежу Тома.

— Ш-ш! — сказав Том.

Ел прошепотів:

— Ти не спиш? Де ти так змокрів?

— Ш-ш,— повторив Том.— Уранці дізна’шся.

Батько перевернувся на спину, і кімната наповнилася його хропінням, булькотінням і пирханням.

— Ти захолов,— сказав Ел.

— Ш-ш. Лягай спати.

Маленький квадратик вікна виднівся сірою плямою в чорноті кімнати.

Том не спав. Його поранене обличчя знов ожило і терзалося від болю, смикалось, і розтрощені кістки вилиць нили, а зламаний ніс розперло, і він пульсував од болю, так що здавалося, що все тіло розривається від страждання. Том дивився на маленький квадрат вікна, споглядав, як зірниці ковзають по небу і зникають з обрію. У проміжках він чув тупотіння ходи сторожів.

Нарешті вдалині закукурікали півні, й поступово вікна посвітлішали. Том торкнувся свого розпухлого обличчя кінчиками пальців, а Ел, потривожений цим рухом, застогнав уві сні та щось пробурмотів.

Нарешті розвидніло. У хатинках, щільно притиснутих одна до одної, почулися звуки рухів, тріскіт розламуваного хмизу, подзенькування каструль. Мати раптом сіла в сірій темряві. Том розрізнив її обличчя, опухле від сну. Вона довго дивилась у вікно. І тоді швидко відкинула ковдру і знайшла свою сукню. Досі не підводячись, вона натягнула плаття через голову, притримуючи вбрання руками, і сукня ковзнула до талії. Мати встала, і сукня ковзнула до кісточок ніг. Потім мати босоніж, тихо ступаючи, підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а доки дивилася на світання, її пальці спритно розплели косу, розгладили пасма і знову заплели волосся. Потім вона сплеснула руками і якусь мить стояла нерухомо. Її обличчя було різко освітлене промінням, яке падало у вікно. Вона розвернулася, обережно переступила матраци і знайшла ліхтар. Заверещала стулка скляного ковпака, і неня запалила ґніт.

Батько перекинувся на бік і, кліпаючи, подивився на неї. Вона спитала:

— Чоловіче, у тебе ще є гроші?

— Що? Ага. Папірця виписали на шістдесят центів.

— Ну, тоді вставай, піди купи смальцю і трохи борошна — у кредит. Швидше, бігом.

Батько позіхнув.

— Мо’, крамницю не відчинили.

— А ти наполягай, аби відчинили. Пора вам щось перехопити. Вам же тре’ на роботу.

Батько насилу натягнув комбінезон і вбрався в поруділий піджак. І поволі почовгав до дверей, позіхаючи й потягуючись.

Діти прокинулись і визирали з-під ковдри, як мишенята. Тепер кімнату залило бліде світло, але воно було блякле, безбарвне, світанкове. Мати глянула на матраци. Дядько Джон прокинувся. Ел міцно спав. Її очі зупинилися на Томі. Мить вона вдивлялася в нього, а потім швидко наблизилася до сина. Томове обличчя розпухло і посиніло, чорна кров запеклася на вустах і підборідді. На роздертій щоці туго стяглася рана.

— Томе,— прошепотіла вона,— що сталося?

— Ш-ш,— прошепотів він.— Тихіше. Я побився.

— Томе!

— Я не міг інакше, ма’.

Вона стала біля нього навколішки.

— Ти в біді?

Він довго вагався, перш ніж відповісти.

— Так,— сказав Том.— У біді. Я не можу вийти на роботу. Мені тре’ сховатися.

Діти підповзли навколішках, зі спраглою цікавістю поглядаючи на брата.

— Що таке з ним, ма’?

— Цитьте! — сказала мати.— Ідіть помийтеся.

— У нас мила нема.

— Ну, просто водою.

— А що таке з Томом?

— Ану цить мені! І нікому ні слова.

Вони позадкували геть і присіли навпочіпки біля протилежної стіни, знаючи, що зараз не до них.

Мати спитала:

— Усе так погано?

— Ніс перебитий.

— Я маю на увазі неприємності.

— Так. Лихо.

Ел розплющив очі й побачив Тома.

— Ну, Боже мій! Що з тобою?

— Що сталося? — запитав дядько Джон.

Повернувся батько.

— Відчинено було, все гаразд.

Він поклав пакетик з борошном і пакуночок смальцю на долівку біля печі.

— Що таке? — спитав він.

Том підвівся на лікті — на мить, а потім знову ліг на спину.

— Господи, сил нема. Я лише раз усе розповім. Усім одразу розкажу. А діти?

Мати подивилася на малих, які притискалися до стіни.

— Ідіть умийтеся.

— Ні,— сказав Том,— вони повинні почути. Повинні знати. Вони можуть пробовкатися, якщо не знатимуть.

— Та що таке? — наполягав батько.

— Я розповім. Сю ніч я вийшов подивитися, що за крики були. І стрів Кейсі.

— Проповідника?

— Так, тату. Проповідника, і він став ватажком страйку. По нього прийшли.

Батько спитав:

— Хто по нього прийшов?

— Не знаю. Ніби ті, які нас тоді ввечері зі шляху прогнали, гуляти не дали. З палицями були.— Він помовчав.— Вони вбили його. Пробили йому голову. Я стояв там. Просто божеволів. І схопив палицю.— Перед його похмурим поглядом, коли Том розповідав, знову поставали ніч, темрява, ліхтарики.— Я вдарив одного.

У матері перехопило подих. Батько нашорошився.

— Убив? — тихо запитав він.

— Я... не знаю. Я оскаженів. Намагався вбити.

Мати спитала:

— Тебе бачили?

— Не знаю. Не знаю. Гадаю, що так. У них ліхтарики були.

Мить мати вдивлялася йому в очі.

— Чоловіче,— сказала вона,— розламай ящики. Нам пора готувати сніданок. Пора на роботу. Руті, Вінфілде — чуєте? Як вас хтось спитається — Том хворий — чули? А як прохопитеся — ’го у в’язницю загарбають. Чули?

— Так, мам.

— Пильнуй їх, Джоне. Не дозволяй ні з ким балакати.

Мати розпалила багаття з ящиків — колишніх скриньок з речами: дошки батько розламав на цурпалки. Вона замісила тісто, поставила кавник на вогонь. Легкі рубанці охопилися полум’ям, вогонь гудів і здіймавсь у димар.

Батько скінчив розбивати ящики. Він підійшов до Тома.

— Кейсі... він же хороший був. З якого це дива йому в отакі-о справи втручатися?

— Вони приїхали,— понуро сказав Том,— аби заробляти п’ять центів за ящик.

— Так ми ж сті’ки маємо.

— Ну. А ми робимо — і страйк тим зриваємо. Бо їм два з половиною центи платять.

— Та на таке й не прогодуватися.

— Знаю,— стомлено промовив Том.— Ось чому вони застрайкували. А вчора вночі, певно, страйк задушили. І, мабуть, нам сьо’дні два з половиною платитимуть.

— Ну, як ці сучі діти...

— Отож, тату! Бачите? Кейсі був і лишився... хорошою людиною. Чорт забирай, у мене це в голові не вкладається. От не стало його — і все: просто голову розтрощили. Ісусе! — Він затулив очі долонею.

— Ну, що робитимемо? — спитав дядько Джон.

Тепер Ел устав.

— Ну, далебі, я знаю, що робити. Піду звідціля — і все.

— Ні, ні, Еле,— заперечив Том.— Ти нам зара’ потрібен. Винен ті’ки я. Я в небезпеці. Скоро встану на ноги — і мушу йти.

Мати досі поралася біля пічки. Обернула голову, щоб розчути розмову. Поклала сало на сковороду, і коли воно засичало, розжарившись, виклала туди тісто.

Том провадив:

— Ти повинен лишитися, Еле. Ти повинен дбати за вантажівку.

— Набридло.

— Нічо’ не можу поробити, Еле. Це твоя сім’я. Ти можеш усім помогти. А я для вас небезпечний.

Ел сердито пробурчав:

— Ну чому я не можу влаштуватися в гаражі!

— Пізніше... мабуть.— Том дивився повз нього і побачив Ружу Шаронську, яка лежала на матраці. Її величезні очі були широко розплющені.— Не бійся,— звернувся він до неї.— Не бійся. Сьо’дні в тебе буде молоко.

Вона повільно кліпнула очима і нічого не відповіла.

— Нам тре’ знати, Томе,— сказав батько.— Як гада’ш: ти того вбив?

— Не знаю. Темно було. Хтось мене вдарив. Ще не знаю. Сподіваюся, що так. Сподіваюся, я вбив того клятого виродка.

— Томе! — скрикнула мати.— Не кажи так.

З вулиці почувся шум багатьох машин, які повільно їхали. Батько підступив до вікна і визирнув.

— Приїхала сила-силенна якихось нових людей,— сказав він.

— Думаю, задушили страйк,— відповів Том.— Думаю, вам платитимуть два з половиною центи.

— Але ж тоді хоч крутися, хоч бігай, а їсти нічого буде.

— Я знаю,— відповів Том.— Їжте персики-падалиці. Це вас підтримає.

Мати скінчила з тістом і розмішала каву.

— Слухайте-но,— сказала неня.— Мені сьо’дні відпустять кукурудзяної каші. У нас буде каша з кукурудзяного борошна. А коли купимо достатньо бензину, то поїдемо ’відси. Тут недобре. Ні, не пущу я Тома, серце не на місці буде. Ні, сер.

— Не можу я лишатися, ма’. Я ж казав, що вас усіх на небезпеку наражаю.

Вона підняла підборіддя.

— Ось що ми зробимо. Усі сюди, поїжте оце, а потім ідіть на роботу. Я підійду, щойно посуд помию. Нам тре’ побільше заробити.

Вони поїли перепічок — таких гарячих, що аж сичали в роті. Випили кави, налили собі ще по чашці й теж спорожнили нову порцію.

Дядько Джон похитав головою над тарілкою.

— Не схоже на те, що на нас кара не впаде. Б’юсь об заклад, це все мої гріхи.

— Та заткни пельку! — закричав батько.— Не до твоїх гріхів зара’. А тепер ходімо. Діти, ви теж ідіть — поможете. Твоя правда, жінко. Тре’ нам ’відси забиратися.

Коли всі вийшли, мати подала тарілку і чашку Томові.

— Поїв би ти хоч трохи.

— Не можу я, ма’. Усе страшенно болить, жувати не можу.

— Ліпше спробуй.

— Ні, не можу, ма’.

Вона присіла на краю його матраца.

— Ти повинен сказати мені,— сказала вона.— Мені тре’ поміркувати, уявити, як там було. Мені тре’ всю правду знати. Так що там Кейсі зробив? За що вони його вбили?

— Він просто стояв, його ліхтарем освітили.

— Що він сказав? Можеш пригадати, що він сказав?

Том відповів:

— Авжеж. Кейсі сказав: «Ви не маєте права морити людей». Але потім отой гладун обізвав його «червоний сучий син». А Кейсі сказав: «Ви не відаєте, що творите». І тоді отой гладун забив його.

Мати опустила очі. Вона щосили стиснула руки.

— Отак він сказав: «Ви не відаєте, що творите»?

— Так!

Мати промовила:

— От якби бабуня змогла ’го почути.

— Ма... я ж не відаю, що творю, коли дихаю. Я ж навіть не знав, що збирався таке зробити.

— Усе гаразд. Я хтіла б, аби ти не робив цього. Я хтіла б, аби тебе там не було. Але ти зробив те, що повинен був зробити. Не можу тебе звинувачувати.— Вона підійшла до пічки і занурила шматину в нагріту воду.— Ось,— мовила неня.— Приклади до обличчя.

Він приклав теплий клапоть собі до носа й щік — і здригнувся, наче від жару.

— Ма’, ввечері я від вас піду. Не можу я, аби родина через мене страждала.

Мати розгнівано заговорила:

— Томе! Багато чо’ я не розумію. Але якщо ти підеш — то нас ослабиш. Це тягтиме нас униз.— Вона провадила: — Був час, коли ми жили на землі. У кожного межі були. Старі люди вмирали, а молоді народжувались, і ми завше були одним цілим — були сім’єю... і все начебто було нам просто і ясно. А тепер нам нічо’ не ясно, нічо’. Нічо’ прямо не бачу. Нема нічо’, нічо’ нас не тримає, не збагнути. Ел — він усе чо’ось прагне, пнеться кудись, стриба, нейметься йому. А дядько Джон — ні се ні те. Татко себе втратив. Не голова він сім’ї більше. Ми розпадаємося, Томе. Нема сім’ї зара’. А Ружа Шаронська...— вона озирнулася довкола, і її погляд зустрівся з широко розплющеними очима дочки.— У неї буде маля — а чоловіка нема. Я нічо’ ще не знаю. Намагаюся далі її вдержати. Вінфілд — а що з ним буде, за життя такого? Дичавіє, та й Руті — обоє як звірята. Ні в що віри не маю. Не йди, Томе. Лишись і поможи.

— О’кей,— утомлено сказав він.— О’кей, не повинен я, хоча й дарма це. Знаю.

Мати підійшла до балії, вимила олов’яні тарілки і витерла.

— Ти не спав.

— Ні.

— Ну поспи. Я бачила: у тебе одежа геть змокріла. Я розвішу на пічці сушитись.— Вона закінчила поратися.— Я зара’ йду. Фрукти збирати. Руже Шаронська, як хтось зайде — Том хворий, чуєш? Не пускай нікого. Чуєш? — Ружа Шаронська кивнула.— Ми вернемось опівдні. Виспися, Томе. Мабуть, ми зможемо ’відси виїхати вже ввечері.— Вона стрімко наблизилася.— Томе, ти збираєшся втекти?

— Ні, ма’.

— Ти певен? Ти не підеш?

— Ні, ма’. Я тут буду.

— Ну гаразд. Пам’ятай, Руже Шаронська.

Вона вийшла і щільно замкнула двері по собі. Том лежав непорушно, а потім хвиля сну перенесла його на межу несвідомого, повільно опустила, гойдаючи, і знову піднесла вгору.

— Ти... Томе!

— Що? Ну!

Він почав прокидатися. Поглянув на Ружу Шаронську. Очі в неї палахкотіли від обурення.

— Що тобі?

— Ти вбив людину!

— Ну так. Не тре’ так голосно! Ти що — хочеш, аби всі позбігались?

— Та до чого тут це? — закричала вона.— Та леді казала мені. Казала, до чого гріхи призводять. Вона казала мені. А які умови в мене були, аби немовлятко гарним вродилося? Конні пішов, і я не харчувалась як слід. У мене молока не було.— Її голос став істерично-високим.— А тепер ти вбив людину. Хіба дитя народиться гарним, здоровим? Я знаю... воно буде потворою... виродком! Я ніколи не танцювала.

Том підвівся.

— Ш-ш! — сказав він.— Ще сюди людей накличеш.

— Мене не обходить. У мене буде потвора! Я ніколи не танцювала обіймаючись.

Він наблизився до неї.

— Заспокойся.

— Облиш мене. Це не перший, кого ти вбив, ні.— Її обличчя судомилося від істерії. Слова звучали нечітко.— Бачити тебе не хочу.

Вона накрилася ковдрою з головою. Том чув, як вона судомно здушувала в собі ридання. Він закусив нижню губу і втупився в долівку. А потім підійшов до матраца, де вкладався батько. Під краєм матраца була захована гвинтівка — вінчестер 38-го калібру, довгий і важкий. Том узяв її і натиснув на важіль, щоб побачити, чи є патрони у магазині. Перевірив курок, перевів на півоберта і поставив на місце. А потім повернувся до своєї постелі. Поклав рушницю на долівку поряд, прикладом на матрац. Ружа Шаронська досі схлипувала. Том знову ліг і вкрився, затуляючи ковдрою розбиту щоку, і зробив невеличкий тунель, щоб дихати. Він зітхнув:

— Ісусе, Ісусе!

Біля хатинки зупинилося кілька машин, почулися голоси.

— Скільки чоловіків?

— Усього нас троє. Скі’ки платите?

— Їдьте до будинку номер двадцять п’ять. Номер акурат на дверях.

— О’кей, містере. Так скі’ки платите?

— Два з половиною центи.

— Чорт забирай — та за сті’ки ж не пообідати!

— Отака платня. Двісті чоловік з півдня їдуть — і такій платні раді будуть.

— Та побійтеся Бога, містере!

— А тепер ідіть. Або згода, або забирайтеся. Нема в мене часу на сперечання.

— Але...

— Дивіться. Я не призначаю цін. Я просто реєструю вас. Хочете — погоджуйтеся. Ні — повертайтеся туди, звідки приїхали.

— Двадцять п’ятий, кажете?

— Так, двадцять п’ятий.

ом спав на матраці. Його розбудив приглушений звук у кімнаті. Рука ковзнула до гвинтівки й намацала затвор. Він відсунув ковдру з лиця. Перед Томовим матрацом стояла Ружа Шаронська.

— Що ти хочеш? — спитав Том.

— Спи,— сказала вона.— Лежи, відсипайся. Я двері стерегтиму. Сюди ніхто не ввійде.

Він мить вивчав її обличчя.

— О’кей,— сказав він і знову сховався з головою під ковдру.

же сутеніло, коли мати повернулася до хатинки. Стала на порозі, постукала і промовила: «Це я», щоб Том не злякався. Вона відчинила двері та зайшла, несучи мішок. Том прокинувся і сів на матраці. Рана на щоці підсохла, краї затягнулися так, що шкіра заблищала. Ліве око запливло, майже не розплющувалося.

— Хтось приходив, доки нас не було? — спитала мати.

— Ні,— відповів Том.— Нікого не було. То платню таки знизили.

— ’Відки ти зна’ш?

— Я чув, що біля будинку говорили.

Ружа Шаронська каламутним поглядом подивилася на матір. Том указав на сестру пальцем:

— Вона влаштувала істерику, ма’. Гадає, що всі біди просто на неї впадуть. Якщо я так її засмучую, то тре’ мені забиратися.

Мати подивилася на Ружу Шаронську:

— Що ти робиш?

Молодиця ображено відповіла:

— А як у мене буде здорова дитина, коли отаке-о?

— Цить! — сказала мати.— О, мовчи. Я знаю, як ти почува’шся, і знаю, що нічим не можеш собі зарадити, але просто тримай рот на замку.

Вона обернулася до Тома.

— Не звертай уваги, Томе. Це жахливо важко, і я сама пам’ятаю, як це. Усе мов лише тебе саму зачіпає, коли ти при надії, і хто що не скаже — ніби скривдить, і наче все проти тебе. Не звертай уваги. Вона не може себе опанувати. Це просто вона так почувається.

— Я не хочу завдавати їй болю.

— Цить! Просто мовчи.— Вона поставила свою торбу на нерозпалену пічку.— Це не так важко — нічо’ не робити,— провадила неня.— Я ж казала: ми ’відси поїдемо. Томе, наламай мені трохи рубанців. Ні... ти не можеш. У нас один ящик лишився. Розламай ’го. Я казала нашим, аби назбирали якихось цурпалків по дорозі. У нас буде кукурудзяна каша, я її трохи цукром посиплю.

Том підвівся та розламав останній ящик на тріски. Мати ретельно поворушила вогонь у пічці скраю, щоб полум’я горіло тільки під однією конфоркою. Вона наповнила казанок водою і поставила на вогонь. Казанок, поставлений просто на полум’я, засичав і засвистів, плюючись парою.

— Як сьо’дні збиралося? — спитав Том.

Мати занурила кухоль у лантух з кукурудзяним борошном.

— Не хочу про це говорити. Я сьо’дні подумала, як люди раніше зазвичай жартували. А так, як зара’,— не подобається мені таке, Томе. Нема в нас більше жартів. Коли й жартують, то гіркий це жарт, прикрий. Ось один казав: «Сьо’дні депресія скінчилася. Я бачив зайця, а за ним ніхто не гнався». А другий каже: «Не в тому річ. Тепер зайців не б’ють. Ловлять їх — подоять і відпускають. Тобі, певно, недійний трафився. Ось у чому біда». І не смішно зовсім — а було ж смішно, як дядько Джон індіянина на нашу віру навернув, додому привів, а той червоношкірий йому боби всі обчистив, а потім чкурнув — ще й віскі дядька Джона поцупив. Томе, приклади мокру ганчірку до лиця.

Сутінки густішали. Мати запалила ліхтар і повісила на цвяху. Вона підкидала тріски у вогонь і поступово насипала кукурудзяне борошно в скипілу воду.

— Руже Шаронська,— звернулася мати до доньки,— помішаєш кашу?

Ззовні почулося тупотіння: хтось біг. Двері з грюкотом розчахнулись, аж відлетівши до стіни. У кімнату влетіла Руті.

— Ма’! — закричала вона.— Ма’! Вінфілда вивертає!

— Де він? Кажи!

Руті задихалася.

— Сполотнів увесь і повалився. Він сті’ки персиків за день з’їв. Просто повалився. Білий весь!

— Ходімо! — крикнула мати.— Руже Шаронська, придивися за кашею.

Вона кинулася за Руті. Неня тяжко бігла по вулиці за дівчинкою. У сутінках до матері наблизилося троє чоловіків, один з них — посередині — ніс Вінфілда на руках. Мати підбігла до них.

— Це мій,— крикнула вона.— Дайте ’го мені.

— Я віднесу його, мем.

— Ні, дайте ’го мені.— Вона перехопила хлопчика на руки, зібралася була йти додому, але тут схаменулася.— Ой, така вдячна вам,— подякувала вона чоловікам.

— Та просимо, мем. Малий зовсім слабий. Схоже, у нього глисти.

Мати поспішила додому, а Вінфілд мляво й розслаблено обвис у неї на руках. Мати віднесла сина до хатки, стала навколішки і вклала хлопчика на матрац.

— Скажи мені, що сталося? — запитала вона.

Він розплющив очі, важко помотав головою — і знову заплющив.

Руті озвалася:

— Я ж сказала вам, ма’. У нього весь день пронос був. Просто повсякчас бігав. Об’ївся — персиків сті’ки переїв.

Мати поторкала йому чоло.

— Жару нема. Але він весь білий, а худющий — обтягнуло всього.

До них наблизився Том і підсвітив ліхтарем.

— Знаю я,— сказав він.— Він виголоднів. Довели, сил не має. Дістаньте молока слоїк, хай п’є. Зробіть каші з молоком.

— Вінфілде,— покликала мати.— Скажи: як тобі?

— Паморочиться,— відповів Вінфілд,— просто як на каруселі паморочиться.

— Ви ще не бачили отакої бігунки,— поважно промовила Руті.

До хати зайшли батько, дядько Джон і Ел. Вони тримали оберемки підібраних ломак і хмизинок. Чоловіки поскидали свою ношу біля пічки.

— Що таке? — спитав батько.

— Вінфілду зле. Молока б йому.

— Христе Всемогутній! Та нам усім їсти тре’!

Мати спитала:

— Скі’ки в нас сьо’дні?

— Долар сорок два центи.

— Ну, піди до крамниці, візьми слоїчок молока для Вінфілда.

— Та чо’ це він слабує?

— Чо’, не знаю, але слабує. Тепер іди!

Батько, буркочучи, вийшов за двері.

— Кашу пильнуєш?

— Так.

Ружа Шаронська почала швидше мішати, щоб довести свою увагу.

Ел поскаржився:

— Господи Всемогутній, ма’! Оця каша — це все, що в нас буде після того, як ми дотемна прогарували?

— Еле... ти зна’ш, ми ж відкладаємо, аби поїхати. Усе, що є, відкладаємо на бензин. Ти зна’ш.

— Але... Господи Всемогутній, ма’! Тре’ ж м’ясо їсти, якщо працювать хочеш.

— Ану цить,— сказала вона.— У нас важливіше є, над чим голову ламати,— ліпше над тим поміркувати. Ти зна’ш, над чим.

Том запитав:

— Це про мене?

— Ми поговоримо, коли повечеряємо,— сказала мати.— Еле, у нас досить бензину, аби поїхати, так?

— Десь чверть бака,— відповів Ел.

— Ліпше б ви одразу сказали,— мовив Том.

— Потім. Зажди лише. Мішай кашу, ну, мішай. Ось дай-но кави зварю. Можете цукру додати собі до каші або до кави. Щось одне — те і те не вийде.

Батько повернувся, несучи бідон молока.

— Одинайцять центів,— з огидою повідомив батько.

— Давай!

Мати взяла бідон і відкрила. Густа цівка молока полилась у склянку, і мати передала стакан Томові:

— Дай Вінфілду.

Том опустився навколішки біля матраца.

— На, попий.

— Не можу. Я ще слабий. Облиште мене.

Том устав.

— Він поки що не може, ма’. Заждемо трохи.

Мати взяла склянку і поставила на підвіконня.

— Ніхто не чіпайте,— попередила вона.— Це Вінфілдові.

— Я й не куштувала молока,— похмуро промовила Ружа Шаронська.— Тре’ ж мені бодай крапельку.

— Знаю, але ж ти ще на ногах стоїш. А малюк зваливсь як підкошений. Як там каша — густа, добра?

— Так. Годі її мішати — уже загусла.

— Чудово, ходіть-но їсти. Тепер ось цукор. Усім по ложечці. Сипте в кашу або до кави.

— А мені більше до душі кашу посолити або поперчити,— сказав Том.

— Соли, як хоч’,— відповіла мати.— А перцю вже нема.

Ящики всі пішли на дрова. Щоб поїсти каші, родині довелося повсідатися на матрацах. Усі знов і знов зачерпували собі, доки казанок не спорожнів.

— Лишіть і Вінфілдові,— сказала мати.

Вінфілд підвівся й випив молока — і миттєво відчув звірячий голод. Хлопчик поставив казанок між ногами, вигріб рештки каші й дошкрябав крупинки зі стінок. Мати вилила недопите молоко в чашку і потайки піднесла в куток Ружі Шаронській. Потім розлила чорну гарячу каву по чашках і подала кожному в колі.

— А тепер ви розкажете, що сталося? — спитав Том.— Я хочу почути.

Батько стурбовано почав:

— А можна... ліпше Руті з Вінфілдом не чути. Чи не можуть вони вийти звідціля?

— Ні,— сказала мати.— Вони повинні діяти як дорослі, навіть якщо замалі ще. Їх уже не зміниш. Руті... ти і Вінфілде — нікому ані слова про те, що чули, інакше ви нас просто занапастите.

— Ми не скажемо,— пообіцяла Руті.— Ми вже великі.

— Гаразд, тільки мовчіть.

На долівці стояли чашки з кавою. Коротке й широке ліхтарне світло, наче підрізане крильце метелика, блимало і кидало тьмяно-жовті спалахи на стіни.

— Тепер кажіть,— мовив Том.

— Ну, кажи, чоловіче,— попросила мати.

Дядько Джон сьорбав каву. Батько почав:

— Ну, вони понизили платню, як ти й казав. Понаїхало сті’ки різних збирачів, голодних як вовки — збирати готові були й за окрайчик хліба. Рвеш персик — а вже хтось попереду лізе. Так увесь урожай мигцем обчухрають. Люди як бачать дерево необірване — бігом туди. Я навіть бійки бачив: один каже, що то його дерево, другий — що його, і збирати ладнається. А ці нові понаїхали здалеку — з Ель-Сентро[37]. Голоднющі до чортів. Увесь день гарували за кусень хліба. Я кажу контролеру: «Ми не можемо за два з половиною центи з ящика працювати»,— а той: «Ну й звільняйся тоді, замовкни. А оці люди можуть». Я кажу: «От наїдяться вони — і кинуть». А він: «Чорт, та ми всі персики позбираємо, доки вони наїдяться».

Батько замовк.

— Чортівня достеменна,— сказав дядько Джон.— Подейкують, сьо’дні ввечері ще двісті понаїдуть.

Том промовив:

— Так! А про інше як?

Батько мовчав якийсь час.

— Томе,— озвався він.— Схоже, ти це зробив.

— Я так і думав. Не видко було. Відчув, що схоже на те.

— Схоже, у людей діла іншого нема — ті’ки про це й теревенять,— сказав дядько Джон.— Вони й охоронців понаставляли, і вимагають лінчувати того вбивцю — коли зловлять.

Том подивився в широко розплющені очі дітей. Діти вряди-годи кліпали. Це було так, наче вони боялися бодай коротку мить опинитися в темряві. Том промовив:

— Ну гаразд... той чоловік таке зробив, але ж він зробив те після того, як вони вбили Кейсі.

Батько урвав його:

— Усе не так тепер балакають. Кажуть: він перший зробив.

Томові ввірвався подих:

— Ах-х!

— Вони всі ті’ки те й роблять, що інших на нас нацьковують. Ось що я чув. Усіх отих барабанщиків[38], усіх сторожів. Кажуть, що хочуть того чоловіка розшукати.

— А вони То на лице знають? — спитав Том.

— Ну, не те щоб... але я чував: думають, що То поранено. Вони гадають... у нього...

Том смикнув рукою і повільно торкнувся роздертої щоки. Мати закричала:

— Не так було, як вони балакають!

— Заспокойтеся, ма’,— попросив Том.— Їм то байдуже. Що барабанщики не патякатимуть проти нас — праві будуть вони.

Мати невідривно вдивлялася крізь тьмяне світло в Томове обличчя, особливо стежачи за його губами.

— Ти обіцяв,— промовила вона.

— Ма’, мені... тому чоловікові, мабуть, ліпше піти. Якщо... той чоловік щось не так зробив, мо’, він вирішив би: «О’кей. Ось я, вішайте мене. Я кривду вчинив, повинен покару прийняти». Але ж він ніч о’ такого не зробив. Це так, ніби він забив смердючку.

Руті втрутилася в розмову:

— Ма’, ми з Вінфілдом усе знаємо. Нащо він про «того чоловіка» нам балакає.

Том гмикнув:

— Ну, той чоловік не хоче на шибениці висіти, бо знову так учинив би. А ще не хоче він на сім’ю свою біду накликати. Ма’... я повинен іти.

Мати прикрила рот долонею і кахикнула, щоб прочистити горло.

— Не можна тобі,— сказала вона.— Не зможеш ти ніде сховатися. Не зможеш нікому вірити. А нам ти можеш вірити. Ми можемо тебе сховати, доглянемо, щоб рана загоїлася, годуватимемо, доки з обличчям стане все гаразд.

— Але, ма’...

Вона підвелася.

— Нікуди ти не підеш. Ми тебе заберемо. Еле, підведи вантажівку до дверей. Я вже все обміркувала. Ми покладемо на дно матрац, і тоді Том туди підлізе швиденько, а ми поставимо ще один матрац — боком складемо, так, що Том ніби у печері буде, а навколо — стіни. Зможе дихати в дірку, я подбаю. Не сперечайся. Ось як ми зробимо.

Батько пожалівся:

— Схоже, ні в кого тут більше права голосу нема. Вона просто з ланцюга зірвалася. Оговтаємось, усе владнається — от я її віддухопелю.

— Настане час — аякже,— пообіцяла мати.— Ну, швидше, Еле. Уже достатньо стемніло.

Ел вийшов до вантажівки. Він як слід поміркував, дав задній хід і під’їхав до самих східців.

— Покваптеся тепер,— сказала мати.— Кладіть матраци!

Батько і дядько Джон скинули матраци всередину.

— Ще один.

Вони кинули нагору другий матрац.

— Тепер... Томе, стрибай сюди і підлазь під матрац. Ну ж бо.

Том швидко заліз і стрибнув на дно вантажівки. Він розрівняв один матрац і накрився другим. Батько поставив горішній матрац хатинкою, загнувши ріжки так, що Том наче опинився в арці. У шпаринах між бортовими дошками було видно дорогу. Батько, Ел і дядько Джон швидко все повантажили, склали ковдри на вершині Томової «печери», поряд поставили відра, ззаду поклали третій матрац. Каструлі, сковорідки, змінний одяг — усе лежало просто неба, тому що ящики спалили на дрова. Уже майже скінчили вантажитися, коли до машини підійшов охоронець, тримаючи в зігнутій руці дробовик.

— Що тут відбувається? — спитав охоронець.

— Ми їдемо,— відповів батько.

— Нащо?

— Ну... нам роботу запропонували... добру роботу.

— Правда? І де ж це?

— Ну... біля Відпетча.

— Ану дайте глянути на вас.— Охоронець направив ліхтарик в обличчя батькові, дядькові Джону та Елу.— А чи не було з вами ще одного?

Ел спитав:

— Ви маєте на увазі того подорожнього, якого сюди ми підкинули? Такого низенького, блідого?

— Еге ж. Здається, таким він і був.

— Та ми просто його по дорозі підібрали. Він сьо’дні вранці пішов, коли платня зменшилась.

— Ану повтори, який він із себе?

— Низький. Лице бліде.

— А сьо’дні вранці він не в крові був, не в синцях?

— Не помітив,— відповів Ел.— А бензоколонка відчинена?

— Так, до восьмої.

— Сідайте,— крикнув Ел.— Якщо хочемо вранці у Відпетчі бути, тре’ квапитися. Сядете спереду, ма’?

— Ні, краще ззаду,— відповіла вона.— Чоловіче, і ти теж отут сідай. А спереду хай сядуть Ружа Шаронська, Ел і дядько Джон.

— Дайте-но мені квитанцію, татку,— попросив Ел.— Спробую заправитись у кредит, якщо вийде.

Охоронець дивився їм услід, поки вони їхали вулицею і повернули ліворуч, до бензоколонки.

— Налийте два,— сказав Ел.

— Ви недалеко їдете.

— Ні, недалеко. А можете решту дати грошима?

— Ну... думаю... взагалі-то не дозволено.

— Слухайте, містере,— заговорив Ел.— Ми добру роботу знайшли — нам ввечері запропонували, тре’ до ночі встигнути. Не встигнемо — пропало все. Ну будьте милосердні до ближнього.

— Ну, о’кей. Ви отут на квитанції розпишіться.

Ел вийшов з машини і обійшов «гудзон».

— Аякже,— сказав він. Відкрутив кришку радіатора і залив його водою.

— Два, сказали?

— Так, два.

— А куди їдете?

— На південь. Роботу знайшли.

— Ну? Робочих місць обмаль — постійної роботи.

— А в нас там приятель,— відповів Ел.— На всіх нас чека робота. Ну, бувайте.

Вантажівка розвернулася та погнала по вулиці, здіймаючи куряву. Тьмяні фари ковзнули по дорозі, права блимала через поганий контакт. При кожному поштовху складене на машину порожнє начиння — горщики з каструлями — подзенькувало, готове розбитися.

Ружа Шаронська тихо стогнала.

— Зле тобі? — спитав дядько Джон.

— Так! Мені погано — повсякчас. Ой... краще б мені відпочити в гарному місці. Краще б ми ніколи з дому не їхали. Конні б тоді не пішов, а я б удома лишалася. Він навчався б, улаштувався б кудись.

Ні Ел, ні дядько Джон не відповідали їй. Їх бентежила згадка про Конні.

На узбіччі біля пофарбованих у білий колір воріт ранчо вантажівку зустрів сторож.

— Що, зовсім їдете?

— Так,— відповів Ел.— На північ їдемо. Влаштуємося там на роботу.

Сторож направив ліхтарик на вантажівку, освітив складений намет. Мати і батько дивилися з непроникно-кам’яними обличчями в спалаху ліхтарика.

— О’кей.

Сторож швидко розчахнув ворота. Вантажівка повернула ліворуч і виїхала на шосе 101 — велику магістраль «Північ-Південь».

— Зна’ш, куди ми їдемо? — спитав дядько Джон.

— Ні,— відповів Ел.— Просто їдемо, бо тут осточортіло.

— Мені до пологів уже трішечки,— загрозливо промовила Ружа Шаронська.— Підшукайте гарне місце, де б я родила.

Нічне повітря було холодне, навіть морозяно поколювало. Обабіч дороги з плодових дерев почало опадати листя. Мати сиділа на речах, спираючись спиною на борт вантажівки, а батько сидів навпроти, лицем до дружини.

Мати покликала:

— Усе гаразд, Томе?

Приглушений голос озвався:

— Тут досить тісно. Ми вже проїхали ранчо?

— Обережно,— сказала мати.— А то як зупинять.

Том відгорнув один з ріжків своєї печери. У півтемряві вантажівки грюкнули горнятка.

— Я швидко можу опустити ковдру,— сказав Том.— Та й не в радість мені, що я тут як у пастці.— Він перепочивав, опершись ліктем на подушку.— Богом присягаюся, холодніє, так?

— Хмариться,— відповів батько.— Кажуть, це на ранню зиму.

— Вивірки високо полізли, і трави сіменяться? — запитав Том.— Боже мій, про погоду сті’ки прикмет навигадували. Певен, і такий знайдеться, хто погоду передбачить за парою старих підштаників.

— Не знаю,— сказав батько.— Про мене — на зиму повертає. Тре’ тут довго жити, аби взнати напевно.

— Куди ж ми їдемо? — спитав Том.

— Не знаю. Ел ліворуч повернув. По-моєму, ми їдемо туди, ’відки приїхали.

— Ніяк не второпаю, що ліпше,— сказав Том.— Як ми головним шосе поїдемо — там копів більше буде. А з моєю пикою мене мигцем заметуть. Мо’, нам тре’ на іншу звернути.

— Постукай у стінку,— сказала мати.— Ел поверне.

Том постукав по передній панелі кулаком; вантажівка зупинилася на узбіччі дороги. Ел вийшов з машини і попрямував до задніх дверцят. Руті з Вінфілдом визирнули з-під ковдри.

— Що таке? — спитав Ел.

— Нам тре’ поміркувати,— відповіла мати,— як далі бути. Мо’, ліпше нам путівців держатися. Том так каже.

— Це через мою пику,— додав Том.— Мене ж упізнають. Будь-який коп замете.

— Ну, як ти такий розумний — то куди? Я думав, на північ. Ми ж з півдня їдемо.

— Так,— відповів Том — але путівцями їдь.

Ел спитав:

— Мо’, поспимо, переночуємо, а завтра поїдемо?

Мати швидко відповіла:

— Не пора ще. Давайте подалі від’їдемо.

— О’кей,— Ел повернувся за кермо і дав газ.

Руті з Вінфілдом знову накрилися з головою. Мати спитала:

— З Вінфілдом усе гаразд?

— Атож, усе гаразд,— відповіла Руті.— Він спить.

Мати притулилася спиною до борту вантажівки.

— Навіть смішно: почува’шся так, ніби на тебе полюють. Я просто скаженію.

— Кожен скаженіє,— відповів батько.— Кожен. Ти ж бачила, що сьо’дні коїлося — така заваруха. Люди міняються. В урядовому таборі, де ми жили, люди не лютували.

Ел повернув праворуч на дорогу, посилану рінню, і над землею метнулися жовті вогні. Фруктові дерева зникли, замість них пішов бавовник. Машина проїхала двадцять миль через бавовну, вихляючи й петляючи по стежках. Біля дороги була заросла чагарями затока, а в кінці — бетонний міст, і потім уздовж берега, за струмком — знову дорога. І тоді за струмком фари вихопили довгий ряд червоних товарних вагонів без коліс, і показався великий дорожній знак з оголошенням: «Потрібні збирачі бавовни». Ел пригальмував. Том визирнув у шпарини між бортами. Чверть милі крізь борт було ще видно вагони; Том знову постукав у стінку. Ел зупинився біля шляху і вийшов з машини.

— Ну, а тепер що?

— Вимикай мотор і сюди залазь,— відповів Том.

Ел сів у водійське крісло, завів мотор, від’їхав до кювета, вимкнув мотор і фари. Він переліз через задній відкидний борт.

— Усе,— мовив Ел.

Том переліз через посуд і став навколішки перед матір’ю.

— Слухайте,— сказав він.— Тут написано, що тре’ збирачі бавовни. Я об’яву бачив. І я все метикував, як би і з вами лишитись, і бід вам не накоїти. Мо’, з обличчям ліпше стане, але не зара’. Я бачив там вагони. Збирачі в них живуть. І, мо’, робота є. Як щодо того, аби знайти роботу і в такому вагоні оселитись?

— А ти? — запитала мати.

— Ну, ви ж бачили гущавину — густезні чагарі. Я б міг у кущах сховатися, подалі від очей. А вночі ви можете мені виносити поїсти. Я бачив там дренажну трубу, неподалік зовсім. Я й спати там міг би.

— Далебі,— сказав батько,— хтів би я до бавовни рук докласти! От що-що, а в цьому тямлю.

— У тих вагонах, гадаю, можна спинитися,— мовила мати.— Файні, сухі. Томе, як ти гада’ш: ті чагарі достатньо густі, щоб ти сховався?

— Аякже. Я дивився. Місця мені тре’ буде небагато, сховаюсь. А там і обличчя загоїться, тоді вийду.

— У тебе все’дно страшні шрами лишаться,— зауважила ма.

— Чорт! Та в кого шрамів нема.

— Одного разу я набрав чотириста фунтів,— сказав батько.— Звісно, тоді файно вродило, повно. Якщо збирачами станемо, то дещо заробимо.

— І м’яса хоч трохи буде,— додав Ел.— А що ми зара’ робитимемо?

— Залазь у машину, переночуємо у вантажівці до ранку,— сказав батько.— А вранці — на роботу. Мені навіть у пітьмі коробочки бавовни видко.

— А як бути з Томом? — спитала мати.

— Та не перейматеся, ма’. Візьму ковдру. Озирніться. Там, за нами,— файна дренажна труба. Можете приносити мені трохи хліба, чи бараболі, чи каші та просто там лишати. Я заберу.

— Добре!

— По-моєму, слушно,— сказав батько.

— Це слушно,— наполягав Том.— Скоро моє обличчя загоїться, і я виходитиму, теж збиратиму.

— Ну, домовилися,— сказала мати.— Але не висувайся. Щоб тебе ніхто не бачив.

Том підповз до краю вантажівки.

— Візьму лише цю ковдру. Ма’, як назад поїдете — виглядайте дренажну трубу.

— Бережи себе,— благала вона.— Бережи.

— Авжеж,— відповів Том.— Обов’язково берегтимуся.

Він переліз через борт і попрямував до берега.

— На добраніч,— сказав Том.

Мати проводжала очима його постать, яка злилася з ніччю і зникла в кущах біля струмка.

— Ісусе, сподіваюсь, усе обійдеться,— сказала вона.

— Хочете, аби я зара’ вертав? — запитав Ел.

— Так,— мовив батько.

— Поволі їдь,— сказала мати.— Хочу точно ту дренажну трубу побачити. Мені тре’ побачити.

Ел довго розвертався на вузькому шляху, доки не змінив напрямок. Він повільно повів машину назад, до ряду товарних вагонів. Фари вантажівки освітили кота, який прямував до автомобільних дверцят. У дверях було темно. Жодного поруху вночі. Ел вимкнув фари.

— Ви з дядьком Джоном лізьте назад,— сказав він Ружі Шаронській.— А я тут спатиму.

Дядько Джон допоміг вагітній молодиці залізти нагору. Мати пересунула посуд на п’ятачок. Члени родини лягли, міцно притиснувшись одне до одного в кузові вантажівки.

У якомусь вагоні судомно плакало, захлинаючись, немовля. Виповз пес, принюхуючись і пирхаючи, та повільно обійшов вантажівку Джоудів. Від струмка чулося дзюрчання.