Грона гніву

Розділ 5

азяї землі приїздили на свою ділянку, але частіше присилали замість себе посередників. Ті приїжджали в критих автомобілях, мацали пальцями суху землю, а іноді вгризалися буром у землю, аби взяти проби. Селяни сиділи у випалених сонцем палісадниках і бентежно вдивлялися, коли криті автомобілі їздили по полях. І нарешті власники машин в’їздили в палісадники та розмовляли з місцевими через віконця автівок. Перші кілька хвилин орендарі стояли біля машин, потім сідали навпочіпки та, підібравши лозинки, виводили ними візерунки в пилюці.

У прочинених дверях стояли жінки, задивляючись на вулицю, а за ними — діти, біляві, як кукурудза, з широко розплющеними очима, почухуючи одну босу ногу об Другу, ворушачи пальцями. Жінки й діти придивлялися до чоловіків, які перемовлялися з посередниками. Придивлялися мовчки.

Одні посередники були добрими, бо терпіти не могли те, що доведеться зробити, інші — говорили зло, тому що терпіти не могли чинити жорстоко, а треті були байдужими, бо давно вже виявили: той не посередник, хто не може скрижаніти. І всі вони були чимось більшим, ніж закладено в них, підкорялись якійсь силі. Одні ненавиділи математику, бо вона примусила їх зірватися сюди, а деякі схилялися перед нею, бо математика берегла від думок і почуттів. Якщо земля належала банку чи фінансовій компанії, посередник казав: банку — або компанії — треба — вони хочуть — наполягають,— ніби банк чи компанія — то чудовиська, здатні мислити й відчувати, почвари, які заманили людей у пастку. Ці агенти не відповідали за дії банків і компаній, тому що були живими людьми й рабами, тоді як банки були машинами і хазяями водночас. Дехто навіть пишався тим, що підкорений владі таких холодних і непереможних чудовиськ. Посередники сиділи в автівках і пояснювали. Ви знаєте, земля не родить уже, виснажена. Ви ж бозна-скільки вже копалися в ній.

Орендарі, які сиділи навпочіпки, кивали головою й далі виводили візерунки: всі знають, і Бог знає. Якби лиш пил не літав. Якби він лишався на поверхні ґрунту, це було б не так уже й погано.

Посередники відстоювали своє: ви ж знаєте, що земля вироджується. Ви ж знаєте, що робить з нею бавовна: висмоктує всі соки з землі.

Орендарі кивали — так, вони знають, і Бог знає. Якби вони лише могли змінити все, вкачати соки назад у землю.

Гаразд, це запізно. А посередники пояснювали наміри й думки чудовиська, сильнішого за них. Навіть якщо вистачає тільки на їжу і сплату податків, скіпщик усе одно протримається на землі.

Так. Але якщо буде недорід, скіпщик муситиме взяти позику в банку.

Але ж — ви знаєте — банк чи компанія не може такого зробити, тому що ці створіння не дихають повітрям і не їдять свинини. Вони дихають прибутком; вони їдять вигоду з грошей. Якщо їм не дати цього, вони помруть, як ти помреш без повітря чи без їжі. Хоч як це сумно, але це правда. Просто правда.

Люди, які сиділи навпочіпки, зводили очі, намагаючись зрозуміти. Чи не можемо ми зачекати? Стривайте, мо’, наступний рік буде врожайний. Бозна, скільки бавовни зійде наступного року. А оці всі війни — Бог зна, як ціни на бавовну підуть. Хіба не з бавовни роблять вибухівку? А уніформу? Хай буде більше воєн — і ціни на бавовну до стелі злетять. Мо’, наступного року? Вони дивилися питально.

Ми не можемо від цього залежати. Банк — чудовисько, якому всякчас треба прибутків. Не можна чекати. Інакше помре. Ні, податки зростають. Коли чудовисько перестає рости, то помирає. Воно не може лишатися таким самим.

Пещені пальці починали постукувати по рамі автівки, а жорсткі міцніше стискали лозинки, якими рвучко малювали в пилу. У хвіртках випалених сонцем хатин жінки зітхали й намагалися розім’яти ноги, потирали однією ступнею другу, ворушачи пальцями. Собаки підходили до автівки, обнюхували її та поливали всі чотири колеса, одне за одним. Кури лежали в розігрітому сонцем пилу, розпушивши пір’я, щоб суха курява прочистила їм шкіру. У маленькому хлівці свині запитливо рохкали над залишеною каламуттю помиїв.

Чоловіки, які сиділи навпочіпки, знов опускали очі долу. Що ви від нас хочете? Ми ж не можемо зменшити нашу частку врожаю кукурудзи — і так половину втратили. Діти всякчас голодні. У нас нема одежі, саме рам’я. Якби в сусідів не було так само, нам би сором було на молитовні збори піти.

І нарешті посередник ставив крапку. Орендна система більше не годиться. Один тракторист може виконати роботу дванадцяти, а то й чотирнадцяти сімей. Плати йому зарплату — і знімай урожай. Ми повинні це зробити. Нам не подобається, але мусимо. Чудовисько хворе. Щось із ним сталося.

Але ви вб’єте землю бавовною.

Знаємо. Нам треба зняти бавовну, перш ніж земля помре. Потім ми ґрунт продамо. Безліч сімей на Сході хотіли б тут купити ділянку.

Орендарі дивилися перелякано. А що буде з нами? Що ми їстимемо?

А ви забирайтеся звідси. Плуг оратиме прямо через подвір’я.

І тут згорблені люди розлючено випростувалися. Мій дідо купив тут землю, для цього йому довелося вбити індіанців, а інших вигнати. А батько народився тут, винищував бур’яни та змій. Потім, як настав неврожай, довелося трохи позичити грошей. І ми тут теж народились, і діти наші. Батькові довелося взяти кредит. Банк забрав землю, але ми ж лишились, і нам давали, що ми виростили, хоч і дещицю.

Ми знаємо це — усе знаємо. Це не наша воля, а банкова. А банк не схожий на людину. А власник, у якого п’ятдесят тисяч акрів землі, теж не людина. Він чудовисько.

Аякже, закричали орендарі, та це ж наша земля. Ми виміряли її й розорали. Ми народилися на ній, на ній нас убивали, у ній нас поховають. Хай вона й не родить, але ми на ній лишимося. Вона наша — бо ми на ній народилися, працювали на ній, умирали на ній. Ось чому це наша власність, у цьому наше право, а не в якихось папірчиках, списаних цифрами.

Шкодуємо. Це не ми. Це чудовисько. Банк не схожий на людину.

Так, але ж банк без людей не може, завше так було.

Ні, тут ви помиляєтесь — абсолютно помиляєтесь. Банк — це щось інше, ніж людина. Трапляється так, що людина в банку ненавидить те, що банк робить, але банк усе одно це робить. Кажу вам: банк — це щось більше, ніж люди. Це чудовисько. Люди його створили, але він не в їхній владі.

Орендарі закричали: дідо вбивав індіанців, татко вбивав змій на землі. Мо’, ми зможемо вбити банки — вони гірші, ніж індіанці чи змії. Мо’, ми станемо на захист, боронитимемо землю, як татко й дідо робили.

Тут голоси посередників розлютилися. Вам доведеться піти.

Але ж це наша земля, кричали орендарі. Ми...

Ні. Банку, чудовиську вона належить. Вам доведеться піти.

Ми дістанемо рушниці, як дідо, коли індіанці прийшли. Що далі?

Що ж, спочатку — шериф, потім — загони. Ви станете злочинцями, якщо лишитеся тут, ви станете вбивцями, якщо стрілятимете. Банк — чудовисько, а не людина, але він може примусити людей робити те, що захоче.

Але якщо ми підемо, то куди? Як ми підемо? У нас чортма грошей.

Шкодуємо, казали посередники. Банк, якому належать п’ятдесят тисяч акрів, за це не відповідає. Ви сидите на землі, яка не ваша. Може, вам переїхати, і тоді знімете восени врожай бавовни. Може, вам стати на грошову підмогу. Чому б вам не податися до Каліфорнії? Там є робота, а холодів не буває. Там будь-де вийдете — і зривайте помаранчі. Чому б і ні, там урожаї весь рік знімають. І посередники завели мотори та поїхали геть.

Чоловіки-орендарі знову присіли навпочіпки, малюючи в пилу візерунки лозинками, міркували, думали. Їхні смаглі обличчя були брунастими до чорноти, очі поблякли від яскравого світла. Жінки обережно спускалися з ґанків і йшли до чоловіків, а вслід бігли діти, готові, як щось, тікати. Старші хлопці сіли навпочіпки поряд з батьками, наслідуючи дорослих. Виждавши, жінки питали в чоловіків: що той хотів?

І чоловіки на мить поглядали вгору, і в їхніх очах спалахував біль. Нам треба забиратися. Трактор, начальник. Як на фабриках.

Куди ж ми підемо, питали жінки.

Не знаємо. Не знаємо.

І жінки швидко, швидко поверталися додому, женучи перед собою дітей. Вони знали: коли чоловік такий ображений, такий розгублений, то може зірвати злість навіть на тих, кого любить. Вони лишили чоловіків вимальовувати свої думки в пилу.

За кілька хвилин орендар роззирався довкола — дивився на насос, поставлений ще десять років тому і схожий на гусячу шию, з залізними візерунчастими дірочками на носику, і на колоду, де склала голову не одна курка, і на плуг, що валявся під навісом стодоли, і на годівницю, що висіла на кроквах.

Діти купчилися навколо жінок у хатах. Що нам робити, ма’? Куди ми поїдемо?

Жінки відповідали: ми ще нічого не знаємо. Ідіть грайтеся. Але далі від тата. А то надає вам, якщо крутитиметеся поряд. І жінки поверталися до роботи, але всякчас спостерігали за чоловіками, які сиділи навпочіпки в пилу — тривожно думали, міркували.

рактори рухалися дорогами й полями, великі гусеничні трактори, подібні до власне гусениць, такі ж ненажерливі. Вони повзли по землі, прокладали стежку і, котячись по ній, пожирали все. Дизельні трактори зупинялись, але все одно гриміли, доки стояли, а коли рухалися, то починали ревти, і земля стугоніла, дудніла. Короткорилі почвари здіймали пил і занурювалися рилами в нього, просто по землі, по всій землі, через паркани, через палісадники, і розорювали яри, усе прямо і прямо. Вони їхали не по землі, а по власній дорозі, їм байдуже було до пагорбів і струмків, до рівчаків, плотів, будинків.

Чоловік, який сидів на залізному сидінні, не був схожий на людину: рукавиці, окуляри, гумова маска від пилу, яка затуляла ніс і рот,— він був часткою чудовиська, роботом усередині. Грім циліндрів линув над землею, мішався з повітрям і ґрунтом, і ґрунт з повітрям озивалися йому такою ж вібрацією. Водій не мав влади над своєю машиною — вона їхала вперед по землі, зминаючи десяток ферм, і знову прямо. Смикнутися за пультом означало зсунути трактор, але руки у водія не смикалися, тому що чудовисько, яке створило трактор, чудовисько, яке послало трактор сюди, якимось чином просоталося в руки водія, в його мозок і м’язи, напнуло на нього шори й намордник, вп’ялося йому в розум, заткнуло намордником йому рот, намордником скувало спробу протесту. Водій не міг бачити землю, як раніше, він не міг відчути запах землі як свій; ноги його не розминали грудок землі, щоб відчути її тепло і силу. Він сидів на залізному сидінні й керував залізними педалями. Не міг ні підбадьорювати, ні бити, ні проклинати, ні підганяти цю істоту, і тому не міг ні бити, ні проклинати, ні підганяти батогом, ні підбадьорювати себе. Це була не його земля, він не міг їй довіряти чи благати її про милість. Якщо кинуте насіння не давало паростків, водія це не обходило. Якщо молоді паростки в’яли в посуху чи тонули в паводі, водій переймався цим не більше, ніж трактор.

Він любив землю не більше, ніж її любить банк. Він міг захоплюватися трактором, лискучою поверхнею машини, любити її нестримну потужність, ревіння циліндрів,— але це був не його трактор. Позаду трактора котилися лискучі диски, які лезами шматували землю — наче це операція: то праворуч лягали відкраяні шматки, то ліворуч; блискучі диски нарізали землю, укладали її. За дисками тягнулася залізнозуба борона, розгладжуючи невеличкі нарізані грудки, і земля вирівнювалася. Позаду борони котилися сівалки — дванадцять вигнутих залізних фалосів, виплеканих на ливарному заводі, доведених до оргазму, послані шестернями, які ґвалтували землю, примушували до пристрасті. Водій сидів на залізному сидінні й пишався тим, як рівно прокладав смуги землі,— пишався трактором, який йому не належав, пишався силою, над якою не мав влади. А коли врожай достигав і був зібраний, водій не розминав у пальцях розпечених грудок, не пересипав їх. Руки не торкалися цього насіння, і ніхто не чекав тремтливо на вруна. Люди їли те, що збирали, не мали спорідненості з хлібом. Земля народжувала під залізом — і під залізом повільно вмирала; бо її ні любили, ні ненавиділи, не припадали до неї з молитвами і не проклинали її.

Опівдні тракторист зупинявся біля сільської хати і діставав свій обід: сендвічі, загорнуті у вощений папір, білий хліб, солоний огірок, сир, гостру шинку, шматок пирога — фірмово-штамповані, як деталі двигуна. Він їв без задоволення. І селяни, яких ще не вигнали, підходили подивитися з цікавістю на нього, коли водій знімав окуляри й гумову пилозахисну маску, від чого лишалися білі кола довкруж очей, біля носа і рота. Вихлопна труба трактора продовжувала працювати вхолосту, бо паливо дешеве,— краще лишати двигун працювати, ніж знову нагрівати дизель. Цікаві діти юрмилися поруч — обдерта дітлашня, яка стискала в рученятах коржі. Діти пожадливо задивлялися на сендвічі, їхні носи, чий нюх від голоду загострився, зачули солоний огірок, сир і ковбасу. Вони не розмовляли з трактористом. Вони проводжали очима його руку, яка відправляла їжу до рота. Вони не спостерігали, як він жує: їхні очі пантрували за рукою, яка підносила сендвіч. А незабаром і ще не виселений орендар вийшов з хати і сів навпочіпки в тіні біля трактора.

— Ого, та ти ж син Джо Девіса!

— Аякже,— відповів тракторист.

— Так чого ж ти згодився на таку роботу — проти своїх?

— Три долари на день. До біса остогидло плазувати за макову зернину в роті й з голоду подихати. У мене дружина і діти. Усім їсти треба. А тут три долари щодня.

— Так,— відповів орендар.— Але через твої три долари п’ятнадцять, а то й двадцять родин макової зернини в роті не мають. Сотня людей знялася з місця й пішла з торбами через твої три долари на день. Чи це справедливо?

А водій відповів:

— Та я не переймаюся. Тре’ про власних малих думати. Три долари на день, і щодня. Часи міняються, містере, ти в курсі? Не проживеш фермером, якщо не маєш два, п’ять, десять тисяч акрів землі й трактор. Про врожай нема чого навіть і думати таким мізерним, як ми. Ти ж не станеш галас здіймати, що не можеш «фордом» їздити, чи тому, що ти не телефонна компанія. Ну і з землею так. Нічого не вдієш. Лише старайся три долари на день заробити. Лише так.

Орендар задумливо проговорив:

— Цікаво, яка чудасія трапляється. Якщо в людини є трохи землиці, то ця частка — власність, і це чоловікові подобається. Якщо має земельку, то може ходити по ній, обробляти її, сумувати, якщо вона гаразд не родить, бути в захваті, коли дощ на неї падає; і це його землиця, і сам він дужчає, бо володіє нею. Навіть якщо незаможний, усе одно великий завдяки своїй землі. Отак-о.

Й орендар продовжив міркувати вголос:

— Але хай у людини така ділянка, що краю не видко, і пальцями грудок не розім’яти, і не може по ній ходити — отоді власником стає не людина, а земля. Людина не може робити що хоче, думати що хоче. Земля стає сильнішою, вона дужча, ніж людина. І людина тоді мізерна, не велика. Це чоловікове майно, але він раб своєї власності. Це завше так.

Водій жував фірмовий пиріг і жбурляв скоринку вбік.

— Часи змінюються, ти що, не в курсі? Голову сушиш над такими речами, які не годують малих. Отримуй три долари на день, годуй своїх дітей. Нема чого перейматися за чужих, свої ж є. Тебе ж знеславлять за те, що таке патякаєш, і ніколи в тебе трьох доларів не буде. Великі цабе не дадуть тобі трьох доларів на день, якщо піклуватимешся про що завгодно, але не про свої три долари.

— Сотня людей завіялася по дорогах через твої три долари. Куди нам податися?

— От, нагадав,— озвався тракторист,— забирайтеся швидше. По обіді почну ваше подвір’я орати.

— Уранці ти вже криницю засипав.

— Знаю. Треба було прямо борозни триматись. І я оратиму подвір’я по обіді. Треба борозни прямо класти. І — ну, раз ти знаєш Джо Девіса, мого старого, то я тобі зараз скажу. Маю розпорядження: якщо орендар не виїхав, тоді... ну, знаєш, буває всяке... надто близько під’їхав і хату зачепив... і мені ще зо два долари накинуть. А мій найменший синок ніколи ще не носив черевиків.

— Я власними руками її збудував. Випрямляв старі цвяхи, щоб покриття покласти. Крокви дротом зв’язував. Це моя хата. Я збудував її. Щойно грюкнеш — буду у вікні з рушницею. От спробуй під’їхати надто близько — підстрелю, як зайця.

— Та це ж не я. Від мене нічого не залежить. Я ж роботу втрачу, якщо не виконаю. А подумай — ну, мене вб’єш? Тебе повісять, але перш ніж висітимеш, з’явиться ще один на тракторі й зруйнує твою хату. Ти вб’єш не того.

— Це так,— погодився орендар.— Хто дав тобі розпорядження? Піду до нього. Його вб’ю.

— Та помиляєшся. Він теж наказ має — з банку. Банк сказав: «Вимети всіх, а то з роботи полетиш».

— Ага, значить, директор банку. Чи рада директорів. Заряджаю обріз і йду до банку.

Водій заперечив:

— Один сказав мені, що банк отримує накази зі Сходу. А накази такі: «Хай земля родить, а то вам гаплик».

— Та коли ж це скінчиться? У кого стріляти? Перш ніж здохнути з голоду, най я вб’ю того, хто мене примусив отак подихати.

— Не знаю. Може, нема кого стріляти. Може, взагалі не в людях причина. Може, як ти сказав, земельна власність у всьому винна. Ну, я тобі про свої розпорядження сказав.

— Треба поміркувати,— сказав орендар.— Нам усім треба поміркувати. Можна ж якось цьому край покласти. Це ж не громовиця, не землетрус. Люди творять зло, та з Божою поміччю все подолаємо.

Скіпщик сидів у своєму палісаднику, а водій завів двигун, трактор загуркотів і рушив далі, прочісуючи борознами землю, і фалоси сівалки вгризалися в ґрунт, засіваючи оранку. По всьому подвір’ю пройшовся трактор, і тверда втоптана земля ставала орною, і знову трактор прорубав десять футів землі, і знов од’їжджав. Залізний страж відкусив кут хати, стіни повалились, і хатинку видерли з фундаменту, і вона впала набік, ніби розчавлена комашка. І тракторист був в окулярах, і гумова маска затуляла йому ніс і рот. Трактор прямував напростець, і повітря з ґрунтом відлунювали його ревінню. Орендар дивився цьому вслід, стискаючи рушницю. Поряд з ним стояла дружина, а за нею — притихлі діти. І всі вони задивлялися вслід трактору.