Грона гніву

Розділ 21

игнані з дому, поневіряючись, люди тепер стали мігрантами. Такими родинами, які жили на крихітних клаптиках землі, жили і вмирали на сорока акрах, жили надголодь — годувались або голодували, знімаючи врожай з тих сорока акрів,— увесь Захід нині роєм роївся. І вони розбіглися, шукаючи роботу; магістралі повнилися потоками людей, і вздовж річкових берегів вирували потоки людей. Потоки ринули. Великі магістралі буяли потоками мігрантів. Раніше на Середньому та Південному Заході жили звичайні селяни — простий люд, не знайомий з промисловістю, який не користувався машинами і не знав їхньої сили й небезпеки, коли ці пристрої потрапляють до приватних рук. Вони не відчували парадоксів промисловості. У них ще не витруїли загостреного відчуття сміховинності промислового життя.

Але зненацька машини виштовхнули їх на дороги, і шляхи зароїлися прибульцями. Дорожній рух змінив людей; змінили їх табори на узбіччях, страх перед голодом і сам голод. Діти, яким не було чого їсти, змінили їх; нескінченний рух змінив їх. Вони були мігрантами. І ворожість змінила їх, спаяла, згуртувала — ворожість, яка примушувала кожне маленьке містечко збиватися в зграї та хапатися за зброю, ніби відбиваючи загарбників, збиватися в загони, озброєні кирками,— клерки і крамарі з дробовиками в руках захищали свій світ від свого народу.

Захід охопила паніка, коли на магістралях почали множитися мігранти. Ті, хто мав власність, злякалися за свою власність. Ті, хто ніколи не голодував, на власні очі уздріли голодних. Ті, хто ніколи не бажав забагато, узріли спалахи жадоби в очах прибулих. І люди з міст і передмість об’єдналися, щоб себе захистити, і запевнили себе, що вони хороші, а загарбники злі, як завжди має вчинити людина, перш ніж почати боротися. Вони казали: ці кляті окі брудні й темні. Вони виродженці, сексуальні маніяки. Ці кляті окі — злодюги. Цуплять усе, що трапиться. У них немає почуття власності.

Й останнє було правдою, бо як людина, що не має власності, відчує біль за неї? І на захист самих себе люди казали: вони переносять заразу, вони брудні. Ми їх не потерпимо в школах. Вони чужинці. Ви ж не хотіли б, аби ваша сестра гуляла з кимось з отаких?

Місцеві примушували себе до жорстокості, плекали її в собі. А потім вони сформували підрозділи, загони й озброїлись — озброїлись кийками, сльозогінним газом, автоматами. Ми на власній землі. Ми не потуратимемо цим зайдам, не дамо їм нахабніти. І хоча в озброєних не було землі, їм здавалося, що вони її мають. І клерки, які вечорами ходили на військові заняття, теж були бідні як церковні щури, і у скромних крамарів були тільки довжелезні списки боргів — повні шухляди. Але навіть борг — це щось, навіть робота — це щось. І якийсь клерк міркував: от я отримую п’ятнадцять доларів на тиждень. А якщо клятий окі підрядиться на цю ж роботу за дванадцять? І скромний крамар міркував: як я змагатимуся з тими, кому ніхто не дає позику?

Та мігранти потоком роїлися на магістралях, і голод палахкотів у них в очах, і злидні палахкотіли у них в очах. У них не було аргументів, не було системи — нічого, крім їхньої кількості та потреб. Коли не було роботи для одного — десятеро боролися за неї, боролися за низьку платню. Якщо цей працюватиме за тридцять центів, я працюватиму за двадцять п’ять.

Якщо він братиме двадцять п’ять, я робитиму те саме за двадцять.

Ні, мене візьміть, я голодний. Я за п’ятнадцять робитиму. Я робитиму за харч. Діти. Якби ви їх бачили. Малі, усі в гнояках і бігати не можуть. Даси їм якусь гниличку, ну, кисличку підбереш — а в них животи як розіпре. Мене візьміть, я робитиму за маленький шматочок м’яса.

І для багатьох це було вигідно, бо зарплати скорочувались, а ціни не падали. Великі власники раділи з того і ще більше розсилали реклами, аби людей усе прибувало. І зарплати падали, а ціни не змінювались. І вже дуже скоро ми знову матимемо рабів.

І тепер власники великих компаній винайшли новий хід. Великий власник купляв консервний завод. І коли персики з грушами достигали, хазяїн зменшував ціни на фрукти нижче за собівартість. І як власник консервного заводу закуповував фрукти за низькою ціною, а ціну на консерви завищував і так отримував прибуток. А дрібні селяни, які не мали консервних заводів, позбувалися власних господарств — їх забирали собі великі власники, банки й ті компанії, яким теж належали консервні заводи. Час минав, господарств меншало. Дрібні селяни переїжджали до міст, вичерпавши свій кредит, вичерпавши своїх друзів, своїх родичів. І вони теж подалися на магістралі. І дороги переповнювалися людьми, спраглими до роботи, готовими вбити за роботу.

А компанії, банки наближали власну загибель, навіть не знаючи цього. Поля рясно родили — а виснажені голодом люди рухалися по дорогах. Засіки тріщали від зерна — а діти злидарів виростали рахітичними, і на боках у малят набрякали гнійники пелагри. Великі компанії не відали, що від голоду до гніву — один крок. І гроші, які могли би піти на зарплати, ішли на газ, на зброю, на агентів і шпигунів, на чорні списки, на муштру. На дорогах люди комашились, як мурахи, в пошуках роботи, їжі. І гнів починав дозрівати.