Грона гніву

Розділ 16

жоуди й Вілсони пробиралися на Захід одним гуртом: Ель-Рено і Бриджпорт, Клінтон, Елк-Сіті, Сейр і Тексола. Тут був кордон, і Оклахома лишилася позаду. І того дня автомобілі, як і раніше, повзли все далі й далі, через Техаський виступ, Шемрок і Елленрід, Ґрум і Ярнелл. Вони подолали Амарільйо ввечері, їхали дуже довго і спинилися відпочити, коли вже сутеніло. Усі були зморені, запилені та розпашілі. У бабці від спеки почалися судоми, і вона зовсім заслабла.

Того вечора Ел поцупив кілок з плоту і зробив поперечину на вантажівці, натягнувши брезент. Не було чого їсти, крім перепічок, холодних і зачерствілих, які лишилися від сніданку. Усі повалилися на матраци й заснули не роздягаючись. Вілсони навіть не поставили свого намету.

Тікаючи, Джоуди й Вілсони перетнули Техаський виступ, проминули край сірозему, поораний застарілими шрамами висхлих потоків. Сім’ї тікали з Оклахоми і опинилися в Техасі. Сухопутні черепахи пробиралися крізь пил, сонце спрагло висмоктувало землю, а ввечері тепло зникало, проте земля сама випаровувала жар.

Два дні родини тікали, а земля була для них завелика, і вони опанували новий спосіб життя: шосе стало для них домом, а рух — звичним ритмом самовираження.

Помалу вони призвичаїлися до нового життя. Спочатку Руті з Вінфілдом, потім Ел, за ними Конні й Ружа Шаронська, нарешті старші. Земля котилася й набрякала земляними пагорбами. Вілдорадо, і Веґа, і Бойз, і Ґленріо. Ось Техас і скінчився. Нью-Мексико і гори. Далеко виднілися гори до самого неба. І колеса машини рипіли, мотор розігрівся, а з-під кришки радіатора вихоплювалася пара. Родини доповзли до річки Пекос, потрапили до Санта-Рози. І проїхали далі, ще двадцять миль.

л Джоуд вів легковик, з ним сиділа мати, а поруч з нею Ружа Шаронська. Попереду повзла вантажівка. Удалині розпечене повітря курилося гарячими хвилями, і гори тремтіли від спеки. Ел їхав з похмурим виглядом, схилившись і рухаючи рукою кермо; гострий сірий капелюх, заломлений надзвичайно хвацько, звисав над одним оком; подеколи Ел розвертавсь і спльовував на дорогу.

Мати поряд з ним сиділа, склавши руки на колінах, борючись з утомою. Жінка не притулялася до сидіння, дозволяючи машині себе гойдати назад і вперед. Примружившись, неня дивилася вперед, на гори. Ружа Шаронська, навпаки, опиралася поштовхам авта, міцно впершися ногами в підлогу, а правим ліктем — у дверцята біля вітрового скла. Її пухке личко напружилося від їзди, а голова різко смикалася, бо шийні м’язи були міцніші, ніж у матері. Вона намагалася зробити своє тіло недіткненним умістищем, щоб удари не зашкодили плоду. Вона обернулася до матері.

— Ма’,— звернулася вона.

Очі в нені спалахнули, і вона поглянула на Ружу Шаронську. Її очі пильно подивилися на напружене, утомлене обличчя дочки, і мати всміхнулася.

— Ма’,— сказала дочка,— там, куди ми приїдемо, усі ви збиратимете фрукти і взагалі житимете у тому краю, чи як?

Мати трохи іронічно всміхнулася.

— Ми ж туди ще не дісталися,— сказала вона.— Ми там ще нічо’ не бачили. Ще не знаємо, як там — побачимо.

— Ми з Конні більше не хочемо жить на селі,— мовила дочка.— Ми вже все вирішили, що робитимемо.

Материнське обличчя набуло трохи стурбованого виразу.

— Не хоч’ лишатися з нами... з сім’єю? — запитала вона.

— Ну, ми говорили про це... ми з Конні. Ма’, ми воліємо в місті жити,— схвильовано провадила Ружа.— Конні збирається влаштуватися до майстерні, або, мо’, на фабрику. Навчатиметься вдома, мо’, на радіо і, мабуть, вивчиться, спеціалістом стане, свою справу відкриє. І на бейсбол ходитимемо дивитись. І Конні каже, що лікаря покличе, коли народжуватиму, а мо’, каже, й до шпиталю покладе. І автомобіль у нас буде, маленький. А коли він вечірні курси скінчить... ну, це файно буде, уже вирізка в нього є з журналу «Західні любовні історії», а ще й підпишеться на програму, бо це безкоштовно. Каже, що просто так і прописано. Я сама бачила. І ще — роботу дадуть, коли курси скінчить, а радіо — це така добра чиста робота, і є майбутнє. І в місті житимемо, і на бейсбол ходитимемо, і ’лектрична праска в мене буде, а в дитини обновки. Конні каже, що все дитяче — біленьке... ну, ви бачили в каталозі, у них усе для малят є. Мо’, спочатку на домашніх курсах Конні нелегко буде, та... ну, коли дитина з’явиться, він уже курси скінчить, і в нас своє житло буде, хоч маленьке, та своє. Ми нічо’ такого особливого не плануєм, та хочем, аби малюку воно приємним було.— Обличчя в неї розпашіло від збудження.— І я подумала: мо’, коли ми до міста поїдемо, а коли Конні свою майстерню відкриє, Ел у мого чоловіка працюватиме.

Мати не зводила зору з її розпашілого обличчя. Спостерігала за тим, як виростає ця ілюзія.

— Мені не хтілося б, аби ви од нас пішли,— промовила неня.— Не по-людськи це, коли сім’я розпадається.

Ел пирхнув:

— Мені — робити на Конні? А не, щоб Конні на мене робив? Що він собі думає — що ті’ки він, сучий син такий, може ввечері навчатись?

Мати раптом збагнула, що все це повітряні замки. Вона знову поглянула на дорогу і розслабилась, але в очах досі читався усміх.

— Цікаво, як бабуня сь’одні почувається,— сказала вона.

Ел напружився за кермом. У двигуні щось забрязкало.

Ел збільшив швидкість, і застукало гучніше. Він притишив газ і дослухався, потім на мить прискорив і знову дослухався. Металевий стукіт і брязкання посилились. Ел загудів і з’їхав на узбіччя. Передня вантажівка загальмувала, а потім повільно поїхала назад. Повз них на захід майнули три машини, і з кожної висунувся водій, крикнувши:

— Де ти став, чорт забирай!

Том зупинив вантажівку неподалік, виліз і підійшов до легкової. Інші дивилися з навантаженого верху. Ел притишив газ і дослухався, як мотор працює вхолосту. Том спитав:

— Що сталось, Еле?

Ел завів мотор.

— Слухай-но.

Задеренчало сильніше. Том дослухався.

— Запали вхолосту,— сказав він, відчинив капот і зазирнув усередину.— Тепер дай газ.— Він мить услухався, потім підняв голову.— Мабуть, ти правий, Еле,— мовив Том.

— Гонковий підшипник чи як?

— Та схоже,— відповів Том.

— Я багато мастила ллю,— поскаржився Ел.

— Ну, значить, воно не доходило. Усе пересохло, до дідька. Нічо’ не поробиш, міняти тре’. Слухай, піду зара’, пошукаю, де стати, щоб рівно було. А ти за мною їдь поволі. Не жени її, не шквар.

— Що, зле? — спитав Вілсон.

— Досить зле,— відповів Том, заліз до вантажівки і повільно рушив її вперед.

Ел пояснив:

— Не знаю, що з нею таке. Я мастила багато лив.

Ел знав, що винен він. Відчував свій недогляд.

— Ти не винен,— сказала мати.— Ти все до останнього робив як слід.

А потім боязко спитала:

— Усе настільки жахливо?

— Ну, важко туди залізти, і нам тре’ поставити новий шатун, ще й бабіту тре’.— Він глибоко зітхнув.— Добре, що Том з нами. Я на підшипниках не знаюся. Мо’, з Божою поміччю Том зуміє.

На узбіччі стояв величезний червоний рекламний щит, відкидаючи гігантську тінь. Том зіштовхнув вантажівку до мілкої придорожньої канави, під’їхав до щита і став у затінку. Вийшов з машини й почекав на Ела.

— Легше,— крикнув він.— Легше веди, а то ще й ресори поламаєш.

Елове обличчя спалахнуло від люті, він заглушив мотор.

— Чорт забирай,— закричав Ел,— це що — я попалив підшипник? Що ти там кажеш — «ще й ресори поламаєш»?

Том усміхнувся.

— Та заспокойся,— сказав він.— Я ж тебе не звинувачую. Просто обережніше їдь через оцю канаву.

Ел буркотів, обережно ведучи машину вниз і вгору, на інший бік:

— Ще почне вигадувати, ніби це я підшипника попалив.

Тепер мотор голосно деренчав. Ел від’їхав у тінь і вимкнув мотор.

Том відкинув капот і почав дивитися.

— Не можу навіть почати, доки не охолоне,— сказав він.

Сім’ї злізли з машин і скупчилися поряд.

Батько спитав:

— Що, так усе погано? — і присів навпочіпки.

Том обернувся до Ела:

— Підшипники колись міняв?

— Ні,— відповів Ел,— ніколи. Раніше я тільки піддон знімав.

— Ну, тре’ нам піддон зняти,— сказав Том,— дістати новий підшипник, обточити його, аби підходив сюди. Добрячий день пробабраємося. Доведеться назад повернутись, у Санта-Розу, там деталь пошукаємо. До Альбукерке десь сімдесят п’ять миль — о Ісусе, завтра ж неділя! Завтра нічо’ не дістанемо.

Сім’ї стояли мовчки. Руті близько підкралась і зазирнула у відчинений капот, сподіваючись побачити зламану деталь. Том тихо провадив:

— Завтра неділя. У понеділок купимо, а відремонтуємо не раніше ніж у вівторок. У нас інструментів нема, аби обточити. Що ж, труднація.

По них ковзнула тінь канюка, і всі задивилися на чорного птаха, який ширяв у височині.

— Що найбільше бентежить,— сказав батько,— це те, що ми без грошей опинимося, тож ніяк не вижити. Ось те, що муляє, а тре’ ж бензин купляти, мастило... От спливуть гроші, не знаю, як нам далі.

— Певно, це моя провина,— сказав Вілсон.— Через цю чортову руїну всі злидні. Люди добрі, ви зглянулися на нас. Тепер просто збирайтесь і їдьте. А ми з Сейрі залишимося, якось перебудемо. Ми не хочемо завдавати вам неприємностей.

Батько повільно відповів:

— Ми не збираємося так чинити. Ми з вами, відайте, сливе рідня. Дідо помер у вашому наметі.

— Нічого від нас, крім неприємностей,— стомлено сказала Сейрі,— нічого, крім неприємностей.

Том повільно вийняв цигарку, оглянув її і закурив. Він зняв пошарпаний кашкет і обтер чоло.

— Ось що придумав,— сказав він.— Мо’, ніхто не схвалить, але думка така: чим раніше ви Каліфорнії дістанетеся, тим швидше гроші будуть. Оця машина вдвічі краще їде, ніж вантажівка. Отака в мене ідея. Покладете речі до вантажівки, а потім ви всі, крім проповідника, поїдете. А ми з Кейсі тут зупинимося, машину полагодимо, а потім за вами поїдемо, наздоженемо, день і ніч гнатимемо. А не наздоженемо, не страшно, ви ж уже там облаштуєтеся. Як щось зламається, станьте табором біля дороги і чекайте на нас. А як нічо’ не трапиться, на місце станете, роботу знайдете, усе гаразд буде. Кейсі мені з машиною допоможе, і ми негайно ж за вами чкурнемо.

Кревняки міркували. Дядько Джон присів навпочіпки поряд з батьком.

— Мо’, зараджу тобі з шатуном? — спитав Ел.

— Ти ж казав, що ніколи з підшипниками справи не мав.

— Правда твоя,— погодився Ел.— Усе, що мені тре’ мати, це міцну спину. А мо’, проповідник не захоче лишатися.

— Ну, не він, так хтось інший — мене не обходить,— сказав Том.

Батько поколупав суху землю вказівним пальцем.

— Про мене, Том правий,— сказав батько.— Не діло отут-о всім лишатися. Ми можемо п’ятдесят, сто миль зробити, доки стемніє.

Мати захвилювалася:

— Як же ви нас знайдете?

— А ми цим же маршрутом поїдемо,— сказав Том.— Шістдесят шостим, прямо. Чекайте на нас біля Бейкерсфілля. Я на карті бачив. Просто туди їдьте.

— Так, але якщо вже в Каліфорнії на інший шлях виїдемо?

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв Том матір.— Знайдемо вас. Каліфорнія ж не цілий світ.

— Це місце на карті страшенно велике,— сказала мати.

— Джоне, а ти не проти? — звернувся батько по пораду.

— Ні,— відповів Джон.

— Містере Вілсоне, машина ж ваша. Ви не проти, як мій син її поремонтує, а потім нас наздожене?

— Зовсім не проти,— відповів Вілсон.— Ви ж, люди добрі, усе для нас зробили, останнє від себе відривали. Чого ж вашому синові заперечувати.

— Ви, мо’, влаштуєтеся там на роботу, гроші якісь заробите, якщо вас не доженемо,— сказав Том.— А от якщо тут усі лишимося... Води нема, машину не зсунути. А якщо ви всі туди на роботу поїдете — грошей заробите, житло знайдете. Як вам це, Кейсі? Зі мною лишитеся чи з ними поїдете?

— Та зроблю, як вам краще, добродії,— відповів Кейсі.— Ви мене прийняли, з собою везли. Зроблю все, що можу.

— Ну, ви лежатимете на спині, весь вид мастилом завозите, як отут лишитеся,— сказав Том.

— Та хай так.

— Ну, якщо згода, то їдьмо,— сказав батько.— Ми, мо’, сто миль витиснемо, доки отаборимося.

Мати підійшла до нього.

— Я нікуди не поїду.

— Що це значить — «не поїду»? Тобі тре’ їхати. Ти повинна за сім’ю дбати.

Батько був вражений таким заколотом.

Мати підійшла до легкової машини й пошаруділа рукою під заднім сидінням. Вона витягла звідти домкрат і почала легко махати ним.

— Я нікуди не поїду,— повторила вона.

— Кажу тобі, ти повинна їхати. Ми ж усі так вирішили.

Але тепер мати була незламна і твердо стиснула вуста.

Вона промовила:

— Ви мене звідси не заберете, лише силою.— Вона знов стиснула ручку домкрата і почала поволі погойдувати.— Це ганьба тобі, старий. Бити себе не дам, плакати-голосити не буду. Я опиратимусь. І не пишайся, нібито мене подолаєш, коли заманеться. А як це й станеться, я почекаю, доки спиною до мене повернешся чи на землю сядеш, і як відром тебе тарахну. Святим Богом присягаюся, так і зроблю.

Батько безпорадно подивився на гурт.

— От зухвала,— сказав він.— Ніколи не бачив, аби вона була такою нахабою.

Руті захихотіла.

Домкрат кровожерно погойдувався в материній руці.

— Ну ж бо,— сказала мати.— Ти вирішив. Ну, спробуй, удар. Просто спробуй. Та нікуди я не поїду, а присилуєш — спати не зможеш, бо я підстерігатиму. І щойно сон тебе візьме — одразу як трісну деревиною.

— Ото нахаба,— пробурмотів батько.— А вже ж не молодка.

Уся група спостерігала за повстанням. Усі стежили за батьком, чекаючи, що його ось-ось розірве від люті. Усі стежили за його млявими руками, які мали б стиснутись у п’ястуки. І лють батька не виплеснулась, і руки в нього безсило повисли. І за мить усі зрозуміли, що мати перемогла. І мати теж зрозуміла це.

Том спитав:

— Ма’, що це з вами? Чого це вам заманулося? Яке лихо з вами сталося? Вам лячно за нас?

Неньчине обличчя пом’якшало, але погляд у неї досі лишався твердим.

— От ви вирішили, а як слід не поміркували,— сказала мати.— Хто у нас ще на світі є? Нікого нема, окрім нас. Нікого, лише сім’я. От ми поїхали — і дідо одразу на той світ пішов. А тепер просто всіх розлучити хочете...

Том скрикнув:

— Ма’, та ми ж вас ураз наздоженемо. Ми ж довго не будемо нарізно.

Мати погойдала домкратом.

— А як ми заночуємо, а ви нас не помітите і проїдете? А як ми дістанемося туди й не знатимемо, чи лишили ви про себе звістку, і не знатимемо, де про вас питатися? Дорога нам дала гіркі уроки. Бабця хвора. Вона отам на вантажівці — ось-ось на той світ потрапить. Дорога в нас ще довга і ще дасть гіркі уроки.

— Але ми могли б заробити дещо,— сказав дядько Джон.— Могли б трохи назбирати, а час прийде — й інші до нас підтягнуться.

Погляди всіх у родині звернулися до матері. Владою була вона. Вона взяла все під свою владу.

— Нічо’ доброго ці гроші нам не принесуть,— мовила вона.— Усе, що в нас є,— це сім’я, неподільна. Як зграя сіроманців нападає на корів, усе стадо має разом триматися. Мені не страшно, доки всі тут і живі — хто ще живий,— та сім’ї розбивати не дозволю. І Вілсони тут з нами, і проповідник з нами. Я нічо’ не скажу, як вони захочуть від нас поїхати, але як мої кревні захочуть... ось домкрат — буде вам, як утекти заманеться.

Тон у неї був холодним і безапеляційним. Том, заспокоюючи її, сказав:

— Ма’, ми не можемо всі отаборитися. Тут води нема. І тіні негусто. А бабці потрібна тінь.

— Добре,— сказала мати.— Далі поїдемо. І спинимося там, де вода і тінь. І... вантажівка повернеться й тебе до міста відвезе, ти там деталь купиш і повернешся. Нікуди ти не підеш по такому осонні... а я тебе самого й не пущу — якщо тебе заберуть, то ніхто ж не боронитиме.

Том зціпив зуби, а потім клацнув язиком. Він безпорадно розвів руками, і вони повисли лозинами.

— Татко,— сказав він,— якби ви підхопили її з одного боку, а я з другого, а потім усі б навалились, а бабця б згори всілася, то, мо’, ми б і приборкали її. Ну, двох чи трьох мама домкратом би прибила. Але як ви не хочете, аби вам голову розтрощили, гадаю, мама перемогла. Ісусе Христе, одна людина може всіх інших перемогти! Ви перемогли, мамо. Тільки сховайте цю штуку, доки когось нею не шандарахнули.

Мати з подивом глянула на цей залізний прут. Її руки тремтіли. Вона впустила домкрат на землю, і Том підкреслено-дбайливо підняв його та поклав назад у машину. І сказав:

— Тату, тепер розслабтесь. Еле, ти поведеш машину, поставите намет, а потім сюди повертайся. Ми з проповідником знімемо піддон. Потім постараємося в Санта-Розі знайти деталь. Мо’, і знайдемо що тре’, сьо’дні ж ще субота. Тільки скоріше, щоб ми встигли. У вантажівці є гайковий ключ і пласкогубці.

Він поліз під машину і намацав масний піддон.

— А, ось ще. Принеси мені якусь посудину — відро, щоб мастило набрати. Хай не тече.

Ел подав відро, і Том поставив його під машину та відкрутив пласкогубцями замащену кришку. Чорне мастило потекло йому на руки, доки Том відкручував кришку пальцями, а потім чорний струмок безшумно полився у відро. Ел саджав рідних на вантажівку, а за цей час відро наповнилося до половини. Том з обличчям, уже забрудненим мастилом, висунувся з-під коліс.

— Швидше повертайся! — крикнув він услід.

І він відкручував болти, доки вантажівка рушала з місця через неглибоку канаву і повзла вдалину. Том зробив по оберту на кожному болті, рівномірно ослабивши шворні, діставши запасні прокладки.

Проповідник став навколішки біля колеса.

— Чим можу зарадити?

— Нічим поки що. Скоро все мастило витече, болти звільняться, і, мабуть, тоді зніму кришку.

Том скоцюрбився під машиною, послабляючи болти гайковим ключем і обертаючи їх пальцями. Він лишив усі болти триматися на різьбі, щоб піддон не відвалився.

— Земля досі така розпечена,— сказав Том. І додав: — Слухайте-но, Кейсі, ви щось останні дні були страшенно тихий. Що, Господи Ісусе, таке? Як я вперше вас побачив, ви по півгодини розводилися. А тут за пару днів десятка слів не сказали. Що з вами — скисли?

Кейсі лежав на животі, зазираючи під машину. Однією рукою він підтримував щетинисте підборіддя. Капелюха проповідник відсунув на потилицю так, що криси аж загривка торкалися.

— Я все життя наговорився, як проповідником був,— сказав він.

— Так, але ж ви й розумне дещо говорили.

— Усе переймаюся,— сказав Кейсі.— Навіть не уявляв, коли був проповідником у нашому краю, що настільки свідомо грішив у нашому краю. Якщо я більше не проповідуватиму, то маю одружитися. Бо, Томмі, плоть спокою не дає.

— Мені теж,— відповів Том.— Я, як вийшов з Макалістера, оскаженів. Зняв якусь курву, повію справжню, ну й засадив їй. Не скажу вам, що потім було. Нікому не скажу.

Кейсі засміявся:

— Та знаю, що потім було. Я одного разу до пустелі пішов, усамітнився, а коли повернувся, зі мною така ж дурня сталася.

— Чорт забирай, оце було! — мовив Том.— Ну, грошики я зберіг, але дівча змусив попотіти. Подумала, що я здурів. Тре’ було заплатити, та в мене за душею лише п’ять баксів було. Вона сказала, що і грошей не хоче. Ось, накреніть тут і поверніть. Я перехоплю і відверну. Тоді ви відверніть болт, а далі легко піде. Обережно, це прокладка. Бачите, уся відстає. Вона на чотирьох циліндрах тримається. Одного разу я таке розбирав. Корінні підшипники величезні, як дині. Зараз — відкручуйте її і тримайте. Угору полізьте і діставайте, якщо прокладка не застрягла, то легко піде. Ось!

Масний піддон лежав на землі, й у дірках ще було трохи мастила. Том заліз пальцями в одну зі свердловин і виколупав огребки бабіту.

— Ось,— мовив він і повернув бабіт пальцями.— Вал стоїть догори дригом. Поверніться: за спиною кривошип. Принесіть його. Провертайте, доки не скажу.

Кейсі підвівся, знайшов кривошип і приладнав його.

— Готово?

— Давайте... тепер легше... ще... ще... ось там.

Кейсі став навколішки й знову зазирнув під машину. Том струсонув шатун підшипника на колінчатому валу.

— Ось причина.

— А чом так сталося? — запитав Кейсі.

— Ох, чорт, не знаю! Цей клопівник ганяв по дорогах тринадцять років. Ось шістдесят тисяч миль на спідометрі. Це значить направду — сто шістдесят тисяч, і Бог зна, скільки раз стрілку перекручували. Грівся-грівся — мастила, мо’, не вистачило,— ну й розплавився.

Він висмикнув болти і поклав гайковий ключ на шворінь підшипника. Він смикнув сильніше, і ключ зісковзнув. На руці з’явився довгий поріз. Том подивився: кров рівномірно витікала з рани, змішувалася з мастилом і покрапала до картера.

— Це погано,— сказав Кейсі.— Давай руку чимсь перев’яжу?

— До дідька, ні! Та ніколи в мене не бувало, аби я машини ремонтував і не врізався. От знову порізався — значить, чого турбуватися.— Він знову взяв гайковий ключ.— От коли б розвідний ключ був,— сказав Том і, вдаряючи рукою по головці ключа, відвернув усі болти. Він зняв їх і поклав у ночви зі шворнями, як і піддон, й інші деталі. Вийняв підшипник і поршень та поклав до піддона.— Ну ось, їй-пра! — Він виліз із-під машини і витягнув картер. Витер руки шматтям і оглянув поріз.— От кров’янить, матері її ковінька! — сказав він.— Але я можу зупинити.— Він помочився на землю, вигріб жменьку мокрого бруду та обліпив рану. Кров текла лише мить, потім зупинилася.— Чорт забирай, оце найкраща річ, аби кров не текла.

— Павутиння теж здорово помага,— сказав Кейсі.

— Та знаю, але ж не завше під рукою павутиння, а сеча коли хоч.— Том сів на підніжку і роздивився зламаний підшипник.— Тепер знайти б нам «додж» 25-го року. Знімемо з нього шатун, підшипник, прокладки і все — мо’, тоді поладнаємо. Ел кудись завіявся — до біса довго марудиться.

інь від рекламного щита видовжилася на шістдесят футів. День збігав. Кейсі сів на підніжку й подивився на захід.

— Ми скоро будемо в горах,— сказав проповідник. Потім, помовчавши трохи, гукнув: — Томе!

— Що?

— Томе, я спостерігав за машинами, які отут проїжджали,— на дорозі все одне і те ж.

— Що — одне і те ж?

— Томе, це сотні родин, що, як і ми, їдуть на захід. Я дивився. Ніхто з них не їде на схід — з цілої сотні. Ти помітив?

— Так, помітив.

— Вони ж наче від війська тікають. Уся країна зірвалася.

— Ну,— сказав Том.— Уся країна зірвалася. Ми ж теж зірвались і тепер тут.

— Ну... а якщо ні вони... ні ми там роботи не знайдемо?

— Чорт забирай! — вигукнув Том.— Та звідки я знаю? Просто одну ногу ставлю, потім другу, іду вперед, от і все. Чотири роки так і в Макалістері було: маршируєш з камери до камери, з їдальні до їдальні. Ісусе Христе, я ж гадав, по-іншому буде, як з тюрми вийду! Ні про що інше думати не міг у тюрмі, аби не схибнутись, і тепер ні про що не думаю.— Він обернувся до Кейсі.— Оцей підшипник злетів. Ми ж не знали, що так буде, от нас і не обходило. Тепер він спалився, і ми поремонтуємо. І, на Бога, нащо інше! Не хочу я турбуватися. Не можу цього робити. Оця зливка заліза і бабіт. Показати? Бачиш? Ось єдина річ на світі, яка мене обходить. Цікаво, де ж, чорт забирай, Ел.

— Ну диви, Томе,— сказав Кейсі.— О, що за чорт! Збіса важко щось казати.

Том зняв з руки примочку з бруду й скинув долу. Краї рани були обліплені засохлим лепом. Том глянув на проповідника.

— А ви ладні казання виголосити,— сказав він.— Ну гаразд, давайте. Люблю казання. У нас наглядач повсякчас промови виголошував. Це не шкодило, а так мене заводило! Ну, то що ви скажете?

Кейсі щипав свої довгі вузлуваті пальці.

— Зара’ різне коїться, і з людьми різне. От людина поставила одну ногу, потім другу, як ти кажеш, а куди йде, не задумується — і вони не думають, а просто йдуть, усе’дно йдуть в одному напрямку. От послухай: рухаються, метушаться, шурхотять — неспокій скрізь. Зара’ таке коїться, а є ті, хто про це нічо’ не зна’. А потім усе це цих людей торкнеться — вони зірвуться й ферми свої закинуть. Настане таке, що змінить усю країну.

— А я досі тупаю своїми шкарбанами,— сказав Том.

— Так, але коли трапиться паркан, тре’ ж буде через нього перелізати.

— Та доводилося мені через паркани лазити, от і перелізу,— відповів Том.

Кейсі зітхнув.

— Так, це така путь. Не можу не погодитись. Але ж паркани різні. І люди різні. Є такі, як я: ще нема паркана — а вже лізу.

— А це не Ел їде? — спитав Том.

— Схоже, що він.

Том устав і обгорнув рядниною шатун та обидві половинки підшипника.

— Візьму як зразок, аби точно було,— сказав він.

Вантажівка зупинилася біля дороги, й Ел визирнув у вікно.

— Тебе страшенно довго не було,— сказав Том.— Де ти був — у чорта на рогах?

— Шатун вийняв? — зітхнув Ел.

— Так, ось,— Том підняв згорток.— Бабіт просто зносився.

— Ну, це не моя провина,— сказав Ел.

— Звісно. А де ти наших лишив?

— Ну й бардак у нас! — відповів Ел.— Бабця як почала вити, а Ружа за нею завила. Сунула голову під матрац і виє. А бабця — та просто не при собі, розтулила щелепи і виє, як собака, як хорт на місяць. По-моєму, вона вже не при умі. Як дитя маленьке. Ні до кого не озивається, нікого не впізнає. Повсякчас говорить — і начебто до діда звертається.

— Де ти їх лишив? — не вгавав Том.

— Ну, ми табором стали. Там є і тінь, і вода в рівчаку. Півдолара на дорогу витратили, аби там стати. Але всі так страшенно потомилися, що далі не поїхали, там лишилися. Мати сказала, що бабця зовсім зморилась. У Вілсона намет — і ми свій брезент напнули. Про мене, бабця з глузду з’їхала.

Том подивився, як сонце сідає.

— Кейсі,— сказав він,— хтось має лишитися при машині, а то її всю обдеруть. Ви як?

— Аякже. Лишуся.

Ел вийняв паперовий мішок, який лежав на сидінні.

— Це хліб з м’ясом. Мама послала, тут ще й глечик з водою.

— Вона нікого не забуває,— сказав Кейсі.

Том сів поруч з Елом.

— Слухайте,— сказав він.— Ми швидко повернемося, як тільки зможемо. Але коли саме, не знаю.

— Я тут буду.

— Гаразд. Ви тут самі собі казань не правте. Рушай, Еле.

Вантажівка рушила в присмерку.

— Хороший він хлоп,— сказав Том.— Повсякчас думає.

— Ну, чорт забирай, якби ти був проповідником, то теж би тільки й знав що думав. Батько просто оскаженів, бо з нас п’ятдесят центів здерли — за те, що машину під деревом поставили. Ніяк не збагне. Клене і клене. Скоро, кажуть, гроші за повітря братимуть. Але мама каже, що для бабці тре’ тіні й води.

Вантажівка торохтіла по дорозі, й тепер, коли все було з неї зняте, машина ходила ходором, ляскала, хиталася. Борги, платформа. Вона їхала легко. Ел гнав тридцять вісім миль за годину, і мотор сильно гримів, а зі шпарин у долівці пливла синя хмарка, від якої пахло горілим мастилом.

— Трохи тихіше давай,— сказав Том.— А то все попалиш. Так що з бабцею сталося?

— Не знаю. Вона ж ці два дні ні до кого не озивалася, приндилася — пригадуєш? Ну, а тепер вона всякчас кричить і ніби з дідом розмовляє. Кричить на нього. Аж страх бере. Ось наче він перед нею сидить і шкіриться, почухується, як раніше завше було. От начебто вона його замість нас бачить — там, де ми сидимо. Просто в пекло його вганяє. А, ось: татко просив тобі передати двадцять доларів. Не знав, скільки тре’ буде. А ти колись бачив, аби мама отак страйкувала?

— Не пам’ятаю. Ну й гарненько стало, як я звільнення до строку отримав. Думав: вкладуся спати, вставатиму пізно, вештатимуся вдома. На вечірки хтів ходити, до дівок — а тут нічо’ не встиг зробити.

— Забув,— сказав Ел.— Мама мені для тебе отакий список напереказувала. Казала, аби ти нічо’ не пив, і ні з ким не лаявся, і в бійку не ліз. Бо, каже, боїться, що тебе назад загребуть.

— Вона й так уся в клопотах, чого мені ще її турбувати,— сказав Том.

— Ну, ми вихилимо пару банок пива? У мене аж у роті пересохло, так пива кортить.

— Не знаю,— відповів Том.— Татко просто на послід ящірки зійде, так розлютиться, коли довідається, що ми пива купили.

— Ну, слухай, Томе. У мене є шість доларів — моїх. Можна кілька пінт купити і до дівок піти. Ніхто не знає, що в мене шість баксів є. Христом клянуся, чортівськи класно час проведемо.

— Ні, прибережи,— сказав Том.— От коли за межею опинимось, отоді відірвемося по повній. Може, коли заробимо...— він розвернувся на сидінні.— А я й не знав, що ти з таких, які дівкам платять. Я думав, ти їх уламуєш.

— Ну, чорт забирай, я ж тут нікого не знаю. От якщо будемо стільки віятися, то з якоюсь поберуся. Свого не впущу, коли до Каліфорнії доїдемо.

— Сподіваюся,— сказав Том.

— Ти, здається, ні в чому вже не певен.

— Ні, ні в чому більш.

— Коли ти вбив того... тобі... тобі потім це снилося? Чи ніч о’ — убив та й забув?

— Ні.

— Ну, а ти ніколи не згадував про це?

— Звісно. Мені шкода було його, мертвого.

— І не звинувачував себе?

— Ні. Це ж мій строк був, не чийсь там.

— А там... було жахливо... жахливо там було?

Том нервово відповів:

— Слухай, Еле. Я своє відбув, і на цьому край. Годі згадувати. Не хочу. Отам річка, а ось місто. Давай шатун пошукаємо, а решта хай до дідька провалиться.

— Мамка за тебе страшенно переймалася,— сказав Ел.— Просто оплакувала, коли тебе замели. На людях не показувала. Але сльози ніби в горлі в неї стояли. Ми всі знали, про що вона думала.

Том насунув кашкета на очі.

— Слухай, Еле. Давай про щось інше поговоримо.

— Та я ж тільки про маму й розповідаю.

— Знаю... знаю. Але... нічо’. Просто одну ногу ставлю, потім другу і йду.

Ел поринув у мовчання і ніби відгородився.

— Та я просто так, донести хтів,— сказав він згодом.

Том поглянув на нього, але Ел дивився прямо вперед. Порожня вантажівка підстрибувала на корчах і гуркотіла. Том усміхнувся довгими губами, показавши зуби, і неголосно розсміявся.

— Ну добре, Еле. Мабуть, я трохи не при собі. Мабуть, колись тобі все розкажу. Бачу, тобі кортить знати. Тобі цікаво. Але в мене мисль кумедна: ніби найкраще — цього позбутися, викинути з голови. Може, трохи згодом розповім. Бо зара’, як згадаю, у мене аж кишки підстрибують, наче з черева вивалюються, так бридко стає. Слухай, Еле, я тобі одне скажу: в’язниця, вона повільно, та вірно з розуму зводить. Ясно? От інші з глузду з’їжджають, кричать, а ти про себе не знаєш — мо’, у тебе теж кебета догори дриґом стала. От уночі як галас здіймуть, тобі здається, що це ти кричиш — і буває, що ти.

— Ой! — вигукнув Ел.— Більше про це не говоритиму, Томе.

— Місяць ще не так,— провадив Том.— Півроку теж наче нічо’. А от як рік спливе — не знаю. Нічо’ з цим на світі не зрівняти. Що за схибнута ідея, що за схибнуте збочення — людей замикати. Та до дідька! Згадувати не хочу. Поглянь, як сонце у вікнах виграє.

Вантажівка під’їхала до заправних станцій, які тягнулися вервечкою; праворуч було подвір’я зі зваленим металобрухтом — акр землі, огородженої високим плотом з колючого дроту, сарай з рифленого заліза зі зваленим стосом протертих шин біля входу і цінниками. За сараєм стояла хижка, збудована з брухту, уламків фанери і бляшаних обрізків. Вікна були зроблені з лобових стекол, умазаних у стіни. У траві валялося багато уламків: потрощені машини з розбитими бамперами, покраяні безколісні автомобілі, які лежали на боці. На землі й біля сараю іржавіли мотори. Величезна купа мотлоху: крила і борти візків, колеса й осі — у всьому дух тліну, цвілі та іржі; погнуте залізо, напіввипотрошені двигуни, маса відламків.

Ел зупинив вантажівку на масному від бензину майданчику перед навісом. Том виліз і зазирнув у темний отвір.

— Нікого не бачу,— сказав він і крикнув: — Є тут хтось? Ісусе, сподіваюсь, у них є «додж» 25-го року?

За сараєм грюкнули дверцята. З темряви вийшов чоловік, подібний до примари. Худа, брудна, маслиста шкіра туго обтягувала м’язисте обличчя. Одного ока не було, і порожня очниця смикалася, коли рухалося друге, здорове око. Джинси й сорочка були тверді й лисніли від застарілих плям мастила, а руки — у тріщинах, подряпані, у старих порізах. Важка товста нижня губа зі сварким виглядом випиналася вперед.

Том спитав:

— Хазяїн удома?

Одне око втупилося на нього.

— Я працюю на боса,— похмуро відповів чоловік.— Що треба?

— Є старий «додж» 25-го року? Нам шатун потрібен.

— Не знаю. Якби бос був тут, він сказав би — але його нема. Він додому пішов.

— А самим можна глянути?

Чоловік висякався в жменю і витер її об штани.

— А ви тутешні?

— Зі Сходу прибули, на Захід їдемо.

— Усе самі гляньте. Хоч усе спаліть до чортової матері, мене не обходить.

— Бачу, не надто ти любиш свого боса.

Чоловік підійшов ближче, його єдине око спалахнуло.

— Ненавиджу його,— тихо промовив він.— Ненавиджу цього сучого сина! Він додому поїхав. До себе.— Слова так і котилися.— Знайшов спосіб... знайшов спосіб, як дошкулити, як роз’ятрити, як під’юдити. Сучий син. У нього дочка дев’ятнадцяти років, симпотна. Так він мені каже: «Хотів би ти з нею побратися?» Прямо отак мені й каже. «А сьогодні,— каже,— танці, чи хотів би ти піти?» Мені оце каже — мені! — В очах закипіли сльози і витекли з червоної ямки.— От колись — бачить Бог — буде у мене в кишені розвідний ключ. От говорить таке при всіх, а сам на мене поглядає, просто на моє око. Та от зберуся — і макітру йому розтрощу, оцим ключем — вкручу та потихеньку почну викручувати.— Він задихався від люті.— Потихеньку почну викручувати, о гак, просто до горлянки роздеру.

Сонце сховалося за горами. Ел подивився на звалище розбитих автомобілів.

— Отам, диви, Томе! Схоже на 25-й чи 26-й.

Том обернувся до одноокого.

— Ти не проти, як ми подивимося?

— Чорт забирай, ні! Що хочете з клятих речей беріть.

Вони попрямували заправною станцією вздовж автомобілів-мерців, іржавих седанів, скинутих заїжджених шин.

— Певен, що це 25-й! — закричав Ел.— Можна нам піддон одкрутити, містере?

Том став навколішки і зазирнув під машину.

— Піддон майже зірвали. Одного шатуна нема. По-моєму, один лишився.— Він заповз під машину.— Еле, візьми кривошип і покрути.— Він похитав стрижень на валу.— Майже засох.— Ел поволі покрутив кривошип.— Легше,— крикнув Том. Він підняв із землі тріску і зішкріб з країв підшипника мастило.

— Ну як — не тугий? — спитав Ел.

— Ну, трохи теліпається, але не так зле.

— Зношений? Які прокладки?

— Прокладки є. Не все оглянув. Так, з ним о’кей. Тепер легше покрути його. Тепер легко вниз — туди! Біжи до вантажівки, принеси інструменти.

— Я дам тобі ящик з інструментами,— сказав одноокий.

Він попрямував до покинутих на вічний спочинок іржавих автівок і за мить повернувся з бляшаною коробкою, де були інструменти. Том вигріб торцевий ключ і подав його Елові.

— Відкрути. Але стережися, не чіпай прокладок, не лишай болтів, і зі шплінтом обережно. Поквапся. Вже сутеніє.

Ел поліз під машину.

— Нам тре’ гайкового ключа,— крикнув він.— Одною шведкою не обійдешся.

— Кричи голосніше, як тре’ помогти,— сказав Том.

Одноокий безпорадно стояв.

— Я допоможу, як треба буде,— сказав він.— А знаєте, що цей сучий син утнув? Заявляється в білих штанях. І каже: «Майнемо — на своїй яхті покатаю!» Ні, я його вколошкаю колись! — Подих йому вривався.— Я з жінками не водився — через око. А він отаке теревенить.

Тяжкі сльозини прорили доріжки в його брудному обличчі, потікши біля носа. Том нетерпляче мовив:

— Чого ж ти тоді тут стирчиш? Ти ж не на прив’язі.

— Та легко сказати. Нелегко це — одноокому роботу знайти.

Том обернувся до нього.

— А тепер поглянь на себе, приятелю. Як слід око розплющ. Увесь брудний, смердиш. Сам на жалощі напрошуєшся. Тебе аж забира від цього. Сам себе жалієш. Звісно, нащо ти такий жінці — з оком вирваним. Та зав’яжи око, умийся. І нікого ти розвідним ключем не розтрощиш.

— Легко тобі, хлопчино, казати, а без ока важко,— мовив чоловік.— Не можу світу бачити як усі. І здалеку ні чорта не бачу. Усе зливається, пласке, як шмата.

Том сказав:

— Ну й дурня. Знав колись я одноногу повію. Гадаєш, вона за півціни десь у закамарку віддавалася? Ні, далебі! Відбою від клієнтів у неї не було, ще й півтора долара над усе брала. Вона казала: «А скільки ти разів з одноногою спав? Та жодного!» — отак і казала. «Гаразд,— каже.— А зі мною таке задоволення на додачу одержиш, і півбакса за це давай!» Господи, ото вона давала, а хлопці таке щастя одержували. Казала, що удачу приносить. А ще я одного горбаня знав у Мак... ну, у місці, де був. Жив лише з того, що дозволяв людям свій горб помацати — на щастя. А у тебе, Ісусе Христе, усього ж тільки ока нема.

Одноокий промовив, затинаючись:

— Ну, Ісусе, я ж бачу, що мене стороняться, от і я сторонюся.

— Та покинь до дідька. Тицяєш ото, як корова зад. Любиш жалітися. Нема чого. Білі штані собі купи. А то, закладаюсь, усе валяєшся в ліжку п’яний як чіп і рюмсаєш. Еле, тре’ допомогти?

— Ні,— відповів Ел.— Я оцей кутовий зняв, він легко зійшов. Намагаюся поршень зняти.

— Диви не вдарся,— сказав Том.

Одноокий стиха промовив:

— Гадаєш... мене... хтось... може?..

— Атож,— відповів Том.— Ти жінкам кажи, що в тебе замість ока дещо інше виросло.

— А в яких ви, приятелі, справах їдете?

— У Каліфорнію. Усією родиною. Щоб там роботу мати.

— Ну, а як гадаєте: міг би я там отримати роботу? Якщо чорну пов’язку на око надіну?

— Чом би й ні? Ти ж не каліка.

— Ну... а можна мені з вами, хлопці, поїхати?

— Христе мій, ніяк. Ми вже так напхалися, до чорта, що яблуку нема де впасти. Ти якось по-іншому діставайся. У тебе тут барахла повно, збери машину та й рулюй.

— Може, і порулюю, їй-бо, правда,— озвавсь одноокий.

Зачулося лязкання металу.

— Я вийняв,— крикнув Ел.

— Добре, неси сюди, глянемо.

Ел простягнув Томові поршень, шатун і нижню половинку підшипника. Том витер підшипник від бабіту й роздививсь як слід.

— Про мене, пристойно вигляда,— сказав він.— Далебі, якби у нас світло було, скінчили б сьо’дні ввечері.

— Слухай, Томе,— мовив Ел.— Мені ось що думається. У нас затискача нема. А з кільцями стільки клопоту буде.

— Знаєш, хлопче,— сказав Том,— мені колись порадили обкрутити кільця тонким латунним дротом, він затисне.

— Так, але як ти дріт знімеш?

— Не тре’ знімати. Розплавити — та й годі.

— Краще б мідний дріт.

— Він не такий цупкий,— сказав Том і обернувся до одноокого:

— Є латунний дріт?

— Не знаю. Думаю, десь валяється. А як ти гадаєш: де можна дістати пов’язку на око?

— Не знаю,— сказав Том.— Поглянемо, який у тебе там дріт.

У залізному сараї вони порпалися в коробках, доки не знайшли котушку. Том вставив шатун у лещата й щільно обмотав дротом поршневі кільця, натягуючи на них дріт і подекуди підганяючи зв’язки молотком; потім він загнав поршень в отвори і постукав по них, переконавшись, що все щільно обтягнуте. Помацав поршень, запевнившись, що все підігнане — і кільця, і дріт. У сараї вже стемніло. Одноокий приніс ліхтарик, і спалах осяяв усе.

— От і все! — сказав Том.— Скажи, а скільки за ліхтарик візьмеш?

— Та він не дуже. Купив за п’ятнадцять центів з новими батарейками. Можеш дати... ну, тридцять п’ять центів.

— Гаразд, домовились. А за шатун і поршень?

Одноокий потер чоло кулаком, і на брудному лобі просвітліла смуга.

— Ну, добродію, і не знаю. Якби бос був тут, він би в книзі подивився й дізнався, скільки коштує новий, а доки ти б тут чесно бабрався, він би вивідав, яка халепа сталась і скільки в тебе в кишені, й тоді він... ну, за те, що в книзі за вісім баксів прописане, вимагав би п’ять. Почнеш торгуватися — до трьох скостить. От ти мені стільки наговорив, а він, Богом клянуся, просто сучий син. Метикує, що скрутно доводиться, от і до нігтя притискає. Бачив я, він за шестерню більше лупив, ніж за всю машину.

— Ну! Та скільки я тобі винен?

— Ну, долар давай.

— По руках. А ось тобі ще чверть долара за гайковий ключ. Нам з ним удвічі легше буде.— Том одлічив срібло.— Дякую. І прикрий своє чортове око.

Том і Ел сіли в машину. Там було непроглядно темно. Ел завів мотор і ввімкнув фари.

— Бувай,— крикнув Том.— Мо’, побачимось у Каліфорнії.

Вони розвернулися на шосе та поїхали геть.

Одноокий дивився їм услід, а потім пішов уздовж залізного сараю до своєї хижки. У хаті було темно. Він намацав на підлозі матрац, кинувся на нього і заридав, а машини, які проносилися зі свистом, лише зміцнювали мури людської самотності.

— Якби ти мені тільки бовкнув,— сказав Том,— що ми за один вечір упораємося, я сказав би, що в тебе катма клепки в голові.

— Сьогодні все до ладу доклепаємо,— озвавсь Ел.— Тре’ зробити, хай би там що. Тільки сам роби, а то лячно мені: ще розплавиться, а як не дотягти — торохтітиме.

— Та не бери в голову,— сказав Том.— Розплавиться, то й хай. Гірше не буде.

Ел задивлявся в півтемряву. Світло фар не могло розігнати морок, але попереду в промінні сяйнули зеленим вогнем мисливські очі кішки.

— А ти здорово задав тому, чорт забирай,— сказав Ел.— Відчитав так, що до зелених віників пам’ятатиме.

— Ну, чорт забирай, він сам напросився! Просто тому що без ока, усі свої злидні на око звалив. Ледачий, брудний сучий син. Мо’, оговтається, коли збагне, що люди мудріші, ніж він гадає, і наскрізь його бачать.

— Томе,— сказав Ел,— я не винен, що підшипник перегорів.

Том помовчав, а потім заявив:

— Та я тебе віддухопелю, Еле. Верещиш одне й те саме, жовтодзьобий, боїшся, що на тебе провину повісять. Та знаю я, у чому річ. Зелений ти ще, як півень завзятий. Повсякчас хочеш бути молодцем — погляньте, мовляв, який зух. Але, чорт забирай, ніхто, Еле, тебе не чіпає, от і ти не лізь поперед батька в пекло. Усе в тебе гаразд буде.

Ел не відповів. Він дивився прямо вперед. Вантажівка гриміла і стукала над шляхом. З узбіччя зірвався кіт, і Ел повернув, але промахнувся, і тварина майнула в траву.

— Майже дістав його,— сказав Ел.— Слухай-но, Томе. Ти чув, як Конні говорив, що вечорами навчатиметься? От я й думаю: мо’, і мені спробувати на вечірні курси ходити? Знаєш, вивчати радіо, чи телебачення, чи дизельні мотори. Можна почати потрібний фах опановувати.

— Може, і так,— відповів Том.— Спочатку дізнайся, скільки вони за уроки беруть. І все до цента розрахуй, чи зможеш учитись. У нас у Макалістері такі були, що навчалися на розсильних. Та не докінчили, кинули, бо набридло їм.

— Господи Всемогутній, ми ж забули щось поїсти купити.

— Ну, мама багато прислала: проповідник навряд чи все подужав. Щось та лишилося. Цікаво, чи довго ще нам до Каліфорнії.

— Боже мій, та звідки я знаю. Якось воно буде.

Вони замовкли, і в густій темряві сліпучо замерехтіли білі зірки.

ейсі підвівся з заднього сидіння «доджа» і підійшов туди, де стала вантажівка.

— Не чекав, що ви так скоро,— сказав він.

Том поклав деталі на шматок ряднини, що лежав на землі.

— Поталанило нам,— сказав він.— У нас і ліхтарик є. Зара’ поладнаємо.

— Ти повечеряти забув,— сказав Кейсі.

— Повечеряю, коли скінчу. Ну, Еле, з’їжджай з дороги та посвіти-но мені.

Він підійшов до «доджа» і заліз під машину. Ел ліг на живіт і спрямував промінь ліхтарика.

— Не світи мені в очі. Поклади його догори, отак.

Том застромив поршень у циліндр, обертаючи деталь. Мідний дріт трохи зачепив головку циліндра. Швидкий поштовх просунув його далі, за кільця.

— Пощастило, вільно йде, не застрягає. Гадаю, добре піде.

— Сподіваюся, дроти не заважатимуть кільцям,— сказав Ел.

— Ну, ось чому я забив їх в отвори. Не зіслизнуть. Мо’, розплавляться й охоплять, стінок не подряпають.

— Думаєш, подряпати можуть?

Том засміявся.

— Ісусе Христе, та ці стінки загартовані. Вони мастило хлищуть — як ховрашків виливають. Одною подряпинкою більше, одною менше — то таке.

Він надів на вал шатун і промацав, перевіряючи деталь знизу.

— Тре’ прокладок. Кейсі!

— Еге?

— Я зара’ цей підшипник підставлю. Візьміть кривошип і покрутіть, але потроху, коли скажу.— Він закручував шворні.— Давайте. Ні, поволі! — І коли кутовий вал прокрутився, Том надів на нього підшипник.— Прокладок забагато,— сказав Том.— Ану тримайте, Кейсі! — Він дістав болти, зняв з кожного прокладки і вставив шворні назад.— Ще раз, Кейсі! — Він помацав шатун.— Теліпається трохи. А якщо буде надто туго, то ні туди ні сюди. Спробую.— Він вийняв болти і зняв дві тонкі смужки обгортки.— Ану ще раз, Кейсі.

— З вигляду пристойно,— сказав Ел.

Том крикнув:

— Як там, Кейсі, туго?

— Та ні.

— Ну, думаю, все як слід. Молю Бога, щоб так було. Не можу заточити без струментів. З торцевим ключем простіше в сто разів.

— Та бос схибнеться,— сказав Ел,— як приїде до себе: хап ключа — а його й сліду не стало.

— Це вже його проблема,— відповів Том.— Ми ж не вкрали.— Він постукав по шплінту і загнув кінці.— Ну, по-моєму, отак краще. Слухайте, Кейсі, посвітіть мені, доки ми з Елом піддон приладнаємо.

Кейсі став навколішки й узяв ліхтарик. Він спрямував промінь на їхні натруджені руки, які вправно та обережно ставили прокладку, вирівнювали болти. Двоє чоловіків тримали важкий піддон, прикручували болти, а коли все приладнали, Том мало-помалу забив їх до кінця, доки піддон не став рівномірно, зайшовши в усі гнізда,— тоді він став намертво.

— Про мене, усе,— мовив Том. Він привернув краник для мастила, уважно оглянув піддон, узяв ліхтарик і освітив усе довкола.— От і все. Тепер наллємо мастила.

Вони виповзли з-під машини і залили мастило з відра. Том перевірив прокладку на герметичність.

— О’кей, Еле. Спробуй-но,— сказав він.

Ел сів у машину і натиснув стартер. Мотор заходився від реву. З вихлопної труби закурився синій дим.

— Стій! — крикнув Том.— Так усе мастило вигорить. Легше натискай тепер.

І він дослухався, як гуде двигун.

— Вимкни запал, хай попрацює вхолосту.

Він знову дослухався.

— Гаразд, Еле. Вимкни. Як на мене, все готово. А де м’ясо — вечеряти пора?

— Ти чортівськи класний механік,— сказав Ел.

— А чом би й ні? Я в цеху рік пропрацював. Перші пару сотень миль хай повільно поїде. Хай призвичаїться.

Вони витерли замурзані руки жмутками бур’янів, а потім — об штани. І жадібно накинулися на буженину, відсьорбуючи воду з пляшки.

— Мене ніби голодом морили,— сказав Ел.— А що тепер робитимемо — до табору поїдемо?

— Не знаю,— відповів Том.— Там з нас ще півдолара злуплять. Краще їдьмо до наших — скажемо, що машину поладнали. А якщо за стоянку грошей вимагатимуть — далі поїдемо. Нашим-бо кортить знати, як ми тут. А я радий, що мама сьо’дні своє відстояла. Еле, посвіти мені. Так, ми нічо’ не забули. Бери гайковий ключ. Нам він ще знадобиться.

Ел освітив усе довкруж ліхтариком.

— Нічо’ не забули.

— Усе в порядку. Я поведу. Ти, Еле, поведеш вантажівку.

Том завів мотор. Проповідник сів у машину. Том рушав повільно, на низькій швидкості, а Ел слідом повів вантажівку. Він перетнув неглибокий рівчак, поїхав на низькій швидкості. Том сказав:

— Такі «доджі» можуть будинок на малій швидкості перетягти. Тепер важче йде. Але нам це краще — підшипник призвичаїться.

На трасі «додж» уповільнив хід. Фари у дванадцять вольтів кидали невеличкі кола жовтавого світла на асфальт. Кейсі обернувся до Тома:

— Аж цікаво, як оце ви, хлопці, змогли авто поладнати. Як у воду дивились — і машина готова. От я жодного авта не поремонтував і не зміг би, хоч і дивився, як ви майстрували.

— Треба з материнським молоком це всотати,— сказав Том.— Це не лише кебета. Це більше. Зара’ дітлахи розбирають авто як хочуть.

У світло потрапив заєць і прожогом відстрибнув назад, його довгі вуха метлялися при кожному стрибку. Він і тепер намагався відстрибнути на узбіччя, але стіна мороку наче відштовхувала звірятко від себе. Далеко спереду яскраво спалахнули фари, осяявши вантажівку. Заєць м’явся, вагався, потім смикнувся в бік менших і тьмяніших фар «доджа». Почувся невеликий м’який поштовх, коли звіря потрапило під колеса. А зустрічний автомобіль вихором промайнув повз них.

— Точно розчавили,— сказав Кейсі.

Том відповів:

— Є такі, що їх чавлять. А мене щоразу пропасниця трясе. Мотор звучить нівроку. Кільця дроту, мабуть, розплавилися. Не так димить.

— Ти файно попрацював,— сказав Кейсі.

На стоянці було видно невеликий дерев’яний будинок, а на ґанку чадів бензином ліхтар, білі відблиски якого промінилися великим колом. Біля будинку було кілька наметів, а з наметами поруч стояли машини. Готування вечері вже скінчилось, але жар ще дотлівав, і на стоянках зблискувало багаття. Біля ґанку, де горів ліхтар, зібрався гурт чоловіків: обличчя сильні та м’язисті в яскравому білому світлі — світлі, від якого криси капелюхів здавалися чорними, а чола, очі та підборіддя — різко окресленими. Одні сиділи на східцях, другі стояли на землі, стомлено спершися ліктями на бильця. Власник, зловісно-похмурий, довготелесий, сухоребрий чоловік, сидів на кріслі, викоченому на ґанок. Хазяїн відвалився до стіни і барабанив пальцями по коліну. Усередині будинку догоряла гасова лампа, і її вогник змішувався з шиплячими відблисками бензинового ліхтаря. Власника оточував гурт.

Том спочатку повів «додж» по узбіччю, потім припаркувався. Ел проїхав на вантажівці через браму.

— Не тре’ в’їжджати,— сказав Том.

Він вийшов з машини і пішов через ворота в білому сяйві ліхтаря.

Власник розгойдався в кріслі та нахилився вперед.

— Ви, добродії, хочете тут зупинитися?

— Ні,— відповів Том.— У нас тут рідні. Привіт, татку.

Батько, який сидів на нижній сходинці, сказав:

— Гадав, у тебе це тиждень займе. Ну як, уладнали?

— Та нам підфартило,— відповів Том.— Усе зробили ще до темряви. Завтра вранці можна їхати.

— А це файно,— сказав батько.— Мама хвилюється. Бабця зовсім не при умі.

— Так, Ел мені казав. Як вона — ліпше?

— Ну, принаймні заснула.

— Як ви тут вирішите зупинитися,— сказав власник,— з вас — п’ятдесят центів. Одержите місце для стоянки, воду, деревину для багаття. Ніхто вас не потурбує.

— Якого чорта,— сказав Том.— Ми ж можемо в канаві поспати, і не тре’ буде платити.

Хазяїн побарабанив пальцями по коліну.

— Шерифів помічник поночі ходить. Може до вас причепитися. Закон є, який забороняє спати просто неба. Зветься «Закон про безпритульних».

— А якщо я півдолара заплачу, то я не волоцюга, так?

— Усе так.

Томові очі запалали гнівом.

— А помічник шерифів вам часом не свояк, ні?

Хазяїн нахилився вперед.

— Ні, не свояк. І ще не настав той час, коли різні чортові приблуди нас повчатимуть.

— Брати з нас півдолара — це для вас не проблема. А чого б ото ми — приблуди? Ми ж ніч о’ не просимо. То що — усі ми приблуди, так? Ми ж ні шеляга не вимолювали, щоб зупинитися.

Чоловіки на ґанку не рухались, зосередилися, притихли, їхні обличчя втратили вираз; їхні очі, сховані під крисами капелюхів, крадькома позирали на власника.

Батько пробурчав:

— Томе, та облиш.

— Гаразд, облишу.

Чоловічий гурт мовчав, сидячи на сходинках і спираючись на бильця. Їхні очі виблискували в різкому газовому світлі ліхтаря. Їхні обличчя були різкими в різкому світлі й непорушними. Тільки очі вряди-годи рухалися й миготіли. Жук-світляк врізався в ліхтар, розбився і впав у пітьму.

В одному з наметів жалісно плакала дитина, а лагідний жіночий голос заспокоював її, потім це обірвалось, і голоси зіллялися в пісні «Ісус любить тебе вночі. Засинай міцно, люлі-лю, міцно засинай. Ісус стереже тебе вночі. Засинай міцно, люлі-лю, міцно засинай».

Ліхтар на ґанку сичав. Господар почухав зарослі сивим сплутаним волоссям груди у викоті сорочки. Він був сторожким, готуючись до неприємностей. Він дивився на чоловіків у колі, спостерігав за виразом їхніх облич, але не бачив жодної реакції.

Том довго мовчав. Потім повільно підняв темні очі на власника.

— Не хочу робити неприємностей,— сказав Том.— Важко це, коли неробою звуть. Я не боюся,— стиха додав він.— З кулаками на тебе і на твого шерифового помічника піду — Богом клянуся. Але краще від цього не буде.

Чоловіки заворушилися, міняючи пози, їхні блискучі очі поволі піднялися на власника і пильно задивилися на нього, стежачи за його вустами, щоб отримати знак для дій. Він заспокоївся. Відчув, що переміг, але ще мав достатньо рішучості, щоб радіти з перемоги.

— Хіба в тебе нема півбакса? — спитав він.

— Є. Але гроші мені дуже знадобляться. Я не можу віддати їх за нічліг.

— Ну, нам усім треба якось жити.

— Так,— сказав Том.— Просто тре’ так жити, щоб з інших гроші не тягти.

Чоловіки знову заворушилися. Батько сказав:

— Ми завтра засвіта виїдемо. Послухайте, містере. Ми заплатили. Цей розумний хлопець — наш кревняк. Можна, він залишиться? Ми ж заплатили.

— Півдолара за машину,— відповів гендляр.

— Так він без машини. Машина на дорозі стоїть.

— Він на машині приїхав,— наполягав гендляр.— Так кожен лишить машину на дорозі, переночує, а мені нічого не заплатить.

— Ми по дорозі прямо поїдемо,— сказав Том.— Зустрінемося вранці. Виглядатимемо вас. Ел хай лишається, а дядько Джон з нами поїде...— Він поглянув на власника стоянки.— Ну що, згода?

Той швидко погодився, вирішивши поступитися:

— Як один безкоштовно лишиться, а інший до того заплатив — хай буде так.

Том витяг кисет з тютюном, який уже став зачовганою сірою ганчіркою, відсирілою, притрушеною тютюном на дні. Він згорнув тонку самокрутку і відкинув кисет подалі.

— Ми вже скоро поїдемо,— сказав він.

Батько заговорив, звертаючись до всього кола:

— Страшенно важко отак-о — усе кинути й зірватися з місця. Отаким людям, як ми, в яких свій дім був. Ми ж не злидарі якісь. Доки не розтракторили в нас усе, свою ферму мали.

Худорлявий молодик з вигорілими жовтуватими бровами поволі обернув голову до них.

— Скіпщики? — спитав він.

— Певно, що так, скіпщики. Раніше працювали на землі, яка належала нам.

Юнак знов одвернувся.

— Як ми,— сказав він.

— Пощастило нам, що вже недовго лишилося,— мовив батько.— От будемо на Заході — і роботу знайдемо, і ділянка землі буде з водою для дітей.

Біля ґанку стояв обірваний чоловік. Його чорне пальто було роздерте і звисало стьожками. Штани комбінезона були продерті на колінах. Чорне від пилу обличчя спітніло, і в ньому світліли вологі доріжки. Він кивнув головою до батька:

— У вас, хлопці, мабуть, грошей хоч греблю гати.

— Ні, грошей нема,— відповів батько.— Але нас багато, ми всі робучі. Зарплати там хороші будуть, усе докупи поскладаємо. Проживемо.

Обірваний чоловік втупився в нього, доки батько говорив, і тоді засміявся, і сміх його перетворився на пронизливе хихотіння. Усі обернулися до нього. Хихотіння остаточно вийшло з-під контролю й перетворилося на кашель. Очі почервоніли, на них виступили сльози, коли нарешті чоловік подолав спазм у горлі.

— Ти їдеш туди... о, Христе мій!

Хихотіння знову почалося.

— Ти їдеш... щоб тобі... платили хорошу зарплату... ох, Христе мій!

Він перестав хихотіти і лукаво спитав:

— Помаранчі збирати, може? Чи персиків волієш?

Тон батька був гідним.

— Збиратимемо те, що там буде. У них робота для багатьох знайдеться.

Обірваний чоловік хмикнув собі під ніс. Том роздратовано обернувся до нього:

— Ну що тут смішного?

Обірванець стулив рота і похмуро втупився в сходинки ґанку.

— Б’юсь об заклад: ви, хлопці, всі до Каліфорнії їдете?

— Я ж тобі сказав,— відповів батько.— Тут і гадати нічого.

Обірваний чоловік повільно промовив:

— А я... а я назад повертаюся. Я там був.

Обличчя мигцем обернулися до нього. Чоловіки напружилися. Ліхтар засичав і зітхнув, тоді власник підвівся з крісла й став підливати бензин, доки світильня не засичала знову різко та пронизливо. Хазяїн знову сів у крісло, але не нахилився до спинки і перестав розгойдуватися. Обірваний чоловік обернувся до облич:

— Повертаюся, знову голодуватиму. Краще голодувати, ніж отак жити.

— Якого біса ти розводишся? — сказав батько.— У мене листівка є, там прописано, що хороша зарплата буде, а ще я в газеті бачив, що людей тре’ на збір фруктів.

Обірваний чоловік обернувся до батька:

— А є куди вертатись?

— Ні,— відповів батько.— Ми їдемо. У нас хату розкурочили, усе розтракторили.

— Так назад не їдете?

— Ага, ні.

— Тоді не хочу засмучувати,— сказав обірванець.

— Та ти мене не засмутиш. У цій листівці так і пропечатано: люди потрібні. Нащо ж тоді друкувати, як людей не тре’. Прірву грошей на вітер викинути. Стали б вони гроші викидати, якби людей не тре’ було.

— Не хочу тебе засмучувати.

Батько розсердився:

— Наговорив ото казна-що, а тепер виляєш. Та й зара’ пельку не заткнеш. У моїй листівці так і сказано: люди потрібні. А ти смієшся й кажеш, що це не так. І хто бреше?

Обірваний чоловік зміряв поглядом розлюченого батька. В очах обірванця читався жаль.

— У цій листівці правду написано,— сказав він.— Люди потрібні.

— То якого чорта ти з нас зуби шкіриш?

— Бо ви не знаєте, яких людей їм треба.

— Що ти мелеш?

Обірваний чоловік наважився.

— Диви,— сказав він.— От як тут у листівці написано: скільки людей треба?

— Вісімсот, і це лише в одному містечку.

— Листок помаранчевий, так?

— Ну так.

— А прізвище вказано — ну, як того наймача звати?

Батько порився в кишені та дістав складену листівку.

— Правильно. А ти відки зна’ш?

— Слухай,— сказав чоловік.— Це все полова. Оцьому треба вісімсот робітників. Так він друкує п’ять тисяч таких листівок, а читають їх зо двадцять тисяч. З місця зірвуться дві-три тисячі — за тим, що в цьому листку прописано. Це ті, хто вже від злиднів показився.

— Та яка в цьому тяма! — закричав батько.

— І нема її, доки отого містера не побачиш, який наймає. Побачиш його — чи кого він за себе поставив. От поживи в наметі на узбіччі, біля канави, а поряд — п’ятдесят сімей, як твоя. Зазирне він до вашого намету, аби побачити, чи є вам що їсти. Як нема — спитає: «Хочеш роботу?» Ти скажеш: «Авжеж, містере. Звісно, за все вдячний буду». А він скаже: «Я тебе наймаю». Ти спитаєш: «Коли мені починати?» І він скаже, куди приходити, коли, а потім піде собі. Може, йому треба тільки двісті робітників, а скаже, що п’ятсот треба, а ці ще іншим передадуть. Приїдеш ти — а там уже тисяча стоїть. Оцей каже: «Плачу двадцять центів за годину». І десь половина піде. Але душ п’ятсот усе одно лишаться. І вони страшенно голодні, гаруватимуть — лише за сухий хліб. Ну, оцей контракт примушує укласти — персики збирати чи там бавовну. Розумієте? Чим більше він робітників візьме, особливо голодних, тим менше платитиме. Навіть з дітьми візьме, як може, атож... але... казав же, не хочу вас засмучувати.— Коло облич холодно подивилося на нього. Очі перевіряли його слова. Обірваний чоловік знітився.— Казав же: не хочу засмучувати — а от засмучую. Поїдеш ти. Ніколи назад не вернеш.

На ґанок спала тиша, і ліхтар сичав, а навкруги нього в світляному колі танок метеликів крутився і робив піруети. Обірваний чоловік нервово провадив:

— Скажу тобі, що робити, коли зустрінешся з отим містером і той роботу дасть. Я тобі скажу. Вимагай від нього обіцянки, що він заплатить. Вимагай його розписатися, що він платитиме. Вимагай, за барки бери. Скажу тобі: інакше надурять, як й інших, як так не вчиниш.

Хазяїн гойднувся вперед у своєму кріслі, щоб краще роздивитись обірваного брудного чоловіка. Власник почухав зарослі сивим волоссям груди. І тоді суворо спитав:

— А ти певен, що ти не один з оцих заколотників? Ти певен, що ти не аферист?

І обірваний чоловік вигукнув:

— Богом клянуся, ні!

— Багато таких розвелося,— сказав хазяїн.— Нишпорять по всіх усюдах, людей скаламучують, з розуму зводять. Пронири. Багато таких. Настане час, коли ми всіх оцих порушників до порядку притягнемо. З країни депортуємо. Людина працювати хоче, то й чудово. Не хоче — то й чорт з нею. Не дозволимо нас підбурювати.

Обірваний чоловік випростався.

— Намагався, люди, вам розказати,— мовив він.— Рік там був і все те бачив. Двоє діточок у мене померло, дружина померла, і бачив я те все. Але не можу розказати. Мав знати, що так буде. Але ніхто мені не казав — жоден. Не можу вам розказати, як малеча моя в наметі з розпухлими животами лежала — ну скелети, шкірою обтягнуті, і скиглили діточки, як щенята, а мені треба на роботу було бігти — і гарувати за шеляги ламані, не за зарплату! — кричав він.— Ісусе Христе, просто за чашку борошна і ложку свинячого сала. Потім слідчий прийшов. «Померли від серцевої недостатності»,— сказав. У папері щось там черкнув. Мороз по шкірі брав, як вони лежали, а животи в них стирчали, як у свині сечовий міхур.

Довкола запала тиша, і всі слухали роззявивши роти. Чоловіки ледь дихали й дивилися на мовця.

Обірваний чоловік озирнувся на коло, а потім розвернувся і швидко попрямував у темряву. Морок поглинув його, але звуки ще довго відлунювали — кроки по дорозі; по шосе проїхала машина, і світло її фар вихопило постать обірваного чоловіка, який човгав уздовж шляху, опустивши голову і засунувши руки до кишень чорного пальта.

Чоловікам стало тривожно. Один сказав:

— Ну... вже пізно. Спати пора.

— Точно без клепки,— сказав власник.— Зараз на дорогах стільки вар’ятів вештається.

І замовк. І загойдався в кріслі спиною до стіни, і знову почухав у вирізі сорочки.

— Піду з мамою хвильку переговорю,— сказав Том,— а потім поїдемо.

Джоуди відійшли.

— Хай він і вигадував,— мовив батько,— але ж і правду цей казав?

— Ні, не брехав він, бачу,— озвався проповідник.— Істину казав. Нічо’ не збрехав.

— А для нас? — наполягав Том.— Для нас це істина?

— Не знаю,— сказав Кейсі.

— Не знаю,— сказав батько.

Вони пішли до намету (брезент був напнутий на мотузку). Усередині було темно і тихо. Коли вони наблизилися, біля входу заворушилася сіра маса, устала людська постать. Назустріч їм вийшла мати.

— Усі сплять,— сказала вона.— Бабця нарешті задрімала.

Потім вона побачила Тома.

— Як ти сюди дістався? — тривожно спитала вона.— У тебе не було неприємностей?

— Полагодив машину,— відповів Том.— Готові їхати, коли решта захоче.

— Дякуймо Господу милосердному за це,— сказала мати.— У мене просто душа була не на місці. Скоріше б дістатися туди, де рясно і зелено. Дістатися б туди якнайшвидше.

Батько відкашлявся й почав:

— Тут один розказував...

Том смикнув його за руку:

— Кумедні речі розповідав,— сказав Том.— Каже, на дорозі людей сила-силенна.

Мати вдивлялася в темряву поверх їхніх голів. У наметі спляча Руті бухикнула і пирхнула.

— Я їх вимила,— сказала мати.— Нарешті води достатньо було. І для вас, хлопці, ковші лишила, аби помитися. У дорозі ж чистоти не зберегти.

— Усі є? — спитав батько.

— Усі, крім Конні й Ружі. Вони пішли просто неба спати. Кажуть, у наметі нема чим дихати.

Батько буркітливо зауважив:

— Ружа щось дедалі більше вередує, просто маніжна панянка.

— Це ж у неї первісток,— мовила мати.— І вона, і Конні просто як курка над яйцем трусяться. Ти теж таким був.

— Ми зара поїдемо,— сказав Том.— З’їдемо з дороги десь неподалік. А ви за нами їдьте; якщо не стрінемося, дивіться. Праворуч тримайтеся.

— Ел лишиться?

— Так. Замість нього дядько Джон поїде. Добраніч, ма’.

Вони пішли через сплячий табір. Перед одним наметом уривчасто палахкотіло вогнище, і жінка стежила за чайником, готуючи ранній сніданок. Сильно відчувалися чудові пахощі квасолі.

— От якби скуштувати тарілку,— чемно сказав Том, минаючи жінку.

Господиня всміхнулася.

— Ще не готове, а от пізніше — запрошую,— мовила вона.— Удосвіта приходьте.

— Дякую, мем,— відповів Том.

Він з Кейсі та дядьком Джоном вийшов на ґанок. Хазяїн уже сидів у своєму кріслі, а ліхтар горів і чадів. Власник обернув голову, коли ці троє пройшли повз.

— Газу в ліхтарі бракує,— сказав Том.

— Ну, пора прикрити крамничку.

— Що, монети по півбакса по дорозі вже не котяться? — зауважив Том.

Ніжки стільця вдарили долівку.

— Ану годі заводитися. Знаю я. Ти один з таких підбурювачів.

— Збіса точно,— відповів Том.— Я большевик.

— Чортівськи багато вас розвелось останнім часом.

Том засміявся, коли вони вийшли за ворота і сіли в «додж». Том підібрав грудку землі й пожбурив туди, де горіло світло. Він почув, як грудка ударилась об стіну будинку, і побачив, як хазяїн схопився і шукав у темряві, хто міг би це зробити. Том завів машину і рушив. І всю дорогу він уважно слухав мотор, дослухався, чи не стукає він. Шосе тьмяніло вдалині під слабким світлом автомобільних фар.