Грона гніву

Розділ 2

еличезна червона вантажівка зупинилася навпроти маленького придорожнього ресторану. Прямовисна вихлопна труба тихо замурмотіла, і з неї вихопився майже невидимий сіро-сталевий дим. Це була нова вантажівка, блискучо-червона, з дванадцятидюймовими літерами по боках: «Оклахома-Сіті, транспортна компанія». Подвійні шини були нові, а на великих чорних дверцятах стирчав мідний замок із засувом. З ресторану линули звуки радіо — тиха танцювальна музика; радіо грало зовсім нечутно. Маленький вентилятор безшумно крутився в круглому отворі над входом, і мухи стурбовано дзижчали біля дверей і вікон, вдаряючись об металеву сітку. Усередині один чоловік, водій вантажівки, сидів на дзиґлику, поклавши лікті на стіл, і дивився над філіжанкою кави на знудьговану сухоребру офіціантку. Між ними точилася млява беззмістовна розмова, як то ведеться в придорожніх ресторанчиках.

Він:

— Я бачив його десь три місяці тому. Він переніс операцію. Йому якусь штуку вирізали. Тільки не пам’ятаю що.

І вона:

— Здається, не далі як тиждень тому я теж бачила його. Він тоді мав здоровий вигляд. Міцний хлопець, доки не надудлиться.

Мухи тихо дзижчали у дверях. З електричного кавника пішла пара, й офіціантка, не дивлячись, простягла назад руку і вимкнула його.

За вікном чоловік ішов краєм шосе, перетнув його і наблизився до вантажівки. Він повільно йшов до машини, торкнувся блискучого крила й подивився на записку, приліплену на лобовому склі: «Пасажирів брати заборонено». Якусь мить він хотів був іти далі своєю дорогою, та натомість сів на підніжку вантажівки з того боку, який було не видно з ресторану. Мандрівникові було не більш ніж тридцять. Очі мав темно-карі, а на білках — ледь помітний брунатний пігмент. Вилиці високі й широкі, сильні та глибокі зморшки прорізали щоки біля рота. Верхня губа була довга, а оскільки зуби стирчали і губи не могли їх затулити, чоловік тримав вуста зімкнутими. Його руки були шорсткі, з широкими пальцями, а нігті — товсті й ребристі, як мушлі. Між великим і вказівним пальцями й на м’ясистій частині долонь виблискували мозолі.

Одяг у чоловіка був новий — дешевий і новий. Сірий кашкет перехожого був аж настільки новенький, що козирок ще зберігав жорсткість, ґудзик не відірвався і весь кашкет не втратив форми й не роздувся, як це буває, коли він виконує різноманітну службу: стає і торбиною, і рушником, і носовичком. Костюм у чоловіка був з дешевої, сірої, грубої тканини й настільки новий, що на брюках лишилися стрілки. Синя шамбреєва сорочка була накрохмалена й рівна. Пальто завелике, а штани закороткі, бо він був високий. Плечі обвисали, рукавам не вистачало довжини, і пальто теліпалося спереду. Чоловік був узутий у пару нових рудуватих черевиків, які звуть «армія в минулому», підбитих цвяхами і з чимось схожим на підківки, щоб не збивати обцасів. Цей чоловік сів на підніжку вантажівки, зняв картуза і витер обличчя. Потім він надів кашкет і, потягнувши його, почав нищити козирок. Ноги привернули його увагу. Чоловік нахилився, послабив шнурки й лишив їх незав’язаними. Над головою в нього забурмотів дизель-двигун, часто пускаючи з труби кільця блакитного диму.

Музика в ресторані змовкла, і чоловічий голос заговорив з гучномовця, але офіціантка не вимкнула радіо, бо не знала, що стихла музика. Її пальці намацали ґулю під вухом. Вона намагалася розгледіти її в люстерку позаду барної стійки, але щоб водій вантажівки не знав, і тому офіціантка вдала, що чепурить волосся. Водій вантажівки сказав:

— У Шоуні влаштували великі танці. Я чув, ко’ось убили чи ще там шось. Вам шось чуть?

— Ні,— відповіла офіціантка й обережно помацала ґулю під вухом.

Чоловік на вулиці підвівся й зазирнув через капот вантажівки, на мить подивився на ресторан. Потім знову сів на підніжку, дістав торбинку з тютюном і папір з бічної кишені. Він скручував цигарку поволі, майстерно, як знавець, розгладив її. Нарешті він закурив і скинув запалений сірник у куряву під ноги. Сонце забирало тінь вантажівки, бо наставав полудень.

У ресторані водій вантажівки заплатив за рахунком і поклав дві монетки — п’ятаки — в ігровий автомат. Обертові циліндри не дали нічого.

— Ці штуки такі, що нічо’ не виграти,— сказав він офіціантці. Але вона відповіла:

— Один зірвав джекпот дві години тому. Три долари вісімдесят. А коли ти вернешся?

Він притримав прочинені двері.

— Тиждень, а то й десять днів,— сказав він.— Треба мчати в Тулсу, і я точно не вернуся так скоро, як хотів би.

— Не пускай мух,— сказала вона сердито.— Або йди, або зачини двері.

— Бувай,— сказав він і вийшов з ресторану. Грюкнули двері за спиною. Він стояв на сонці, зриваючи обгортку з жуйки,— кремезний чоловік, широкий у плечах, з товстим черевом. Обличчя мав червоне, очі блакитні й вузькі від необхідності завжди мружитися на яскравому світлі. Він носив армійські штани й високі зашнуровані черевики. Кинувши жуйку в рот, він крикнув до ресторану:

— Ну, не вдавай, що не хочеш мене чути.

Офіціантка відвернулася до дзеркала на задній стіні. Пробурчала щось у відповідь. Водій вантажівки жував жуйку повільно, ворушачи і щелепами, й губами. Він згорнув гумку під язиком, коли попрямував до великої червоної вантажівки.

Пасажир підвівся й поглянув на шофера крізь вікно:

— Може, підвезете мене, містере?

Водій за мить швидко кліпнув на ресторан.

— Ви що, не бачили? Написано ж: ніяких пасажирів?

— Та бачив. Але іноді дехто може бути гарним хлопцем, навіть якщо багатий покидьок примушує їздити з такою наклейкою.

Шофер повільно поліз у машину, міркуючи над цією відповіддю. Якщо він зараз відмовиться, то не тільки не буде гарним хлопцем, але й визнає, що їздить з такою наклейкою, бо його змушують. Якщо він підбере того, хто голосує, то, авжеж, буде гарним хлопцем, який, до того ж, не дозволяє командувати собою різним багатим покидькам. Він знав, що в пастці, але не бачив жодного виходу. І хотів бути гарним хлопцем. Водій знову глипнув на бар.

— Стань на підніжку, поки доїдемо до повороту,— сказав він.

Пасажир зник з очей і вхопився за дверну ручку. Мотор за мить заревів, шестерні заклацали, і велика вантажівка рушила, перша передача, друга, третя,— а потім велика вантажівка заревла й набрала четверту передачу. Чоловік на підніжці бачив шосе розмитим, у запаморочливо нестримному русі. Проїхали милю до першого повороту дороги, і вантажівка сповільнилася. Пасажир відчинив дверцята й прослизнув на сидіння. Водій подивився на нього, примруживши очі, й почав жувати гумку, ніби його думки та враження спочатку сортувалися щелепами, перш ніж прийти в мозок. Його погляд затримався спочатку на новому кашкеті, потім ковзнув по новій одежі та новому взутті. Пасажир умостився на затишному сидінні, зняв кашкет і протер спітнілі чоло й підборіддя.

— Дякую, друже,— сказав він.— Мої шкарбани зовсім зійшли на ніщо.

— Нові черевики,— зауважив водій. Його голос звучав запобігливо, очі звузилися.— Не тре’ було взуватись у нове — така жарінь.

Пасажир подивився на свої запорошені жовті черевики.

— Не було іншого взуття,— відповів він.— Доводиться носити таке.

Водій уважно зиркнув на дорогу й пришвидшив їзду.

— Далеко тобі?

— Та звісно! Я б пішки йшов, якби мої шкарбани на ніщо не зійшли.

Питання водій ставив обережно, ретельно, ніби допит вів. Наче ставив на пасажира тенета цими питаннями.

— Шука’ш роботу? — спитав він.

— Ні, мій старий тут отримав землю, сорок акрів. Він скіпщик, але ми тут уже давно.

Водій багатозначно подивився на поля, де кукурудза повалилась і припала пилом. З-під шару куряви ледь проглядали камінці. Водій сказав ніби сам собі:

— Сорок акрів, скіпщик — і досі сидить тут, і все йому нічо’, і трактори теж?

— Та мене, авжеж, тут давно не було,— відповів пасажир.

— Довгенько, значить,— озвався шофер. Бджола залетіла в кабіну і з дзижчанням стала битись об вітрове скло. Водій простягнув руку й обережно відігнав бджолу в потік повітря з вікна, що її підхопив.

— Скіпщикам зара’ гаплик,— сказав він.— Один трактор бере й випихає десять сімей. Ці трактори — чортівня. Розорюють усе й виганяють людей. Як це твій старий утримався?

Його язик і щелепи знову зайнялися гумкою, водій закинув її та почав пережовувати. Щоразу як він розтуляв рота, було видно його язик з піднебінням, що ганяв гумку з місця на місце.

— Ну, я останнім часом не чув. Ніколи ні сам не писав додому, ні мій старий — мені.— Він швидко додав: — Але писати ми обидва можемо, якщо захочемо.

— Роботу мав десь?

Знову таємне розслідування недбалим тоном. Водій зирнув над полями на тремтливе від спеки повітря і, засунувши гумку за щоку, щоб не заважала, сплюнув у вікно.

— Авжеж,— відповів пасажир.

— Так і думав. Я бачив твої руки. Тримав мотику, чи сокиру, чи молот. По руках видко. Я такі речі завжди помічаю. Не можу не похвалитися.

Пасажир подивився на нього. Шини вантажівки шурхотіли на дорозі.

— Кортить дізнатися щось ще? Я скажу. Не треба й голову сушити.

— Та облиш, не сердься. Я не винюхую.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Мені приховувати нічого.

— Та облиш, не сердься. Мені просто подобається помічати дивні речі. Аби час згаяти.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Звать мене Джоуд, Том Джоуд. А старий теж Том Джоуд.— Очі його похмуро дивилися на водія.

— Не сердься. Я ж нічо’ не хтів такого.

— Я теж нічо’ такого не хтів,— відповів Джоуд.— Просто намагаюся тихо жити й не каламутити.

Він змовк і глянув на сухі поля, на виснажені паруном недорослі дерева, які мерехтіли в розпеченому повітрі. З бічної кишені дістав тютюн і папір. Став скручувати цигарку між колін, куди вітер не міг дістати.

Шофер рухав щелепами розмірено й задумливо, наче корова. Він вичікував, доки все подразнення від попередньої розмови зникне й забудеться. Нарешті, коли повітря здалося нейтральним, сказав:

— Хлопче, ти ніколи не був на вантажівці, тож нічо’ не знаєш, як це. Власники не дозволяють нам нікого підбирать. Так що нам тре’ тут надриватися, нікого не брати, інакше з нас шкуру злуплять. А мене через тебе звільнять.

— Поважаю тебе,— сказав Джоуд.

— Знав я зухів, які дивовижні штуки виробляли, доки їхали на вантажівках. Один по дорозі вірші шкварив. Це давно було.

Він крадькома зирнув на Джоуда, чи зацікавило або вразило його таке. Джоуд мовчав, дивлячись у далечінь попереду, вздовж дороги, вздовж білої дороги, яка м’яко окреслювала пагорби. Водій повернувся до попередньої теми:

— Пам’ятаю вірша, що цей хлопець написав. Саме про себе і ще про пару інших, як вони світ за очі пішли, і пельку заливають, і вар’ята грають. От би пригадати цей уривок. У хлопця була сила-силенна слів, що й Ісус Христос не знав би, що вони значать. А, згадав: «Тут ми висмикнули негра-крутня, з пістолетом більш китового прутня, більше хобота в слона». Розказував, що воно таке — хобот, який у слона замість носа. Словника мені показував. Тягався, бач, зі словником, дідько. Витріщався в нього, поки пирога з кавою ждав замовленого.

Він замовк, почуваючись самотнім у довгій промові. Його допитливий погляд знову зупинився на пасажирі. Джоуд мовчав. Водій нервово намагався розворушити його до розмови.

— Чував когось, хто б отак шкварив?

— Проповідника,— сказав Джоуд.

— Ну, ти б з ума зійшов, якби чув отакі слова. Проповідника облиш — проповідник же не клеїтиме дурня. А цей хлопець був кумедний. І начхати було, коли він розумні штукенції шкварив, тому що він просто робив це для сміху. Він не вдавав, що отакий розумаха.— Водій заспокоївся, бо принаймні знав, що його слухають. Він люто розігнав велику вантажівку на повороті, й шини заскавчали.— Ось я й кажу,— провадив він,— зух, який водить вантажівку, дивні речі виробляє. Мусить. Це ж сказитися можна — отак-о сидіти всякчас і, крім дороги під колесами, ніц не бачити. Про водіїв вантажівок теревенять, ніби вони все жеруть, гамбургерами запихаються.

— Атож, просто живуть у генделиках,— погодився Джоуд.

— Певен будь, що наш брат там зупиняється, та не заради їжі. Майже ніколи їсти не хочеться. Їм просто все остогидло, отупіло все. Ресторани — єдине місце, де можна зупинятись, а при зупинці ти повинен замовити щось, так можна слівце до дівки мовить, отримати чашку кави й кусень пирога. Начебто можна отак трохи перепочити.

Він повільно жував гумку і ляснув її язиком.

— Тяжко, мабуть,— сказав Джоуд недбало. Водій швидко глянув на нього, підозрюючи глузування.

— Ну, це не горобцям дулі давати,— роздратовано мовив він.— Начебто легко: відсидів, як ми зара’, вісім, десять або чотирнадцять годин. Але дорога в тебе вгризається. Тре’ щось робити. Хто співає, хто насвистує. А радіо нам компанія не дозволяє. Деякі з пляшкою їздять, але надовго їх не вистачає.— Він додав пихато: — Сам за кермом ні краплини.

— Так? — запитав Джоуд.

— Так! Треба кар’єру робить. Мо’, на заочні курси поступлю — на машинобудування. Це легко. Лиш кілька простих уроків удома підготувати. Думаю над цим. Тоді ніякий я вам не водій вантажівки. Іншим скажу водити.

Джоуд вийняв пляшку віскі з бічної кишені.

— Точно не хочеш ковтнути? — його голос наче дражнив.

— Ні, далебі. І не торкатимуся. Тре’ або пити, або навчатися, як я.

Джоуд відкоркував пляшку, зробив два швидкі ковтки, закоркував і поклав віскі назад у кишеню. Кабіну заповнив характерно різкий, пряний запах віскі.

— Ти як не при умі,— сказав Джоуд.— Що таке — дівку завів?

— Ну аякже. Але я хочу все одно вище піти. Тренуюся до біса довго.

Віскі, здавалося, послабило Джоудову пильність. Він згорнув ще одну цигарку і закурив.

— Тепер мені вже недалеко їхати,— сказав він.

Водій похапцем заговорив:

— Мені не тре’ надудлюватися. Повсякчас треную свій розум. Два роки тому спеціальний курс пройшов.— Він погладив кермо правою рукою.— От, скажімо, їду повз когось по дорозі. Дивлюся на нього — і після намагаюся згадати все до останньої ганчірки: який одяг, яке взуття, яка шапка, як він ішов; може, який зріст, чи є шрами,— і роблю це досить непогано. Можу цілу картину в голові побудувати. Іноді здається, що мені тре’ пройти курс навчання дактилоскопічної експертизи. Навіть сам дивуюся, скільки можу пам’ятати.

Джоуд відпив з пляшки. Він востаннє затягнувся самокруткою, від якої розповзався дим, мозолистими вказівним і великим пальцями загасив її вогнистий кінчик. Потім зім’яв недопалок, поклав його на вікно, і вітер налетів і здув цигарку з долоні. Великі шини мірно наспівували, їдучи асфальтом. Джо-удові темні спокійні очі стали насмішкуватими, коли він дивився вздовж дороги. Шофер замовк і стривожено зиркнув на свого пасажира. Нарешті Джоуд всміхнувся, довга верхня оголила зуби, чоловік стиха розсміявся, його плечі затрусилися.

— Довго ж ти підкрадався до цього, приятелю.

Водій сидів, дивлячись просто перед собою.

— Як — підкрадався? Про що це ти?

Джоуд стулив рота, сховавши зуби, облизав губи, як собака, кожну, по одній. Його голос став суворим.

— Ти знаєш, про що я. Ти мене роздивився, щойно побачив.

Водій дивився просто перед собою, стиснувши кермо так сильно, що м’язи роздулись, а кісточки побіліли. Джоуд провадив:

— Ти знаєш, звідки я.

Водій мовчав.

— Хіба ні? — наполягав Джоуд.

— Ну, знаю. Тобто, мабуть. Але це мене не стосується. Моє діло сторона. Це мене геть не обходить,— говорив він квапливо.— Я не суну свого носа до чужого проса.

І раптом він замовк очікувально. Його руки досі стискали кермо. Коник стрибнув через вікно і впав на верхній частині приладової панелі, де всівся й почав чистити крильця на ногах. Джоуд нахилився вперед, розчавив пальцями тверду, схожу на череп голівку коника і випустив комаху за вітром, що дув з вікна. Джоуд знов усміхнувся, обтрушуючи з пальців шматки вбитої комахи.

— Ви мене не так зрозуміли, містере,— сказав він.— Я й не мовчу про це. Знаєте, я був у Макалістері. Сидів там чотири роки. Й одежину вони дали мені, коли я вийшов. Начхати мені, чи хтось про це зна. До батька їду, аби не брехати, щоб отримати роботу.

— Ну, це не моя справа,— сказав водій.— Я не знаттєлюбний.

— Чорт забирай, ще чого,— відповів Джоуд.— У тебе аж ніс на вісім миль витягнувся. Ти ж мене всього обнюхав, як вівця капусту.

Водій спохмурнів.

— Ти не так мене зрозумів,— несміливо почав він.

— Ти хлопець нівроку,— засміявся Джоуд.— Підвіз мене. Гаразд, до дідька! Я відбув строк. А тепер! Хоч’ знати, як мене запроторили, так?

— Це мене не стосується.

— Та ніц тебе не стосується. На тебе поглянути — справді: ганяєш свою чортопхайку туди-сюди, а більше й нічого. Тепер слухай. Бачиш дорогу попереду?

— Ну.

— Ну, отам я й злізу. Ти, либонь, уже штани намочив, так кортить дізнатися, за що це мене. Але я не з таких, аби тебе марудити.

Гучне гудіння мотора заглухло, наспівування шин стихло. Джоуд дістав питва і хильнув ковток. Вантажівка під’їхала до зупинки, де стежка вела під кутом до шосе. Джоуд вийшов і став біля вікна кабіни. Прямовисна вихлопна труба викидала ледь помітний блакитний димок. Джоуд нахилився до водія:

— Убивство,— сказав він голосно.— Гучне слово — значить, я людину вбив. Сім років. Дали чотири, бо я знав, як викрутитися.

Шофер ковзнув очима по обличчю Джоуда, намагаючись запам’ятати його.

— Я ніколи не питав тебе ні про що таке,— сказав він.— Моє діло сторона.

— Можеш розплескати про це по всіх барах отут.— Він посміхнувся.— Ну, бувай, приятелю. Ти хороший хлопець. Але послухай: як ти побув хоч деякий час за ґратами, то по запаху відчував би, хто про що питає,— одразу смаленим запахне. Варто було тобі спершу запитати, й от твою пастку викрито.

Джоуд ляснув долонею по металевих дверях.

— Дякую, що підвіз,— сказав він.— Бувай.

Він відвернувся і вийшов на шлях. Якусь мить водій мовчки дивився йому вслід, а потім закричав:

— Хай щастить!

Джоуд помахав рукою не обертаючись. Потім мотор загув, шестерні заклацали, і величезна червона вантажівка важко рушила з місця.