Розділ 18

одина Джоудів поволі рушала на Захід, у гори Нью-Мексико, між піками і пірамідами вершин. Сім’я забралася на високе плато Аризони, і крізь просвіт між скелями побачила Кольорову пустелю. Їх зупинив прикордонник.

— Куди їдете?

— У Каліфорнію,— відповів Том.

— Як довго будете в Аризоні?

— Недовго — скоро проїдемо.

— Рослини якісь везете?

— Нема рослин.

— Я повинен оглянути весь багаж.

— Кажу вам, нема в нас рослин.

Страж порядку наклеїв на вітрове скло маленьку наліпку.

— О’кей, проїжджайте, але швидше.

— Авжеж. Ми й самі так хочемо.

Вони поповзли вгору по схилах, укритих малорослими викривленими деревцями. Голбрук, Джозеф-Сіті, Вінслоу. І тоді почали траплятися високі дерева, і, долаючи підйоми, автомобілі лишали по собі пару. І там уже з’явивсь і Флаґстаф — найвища гора. Від Флагстафу видніло велике плато, і дорога щезла десь у далечині. Води було обмаль, її доводилося купувати по п’ять, десять, п’ятнадцять центів за галон. Сонце виснажило сухий скелястий край, і вдалині видніли поламані зазублені шпилі — західний мур Аризони. І тепер вони тікали від сонця й посухи. Гнали машину всю ніч, а вночі опинилися в горах. І вночі вони дісталися зубчастих валів, і приглушене світло фар блідо мерехтіло на кам’янистому узбіччі шляху. Вони подолали крізь темряву перевал і поволі спустилися пізно вночі через розбиті кам’яні уламки Оутмена; і коли розвидніло, внизу вони побачили річку Колорадо. Вони під’їхали до Топока, зупинилися біля мосту і чекали, доки прикордонник змивав наліпку з вітрового скла. Потім подолали міст і поруйновані скелі пустелі. І хоча всі були мертві від утоми, а вранішня спека зростала, вони зупинилися.

Батько скрикнув:

— Ось ми... ось ми і в Каліфорнії!

Вони тупо дивилися на розбиті скелі під сліпучим сонцем і на страшні вали Аризони на другому березі річки.

— Ми потрапили до пустелі,— сказав Том.— Нам тре’ дістатися води й перепочити.

Дорога лежала паралельно річці, й це було добре для того ранку, коли машини з перегрітими моторами під’їхали до Нідлса, де в очеретах зміїлася бурхлива річка. Джоуди й Вілсони заїхали в річку, і всі сиділи в машинах, задивляючись і на чарівну воду, і на зелені очерети, які поволі тремтіли в потоці. Біля річки був невеликий табір — одинадцять наметів, а поряд болотяна трава. Том висунувся з машини:

— Ви не проти, якщо ми тут станемо?

Огрядна жінка, яка прала одяг у відрі, глянула на Тома.

— Це ж не наша власність, містере. Станьте, якщо хочете. Потім коп до вас навідається, розпитає.

І знову заходилася прати на осонні.

Обидві машини стали в болотяній траві. Почали з наметів: Вілсони напнули намет, Джоуди натягнули на мотузці брезент.

Вінфілд і Руті попленталися через верболіз до комишів. Руті промовила тихо, але поважно й захоплено:

— Каліфорнія. Ось ми і в Каліфорнії — просто тут!

Вінфілд зламав очеретинку, скрутив її, сунув до рота білу м’якоть і розжував. Вони ввійшли у воду, яка сягала їм литок, і мовчки стали там.

— А тепер ми й до пустелі поїдемо,— сказала Руті.

— А на що пустеля схожа?

— Не знаю. Я раз бачила на картинці. Кісток повно розкиданих.

— Людських кісток?

— Деякі, думаю, людські, але більше там, мабуть, коров’ячих.

— А ми поїдемо, аби побачити ці кістки?

— Мабуть, не знаю. Усю ніч їхатимемо. Том каже, що вона допече нас до білого жару, як удень їхати.

— А тут здорово, прохолодно,— мовив Вінфілд і помацав пальцями ніг піщане дно.

Вони почули, як мати їх кличе:

— Руті! Вінфілде! Вертайтеся!

Вони обернули голови й поволі почали вибиратися з очеретів і верболозу.

В інших наметах було тихо. Коли машини наблизилися, дехто висунув голову з наметів, а потім сховався. Зараз усі родини були в наметах разом з чоловіками.

— Піду спущуся, скупаюся,— сказав Том.— Перед сном скупаюся. А як бабця в наметі почувається?

— Не знаю,— відповів батько.— Не схоже, щоб прокинулася.

Він повернувся до намету. Звідти долітало скигління, схоже на дзюрчання. Мати швидко пішла всередину.

— Вона прокинулась, усе гаразд,— сказав Ной.— Майже всю ніч бурмотіла-скаржилася на вантажівці. Не при умі вона.

— Чорт забирай! — відповів Том.— Вона геть виснажена. Якщо їй зара’ роздиху не дати, вона не витримає. І оком не змигнеш, як їй зле стане. Ну, хто зі мною? Скупаюся, потім у затінку посплю — весь день.

Він пішов, й інші чоловіки рушили за ним. Вони розляглись у верболозі, потім зайшли у воду й сіли там. Довго вони сиділи, зарившись п’ятами в пісок, і лише голови стирчали з води.

— Ісусе, як файно,— сказав Ел.

Він узяв з дна жменю піску й довго натирався ним. Чоловіки лежали у воді та дивились і на гострі глицеві вершини, і на білі скелі Аризони.

— Ми ж через них проїжджали,— здивовано сказав батько.

Дядько Джон пірнув у воду.

— Так, ми тут. Ми тут, у Каліфорнії. Але щось не видно, аби вона аж так процвітала.

— Так пустеля як-не-як,— сказав Том.— Чув я, вона просто чортівка.

Ной запитав:

— Що, цеї ночі поїдемо?

— Як гадаєте, тату? — спитав Том.

— Ну, не знаю. Звісно, добре всім перепочити, особливо бабуні. Та з другого боку — краще було би перетнути ту пустелю й на роботу влаштуватися. На все про все сорок доларів лишилося. Мені спокійніше буде, коли ми всі прилаштуємося та гроші заробляти почнемо.

Усі сиділи у воді, відчуваючи швидку течію. Проповідник простягнув руки над поверхнею. Тіла в усіх були білі по шию та на зап’ястях, а руки, обличчя та шкіра у трикутному вирізі коміра — засмаглі до чорноти. Чоловіки шкреблися піском.

Ной ліниво промовив:

— Мені аби тільки тут лишитися. Назавше тут залягти. Не знати ні голоду, ні суму. Усе життя у воді пролежати, як ледача племінна свиноматка в багнюці.

А Том, дивлячись на зубчасті вершини і шпилі за річкою, сказав:

— Ніколи таких крутих гір не бачив. Жах, а не країна. Це кістяк країни. Цікаво, чи дістанемося ми колись такого місця, де люди живуть, а не змагаються зі скелями на смерть? Я на картинці бачив хатинки, і зелень скрізь, і всюди білі хатинки, як мама казала. Мамі білу хатку неодмінно подавай. А прикидаєш — і бачиш, що такої країни зовсім нема. Лише на картинках.

— Зажди,— мовив батько,— от дістанемося Каліфорнії — і там чудовий край буде.

— Ісусе Христе, татку! Та це ж Каліфорнія — ось вона!

Двоє чоловіків у джинсах і пітних синіх футболках пройшли крізь верболіз і подивилися в бік голих купальників. І закричали:

— Плавати можна?

— Не знаю,— сказав Том.— Ми не пробували. Тут просто добре сидіти.

— Ви не проти, як ми тут поплаваємо?

— Це ж не наша річка. Гаразд, дамо вам шматочок.

Чоловіки постягали штани, сорочки і зайшли у воду. Курява покрила їхні ноги до колін, ступні були бліді та м’які від поту. Чоловіки ліниво занурились у воду і почали мляво омиватися. Це були батько і син, опалені сонцем. Вони закрекотіли і застогнали у воді.

Батько чемно запитав:

— На Захід прямуєте?

— Нє-а. Ми звідти повертаємося. Додому. Там жити нестерпно.

— А де ваш дім? — спитав Том.

— Клин[17], зовсім близько — Пампа.

Батько спитав:

— А вдома можна прожити?

— Нє-а. Але хоч ми там і з голоду помиратимемо, та все ж таки серед своїх, людей знаємо. Не голодувати ж серед тих, які нас ненавидять.

— Я знав одного,— мовив батько,— він те саме казав. А за що вас ненавиділи?

— Не знаю,— відповів чоловік.

Він набрав води в долоні та вихлюпнув на обличчя, умився, пирхаючи і крекчучи. Запилена вода заструменіла з його волосся та полилася на вуха.

— Мені хтілося б почути про те більше,— сказав батько.

— І мені,— озвався Том.— За що на Заході вас ненавидять?

Чоловік невдоволено поглянув на Тома.

— А ви просто туди їдете, так?

— Просто туди.

— А в Каліфорнії ніколи не бували?

— Ніколи.

— Ну, тоді мені на слово не повірите. Їдьте й самі все побачите.

— Так,— сказав Том.— Але ж хочеться знати, перш ніж за щось узятися.

— Ну, якщо справді знати хочете, то розповім, відповім на питання. Ось послухайте. Країна-то цяця, що так, то так. Але її давно розікрали. Проїдете пустище, а за ним близько буде Бейстерфілд. Ніколи ви ще таких країв гарних не бачили — садочки скрізь, виноград,— не країна, а лялечка, такої ще не бачили. Далі проїдете — хороший ґрунт, рівнини скрізь, гладінь, вода на тридцять футів, не глибше. Але нічо’ ви з того не матимете. Усе це належить Земельно-Скотарській компанії. Не захоче вона — не оброблятиме землю. Поїдете туди, посадите кукурудзу — а вас за ґрати.

— Хороший ґрунт, кажете? І його не обробляють?

— Так, сер. Хороший ґрунт, а вони не обробляють! Ну, сер, ви з того трохи оскаженієте, але ж ще нічо’ не бачили. Тамтешні дивитимуться вам просто в очі. Дивитимуться на вас, а в обличчях їхніх так і читається: «Терпіти тебе не можу, ти, сучий сину». Зіткнетеся з шерифовими представниками — вони ганятимуть як солоного зайця. Поставите табір на узбіччі — а вам скажуть забиратися геть. Побачите людей, які вас ненавидять. А чому — скажу, як ще не здогадуєтеся. Вони вас ненавидять, тому що бояться. Вони ж знають: як хтось голодний — так їжу все одно дістане, навіть украде. Вони знають: гріхом вважається землю пусткою тримати. Якого чорта! Вас ще «окі» ніхто не обзивав?

Том спитав:

— «Окі»? А що це?

— Ну, раніш означало «оклахомці». А тепер це значить, що ти смердючий покидьок. Саме це слово нічо’ не значить. Але вам нічо’ сказати не можу. Треба вам самим туди поїхати. Чував я, що в Каліфорнії вже триста тисяч наших, і живуть там, як свині, бо все до клаптя там — чужа власність. А нашим нічо’ не лишили. А хазяї аж трусяться над своїми добрами, повісити готові інших, убити. І, треба сказати, аж скажені від того, божеволіють. Вам треба все це самим побачити. Вам треба це почути. Ця клята країна просто лялечка, а от люди тамтешні зовсім не такі милі. Вони просто всього бояться, навіть одне одного.

Том подививсь у воду і поривсь у піску.

— А як попрацюєш і дещо заощадиш, то чом не можна ґрунтець купити?

Літній чоловік засміявся та подивився на свого сина, а юнак мовчки всміхнувся майже з тріумфом. І чоловік відповів:

— Постійної роботи вам не мати. Ну, вряди-годи на вечерю щось нашкребете. І працювати доведеться з людьми, які на вас зизитимуть. Збиратимеш бавовну — певен будь, що терези невірні. Одні такі, інші сякі. Але видасться вам, що терези брешуть, а які саме, не знатимете. Усе’дно нічо’ не поробиш.

Батько промовив:

— Так там... так там не так файно, не для всіх?

— Звісно, приємно на все те дивитися, але нічо’ з того ви не матимете. Ось садок помаранчевий, аж жовто від них — а там вартовий з рушницею прогулюється і застрелить, як хоч один апельсин торкнеш. А ще є там один, газети, здається, продає, так у нього мільйон акрів...

Кейсі блискавично зирнув на нього:

— Мільйон акрів? Та що, на Бога, він робить з тим мільйоном?

— Не знаю. Просто придбав його. Худоби скількись там має. Охоронці всюди, людей не пускають. Виїжджає дивитися в куленепробивному авті. Бачив я його портрети на картинках. Просто салом увесь заплив, оченята як щілинки, рот як гузка. Боїться, щоб не вбили. Мільйони акрів землі отримав — і смерті боїться.

Кейсі не вгавав:

— Та що в біса він робить з тим мільйоном акрів? Нащо йому отой мільйон?

Чоловік витягнув перед собою побілілі набряклі руки, розім’яв їх, міцніше закусив нижню губу та схилив голову на плече.

— Не знаю,— сказав він.— Гадаю, він сказився. Точно сказився. Бачив ту картинку — на ній він просто маячний. Просто психічний — присягаюся.

— Кажуть, він смерті боїться? — спитав Кейсі.

— Таке я чув.

— Божої кари боїться?

— Не знаю. Просто боїться.

— Так що йому ще тре’? — спитав батько.— Не схоже, аби йому весело велося.

— Дідо нічо’ не боявся,— промовив Том.— Для нього найвеселіше було, коли за горлянку беруть. Одного разі він з одним пішов уночі на гурт індіанців навахо. Ледь не загинули, зате весело було донесхочу.

— Мабуть, так і є,— сказав Кейсі.— Коли весело — на все начхати, а отакі, про кого казали, самотні, зістаряться і смерті боятимуться!

— Так що,— мовив батько,— розчарувався він, коли мільйон акрів одержав?

Проповідник усміхнувся, але здавався спантеличеним. Він хлюпнув долонею по воді, відганяючи водяного жука.

— Якщо йому потрібний мільйон акрів, аби почуватися багатієм, то, здається мені, насправді в душі йому вкрай погано, душею він злидар, а раз так, то ніякі мільйони акрів не зарадять себе багатієм відчути. Мо’, тому він і зневірився — що не відчуває себе багатієм, не такий він багатий, як місіс Вілсон, коли вона свій намет оддала, а дідо там помер. Ні, я не збираюся казання читати, але ніколи не бачив такого, який би, наче прерійний песик, усе до себе тягнув і не зневірився б,— він усміхнувся.— А все’дно наче казання вийшло, так?

Тепер сонце люто розпашілося. Батько сказав:

— Краще зовсім під воду пірнути. А то так пече, що, Ісусом клянуся, згоримо живцем.— І він майже зовсім ліг, а вода плинно струмувала навколо його шиї.— А якщо не боїшся попотіти, роботи не боїшся, то як тоді? — запитав батько.

Чоловік вийшов з води, випростався і глянув йому прямо в очі.

— Послухайте, містере. Не можу всього доконечно знати. Може, туди приїдете, дадуть вам постійну роботу — і стану я брехуном. Або не дадуть вам жодної роботи — і вийде, що я вас не попередив. Одне скажу: народ там здебільшого потерпає.— Він ліг спиною на воду і додав: — Не можу всього доконечно знати.

Батько обернув голову і подивився на дядька Джона.

— Ніколи не чув, аби ти багато говорив,— промовив батько.— Хай мені грець, якщо ти рота розтулив бодай двічі, відколи ми з дому виїхали. А що ти про це думаєш?

Дядько Джон насупився.

— Нічо’ такого не думаю. Ми ж туди їдемо, чи не так? Нема чо’ тут розводитися — усе’дно нас од цілі не відрадиш. Одержимо там роботу — працюватимемо, а не одержимо — пояси затягнемо. Не бачу в балачках нічо’ доброго.

Том ліг на спину, набрав у рот води і виплюнув її фонтаном, засміявшись.

— Дядько Джон не надто говіркий, але він діло каже. Так, далебі! Діло каже. Ми цеї ночі далі поїдемо, татку?

— Добре було б. Добре, поїдемо.

— Гаразд, піду в кущі та посплю.

Том підвівся й вибрався на піщаний берег. Натягнув одяг на мокре тіло й здригнувся від тканини, яка нагрілася під сонцем. Інші пішли за Томом.

Чоловік із сином дивилися за Джоудами, які зникали вдалині. І син сказав:

— Побачити б їх через півроку — Ісусе!

Чоловік протер кутики очей вказівним пальцем.

— Не те я зробив,— промовив він.— Завсігди мудрагелем хочеться бути, мудрі речі розказати.

— Ну годі, татку, на Бога! Вони самі напросилися.

— Та знаю я. Але цей хлопець казав начебто, що поїдуть у будь-якому разі. Нічо’ б я не змінив словами, а вони передчасно нещасними стануть.


ом пробирався верболозом, заповз у затінок і влігся там спати. Ной теж ішов за ним.

— Спатиму тут,— сказав Том.

— Томе!

— Ну?

— Томе, я не їду.

Том сів.

— Про що це ти?

— Томе, я не збираюся цю воду кидати. Я вниз по річці піду.

— Ти здурів,— сказав Том.

— Знайду шматочок волосіні. Рибу ловитиму. Біля такої файної річки не зголоднієш.

— А як же кревняки? — спитав Том.— А що мамка скаже?

— Не можу я. Не можу цю воду лишити.— Ноєві широко розставлені очі були півзаплющені.— Зна’ш, як усе це, Томе. Зна’ш, що люди до мене добрі. Але насправді вони за мене не дбають.

— Ти здурів.

— Ні, не здурів. Усе розумію. Розумію, що мене жаліють. Але... ну, я нікуди не поїду. Ти перекажи мамі... Томе.

— Ану послухай...— почав Том.

— Ні. Сенсу нема. Тут, біля води, буду. Не залишу її. Я, мабуть, піду, Томе — туди-о, униз по річці. Рибу ловитиму та різне, але води не покину. Не можу я.— Він виповз із затінку верболозу.— Перекажи мамі, Томе.

І він попрямував геть. Том не відставав од нього на березі річки.

— Слухай, ти, дурисвіте чортів...

— Сенсу нема,— додав Ной.— Млоїть душу, але не можу інакше. Пора мені.

Він різко розвернувся і пішов униз за течією вздовж берега. Том почав був рушати з місця, але спинився. Він бачив, як Ной зник у гущавині, потім знову виринув звідти, тримаючись річкового берега. І він спостерігав за Ноєм, як той меншає на березі, доки не зник нарешті в заростях верболозу. Том зняв кашкет і почухав у потилиці. Потім повернувся до свого затінку у верболозі та вклався спати.


абця лежала на матраці під напнутим брезентом, а мати сиділа поруч. Повітря було задушливо-спекотним, і мухи гули в тіні від тканини. Бабця лежала гола, вкрита шматком рожевої фіранки. Стара жінка стурбовано повертала голову на різні боки і щось бурмотіла, захлинаючись. Мати сиділа на землі поруч з нею і шматком картону відганяла мух, обвіваючи гарячим повітрям пооране зморшками старече обличчя. Навпроти сиділа Ружа Шаронська і невідступно стежила за ненею.

Бабця владно кликала:

— Віллє! Віллє! Ходи-но сюди, Віллє.— Її очі розплющились і люто позирали довкола.— Хай він підійде,— сказала вона.— От хай прийде. За чуба його вхоплю.

Вона заплющила очі, відкинула голову і щось забурмотіла, її язик заплітався. Мати обвівала її картонкою.

Ружа Шаронська безпорадно дивилася на стару жінку. І стиха промовила:

— Вона жахливо недужа.

Мати звела очі на дівоче обличчя. Неньчин погляд був терплячим, але на чолі виступили зморшки.

— Коли ти молода, Руже, то все здається само собою ясним, до останнього клаптика. І все окремо від іншого. Я це знаю, пам’ятаю, Руже,— її вуста дуже любовно вимовляли доччине ім’я.— У тебе буде дитина, Руже, і здаватиметься тобі, що весь світ далеко, а ти сама. І боляче буде тобі, боляче, самотньо боляче, а оцей намет один на весь світ.— Вона різко цвьохнула картонкою, ударивши велику муху, яка описала два кола і з дзижчанням вилетіла на сліпуче сонце. І мати провадила: — Настає час змін, і коли він настає, смерть однієї людини стає часткою смертей інших, а ця частка — частка одного цілого. Потім уже не почуваєшся самотньо. А потім біль не так болітиме, тому що ти не самотня — інші теж страждають, Руже. От хотілося б тобі та всім розказати, аби ви дізнались, а не можу як слід.— Її голос був настільки ніжним, настільки сповненим любові, що в Ружі Шаронської сльози виступили на очах, потекли і засліпили дівчину.

— Візьми помахай над бабцею,— сказала мати і простягнула картонку дочці.— Їй від цього добре. От усе, що я хтіла тобі сказати.

Бабця, насупивши брови над заплющеними очима, пробелькотіла:

— Віллє! Ти замазався! От ніколи чистим не будеш.

Її маленькі зморшкуваті ручки, схожі на клешні, потягнулися вгору і почухали щоку. Через заслону прокралася червона мураха і пролізла через діру в згортці на бабину шию. Мати була напоготові, зняла її й розчавила між великим і вказівним пальцями, а потім витерла їх об сукню.

Ружа Шаронська продовжувала махати картонкою і подивилася на матір.

— Вона?..— І слова застрягли в її пересохлому горлі.

— Ноги витирай, Віллє... ти, брудне порося! — кричала бабця.

— Не знаю,— сказала мати.— Мо’, ні, якщо довеземо її туди, де їй краще буде, але не знаю. Не переймайся, Руже. Вдихай, коли тре’, і видихай, коли тре’.

У намет зазирнула огрядна жінка в порваній чорній сукні. Очі в незнайомки були потьмарені, а шкіра на щоках обвисла брижами. Губи її теж обвисли так, що верхня, наче заслона, затуляла зуби, а нижня, важча, вивалилася назовні, оголюючи ясна.

— Доброго ранку, мем,— сказала вона.— Доброго ранку, славімо Господа Бога.

Мати озирнулася.

— Ранок добрий,— відповіла вона.

Жінка зайшла в намет і нахилилася над бабцею.

— Ми чули, що у вас є душа, готова зустрітися з Ісусом. Славімо Господа!

Мати спохмурніла й різко подивилася на неї.

— Вона недужа, от і все,— сказала мати.— Знесилена дорогою і спекою. Вона просто зморилася. Перепочине трішки й одужає.

Жінка нахилилася над бабиним обличчям упритул, наче нюхала. Потім обернулася до матері й швидко закивала, так що вуста заколихалися, а подвійне підборіддя затремтіло.

— Люба душенька лагодиться зустрітися з Ісусом,— сказала вона.

— Неправда! — вигукнула мати.

Жінка знову закивала, цього разу повільно, і поклала пухкі руки бабці на чоло. Мати схопилася, щоб відсмикнути її руку, але швидко опанувала себе.

— Правда, правда, сестро,— сказала жінка.— Нас у наметі шестеро, і на всіх Дух Святий. Я їх покличу, будеш з нами, збори влаштуємо, помолимося разом — благодать вимолювати. Ми всі єговісти. Шестеро, зі мною. Піду їх приведу.

Мати напружилася.

— Ні... ні,— мовила вона.— Ні, бабця просто хвора. Не винесе зборів.

Жінка перепитала:

— Не винесе? Не винесе солодкого дихання Ісуса? Про що ти, сестро?

Мати наполягала:

— Ні, не можна тут. Вона зовсім зморена.

Жінка докірливо подивилася на матір:

— Ви що, мем, невіруюча?

— Ми завше побожні були,— заперечила мати,— але бабця зовсім хвора, тягали її туди-сюди всю ніч. Не хочемо вас обтяжувати.

— Та не обтяжить це нас, а якщо й так, то нащо заважати душі, яка прагне здійнятися до Агнця.

Мати стала навколішки.

— Дякуємо,— холодно промовила вона.— Нічо’ проти не маємо, як збори відбудуться не в нас у наметі.

Жінка подивилася на неї довгим поглядом.

— Ну, ми не дозволимо нашій сестрі піти назавжди без хоч якоїсь молитви. Ми влаштуємо молитовні збори в нашому наметі, мем. І хай проститься вам за ваше кам’яне серце.

Мати знову сіла й обернулась обличчям до бабці — з напруженим, жорстким виразом.

— Вона змордувалася,— сказала мати.— До останнього висотана.

Бабця мотала головою і щось бурмотіла.

Жінка випросталась і струнко вийшла з намету. Мати досі схилялася над бабцею, вдивляючись у старезне обличчя.

Ружа Шаронська продовжувала обмахувати картонкою, ганяючи потоки гарячого повітря.

— Ma’! — сказала вона.

— Що?

— Чом ви їм не дозволили зробити оті збори?

— Не знаю,— відповіла мати.— Єговісти хороші люди. Ревуть і стрибають. Не знаю я. Ну наче найшло щось на мене. Не думаю, що витримала б усе це. Просто втекла б.

Десь неподалік долинув початок моління, а потім почувся наказ співати псалом. Слів не можна було розрізнити, тільки мотив. Голос піднімався і падав, і знову піднімався ще вище на кожній модуляції. Потім паузу заповнив другий голос у відповідь, і перший озвався гучно, з тріумфом, і зазвучав цілий хор як ревіння. Голос напружився і замовк, і у відповідь почулося ревіння. І поступово вірші вкорочувалися, тон наростав гостріше, як накази, а у відповідь звучали пронизливі голоси, як скарга. Ритм частішав. Чоловічі й жіночі голоси зливались, але раптом усередині співу різко виділився чийсь жіночий голос, що перетворився на плач, крик, дикий і лютий, як стогін хижого звіра; а інший глибокий жіночий голос, який співав в унісон, заволав на повну силу, і чоловічий звучав усе гучніше, наче вовче виття. Молитва припинилась, і з намету линули тільки звірине виття та гупання ніг об землю. Мати здригнулася. Ружі Шаронській перехопило подих, а ревіння хору тривало нескінченно — здавалося, що легені луснуть.

— Мене всю трусить,— сказала мати.— Та що таке.

Тепер високий голос зірвався на істерику, а крики нагадували виття гієни, гупання стало голоснішим. Голоси надірвались і змовкли, а потім виринув цілий хор, ридаючи, белькочучи щось незрозуміле, і почулись удари по тілу, наче хтось глухо повалився на землю; згодом ридання перемінилося на тихе скигління, наче виводок цуценят хлипав біля миски з їжею.

Ружа Шаронська тихо невротично плакала. Бабця вивільнила прикриті фіранкою ноги, схожі на сірі, вузлуваті лозини. Вона теж заскиглила в тон голосам. Мати поправила заслону. Тоді бабця глибоко зітхнула, її подих став рівним і сильним, а повіки заплющились і більше не смикалися. Вона міцно заснула, і з її піврозтулених вуст долинало хропіння. В іншому наметі скигління звучало все тихіше і тихіше, доки зовсім не змовкло.

Ружа Шаронська подивилася на матір очима, повними сліз.

— Це на добро,— сказала Ружа.— Бабуні це на добро. Вона заснула.

Мати засоромлено опустила голову.

— Мабуть, я не по правді вчинила з цими добрими людьми. Бабця ж заснула.

— Мо’, вам нашому проповідникові покаятися, що гріх був? — спитала дочка.

— Зроблю так... але він дуже дивний чоловік. Мо’, це він призвів до того, що я не дозволила цим людям тут молитися. Проповідник наш — він як міркує: хоч люди що роблять, усе на краще.— Мати подивилася на свої руки і промовила: — Руже, ходімо спати. Як уночі поїдемо, виспатися тре’.— Вона витягнулася поряд з матрацом.

Ружа Шаронська запитала:

— Чи тре’ бабцю обмахувати?

— Вона зара’ спить. Ляж, спочинь.

— Цікаво, а куди Конні подівся? — поскаржилася дівчина.— Сто років як його не бачила.

— Ш-ш! — сказала мати.— Відпочивай.

— Ма’, Конні на вечірні курси піде навчатися, щоб на ноги стати.

— Так. Ти це вже казала. Відпочивай.

Дочка прилягла на бабусин матрац.

— У Конні новий план є. Повсякчас про нього думає. Коли ’лектрику опанує, то свою крамницю матиме, а далі знаєш що робитимемо?

— Що?

— Лід... лід — скільки хоч’. Холодильник свій матимемо. Під зав’язку напхаємо. Їжа в холоднику не псується.

— Конні тільки й міркує-прикидає,— голосно зареготалася мати.— Спи давай.

Ружа Шаронська заплющила очі. Мати лягла на спину, схрестивши руки на потилиці. Слухала, як дихають дочка і бабця. Змахнула рукою, зганяючи муху з чола. У таборі було тихо від нестерпної спеки під гарячим сонцем, але в опаленій траві вирувало життя — сюрчали коники, дзижчали мухи,— і ці звуки зливалися з тишею. Мати глибоко зітхнула, потім позіхнула й заплющила очі. У напівдрімоті вона розчула чиїсь кроки, але її збудив чоловічий голос:

— Хто тут?

Мати схопилась. Усередину зазирнуло засмагло-брунатне чоловіче обличчя. Незнайомець був у чоботях, штанях кольору хакі й сорочці такого ж кольору, з погонами. На ньому була портупея[18] з пістолетом, а ліворуч на сорочці була пришпилена велика срібна зірка. На потилиці був заломлений військовий кашкет з м’яким верхом. Чоловік відігнув брезент, і цупка матерія затремтіла, як шкіра на барабані.

— Хто тут? — наполегливо повторив він.

Мати спитала:

— Що вам тре’ від мене, містере?

— А ти як гадаєш? Мені треба знати, хто тут.

— А що таке, нас тут лише троє: я, бабця і моя донька.

— Де ваші чоловіки?

— Вони вниз пішли, скупатися. Ми всю ніч машину гнали.

— Звідки ви?

— Неподалік од Саллісо, Оклахома.

— Ну, вам тут не можна лишатися.

— Ми збираємося ввечері поїхати через пустелю, містере.

— Ну, це якраз те, що треба. Якщо затримаєтеся, я вас до тюрми відведу. Таких, як ви, ми сюди не пускаємо.

Материне обличчя потемніло від гніву. Вона поволі підвелася на рівні ноги. Нахилилася до коробки, де посуд, і дістала звідти чавунну сковорідку.

— Містере,— сказала вона,— у тебе ґудзики олов’яні, ще й пістоль. Там, звідки я приїхала, ти б тишком поводився.

Вона насувалася на нього, тримаючи сковорідку. Той розстебнув кобуру.

— Іди,— сказала мати.— Жінок залякуєш? Радій, що чоловіків тут нема. Вони б тебе на шмаття роздерли. У моїх краях ти б язика за зубами тримав.

Чоловік відступив на два кроки назад.

— Ну, ти не у себе вдома. Ти в Каліфорнії, а ми не хочемо, аби ви, кляті окі, тут зоставалися.

Мати перестала на нього насуватися. Вона з подивом глянула на чоловіка.

— Окі? — тихо перепитала вона.— Окі.

— Так, окі! І якщо я завтра прийду, а ви не заберетеся геть, я вас до тюрми заберу.

Він підійшов до сусіднього намету і ляснув по брезенту, питаючи:

— Є тут хтось?

Мати повільно повернулася під брезент. Поклала сковорідку в коробку для посуду. Повільно сіла. Ружа Шаронська крадькома стежила за нею. І коли побачила судомну боротьбу на материному обличчі, заплющила очі й удала, що спить.


олуденне сонце хилилося до обрію, але спека, здавалося, не спадала. Том прокинувся у верболозі: у роті пересохло, тіло змокріло від поту, а голова наче обертом ходила. Хитаючись, він звівся на ноги і попрямував до води. Скинув одяг і занурився в течію. І щойно Том відчув температуру води, як спрага зникла. Він ліг на спину на мілководді та дав воді нести себе. Спираючись ліктями на пісок, він роздивлявся свої пальці, які стирчали над водою.

Блідий сухоребрий хлопчик прокрався, наче звірятко, в очеретах, скинув одяг і скарлючившись, спритно стрибнув у воду, як ондатра, а потім виринув, як хохуля, тільки очі та ніс видніли над поверхнею. Раптом хлоп’я побачило Томову голову і те, що чоловік спостерігає за ним. Малий припинив свою гру і сів у воді.

— Привіт! — сказав Том.

— Здоров!

— Схоже, ти в ондатру граєшся.

— Ну так.

Він упевнено попрямував до берега, там схопив одежу, миттєво натягнув її на себе і щез у верболозі.

Том тихо розсміявся. Зненацька він почув, як його голосно кличуть:

— Томе, агов, Томе!

Він сів у воді та пронизливо присвиснув крізь зуби. Верболіз затрусився — і ось у заростях з’явилася Руті, яка дивилася на Тома.

— Мама тебе кличе,— сказала вона.— Просто зара’ щоб прийшов.

— Еге.

Він устав і почимчикував мілководдям до берега, а Руті зацікавлено та здивовано оглядала його оголене тіло.

Том, помітивши її погляд, мовив:

— Ану бігом звідси. Негідниця!

І Руті побігла. Том чув, як вона схвильовано кличе Вінфілда. Том натягнув нагрітий одяг на охолоджене, вологе тіло і повільно рушив берегом крізь верболіз до намету.

Мати розклала багаття з вербового пруття та нагрівала воду в каструлі. Неня відчула полегшення, коли побачила сина.

— Що сталося, ма’? — спитав він.

— Налякалась я,— сказала вона.— Полісмен тут був. Сказав, нам не можна тут лишатися. Боялась я, коли він це казав. Боялась, як би ти з ним не стрівся і не набив його, якби він вас зачепив.

— Що я, здурів — полісменів бити? — мовив Том.

Мати всміхнулася:

— Ну... він такого лихого наказав... я ледь сама його не набила.

Том схопив її за руку, з грубою ласкою струсонув і розсміявся. Він сів на землю, досі сміючись.

— Боже ти мій, ма’. Я ж вас знав, ви лагідні були. Що на вас найшло?

Вона дивилася серйозно.

— Не знаю, Томе.

— Спершу ледь нас усіх домкратом не вколошкали, а тепер копа хтіли відгамселити.— Він зареготався на повний рот, нахилився та ніжно погладив її босі ноги.— Відьма правдива,— промовив Том.

— Томе...

— Так?

Вона довго вагалася.

— Томе, оцей полісмен... який тут був... він обізвав нас... «окі». Він сказав, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися.

Том пильно вдивлявся їй в обличчя, досі обережно гладячи її босі ноги.

— Нам теж про це казали. Ми теж таке чували.— Він зробив паузу й спитав: — Ма’, як ви вважаєте: я зовсім пропащий? За ґрати мене тре’, під замок?

— Ні,— відповіла вона.— Ти... тебе просто довели... ні. А що ти хоч’?

— Ну, не знаю. Дав би копняка тому поліцейському.

Мати глузливо посміхнулася.

— А мо’, я сама пропаща, бо мало не зацідила йому пательнею.

— Ма’, а чому він сказав, що нам не можна тут лишатися?

— Просто каже, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися. Каже, що в тюрму нас засадить, як ми до завтра не заберемося звідціля.

— А чого це ми маємо на їхньому повідку йти, не слухаймо ніяких копів.

— Та я йому це й казала,— пояснила мати.— А він сказав, що ми не в себе вдома. Ми тепер у Каліфорнії, і вони роблять що хочуть.

Том стривожено промовив:

— Ма’, я повинен дещо розказати. Ной... він пішов униз по річці. Він не їде з нами.

Якусь мить мати не розуміла слів.

— Чому? — ледь чутно вимовила вона.— Що ж він їстиме? — намагалася дізнатися вона.

— Не знаю. Каже, рибу ловитиме.

Мати довго мовчала.

— Сім’я на очах розпадається,— сказала вона.— Не знаю. Здається, не можу думати. Просто не можу, і все. Забагато всього. Стільки звалилося.

Том сказав затинаючись:

— Усе буде гаразд, ма’. Просто він дивачить.

Мати дивилася непорушним поглядом у бік річки.

— Здається, просто не можу більше думати.

Том подивився вниз на вервечку наметів і побачив Руті з Вінфілдом, які стояли перед заслоною одного намету, чемно розмовляючи з тими, хто всередині. Руті посіпувала край спідниці, а Вінфілд копирсався носком чобота в пилюці. Том кликнув:

— Ей, Руті!

Вона звела очі, побачила брата і кинулася до нього, а позаду йшов Вінфілд. Коли дівчинка підійшла, Том сказав:

— Перекажи нашим, хай сюди йдуть. Вони у верболозі сплять. Приведи їх. А ти, Вінфілде, скажи Вілсонам, що нам тре’ звідси їхати так скоро, як зможемо.

Діти крутнулися на місці дзиґами, і їх сліду не стало.

Том спитав:

— Ма’, а як бабця зара’?

— Ну, сьо’дні заснула. Здається, їй ліпше. Досі спить.

— Ну добре. Скільки в нас свинини лишилося?

— Не дуже багато. Чвертка туші.

— Тоді тре’ друге барильце водою наповнити. Запасемося.

До них долинули пронизливі крики Руті у верболозі: дівчинка кликала чоловіків.

Мати поворушила вогонь вербовими лозинами, і пруття захрускотіло в полум’ї, лизнувши дно каструлі.

— Благаю Бога про спочинок для нас,— сказала мати.— Молю Ісуса, аби в нас нічліг був у гарному місці.

Сонце сіло за обрій на ламаній лінії заходу. Каструля кипіла і плювалася на багатті. Мати пішла під брезент, повернулася звідти з повним фартухом картоплі й кинула картоплини в окріп.

— Молю Бога, щоб ми хоч якось попрали одяг. Ніколи ще не були такими бруднючими. Навіть картоплю помити не можу, перш ніж варити. Чому так? Наче серце в нас вийняли.

Чоловіки повернулися всією юрбою з верболозу, і їхні очі ще були заспані, а обличчя червоні й лиснючі від сну.

— У чому річ? — спитав батько.

— Ми їдемо,— сказав Том.— Коп сказав, щоб ми забиралися. Далі поїдемо, це добре. Дорога добра, можна засвітла виїхати і пустелю ту здолати. Нам ще десь триста миль їхати.

Я думав, ми відпочинемо,— сказав батько.

— Ну, не можемо. Татку, нам їхати тре’,— сказав Том.— А Ной, він не їде. Униз по річці пішов.

— Як це — нікуди не їде? Що в нього — біс вселився? — схопився батько. А потім жалісно сказав: — Це моя провина. Цей хлопчик — моя провина.

— Ні.

— Не хочу більше про це говорити,— мовив батько.— Не можу я... це моя провина.

— Ну, нам пора,— сказав Том.

Вілсон, наблизившись, почув останні слова.

— Не можемо ми, люди добрі,— сказав він.— Сейрі геть погано. Відпочити їй треба. Вона живою пустелю не подолає.

Вони якийсь час мовчали після його слів, нарешті Том озвався:

— Коп сказав, що нас усіх посадить, як тут лишимося.

Вілсон похитав головою. Його очі оскляніли від тривоги, а крізь темну засмагу проступила блідість.

— Не можемо нічого зробити. Сейрі не може їхати. Якщо вони нас до тюряги заберуть, що ж, хай забирають. Сейрі геть ніяка, нездоляща, відпочити їй слід.

Батько запропонував:

— Мо’, ліпше вас почекати, а тоді всі разом виїдемо.

— Ні,— сказав Вілсон.— Ви й так були добрі до нас, такі добрі, але не можна вам тут лишатися. Вам треба влаштуватися на роботу, працювати. Не дозволимо вам лишатися.

Батько захвилювався:

— Та у вас же нічо’ нема.

Вілсон усміхнувся:

— Та й коли ви нас підібрали, негусто було. Не ваша це справа. І годі сперечатися, а то ще посваримося. Поїдете ви, а то я оскаженію.

Мати поманила батька під брезент і зашепотілася.

Вілсон обернувся до Кейсі:

— Сейрі дуже просить вас, щоб ви зайшли.

— Авжеж,— погодився проповідник.

Він попрямував до намету Вілсонів, маленького й сірого, відкинув заслону і ввійшов. Усередині було тьмяно й парко. На землі лежав матрац, а всі речі були розкидані так само, як їх вивантажили вранці, наче ніхто їх не торкався. Сейрі лежала на матраці, широко розплющивши світлі очі. Проповідник стояв і дивився на неї згори вниз, нахиливши велику голову, а на шиї туго напружилися м’язи. І він зняв капелюха й тримав його в руці.

Вона спитала:

— Мій чоловік сказав, що ми не можемо їхати?

— Саме так і сказав.

Й низький красивий голос звучав далі:

— А я так хотіла їхати. Знала, що не виживу в дорозі, але він би доїхав, хоч би що там. Та не поїде він. Він не знає. Гадає, що все обійдеться. Нічого він насправді не знає.

— Він каже, що не поїде.

— Знаю,— мовила вона,— дуже він упертий. Я вас покликала, щоб ми разом помолилися.

— Я не проповідник,— стиха сказав він.— Мої молитви ні на що не годяться.

Вона провела язиком по пересохлих вустах.

— Я була з вами разом тоді, коли вашого старого не стало. Ви ж тоді говорили.

— То не молитва була.

— То була молитва,— сказала вона.

— То була не проповідникова молитва, не казання.

— То була хороша молитва. Хочу, щоб ви і для мене щось проказали.

— Не знаю я, що проказувати.

Вона на хвильку заплющила очі, а потім знову розплющила.

— Просто скажіть щось про себе. Не треба вголос. Не кажіть Йому слів. Отак було б найкраще.

— У мені нема Бога,— сказав він.

— У вас є Бог. І хіба важливо, якщо ви не знаєте, як Він виглядає.

Проповідник схилив голову. Вона дивилася на нього з острахом. А коли він знову підняв голову, жінка відчула полегшення.

— Отак добре,— сказала вона.— Це те, що мені треба було. Хтось близький, щоб помолився.

Він похитав головою, ніби пробуджуючи себе.

— Не можу цього зрозуміти,— сказав він.

А вона відповіла:

— Але ви... ви знає те, правда?

— Знаю,— сказав він,— знаю, але не розумію. Мо’, ти відпочинеш кілька днів, а потім поїдеш.

Вона повільно замотала головою.

— Я просто кістяк, обтягнутий шкірою, недуга ходяча. Я знаю, що зі мною буде, але йому не скажу. Він дуже сумував би. Він не знає, що тоді робити. Може, вночі, коли він прокинеться, все мине.

— Ти хочеш, аби я лишився з тобою, не їхав?

— Ні,— відповіла вона.— Ні. Коли я була маленьким дівчам, любила співати. Ті, хто мене слухав, так насолоджувалися, казали, що співаю незгірше за саму Дженні Лінд[19]. От заспіваю — а всі так і збираються послухати. І коли вони стояли, а я співала,— здавалося, нібито ми одне ціле, і я одне з ними, навіть якщо їх не знаю. Я була вдячна за це. Не так багато людей, які можуть відчути оцю нерозривність з іншими, що аж серце переповнюється; обступлять мене, а я співаю. Гадала, що в кінотеатрах співатиму, але так і не вийшло. Та все одно була рада. Інші стануть так, що яблуку нема де впасти, а я співаю, і ніхто між нами сторонній не ставав. Ось чому я хотіла, щоб ви помолилися. Хотіла цю близькість відчути, це єднання. Спів і молитва — це те саме. От якби ви почули, як я співаю.

Проповідник зазирнув їй просто в очі.

— Прощай,— сказав він.

Вона ледь похитала головою і міцно стулила вуста. Проповідник вийшов з тіні намету на сліпуче сонце.

Чоловіки складали речі на вантажівку. Дядько Джон стояв нагорі, тоді як інші передавали йому поклажу. Він уважно все складав докупи, стежачи, щоб вантаж лежав рівно. Мати вивалила залишок — чверть — засоленої свинини з барильця на сковороду, а Том і Ел узяли обидва барильця, віднесли до річки, там помили й протерли. Потім вони прив’язали діжечки на жердини та наносили води. Далі обв’язали барильця полотном, щоб не розплескати воду. Лишалося забрати тільки брезент і бабин матрац.

— Якщо все це навантажимо,— сказав Том,— наш драндулет перегріється до чорта. Нам тре’ багато води.

Мати пройшлася по колу і роздала кожному варену картоплю, потім винесла з-під навісу напівпорожній мішок та поставила його поряд зі сковородою, повною свинини. Сім’я їла стоячи, переступаючи з ноги на ногу і перекидаючи гарячу картоплю з руки в руку, доки охолоне.

Мати пішла до намету Вілсонів, пробула там хвилин десять, а потім безшумно вийшла.

— Пора їхати,— сказала вона.

Чоловіки пішли під брезент. Бабця досі спала, широко роззявивши рот. Вони обережно підняли матрац і внесли на вантажівку. Бабця підібгала свої схудлі ноги та насупилася вві сні, але не прокинулася.

Дядько Джон і батько прив’язали брезент під хрестовиною, зробивши на самому верху поклажі щось подібне до невеличкого намету. Чоловіки прив’язали «намет» до бокових планок, і все було готове. Батько вийняв гаманець і дістав звідти дві дрібні купюри. Потім підійшов до Вілсона і простягнув йому руку з грішми.

— Ми хотіли б, аби ви прийняли від нас оце і...— він указав на свинину з картоплею,— і це.

Вілсон опустив очі додолу і замотав головою.

— Ще чого,— сказав він.— У вас самих негусто.

— Ну, щоб дістатися, маємо,— заперечив батько.— Ми ж не все віддаємо. А приїдемо, одразу роботу знайдемо.

— І не подумаю брати,— відрізав Вілсон.— Не зліть мене.

Мати взяла в батька обидві купюри. Обережно їх згорнула, поклала на землю, а згори причавила сковородою зі свининою.

— Отут-о хай будуть,— сказала.— Як не ви, то хтось інший візьме.

Вілсон, досі не піднімаючи голови, розвернувся, пішов до свого намету і засмикнув по собі заслону.

Минула мить, ще мить — родина вичікувала; нарешті, мовчання розбилося.

— Пора нам їхати,— озвався Том.— Уже четверта, певно.

Сім’я залізла на вантажівку: мати нагору, бабця примостилася поруч. Том, Ел і батько — на сидіннях у кабіні, Вінфілд сів батькові на коліна. Конні та Ружа притулилися біля кабіни. Проповідник, дядько Джон і Руті притулились одне до одного на повантажених речах.

— Прощайте, містере і місіс Вілсони! — крикнув батько.

З намету ніхто не відповів. Том завів мотор, і вантажівка незграбно поповзла геть. І коли вони пленталися розбитим шосе в напрямку Нідлса та магістралі, мати озирнулася. Вілсон стояв біля свого намету, тримаючи в руці капелюх. Сонце освітлювало все його обличчя. Мати помахала йому рукою, але він не зреагував.

Том увімкнув другу передачу в машині, ведучи вантажівку по розбитій дорозі, щоб уберегти ресори. Біля Нідлса він під’їхав до заправної станції, де перевірив, чи не пропускають зношені шини повітря і чи міцно прив’язані запчастини. Заповнив бак, придбав дві п’ятигалонні каністри бензину та ще два галони мастила. Заправив радіатор, дістав карту і став її вивчати.

Хлопець, який обслуговував на автосервісі, одягнений у білу уніформу, мав тривожний вигляд, доки Том не оплатив рахунок. Заправник сказав:

— Ну, ви, добродії, просто кремінь.

Том відірвався від карти:

— Про що це ви?

— Ну, на такому драндулеті їдете, як оцей.

— А ви подорожували?

— Авжеж, скільки разів, але ж не на такому одрі.

— Якщо зламаємося,— сказав Том,— невже ніхто не зарадить?

— Ну, може, і зарадять. Але тут уночі бояться зупинятися. Ненавиджу отак робити. Стільки нервів забирає — собі дорожче.

Том осміхнувся:

— Та й у нас нерви забирає, а що ж робити? Ну, дякую. Далі поїдемо.

І він сів у машину та поїхав.

Хлопець у білому зайшов у залізну будівлю, де його помічник заповнював рахункову книгу.

— Боже, ну й народ попадається!

— Ти про окі? Та вони всі такі.

— Боже, як я ненавиджу ці драндулети — як ними поїдеш?

— Ну, ми з тобою чутливі. А в цих клятих окі чуттів нема і не було. Не люди вони. Людина б не змогла жити, як ці окі. Людина не витримала б так довго в бруді та злиднях. Не кращі вони, аніж горили.

— Та я радий, що не перетинаю пустелю на отакому «гудзоні-супершість». Деренчить, як молотарка.

Другий хлопець глянув на рахункову книгу, яка лежала перед ним. І велика крапля поту скотилася з його пальця та крапнула на рожеві папірці.

— Зазнають вони лиха. Вони ж чортівськи тупі, лізуть у пекло, не розуміють, що це небезпечно. І, Боже Всемогутній, не знають нічого кращого, аніж мають. Нащо за них перейматися?

— Та я не переймаюся. Просто подумав: якби був на їхньому місці — що зі мною було б? Не хотілося б такого.

— Це тому, що ти знаєш, як буває краще. А вони кращого не знають.

І він витер піт з рожевого аркуша рукавом.


антажівка рушила і їхала до високого пагорба через розбиті, вивітрені скелі. Мотор невдовзі перегрівся, вода в радіаторі скипіла, і тоді Том притишив швидкість. Угору пологим схилом, стежиною, яка зміїлася та петляла по всій мертвій країні, випаленій до біло-сірої барви, без жодного натяку на життя. Том зупинився на пару хвилин, щоб дати мотору охолонути, а тоді поїхав далі. Родина вибралася на перевал ще до заходу сонця і подивилися вниз — удалині було видно чорні гори, і жовте сонце вилискувало на сірій пустелі. Малорослі чахлі кущики шавлії та саркобатусу зухвало кидали тіні на пісок і пощерблене каміння. Сліпуче сонце било в очі. Том прикрив очі рукою й глянув з-під долоні, як з-під козирка. Сім’я подолала гребінь і поїхала вниз, щоб охолодити двигун. Вони минули довгу смугу, прямуючи вниз, до пустелі, а вентилятор у радіаторі крутився, охолоджуючи воду. На сидіннях у кабіні Том, Ел, батько і Вінфілд у нього на колінах дивились, як сідає сонце, і очі в них оскліли, а засмаглі до чорноти обличчя змокріли від поту. Випалена земля і чорні пагорби спотворювали відстані та надавали пустелі жаху в червоному присмерковому промінні.

— Боже мій, ну й місцина,— зронив Ел.— А якби ми її пішки долали?

— Люди ж долали,— відповів Том.— Багато кому доводилося — якщо вони змогли, то й ми зможемо.

— Багато кому довелося померти,— зауважив Ел.

— Ну, так і у нас є втрати.

Ел промовчав; червона пустеля проносилася повз них.

— Як гадаєш: чи побачимо знову колись Вілсонів? — спитав Ел.

Том відірвався від індикатора мастила.

— Щось мені підказує: ніхто з нас більше не побачить місіс Вілсон. Так, передчуття.

Вінфілд подав голос:

— Татку, я хочу вийти.

Том подивився на нього.

— Було б добре, якби всі злізли, доки не стемніло.

Він приглушив швидкість і зупинив машину. Вінфілд виліз і помочився на узбіччі. Том висунувся:

— Хтось ще?

— Поки що в собі потримаємо,— крикнув дядько Джон.

— Вінфілде, лізь нагору,— звелів батько.— Ти мені всі ноги віддавив.

Малий застебнув комбінезон і слухняно поліз нагору, на борт, порачкував до бабиного матрацу, а потім до Руті.

Вантажівка їхала в смерканні, і край сонця торкнувся обрію, осяявши пустелю червоним.

— Що,— сказала Руті,— не лишили тебе там, та?

Я сам не схотів. Там не так затишно, як тут. Лягти не можна.

— Ну, не турбуй мене, не базікай,— сказала Руті,— бо я спати лягаю, а коли прокинемося, то вже будемо там! Том так казав! Ото весело буде — красиву країну побачимо.

Сонце зайшло і лишило в небі велике осяйне коло. Під брезентом стала суцільна темрява, а в кінці тунелю виднів плаский трикутник світла. Конні з Ружею Шаронською притулилися до борта, а розпечений вітер хитав над ними намет, брезент хльоскав і бився над головами. Подружжя приглушено перемовлялося під навісом, так, щоб ніхто не почув. Коли Конні звертався до Ружі, то шепотів їй просто у вухо, і дружина робила так само. Вона сказала:

— Схоже на те, що ми нікуди не дістанемося, все їдемо без кінця. Не можу більше, сил нема.

Він нахилився до її вуха:

— Мо’, завтра вранці доїдемо. Мо’, тобі ліпше відпочити?

У сутіні він провів рукою їй по стегну. Вона відповіла:

— Ні. Ти мене до сказу доведеш. Годі.

І обернула голову, щоб почути його відповідь.

— Мо’... коли всі заснуть.

— Мо’, і так,— відповіла вона.— Але почекаймо, доки заснуть. Ти мене до сказу доведеш; мо’, вони й не заснуть.

— Ледь себе стримую,— сказав він.

— Знаю. Я теж. Але давай поговоримо, як облаштуємося, а поки що відсунься, а то до сказу мене доведеш.

Він трохи відсунувся.

— Ну, як приїдемо, одразу почну вечорами навчатися,— сказав він. Вона глибоко зітхнула.— Дістану книжку, де про це надруковано, і звідти купон виріжу.

— Як довго це буде, по-твоєму? — спитала вона.

— Як довго — що?

— Як довго ти навчатимешся, перш ніж станеш заробляти і ми лід купимо?

— Не можу сказати,— поважно промовив він.— Не можу достеменно сказати. Тре’ як слід навчатися, до Різдва.

— От як закінчиш курси, так і лід купимо, про мене.

Він тихо захихотів, наче кудкудакав:

— Ти перегрілася. Нащо тобі лід для охолодження на Різдво?

Вона захихотіла теж:

— Ну так. Але ж лід будь-коли потрібен. А тепер годі. Ти мене до сказу доводиш!

Сутінки згустились у безпросвітну темряву, і над пустелею в теплому небі засяяли зірки — колючі, гострі, іскристо-променисті,— і небокрай видавався оксамитовим. І спека змінилася. Коли сонце стояло високо, гарячінь ніби шмагала, переможно била, але тепер вона здіймалася знизу, від самої землі, загусла і приглушена. Запалили фари вантажівки, і вони підсвічуванням ніби трохи розмивали шосе попереду, вихоплюючи обабіч смужку пустелі. Іноді у вогнях фар зблискували чиїсь очі, але жодна тварина не з’являлась у світлі. Під брезентом було непроглядно темно. Дядько Джон з проповідником лежали обійнявшись посередині вантажівки, спираючись на лікті, й дивилися, як ззаду пролітає дорога. Їм було видно крізь пітьму, як силуети матері й бабці іноді похитуються навпроти від поштовхів. Дядько Джон звернувся до проповідника:

— Кейсі,— почав він,— ви у нас із головою, зна’те, що людям робити.

— А з чим?

— Не знаю,— відповів дядько Джон.

— Ну й замороку ти мені задав! — сказав Кейсі.

— Ну, ви ж проповідником були.

— Слухай, Джоне, що це ви всі торочите своєї, мене з себе виводите: проповідником був. Проповідник така ж людина.

— Так, але ж особлива людина, інакше не був би проповідником. Я хочу... ну... як ви гадаєте: чи буває так, що людина іншим нещастя приносить?

— Не знаю,— відповів Кейсі.— Не знаю.

— Ну, бачите... я жонатий був... одружився з файною, чудовою дівчиною. А одного разу вночі в неї живіт заболів. І каже вона: «Прошу: поклич дохторя». А я й кажу: «Якого дідька, ти просто переїла».— Дядько Джон поклав Кейсі руку на коліно й подивився крізь темряву на проповідника.— Як вона на мене дивилась... Усю ніч стогнала, а наступного дня померла.— Проповідник щось мугикнув.— Бачите,— вів далі дядько Джон,— я вбив її. А потім намагався якось злагодити все, виправдатися — про дітей турбувався. Хорошим намагався бути — та не можу. Впиваюся, буяню.

— Кожен по-своєму божеволіє,— сказав Кейсі.— От і я теж.

— Так, але ж у вас нема гріха на душі, як у мене.

— Звісно, у мене є гріхи,— тихо сказав Кейсі.— Ніхто не без гріха. Гріх — це те, у чому ми не певні. А ті, які в усьому певні, безгрішні начебто — ну, таким сучим дітям я, якби Богом був, точно зад би надрав і просто з небес викинув. Терпіти таких не можу!

— Відчуття в мене таке,— мовив дядько Джон,— ніби я нещастя всій своїй сім’ї приношу. Відчуваю, що тре’ мені піти — і хай так буде. Душа болить, не хочу нещастя приносити.

Кейсі швидко промовив:

— Одне знаю: хай людина робить те, що має робити. Не можу тобі сказати. Не можу. Не знаю, чи це везіння, чи невезіння. Але одна є на світі річ, в якій я певен — от певен, та й годі: ніхто не має права іншому світ зав’язувати. Хай сам живе як знає. Помогти йому, мо’, і слід, але не вказувати, як жити.

Дядько Джон розчаровано протягнув:

— Так ви не зна’те?

— Не знаю.

— Думаєте, це гріх — дати дружині померти, у гріб загнати отак-о?

— Ну,— сказав Кейсі,— для іншого це була би просто помилка, але як ти вважаєш, що то гріх — значить, гріх. Людина на землі сама свої гріхи створює.

— Мені тре’ поміркувати над цим,— заявив дядько Джон, ліг на спину та підібгав коліна.

Вантажівка рухалася над розжареною землею, і час непомітно спливав. Руті з Вінфілдом уклалися спати. Конні витяг ковдру, накрив себе і Ружу Шаронську, і вони возилися там у спекоті, стримуючи подих. Минув час, і Конні відкинув ковдру — і вітер овіяв прохолодою їхні мокрі тіла.

На другому кінці вантажівки мати лежала на матраці біля бабці; мати не могла нічого бачити в темряві, але відчувала, як бабин організм бореться за життя, як б’ється серце, чула дихання, тяжке і рвучке, наче ридання. І мати знов і знов повторювала:

— Ну годі. Усе буде гаразд.

І хрипко додала:

— Знаєте, нам тре’ пустелю переїхати, всій сім’ї. Ви ж це знаєте.

Дядько Джон озвався:

— З тобою все гаразд?

Минула мить, перш ніж мати відповіла.

— Усе гаразд. Мабуть, це я так, уві сні.

І за деякий час бабця затихла, а мати непорушно лежала поруч.

Минули нічні години, і над вантажівкою згустилася темрява. Іноді пролітали машини, прямуючи на захід або ще далі; іноді з заходу траплялися великі вантажівки, які прямували на схід. Зірниці повільним каскадом танули над обрієм на заході. Було вже близько півночі, коли родина наблизилася до станції біля Деґґетта. Дорога була залита електричним світлом, горіла неонова вивіска: «ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОГО БОКУ. СТОП». Інспектори тинялися по офісу, але щойно Том під’їхав, вони вийшли і стали під довгим козирком. Один занотував номер ліцензії та підняв капот. Том спитав:

— Що таке?

— Інспекція агропромислового комплексу. Нам треба переглянути всі речі. Якісь овочі або насіння є?

— Ні,— відповів Том.

— Ну, все одно треба перевірити ваші речі. Розвантажуйте машину.

Тут мати ледве спустилася з вантажівки. Неньчине обличчя опухло, а очі дивилися жорстко.

— Послухайте, містере. У нас є хвора, стара жінка. Нам тре’ її до дохторя везти. Не можна зволікать.— Вона, здавалося, стримувала істерику.— Ви не можете змушувати нас чекать.

— Так? Ну, нам усе одно треба вас перевірити.

— Присягаюся, нічо’ в нас нема! — закричала мати.— Присягаюся, що нема. Бабуня страшенно хвора.

— Вам, здається, теж недобре,— сказав полісмен.

Мати намагалася підтягнутися, щоб залізти на борт, і вклала в це всю силу.

— То дивіться,— сказала вона.

Інспектор спрямував ліхтарик на старе, зморщене обличчя.

— Їй-Богу, так і є,— промовив він.— Так, кажете, нема у вас ні насіння, ні фруктів, ні овочів, ні кукурудзи, ні апельсинів?

— Ні, нема. Присягаюся!

— Тоді їдьте. А лікаря можете викликати в Барстоу. Усього вісім миль до нього. Їдьте.

Том заліз у кабіну та завів мотор.

Інспектор повернувся до свого напарника.

— Не міг я їх затримувати,— сказав він.

— А може, це був блеф,— відповів другий.

— О Ісусе, ні! Бачив би ти ту стару, яке в неї лице. Ні, не блеф.

Том збільшив швидкість, їдучи до Барстоу, і в цьому маленькому містечку зупинився, виліз та обійшов вантажівку. Мати висунулася.

— Усе гаразд,— сказала вона.— Нам тре’ поспішати, не спинятися, а то, боюся, не встигнемо.

— Ну! А як там бабця?

— Вона... ну... нівроку. Їдьмо далі. Тре’ ж звідси вибратися.

Том похитав головою і відійшов.

— Еле,— покликав він,— заправимось, а далі ти поведеш.

Він під’їхав до цілодобової заправки, залив бак, радіатор і картер. Потім Ел сів за кермо, Том підсунувся скраєчку, а батько — посередині. Вони рушили в пітьмі, й маленькі схили неподалік Барстоу лишилися позаду.

— Не знаю, що на маму найшло,— сказав Том.— Сказилася, наче собака, блохою вкушена. Це ж недовго — речі оглянути. То казала, що бабця слаба, то тепер каже, що їй краще. Не передбачити, що утне. Щось із нею не те. Мо’, у дорозі з глузду з’їхала.

— Та мама сливе така, як ще дівувала,— мовив батько.— Тоді була просто дика, шалена. Їй море по коліно було. Я гадав, вона за дітей дбатиме, вгамується, та куди там. Ой, Христе мій! Згадаю, як вона домкрат схопила й ну махати... не хтів би опинитися на місці того, хто цю штуку в неї забирав.

— Не знаю, який ґедзь її вкусив,— сказав Том.— Чи не ушкодилася чимось.

— От за чим не рюмсатиму,— промовив Ел,— це коли наша мандрівка скінчиться. Досхочу маю цієї чортової машини, ситий під зав’язку.

— Ти збіса гарно роботу провів,— сказав Том,— добру машину обрав. Майже не було з нею клопотів.

Усю ніч вони продиралися крізь задушливий морок, і зайці, потрапляючи у світло фар, щосили довгими пружними стрибками тікали від машини, яка трусилася по дорозі. На світанку попереду сяйнули вогні Могаве. Перше проміння осяяло високі гори на заході. У Могаве взяли води, мастила та поповзли далі до вершин, і тепер світання осявало родину в усій повноті.

— Ісусе, пустелю проїхали! — сказав Том.— Татку! Еле! Заради всього святого, чуєте! Пустелю проїхали!

— Я страшенно втомився, мені вже байдуже,— відповів Ел.

— Хоч’, я поведу?

— Ні, зажди трохи.

Вони проїхали через Тегачапі в осяйному ранку, і за ними стало сонце, а потім вони раптом побачили внизу розлогу долину. Ел натиснув на гальма і став посеред дороги.

— Ісусе! Дивіться! — крикнув він.

Виноградники, фруктові сади, широка рівна долина, зелена й чарівна, дерева, висаджені рядами, і фермерські будиночки.

А батько промовив:

— Господи Всемогутній!

Далині — міста, містечка, сади, поля, і вранішнє сонце заливає велику долину золотим сяйвом. Позаду засигналили машини. Ел рвонув до узбіччя та припаркувався.

— Хочу, аби ви все роздивилися.

Вранішнє сонце заливало золотом зернові поля, ряди верб, евкаліптових дерев, висаджених рівненько.

Батько видихнув:

— І не гадав навіть, що отаке буває.

Персикові дерева і гаї волоських горіхів, темно-зелені плями помаранчів. Між деревами — червоні дахи і повітки — комори, де повно добра. Ел вийшов і розходив ноги.

Він покликав:

— Ма’, вийдіть, погляньте. Ми вже приїхали!

Руті з Вінфілдом спустилися згори, а потім стали мовчки, у благоговійному остраху, пригнічені видовищем великої долини. У серпанку імли танули відстані, й земля все розчинялась і розчинялась удалині. На сонці зблиснув вітряк, і поворот млинового крила здалеку нагадував геліограф[20]. Руті з Вінфілдом дивилися на це, і дівчинка пошепки промовила:

— Каліфорнія.

Вінфілд беззвучно поворушив устами, повторюючи це по складах.

— Тут є фрукти,— уголос промовив він.

Кейсі й дядько Джон, Конні й Ружа Шаронська спустилися з машини. І всі вони стояли мовчки. Ружа Шаронська почала поволі відкидати пасма волосся назад, а коли мимохідь позирнула на долину, повільно опустила руку.

Том спитав:

— А де мама? Я хочу, аби мама побачила це. Чуєте, ма! Ходіть-но сюди.

Мати забарливо спускалася до них, тримаючись за бортові дошки.

Том побачив її та скрикнув:

— Господи, ма’! Чи не заслабували ви?

Обличчя в матері застигло, наче замазка, поблідло, як стіна, а очі, здавалося, глибоко запали, повіки почервоніли й набрякли від утоми. Її ноги торкнулися землі, й мати зібралася на силі, тримаючись за борт, щоб не впасти. Її голос звучав хрипко, наче каркання.

— Так, значить, ми проїхали пустелю?

Том показав пальцем на велику долину.

— Дивіться!

Вона обернула голову, напіврозтуливши рота. Пальці дібралися до горла та легенько прим’яли шкіру м’якими брижами.

— Слава Богу! — сказала вона.— Уся сім’я тут.

Ноги її підігнулись, і вона сіла на підніжку.

— Ма’, вам недобре?

— Ні, просто зморилася дуже.

— Ви так і не спали?

— Ні.

— Бабці було зле?

Мати подивилася на свої руки, що тепер безсило лежали в неї на колінах, як стомлені коханці.

— Це я хтіла зачекати, аби не казати вам. Аби все гаразд було.

— Так бабці погано,— сказав батько.

Мати підняла очі та глянула на долину.

— Бабуня померла.

Вони вп’ялися в неї очима — усі, й батько запитав:

— Коли?

— Ще до того, як нас уночі зупинили.

— Так ось чому ти не хтіла, аби нас обшукували.

— Я боялася, що ми не доїдемо,— сказала вона.— Казала бабці, що нічо’ не змінити. Сім’ї тре’ проїхати пустелю. Я ж їй казала, усе казала, а вона вже була на Божій дорозі. Ми не могли ставати в пустелі. У нас же молодь, малі... і Ружа Шаронська в тяжі. Я ж їй усе сказала.— Вона підняла руки і на мить затулила обличчя.— Її тре’ поховати там, де красиво, зелено,— стиха промовила мати.— Щоб дерева були, а навколо файно. Хай уже голову складе тут, у Каліфорнії.

Родина подивилася на матір з якимсь острахом перед її незламністю.

Том вимовив:

— Ісусе Христе! Так ти провела з нею всю ніч!

— Уся родина мала доїхати,— нещасним голосом відповіла мати.

Том наблизився до неї впритул і поклав нені руку на плече.

— Не чіпай мене,— мовила вона.— Я витримаю, тільки не чіпай. Я маю вистояти.

— Тре’ нам далі їхати,— сказав батько.— Тре’ нам спускатися.

Мати поглянула на нього.

— Можна... можна я спереду сяду? Не хочу туди повертатися... не можу більше. Зморилася вкрай. Сил нема.

Вони залізли на вантажівку, намагаючись уникати поглядами моторошної картини — небіжчиці, накритої ковдрою — навіть голова була щільно загорнута. Вони рушили до своїх місць і намагалися не дивитися ні на горбочок під ковдрою, що мав би бути носом, ні на крутий виступ підборіддя. Намагались уникати цього видовища — і не могли. Руті з Вінфілдом, притиснувшись одне до одного якомога далі від тіла, втупилися в обриси фігури.

І Руті прошепотіла:

— Ось бабуня, вона зовсім мертва.

Вінфілд урочисто кивнув.

— Вони зовсім не дихає. Страшенно мертва.

І Ружа Шаронська стиха сказала Конні:

— А її не стало просто в нас на очах...

— Відки ми знаємо? — заспокоював він її.

Ел піднявся на складені речі, щоб звільнити місце в машині для матері на сидінні. Ел вирішив трішки поприндитися, тому що відчував смуток. Хлопець сів поряд з Кейсі та дядьком Джоном.

— Ну, пора їй було. Думаю, час її настав,— почав Ел.— Усі мають померти.

Кейсі з дядьком Джоном обернулися до нього: очі в них не мали жодного виразу, дивилися на Ела так, нібито він був кущем, який раптом з якогось дива заговорив.

— Ну хіба не правда? — запитав Ел.

Вони відвернули погляди, лишивши Ела засоромленим, похмурим і пригніченим.

Кейсі подивовано промовив:

— Усю ніч безперервно — вона була зовсім сама, наодинці з нею.— І провадив: — Джоне, така жіноча любов лякає мене. Змушує боятись — і почуватися покидьком.

Джон спитав:

— Чи це гріх? Чи можна щось у цьому назвати гріхом?

Кейсі приголомшено обернувся до нього:

— Гріх? Ні, ніякого гріха в цьому нема.

— Я ніколи нічо’ не робив, аби не нагрішити,— мовив Джон і задивився на довге обгорнуте тіло.

Том, мати й батько влаштувалися на передньому сидінні. Том відпустив гальма і витиснув зчеплення. І важка вантажівка рушила, пирхаючи та трусячись, смикаючись униз по схилу. Сонце світило їм у спину, а золотаво-зелена долина розстилалася перед ними. Мати повільно похитала головою.

— Як тут миленько,— сказала неня.— От якби вона це побачила.

— От якби ж то,— озвався батько.

Том поплескав по керму.

— Вона була надто стара,— сказав він.— Вона б нічо’ тут не побачила. Дідо, той згадав би, як бачив індіанців, у преріях бував, як ще молодим хлопцем був. А в бабці перед очима б так і стояла хатинка — перший будиночок, де вона жила. Вони були надто старі. Хто справді все побачить, так це Руті з Вінфілдом.

— Ти, Томе,— сказав батько,— говориш уже як дорослий чоловік, сливе як проповідник проказуєш.

А мати сумно всміхнулася.

— Так і є. Том виріс — так виріс, що я й не наздожену його.

Вони з’їхали згори, повертаючи, петляючи, то гублячи долину, то знову віднаходячи. І гарячий подув долини долетів до них з пахощами розігрітої зелені, смолистим запахом шавлії, мадій. Уздовж дороги затріщали цвіркуни. По стежці повзла гримуча змія; Том прибив її, розчавив і лишив корчитися.

— Про мене,— сказав Том,— тре’ нам розшукати слідчого, де б він не був. Маємо її розгорнути і поховати пристойно. Скільки в нас грошей, тату?

— Десь сорок доларів,— відповів батько.

Том розреготався:

— Ісусе, та ми файно починаємо! Нічо’ з собою не привезли.

Він гмикнув, а потім його обличчя миттєво посуворішало. Він насунув кашкет низько на очі. І вантажівка покотилася згори в широку долину.

Загрузка...