Грона гніву

Розділ 28

оварні вагони — усього дванадцять — щільно згуртувалися на березі струмка. Там стояли два ряди — по шість вагонів кожний, у вагонах було знято колеса. Біля розсувних дверей було поставлено як платформи східці, збиті з дощок. Вийшли добрі оселі — водонепроникні, без протягів, на двадцять чотири сім’ї — по одній родині на половину кожного вагончика. Вікон не було, зате двері широко відчинялись. У деяких були «загородки» зі шмату полотна, а в інших «межу» позначали тільки двері.

Джоуди отримали половину одного з вагонів у кінці. Попередні власники поставили там замість пічного димаря каністру з бензином і зробили отвір у стіні для комину. Але навіть з широко відчиненими дверима в крайньому вагоні було темно. Мати відгородила половину помешкання брезентом.

— А тут дуже мило,— сказала неня.— Краще нам велося хіба тільки в урядовому таборі.

Щоночі вона розстеляла матраци на підлозі та щоранку знову скочувала. І щодня всі ходили в поле й збирали бавовну, і щовечора в них було м’ясо. У суботу вони поїхали до Туларе й купили бляшану плитку, нові комбінезони для Ела, батька, Вінфілда та дядька Джона, придбали там сукню для матері, а найкраще материне плаття віддали Ружі Шаронській.

— Вона так погладшала,— сказала мати.— Ті’ки дарма чималі гроші марнуватимемо, аби їй нову сукню купити.

Джоудам пощастило. Вони встигли вчасно, щоб отримати місце в товарному вагоні. Тепер усе навкруги було заставлено наметами запізнених, а ті, хто оселився в товарних вагонах, вважалися старожилами, аристократами.

Вузький потічок звивався між вербами, то зникаючи, то знову виринаючи в гайку. З кожного вагона до струмка вела твердо протоптана стежина. Між вагонами на мотузці розвішували одяг, і щодня сушилась одежа.

Увечері сім’я поверталася з полів, несучи в руках згорнуті мішки для бавовни. Джоуди зайшли до крамниці, яка стояла на перехресті; усередині вже юрмилося багато збирачів, охочих зробити покупки.

— Скільки сьогодні?

— Ми файно попрацювали. Сьогодні заробили три з половиною. От якби так і далі тривало. Дітлахи будуть хорошими збирачами. Мати зшила два мішечки — на кожного. Бо великий мішок не потягнуть. А вивалюють у наші торби. Пара старих сорочок — і лантухи готові. Файно працюється.

Мати підійшла до м’ясного прилавка, замислено притисла до вуст вказівний палець і подмухала на нього.

— Мабуть, свинячі відбивні,— мовила вона.— Почім?

— Тридцять центів за фунт, мем.

— Ну, зважте мені три фунти. І ще добрий шматок вареної яловичини. Моя донька ’го завтра приготує. І пляшку молока для моєї дочки. У неї душа аж просить молока. При надії, на дитину чека. Пані медсестра казала їй пити багато молока. І ще... дайте поміркувати... картопля в нас є.

Підійшов батько, несучи банку сиропу.

— Ось,— сказав він.— Може, якісь оладки зробимо.

Мати спохмурніла.

— Ну... ну... так. Гаразд, оце ще беремо. Смальцю зара’ в нас скі’ки хоч’.

Наблизилася Руті. Вона несла дві великі коробки крекерів, а в очах застигло питання, яке від кивка або заперечення матері могло перетворитися на трагедію або захват.

— Ма?

Вона підняла та опустила коробки, помахуючи ними, щоб додати їм привабливості.

— Ану постав на місце...

Очі Руті набули трагічного виразу. Батько сказав:

— Та вони ж ті’ки нікель за штуку. Малі сьо’дні файно попрацювали.

— Ну...— в очах Руті поступово засяяв захват.— Чудово.

Руті розвернулась і майнула. На півдорозі до дверей вона зловила Вінфілда та кинулася з ним у двері, у надвечір’я.

Дядько Джон подивився пару полотняних рукавичок з нашивками з жовтої шкіри, приміряв, зняв і поклав на місце. Поступово він наблизився до полиці спиртного і став, вивчаючи етикетки на пляшках. Мати помітила це.

— Чоловіче,— сказала вона, кивнувши головою в бік дядька Джона.

Батько неквапом підійшов до нього.

— Хочеться, Джоне?

— Ні.

— Потерпи, доки зберемо всю бавовну,— сказав батько.— Потім можеш набратися до чортиків.

— Та нічо’ мене не зачіпа,— відповів дядько Джон.— Працюю багато, сплю міцно. Ні снів не бачу, нічо’ такого.

— Я ж помітив, як ти на пляшки видивлявся.

— Та я їх і не бачу. Кумедія. Хочу всього накупити. А ці речі мені не потрібні. От, скажімо, оці безпечні бритви. Прикинув, що хтів би мати пару отих рукавичок. Дешеві.

— Ти не зможеш збирати бавовну в рукавичках,— сказав батько.

— Знаю. Не тре’ мені бритви, нічо’. Але воно вабить, відчува’ш, що все ’дно купиш, навіть якщо не тре’.

Мати покликала:

— Ворушися. Ми вже все купили.

Вона несла сумку. Дядько Джон і батько взяли по пакету. Руті з Вінфілдом застигли в очікуванні, їхні очі гостро задивлялись, а за щоками були набиті крекери.

— Присягаюся: вечеряти не схочуть,— мовила мати.

Люди стікалися до табору. У наметах запалювали світло.

З димарів повалив дим. Джоуди звелися по дощаних східцях і опинилися в крайньому вагоні. Ружа Шаронська сиділа на ящику біля плити. Молодиця розпалила її, і бляшана плита розжарилася до червоного.

— Є молоко для мене? — спитала Ружа.

— Так. Ось.

— Дайте його мені. Я зранку не пила ні краплі.

— Вона гадає, то як ліки.

— Пані медсестра каже так.

— Картопля в тебе готова?

— Ось, почистила.

— Ми посмажимо,— сказала мати.— Купили свинячі відбивні. Поріж картоплі та виклади на нову пательню. Додай цибулі. Ви, хлопці, помийтеся, принесіть відро води. А куди Руті з Вінфілдом поділися? Пора їм митися. Купили для них по пачці крекерів,— мовила мати Ружі Шаронській.— Кожному по коробці.

Чоловіки вийшли вмиватися в струмку. Ружа Шаронська викладала нарізану картоплю на сковороду і перевертала скибки кінчиком ножа.

Раптом брезент відкинувся. До вагона зазирнуло товсте спітніле обличчя.

— Ну як ви тут, місіс Джоуд?

Мати повернулася.

— Вечір добрий, місіс Вейнрайт. У нас файно все. Три з половиною. Три п’ятдесят сім, точніше.

— Ми чотири долари заробили.

— Так,— відповіла мати.— Ваших же більше.

— Так. Джонас підростає. У вас свинячі відбивні, бачу.

У двері прослизнув Вінфілд.

— Ма!

— Помовч хвильку. Так, мої просто обожнюють свинячі відбивні.

— А я бекон готую,— сказала місіс Вейнрайт.— Чуєте запах?

— Ні, не чую — у мене картопля з цибулею.

— Підгоряє! — скрикнула місіс Вейнрайт, і її голова притьмом сховалася.

— Ма’,— покликав Вінфілд.

— Що таке? Крекерів переїв?

— Ма’... Руті виказала.

— Що виказала?

— Тома.

Мати уважно подивилася на нього.

— Виказала?

Потім опустилася перед ним навколішки.

— Вінфілде, як вона його виказала?

Вінфілд мав спантеличений вигляд. Він позадкував.

— Ну, вона ті’ки трішки прохопилася.

— Вінфілде! Ану розказуй, як це було.

— Вона не стала їсти всі свої крекери зразу. Тримала пачку і по шматочку раз за разом гризла, ну, як завше робить, поволі,— почав він,— і каже: «А тобі шкода, що нічо’ не лишилося?»

— Вінфілде! — прикрикнула мати.— Ану розказуй.

Вона озирнулася, нервово поглядаючи на заслону.

— Руже Шаронська, піди побалакай з місіс Вейнрайт, аби вона не підслухала.

— А як бути з картоплею?

— Я постежу. А тепер іди. Не хочу, аби вона крізь заслону підслухала.

Молодиця, ледве човгаючи обважнілими ногами, сховалася за брезентом.

— А тепер, Вінфілде,— сказала мати,— розказуй.

— Ну, я вже казав — вона по шматочку відкушує, раз за разом, а потім почала кожну печеньку навпіл ламати, аби більше було.

— Ну далі, швидше.

— Ну, а якісь діти повз проходили й, атож, захтіли теж покуштувати, а Руті — просто гризла і гризла, ні з ким не ділилася. Вони й розлютились. А один хлопчак вихопив у неї ту коробку з крекерами.

— Вінфілде, швидко кажи про інше.

— Так я й кажу,— відповів він.— Руті розізлилася, прогнала їх, одного вдарила, ще іншого вдарила, а потім одна велика дівчинка підійшла й так її набила. Набила страшенно. Тоді Руті заплакала й сказала, що є в неї старший брат і він уб’є цю велику дівчинку. А та велика дівчинка сказала: «Та ну? У мене теж старший брат є».— Вінфілд аж захлинався розповідаючи.— Ну, вони побились, і та велика дівчинка так Руті набила, а Руті й каже, що її старший брат уб’є того старшого брата тої великої дівчинки. А та велика дівчинка сказала, що старший брат Руті не вб’є її старшого брата. А тоді Руті візьми та й скажи, що її великий брат уже вбив двох. І... і... ота велика дівчинка відповіла: «Та ну! Ти просто брехло-недомірок». А Руті каже: «Та ну? Мій старший брат ховається, бо він одного вбив, і твого брата вб’є». І тоді вони з Руті почали обзиватись, і Руті жбурнула в ту дівчинку каменюкою, а та дівчинка погналася за Руті, а я додому прибіг.

— О Боже! — утомлено промовила мати.— Ох! Боже мій милий! Що ж нам тепер робити?

Вона підперла чоло рукою і витерла очі.

На плиті заревла конфорка, і долинув запах смаженої картоплі, яка підгоряла. Мати машинально пересунулась і помішала страву.

— Руже! — покликала мати. Дочка вийшла із-за заслони.— Постеж за вечерею. Вінфілде, біжи знайди Руті та веди сюди.

— Ви її відшмагаєте, ма’? — з надією запитав Вінфілд.

— Ні. Тут уже нічо’ не поробиш. От чому, хтілося б мені знати, вона отаке накоїла? Ні. Не буде користі з того, що її відшмагаю. А тепер біжи, знайди її та приводь.

Вінфілд метнувся за двері вагона; біля входу хлопчик зустрівся з трьома чоловіками, які залізали по дощаних східцях; Вінфілд постояв осторонь, пропускаючи родичів.

— Чоловіче,— сказала мати,— мені тре’ з тобою дещо обговорити. Руті виказала деяким дітям нашу таємницю.

— Що?

— Вона прохопилася. Побилася — ну й сказала.

— Нащо? От сучка мала!

— Ні, вона сама не відала, що творила. Тепер слухай, чоловіче. Я хочу, щоб ти лишився тут. Я спробую знайти Тома й попередити ’го. Повинна попередити, аби стерігся. Лишайся тут, чоловіче, і за ладом придивляйся. Я захоплю йому щось повечеряти.

— Ну гаразд,— погодився батько.— А ти навіть не нагадуй Руті, що вона наробила. Я сам з нею поговорю.

Тієї ж хвилини прийшла Руті, а за нею — Вінфілд. Дівчинка була замурзана. Рот у неї був липкий, а з носа ще крапала кров — сліди бійки. Руті мала засоромлений і наляканий вигляд. Вінфілд урочисто ступав за нею. Руті дивилася лютим поглядом, але пішла в куток вагона і присіла там. Сором і лють у неї перемішалися.

— Я все їй сказав,— мовив Вінфілд.

Мати поклала дві відбивні та смажену картоплю на олов’яну тарілку.

— Цить, Вінфілде,— зауважила вона.— Ти не повинен ранити її так сильно, як її вже скривдили.

Тільце Руті метнулося через весь вагон. Дівчинка обхопила матір за поперек, уткнулася личком у живіт — і все тіло Руті затрусилося від ридань, які просто душили дівча. Мати намагалася відчепити доньку, але брудні пальці вп’ялися намертво. Мати ласкаво пригладила скуйовджене волосся дівчинки і приголубила доньку за плечі:

— Ш-ш,— сказала вона.— Ти ж не знала.

Руті відірвала замазане, скривавлене обличчя.

— Вони відняли в мене крекери! — закричала вона.— Те велике дівчисько, суча дочка, вона мене набила...— і дитина знову зайшлася в шаленому плачі.

— Ш-ш! — промовила мати.— Не кажи такого. Пусти. Мені тре’ йти.

— Чому ви не відшмагаєте її, ма’? Якби вона не носилась отак-о зі своїми крекерами, а то аж слину пускала, то нічо’ б не було. Ну відшмагайте її.

— А ви, містере, ліпше своєї справи держіться,— суворо відрізала мати.— Дограєшся — я тебе відшмагаю. Ну, пусти-но, Руті.

Вінфілд сів на згорнутий матрац, дивлячись на свою сім’ю цинічним і відсутнім поглядом. Хлопець поставив себе в оборонну позицію: Руті нападе на нього за першої нагоди, і він це знав. Руті тихо відійшла, сердито задихаючись, в інший кінець вагона.

Мати накрила бляшану плиту газетним аркушем.

— Я пішла,— сказала вона.

— А сама ти що, нічо’ не поїси? — спитав дядько Джон.

— Опісля. Коли вернуся. Зара’ не хочу.

Мати підійшла до прочинених дверей і обережно спустилася по крутих дощаних східцях.

На березі потоку криті намети й вагони стояли впритул один до одного, переплетені мотузками, і кілки були зовсім поряд. Крізь брезент світили ліхтарі, з усіх димарів курилося. У хвіртках стояли, розмовляючи, чоловіки й жінки. Жваво бігали діти. Мати велично рушила вздовж наметів. Її скрізь упізнавали, коли вона проходила.

— Вечір добрий, місіс Джоуд.

— Добрий.

— Маєте справи, місіс Джоуд?

— Та є тут одні приятелі. Я в них хліба позичала.

Нарешті вона дійшла до кінця табору. Зупинилась і роззирнулась на всі боки. У таборі мерехтіло світло, долинали тихі звуки голосів. Вряди-годи тишу прорізав гучний голос. Повітря наповнювалося запахом диму. Хтось тихо награвав на гармоніці — просто так, програючи той самий наспів, знов і знов той самий акорд.

Мати пробиралась у заростях верболозу біля струмка. Вона звернула зі стежини і сіла непорушно, дослухаючись, чи не йде хто за нею. У бік табору стежкою йшов чоловік, на ходу підтягуючи шлейки й застібаючи джинси,— і зник. Мати сиділа нерухомо, і він оминув її, не помітивши. Вона зачекала хвилин п’ять, а потім прокралася на стежину до струмка. Ступала тихо — так тихо, що в дзюрчання води не вплітався м’який шерех вербового листя під її нечутними кроками. Стежка й потічок петляли ліворуч, а потім знову праворуч, і мати не наблизилася до шосе. У тьмяному мерехтінні зірок вона змогла побачити насип і чорний круглий отвір дренажної труби, де завжди лишала їжу Томові. Мати обережно просунулася вперед, поклала пакет у діру й забрала порожню олов’яну тарілку, залишену там. Прокралася назад до вербової гущавини і сіла в заростях, вичікуючи. Через гущавину їй було видно чорний отвір труби. Мати мовчки сиділа, охопивши руками коліна. За кілька хвилин у заростях знову запанувало життя. Миші-полівки обережно заворушилися в листі. По стежці м’яко прослизнув скунс, лишаючи по собі легкий струмінь смороду. А потім вітер ніжно тріпнув верби, наче випробовуючи їх, і на землю полинув водоспад золотого листя. Раптом сильний порив вітру наче скипів і струсив дерева, ніби бажаючи їх зламати, і листя повалилося зливою. Мати відчула, як листя впало їй на волосся і плечі. По небу пливли густі чорні хмарини, заступаючи зірки. Тугі краплі дощу покрапали долу, гучно стукаючи по опалому листю, а хмара рухалася далі й далі, і знову показалися зірки. Мати зіщулилася. Вітер пронісся повз верболіз, у хащі знову затихло, але дерева біля струмка досі хиталися. З табору долинули тонкі, проникливі звуки скрипки, яка намацувала мелодію.

Мати почула обережні кроки в листі далеко ліворуч від неї і напружилася. Вона відпустила коліна й підвела голову, щоб краще чути. Рухи стихли, а за якийсь час знову пожвавилися. Виноградна лоза різко дряпонула по сухому листю. Мати побачила темну постать, яка вийшла на відкритий простір і прокрадалася від труби. Чорна кругла діра зникла, а потім постать ступила назад. Мати неголосно покликала:

— Томе!

Фігура стала нерухомо — настільки нерухомо і настільки пригинаючись до землі, що нагадувала пеньок. Мати покликала знову:

— Томе, ну, Томе!

Тоді фігура зарухалася.

— Це ви, ма’?

— Я.

Вона підвелась і рушила йому назустріч.

— Не слід вам було приходити,— сказав Том.

— Мені тре’ було побачити тебе, Томе. Тре’ переговорити з тобою.

— Стежка ж зовсім близько,— сказав він.— Хтось пройде.

— Хіба ти не зна’ш такого місця, Томе, де...?

— Так... але раптом... ну, раптом вас зі мною побачать... усій родині тоді біда.

— Тре’ поговорити, Томе.

— Тоді за мною йдіть. Тихо.

Він перейшов струмочок, обережно прокрадаючись через воду, і мати рушила за сином. Том пройшов через кущі, вибрався на поле на іншому зарослому березі, й обоє перетнули його. Почорнілі стебла бавовнику різко виднілися на землі, й на стеблах ще чіплялися бавовняні волосинки. Десь чверть милі мати з сином пройшли краєм поля, а потім повернули в чагарі. Том наблизився до великого пагорба — кущів дикої ожини — нахилився і відігнув стебла вбік.

— Вам тре’ повзти,— сказав він.

Мати опустилася навколішки, тримаючись руками за землю. Відчула пісок, а коли чорнота ожинових кущів більше не торкалася жінки, то намацала на землі Томову ковдру. Він знову поправив лози. Світло в печері зникло.

— Де ви, ма’?

— Тут. Поряд. Тихіше, Томе.

— Та не хвилюйтесь. Я тут зачаївсь, як кролик.

Вона чула, як він знімає обгортку з олов’яної тарілки.

— Свинячі відбивні,— сказала мати.— І смажена картопля.

— Боже Всемогутній, ще теплі.

Мати не могла бачити Тома, але чула, як він жує, розриває і ковтає м’ясо.

— Це дуже файне укриття,— промовив він.

Мати тривожно сказала:

— Томе... Руті про тебе прохопилася.

Вона почула, як він мало не вдавився.

— Руті? А чого це?

— Ну, вона не винна. Посварилася з ким’сь і каже, що її брат наб’є брата кривдниці. Ти ж зна’ш, як у дітей ведеться. І сказала, що її брат убив людину й тепер ховається.

Том засміявся.

— У мене теж так було — дядьком Джоном лякав, але він ніколи не заступився б. Це ж просто дитяча балачка, ма’. Нічо’ такого.

— Ні, це не так,— відповіла мати.— Малі розплещуть, дорослі почують і всім навколо розкажуть, а потім дійде до відповідальних осіб, і вимагатимуть, аби все взнали, як було. Томе, ти повинен піти.

— Оце я з самого початку казав. Завше боявся, що побачать, як ви їжу до труби кладете, і про все дізнаються.

— Знаю. Але я хтіла, щоб ти був поруч. Перелякалася за тебе. Я тебе не бачила. І зара’ побачити не можу. Як у тебе з лицем?

— Та швидко гоїться.

— Посунься ближче, Томе.. Дай-но відчую. Посунься ближче.

Він підповз до неї. Її рука пошукала і знайшла синову голову в мороці, а пальці зарухалися по обличчю від носа й обмацали ліву щоку.

— Жахливий шрам у тебе, Томе. І ніс кривим став.

— Мабуть, це й на краще. Мо’, тоді ніхто не впізнає. Якби моїх відбитків не було у справі, я б радів.

Він знову почав їсти.

— Ш-ш,— попросила мати.— Слухай-но!

— Це вітер, ма’. Просто вітер.

По струмку пронісся порив вітру, і дерева зашуміли.

Мати підповзла на Томів голос.

— Хочу знову тебе торкнутися, Томе. Тут так темно, хоч в око стрель. А я хочу тебе пам’ятати, хай навіть лише мої пальці пам’ятатимуть. Ти повинен піти, Томе.

— Так! Із самого початку це знав.

— Ми досить добре заробили,— сказала неня.— Я дещо відклала. Дай руку, Томе, тримай. Я сюди поклала сім доларів.

— Не візьму я грошей,— сказав він.— Зі мною давно все гаразд.

— Тримай, Томе. Я ж не засну, як у тебе грошей не буде. Мо’, тобі тре’ автобусом поїхати чи на чомусь. Я хочу, аби ти далеко-далеко поїхав — за триста-чотириста миль.

— Не візьму.

— Томе,— суворо мовила вона.— Візьми ці гроші. Чуєш? Ти не ма’ш права мені робити боляче.

— Ви несправедливі.

— Я думала, ти до великого міста поїдеш. У Лос-Анджелес, приміром. Ніхто тебе там не відшукає.

— Хм-м,— промовив він.— Дивіться, ма’. День і ніч ховаюсь. Угадайте, про кого я повсякчас думав? Про Кейсі! Він сті’ки всього говорив. Часто балакав, аж набридав мені. Але тепер усе думаю над тим, що він говорив, і все в пам’яті держу. От казав він, як одного разу до пустелі пішов, аби душу собі повернути,— а виявилося, що скрізь його душа була. І казав він: те, що він знайшов,— це лише дрібка великої душі. Каже, що в пустелі недобре було, тому що маленькій дрібці його душі добре не велося, вона повинна була стати цілим з рештою — з усією душею. Кумедно, що я це затямив. Не думаю, що тоді навіть слухав це. Але тепер я знаю: у самоті нічо’ доброго нема.

— Він був хорошою людиною,— сказала мати.

Том провадив далі:

— Одного разу він знову почав шкварити зі Святого Письма, та не звучало те як зі Святого Письма, бо про геєну вогненну ні слова. Він двічі це проказував, і я затямив. Казав, це з Проповідника[40].

— А як там, Томе?

— Ось як: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести»[41]. Це уривок такий.

— Далі,— попросила мати.— Далі, Томе.

— А до кінця недовго. «Так само, як лежать удвох — їм тепло; одному ж як загрітись? Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься»[42].

— Так це Письмо?

— Кейсі казав — так. Називав це Проповідник.

— Цить... чуєш?

— Лише вітер, ма’. Точно вітер. Я замислився, ма’: здебільшого ж про бідних проповідують, і завше таке ведеться: як у тебе нічо’ нема — то й не тре’, просто руки склади[43], і хрін з ним — от помреш, тоді подадуть тобі морозиво на золотій таці. А у Проповідника сказано: «Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь зі своєї праці».

— Томе,— сказала мати.— Куди це ти хилиш?

Він довго мовчав.

— Я думав, як було в урядовому таборі: там наші самі ладом керували, а якщо побився хто — самі все ладнали; і копів там не було, ніхто зброєю не погрожував, але там ліпше було, ніж з копами,— ті ніколи такого ладу не наведуть. І я все дивувався, чом отак-о скрізь не зробити. Викинути копів — не наші вони. А ліпше всім разом працювати на себе, на власній землі.

— Томе,— повторила мати,— що ти збира’шся робити?

— Як Кейсі робив,— відповів він.

— Але його вбили.

— Так,— мовив Том.— Він не встиг ухилитися. Він не робив нічо’ протизаконного, ма’. Я багато думав, про нас думав: живемо як свині, родючі землі дарма переводяться, або в когось одного мільйон акрів, а навколо — сотні тисяч хороших фермерів голодують. Мені цікаво знати: от якби наші люди зібралися й кричали — як оті на ранчо Гупера...

— Вони тебе зацькують,— сказала мати,— і занапастять, як юного Флойда.

— Вони все’дно мене цькуватимуть. Усіх нас зацькували.

— Ти не збира’шся нікого вбивати, Томе?

— Ні. Думаю: все’дно я вигнанець — мо’ я міг би... чорт, не придумав ще, ма’. Не турбуйте мене зара’. Не переймайтеся за мене.

Вони мовчали, сидячі у вугільно-чорній печері, оплетеній лозами й гіллям.

— Як я про тебе дізнаюся? — сказала мати.— Вони ж тебе вбити можуть — а я не взнаю. Покривдять тебе. Як я дізнаюся?

Том розсміявся:

— Ну, може, як Кейсі казав: у людини нема своєї душі, але вона ті’ки дрібка одної великої... і тоді...

— Тоді що, Томе?

— Тоді це неважливо. Тоді я буду всім у темряві. Я скрізь буду і коли завгодно — куди не глянь. Скрізь, де битимуться голодні, аби їсти,— я буду. Де б копи не били людину — я там буду. Якщо Кейсі точно знав, то буду там, на шляху, де люди кричать у люті — і... і... там буду, де малеча сміється, коли голодна, а знає, що вечеря буде. І коли наші люди їстимуть те, що самі зростили, і житимуть у будинках, які самі побудували,— я теж буду там. Бачите? Боже, зовсім як Кейсі кажу. Мабуть, тому, що думав про нього сті’ки. Іноді здається, навіть бачу його.

— Не розумію,— відповіла мати.— Не дуже в голові вкладається.

— У мене теж,— сказав Том.— Просто це ті речі, про які я думаю. Сті’ки всього в голові, коли на одному місці закляк. Вам тре’ вертатися, ма’?

— Візьми гроші.

Він якийсь час помовчав.

— Гаразд,— відповів він.

— Томе, а потім... коли все владнається, ти повернешся? Ти нас знайдеш?

— Аякже,— відповів він.— А зара’ вам ліпше піти. Дайте руку.

Він повів її до входу. Її пальці вчепилися в його зап’ястя. Він відхилив гілля і провів неню.

— Ідіть у поле, доки не побачите смоківницю в кінці, а потім перейдете потічок. Прощайте.

— Прощай,— відповіла вона і швидко попрямувала геть.

Її очі зволожились і паленіли, але вона не плакала. Кроки її гучно і безтурботно відбивалися на опалому листі, коли мати минала кущі. І щойно вона пройшла чагарі, з посутенілого неба полився дощ, і кілька великих крапель бризнули на сухе листя. Мати стала і завмерла в зрошуваній хащі. Розвернулась і попрямувала до ожинових кущів, зробивши три кроки; а потім розвернулась і поквапилася назад, до табору. Підійшла просто до труби й полізла нагору, до шляху. Дощ уже вщух, але небо ще було затягнуте хмарами. За спиною почулися кроки, і мати нервово озирнулася. На дорозі тьмяно замиготів спалах ліхтарика. Мати розвернулась і пішла далі в напрямку дому. За мить якийсь чоловік наздогнав її. Він чемно опустив ліхтарик у землю, не світячи жінці в обличчя.

— Доброго вечора,— привітався він.

Мати відповіла:

— І вам.

— Схоже, дощик зібрався.

— Сподіваюся, що ні. А то збирати врожай не вийде. А збирати тре’.

— І мені теж тре’ збирати. А ви в таборі живете?

— Так, сер.

Вони йшли разом.

— Я виростив дванадцять акрів бавовни. Запізно, але виростив. Подумав: піду сюди, пошукаю ще збирачів.

— Так, ви багато знайдете. Сезон уже закінчується.

— Сподіваюся знайти. Моя ділянка лише за милю звідси.

— Нас шестеро,— сказала мати.— Троє чоловіків, я і двоє дітей малих.

— Я оголошення повішу. Це за дві милі звідси.

— Ми вранці там будемо.

— Сподіваюся, не дощитиме.

— Я теж,— сказала мати.— Двадцять акрів — це недовго.

— Чим менше збирати лишиться, тим більше радітиму. Спізнивсь я з бавовною. Не тре’ було тягнути.

— А скі’ки ви платите, містере?

— Дев’яносто центів.

— Ми приїдемо збирати. Я чула, як казали: наступного року платитимуть сімдесят п’ять або навіть шістдесят.

— Я теж чув.

— Це біда буде,— сказала мати.

— Атож. Я знаю. Але ж ми дрібнота — що поробимо. Це Асоціація задає ціну, і тре’ з цим рахуватися. А не рахуватимемося — прощай ферма. Дрібноті все скрутніше ведеться.

Вони прийшли до табору.

— Ми до вас приїдемо,— сказала мати.— Тут мало лишилося.

Вона пройшла до крайнього вагона і піднялася по дощаних східцях. Тьмяне світло ліхтаря вихоплювало похмурі тіні всередині. Під стіною сиділи навпочіпки батько, дядько Джон і літній чоловік.

— Привіт,— сказала мати.— Вечір добрий, містере Вейнрайт.

Той звів виточене лице. Його очі глибоко запали під густими бровами. Волосся було сивим до синяви й рідким. Чорнене срібло бороди вкривало йому щелепи та підборіддя.

— Добрий, мем,— відповів він.

— Ми завтра роботу матимемо — збирати,— попередила мати.— Це за милю на північ. Двадцять акрів.

— Краще, думаю, на машині,— сказав батько.— Більше назбираємо.

Вейнрайт нетерпляче підвів голову:

— Надіюся, нам теж можна поїхати?

— Ну аякже. Я поговорила з власником. Він шукає збирачів.

— Бавовну майже зібрали. А новий урожай щось не дуже, ріденький. Важко буде заробити. З першого разу майже все обчищають.

— Ваші можуть з нами поїхати,— мовила мати.— Бензин навпіл.

— Ну... оце по-дружньому, мем.

— Це наші обидві родини вирятує,— сказала мати.

Батько мовив:

— Містер Вейнрайт — у нього турботи, він до нас прийшов порадитися. Ми тут обговорювали.

— Що сталося?

Вейнрайт дивився в підлогу.

— Наша Еґґі,— сказав він.— Вона вже велика дівчина — шістнадцять років, виросла.

— Еґґі кралечка,— погодилася мати.

— Ліпше ’го дослухай,— сказав батько.

— Ну, ваш син Ел... вони щовечора гуляють. А Еґґі гарна, здорова дівчина, їй заміж треба, а то бути біді. У нас ніколи ганьби в роду не було. А тепер ми так зубожіли — місіс Вейнрайт і я,— що завсігди нас турботи гризуть. А якщо вона потрапить у біду?

Мати розкачала матрац і сіла на нього.

— Вони й тепер разом? — спитала вона.

— Завсігди,— відповів Вейнрайт.— Щовечора гуляють.

— Хм. Ну, Ел хороший хлопець. Трохи півничок, як усі в ці літа, але хороший, стійкий. Про мене, кращого сина я б не бажала.

— Ой, та ми не ганимо Ела! Він нам до душі. Але що лякає нас із місіс Вейнрайт... ну, дівчина виросла, жінкою стане. А якщо ми поїдемо або ви поїдете, і ми дізнаємося, що Еґґі в біді? У нас у роду ніколи ганьби не було.

Мати стиха промовила:

— Порадимось і постараємось, аби ганьби у вас не було.

Він швидко підвівся.

— Дякую вам, мем. Еґґі вже доросла дівчина. Вона хороша дівчина, гарна. Будемо вдячні вам, мем, якщо ви нас од ганьби вбережете. Еґґі не винна. Вона виросла.

— Чоловік поговорить з Елом,— сказала мати.— А як не він, то я поговорю.

— Добраніч,— сказав Вейнрайт.— Будемо вдячні вам.

Він пішов за брезентову заслону. Було чути його тихий голос на іншому кінці вагона: сусід доповідав про результат перемовин.

Мати якусь мить дослухалась, а потім сказала:

— Слухайте-но. Ідіть сюди й сідайте.

Батько і дядько Джон тяжко підвелися та пішли на свої місця. Лаштувалися на матрацах біля матері.

— А де діти?

Батько показав на матрац у кутку:

— Руті накинулася на Вінфілда, набила його. Я обох поклав спати. Думаю, вони сплять. Ружа Шаронська пішла з якоюсь жінкою перебалакати, знайомою.

Мати зітхнула.

— Я знайшла Тома,— тихо почала вона.— І... відіслала його. Далеко, геть.

Батько повільно кивнув. Дядько Джон опустив голову на груди.

— Ти не могла вчинити інакше,— сказав батько.— А ти як гада’ш, Джоне?

Дядько Джон підвів голову.

— Нічо’ в голову не йде,— сказав він.— Усе здається, що я туманію, не прокинувся, і все.

— Том — хороший хлопець,— мовила мати, а потім додала вибачливо: — Це я не хтіла тебе скривдити, сказавши, що поговорю з Елом.

— Знаю,— тихо відповів батько.— Я вже не той став. Повсякчас ті’ки про те й думаю, як було раніше. Повсякчас про наш будинок думаю, а його ж більше нема.

— А тут красивіше... землі кращі,— сказала мати.

— Знаю. Та навіть цього не бачу, а бачу натомість нашу вербу, як з неї листя облітає. Іноді метикую, як діру залатати в огорожі — у південному кутку. Кумедія! Жінка сім’ї голова. Жінка каже, що ми зробимо і куди підемо. А мене це тепер навіть не зачіпає.

— Жінки краще пристосовуються, ніж чоловіки,— заспокійливо сказала мати.— Жінка все життя тримає в руках. Чоловік — усе в голові. Не сперечайся. Мо’... ну... наступного року в нас буде житло.

— Нічо’ в нас тепер нема,— сказав батько.— Настане час — ні роботи, ні врожаю. Що ми тоді робитимемо? Що їстимемо? І, кажу вам, Ружі Шаронській скоро родити. Навіть думати про це не хочу. Занурююся в минуле, пригадую, як раніше було,— щоб не думати. Мабуть, усе наше життя вже скінчилося.

— Ні, не так,— усміхнулася мати.— Ні, чоловіче. Є ще одна така річ, яку жінка знає. Я помітила. Чоловік, він ривком живе — дитина народилася, хтось помер; ще ривок — одержав ферму, втратив ферму,— і отакі ривки. А для жінки все це — один потік, як річка: маленькі вири, водоспад, а сама ж річка тече. Жінка так це сприймає. Ми не загинемо. Люди живуть — змінюються, може, трохи, але живуть.

— Як ти можеш таке говорити? — спитав дядько Джон.— Чим зарадиш, якщо життя зара’ зупинилось, а люди просто втомилися й лягти хочуть?

Мати замислилася. Вона потерла одну лискучу руку об другу, переплівши пальці.

— Важко сказати,— промовила вона.— Усе, що ми робимо... здається мені, уперед спрямоване. Мені так здається. Навіть якщо хтось голодний... навіть якщо хтось заслаб, навіть якщо хтось загинув — але інші стійкішими стануть. Просто спробуйте жити днем, сьо’днішнім днем.

— Якби вона не померла тоді...— сказав дядько Джон.

— Ті’ки сьо’днішнім днем,— сказала мати.— Не переймайся.

— Наступного року вдома буде файно,— сказав батько.

Мати промовила:

— Послухайте!

На східцях почулися кроки, і з-за заслони вийшов Ел.

— Привіт,— сказав він.— Я гадав, ви вже спите.

— Еле,— мовила мати.— Ми тут розмовляємо. Сідай.

— Атож... о’кей. Я теж хочу поговорити. Я вже скоро піду ’відси.

— Тобі не можна. Ти нам тут потрібен. Чого це ти підеш?

— Ну, ми з Еґґі Вейнрайт хочемо побратись, я шукатиму роботу в гаражі, й на якийсь час будинок винаймемо! — Він розлючено подивився.— Отак і зробимо, ніхто нас не спинить!

Вони всі вдивлялися в нього.

— Еле,— сказала мати.— Ми раді. Дуже раді.

— Так?

— Атож, звісно, ми раді. Ти вже дорослий. Тобі дружина потрібна. Але не йди просто зара’, Еле.

— Я обіцяв Еґґі,— сказав він.— Ми підемо. Не можемо більше тут лишатися.

— Бодай до весни лишися,— благала мати.— Ті’ки до весни. Не хочеш до весни лишитись? А хто вестиме вантажівку?

— Ну...

Місіс Вейнрайт висунула голову з-за заслони.

— Ви чули? — спитала вона.

— Так! Щойно почули.

— Ой леле! Якби... якби в нас пиріг був. Якби... в нас пиріг був абощо.

— Я зготую кави і млинців,— сказала мати.— У нас є сироп.

— Ой леле! — повторила місіс Вейнрайт.— Ну... добре. Слухайте, я цукру принесу. Підсолодимо млинці.

Мати наламала хмизу для пічки, і жар швидко зайнявся. Руті з Вінфілдом виповзли зі своїх постелей, як раки-відлюдники з мушель. На мить діти принишкли й поводились обережно, стежачи за дорослими — чи досі малі вважаються злочинцями. Коли ж ніхто й не глянув на дітей, вони посміливішали. Руті прострибала всю дорогу до дверей і назад на одній нозі, не торкаючись стіни.

Мати сипала борошно в миску, коли по східцях піднялася Ружа Шаронська. Вона трималася рівноваги, обережно ступаючи.

— Що сталося? — запитала Ружа.

— Новина! — крикнула мати.— Ми тут невеличку вечірку робимо — відзначимо, що Ел і Еґґі Вейнрайт заручені.

Ружа Шаронська застигла абсолютно нерухомо. Вона поволі подивилася на Ела, який стояв збентежений і пригнічений.

Місіс Вейнрайт крикнула зі свого кінця вагона:

— Я приміряю Еґґі чисту сукню. Зараз прийду.

Ружа Шаронська повільно розвернулася. Вона повернулася до широких дверей і поволі спустилася з дощаних східців. Опинившись на землі, вона неквапом рушила до струмка і пройшла по стежці, яка петляла поруч. Ружа прямувала тим самим шляхом, яким до того йшла мати,— до верболозу. Вітер тепер безперервно дув, а кущі різко свистіли. Ружа Шаронська стала навколішки й поповзла в гущавину. Гілля з ягодами дряпало їй обличчя, чіплялося за волосся, але вона не опиралася. Тільки коли вона відчула, що зарості геть оплели її всю, то зупинилася. Вона розтягнулася в кущах. І відчула тягар немовляти у себе в череві.

непроглядно-темному вагоні заворушилася мати, а потім відкинула ковдру і встала. У прочинені двері помешкання лилося слабке сіре мерехтіння зірок. Мати підійшла до дверей і стала, визираючи надвір. На сході блідли зірниці. Вітер ніжно ворушив вербові зарості, а від води чулося тихе перемовляння хвиль. Увесь табір ще спав, а перед одним з наметів горіло невеличке багаття, і люди стояли біля вогню, щоб зігрітися. Мати могла бачити їхні обличчя в танці спалахів; люди стояли, потираючи руки, а потім розвернулися спинами, заклавши руки за них. Мати дивилася назовні, сплівши руки перед собою. Вітер налітав поривами, то з’являвся, то влягався, а повітря вже поколювало морозцем. Мати затремтіла й потерла руки. Навшпиньках пройшла всередину і намацала сірники біля ліхтаря. Стулка рипнула. Мати запалила ґніт, мить подивилась на його синій пломінець, а потім викрутила жовте кільце полум’я. Піднесла ліхтар до плити й поставила, водночас підкидаючи за заслінку наламаний сухий верболіз. За мить у димарі вже заревів вогонь.

Ружа Шаронська важко, через силу припинялась і сіла.

— Я встану,— сказала вона.

— Заждеш хвильку, доки потеплішає? — попросила мати.

— Ні, встану.

Мати наповнила кавник з відра й поставила на плиту, а потім поставила туди ж густо змащену салом сковороду, щоб як слід розпекти її.

— Ти чого? — неголосно спитала мати.

— Я піду,— відповіла Ружа Шаронська.

— Куди?

— Бавовну збирати.

— Ти не можеш,— сказала мати.— Ти вже на останніх днях.

— Ні, мені неважко. І я піду.

Мати відсипала кави у воду.

— Руже Шаронська, ти ввечері з нами млинців не поїла.

Дочка не відповіла.

— Що це ти надумала — бавовну збирати?

Знову нема відповіді.

— Це все через Ела з Еґґі?

Цього разу мати невідступно дивилася на дочку.

— Ох, тобі не тре’ збирати.

— Я піду.

— Ну гаразд, але не надсаджуйся. Вставай, чоловіче! Ну, вставай, прокидайся!

Батько моргнув і позіхнув.

— Не виспався,— простогнав він.— Одинайцята вже була, як ми спати вклалися.

— Давай, давай, уставай і митися.

Мешканці вагона прокидалися повільно, скарлючено виповзали з-під ковдр, зіщулившись, незграбно вдягалися. Мати перевертала на другій сковороді скибочки солонини.

— Виходьте і вмийтеся,— скомандувала вона.

У другому кінці вагона засвітилось. І тут почулися звуки ламання хмизу з боку Вейнрайтів.

— Місіс Джоуд,— почувся поклик.— Скоро будемо готові. Скоро йдемо.

Ел пробурчав:

— Чого так рано?

— Акрів усього двадцять,— відповіла мати.— Тре’ встигнути, аби зібрати. Бавовни обмаль лишилося. Тре’ дістатися, а то все знімуть.

Мати квапила швидше вдягатися, прожогом подавала сніданок.

— Ну, пийте каву, швидше,— казала вона.— Їхати пора.

— Ми ж не можемо збирати бавовну потемну, ма’.

— Нам тре’ там бути, щойно розвидниться.

— А якщо там мокро?

— Та дощик малий був. Ну, пийте каву. Еле, щойно доп’єш — заводь мотор.— Вона покликала: — Ви готові, місіс Вейнрайт?

— Їсти закінчуємо. За хвильку готові будемо.

Табір ожив. Біля наметів загорілися вогні. З димарів у вагонах закурився дим. Ел миттєво допив свою порцію кави, набравши повний рот гущі. Він спустився по дощаних сходинках, випльовуючи гущу.

— Ми готові, місіс Вейнрайт,— покликала мати. Вона обернулася до Ружі й сказала: — Тобі слід залишитися.

Дочка стиснула щелепи.

— Я поїду,— сказала вона.— Ма, я повинна їхати.

— У тебе ж нема мішка для бавовни. Ти й не дотягнеш.

— А я у ваш складатиму.

— Я хтіла б, аби ти не їхала.

— Я поїду.

Мати зітхнула.

— Очей з тебе не спускатиму. Якби в нас був лікар.

Ружа Шаронська нервово пройшлася по вагону. Вона вбралася в легке пальто — і зняла його.

— Ковдру візьми,— сказала мати.— Як захочеш одпочить, будеш у теплі.

Вони почули, як за вагоном заревів мотор вантажівки.

— Ми всіх випередимо,— у захваті промовила мати.— Ну, ось ваші мішки. Руті, не забудь: я дала вам сорочки, аби ви в них збирали.

Вейнрайти і Джоуди полізли в темряві у вантажівку. Розвиднялось, але світало повільно і блідо.

— Повертай ліворуч,— сказала мати Елу.— Там висітиме об’ява — куди ми поїдемо.

Вони їхали по темній дорозі. За ними слідували машини, позаду в таборі чулось, як заводять мотори, і сім’ї влазили в автівки; машини дісталися шосе й повернули ліворуч.

На правому боці дороги до поштової скриньки був прив’язаний шматочок картону, і на ньому виднівся напис синім олівцем: «Потрібні збирачі бавовни». Ел повернув до воріт і проїхав у двір. Там уже було повно автомобілів. Край білої повітки загорівся електричний ліхтар, який освітив групу чоловіків і жінок, що стояли біля ваг, згорнувши мішки під пахвами. Деякі жінки перекинули мішки через плечі хрест-навхрест.

— А ми не так рано, як гадали,— зауважив Ел.

Він повів вантажівку до огорожі й припаркувався. Родини спустилися, щоб приєднатися до решти збирачів, застиглих в очікуванні; а машин прибувало дедалі більше, приїжджало з дороги та паркувалось, і дедалі більше сімей долучалося до очікувальної групи. Біля освітленої повітки нарешті власник почав перепис.

— Гоулі? — спитав він.— Г-о-у-л-і? Скільки?

— Четверо. Вілл...

— Вілл.

— Бентон...

— Бентон.

— Амелія...

— Амелія.

— Клер...

— Клер. Хто далі? Карпентер? Скільки?

— Шестеро.

Він записував їх до книги, лишаючи пробіл для ваги.

— Мішки маєте? У мене є кілька. Коштує долар.

А машини стадами в’їжджали у двір. Власник підтягнув підбитий вовною комір куртки і стривожено подивився на дорогу.

— Стільки людей — швидко двадцять акрів обберуть,— мовив він.

Діти залазили на великий бавовняний причіп, копирсалися пальцями ніг у дротяних бортах.

— Ану злазьте,— закричав хазяїн.— Ви ж мені дріт обірвете.

І діти повільно злазили, зніяковілі та мовчазні. Настало сіре світання.

— Доведеться робити знижку ваги через росу,— сказав власник.— Поставлю повну вагу, коли сонце визирне. Ну добре, виходьте, коли хочете. Уже досить світло, видно.

Люди швидко попрямували на бавовняне поле і зайняли свої місця на грядках. Збирачі поприв’язували мішки до поясів і поплескали руками, розігріваючи задубілі пальці, щоб зробити їх спритнішими. Світанок забарвив рожевим пагорби на сході, й широка лава рушила рядами. А з шосе безперервно повертали машини й паркувались у дворі, доки той не переповнився, і тоді автомобілі новоприбулих робили стоянки біля дороги. Вітер жваво повівав по полю.

— Не доберу, як ви про все дізналися,— сказав власник.— Просто система Бі-Бі-Сі — баба бабі сказала[44]. Двадцять акрів до полудня — і все. Як прізвище? Г’юм? Скільки?

Люди торували шлях через поле, а сильний та різкий західний вітер розвіював їхню одежу. Пальці збирачів так і літали, визбируючи коробочки, і мішки швидко наповнювалися та важчали.

Батько сказав сусідові справа:

— У наших краях такий вітер — завше на дощ. Здається, трохи морозяно як на дощ. А скі’ки ви вже тут?

Говорячи, батько не відривавсь од роботи. Сусід теж не піднімав голови.

— Я тут уже близько року.

— А ви не знаєте: чи буде дощ?

— А хтозна, вибачте. Ті, хто тут увесь вік прожив, і ті сказати не можуть. Треба врожай збирати — дощ падає. Ось як вони тут кажуть.

Батько швидко поглянув на західні пагорби. Над хребтом пливли великі сірі хмари, гнані нестримним вітром.

— Схоже, це дощові,— мовив він.

Його сусід кинув погляд скоса.

— Не можу сказати,— зронив він.

І всі, хто працював на рядах, подивилися вгору. А потім знову схилилися над своєю роботою, і руки знову літали по бавовні. Вони змагалися в збиранні, обганяючи час, аби зірвати якнайбільше; обганяли дощ, обганяли одне одного — лише для того, щоб назбирати якомога більше бавовни й заробити якомога більше грошей. Переходили на інший бік поля і прожогом кидались оббирати новий ряд. І тепер вітер дув їм у лице, і вони бачили великі сірі хмарини, що бігли небом, заступаючи сонце. І ще більше машин паркувалося на узбіччях, і прибувало дедалі більше нових збирачів, яких треба було внести в реєстр. Люди стрімко рухалися полем, зважували в кінці ряду свою частку бавовни, записували собі вагу і негайно бігли збирати до нового ряду.

На одинадцяту годину поле вже було обібране і всю роботу скінчено. Обтягнуті дротами причепи приєдналися до обтягнутих дротами вантажівок, і всі автівки виїхали на шосе та рушили до котон-джину. Бавовна розвіювалася крізь дротяну сітку, хмарки пуху розліталися по полю, і клапті чіплялися за бадилини бур’янів. Збирачі натруджено поплентались юрбою у двір і чекали там у черзі на платню.

— Г’юм Джеймс. Двадцять два центи. Ральф, тридцять центів. Джоуд Томас, дев’яносто центів. Вінфілд, п’ятнадцять центів.

Гроші були складені стовпчиками: срібло, нікелі та дрібнота. І кожен дивився у себе в книзі, яка йому належить платня.

— Вейнрайт Аґнес, тридцять чотири центи. Тобін, шістдесят три центи.

Поволі черга просувалася. Сім’ї безшумно повернулися до своїх машин. І повільно поїхали геть.

Джоуди й Вейнрайти чекали у вантажівці, коли мине затор. А доки вони чекали, упали перші краплі дощу. Ел висунув руку з віконця, щоб відчути їх. Ружа Шаронська сиділа в центрі, а мати — скраєчку. Ружині очі знову потьмяніли.

— Не тре’ було тобі їхати,— сказала мати.— Ти ж набрала лише десять-п’ятнадцять фунтів.

Ружа Шаронська глянула на свій величезний випнутий живіт і нічого не відповіла. Раптом вона здригнулась і високо скинула голову. Мати уважно спостерігала за нею, дістала й розгладила мішок для бавовни, обгорнула Ружі Шаронській плечі та притягла дочку ближче до себе.

Нарешті на дорозі проясніло. Ел завів мотор і поїхав на шосе. Небо вичавлювало невеличкі поодинокі краплини дощу, які хлюпали на дорогу, і коли вантажівка рушила вперед, краплі подрібнішали й почастішали. Дощ застукав по кабіні вантажівки так гучно, що заглушував старий зношений двигун. Вейнрайти і Джоуди, які сиділи в кузові, накрилися з головою бавовняними лантухами.

Під маминою рукою Ружа Шаронська несамовито затремтіла, і мати закричала:

— Швидше, Еле. Ружа Шаронська захолола. Їй тре’ ноги парити в гарячій воді.

Ел прискорив гудіння мотору, і коли заїхав у табір, то зупинився біля червоних вагонів.

— Еле,— наказувала мати,— ти, і Джон, і татко — підіть у верболіз, назбирайте усьо’о хмизу — скі’ки зможете. Нам тре’ зігрітися.

— Сподіваюся, крівля не тече.

— Ні, не думаю. У нас буде файно, сухо, але нам тре’ паливо. Тре’ в теплі триматися. Візьміть Руті з Вінфілдом. Вони поможуть гілки шукати. Нашій Ружі недобре.

Мати вийшла надвір, і Ружа Шаронська намагалася пройти за нею, але коліна в молодиці підігнулись, і вона важко опустилася на підніжку.

Товста місіс Вейнрайт помітила це.

— У чому справа? Їй пора?..

— Ні, навряд чи,— відповіла мати.— Змерзла просто. А мо’, застудилася. Чи не дасте мені руку?

Двоє жінок підтримували Ружу Шаронську. За кілька хвилин до неї повернулися сили, і вона змогла стати на ноги.

— Я в порядку, ма’,— сказала вона.— На хвильку запаморочилося.

Літні жінки тримали її за лікті.

— Ноги в гарячу воду,— авторитетно мовила мати.

Жінки допомогли Ружі подолати підніжку та зайти до вагона.

— Розітріть її, місіс Вейнрайт,— сказала мати,— а я зара піду розпалю.

Вона кинула до заслінки останні гілочки й розпалила вогонь. Злива періщила в дах вагона. Мати подивилася на це.

— Слава Богу, в нашому даху ні дірочки,— сказала вона.— А от намети протечуть, хоч які хороші. Поставте трохи води, місіс Вейнрайт.

Ружа Шаронська досі лежала на матраці. Вона дозволила зняти з себе туфлі та розтерти ноги. Над нею схилилася місіс Вейнрайт.

— Боляче тобі? — спитала вона.

— Ні. Просто недобре. Зле почуваюсь.

— У мене є знеболювальне і нюхальна сіль,— сказала місіс Вейнрайт.— Будь ласка, якщо треба, бери. Завжди будь ласка.

Молодиця тремтіла, як у пропасниці.

— Укрийте мене, ма’. Холодно мені.

Мати позносила всі ковдри й поскладала на дочку. Злива з шумом періщила в дах.

Уже повернулися збирачі хмизу, високо тримаючи гілки; з капелюхів і плащів стікала вода.

— Господи, ну й злива,— сказав батько.— За мить до рубця змок.

Мати промовила:

— Ліпше йдіть ще, принесіть більше. Згоряє вмить, а стемніє вже скоро.

Змокрілі Руті з Вінфілдом склали хмиз в оберемок. Вони зібралися знову піти.

— Лишайтеся,— сказала мати.— Ставайте ближче до вогню, швидше висохнете.

Надвечір’я посріблилося від дощу, на дорогах блищали калюжі. Минала година за годиною — і здавалося, що бавовняні кущі чорніють та зморщуються. Батько, Ел і дядько Джон повсякчас ходили до заростей і поверталися з оберемками гілля. Вони звалювали його на долівку, доки купа хмизу майже не досягла стелі, й нарешті перестали носити й підійшли до плити. З капелюхів стікали потоки води, заливаючи плечі. З плащів крапало, у черевиках хлюпотіло, коли чоловіки повернулися додому.

— Ну, а тепер роздягайтеся,— сказала мати.— У мене є для вас добра кава, хлопці. Перебирайтеся в сухе. Не стійте тут.

Вечоріло рано. У критих вагонах сім’ї тулилися разом, слухаючи, як злива періщить по дахах.