Між орлами і півмісяцем

9.

Ще з ночі загахкали і запугали, перекликаючись, сальви в козацькому таборі. Їм услід забили литаври, заграли сурми, бадьоро затужили дзвони із церков, Покровського собору і Байдиної каланчі, запищали і загромихали перевантажені понікуди повози-балагули і дараби-мажі, фіри і берлини, цуги і двоколісні бігунки-бідарки, впряжені чи воднокінь, чи водновіл-бовкун. Заіржала, замукала і замекала худоба в заплавах на всіх збочинах спершу Чигиринщини, потім Черкащини, слідом Корсунщини, Білоцерківщини і нарешті аж Вінниччини.

Основна маса військ Хмельницького — понад двадцять добротних полків — пливла різношерсним плавом із самої тодішньої столиці через Гончариху і Остропіль. Обік, степом, у тому ж напрямку, по путі грабуючи навколи, на захід балками та байраками попасно сунули і татарські орди із запасними — для перевозу майбутньої здобичі — кіньми, цього разу на чолі із самим ханом Іслам-Гіреєм Третім.

Не один козацький старшина шкодував нині, що Тугай-бей лежить у себе на Перекопі ледь живий і не може бути в цьому поході. Особливо пікся тим сам гетьман та гетьманич Тиміш, який за рік перебування при ханському палаці закладником подружився не лише із обома султанами-ханчуками, а й із Тугаєвим сином, бейчуком...

Сірко на чолі об'єднаного, злитого із чигиринців та приведених ним січовиків гетьманового запасного полку, вже добре оконеного, вирядивши заздалегідь волячі забарні валки з повозами і поклажами припасів, з частиною пішців на чолі з обозним Іваном Стягайлом та бунчужним Гнатом Турлюном, приласканий гетьманом і за січові та донські ровти, і за збережені та привезені назад чималі гроші, передані скарбничому гетьмана,— повільно посувався за обозом Хмельницького, час від часу спиняючись то на попас, то для всіляких поладунків.

У душі він гризся, а то й обурювався, коли ні з того ні з сього гетьманова генеральна кавалькада-валка «старших і знатних» із непомірно великим обозом зупинялася на бивак, ставила намети і починала бенкети і прийоми суплікаторів-прохачів та чолобитників або коли раптом виникали військові ради та суди і все те завантажувало й без того завантаженого гетьмана, особливо п'явкососні прохання про надання сіл, міст, висілків та нічийщин у довічне, врядове, чи рангове, або й приватне користування. І що далі кавалькада-валка Хмельницького рухалася вперед, то отих суплікаторів густішало й більшало. І ради на них не було! І кінця обурові Сірковому не було видно...

На одній із військових нарад у Білій Церкві Морозенко, обидва Нечаї, Богун, Подобайло, Голота, Товпига, Гловач, Небаба і Золотаренко, а по її закінченні й Сірко — водностай виказали гетьманові свої конечні поради: мирські справи на час походу він мусить відкласти чи передати полковникам на місцях, щоб не відволікатися від основного і йти якомога швидше на ляхів, поки вони із окремих загонів не з'єдналися в міцний кулак на чолі з королем Яном-Казимиром Другим.

Та сильні були генеральні переконувачі навколо Хмеля, впливові і напосідливі, хитрі й лукаво-далекоглядні, бо і Морозенко, і Нечай та Богун, і Подобайло, Гловач, Махненко та інші по отому своєму ворохобному виступові були спішно відряджені хто куди. Січовики із Сіркового полку були виділені і передані Іллі Голоті та Богданові Товпизі, а відтак їх було спішно послано разом з Небабою, Гловачем, Подобайлом і Махненком у поміч наказному серед литовських русинів гетьманові Кричевському проти Радзивілла і його підручних — в Загалля, Мозир, Сож, Лоїв, Холмич, а до решти Сіркового запасного полку було долучено добрий полк роздягнутих, неозброєних, невишколених і голодних людей, прибулих із волостей.

— Не вільно мені і нерозумно лишати впливових невдоволених позаду себе на волостях, добродію Іване, коли вирішую долю України! — відповів у роздратуванні, погрозливо і водночас втомлено гетьман Сіркові на докір.— Казав же й кажу, що ви не бачите того, що бачу я! Оці нові маєтники,— додав згодом спокійніше,— завтра можуть стати не маєтниками... А з простим людом немає нам ради. Бери їх, годуй, оконюй, голубе, формуй, зодягай, озброюй і вчи в путі, бо ж у бої ведеш!..

І Сірко, хоч і губився, як те зробити, хоч і пікся в розпачі, хоч і обурювався, та розсудливість врешті брала своє, і він годував, зодягав, учив, оконював полк, дійшовши навіть до конокрадства цілих табунів чи позичок коней у татар. Гетьман був владний, і перечити йому в діях було ворохобством і злочином.

Часом Сіркові здавалося, що не він із отим своїм полком рухається вперед, а попутні пострішшя, отиньковані двори, утеплені очеретом, рогозом, коноплею і віниччям хати та деінде землянки, садки, ліски, греблі, байраки і яри сунуться їм навстріч, впряжені в нужду. І що більше терся тепер Сірко між старшими і знатнішими, тим частіше згадував і тим більше визнавав правоту батька Дмитра Прихідька та кошового Макара Худолія, що дійсно йде стихійна заміна одних визискувачів-чужинців, які втратили протягом тривалого часу людську гідність, другими, своїми, що зводяться і непомітно сідають на плечі бідного народу.

«Січ і тільки Січ лишається твердинею, куточком, де ще живе і може діяти народовладдя!» — доходив він висновку і не раз ділився ним із побратимами, часто-густо виказував і Хмельницькому, Зорці-Трачу, Виговському та іншим... Такою вже була його вдача, бо ненавидів насилля і визиск всім єством своїм...

Як і в усіх попередніх народних рушеннях, революціонізована Хмельниччина в боротьбі за свої спершу туманні, а згодом ясніші ідеали поволі знищила своїх найстійкіших та найпалкіших зачинщиків і надійців, січовиків і посполитих, а найпаче їхніх первопровідців, як ото: Кривоніс, Морозенко-Мрозовицький, Голота, Махненко, значна частина з яких тепер ще несла своє життя на смерть за життя бідного люду свого. Нищила, поки не знищила, одних та підняла на поверхню і посадила на «вільні місця» тих, які, ніби продовжуючи попередників, загальні традиції і полум'яно-визвольні захоплення, рвалися більше до самовладдя, запопадливого користолюбства і наживної зажерливості, ховаючись від поспольства палкими гаслами патріотизму.

Іван Сірко, як і чимало інших, непросвітлених, чи більш-менш просвітлених грамотою привідців, геть байдужий до влади і наживи, коли не рахувати пристрасті до доброго коня та вишуканої зброї і збруї, не бачив іншого виходу в тому становищі, як продовжувати збройно і безкомпромісно стягувати із народних пліч отой п'явкососний чужинський гніт, сподіваючись, що із своїм ще невкоренілим панством народові пощастить впоратися потім, позавтра...

...Вже позаду лишилися Біла Церква і Вінниця, вже поминули Брацлавщину і Подолію, Старокостянтинів, коли козацькі війська нарешті підійшли торішнім протореним шляхом під Збараж, підминаючи дрібні спротиви окремих польських загонів по путі, і спішно стали на горбі для приготування до бою.

Отут, помалу зібравшись і згуртувавшись у Збаразькій фортеці-твердині, їх очікували ворожі полки Фірлея й Вишневецького, що невбарі поповнилися і найманими загонами коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, воєвод Заславського та Конецпольського. Обіч були розкидані загони Вітовського, Сапеги, Болдвина, Оссолінського, Денгофа, Любомирського, Гумбольдта, Вольфа та інших — зі слугами, служками та нефрунтовими людьми.

Був розквіт літа, кінчався липець, як, врешті, козаки шістнадцятьма лавами пішли в обхід на Збараж і його фортецю, несучи в перші дні великі втрати. Вже третього дня козацьке військо зусібіч окільцювало у Збаражі і ляхів, і німецьких рейтарів та інших найманців, насипавши неймовірним трудом свої вали вище фортечних стін-мурів та поставивши на них гармати, і почало смертельну осаду міста, весь час відчуваючи поміч місцевого рідного русинського населення...

Сірко, як і Богун, Нечай, Джалдлій та інші, практикував, крім насипу валів, підкопів та колісно-підкітних бекетів і возово-дарабних рухливих вужаків, вихватки, обманні засідки і наступи, виклики на герці, замани супротивника-ворога в засідки.

— Побратими! Звитяжці!..— звично звертався він до козаків підлеглого йому полку.— Допомагайте один одному, але себе і сил своїх не шкодуйте для загалу, рідного поспольства та нашої козацької держави!.. Хай нам поможе Бог, відвага, взаємодопомога, кмітливість та побратимство!.. За мною, козаки! Гайда!..— вигукував він голосніше, перехрестившись, і нісся на огирі із піднятою догори шаблюкою чи списом стрімголов на супротивника...— За мною, козаки-и-и!.. Я з вами!..

Коли навіть Сірко бував позаду, то і тоді вела усіх його засада хитрості, навальності і грізності. І допомагали йому завжди самовіддано, непоцінимо, копіюючи чільника, козаки і підлеглі старшини, як і вивідники на чолі з Гнатом Турлюном та Богом даним Тимошем Хмелем. Правда, гетьман, застерігши сина від Сіркового впливу, відкликав його опісля в свою генеральну свиту, ніби для помочі собі, ледь відірвавши його від простого, доступного полковника-стратега Сірка...

— Всі ви, старшини, не згодні з татом, а чомусь, дивно мені, слухняно ідете з ними, навіть на смерть,— дорікнув Тиміш Сіркові.

— Батько твій веде нас на святе діло,— відповів, на диво собі не образившись, Сірко.— Він — втілення і іпостась кінцевої, хай і не бездоганної нашої мети, а різноликі та різношерсні незгоди його старшин, та й січовиків, цього разу просто ворохобні. Дехто з нас, байчал і байталгалайд, плете, що в голову прийде,— докинув він згодом, лише потім зрозумівши, що дорікнув тим Тимошеві.

Десь за тиждень денних і нічних безперервних боїв, коли кільце довкола Збаража звузилося і наблизилося безпосередньо до мурів фортеці, а обложенці вже не мали зовсім їжі, Хмельницький зняв уночі свої основні сили і таємно направив їх від Збаража під Зборів, назустріч королеві, що йшов у поміч своїм обложеним потугам із великим посполитим рушенням. Та полк наказного Джалалія і запасний гетьманів полк Сірка не лише надійно встерегли обложенців, поки основних сил не було, а й неоднораз нападали на фортецю і вдиралися до неї, шаткуючи всіх, хто чинив супротив.

Невдовзі і посполите рушення було розбите наголову, отож здавалося, що доля польських потуг вирішена, бо обійшли їх зусюд і козаки, і татари, непомітно скориставшись туманом... У вихорах атак згасали літні дні як для обложених у Збаражі, так і тих, що прийшли їм на поміч, пробиваючись до фортеці. Гасли у вибухах, димові, куряві, тріскотні, в смертельному іржанні коней, у стогонах людей, у чавленні трупів і ще живих тіл, у розвідинах і роз'їздах. Бої велися і ночами, спалахуючи то там то сям, і не на життя, а на смерть, бо обложенцям нічого не лишалося, як вирватися із лещат або вмерти.

Смертельно бився і запасний полк на чолі з Сірком. Гасали його старшини, а найпаче Гнат Турлюн, перевдягаючись то в татар, то в рейтарів, або й у жіноче шаття уршулок, приносячи неоціненну поміч не лише Сіркові, а й самому гетьманові. Незамітним, спритним, хитрим і пронирливим був сотник без сотні — бунчужний Гнат Турлюн. Не нападав, а налітав коршуном зі своїми кіннотниками чи пішцями Сірко на розвідані ним ворожі загони. Пробивався крізь їхню гущу як таран — зі стогоном, хрустом, брязкотом, зойками і дзвоном та шкребетом шабель в димах і стрілянинах.

І дивно, втрати в його полку були значно меншими, ніж у інших, а досягнення — набагато більшими. Правда, часом йому здавалося, що світ, перевертаючись, гуде і крутиться, горить і кінчається, та, помітивши зручніше місце, він користувався ним і падав на ворога, ніби щойно вступивши в бій, косив і таранив грудьми коня ворожі лави. Перекидаючи в шаленому леті шаблю із однієї руки в другу — був же собі, на щастя, лівша, він смертю летів на супротивника: невідворотно, невпинно, як неосильна кара...

Не байдикували, не гаяли часу і пішці Сіркового полку: насипали, особливо ночами, вали, ладували на них гармати, палили з мушкетів чи гаківниць, стояли стіною на путях втеч ворога, а нетяжко поранені ловили обезвершених коней, лагодили і рихтували зброю, підбирали на бойовищі чи самі тесали списи, стругали і кололи стріли для луків, чинили повози й балагули, плели шнури-аркани, петляли вершників ворога чи рихтували драбини-лазівки та підносили їх.

Жоден полк не зготовляв стільки приступових пристроїв і снастей, як Сірків. Зауважували те старшини і козаки, бачив те і гетьман, отож неоднораз зрозумів, що ворохобний Сірко — полковник непересічний. Ініціатива його була хоч і самовільною, але завжди оправданою, і при можливості гетьман виводив його наказом з бою, велів поповнювати лави полку, сприяв перепочинку, коли його козаки ледве переставляли ноги з утоми.

А Сірко, знову поповнивши сотні, сформувавши та озброївши їх, а схарапуджені та поранені коні замінивши, лишав наказним молодого обозного Стягайла, а сам плазував нетрями чи нісся безпуттям або біжаками-стежками на саморозвідини, часом переодягнувшись у вбрання цигана.

Не зайве сказати, що в його полку було досить вільних коней і навіть доброї збруї та зброї, назбираних по боєвищу отими раненими і скаліченими. Він тією трофейною здобиччю навіть ділився з іншими полками. Не останнім у Сірковім полку було й те, що коло ранених і немічних були постійно зцілювачі-знахарі і кобзарі, яких і до гетьмана в намет нерідко брали, запрошуючи розвіяти скруху немічних та болесті слабих.

Почув якось Сірко краєм вуха спів отих розважальників і про себе здивувався, що кленуть вони не ляхів, а козацьких спільників — татар.

виводив кобзар мажорно і піднесено кінцівку, мріючи про вольність...

Зіткнення й бої в наступальній путі потуг Хмельницького із польськими передовими загонами і арміями, що об'явилися перед ними одразу по Вінниці, Брацлаві, Пилявцях, були незначними. Козацькі полки зминали ворога, майже не затримуючись у русі. Поважний супротив потугам Хмельницького вчинила лише добре озброєна армія Яреми Вишневецького аж біля Іпуті й Случі, під Старокостянтиновим. Але і тут полки Данила Нечая, Івана Богуна, Богдана Товпиги і Філона Джалалія під проводом висланого Хмельницьким наказного гетьмана Івана Чорноти зім'яли її врешті і фактично знищили, не захопивши, правда, найбільш вправного воєводи — князя Яреми Вишневецького і тих, що вихопилися з ним.

Десь по десяти днях побоїщ, коли Сірків полк якраз спочивав, а гетьман з частиною старшин виїхав навздогін висланим під Зборів потугам, Гнат Турлюн приніс Сіркові розвідини, що король оточений під Стрипою. Нечай, Богун, Глух, Томиленко, Саватович та інші спішно підійшли туди і перебралися разом із татарами на тогобіч, королеві в тім'я. Новина ота була звичайною, але чомусь запам'яталася, бо й там, на Стрипі, помогла козацьким потугам фортуна: не помітили ляхи ні їх, ні ординців у тумані, коли стискалося кільце обложенців. Завважили десь пізніше, і оточена шляхта в паніці почала стрімголов перевдягатися й тікати, лишаючи короля й Оссолінського зі свитою напризволяще. Пробував, зорієнтувавшись, втекти і король, та спинили його ніч і Оссолінський, змусивши до потрактовки з татарами і їх підкупу...

В другодень, по досвітку, оточене польське військо було на межі повного знищення не лише в фортеці, а й коло Стрипи, бо надій на розрив кілець за ніч не стало геть. Та не так склалося, як гадалося. Спершу Сірка здивувало, що гетьман десь подівся, не розпорядившись старшинам про поточні їх дії. Потім він дізнався від бунчужного Турлюна, не ймучи тому віри, що ляхи прорвали кільце, відігнавши з боєм татар. Турлюн же виказав підозру, що ординці щось замислили, бо основними силами стоять віддалік коло Стрипи, ніби й не збираючись переправлятися. Натякнув він заклопотаному Сіркові і про те, що Данько Гунда занадився до орди, пиячить, де лиш знайде нагоду, чваниться родинністю і шуряцтвом із Сірком повсюдно, гвалтує дівчат і жінок у навкільних осідках.

— А ляхи тепер зовсім не стріляють в орду, бо та потрактовку має із самим Оссолінським і королем,— закінчив, зітхнувши, Гнат.— Чи ж те можливе, пане полковнику, коли ляхи, вважайте, погромлені?!

Новини бунчужного додавали Сіркові певності, що у ляхів із татарами щось дійсно потрактувалося.

— Вигадав чи почув певне? — процідив він, кинувши грізним, смертельним поглядом на свого сотника-бунчужного.— Знаєш мене,— сказав стишено,— задушу або знесу голову, не давши і перехреститися! — видихнув.

— Чому маю вигадувати?! І ляшка мені одна говорила, і п'яний жовнір, якого мусили прикінчити. Потвердив те і татарин один п'яному Данькові Гунді дискретно і...

— Клич спішно до мене Данька! — наказав, не дослухавши.

— А як не схоче? — затнувся бунчужний.

— Притягни, приволочи, принеси негайно, але живого! — люто промовив полковник.— Негайно, чуєш, остолопе!..

— ...Хотів бачити мене, Іване? — затоптався розгублено, як на шпарких вуглинах, в проході намету викликаний.

— Не Іване, паскуднику, а пане полковнику! — звівся із лавки погрозливо Сірко, пронизуючи шуряка колючим поглядом.— Пиячиш, жінок і дівчат гвалтуєш, з татарами якшаєшся! — насуплював він брови.— Що там плів тобі, п'яному, голомозий?!

— П'яний не був, лише вдавав... Хан ніби поклав замирення з ляхами, а за те ляхи йому заплатять всі борги за двоє літ, як замирить і гетьмана...

— Ніби чи таки поклав? — перейшов на шепіт, важко дихаючи і збілівши, Сірко.

— Та хто ж те відає?.. Мабуть, не ніби, коли орда додому готується,— теж пошептом відповів Гунда.

— Іди геть і ні пари з уст, бо голову знесу! Та шуряцтвом більше не чванься мені, коли хочеш бути живим! — заходив Сірко по намету, думаючи, до чого йому спершу взятися.

«Обезкровлюють, обезголовлюють, і хто ж?! Людолови, з якими гетьман пішов у спілку і спайку! Жах один!.. Кара Божа!..» — ледь стримував себе Сірко, щоб не податися із шаблею на гетьмана.— «Ми програли битву, а не війну»,— згадував він розмову в Чигирині. І до нього приходило переконання, що бусурманів, як і Худолій каже, у всіх зіткненнях слід бити і бити нещадно! Бити мурз, пашів, темників, усе Ханство з тельбухами! Росла в ньому ненависть до хана і людоловів, кипіла, клекотала і виплюскувалася.

«Не битву, а війну програєм, гетьмане!..— грозився, стискаючи п'ястук і бігаючи із кутка в куток, Сірко.— А таки війну, коли Данько правду каже, і то — вдруге!.. Паршиве плем'я керує долею двох чисельних поспольств, і все з-за тебе, Богдане. Чи ж видано десь таке?!.— викидав він із себе обур незгоди і задихався.— Це тобі, вельмишановний веймуле, не удар у спину, а дуля межи очі!..» А все ж ще десь у закутках душі Сірко надіявся, що Данько приніс плітку. Та даремно. Про таємні потрактовки татар із ляхами Турлюн довідався того ж дня. Перевдягнений у людолова, він пробрався під ліс, у лаву охорони потрактовників і на власні очі бачив зустріч ханського темника і королівського значкового-хорунжого.

— Мурза вимагав, а значковий опирався, але врешті досягли згоди і розійшлися на два боки,— доповідав сотник Сіркові.— Ляхи згодилися оплатити борги за два роки по підписанні миру з Хмелем.

Посланий спішно із отими відомостями до гетьмана і його обозного Івана Чорноти, Турлюн уночі вернувся, бо Хмельницький, лишивши за Стрипою козацькі лави, понісся, знаючи про переговори, до ханського намету, а Чорнота збирав раду.

Оточені у Збаражі ляхи і німецькі найманці-рейтари вже доїдали коней і собак, король із посполитим рушенням був розгромлений і залишений магнатами, розбитий ще під Старокостянтиновим Вишневецький, і лише Оссолінський діяв, ідучи не на життя, а на смерть, щоб тільки порятувати короля і королівство від повної поразки...

«Досить одного загального нашого наступу — і кінець польським армадам, гетьмане!» — говорив Сірко Хмелеві. «Досить єдиного удару, хай і жертовного — і кінець війні, пане Богдане!» — запевняв Хмельницького, просячи в нього загального наказу про наступ, Іван Богун. «А так, мій пане, і тільки так,— наказуй! — домагався, підтримуючи і цих, і решту, обозний Іван Чорнота перед гетьманом.— Від обіду до вечора їх уже не буде! Адже сам Бог нам допомагає тепер!» — запевняв він.

Визвольцям на чолі із Хмельницьким треба було небагато: тільки послухати старшин і кувати залізо, поки гаряче, не слухати а чи й не мати біля себе ординців... Та обернулося інакше. Відібрала доля в козаків вікожданну вікторію, бо виступити в тій ситуації одразу проти двох ворогів вони не могли ніяк.

Даремно, дізнавшись про все і потрактовуючись із ханом, Хмельницький нагадував останньому про домову з Портою, мирно благав ясноликого, нагадуючи йому про колишню поміч Січі і українського поспольства у спасінні й переховуванні його, тоді ще ханчука, від загибелі. Той мав на умі тепер тільки одну заповітну мету: ослаблення разом з ляхами України і наступне приєднання її до Ханства, що стане від того сильним і великим. Ханства, що в майбутній спілці під його рукою визволиться і від Порти та її хондкара.

— Хто ти є, гетьмане? — відмагався і озлоблювався він.— Забуваєш, що не порфірородний є! Хоч і лицар, але — не порфірородний! Переможеш короля-монарха і підеш у підданство захланця і мордирця царя московського. Підеш, бо на панування над народом і краєм не родився, бо не знаєш московитів так, як знає їх татарська людність і я, бо не вартий ти стояти над народом, хоч би й тому вже, що керує тобою, хай і оддалік, жона, ота чужинка-ляшка,— добивав хан найболючішим карбачем-канчуком гетьмана у своїм багатім наметі.

І у Хмельницького був тепер не убогіший намет, та виглядало все так, ніби ханський, придбаний не чесною вікторією, як гетьманів, а грабунком і людоловством, був обрамленням шани і честі володаря. Хмельницький корчився від безсилля і образи, як загнаний звір, серце від люті і шаленства мліло і зупинялося. Він стискав до болю рукоять шаблі, але не вихопив її із піхов, бо прикладом йому були Уот Тайлер, підступно вбитий феодалами, і теперішній, десь там у туманах далечі, індепендент Олівер Кромвель, який звеличував його, Хмеля, «імператором козаків, грозою над панами Польщі, осадником і завойовником не лише волі, а й фортець»!.. Бо сиділи у його шарпаниною зболілих грудях Муха-Беруля, Іван Підкова, Кшиштоф Косинський та інші, як і Томмазо Кампанелла, що не відмовився і по двадцяти семи роках ув'язнення іти до світлого і вселюдського Міста Сонця!.. Бо співав у ньому невиглушено великий гуманіст світу Франческо Петрарка своєю «Книгою пісень» про зразкове, неперевершене кохання до Лаури!..

Не вихопив шаблі із піхов, бо чекала його, як думав і вірив, десь вдома зневажена всіма Гелена, за яку він досі ніс отаку тяжку кару від рідного війська, поспольства та церкви, від старшин та сина і від оцього запухлого зрадника-хана. Ніс, мов хреста на Голгофу! Пхав, мов Сізіф, каменюку на гору, в душі ридаючи і четвертуючись! Отож ходив і думав, гамуючи себе, зважував, поки таки, припертий обставинами, згодився на ханський мир із ляхами. У тому мирі гнотиком чаділа надія, що він «програв бій, а не війну»!..

...Те, що почалося з цієї угоди, для козаків і поспольства було не легшим за гетьманського хреста і каменюки, бо було схоже на стихійне лихо, на небесну кару, стало вершиною насильства і здирства. Верталися пихаті й пикаті магнати та чванькуваті пани і підпанки у свої маєтки та фільварки, сунули у волості кварцяні війська, щоб обрізати носи та вуха, вішати і саджати на палі вчорашніх Хмелевих сподвижників. Жінок і дівчат, дітей і чоловіків, що були в Збаражі із обложенцями, за тією ж угодою ляхи віддали орді!

Небо кололося від людського зойку та плачу...

Фірлей, удостоївшись щедрот короля, став сандомирським воєводою, Вишневецький одержав староство перемишлянське, Ланцкоронський — стеблицьке і брацлавське, Адам Кисіль отримав з тих же рук Київське воєводство, а на Литві, як тоді величали Білорусію, Матвій Гладкий біля Вісниці, Бреста і Кобрина, нічого не відаючи про те, чи й не бажаючи відати, бився ще на смерть із Пацем, Воловичем та гетьманом і князем Радзивіллом.

Коронний гетьман за те лиш, що був свого часу відігнаний від Слуцька козаками, скарав на смерть Махненка, мордував населення міста, і воно, щоб не датися в полон, замкнулося в фортечній вежі і підпалило себе. Обставлялися здвобіч шляхи мучениками, посадженими на палі, повішеними на шибеницях і деревах. Міста і селища України стали Содомом і Гоморрою...

Порадившись із Нечаєм, Богуном, Джалалієм, Томиленком та іншими, Сірко гукнув одного дня до козацтва: «Хто зі мною, побратими, на Січ, у Великий Луг?» — і, не попрощавшись із гетьманом та його «знатними», перевантажений трофеями, а найпаче зброєю, обозами із шаттям та кіньми, вирушив серед ночі у путь на Січ. Волелюбних, безвихідно-нужденних, гордих, незв'язаних родинами виявилося стільки, що їх і в п'ять полків не зумів би вкласти.

Сіркова ненависть до татарви і ляхів, до своїх же перекинчиків і навіть до гетьмана дійшла до приступу шаленства. Він уже бачив себе у підпаленому запорожцями Бахчисараї... Він не мав сил мовчати й бездіяти, коли татари-людолови гнали ясири в Ханство, а ляхи вішали, розпинали і колесували, не дивлячись на домовний кордон! Він не міг виступити нещасним у поміч, бо те неодмінно привело б до братовбивчої війни із прибічниками гетьмана. Отож єдиним шляхом для нього став відхід від Хмельницького...

А з уст кобзарів болісним зойком злетіла й пішла гуляти між людом пісня-прокляття: «Бодай тебе, Хмельницький, та перша куля не минула».

Котилися клуби куряви, піднятої Сірковою різношерсною кавалькадою, як ті хмарища перед буремною грозою, а йому здавалося, що за ними несуться гнані вітром велетенські гори перекотиполя і ось-ось доженуть, завалять усіх доброхітців і його самого. Був як натягнута струна — насторожений, зосереджений і ошелешений тим, що сталося, як і своїм вчинком, та до кінця не певний у всьому, окрім того, що і зброю, і коні,— а їх і по п'ятеро велося на обротях у вершників,— і воли та корови, і зброю та збрую необхідно конче зберегти і доправити. Адже чимало трофейного і взятого у фільварках панствових Сіркові для доправки передали, мабуть, з відома самого гетьмана.

Ті, що йшли із Сірком, за шаття вимінювали в селах хліб і молоко чи й просто дарували щось убогим — з татарського, польського, козацького вбрання, слухаючи всюди, як люд нарікає, грозиться чи й проклинає гетьмана або відпускає з похідцями синів і чоловіків, ждучи ще більшого лиха, неволі і смерті...

А на спішно скликаному сеймі, по молебні за спасіння королівства й корони, було стверджено не мир із гетьманом і козацькою державою, а тільки перемир'я і смертельно ображено митрополита Сильвестра Косова та направлено в Москву Альберта Пражмовського з доносом, що «баніт-гетьман Хмель та Іслам-Гірей ціляться йти на Москву», і водночас послано київського воєводу Адама Кисіля до Хмельницького для складання сорокатисячного козацького реєстру і виграшу часу. Дав і Хмельницький, врешті прийшовши до тями, вказівку своїм полковникам посадити в селища, міста і містечка шістнадцять полків України із отими домовленими сорока тисячами, але з необмеженим числом джур, наймитів, підпомічників та окремців у кожного реєстровця.

Виконувалося все те спішно, швидко, надійно, бо іншої ради не було, бо то була тепер рятівна необхідність...

Приїхала до пригніченого (дехто вважав, що й розчавленого) гетьмана і царська депутація із жалуваною мошною та князем Прозоровським — для підкупу, нагляду та вивідин. І тішилися, і кепкували тихцем старші та знатніші з того жалуваного привозу: «Все-таки поміч, генеральному скарбу,— казали гетьманові і скарбничому.— Велику суму привіз князь генеральній скарбниці, не знати й за що! Було б ліпше, якби цар поставив бодай помежні полки свої проти Смоленських, що змусило б Радзивілла на невихід проти козаків...»

Сіркова валка-батова з кіннотою попереду і позаду ще попутно доладновувалася, зупиняючись, як її в путі догнав молодий гетьманчук, отой неслухняний і перерікливий Тиміш Хмель, із сотнею свого війська. В дискретній розмові він признався Сіркові, що його чигиринську красуню Василину таки звела в домовину Гелена, що батько, мабуть, таки несповна розуму стали, слухаючи отця Федора, потураючи забаганкам тієї зміюки з Чигирина...

— Мов жива, лежала вона в труні, бідна горличка моя,— по довгій мовчанці сказав він скрушно.— Не обійшлося, кажу, без Гелени та скарбника, а може, навіть і...— затнувся на мить,— тата! Я не обмовився, пане Іване, бо із її батьками вони здавна ворогували,— знову поринув Тиміш у мовчанку.

Сірко, слухаючи гетьманича, не знав, що й думати про причину його появи, але й це вияснилось по якімсь часі.

— Їздив я зі своїм товариством по татовій намові до тестя... так-так, до господаря Молдови Базиля Лупу, сватати його Розанду,— ділився Тиміш.— Гарна і вродлива вона, але ж — дитя дитям і лялька! Тесть і теща приймали і вітали мене як гетьманича, дозволяли нам всілякі прогулянки: і на човні, і на конях — верхи та в берлинах, забавляли музиками і танками, аж поки не взнали про зраду татарви під Збаражем на Стрипі... Я зразу помітив якусь переміну і попросив згоди на шлюб. Тяжко повірити, як можуть мінятися люди! «Розанда, бачиш, вже заручена!.. Розанда вже була б жоною, та ще й ранговою, коли б не така молода!.. Ні й ні, та й квит!..» Плакала бідна дівчина, як те почула, та і я був смертельно ображений, ніби обікрадений і висміяний, як малюк,— зітхнув він глибоко і знову примовк.— Просила, пташкою квилячи, молила домагатися її, хоч би що, хоч би й збройно, грозилася втопитися, як не порятую її... Отаке в мене щастя,— затих уже вкотре Тиміш, мало не плачучи.

— Як же ви розумілися з нею? — спитав згодом Сірко.

— Говорять вони і по-нашому: і вона, і паніматка Кукона Тудоска, і тесть Базиль та його сини Йона та Степаниця. Вони якісь родичі-кревняки славного Петра Могили та Яреминої матері Раїни Вишневецької. Паніматка Кукона-Катерина Тудоска рідна мати гетьманші Радзивіллихи, чи що... Розанда і гречанські книжки читає, бо пан Базиль є греком...

«Нужда закони справляє»,— подумав про себе Сірко, а вголос спитав:

— Ти попутно нас догнав чи навмисне до мене?

— Навмисне, пане Іване. За порадою Нечая і Богуна... Вернувся до тата оце за поміччю збройною, а вони поглузували, а потім порадили самому над тим промишляти, явно втішившись, що ліве крило колись буде в надійній обороні! Грошей, правда, дали досить, не поскупилися. Отоді і зважився я, на раду пана Данила та Богуна, звернутися до тебе, пане Іване. По путі догнав калмиків і донців, то тайші Аюкай-мурза і Мазар-батир, як і Корній Ходня та Яків Пій, відмовилися, а дядько Семен Шумейко та їхній Андрій із донськими січовиками згодні піти зі мною, якщо згодишся ти. Всі кажуть, що для такого походу мусить бути не менше двадцяти тисяч шабель, а з тобою ж тут коло шести, та у Шумейків більше трьох. Ще наказний Давид Носач обіцяв піти з тисячею, мабуть по намові тата, гадаю піде і дядько Пушкар з двома, Дорошенко за дозволом тата поведе свої дві тисячі — то небагато, як бачиш, і не вистачить. Може, ще додасться і пан Богун, та щось і я зберу...

— То тато і на мені настоювали, чи як?..

— На тобі і на Богунові, як я зрозумів,— в першу чергу. А на решті — не дуже. Веліли мені тримати усе це в таємниці і ще просили через мене у тебе вибачення... Уклінно,— згадав Тиміш.— Чуєш? Уклінно! Нужда в них з'їла гонор, видно.

— А вибачення за що ж?

— А хто зна. Вони тепер у всіх вибачення просять. Більше, думаю, за спілку з ханом. А Виговського і Зорку-Трача шпетять на чому світ стоїть.

«Нічого сказати, мудрий чоловік гетьман! Доброзичливо, обдумано хоче вплутати нас із тезком Іваном у сватання, щоб колись його ліве крило було в захисті. А може, не хоче, щоб я опинився на Січі з оцією обуреною масою, а Богун межував із ляхами?» — вистрелила здогадка.

— Дуже тато не хочуть, щоб ти, пане Іване, пішов у Великий Луг, як зауважив я, бо там знову Макар Худолій грозиться гетьманом стати і осудити їх на смерть,— підтвердив Тиміш здогад Сірка.

— Знову гетьманом?! Худолій?! Чи ж правда те?!

— Чесне лицарське, чув! Сам пан Капуста дискретно запевняли мене...

— А в тестя ж війська скільки тепер? — поміняв Сірко розмову.

— Досконало не знаю! Думаю, з дві тисячі без рушення буде. Та що те військо? Воно, як і челядь та охорона, більше з русинів та козаків.

«І не куди-небудь, а в самі гетьмани пруться,— думав своє Сірко.— Не бачать хіба чорної біди?.. Як же гетьман вийде тепер із цієї халепи при отакій оказії в усьому краї? Таки, може, мені необхідніше кріпити оте „ліве крило“, аніж проливати людську кривавицю у чварах і усобиці...»

— Замахуєшся, Тимоше, на золотий, а вполюємо, може, на гріш всього,— сказав згодом гетьманчукові.— Ляхи, як дізнаються, показяться, та й султан не мовчатиме.

— Султан тепер у забарному поході з військом, татари, певне, мовчатимуть, а домови з ляхами ми тим походом не порушимо ж,— Тиміш був утішений півзгодою Сірка і готовий заздалегідь до всього.— Армія хоч і буде ніби моєю, до тата неналежною в розголосі, як вони того хочуть, але я тебе, пане Іване, і пана Богуна слухатиму безсуперечно,— пробував він вияснити наперед стосунки.— Ваші поради і накази будуть для мене обов'язковими... Тато велять мені пускати чутки, що ми проти його волі під султана підемо, рокош чинячи!..

«Он воно що!.. Молоде, зелене, а вже має в собі щось велике і лицарське, хоч і заплутане в батьківські хитринки,— подумав Сірко.— То йти мені з доброхітцями на це сватання чи не йти?.. Таки, мабуть, іти! Авжеж, іти!..»

Козаки підвели до усамітнених розмовників кобзаря, спитали Сірка, чи можна посадити його поряд. Одержавши дозвіл, той сів невдалік на колоді, поправив різноколірну тасьму під брилем на чолі, помацав обік себе прискуленого з торбинкою через плече міхоношу в дорогій, завеликій для хлопчака кирейці, мабуть, подарованій козаками, і мовчки втупився баньками в небо.

Задзвонила потиху під сухими пальцями сліпця кобза, і озвалася дзвоном струмка спершу тихо, а потім гучніше друга струна, третя, десята. Зірваний, але ще дужий голос уплівся в мелодію струн мажоро-мінором:

Козацьке коло вкруг колоди поволі росло і ширилося, а голос співця-кобзаря могутнішав, заливаючи спраглі душі і горем, і надією на вихід з нього.

Отой спів не лише забавляв, розважав чи й розраював козацтво в біді, він наснажував його і думами про Шаулу та Наливайка, Кішку та Підкову, і жартівливими переспівками, що паплюжили козаків-недбайлів та нетяг-пропияк, баглаїв-гуляк і уже геть бабкуватих бабіїв-бабодурів, що лізли до молодих і плели облудними язиками, що в голову влізе:..

Нарешті стемніло, вкрилося сутінками і запоночіло. Сліпець, пробринькавши, змовк, ніби на спочинок. Козацьке коло поволі стало рідшати, люди йшли на спочинок.

— Що ж нам тепер робити і куди йти, діду? — звернувся до співця Тиміш після чималої незручної мовчанки.

— Чи ж мені, сину, сліпому, краще видно, як вам, видющим? — по роздумі відповів кобзар, зітхнувши.

— Я до того, що ви між людьми ходите і ні від кого не залежите,— ніби виправдовувався гетьманчук.

— Ідіть туди, думаю, де можна і треба визволити рідний люд від кормиги та жінкам і дітям волю принести, бо не приймає народ гетьманового миру із ляхами!..

— Так і зробимо, старче! Спасибі вам і за пісні, і за пораду,— сказав і Сірко, даючи зрозуміти, що учта скінчилася.— Ви, може, підвечеряєте? — спитав, як старий зібрався відходити.

— Дякую, лицарю, і повечеряли добре, і маємо навіть запас завдяки твоїм козакам. Хвалять вони тебе, то шануйся! — тяжко зітхнув кобзар.— Це щастя не часте у вас, знатніших...

В недовгій мовчанці, що настала по відході кобзаря, Сірко і Тиміш почули недалеку мову сіром на колоді:

«...Ваші ненажерні цар і бояри не кращі наших круля і магнатів»,— дорікав якийсь, видно козак-поляк, втікачеві-московитові з тих, що побажали воювати в Сірковому збірному полку.

«Вони, приятелю, такі ж наші, як і король та магнати ваші,— зітхнув московит.— Ні Бога в них, ні людини!.. На землі більше нема держави, де б поспольство аж так ненавиділо своїх людиноненависників-зверхників, як це є у нашій Московщині»,— продовжив він згодом скрушно.

«Які вони не є людиноненависні, а, бач, панують і тримають ваш люд у покорі і спокої...»

«Тільки примусом та насилом досягається той спокій. Рабський він, про інший у нас і мови не буває!..»

Як не був утомлений і ухорканий в боях і постійних дорогах Сірко, та коли Тиміш уже спав, він думав про завтрашнє «За наказного до обозу-батови призначу Івана Стягайла... Худобу звелю передати великолузьким селищанам з умовою, щоб за корову віддали колись бичка-бузівка, за кобилу — лошака-неука, коні і воли, як зістаряться, мусять бути віддані Січі, як її резервова власність!..»

Росами і випарами пахло довкола... Батогами-пугами кидали в сонну ніч і котили лунами вдалину дзвінкі свої виляски-голоси зачаровані літеплом перепели, свистали байбаки...

«... Хай святиться ім'я твоє, хай буде царство твоє... Дай нам хліб наш насущний... Вирятуй нас від лукавого... Пошли нам єдність і державу свою нині і навіки!..» — сумбурно повторював свій «отченаш» Сірко, уже відходячи до сну.