Між орлами і півмісяцем

14.

Іван Сірко, як і кожний рядович чи чільник, що вижив у Жванецькому побоїщі, дивився на оте віщування птаства забобонно і дякував долі, що живий і бачить над собою небо. В ньому ще животіла певність, що житиме і його рідний люд, позбавившись і татарського людоловства, і польського гніту та визиску. Про новий царсько-опричний і тирано-деспотичний гніт, що тепер започинав іти до його народу-козаччини, як замінник обох попередніх, він не думав, обіцяли ж Україні автономію, самоврядування, вабило й те, що обидва народи — єдиновірці.

Правда, якимось надцятим чуттям він здогадувався: є в тих обіцянках щось сумнівне. То ж не так собі, з доброго дива, збіглі на Січ московити-холопи казали: «Цар і всякий духовний чи світський володар у цій державі є від анцихриста, а Никін — апостол від сатани. Його длані в крові пастви, слова гріховні й облудні, відправи — ті ж вертепи...» Багато важило в тих сумнівах і те, що, як запевняли всі збіглі, ніхто із сусідів не збігав у Московію, як би йому прикро та тяжко не животілося вдома. Підлила лою у вогонь і нова, несподівана для нього зустріч із давнім знайомим, якому беззастережно вірив.

Дізнався, що до донців у козацьких шерегах під час бою із ляхами прибився з кількома десятками охочекомонних старочеркасців старий Тиміш Разя. Він встряв, пішовши на акорд, у бійку, де й був смертельно посічений...

Вечоріло, як Сірко в півтемках навідав недужого. Той, увесь, мов лялька, забандажований, напівсидів у повозі просто неба і був ніби якийсь покинутий і забутий. Гривастий його Гнідко, припнутий до полудрабка, смикав із-під його голови і пліч запашне сіно і час від часу торкався ніжними губами голови хворого, ніби ласкаючи свого старого господаря. Сірко ледве стримав у собі плач, забачивши Разю, бо його вигляд додав жалю до дотеперішнього внутрішнього відчаю...

Геть сивий, старанно вимитий і свіжопоголений, з пишними, довгими вусами та оселедцем, хворий, забачивши перед собою Сірка, неймовірно оживився, втішився, повеселів і заговорив, хоч сльози й світилися в його очах, а голос був слабким і хриплим:

— Спасибі! Ще жию, сину, і не думай — ще топтатиму ряст. Я як той дуб-довговік! Хай кирпата не надіється! Батько дожили до завосьми десятків і мені веліли того триматися,— і, зауваживши, що Сірко співчутливо дивиться на його голову, додав: — А шишаків набили мені і порубали належно, бо схотів, дурень, на старості побачити рідний люд і край на власновіч, а воно краще було б не бачити його, бо знову що не панек, то і гетьманек,— спинився він перепочити, зітхнувши.— Наслухався, начувся, набачився, кажу, і в путі, і тут того лиха людського, тих зловісних пожежищ, убогих каруц, бинд, візків та волоків викітських, скринь, що повняться в Чигирині чужим добром і гараздами. Нестерпна журба всюди й болісті, розор та плюндрування!.. Виною тому і хан, і лях, і цар. Немає на них, посіпак, небесної сили, а найпаче на Інаєтку отого! То ви, січовики, переховали його тоді на свою голову. Маєте тепер, негляди! Довада-досада пече мене більше ран оцих, що ви всі сліпі й темні! Боже, освіти нас, рабів твоїх, перед усім миром і світом тямущістю, добротою, хоробрістю, лицарством, красотою, любощами, а основне — згуртованим спаєм та стійкістю перед зажерливими сусідами!..— захрестився він.

Що довше говорив старий Разя, то більше нарікав на всіх і все, розпалювався, шаленів, задихаючись, аж спинити його було годі.

— Був у Чигирині — і в місті, і в діброві, і в палаці-фортеці та голубостінному соборі, і на собороуспінному майдані та на ринку. А що бачив? Як в отих Вавілонах ліпота там, а в журбі-докуці все, бо ледь жиє робітний і рукомесний, та й посполитий люд, а ошатаному та мошнопадному не до них за зисками та нажитками,— скотилася в нього сльоза.

— Кажуть, що отаман Донського круга Корній чогось до гетьмана прибився, а перед тим довго гостив на Січі,— хотів поміняти розмову Сірко.

— Знайшов кого приймати гетьман,— ніби чекав отієї розмови Тиміш Разя.— Зглядця він боярський, вивідач та дознавач царський, перескочка-блоха він! — аж сплюнув осерджено хворий.— Покійний його батько, царство душі його, Лукіян Ходня, земляк мій з Чернігівщини, з полку в Острі,— ото був козак, а цей — недолюдок, хоч і кум мені,— скривився від болю хворий, на мить притихнувши.— Так запанів, так носа задер,— уже згодом, пересиливши біль, заговорив він,— хитрість зробив собі іконою, з боярами якшається, на московський кшталт пише себе всюди Лукіяновим, а головне — збив собі Малий круг зі сватів та кумів всіляких, крутіями, підлизами і хапугами обставився, такими, як і сам, і не токмо в станиці Старочеркаській, а й у Земському соборі в Москві. На посошців-сіром, на викітців як на розбійників-мордирців дивиться. А де їм, нещасним, подітися? До татар на ринки хіба чи на каторги йти?! Одне слово, гемон він — і більше ніхто! — схлипнув хворий, раптом змовкнувши і скривившись.

— Що з нами буде, батьку, як думаєте? — вирвалося у Сірка, як лице хворого розправилося.

— А що буде,— аж лоб наморщився у Разі.— По отому рішенні Земського собору, під боярський чобіт поволі, видно по всьому, ляже і наш, і ваш народ робучий та волеохочий, а старшини — воєводами, як ото Ходня, назвуть себе. А бояри так надінуть гамулець руками покручів, що дарма буде й брикатися: хоч би й хотів, то не писнеш! Ляже в нужді люд, хвалячи на весь рот царя-батюшку з царятами та боярами. На Дону вже видно, куди воно йде. Круг, хоч ніби й вольний, а все в ньому «гостить» якийсь наглядач пихатий, яко дорогий друг козацтва. Такими ж п'явками вони обсядуть і вас, і вашого сліпого гетьмана. І всі ото дивляться, аби щось поцупити, як погано лежить, обурюються, що в тебе є, а в них немає. Жадоби більші за очі-баньки та роти мають, і кожний до нас уже, ніби додому, прибуває,— примовк він пригадливо.— А цар, як той гарцівник коні, соколів, кажуть, мордує. Звісно, гаспид гаспидом. Якось голодно та тісно стало людові жити на землі, ніби й стати ніде... Ой, гостець мене напав і прямо роз'їдає суглоби і маслаки, спасу немає від нього! — поскаржився хворий, цмокаючи і змочуючи губи.

Сірко відмовчувався, всього лиш думав чи не мав чого сказати.

— І невже таки справді Богдан-Зиновій під царя поведе народ? — ніби збудився по мовчанці Разя.— В царя ж там на Москві люті злодійства! Ото кінець вже буде і волі, і всьому! Лінію ж і Ромодан-князь, і Мещерський — перекинчики-бояри — переносять знову аж у Калитву, чувати, і в Россош, остроги-глибиці ставлять мерщій, привласнюючи і наші, і калмицькі-ойротські пасовиська, і нема кому спинити їх, окаянних! — кипів старий Разя гнівом.— Натягни-но мені, Іванку, линтваря оцього вовчужного на груди, бо щось похолодніло,— скривився поранений.— Он, бачиш, і Семизорний Віз уже показався, щербаті зорі заблискали. Ніч-бо яка надходить! Боженьку, твоя воля! Що воно тільки буде?! Тримайтеся козацьких вольностей, сину, виборюйте їх, ні на кого не надіючись, домагайтеся виборності привідців більшістю гхоспольства та свято шануйте виборність як поконну і не допускайте, скільки сили у вас буде, Малих кругів чи й отих рад старших та знатніших чільницьких, які силяться і пнуться прибрати до рук владу та поділити її зі шляхтою або боярами... Живіть з любов'ю до землі і люду, як до матері своєї, боріться, скільки є й буде сили, за ріднизну, за братів та сестер, бо зганьблять і затопчуть і робітне поспольство наше в натурі, і волелюбне козацтво оті чужинці з поміччю перекинчиків-старшин...

— Спасибі, батьку, за раду щиру. Буду дотримуватися свято. А тепер піду вже. Спочивайте та будьте здорові,— став прощатися Сірко, зрозумівши, що не жилець уже старий Тиміш Разя, хоч і не хоче того визнати.

Ідучи від повоза Разі і осмученим, і обраділим від теплої і по-батьківськи рідної зустрічі зі старим, що на мить затулила собою і смерть Тимоша Хмеля, і надаремні втрати в Збаражі, і оте вичікувально-роковане рішення Земського собору, Сірко був повний враженнями, зони в ньому сплуталися, ставши жмутком, клубком і в тямку, і в єстві...

Невільно згадав і батька Дмитра, і вітчима Корнія, яким не віддавав досі належної уваги і шани, як і першому названому його спасителеві в Мерефі — Кривошапці-Гунді. Було йому шкода їх: і всіх разом, і кожного зокрема, навіть дружини Софії, матері Домни, Ївги, мачухи Мотрі чомусь жалко зробилося, як ніколи досі...

Влігшись на вовчугу на сіні, приготованім джурою Лавріном Гуком на повозі посеред батови, Сірко ще був під враженням усього, що сталося. Він відганяв оті гризоти, а вони лізли в голову, крутилися перед очима, теребили душу і тіло і не давали заснути.