Між орлами і півмісяцем

8.

У майже недоступних для ушкалів великолузьких обширах задихалася в цвітінні заворожена повесінням земля, парувалося у дзвінкім багатоголоссі співів птаство, раювали в райдужних мріях про гарний урожай, приплоди, гаразди й достатки люди.

Сіркова сестра-зведенка Настка того погожого весняного дня і не сподівалася на приїзд у Капулівку свого коханого Лаврика та братів Максима і Нестора, що як з неба впали всій родині на голову.

— Нам наказав притьмом везти йому оковиту, а Лаврові он цілий урльоп дозволив,— почула дівчина нарікання Нестора за перехватом-обідом. Чула і не йняла собі віри. Мов оніміло в неї раптом усе тіло, мов щось вступило у ноги і спутало їх, серце від тієї вістки забилося і заборсалося пташкою в грудях, наче в сільцях яких.

«Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. На урльоп!.. На урльоп! — ще не могла дівчина усвідомити, що сталося, аж лякаючись.— Таки почула свята Богоматір мої молитви, таки відпустив його Іван, спаси його, Боженьку! Але що сталося?! Хіба вони досі не на війні, чи, мо', вранений він?» — потай стала вона у ванькирчику під дверима, щоб почути Максимову оповідь матері.

Так і випровадила аж за греблю братів із питвом та наїдками, не вивідавши до пуття, що з Лавриком. Так і додому, мов зморена, вернулася, не зустрівши його в путі, так її і довгожданий вечір застав — збуджену, натягнуту, мов струна, в пекельно-солодких, щемних муках та слізних очікуваннях. Тому й набралася сміливості та відпросилася в матері на вечорниці до баби Васьки із шитвом. А вже як вийшла з двору, то, мов псами нацькована, кинулася з усіх сил завулками та манівцями на край села, щоб вже звідти, уповільнивши ходу і гамуючи задуху від бігу та переживань, направитися до гуківського дворища: І, на подив і втіху собі, вже віддалік побатала Лаврика.

— Ти, Настко? — сповільнив він кроки, обізвавшись до неї притишено.

— А тож-бо хто?! — чомусь образилася дівчина, відчуваючи, що в роті їй пересохло.

— Люба! Ти взнала, що я приїхав, від братів? — притис він її обережно до грудей.— Ніяк не міг вирватися з нашої капели раніше,— виправдувався.— А це що ж у тебе?

— Шитво. Відпросилася в матері на вечорниці на одну дзигарову часину,— зніяковіла Настка, ніби в чомусь грішному спіймана.

— А я ось,— висмикнув, відвернувшись, з-за пазухи щось,— привіз калинову хустку, вона тобі, білявій, до лиця буде!..

— Нащо ж ти її віз!? — вирвалося докором і радістю у Настки.— Як же я те поясню матінці й татові?! Вони ж у гніві казали, щоб і думати не сміла про гульки та кохання.

— А так і скажеш, як є,— не знайшов Лаврик, як розрадити дівчину.— Хіба ж ми з тобою який гріх чинимо?

— Та воно-то так, але хіба ж вони зрозуміють нас, любий? — оглянулася дівчина.— Давай-но кудись збочимо.

— А куди ж?— оглядівся і Лаврик.— Хіба в луку до отих копиць? — поклав він обережно Настці на плечі свої руки.

— Ти, Лавре, рукам волі не давай!— звільнилася дівчина вигином тіла.— Не давай, кажу! — погрозливо і аж плачно прошепотіла вона.— Не давай і не... думай!..

— Що ж у тому вадного? — удав ображеного хлопець.— Уже й торкнутися тебе не можна! Так просився в пана полковника, так уже благав його, щоб відпустив, а ти так до мене?!

— Один брат Іван тільки й розуміє нас із тобою, видно,— сказала, зітхнувши, примирливим тоном Настка,— бо батьки нас тільки глузом міряють, ніби ми ще діти маленькі,— поскаржилася дівчина після мовчанки.— Ще тітка Домна та дядько Корній Слимаченки хіба ото прихильні до нас, а Максим з Нестором — то й не кажи! Приїхали знову на добу всього, а ще й не стемніло — обидва вже кудись подалися, мов вітром їх змело. Думаєш, не знаю куди?!

— Куди ж, як не до дівчат,— спинився Лаврик обік стіжка торішнього спольного сіна.— Присядемо тут?

— Присядемо. Але, цур, ти не будеш торкатися мене і обіймати, як ото зимою!

— Що з тобою, Настко!? Уже й торкнутися тебе зась?! — став дорікати Гук, смикаючи сіно зі стіжка.

— Знаю, до чого ті твої доторки ведуть! — зітхнула Настка скрушно.— Тітка Домна мене попереджували, щоб — Боже упаси! — уникала того!.. Говорили...

— Що ж вони говорили? — зробив Лаврик місце із насмиканого сіна.— Присідай ось тут!.. Так що вони говорили?

— Оповідали, що в їхньому хуторі козак і козачка дуже любилися, аж помовитись мусіли, а потім і підпустилися, надіючись на швидке весілля. А вдосвіта заскочили якось людолови і їх, і всіх хуторян сонними забрали та й повели в ясир. І стала ота нещасна козачка, що як ангел була чистою, згодом у ясирі мученицею-покриткою, і стала нарікати і на себе, і на свого коханого, і на батьків, що не попередили її, і на татар... Тітка Домна наказували мені нізащо не зближуватись із хлопцем, хіба тільки уже по весіллі. Я вірю їм, то й пообіцяла, наклавши хрест святий, що буду того дотримуватись! Отож знай!..

— Дивлячись із яким хлопцем підпускатися,— в'яло заперечив Лаврик.

— А хоч би й з яким! Попереджували, що ні з яким невільно те! Гріх великий і небезпека непоправна для молодят, казали вони, а ще мовили, що зближення недобрі духи роблять і отуманюють розум так, що молодята робляться безтямними...

Закохані якийсь час мовчали, прислухаючись до своїх подихів, до тріпотливої непогамованості сердець, до стривожених викриків пугачів у лузі і чатівників на бекетах, до плюхкання води. Ніч поволі вияснювалася, висіваючи нові й нові зорі, валячи Стожари і кидаючи вогняними спалахами згорених зірок у заобрії. На сході аж ген небо, що було вкрите куделями хмарищ, поволі лущилося від них, поки й зовсім очистилося темнуватим всиненням і глянуло голубаво-блакитними велетенськими білками очей на землю...

Приємно молодятам було отак сидіти, навіть мовчки, бо відчували одне одного, бо по-справжньому любилися... Ні геть хирявенька Гучиха, ні дорідна тепер Ївга — їхні матері — не вірили в оте справжнє, ще дитяче, а таке чисте кохання, бо й не здогадувалися навіть, де їхні діти отак затрималися в оцей чарівний весняний вечір...

Хоч і з трудом, але і другодень молодята таки зустрілися, уже коло двору тітки Домни, до якої Настка відпросилася в матері ще завидна. Та на третій день Ївга, щось запідозривши, як ото випадково знайшла у прошві доччиної подушки калинову хустку, вже не пустила Настку із двору, хоч та й рвалася, як пташка із сильця, і просилася ревно дозволити їй до подруги-посестри.

— Матусько люба!.. Матусько мила!.. Дозвольте мені хоч на малесеньку хвилинку, хоч на ментик,— аж на коліна ставала перед Ївгою дівчина.— Я ж обіцяла тітці Домні, що прийду увечері і домну їй прядиво. Ну мамочко, ну мамусько! Потім нікуди не ходитиму, ось хрест святий! — хрестилася запопадливо.

Ївга врешті не витримала і таки відпустила Настку, але згодом одумалася, нашвидку перевдяглася, причепурилася та й сама пішла до Слимаченків на пересвідчення, захопивши з собою оту калинову хустку, знайдену в прошві.

— Настка? — посміхнулася Домна на запитання Ївги.— А як же, як же! Була, щойно оце пішла, скінчивши м'яти мені прядиво, що недом'яла вчора,— жартувала та.

— Та коли б вона встигла оце?!— не йняла віри Ївга.— І чим ото ви, посестро, її отак причарували до себе? Аж заздрість бере мене!

— Маю вже такі чари,— застелила Домна лаву рядном.— Сідай, розповім, бо, бачу, тривожишся ти не на жарт, як всяка мати своїм дитям.

— Бо таїш справді як приворожили ви дівчину,— сказала Ївга, всідаючись на лаву.— Ну так уже просилася до вас, так молилася, що і переказати мені несила.

— Вона таки справді як приворожена, але не мною, Ївго, а Туковим сином, отим Лаврнком, що джурою у Івана,— споважніла Домна, співчуваючи занепокоєній матері.

— Настка? Приворожена Лавриком!? — зробила великі очі гостя.— Та що ж ви таке кажете, Домно? Чи ж те можливе в її роки? Воно ж зелене дитя ще! Ні стану, ані грудей, ні розуму! Та й він же ще віскряк, вважайте...

— Кохання в них, Ївго, справжнє — палке, глибоке, чисте! І все в неї, слава богу, є. Такому коханню тільки заздрити треба!

— Ще, чого доброго, щось скоїться! — сплеснула гостя руками і засовалася на місці.— Де вони? — не мала сил дослухати Домни.

— Не скоїться нічого, сестро, заспокойся,— сіла на стільця господиня.— Заспокойся, кажу! Я, даруй, відала про те і раніше. Та запевняю тебе: боятися нічого, бо Лаврик порядний хлопець, добрий джура у Івана, коханець та суджений скромний, чемний та чесний, а до того я взяла клятву від Настки, що вона не допустить ніякого зближення з ним аж до весілля... Якось раніше ото і вже сьогодні під вечір вона розповіла мені, що мусила обманути тебе тим прядивом, щоб нині побачитися ще раз і попрощатися з Лавриком, який взавтра вже іде в похід,— задумалась, змовкнувши, Домна.— Ніколи не знаєш заздалегідь, де твоє щастя і нещастя ходить, тож, Ївго, думаю, не заважай дітям у радості і сумоті, ніби ти й не знаєш нічого.

— Як же мені не заважати? — ледь не плакала Ївга.— Ось гляньте, посестро,— розвернула вона принесеного із собою вузлика.— Оця хустка була схована у прошві її подушки. Як вона туди потрапила, отака коштовна?

— Таку достеменно мені подарував Івась через Максима,— кинулася Домна до своєї скрині.— Ось вона, подивіться!

— То й цю, може, подарував він, але чому ж ніхто не сказав мені про те?

— Це подарунок, думаю, Настусі від Лаврика, може, і за Івановим велінням.

— Он воно що! Яка ж я дурна: думаю, як це він отаку дороговизну їй подарував? Адже Гуки із отим своїм виводком дуже незаможні!

— Аж дуже незаможні,— чомусь зітхнула Домна співчутливо, вкладаючи свою хустку знову в скриню.— Певна, що він так любить дівчину, що не лише хустку, а й життя їй подарує!

Сиділи ще довгенько жінки, перебираючи в розмовах то те то се, аж Корній вернувся з гминної хати. Ївга ще поговорила із війтом про сіножаті та вспольні пасовиська та так і пішла невдовзі, розраджена, додому. Але хоч і заспокоєна ніби була, та спокою на душі не знаходила. Так і хустку назад у прошву поклала, і Дмитра на всю ніч чатувать на бекеті випровадила, так і в постіль лягла. Та заснути, як не намагалася, не змогла аж до досвітку. А як запіяли перші півні, почула, як рипнули обережно двері і навшпиньки, нечутно в хату вернулася Настка. Вернулася як тінь і спішно стала роздягатися, стримуючи дихання.

— Ти, Настко? — спитала Ївга пошепки, вдаючи сонну.

— Я, матусю! Тато на бекеті, то, може, я ляжу коло вас? — попросилася дочка.

— Лягай, коли хочеш,— сказала, як лиш уміла, байдуже мати.— А як воно, не пізно ще тепер?

— Ні, мамочко мила! — кинулася до Ївги, вмент роздягнувшись, Настка в сльозах, тулячись і тиснучись.

— Бог з тобою, дитино! Чого ти плачеш? Хто тебе образив? — не знала в тривозі, що й думати і як повестися Ївга.— Що скоїлося в тебе?

— Ні-і-чо-го-о, мамцю-у! Від радості, мамочко! Від щастя плачу,— почала дівчина палко цілувати матір.— Грішна я, мамцю, перед вами! Обманювала вас. Полюбилися ми з Лавриком Туковим! Покохалися,— затряслася в плачі і нервовому сміхові дівчина.— І оце аж три вечори ходили на луку, а щойно розлучилися, бо когути заспівали про засвіт. То простіть мені, матусю рідна, прошу вас!

— Бог простить тебе, дитино! Чого ж плачеш, дурненька? — притисла тремтливу доньку до грудей і погладила по голові Ївга.

Довго Настка пошепки, хоч у хаті нікого, крім них, не було, оповідала, як на сповіді, все, що у них, молодят, відбулося. Не втаїла вона і про хустку, яку зведенець-брат Іван дав Лаврикові, щоб той подарував Настці. Сказала і про вечорниці, шитво, оте вигадане тітчине прядиво та прощання з любим, уже зовсім заспокоївшись. І Ївга оцінила чесність Настчину, як і прихильність до молодят доброї Домни. Так, обнявшись, вони нарешті й поснули, аж як в слюдяні віконця уже зазирав благодатний трудовий світанок...